Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 21 страниц)

Але не т╕льки незвичайний погляд ╕ вираз обличчя ╖хнього гостя привернув увагу служител╕в чолов╕чого монастиря святого Миколи – його повед╕нка в монастир╕ теж була досить незвичайною. Н╕, його повед╕нка не була неправильною, якраз зовс╕м навпаки, вс╕ д╕╖ прибульця були якнайв╕дпов╕дн╕шими до ситуац╕╖, в╕н поводився так, н╕би т╕льки недавно покинувши ст╕ни монастиря, знову сюди повернувся: щойно перетнувши вх╕д до обител╕, в╕н упевненою ходою попрямував до монастирсько╖ церкви, де зд╕йснив ус╕ ритуальн╕ д╕╖ зг╕дно до церковного канону, так наче в╕н ╕ справд╕ був тут не гостем, а господарем. Пот╕м же г╕сть монастиря звернувся до першого ж монаха з досить таки дивним проханням – в╕н попросив надати йому можлив╕сть написати ╕кону...

Звичайно ж, збентежений молодий монах не зм╕г в ц╕й ситуац╕╖ придумати н╕чого ╕ншого, як п╕ти з ц╕╓ю справою до настоятеля монастиря отця Костянтина. Середнього в╕ку, з окладистою бородою, дещо виснажений аскезою т╕лесно, але з палаючим в╕рою проникливим поглядом, наче щойно з╕йшов з╕ старовинно╖ в╕зант╕йсько╖ ╕кони, отець Костянтин, вислухавши молодого монаха, в╕дразу ж п╕шов зустр╕тися з незвичайним паломником. П╕д╕йшовши до гостя, отець Костянтин довго вдивлявся в його обличчя, доки той ╕ соб╕ просто й в╕дверто дивився в обличчя настоятеля – погляд новоприбулого в цей час був звернений, здавалося, не просто всередину свого власного серця, а набагато глибше, вглиб найсутт╓в╕ших основ буття. По деяк╕м час╕ отець Костянтин повернувся до монаха, який його супроводжував, наказав йому надати в розпорядження новоприбулого гостя кел╕ю ╕ все необх╕дне для писання ╕кон, ╕ надал╕ надавати в його розпорядження все, що тому знадобиться.

Пройшло небагато часу, ╕ перша ╕кона вже зайняла сво╓ належне м╕сце в монастирськ╕й церкв╕. На ╕кон╕ було зображення Богоматер╕. Це була не просто ╕кона, це було н╕би в╕конечко в той, ╕нший, наповнений небесною материнською любов"ю св╕т, з якого сюди, в наш св╕т через написан╕ Майстром оч╕ Богоматер╕ безперестанку перелива╓ться ця безмежна любов – це було справжн╓ диво! З того часу одним з найулюблен╕ших чин╕в монах╕в обител╕ святого Миколи стала молитва перед новоствореною ╕коною Богоматер╕ – п╕сля сп╕лкування з ц╕╓ю ╕коною кожен в╕дчував реальне наближення до найсутт╓в╕ших Божих ╕стин.

Отець Костянтин, у свою чергу, зав╕тав у кел╕ю до нев╕домого ╕конописця й запитав, чи бува тому чого не потр╕бно, на що г╕сть в╕дпов╕в, що в нього всього вдосталь, що в╕н ╕ надал╕ буде писати ╕кони й надавати ╖х в розпорядження монастирськ╕й брат╕╖, як╕й ╕ нада╓ повне право визначати подальшу долю цих ╕кон. Сам же автор ╕кон просив лише про те, щоб авторство цих ╕кон було збережене в сувор╕й та╓мниц╕, та ще сказав, що йому часом необх╕дна буде певна сума грошей, адже в нього залишилася в миру самотня мати, яка потребу╓ допомоги. Отець Костянтин погодився задовольнити ц╕ прохання гостя, поблагословив його й побажав усп╕х╕в у його богоугодн╕й справ╕.

Таким чином новоприбулий незнайомець-╕конописець став з часом одним ╕з ченц╕в чолов╕чого монастиря святого Миколи. Н╕хто й н╕коли не д╕знався в╕д самого незнайомця його справжнього ╕мен╕, а в обител╕ йому дали ╕м"я Михайло. Так у монастир╕ з"явився, влившись у лави м╕сцево╖ брат╕╖, ╕конописець отець Михайло, ╕з-п╕д пензля якого виходили неймов╕рно╖ краси ╕ сили ╕кони, як╕ були окрасою вже не т╕льки його р╕дно╖ обител╕, але й ╕нших монастир╕в та церков – настоятель отець Костянтин з дозволу самого автора щедро дарував дивовижн╕ ╕кони вс╕м бажаючим, а бажаючих було набагато б╕льше, ан╕ж ╕кон. Звичайна р╕ч, що вс╕ дуже хот╕ли д╕знатися, хто ж автор цих чудесних, справд╕ таки чудесних витвор╕в, адже це були не просто твори мистецтва, це були витвори справжньо╖ в╕ри, в╕ри д╕йсно глибоко╖, д╕йсно непохитно╖ ╕ в╕чно╖. Ясна р╕ч, що отець Костянтин, дотримуючись дано╖ автору ╕кон об╕цянки, н╕коли й н╕кому не розпов╕дав про того, хто саме написав ц╕ ╕кони, ╕ завжди, коли в╕н дарував комусь чергову ╕кону, отець Костянтин лише поблажливо й благодушно посм╕хався у в╕дпов╕дь на настирлив╕ намагання таки д╕знатися про автора, принаймн╕ хоч одним оком глянути на нього – але у в╕дпов╕дь ус╕м була лише мовчанка.

