Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

... Н╕, це не були спомини про т╕ повсякденн╕ подробиц╕ його буденного ╕снування, в яких в╕дбувалося його духовне переродження, це була якась фантасмагорична алегор╕я почутт╕в, думок, осяянь, в яких ╕ в╕дродився тод╕ в його гр╕ховному ╓ств╕ Бог, в яких зараз все це зринуло митт╓вим спалахом спомину про те, яким м╕зерним ╕ жалюг╕дним видалося тод╕ Серг╕╓в╕ те ╕снування, яке до того часу видавалося йому не лише природним ╕ достойним, а взагал╕ ╓дино можливим ╕снуванням – ╕снування завдяки утримуванню душ╕ у межах осягнення в╕чних марнот... Але ж знову ╕ знову на вулицях безликий натовп розчаху╓ нас навп╕л – ╕ по меж╕ роз╕п"ято╖ ╕стини межа терп╕ння вола╓ розтином м╕ж пеклом навколишнього життя ╕ ра╓м душ, як╕ д╕ткнулися кол╕нами сво╖ страждань до запов╕тно╖ земл╕ божественно╖ благодат╕. ╤ боляче стиска╓ться серце у намаганн╕ запоб╕гти язичницьк╕й спокус╕ назвати фак╕рською ту мелод╕ю милосердя, яка отруйн╕ зм╕╖н╕ звиви шлях╕в незв╕дност╕ наших доль приборку╓ впокорюючою гармон╕╓ю Його ╤м"я: адже у цьому ╕мен╕ й тепло долон╕ батька на провинн╕й дитяч╕й гол╕вц╕ гр╕ховност╕ людсько╖ ╕ щир╕сть материнсько╖ сльози у кришталево чист╕м оц╕ справедливо╖ в╕дплати – ╕ ск╕льки б нас не переконувала д╕йсн╕сть у тому, що п╕д крильцем милосердя так затишно злочинцю, ╕ що на протягах обмови скн╕╓ праведник, – усе ж кр╕зь св╕тло Його ╤мен╕ н╕хто не може не побачити, як ╕скри в╕д святкових фе╓рверк╕в плотських ут╕х незм╕нно згасають у пад╕нн╕ по тра╓ктор╕╖ гр╕ха у морок забуття... Так, це було саме так...

... Цей спогад вибухнув почуттями й осяяннями тако╖ сили й велич╕, як╕ можна було зр╕вняти лише з безмежн╕стю, але в час╕ все це промайнуло майже митт╓во – всемогутня мить, п╕д час яко╖ кор╕ння спомину, благодатно в╕дживлене в ╜рунт╕ сьогодн╕шн╕х вражень, п╕днеслося всесильною кроною ╕ розпросторилось розлогим г╕ллям, обтяженим плодами ново╖ в╕ри. Ця безмежна мить ╕ була ангелом, на крилах якого на Серг╕я з╕йшов сон.

Сон був легкий ╕ св╕тлий, а водночас глибокий ╕ проникливий. Серг╕й в╕дчув ув╕ сн╕, що йому зараз явиться сам Господь, який водночас буде його р╕дним батьком, так, саме тим р╕дним батьком, якого Серг╕й н╕коли не знав. ╤ коли, нарешт╕, вималювався жаданий образ Отця, Серг╕й уп╕знав у ньому отця Михайла :"╤ди прямо, не звертай, не схиб", – сказав поважно Отець. Пот╕м Серг╕╓в╕ явився образ його р╕дно╖ матер╕, риси яко╖ дивно переплелися з рисами ж╕нки на фотограф╕╖ в хат╕ отця Михайла – Оксанино╖ матер╕, що пот╕м виявилося образом Оранти ╕з Соф╕╖ Ки╖всько╖:"Не зверни, не схиб", – сп╕вчутливо сказала Мати, ╕ Серг╕й зрозум╕в, що це слова само╖ Богородиц╕, п╕сля чого в╕н побачив Богородицю в тому образ╕, який вразив його ще в далек╕й юност╕ – це була Божа Мат╕р на картин╕ Сурбарана, де вона зображена ще зовс╕м д╕вчинкою, чистою й невинною, але вже в ореол╕ фатального прозр╕ння нев╕дворотност╕ сво╓╖ траг╕чно╖ святост╕, д╕вчинкою, в котр╕й Серг╕й, як це не дивно, уп╕знав Оксану, хоч Оксана й була вже зовс╕м дорослою д╕вчиною, та й зовс╕м не була схожа на Богомат╕р-отроковицю Сурбарана. ╤ все це на тл╕ незглибимого небесного сяйва, що в райдужних переливах яко╖сь потойб╕чно╖ пал╕три всепереможним виром захоплювало душу Серг╕я ╕ несло ╖╖ все глибше й глибше, все вище й вище...