Не намагався н╕хто ╕ з самих ченц╕в монастиря д╕знатися в свого брата отця-╕конописця Михайла про те, хто в╕н ╓ насправд╕, тобто ким в╕н був у миру, завжди обходячи це питання не т╕льки в розмов╕ з самим отцем Михайлом, але ╕ в розмов╕ пом╕ж собою, адже сам ╕конописець вол╕в, щоб було саме так. Але все ж здогади про те, ким отець Михайло був у миру, все ж мимох╕ть виникали, й хоча про це м╕ж собою теж н╕хто н╕чого не говорив, нав╕ть н╕хто н╕чого не натякав, але, щоб там не було, здогади виникали...

Справа в тому, що не дуже далеко в╕д монастиря святого Миколи було таке соб╕ село Веселе, знамените тим, що в цьому сел╕ був збудований новий храм, ╕ храм цей розписав один ще молодий, але надзвичайно талановитий майстер, який взагал╕ вважався одним з найкращих, якщо не найкращим майстром церковного малярства, ╕ звали цього художника Серг╕й Михайлович Богданенко. П╕сля оф╕ц╕йного в╕дкриття й освячення храму розпис, зд╕йснений Богданенком, був нарешт╕ в╕дкритий для широкого загалу ╕ наст╕льки вразив сво╓ю довершен╕стю ус╕х, хто мав щастя його бачити, що невдовз╕ став предметом поклон╕ння, зробивши храм села Веселого м╕сцем масового паломництва не лише людей в╕руючих чи знавц╕в мистецтва, але й ус╕х, хто хот╕в прилучитися до цього художнього чуда, явленого Богом через посередництво душ╕ й рук неперес╕чного молодого майстра. На додачу до всього храм села Веселого з його розписом приваблював до себе паломник╕в ще й романтичною та╖ною траг╕чного ореолу дол╕ самого молодого автора розпису, Серг╕я Богданенка, який п╕сля виконання цього розпису в╕длучився на деякий час для виконання ще яко╖сь роботи, щоб знову повернутися в село Веселе й одружитися з донькою м╕сцевого священика, яка заради цього покинула монастир. Але назад цей молодий художник не повернувся. Тобто взагал╕ не повернувся: по╖хавши кудись ненадовго, щоб виконати не дуже значну роботу й повернутися на сво╓ власне вес╕лля, Серг╕й Богданенко зник, як у воду канув, пропав безв╕сти.

Звичайна р╕ч, що все це було дуже добре в╕домо вс╕м ченцям чолов╕чого монастиря святого Миколи, звичайна р╕ч, що кожен з них час в╕д часу в╕дправлявся в невелику мандр╕вку до недалекого села Веселого, аби знову й знову прилучитися до цього дива: помолитися Богу посеред божественно╖ краси й велич╕ розпису храму. Звичайно ж, монахи обител╕ святого Миколи не раз розпов╕дали сво╓му новоприбулому брату-╕конописцю Михайлу про м╕сцевий знаменитий на весь св╕т храм недалекого села Веселого з його дивовижним розписом, що на загальну думку ченц╕в не могло не зац╕кавити такого надзвичайного майстра малярського мистецтва, як чернець-╕конописець Михайло – звичайно ж, йому не раз пропонували в╕дв╕дати храм села Веселого, на що Михайло лише поблажливо-сумно ╕ якось н╕би провинно посм╕хався, й н╕чого не в╕дпов╕вши, йшов сво╓ю дорогою.

Отже, Серг╕й Богданенко розпису╓ храм села Веселого, п╕сля чого кудись тимчасово ╖де, але вже не поверта╓ться, пот╕м невдовз╕ в монастир╕ святого Миколи з"явля╓ться незнайомець, який почина╓ писати дивовижн╕ ╕кони й просить збер╕гати авторство цих ╕кон в глибок╕й та╓мниц╕, причому ╕кони ц╕ такого ╜атунку, що ╖х за р╕внем можна пор╕вняти х╕ба що з розписом храму села Веселого – можливо, в автора розпису Богданенка був якийсь г╕дний його ген╕я за р╕внем таланту колега художник, який би м╕г теж створити щось под╕бне, але такого художника поки що не було, принаймн╕ про такого до цього часу ще н╕хто не чув, та й стиль, у якому був виконаний розпис храму ╕ стиль, у якому Михайло писав сво╖ ╕кони, дуже вже були под╕бн╕. Висновки, як кажуть, напрошувалися сам╕ собою.