Прокинувся Серг╕й легко й дуже рано з╕ всеперемагаючим почуттям радост╕, бадьоро з╕скочив ╕з постел╕, глянув у в╕кно, де лише починав займатися в нап╕вмороц╕ лаг╕дний весняний ранок, ╕ сам соб╕ подивувався, адже в╕н звик п╕д час свого м╕ського життя лягати п╕зно, ╕ вставати теж п╕зно. Серг╕й згадав слова Горпини Степан╕вни про те, що Дн╕про тече прямо тут поряд, в не╖ за городом, ╕ одягнувши спортивний костюм, гайнув через город, проб╕гся протоптаною понад берегом стежкою – проб╕жка була для нього вже звичкою – ╕, роздягнувшись, шубовснув у Дн╕про – досить прохолодна ц╕╓╖ пори вода не лякала Серг╕я, бо в╕н вже давно й наполегливо займався загартовуванням. Чистота й прозор╕сть р╕чково╖ води обпекла його вибухом неймов╕рно╖ св╕жост╕. Вийшовши на берег, Серг╕й на повн╕ груди вдихнув настояну на пахощах весняного кв╕тування травневу лаг╕дь, подивився на чисту прозор╕нь сходу, де займалася житт╓дайна ранкова заграва, що сво╓ю непереборною н╕жн╕стю розс╕ювала нап╕вморок, ╕ згадав Оксану – вона була такою ж св╕тлою, чистою й прозорою, як ця весняна зоря.

╤ тут в╕н не те щоб згадав, адже н╕ на мить про це не зм╕г би забути, а якось у зовс╕м новому св╕тл╕ усв╕домив мету свого сюди при╖зду – розпис новозбудованого храму. Взагал╕, цей новий розпис був у Серг╕я на серц╕ ось вже дек╕лька тижн╕в, з тих п╕р, як отець Михайло переконав його, покинувши все, зайнятися ц╕╓ю саме справою. Отець Михайло прив╕з нав╕ть ╕з собою св╕тлини, на яких новозбудований храм був зображений довол╕ вправною рукою фотомайстра, – за словами отця Михайла одного з фотокореспондент╕в м╕сцево╖ газети, – св╕тлини, котр╕ зрештою теж вплинули на творчу уяву Серг╕я, переконавши його прийняти запрошення громади села Веселого. ╤ вже тод╕, вивчаючи все докладн╕ше й докладн╕ше залишен╕ Михайлом Архиповичем св╕тлини, в╕н вже почав замислюватися над п╕двалинами майбутньо╖ роботи, створюючи в уяв╕ можлив╕ композиц╕йно-колористичн╕ п╕дходи до розпису.

Але ж, св╕тлини – це лише св╕тлини, й побачивши храм на власн╕ оч╕, Серг╕й з новою силою в╕дчув свою мету, зовс╕м в ╕ншому св╕тл╕ усв╕домивши вже нам╕чен╕ шляхи вт╕лення свого задуму. Але ж знов, все це не могло бути н╕як сп╕вставним, – н╕ св╕тлини, н╕ сам посталий перед Серг╕╓м храм, н╕як не могли бути пор╕вняними з тим впливом, який справили на нього враження в╕д вчорашнього сп╕лкування, яке знов таки наснажило Серг╕╖в задум зовс╕м новими перспективами, наче прорвавши якусь пелену, в╕дкривши йому нов╕ простори, нов╕ ракурси, зовс╕м нов╕ можливост╕. Це було неначе вибухом першотворення, тим саме початком вт╕лення божественного задуму св╕тобудови, який, вт╕м, був одночасно ╕ його досконалим завершенням – але це було вт╕лення св╕тобудови саме таке, яке було дане Богом кожному народу сво╖м, для Серг╕я це, звичайно, було вт╕лення укра╖нське: в╕д першопочатк╕в трип╕льських розпис╕в та орнамент╕в через античн╕ ск╕фо-сарматськ╕ набутки, що стали орган╕чним п╕д╜рунтям для розвитку величност╕ Ки╓во-Русько╖ доби, яка сприйнявши вплив В╕зант╕йського християнства, переплавила його в глибинах праукра╖нсько╖ сво╓р╕дност╕, породивши р╕дну, н╕ з чим не зр╕внянну, модерну укра╖нську нац╕ю, в культур╕ яко╖, як у завершенн╕ вт╕лення божественного св╕тотворення, так в╕дчутно проглядали ╖╖ першопочатки – так у модерн╕стських потягах Архипенка в╕дчутно проглядають трип╕льськ╕ витоки. Як повно, як сильно, як довершено в╕дчув Серг╕й зараз красу майбутнього розпису храму.

Так, це буде вт╕лення його давньо╖ ╕ ╓дино╖ мр╕╖ – залишити п╕сля себе такий витв╕р, який став би справд╕ в╕хою в ╕стор╕╖ мистецтва, який унаочнив би вс╕ найпота╓мн╕ш╕ осягнення художника, що його створив. Подивившись на цей тв╕р, кожен мав би усв╕домити, що нема╓ н╕кого на неб╕, окр╕м Бога, ╕ Укра╖на – один ╕з неповторних лик╕в Його. Як сталлю наливаються м"язи см╕ливця перед кидком у б╕й, так все Серг╕╓ве ╓ство переповнилося упевнен╕стю, що зараз в╕н нарешт╕ здатен зд╕йснити цю свою величну мр╕ю. Вс╕ його дотепер╕шн╕ духовн╕ осяяння налилися, наче плоттю в╕ри, м╕ццю й силою упевненост╕.