А ще на шальки довод╕в такого кшталту додала ваги одна ╕стор╕я, що трапилась невдовз╕ п╕сля того, як незнайомець-╕конописець став отцем Михайлом. Написавши вже дек╕лька ╕кон, ╕конописець Михайло якось попросив отця-настоятеля Костянтина, щоб наступна ╕кона, над якою Михайло тод╕ саме працював, була передана в ж╕ночий монастир свято╖ Ольги, розташований неподал╕к. Отець Костянтин, звичайно ж, задовольнив прохання свого нового ╕нока – новостворена Михайлом ╕кона в╕дразу ж була передана одному з молодих ченц╕в, який вирушив з цим даром до ж╕ночого монастиря свято╖ Ольги. Коли ж цей молодий монах прибув до ж╕ночо╖ обител╕ з дарунком, то його запросили для передач╕ ╕кони до само╖ настоятельниц╕, яка особисто вир╕шила прийняти дар. Настоятельниця ж╕ночого монастиря свято╖ Ольги мат╕нка Параскева, прийнявши до рук принесену ╕кону, довго милувалася ц╕╓ю святинею, не в змоз╕ в╕д╕рвати очей в╕д ╖╖ неземно╖ краси – це був н╕би кольоровий молитовний п╕снесп╕в, що унаочнював божественну гармон╕ю всесв╕ту.

– Що ж, – коли нарешт╕ в╕д╕рвала оч╕ в╕д ╕кони, звернулася мат╕нка Параскева до монаха, який цю ╕кону прин╕с, – це д╕йсно витв╕р справжньо╖ натхненно╖ Господом в╕ри. Передавай Серг╕╓в╕ подяку, передавай йому велику подяку.

– Якому Серг╕╓в╕? – здивовано заблимав на не╖ очима збентежений монах.

– Як це якому? – ще раз лаг╕дно подивилася на ╕кону настоятельниця. – Автору ц╕╓╖ ╕кони, кому ж ╕ще.

– Але ж цю ╕кону написав... – молодий монах мало не промовився "отець Михайло", але вчасно похопився, згадавши наказ отця Костянтина збер╕гати ╕м"я автора ╕кон в сувор╕й та╓мниц╕. – Тобто, я хот╕в сказати, – т╕льки й м╕г в╕н зн╕яков╕ло пробурмот╕ти, зн╕чено поглядаючи на мат╕нку Параскеву.

– Ти хот╕в сказати, що ╕кону написав ╕нкогн╕то, чи не так? – поблажливо посм╕хнулася мат╕нка Параскева. – Добре, нехай буде так. Передавай, в такому раз╕, велику подяку цьому вашому ╕нкогн╕тов╕. Т╕льки ж обов"язково передавай, зрозум╕в?

– Так, так, зрозум╕в, – закивав головою монах, – аякже, передам обов"язково передам. Аякже.

Таким чином для вс╕х ченц╕в монастирсько╖ брат╕╖ обител╕ святого Миколи ╕нкогн╕то ╖хнього брата ╕конописця Михайла було розкрите повн╕стю: те, що знаменитий художник Серг╕й Богданенко й ╕нок Михайло – це одна й та ж особа, вже не викликало н╕ в кого жодних сумн╕в╕в. Але усв╕домлювали це ченц╕ незалежно один в╕д одного, кожен сам особисто прийшов до цього висновку, жодного слова м╕ж ними не було мовлено на цю тему, тим паче н╕хто н╕коли й словом не натякнув про це самому брату Михайлу.

Якщо вже су╓тний, марнотний св╕т втратив такого свого громадянина, як Серг╕й Богданенко за його ж власною, вочевидь, доконечною потребою, то ясно, що в╕дбулось це з необх╕дност╕, в як╕й вбачалась не лише воля самого Богданенка, але й воля сильн╕ша й вища, воля, без яко╖, як в╕домо, й волосина з людсько╖ голови не впаде. Отже, для су╓ти й марнот св╕ту цього раз ╕ назавжди зник Серг╕й Богданенко, а для служ╕ння Богу нав╕чно народився брат у Христ╕ Михайло – ╕ намагатися п╕ддати це сумн╕ву, чи копирсатися в цьому заради угамування су╓тно╖ ц╕кавост╕, було б просто великим гр╕хом. ╤конописець Михайло м╕г спок╕йно почуватися безповоротно прийнятим до братства, тих, хто безоглядно присвятив себе в╕дданому служ╕нню Господу, н╕хто й н╕коли жодним натяком б╕льше не порушить його впевненого спокою у служ╕нн╕ Богу, н╕хто й н╕коли не пос╕╓ в його душ╕ жодного сумн╕ву, аби не дати йому жодного приводу для озирання назад в минуле, вочевидь, дуже болюче для Михайла. Художник Богданенко назавжди помер для цього тимчасового су╓тного св╕ту, але для в╕чного життя народився брат Михайло, якому вже не треба б╕льше помирати.

Так, чернець-╕конописець Михайло був ╕ справд╕ тим самим малярем Серг╕╓м Богданенком, який зник безв╕сти т╕╓╖ злощасно╖ ноч╕ в м╕стечку Першотравневому п╕сля прикро╖ пригоди з ╤рою Федорчук, яка влаштувала тод╕ Серг╕╓в╕ хитромудру пастку, ц╕лком г╕дну ╤риного кумиру, рос╕йсько╖ ╕мператриц╕ Катерини Друго╖, пастку, в яку Серг╕й таки втрапив, хоча все ж йому ╕ вдалося в останню мить, можливо лише завдяки Божому провид╕нню, вислизнути з ц╕╓╖ пастки, не ставши таким чином смертельним знаряддям в руках ц╕╓╖ п╕дступно╖ розбещено╖ д╕вчини, майже д╕вчинки, ╤ри Федорчук. ╤ра Федорчук, Гриня, м╕стечко Першотравневе, веч╕р, н╕ч...

П╕сля того, як в╕н того страшного вечора, ставши випадковим, чи може й невипадковим з огляду на вищ╕ сили, св╕дком розмови Грин╕ з ╤рою щодо самого себе, Серг╕й, вражений до глибини душ╕, ще довго блукав околицями Першотравневого, все глибше й глибше упевнюючись у неможливост╕ свого повернення до омр╕яного життя разом з Оксаною – п╕сля всього, що з ним сталося, це стало просто неможливим. А х╕ба можливим було б для нього життя без Оксани? Ця нерозв"язна суперечн╕сть безперестану тягла Серг╕я в чорну д╕ру чорторию в╕дторгнення можливост╕ подальшого життя – н╕, в╕н ц╕лком усв╕домлював страшенну гр╕ховн╕сть нав╕ть само╖ думки про самогубство, але ця диявольська спокуса одним махом позбавитися вс╕х нерозв"язних, пекучих питань, позбавитися оцього тотального, нелюдського, нестерпного болю, що пожежею захоплював все ╓ство, весь навколишн╕й св╕т... Одним махом! Серг╕й нав╕ть, з╕бравши в кулак всю силу вол╕, п╕д╕йшов тод╕ до р╕чки, витяг ╕з-за поясу подарований Гринею п╕столет ╕ закинув його якнайдал╕ в р╕ку, аби позбавити себе ц╕╓╖ спокуси, що ставала все приваблив╕шою й приваблив╕шою.

Пот╕м Серг╕я захопило пан╕чне непереборне бажання т╕кати, т╕кати зв╕дти якнайскор╕ше, т╕кати якнайдал╕ в╕д ╤ри з ╖╖ сатанинськими ╕мперськими ╕деалами, в╕д доброго м╕льярдера Федорчука, м╕льярди якого й породжують таких, як його небога ╤ра й батюшка Санько, т╕кати в╕д цього батюшки Санька з його облудою, т╕кати якнайскор╕ше ╕ якнайдал╕. Якнайскор╕ше ╕ якнайдал╕! Т╕кати! Т╕кати! Т╕кати!...

Спочатку Серг╕й т╕кав п╕шки, минаючи то перел╕ски, то дороги, то зал╕зничну кол╕ю. Пот╕м в╕н ╖хав... По╖здом?... Автобусом?... Попуткою?... В╕н мало що пам"ятав з того сумбуру втеч╕. Опам"ятався й трохи н╕би прийшов до тями Серг╕й якось одного вечора, опинившись, точн╕ше просто усв╕домивши, що в╕н опинився в якомусь невеликому сел╕. Безтямне, п╕дсв╕доме пан╕чне бажання втеч╕ трохи притлумилось, з"явилось в╕дчуття втоми, смертельно╖ втоми. Пройшовши вулицею села, Серг╕й побачив в одному з с╕льських двор╕в стареньку бабусю, яка на диво, вже вкотре за останн╕й час, здалась йому також схожою на його знайому Горпину Степан╕вну з села Веселого – Серг╕╓в╕ нав╕ть спало на думку, що це добра в╕стка, ╕ що взагал╕ образ Горпини Степан╕вни супроводжу╓ його, немов якась рят╕вна сила, виручаючи в найскрутн╕ш╕ хвилини, а це в свою чергу наводило на думку, що все з Серг╕╓м в╕дбува╓ться не просто так, все в╕дбува╓ться зг╕дно з найвищим провид╕нням.

– Бабуню! – обпершись на слабенький тин ╖╖ об╕йстя, окликнув Серг╕й бабцю мало не з останн╕х сил. – Пуст╕ть, будь ласка, переночувати. Я вам за це грош╕ заплачу, – в╕н опустив руку до кишен╕ й упевнився, що в нього й справд╕ ще ╓ грош╕. В╕н витяг ц╕ грош╕ з кишен╕, подивився на них сам ╕ показав ╖х бабус╕.

– Добривеч╕р, – покинувши сво╓ порання б╕ля невеличко╖ хатинки ╕ наблизившись до Серг╕я, прив╕талась худенька, невисока, одягнена в поношен╕ реч╕ бабуся.

– Добрий веч╕р, – в╕дпов╕в ╖й Серг╕й. – Я кажу, пуст╕ть мене бабуню, будь ласка, переночувати. Я вам за це грош╕ дам, – повторив в╕н сво╓ прохання, знову показуючи затиснен╕ в руц╕ грош╕.