Так, в╕н нарешт╕ зд╕йснить свою мр╕ю. Адже ж його мр╕я була такою св╕тлою, чистою й прозорою, як оця травнева ранкова заграва, його мр╕я була такою св╕тлою й чистою, як Оксана. Бог не дозволить, щоб ця його мр╕я залишилась незд╕йсненою, адже ст╕льки прекрасних мр╕й ╕ задум╕в укра╖нських пров╕сник╕в залишилось незд╕йсненими, коли вс╕ ще юн╕ й багатооб╕цяюч╕ укра╖нськ╕ мр╕╖ разом з молодими плодовитими укра╖нськими ген╕ями, що виношували ц╕ мр╕╖, було так по-варварськи безжально поглинуто пекельною кривавою ╕мпер╕╓ю, з-п╕д задушливих уламк╕в яко╖ Укра╖на щойно ледь-ледь виборсу╓ться, титан╕чними зусиллями залишк╕в сво╓╖ недобито╖ в╕чно╖ душ╕ намагаючись вичавити смердюч╕ мертвотн╕ останки сатанинських злод╕янь, головний творець яких все ще стояв вт╕леним у мармур╕ й бронз╕ ╕долом в серц╕ кожного укра╖нського м╕ста, вказуючи простягнутою вдалину рукою шлях до св╕тлого пекельного майбутнього – слуга тьми, прах якого й по сьогодн╕ залишався непохованим, неупоко╓ним в земл╕, так наче його р╕дна земля не хоче прийняти його останки, жахаючись того, що сама ж ╕ виплодила цього пекельного виродка, так наче над ним зд╕йсню╓ться в╕доме прокляття: "Щоб тебе й земля не прийняла" – ╕ на кожному його п"╓дестал╕ золотими л╕терами було вибито, неначе випечено, парт╕йний псевдон╕м Сатани "ЛЕН╤Н". ╤ ск╕льки ще заблудлих душ безв╕льно борса╓ться в с╕тях цього жахливого минулого, заглянути в яке – все одно що занурити душу в морок безнад╕╖. Так, Серг╕й зможе, нарешт╕, вт╕лити свою мр╕ю – як щиро, в╕дверто й переконливо покаже в╕н вс╕м, особливо ж цим заблудлим душам перевагу св╕ту Божого над царством тьми, покаже, що жити любов"ю й примиренням спок╕йн╕ше, легше, при╓мн╕ше, ба нав╕ть, якщо вже наш час вимага╓ саме такого ужиткового визначення, виг╕дн╕ше й корисн╕ше, ан╕ж жити ненавистю й ворожнечею.

6.

Наснажений вибуховим натхненням до негайного початку роботи над розписом храму, Серг╕й метнувся до хати Горпини Степан╕вни, гарячково намагаючись на ходу притишити розбурхану пов╕нь ц╕╓╖ бентежно╖ наснаги, щоб вона не передалася рухам т╕ла, бо в╕н боявся в таке рання розбудити Горпину Степан╕вну, коли забиратиме свою вал╕зу з ╕нструментами. Але зайшовши в дв╕р, в╕н побачив господиню вже за роботою – вона порала курей.

– О, – здивовано вигукнула Горпина Степан╕вна, побачивши Серг╕я, – а я думала, що ти ще спиш, та так тихо пройшла повз твою к╕мнату навшпиньки, та ще й двер╕ причинила, щоб тебе не розбудити. А ти ось, на тоб╕, мабуть, уже в Дн╕пр╕ скупався, волосся он мокре. А чи не рано ще купатися в травн╕, ранки ж ╕ще прохолодн╕, не застудився б.

– Та н╕, бабуню, – заспоко╖в ╖╖ Серг╕й, – я не застуджуся, я взагал╕ то й зимою в ополонц╕ купаюсь, ╕ н╕чого.

– А-а-а, це ти, значить той, як його, – замислилася бабуся, – кит?

– Морж, – поправив ╖╖, посм╕хнувшись Серг╕й.

– Так, так, морж. Авжеж морж. От стара дурепа, – вилаяла себе бабуся. – А ти молодець. ╤ морж, ╕ вста╓ш рано. А хто рано вста╓, тому й Бог да╓.

– Та морж, то я морж, а щодо вставання, то чесно кажучи, ран╕ше все ж любив довгенько пон╕житися в постел╕, поспати подовш, адже ж ╕ лягав я зазвичай досить п╕зно. Це вже я тут, у вас разом ╕з сонцем встав. Аж самому дивно. Та ще встав так легко ╕ з задоволенням. Проб╕гся, скупався. Зараз така наснага в кров╕ виру╓, що аж "ух"! – в╕н розв╕вши руки, знов дихнув на повн╕ груди. – ╤ задум у мене щодо вашо╖ церкви виник, що "ого-го". Бачите, я тут у вас нав╕ть сп╕лкуватися почав якось вигуками – "ух", "ого-го" – як соловей. Все, вибачте, поб╕жу. Нема╓ вже терп╕ння. В╕зьму сво╖ пензл╕ – ╕ в храм. Задум гранд╕озний! Як добре, що храм тут зовс╕м поруч, – повернувся в╕н ╕ п╕рнув у хату.

А Горпина Степан╕вна, пров╕вши його залюбленим поглядом, пов╕льно й старанно трич╕ перехрестила двер╕, за якими щойно зник Серг╕й, ╕ ще довго рад╕сно дивилась йому всл╕д.

Вже за хвилину Серг╕й, одягнутий у св╕й улюблений с╕рого кольору льняний просторий робочий костюм ╕ зручн╕ крос╕вки, наближався до храму, знову й знову з насолодою всотуючи вс╕╓ю душею його неповторну красу – буд╕внич╕ таки справд╕ постаралися на славу. Аж раптом – спершу Серг╕╓в╕ здалося, що це просто примарилося – в╕н побачив, що наче б то двер╕ храму прочинено. Якась неясна тривога замло╖ла п╕д серцем. В╕н п╕д╕йшов поближче – так, двер╕ д╕йсно було прочинено. Серг╕й думав уже спов╕стити про це отця Михайла, але вир╕шив все ж спершу розглянутися тут сам, адже, к╕нець-к╕нцем, був в╕н ╕ не останн╕м б╕йцем, ╕ як д╕йде до д╕ла, то з двома-трьома злодюжками впоратися зум╕╓. Поставивши вал╕зу, потихеньку, за вс╕ма правилами, засво╓ними п╕д час служби в Арм╕╖, в╕н п╕д╕брався до прочинених дверей, принишк, прихилившись спиною до ст╕ни, наче пробуючи в не╖ втиснутись, водночас намагаючись почути найменший шурх╕т, що м╕г би долинути ╕з середини, ╕ побачити кр╕зь щ╕лину хоч найменш╕ ознаки чи╓╖сь присутност╕...