– Переночувати, кажеш? – бабця довго й приск╕пливо з н╕г до голови оглядала Серг╕я. – Що ж, бачу людина ти не лиха, навряд чи вноч╕ задушиш стару бабу. А якщо й задушиш, то невелика б╕да, я сво╓ вже в╕джила, прости Господи, – перехрестилася вона. – Можна й переночувати. Можливо мен╕ нав╕ть не так моторошно буде сьогодн╕ сам╕й вноч╕. Що ж, заходь, переночу╓ш. А грош╕ забери, вони тоб╕ ще згодяться. Тут тоб╕ не розк╕шний готель. Заходь. Просто ц╕каво, що тебе примусило опинитися отут у нашому забитому кутку о так╕ пор╕? – запитала вона так, н╕би це питання було звернене не до Серг╕я, а до не╖ ж само╖ й в╕дпов╕д╕ вона на це питання не чекала жодно╖ мит╕. – То ход╕мо ж до хати, – кивнула вона Серг╕╓в╕ рукою, повернулася й сама п╕шла до хати.

– А, може, хочеш трохи п╕двечеряти? – запитала господарка будинку, коли вони зайшли до хати й бабуся ув╕мкнула св╕тло, адже надвор╕, хоч ╕ вечор╕ло, було ще видно, але в бабусин╕й хатин╕ вже зовс╕м стемн╕ло.

– Та н╕, дякую, можливо я й голодний, але так стомився, що голоду геть не в╕дчуваю, – в╕дпов╕в Серг╕й, озираючись в осел╕, в як╕й кр╕м с╕ней, як╕ вони щойно пройшли, була ще оця к╕мната з╕ столом, ст╕льцями, плитою, умивальником ╕ широким диваном, де вони зараз знаходились, та ще одна к╕мната, вочевидь, щось на кшталт зали, двер╕ куди були прочинен╕, але де було темно. Все це нагадувало не так оселю Горпини Степан╕вни, як хату Серг╕╓во╖ р╕дно╖ бабус╕, Килини Андр╕╖вни. – А тому, – звернувся в╕н до бабус╕, – я прямо зараз хот╕в би впасти й поспати, хоч дек╕лька годин.

– Що ж, будь ласка, проходь, – двер╕ в темну залу були т╕льки ледь прочинен╕, й бабуся ╖х зовс╕м в╕дчинила, пройшла туди сама, ув╕мкнула св╕тло й ще раз запросила Серг╕я. – Проходь.

Серг╕й зайшов до к╕мнати, озирнувся – маленьк╕ в╕кна, стареньк╕ килими на ст╕нах, жовт╕ св╕тлини, п╕сляво╓нна шафа, старенький телев╕зор – ╕ ще раз згадав хатину сво╓╖ р╕дно╖ бабус╕ Килини.

– Ось, можеш лягати, – показала бабуся на велике стародавн╓ л╕жко з масивними, неоковирними металевими бильцями, застелене зверху якимось стародавн╕м грубим рядном. – Розстеляй, пост╕ль застелена вс╕м чистим, тут н╕хто не спить, я сама сплю отам у т╕й к╕мнат╕ на диван╕. А тут, як не стало мого д╕да, н╕хто не спить. Так що, зн╕май зверху ковдру, розстеляй пост╕ль, роздягайся ╕ лягай соб╕ в╕дпочивай – господарюй, одне слово, почувайся, як в себе вдома. В╕дпочивай, – додала вона на завершення, вийшла з к╕мнати й зачинила за собою двер╕, залишивши Серг╕я самого.

Серг╕й же нав╕ть ╕ не думав розстеляти пост╕ль, а так, як був, одягнути, скинувши т╕льки з н╕г черевики, адже ноги неначе аж стугон╕ли в╕д утоми, упав як п╕дтятий на грубе рядно, яким була зверху застелена пост╕ль, ╕ вмить заснув мертвим сном з нам╕ром проспати якщо й не дек╕лька д╕б п╕дряд, то принаймн╕ не прокидатися до ранку точно. Але це йому не вдалося. Проспавши дек╕лька годин, Серг╕й прокинувся вже десь оп╕вноч╕ й б╕льше не зм╕г заснути. П╕сля ледь не божев╕льного сумбуру його пан╕чно╖ втеч╕, втеч╕ нев╕домо зв╕дки й нев╕домо куди, до Серг╕я прийшло деяке опритомнення, а разом з ним повернулись розпач ╕ б╕ль.

Серг╕й добре пам"ятав цю н╕ч. В╕н прокинувся десь оп╕вноч╕. За в╕кном ╕шов дощ, надсадно стукочучи у в╕кно. Спросоння Серг╕╓в╕ здалося, що ще н╕коли в житт╕ в╕н не чув такого тужливого стукоту ос╕ннього дощу у в╕кно. В╕н устав з л╕жка, розстелив пост╕ль, роздягнувся, л╕г. Але сон не йшов. В╕н знову встав, пройшовся босон╕ж к╕мнатою, п╕д╕йшов до в╕кна, притулився щокою до холодного скла, по якому журливо жебон╕ла вода в╕д сумного ос╕ннього дощу. В╕н знову л╕г у пост╕ль. Знову встав, пройшовся к╕мнатою. В╕н добре пам"ятав цю н╕ч.