Тиша. Пустота. Дивно. Тод╕ в╕н рвучким рухом розчинив, наче розчахнув, двер╕, митт╓во опинившись у дверн╕й пройм╕, намагаючись якнайповн╕ше використати цю вир╕шальну мить, щоб оц╕нити обставини ╕, в залежност╕ в╕д небезпеки, чи то кинутися в б╕к, прихистившись за ст╕ною, ╕ вже пот╕м приймати р╕шення, чи то кинутися вперед ╕, як це ╖х навчали в ДШБ, перекинувшись через голову вперед, перекинутись вправо чи вл╕во – а там вже лог╕ка двобою п╕дкаже подальш╕ д╕╖. Але тут Серг╕й раптом завмер, ноги неначе прикип╕ли до земл╕. Посеред храму на кол╕нах, притиснувши складен╕ руки до грудей, перед запаленою св╕чкою молитовно стояла Оксана в довг╕й сукн╕ темного кольору, мабуть, с╕рого – Серг╕й в╕дразу в нап╕втемряв╕ не м╕г розп╕знати кол╕р. Запалена св╕чка вихоплювала ╕з внутр╕шньо╖ сут╕н╕ храму Оксанину гол╕вку в темн╕й же хустин╕, д╕вчина стояла боком до Серг╕я, ╕ було зрозум╕ло, що не могла його не бачити хоча б боковим зором, але якщо й бачила, то зовс╕м н╕як цього не виявила, тим паче що на не╖ хлинув пот╕к вран╕шнього св╕тла з розчинених Серг╕╓м дверей – жодного поруху, жоден м"яз не здригнувся на ╖╖ обличч╕. Чи вона бачила Серг╕я, та не видавала цього, а чи й насправд╕ була заглиблена в молитву наст╕льки, що не пом╕чала н╕чого навкруги? Серг╕╓в╕ раптом знову примарилася Богомат╕р-отроковиця Сурбарана.

Деякий час в╕н стояв, не в змоз╕ в╕д╕рвати очей в╕д цього неоч╕куваного видива, але врешт╕ оговтавшись, тихенько причинив двер╕ храму, взяв залишену ним неподал╕к вал╕зу й п╕шов до затишно розташовано╖ неподал╕к п╕д кущем бузку лави, ╕ зручно вс╕вшись на ц╕й лав╕, прикип╕в замр╕яним поглядом до храму, який зараз видавався йому якоюсь казковою мушлею, що хова╓ в соб╕ чар╕вну перлину – аж ось зараз мушля розкри╓ться й подару╓ св╕тов╕ неймов╕рну красу ц╕╓╖ перлини. Серг╕й розташувався на лав╕ так, що храм опинився якраз м╕ж ним ╕ сонцем, яке вже повн╕стю вийшло з-за обр╕ю, але було зовс╕м закрите в╕д Серг╕я храмом, навколо якого, мов дивовижний н╕мб, ╕ сяяло св╕тло в╕д схованого за храмом сонця, так що складалося враження, наче це сам храм ся╓ на тл╕ н╕жно╖ прозор╕н╕ травневого неба. Серг╕╓в╕ ж видалося, що це сяйво лл╓ться з середини храму, не в╕д запалено╖ Оксаною св╕ч╕, а в╕д того молитовного полум"я, що гор╕ло, мов св╕ча, у звернен╕й до Бога душ╕ Оксани.

Через деякий час двер╕ храму прочинились, Оксана пов╕льно вийшла, тихенько зачинила двер╕, стала обличчям до храму, трич╕ розм╕рено перехрестилась ╕ схилила голову, пот╕м повернулася й сво╓ю пов╕льною грац╕йною ходою п╕шла, неначе попливла до Серг╕я. Так, вона д╕йсно була в темно-с╕р╕й сукн╕ й такого ж кольору хустин╕. Сукня була набагато довшою, ан╕ж вчорашня коричнева, але так , як ╕ вчорашня надзвичайно личила д╕вчин╕ й була якогось сво╓р╕дного незвичного покрою, принаймн╕ в магазинах, тим паче в наших, таку сукню в╕дшукати навряд чи вийде так просто, Серг╕й як художник вже дещо в цьому тямив. При ╖╖ наближенн╕ в╕н мимов╕льно встав з лави, нав╕ть не встав, а просто таки п╕дскочив, ╕ подумав, що вийшло це в нього якось не зовс╕м...

– Доброго ранку, – п╕д╕йшовши ближче, промовила Оксана з╕ сво╓ю чар╕вливою нап╕впосм╕шкою-нап╕взадумою, ╕ зрозум╕вши його нев╕льне зам╕шання, прис╕ла на лаву.

– Доброго ранку, – в╕дчув себе вже в╕льн╕ше ╕ теж с╕в поряд ╕ соб╕ Серг╕й. – Я, чесно кажучи, н╕як не спод╕вався побачити тебе тут, тобто,– затнувся в╕н, в╕дчувши, що допустився, мабуть, образливо╖ для Оксани помилки, – тобто, вибачаюсь, вас, вас Оксано побачити тут у храм╕ так рано.

– Та що ти, Серг╕ю, не переймайся, не треба тако╖ вже прикро╖ оф╕ц╕йност╕, – вона так вдало знову розрядила не зовс╕м зручну для Серг╕я ситуац╕ю, так просто, без зайвих реверанс╕в перейшовши на "ти", неначе поплескавши його по-дружньому по плеч╕, ╕ в цьому не було й натяку на якусь фам╕льярн╕сть, зверхн╕сть чи розв"язн╕сть, це було так доречно, так природно й ненав"язливо, ╕ Серг╕й разом з великою вдячн╕стю в╕дчув надзвичайну полегк╕сть у сп╕лкуванн╕, так наче вони знайом╕ з самого дитинства. – Я ж бо теж н╕як не спод╕валася тебе побачити тут так рано, адже передбачала щодо тебе м╕ську звичку вставати досить п╕зно. А я звикла, як природна селянка, вставати рано з самого дитинства, а зараз в монастир╕ тим паче вста╓мо рано для вран╕шньо╖ молитви. Й до цього храму я приходжу щодня вранц╕ попросити в Бога не об╕йти милосердям цього нового прихистку для люблячих його, та й взагал╕ храм не повинен бути без молитви, храм без молитви – це все одно, що день без сонця. Храм не може порожн╕ти без молитви.

– Я прекрасно тебе розум╕ю, – Серг╕й д╕йсно розум╕в ╖╖. – А щодо мене, то ти знову ж таки права, я таки звик, живучи в м╕ст╕ вставати п╕зно. А тут, я нав╕ть сам соб╕ дивуюся, скочив сьогодн╕ разом ╕з сонцем, нав╕ть не подумавши, що можна ще пон╕житися в постел╕, бадьорий, рад╕сний, проб╕гся берегом Дн╕пра, скупався – ╕ гайда в храм працювати, працювати й ще раз працювати...

– Так, так, а тут я на завад╕.

– Та що ти, Оксано! Як це на завад╕? Та я...

– Добре, добре, це я так , жартую, – поблажливо промовила Оксана. – Просто я так зрозум╕ла, що ти вир╕шив, що в храм╕ злод╕╖, судячи з того, як рвучко ти розчахнув двер╕ в готовност╕ кинутися в б╕й.

– А ти пом╕тила? – знову трохи зн╕тився Серг╕й. – Я думав, що ти була наст╕льки зосереджена на молитв╕, що нав╕ть не пом╕тила мене. А ти нав╕ть здогадалась про мо╖ нам╕ри.

– Як же тут не здогадатися, якби ти т╕льки бачив у цей час сво╓ обличчя, – вона знову поблажливо посм╕хнулася, – як тут не здогадатися. Звичайно ж бачила, але це н╕трохи не завадило мо╖й молитв╕. Жаль, звичайно, що моя присутн╕сть не дала тоб╕ зд╕йснити геро╖чний вчинок, – цей невинний жарт зовс╕м не прозвучав у╖дливо в устах Оксани, ╕ Серг╕╓в╕ захот╕лось в╕дверто все пояснити.

– Розум╕╓ш, – почав в╕н, – я служив в Арм╕╖ в так званому ДШБ, десантно-штурмовому батальйон╕, н╕, я не хизуюся цим, чи ще щось таке, – похопився Серг╕й, подумавши, що д╕вчина може сприйняти його слова, як якесь вихваляння.

– Я розум╕ю, – просто в╕дказала вона, ╕ Серг╕╓в╕ в╕дразу стало ясно, що вона д╕йсно все розум╕╓.

– Так от, служив я в ДШБ, та ще в такому м╕сц╕, що... – Серг╕й трохи замислився. – В Афган╕стан╕ я служив, – кинув в╕н мимов╕льний погляд на Оксану й побачив, як ╖╖ просв╕тлене рад╕стю обличчя раптом посумн╕ло, а ╖╖ велик╕ прекрасн╕ оч╕, мов сльозами, переповнилися сп╕вчуттям. – Так, звичайно, – продовжив в╕н, – набачився я там всякого, але не про це зараз мова, справи минул╕, а я це до того, що нас там дуже добре навчили при найменш╕й небезпец╕ д╕яти так, щоб в╕двернути цю небезпеку не т╕льки в╕д себе, а й в╕д ╕нших, д╕яти у строго визначеному порядку, р╕шуче й швидко, але без сум"ятливого посп╕ху, тверезо й усв╕домлено. А побачивши, що двер╕ храму в╕дчинено, я, звичайно, в╕дчув небезпеку. А що ще я мав би в╕дчути, адже на власн╕ оч╕ бачив, як Горпина Степан╕вна вчора власноручно замикала ц╕ двер╕, а сьогодн╕ вранц╕, коли я ось з╕брався йти до храму працювати, дала мен╕ ключ╕ в╕д дверей храму, щоб я ╖х власноруч в╕д╕мкнув, – Серг╕й д╕став з кишен╕ ключ╕ й, тримаючи ╖х на в╕дкрит╕й долон╕, наче зважуючи, додав: – що б я мав думати?

– Я розум╕ю тебе.