В цю н╕ч прозорий кришталевий келих його стражденно╖ душ╕ переповнився бажанням уже неможливого щастя, ╕ через край потекло безсоння дзв╕нким струмочком туги, яка в╕длунювала у скронях спомин╕в р╕зкою гостротою жорстоких сл╕в: "все це в╕дходить дал╕ й дал╕ у минуле...", "цього вже н╕коли, н╕коли не повернеш...". А Серг╕й стояв ╕ слухав, як стук годинника в пуст╕й к╕мнат╕ в╕длуню╓ в його спуст╕лих грудях стуком якогось не його, якогось чужого серця – так наче у покинут╕й осел╕ в╕конниця п╕д в╕тром повол╕ хльоца╓ об ст╕ну. В той час Серг╕й достеменно п╕знав науку не озиратися назад, коли йому у спину так гарячково дихала безповоротн╕сть його утрат, ╕ назирц╕ ходили докори по п"ятах минулого кохання сл╕д у сл╕д, коли в╕н ходив босон╕ж к╕мнатою з кутка в куток, з кутка в куток... В цей час нав╕ть його самотн╕сть, та самотн╕сть, яка в╕днин╕ буде щоноч╕ спати поряд з ним, нав╕ть самотн╕сть ця т╕╓╖ ноч╕ в╕д нього в╕дцуралася й сид╕ла ображено в кутку, з╕щулившись примарою глевко╖ т╕н╕, очима темряви зловт╕шно споглядаючи, як п╕дходить до в╕кна ╕ притуля╓ться щокою до холодного скла Серг╕й – н╕коли, н╕коли сльозам ос╕нн╕х дощ╕в не литися холодними щоками в╕кон з такою г╕ркотою, з якого по його щоках текли його гаряч╕ сльози. А за в╕кном, зас╕ян╕ в р╕ллю захмареного неба, нас╕нини невидимих з╕рок пускали паростки притлумленого потойб╕чного сяйва, що виблискувало в краплях дощу, в якому, наче в попел╕ в╕д спалених мост╕в пок╕рно тл╕ли ус╕ майбутн╕ сни про те, що не бува╓ назад дороги...

Серг╕й добре, нав╕ть занадто добре пам"ятав ту н╕ч. Ще затемна в╕н одягнувся, застелив пост╕ль, пройшов у другу к╕мнату, де ще глибоко спала господарка хати. Потихеньку, аби не розбудити бабусю, Серг╕й витяг з кишен╕ грош╕ й, не розбираючи в темряв╕ ск╕льки саме це було грошей, поклав дек╕лька купюр на ст╕л, тод╕ тихо навшпиньки вийшов з хати й п╕шов сво╓ю дорогою, хоча яка саме з дор╕г була його дорогою, в╕н навряд чи м╕г би тод╕ сказати.

Але доля знала сама краще за Серг╕я його шлях – вона вела його впевненою рукою. Деякий час в╕н, тамуючи сво╓ бажання в╕д чогось т╕кати й залишатися, хоч ╕ серед людей, але на самот╕, десь блукав, щось робив. Все це, може, й нагадувало спос╕б життя безхатченка, але лише зовн╕ ╕ лише дуже наближено. Серг╕й все ж десь наймався на всяку роботу, десь п╕дробляв ╕ як профес╕онал малярством, не ночував будь де, тим паче на вулиц╕, але зн╕мав яке-не-яке житло на н╕чл╕г.

Але вс╕ ц╕ зовн╕шн╕ обставини зовс╕м його не обходили. Головне те, що в╕дбувалося в його зболен╕й душ╕. Головне те, що щоразу, намагаючись якнайдужче виснажити себе щоденною тяжкою роботою, зморений надвеч╕р Серг╕й лягав у над╕╖ забутися принаймн╕ до ранку в глибокому непробудному сн╕, але десь оп╕вноч╕ просипався, й до ранку його перевертало з боку на б╕к безсоння.

Щоразу, прокидаючись в задушливих об╕ймах ноч╕, Серг╕й в╕дчував, що знову його душа шука╓ втрачену опору кохання, як недосв╕дчений кал╕ка спросоння шука╓ втрачену опору в╕дтято╖ ноги – ╕ прокидався п╕д серцем б╕ль, з яким лещатами самотн╕х ночей були затиснен╕ його беззахисн╕ окроплен╕ сльозами сни. А ранок?... Ранок завжди був таким далеким, в╕н здавався просто в╕дгом╕нням жалобного стогону подолано╖ ноч╕. Нав╕ть вже не в╕рилося, що колись ранкова заграва розс╕ювала темряву ноч╕ св╕жою трояндою краси, що так нагадувала красу Оксани. Тепер ранкова заграва н╕би виповзала з-за обр╕ю величезним рожевот╕лим черв"яком, який п╕дточував кор╕ння темряви, в╕д чого порохнява поточеного мороку у сут╕нках св╕танку повол╕ осипалася ╖дкою с╕ллю пробудження на кривавий обрубок душ╕ – невиплаканих сл╕з невимовлений б╕ль знов проростав у грудях нех╕ттю долати шлях в╕д п╕вноч╕ до ранку, пробуджуючи втому, з якою Серг╕╓в╕ доводилося над силу долати вбр╕д потужний, стр╕мкий пот╕к пустопорожн╕х дн╕в.