– Так от, ╕ думаю, що ж робити? Поб╕гти пов╕домити когось? Доки б╕гатиму, злод╕╖ втечуть. От ╕ вир╕шив спробувати сво╖ми силами роз╕братися в ситуац╕╖. Зрештою, я не так вже й ризикував, адже якийсь злодюжка, нав╕ть якби ╖х було дек╕лька, навряд чи стали б для мене такою вже нездоланною загрозою, враховуючи мо╓ геро╖чне минуле, – спробував ╕ в╕н трохи пожартувати, щоб розв╕яти нев╕льно завдану ним причину для Оксаниного сумовитого сп╕вчуття. Але побачивши, що його трохи солдатське кепкування над собою не дуже розв╕яло настр╕й д╕вчини, додав: – Тебе, я бачу, якось вразило таки мо╓ геро╖чне минуле?

– З╕знатися, це й справд╕ так, – погодилася вона. – Адже, сам подумай, якось воно незвично – художник, та не просто художник, розпису╓ храми, пише ╕кони, а до того раптом – Арм╕я, ДШБ, Афган╕стан... До того ще ж, як уявила, що тоб╕ там довелося пережити. Якось це все в╕дразу й не складеш до купи. Дивно.

– Це не було б таким дивним, якби ти знала, що саме Афган╕стан, як це вже й справд╕ не дивно, навернув мене до Бога, саме це випробування на меж╕ людських можливостей поставило мене перед нев╕дворотн╕стю вибору, перед нев╕дворотн╕стю прийняти Христа. Та це довга розмова, нехай якось випаде хвилинка, поговоримо й про це, адже ти не в╕дмовиш мен╕ в ц╕й розмов╕? – Серг╕й побачив, що обличчя Оксани знову проясн╕ло.

– Аякже, – вже весел╕ше в╕дпов╕ла вона, – я з великою рад╕стю поговорю з тобою про це, – просто, в╕дверто й щиро, як завжди в╕дпов╕ла вона.

– Н╕, звичайно, я задумувався над стосунками з Богом ╕ ран╕ше, читав книги, ╕ все таке ╕нше, але щоб отак глибоко й в╕дверто в╕дчути себе частиною Божого задуму, це в╕дбулося все ж п╕сля Афган╕стану, ╕ як це не звучить дивно, завдяки Афган╕стану. А взагал╕, в мо╓му житт╕ було дек╕лька таких, можна сказати, поворотних момент╕в, як╕ р╕шуче зм╕нювали, в╕рн╕ше поглиблювали св╕торозум╕ння, розширюючи водночас житт╓в╕ видноколи ╕ показуючи нов╕ житт╓в╕ шляхи. Це, по-перше, – Серг╕й нев╕льно замислився, – як я вже казав, Афган╕стан, який зробив мене християнином, пот╕м проголошення Укра╖ни незалежною державою, яке зробило мене в╕двертим укра╖нцем, тод╕ проголошення Ки╖вського Патр╕архату, яке зробило мене християнином укра╖нським, ╕ нарешт╕, сумнозв╕сне ╕ водночас велично-незабутн╓ поховання Патр╕арха Володимира, яке зробило мене православним укра╖нцем незворотно, к╕нцево, на в╕ки в╕к╕в. Звичайно, тоб╕ може здатися, що я якось пасивно, безв╕льно сл╕дував за вс╕ма цими под╕ями, спонукуваний ззовн╕ до внутр╕шн╕х переворот╕в. Вт╕м, не в╕дкидаючи зовн╕шн╕х спонук, я все ж з в╕дпов╕дальн╕стю й без сумн╕ву можу сказати, що все це в╕дбувалося так, н╕би мо╖ внутр╕шн╕, найглибш╕ мр╕╖ й над╕╖ виливалися назовн╕ ╕ вт╕лювалися в життя в цих в╕копомних под╕ях, так, наче Бог чув мо╖ спод╕вання ╕ виконував ╖х, а може це я просто в╕дчував божественну нагальн╕сть цих перетворень. Як би там не було, але в тому, що вс╕ ц╕ под╕╖ були кроками нев╕дворотного поступу вт╕лення Божого задуму щодо Укра╖ни не може бути жодного сумн╕ву. Як би там не було, – додав в╕н р╕шуче.

– Так, звичайно, – ╖╖ оч╕ засяяли глибоким внутр╕шн╕м натхненням, – я тебе прекрасно розум╕ю. Адже под╕бн╕ до описаних тобою почуття переживали щодо в╕дзначених тобою под╕й, хоча, – вона трохи зн╕чено задумалась, – хоча, зрозум╕ло, щодо Афган╕стану я не можу сказати, а щодо всього ╕ншого, названого тобою, то просто впевнена, що под╕бн╕ до тво╖х почуття, мр╕╖ та над╕╖ переживала переважна б╕льш╕сть укра╖нського народу, в тому числ╕, звичайно, ╕ ми з татом як ╕ все наше село, район ╕ так дал╕. Просто, можливо, наприклад, ми з татом були трохи б╕льше приготован╕ до саме такого переб╕гу под╕й, дещо сильн╕ше бажали саме такого переб╕гу под╕й, бо в╕дома нам ╕стор╕я нашого священицького роду сяга╓ дуже далекого минулого, принаймн╕ нам точно в╕домо, що наш╕ далек╕ пращури, Князенки, православн╕ священики, боролися з польськими утисками ще за час╕в Реч╕ Посполито╖, наснажен╕ полум"яним словом ╤вана Вишенського, пот╕м брали безпосередню участь у Хмельниччин╕; дал╕ боролися з можливою передачею Ки╖всько╖ Митропол╕╖ п╕д владу Московського Патр╕архату, коли ж ця згубна для Укра╖нського православ"я передача все ж в╕дбулася всупереч канонам Церкви ╕ бажанню прихожан, Князенки робили все можливе, щоб ╕ в тих умовах зберегти сво╓р╕дн╕сть укра╖нського православ"я, за що й були пересл╕дуван╕ ╕мперським режимом ╕ Священним Синодом; п╕д час же проголошення Укра╖нсько╖ Народно╖ Республ╕ки священики з роду Князенк╕в були першими серед ╕н╕ц╕атор╕в проголошення Автокефал╕╖, через що першими ж п╕сля радянсько╖ окупац╕╖ отримували в потилицю чек╕стськ╕, енкаведистськ╕ та кадеб╕стськ╕ кул╕, оск╕льки, як ╕ за час╕в Хмельниччини, не лише словом, а й д╕лом боролися за в╕ру й Укра╖ну, хоробро в╕дстоюючи право свого народу на ╕снування ще й в лавах як Арм╕╖ УНР, так ╕ Укра╖нсько╖ Повстансько╖ Арм╕╖. Так що, й Укра╖нська Незалежн╕сть, ╕ Ки╖вський Патр╕архат були для нас вже не ст╕льки нежданими подарунками дол╕, як довгооч╕куваним справдженням наших в╕ков╕чних мр╕й ╕ боротьби.

– Тепер мен╕ зрозум╕ло, – промовив Серг╕й, захоплений високою натхненн╕стю Оксаниного обличчя, – чому тв╕й батько, Михайло Архипович Князенко, при╖хавши до Ки╓ва умовляти мене зайнятися розписом вашого храму, перш за все пов╕домив, що ваша параф╕я належить до Ки╖вського Патр╕архату – ╕ треба було бачити при цьому його горде й натхненне обличчя.

– Звичайно, адже в нашому роду про це мр╕яли з д╕да-прад╕да, а вт╕лити цю велику мр╕ю випало нам. То як же тут не рад╕ти. Тут мимовол╕ будеш гордим ╕ натхненним, – вона сид╕ла на лав╕ гордо виструнчившись, неначе п╕дносячи сво╖ слова якнайвище, на суд самого Бога. Й при цьому дек╕лька локон╕в ╖╖ русявого волосся, що вибилося з-п╕д хустки, хвилююче тр╕пот╕ло на легенькому в╕терц╕, що надавало д╕вчин╕ якогось зворушливого ╕ водночас романтично-п╕днесеного вигляду.

– Я вас теж прекрасно розум╕ю, – щиросердно в╕дгукнувся Серг╕й, – адже я, як тоб╕ вже, мабуть, стало ясно, теж прихильник Ки╖вського Патр╕архату, ╕ сприйняв його проголошення з великою рад╕стю, хоча й ╕шов до цього не з д╕да-прад╕да, а в╕дчув у соб╕ цю патр╕отичну жилу зовс╕м недавно, уже в св╕домому в╕ц╕, видобувшись ╕з радянського й рос╕йського ╕мперського мороку. Як би це тоб╕ пояснити... – йому так хот╕лося донести до ╖╖ св╕домост╕ сво╖ справжн╕ найпота╓мн╕ш╕ почуття. – Спершу я прийшов до Бога, а вже згодом, через усв╕домлення божественних одкровень щодо окремих людей, ╖х гуртування в сп╕льноти, ╕ взагал╕ щодо людства, зрозум╕в усю несправедлив╕сть, неприродн╕сть становища мого р╕дного народу, в╕дчув себе нев╕д"╓мною часткою мого несправедливо скривдженого народу, в╕дчув божественний задум щодо Укра╖ни. Укра╖на ╕ Бог – ц╕ два поняття злилися для мене в одне ц╕ле, адже Бог м╕г явитися укра╖нцям лише в образ╕ Укра╖ни, як для ╓вре╖в Бог явився в образ╕ ╤зра╖лю, а для рос╕ян в – образ╕ Рос╕╖. Не ╕сну╓ бо н╕якого абстрактного просто Бога, як не ╕сну╓ яко╖сь абстрактно╖ просто матер╕, а ╕сну╓ насправд╕ лише одна ╓дина, поступово стар╕юча, р╕дна тоб╕ мати – все б╕льше й б╕льше похилого в╕ку ж╕нка з неповторними й незр╕внянними очима, посм╕шкою, зморшками, як╕ одного дня в╕д╕йдуть в небуття, але для тебе залишаться незабутн╕ми й живими на в╕ки в╕к╕в. Адже, просто Бог ╕ просто мати – це лише слова, просто слова, мертв╕ букви, а жив╕ лише та свята ж╕нка, яка породила тебе в муках, жива лише та свята Батьк╕вщина, яка породила в муках тв╕й р╕дний народ, живий лише той Бог, що вт╕лений в одному з╕ сво╖ лик╕в-народ╕в. Нам Бог явився в образ╕ Укра╖ни, ╕ щоб уповн╕ в╕дчути себе синами Божими, ми повинн╕ в╕дчути себе укра╖нцями; лише повн╕стю ставши самими собою, ми зможемо зрозум╕ти ╕нших.

– Як гарно ти говориш, – прекрасн╕ оч╕ Оксани прикип╕ли до Серг╕╓вого обличчя. – Ти казав учора, що тоб╕ дуже подоба╓ться, як говорить м╕й тато, а сам ти говориш не г╕рше.

– Та просто тема така, що слова сам╕ собою говоряться.