╤ так щоноч╕ кожна мить безсоння виростала в стол╕ття страждань. А годинник неначе зупинявся, ╕ все ще була п╕вн╕ч – неск╕нченна, нездоланна, всемогутня п╕вн╕ч... Серг╕й нав╕ть не здогадувався, що це в глибинах його ╓ства йшла боротьба за його душу, боротьба, яка назовн╕ виривалась отим стражданням, що врешт╕ завжди ╓ стражданням рят╕вним. ╤ невдовз╕ вона таки настала, ╕нша н╕ч, ╕нша п╕вн╕ч... Рят╕вна п╕вн╕ч, коли Серг╕й таки зм╕г тихенько в╕д╕йти на самий кра╓чок душ╕, туди, де скелястий берег розуму терпляче омива╓ться р╕кою т╕╓╖ в╕ри, у котру не ув╕йдеш дв╕ч╕ – це було саме м╕сце для зведення з н╕чно╖ чорно-мармурово╖ ута╓мниченост╕ храму примирення й спокути, ╕ це був саме час, поставивши п╕д сумн╕в нездоланн╕сть болю, вв╕йти до цього храму для причастя: ц╕╓╖ ноч╕ чорний хл╕б безсоння Серг╕й спожив неначе Його плоть, ╕ пив терпке вино самотност╕, неначе Його кров...

А п╕д ранок тод╕ Серг╕й заснув, ╕ до нього прийшов сон. В╕н п╕зн╕ше не зм╕г би пояснити, яким чином з калейдоскоп╕чно╖ фе╓р╕╖ образ╕в, як╕ прийшли йому ув╕ сн╕, в╕н все зрозум╕в, але Серг╕й все ж зрозум╕в, що йому приснився всесв╕т, тобто увесь, точн╕ше два св╕ти, а ще точн╕ше один ╓диний св╕т, але який складався з двох св╕т╕в – земного ╕ небесного, ╕ ц╕ два св╕ти були розд╕лен╕ нездоланною межею... Аж раптом, на ц╕й непереборн╕й меж╕ м╕ж двома св╕тами виник прох╕д, прох╕д у вигляд╕ звичайн╕с╕ньких дверей, навст╕ж розчинених дверей... ╤ в ц╕ двер╕ , повол╕ п╕д╕ймаючись невидимими сходами, з╕ св╕ту земного у св╕т небесний ув╕йшов батько Оксани, Михайло Архипович, сл╕дом за ним через ц╕ двер╕ у св╕т небесний пройшла й сама Оксана, кивнувши головою ╕ самому Серг╕╓в╕, який теж готувався п╕днятися цими сходами з╕ св╕ту земного всл╕д за Оксаною... Але двер╕ в св╕т небесний раптом зачинилися, в╕рн╕ше не зачинилися, а просто безмежний прост╕р небесного св╕ту за дверима став тлом, на якому зас╕яв образ Богоматер╕ – Серг╕й придивився до цих дверей на меж╕ двох св╕т╕в ╕ побачив, що це зовс╕м не двер╕, а ╕кона! Величезна, прекрасна ╕кона Богоматер╕...

Серг╕й прокинувся того ранку як н╕коли в╕дпочилим, повним енерг╕╖, наснажений нам╕ром написати ╕кону, цю величну ╕кону Богоматер╕, яка явилася йому ув╕ сн╕, й ще ╕ншу ╕кону, ╕ще багато, багато ╕кон, ст╕льки ╕кон, ск╕льки дозволить йому написати Господь.

3.

Чи до снаги нам передбачити нагальну неминуч╕сть того часу, коли подивишся у дзеркало й н╕як не зможеш пригадати, де бачив ти уже так╕ знайом╕ ц╕ оч╕ кольору з╕в"ялого кохання ╕ цей печальний вигин уст, до болю р╕дний. А доки ти гада╓ш, тво╓ життя, захоплене стр╕мким коловоротом навивор╕т уп╕знаного часу, летить до сво╖х виток╕в, так наче ти почав рости назад, в дитинство й н╕як не можеш дорости до усв╕домлення сво╖ найперших сл╕в: тих сл╕в, як╕ були кор╕нням сонця, тих сл╕в, як╕ були плодами материнських рук, – ╕ за можлив╕сть поновити значення цих сл╕в готовий ти уже в╕ддати можлив╕сть уп╕знать таки ц╕ оч╕ кольору з╕в"ялого кохання. Але ж чи можна зараз вже пов╕рити у те, що вс╕ слова, як╕ ╕ще не в╕дцуралися в╕д тебе й бува╓ ╕нколи ╕ще нав╕дують тво╓ спуст╕ле серце, чи можна зараз вже пов╕рити, що вс╕ слова могли б зак╕нчитися чимось ╕ншим, окр╕м ворожост╕ н╕мого дзеркала, що завжди в╕дбива╓ погляд чужих очей ╕ вигин уст чужих, до болю р╕дних, адже м╕ж св╕тлом уперше вимовленого тобою «мамо» ╕ темрявою востанн╓ вимовленого тобою «самотн╕сть» пролягли так╕ густ╕ ╕ непроникн╕ сут╕нки – ╕ кожен оп╕вн╕чний шерх╕т використову╓ найменший прив╕д спогаду, щоб знов явитися тоб╕ незграбним доторком до ледь затягнуто╖ рани тво╖х безсилих намагань пробачити вс╕ зради. Й н╕як не можуть заплющитись пов╕ки болю на перспективах втрат, в╕дкритих в обшир розпачу, де на околицях минулого кохання усе ще ницо жебрають печал╕, випрохуючи хоч би крихту н╕жност╕ такими жал╕сливими словами ╕ голосами, що нав╕ть смерть могли би уласкавить, лиш т╕льки не ╥╖, лиш т╕льки не ╥╖ – поступ ╥╖ зрадливих крок╕в як завжди твердий ╕ невблаганний. Н╕ч, темрява, жорсток╕сть в╕дбитого у дзеркал╕ невороття, страшного часу, коли без в╕дпов╕д╕ залишаються ус╕ прохання: ╕ зайвими стають вс╕ нагромадження питань для одн╕╓╖ ╓дино правильно╖ в╕дпов╕д╕, якою буде мить, коли таки зласкавиться вже над тобою смерть ╕ прийме з рук тво╖х скал╕ченою до невп╕знанност╕, але знов т╕╓ю ж самою ту душу, яку колись дов╕рила тоб╕ такою чистою, немов дитя в оч╕куванн╕ дива...

З того часу, як брат╕я чолов╕чого монастиря святого Миколи прийняла до сво╖х лав нового ченця, давши йому, немов новонародженому для Бога, ╕м"я Михайло, пройшло вже багато, дуже багато рок╕в, ╕ за вс╕ ц╕ роки Михайло жодного разу не подивився в дзеркало – в╕н не те, щоб боявся, просто чернець-╕конописець Михайло не хот╕в, не мав бажання вп╕знавати в дзеркал╕ художника Серг╕я Богданенка. А справжн╕м дзеркалом для Михайла стали заготовки для ╕кон, вдивляючись у як╕ перед написання ╕кони, в╕н бачив не чи╖сь зовн╕шн╕ обриси, а свою власну душу, в як╕й народжувались натхненн╕ самим Господом образи, готов╕ вилитися в нове твор╕ння.

Була зима, як ╕ тод╕, коли не так чернець Михайло, як художник Серг╕й Богданенко став, так би мовити, повним сиротою: вже до т╕╓╖ зими п╕шли з життя земного Горпина Степан╕вна й Серг╕╓ва мати Л╕д╕я Антон╕вна, т╕╓╖ ж зими не стало Оксаниного батька Михайла Архиповича, а пот╕м ╕ само╖ Оксани. Михайло Архипович дожив до досить таки пристойного в╕ку, коли т╕╓╖ зими, трошки похвор╕вши, якось неначе митт╓во знесил╕в ╕ тихо й мирно в╕д╕йшов у ╕нший св╕т з блаженною посм╕шкою на устах. Звичайно, за Михайлом Архиповичем сумувало все село Веселе, але печаль ця була св╕тлою й високою – вс╕ знали й в╕дчували, що ╖хньому священику Михайлу, в╕рн╕ше його безсмертн╕й душ╕, на тому св╕т╕ уготована доля, яко╖ можна побажати кожному.

Ховали Михайла Архиповича вс╕м селом, але ховали не на кладовищ╕ села Веселого, а на кладовищ╕, яке було поруч з ж╕ночим монастирем свято╖ Ольги, де черницею служила Господу Оксана – так захот╕ла сама Оксана, щоб, за ╖╖ словами, мати батькову могилку ближче до себе, аби кожно╖ мит╕ можна було прийти до нього просто посид╕ти та й упорядкувати м╕сце в╕чного прихистку Михайла Архиповича. Але через те, що за бажанням само╖ ж Оксани, поряд з могилою батька в╕дразу ж огородили м╕сце для ще одного поховання, де невдовз╕ поховали й саму Оксану, вже п╕сля смерт╕ Оксани вс╕ зрозум╕ли, що свою скору смерть Оксана в╕дчувала й передбачала вже тод╕, ховаючи батька.

Так, Оксани не стало дуже скоро, буквально через дек╕лька тижн╕в п╕сля смерт╕ ╖╖ батька. Хоча так╕ слова й поняття, як смерть чи небуття аж н╕як не в╕дпов╕дали завершенню земного шляху Михайла Архиповича й Оксани – тут б╕льш в╕дпов╕дними були б так╕ слова, так╕ означення, як народження, народження для в╕чного життя, або в╕дх╕д у ╕стинне, в╕чне буття. Особливо ж достеменно це можна було стверджувати щодо Оксани.

Одне те, що вона вже, ховаючи батька, попросила в╕двести поряд з Михайлом Архиповичем м╕сце на кладовищ╕, де ╖╖ невдовз╕ й поховали. Але й померла Оксана досить ще молодою, н╕коли перед цим не хвор╕вши. Просто одного вечора Оксана з сяючими якимось неземним потойб╕чним сяйвом очима з благою посм╕шкою на устах об╕йшла кел╕╖ вс╕х сво╖х сестер-черниць, в кожно╖ з них попрохавши вибачення за все, чим би вона могла колись в╕льно чи нев╕льно когось образити.

Особливо ж зворушливим було прощання з мат╕нкою Параскевою, яка на ту пору була вже досить л╕тньою ж╕нкою, ╕ прекрасно розум╕ючи все, що в╕дбувалось, звичайно ж, дуже жалкувала щодо невблаганност╕ дол╕ до тако╖ ще молодо╖ сестри, як Оксана. Вт╕м, жодного слова таки мовлено не було – все було зрозум╕лим без сл╕в.