– От, от, так говорить ╕ тато. А ще ти питав у мого тата, чи в╕н бува не пише, тепер ╕ я хот╕ла б спитати ╕ тебе, чи бува ти сам не пишеш не т╕льки пензлем, а ще й пером?

– Та чесно кажучи, – н╕яково промовив Серг╕й, – ╓ такий гр╕х, бува╓ виливаю сво╖ почуття й думки не лише пензлем на полотно, а й пером на пап╕р. А як ти вгадала?

– Можу сказати лише одне – я, взагал╕ то, за осв╕тою ф╕лолог.

– Ти ф╕лолог? – здивовано спитав Серг╕й.

– Так, ф╕лолог. А чому це тебе так диву╓?

– Просто якось, не знаю, – в╕н хот╕в було згадати про ╖╖ чернецтво, але чомусь не захот╕в зараз торкатися ц╕╓╖ теми. – Можливо, я просто поки що не думав про твою профес╕ю взагал╕.

– Я зак╕нчила ф╕лолог╕чний факультет Ки╖вського ун╕верситету, до реч╕, з в╕дзнакою. Так що з тво╖х, вельми в л╕тературному сенс╕ прикметних, промов можна зробити висновок про те, що ти або просто дуже начитана людини, або дуже начитана та ще й талановита людина, яка й сама здатна творити на л╕тературн╕й нив╕. В як╕й же ╕постас╕ л╕тература ма╓ щастя приймати тво╖ послуги – проза, поез╕я?

– Звичайно, поез╕я, – з╕знався Серг╕й, – в як╕й же ще ╕постас╕ в л╕тератур╕ найзручн╕ше виявити себе художнику. Проза – занадто, вибачаюсь, як це у вас ф╕лолог╕в назива╓ться, тавтолог╕ю, занадто проза╖чно для художника.

– Даремно ти так гада╓ш, проза ╕нод╕ бува╓ справжньою поез╕╓ю, нав╕ть б╕льше поез╕╓ю, ан╕ж деяк╕ в╕рш╕, принаймн╕ мен╕ це часто зустр╕чалось, – Оксана заохотливо подивилась. – А чи можна було б почути твою поез╕ю?

– Звичайно ж можна, але, – Серг╕й подивився на небо, де сонце вже стояло досить високо, – коли ми починали з тобою розмову, сонце було якраз над горизонтом ╕ ховалося за храмом, а зараз, дивись, вже досить високо – так можна ╕ до вечора проговорити. А я, взагал╕ то, прийшов сюди працювати.

– Працювати – значить малювати, а поез╕я значить так – розвага? Вп╕знаю нин╕шню зверхн╕сть до поез╕╖.

– Та н╕, ти мене не зрозум╕ла...

– Та це я знову пожартувала, на сьогодн╕ вже аж забагато жарт╕в. А час д╕йсно пролет╕в непом╕тно, мен╕, до реч╕ вже теж пора. А поез╕ю твою я все ж таки спод╕ваюсь почути.

– Обов"язково! При перш╕й-л╕пш╕й нагод╕. Мен╕ ось треба б до твого тата нав╕датись, вир╕шити питання щодо матер╕ал╕в для тинькування перед розписом. Для початку в мене ╓ запас, але невеликий, а надал╕ треба буде ще багато. Та й познайомитися б треба докладн╕ше з вашим веселим селом Веселим, спод╕ваюсь, ти не в╕дмовишся стати для мене г╕дом ╕ показати мен╕ село, розказати...

– ╤з задоволенням, при перш╕й-л╕пш╕й нагод╕. А зараз д╕йсно вже час ╕ мен╕ повертатися додому. Справи, – вона потихеньку встала з лави ╕ п╕шла, кивнувши на прощання головою, ╕ б╕льше не повертаючись.

А Серг╕й, теж вставши з лави, ще довго стояв ╕ дивився ╖й усл╕д, аж доки вона, н╕ разу не озирнувшись, пов╕льно зникла за рогом. ╤ в╕н раптом подумав, що, розпов╕вши Оксан╕ про т╕ в╕копомн╕ под╕╖ останнього часу, як╕ справили на його життя вир╕шальний вплив, в╕н забув розпов╕сти ще про одну величну, тако╖ ж ваги в╕копомну, принаймн╕ поки що для нього особисто, под╕ю – його при╖зд до села Веселого, знайомство з отцем Михайлом, з Оксаною, Горпиною Степан╕вною та й взагал╕ з цим селом, з цим храмом. Так, поки що ця под╕я була наст╕льки значущою т╕льки для одного Серг╕я, але ц╕лком ╕мов╕рно, що ця под╕я стане такою ж значущою ╕ для вс╕╓╖ Укра╖ни, якщо йому вдасться вт╕лити в життя св╕й задум щодо розпису храму – адже ж, виник цей задум завдяки саме ц╕й под╕╖, завдяки знайомству з Михайлом Архиповичем ╕ Оксаною Михайл╕вною Князенками. Як дивно! Серг╕й раптом подумав, що в╕н же, врешт╕-решт, теж Михайлович, як ╕ Оксана! Його батька теж звали Михайлом – ╕ це все , що в╕н знав про свого батька. Жодно╖ св╕тлини, жодного слова з уст матер╕, незважаючи на прохання Серг╕я розпов╕сти хоч щось про свого батька, т╕льки запис у "Св╕доцтв╕ про народження" – "Михайлович". ╤ все. А тепер – Михайлович ╕ Михайл╕вна. Дивно.