Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 21 страниц)

Annotation

Зг╕дно з в╕домою настановою китайсько╖ мудрост╕ народжуватись у часи зм╕н – р╕ч не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Серг╕й Богданенко не лише народився, але й ставав людиною якраз у часи зм╕н, та ще й зм╕н щонайсутт╓в╕ших, зм╕н як в особистому житт╕ Серг╕я, так ╕ в житт╕ його Батьк╕вщини – Укра╖ни, яка перестала бути частиною Радянського Союзу ╕ стала незалежною державою. Земне коханя до ж╕нки й небесна любов до Бога й Батьк╕вщини – чи можна ╖х по╓днати? В яких стосунках ╕снують Бог ╕ створений ним народ, ╕ чому церква укра╖нського народу ма╓ бути саме Укра╖нською Церквою? Як його досягти, цього омр╕яного щастя в звичайному земному житт╕ – ╕ щоб це не супречило життю в╕чному? Ц╕, та багато ╕нших, не менш сутт╓вих питань визначають життя Серг╕я Богданенка. В╕дпов╕д╕ на ц╕ питання нам ╕ доведеться шукати разом ╕з Серг╕╓м.

Пересичанский Юрий Михайлович

Пересичанский Юрий Михайлович

Вигнання в рай

ЮР╤Й

ПЕРЕС╤ЧАНСЬКИЙ

ВИГНАННЯ

В РАЙ

РОМАН

*

Зг╕дно з в╕домою настановою китайсько╖ мудрост╕ народжу– ватись у часи зм╕н – р╕ч не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Серг╕й Богданенко не лише народився, але й ставав людиною якраз у часи зм╕н, та ще й зм╕н щонайсутт╓в╕ших, зм╕н як в особистому житт╕ Серг╕я, так ╕ в житт╕ його Батьк╕вщини – Укра╖ни, яка перестала бути частиною Радянського Союзу ╕ стала незалежною державою.

Земне коханя до ж╕нки й небесна любов до Бога й Батьк╕вщини – чи можна ╖х по╓днати? В яких стосунках ╕снують Бог ╕ створений ним народ, ╕ чому церква укра╖нського народу ма╓ бути саме Укра╖нською Церквою? Як його досягти, цього омр╕яного щастя в звичайному земному житт╕ – ╕ щоб це не супречило життю в╕чному? Ц╕, та багато ╕нших, не менш сутт╓вих питань визначають життя Серг╕я Богданенка. В╕дпов╕д╕ на ц╕ питання нам ╕ доведеться шукати разом ╕з Серг╕╓м.

*

ЧАСТИНА ПЕРША

1.

«Отче наш, що ╓си на небесах, нехай святиться ╕м»я тво╓...", – цю, одну з найкоротших, але водночас ╕ одну з найпрониклив╕ших молитов, першонавчителем котро╖ був сам ╤сус Христос, Серг╕й мимов╕льно почав промовляти, зупинившись перед новозбудованим храмом Божим, в╕рн╕ше молитва сама почала промовлятися в душ╕ Серг╕я, коли перед його очима постала ця новостворена краса. Не занадто велика за розм╕ром, буд╕вля храму була, вт╕м, ц╕лком пом╕рною для стилю козацького бароко, в якому цей храм якраз ╕ був створений – вочевидь, буд╕внич╕ цього храму прагнули створити не просто прихисток для прихильник╕в якогось абстрактного християнства, а отчий д╕м для нашого р╕дного укра╖нського православ"я, отчий д╕м для вс╕х, хто визнавав сво╖м батьком Господа Бога, а сво╓ю мат╕р"ю – Укра╖ну. ╤ це ╖м д╕йсно таки вдалося. Щедро яскр╕ючи в променях травневого ранкового сонця святков╕стю св╕жовифарбуваного тиньку, так вдало по╓днаного з урочистою строг╕стю кладки червоно╖ облицювально╖ цегли в тих неповторних обрисах краси, що зродилися в час боротьби за волю, ╕ були назван╕ укра╖нським коза╜цьким бароко, храм неначе сам собою вир╕с на цьому пагорб╕, народжений плодючою укра╖нською землею.

Поставивши дол╕ дв╕ вал╕зи з╕ сво╖м нехитрим реманентом та одягом, Серг╕й довго стояв, вдихаючи на повн╕ груди ц╕лющу лаг╕дь травневого пов╕тря ╕ насолоджуючись казковим видивом собору п╕д акомпанемент веселого птаства. Серг╕й був досить м╕цно╖ статури, хоча й довол╕ струнким молодим чолов╕ком вище середнього зросту з коротко стриженим густим чорним волоссям ╕ карими очима на чисто виголеному смуглявому обличч╕ з твердими мужн╕ми рисами, може нав╕ть занадто твердими й занадто мужн╕ми , якщо зважити на профес╕йний статус Серг╕я, адже був в╕н художником, та ще й не просто художником, а художником, що працював у рел╕г╕йн╕й царин╕: Серг╕й займався реставрац╕╓ю та розписом храм╕в, писав ╕кони. ╤ це була не якась там творча забаганка примхливого художника – отримавши профес╕йну художню осв╕ту, Серг╕й пот╕м продовжив сво╖ мистецьк╕ пошуки, захопившись осягненням вершин рел╕г╕йного духу. В╕н вивчав рел╕г╕йн╕ тексти, особливост╕ рел╕г╕йного малярства, жив у монастирях, вивчаючи та╓мниц╕ ╕конопису, доки, врешт╕-решт, не отримав оф╕ц╕йного благословення найвищих церковних властей для розпису храм╕в та писання ╕кон. Поринувши з головою в омр╕яну ним працю, Серг╕й за досить короткий час став одним з найв╕дом╕ших ╕ найдосв╕дчен╕ших майстр╕в у ц╕й царин╕, а на думку декого нав╕ть найкращим майстром церковного малярства.

От ╕ зараз Серг╕й при╖хав до цього центрально-укра╖нського села з характерною назвою Веселе якраз для того, щоб виконати розпис цього саме, посталого перед ним храму. Православна громада села Веселого на чол╕ з м╕сцевим отцем Михайлом запросила Серг╕я виконати розпис новозбудованого собору, ╕ в╕н охоче погодився. При╖хав Серг╕й ╕з Ки╓ва, де в╕н мешкав разом з╕ сво╓ю мамою, до села Веселого прим╕ською електричкою, адже автомоб╕ля свого поки що не мав, оск╕льки, незважаючи на те, що мав славу одного з найкращих, якщо не найкращого майстра сво╓╖ справи, ╕ замовлень у нього було наст╕льки багато, що в╕н мав можлив╕сть вибору м╕ж пропозиц╕ями, Серг╕й брав в оплату за виконану роботу р╕вно ст╕льки грошей, ск╕льки йому необх╕дно було для б╕льш-менш нормального ╕снування, в усякому раз╕ не б╕льше, н╕ж в середньому отримував за свою роботу перес╕чний громадянин його р╕дно╖, поки що на загал не багато╖ Укра╖ни. Серг╕й в╕рив, що, подарувавши йому щастя насолоджуватися сво╓ю майстерн╕стю ╕ можлив╕сть дарувати це щастя ╕ншим, Господь Бог м╕г ╕ забрати в нього це щастя, в╕рн╕ше це щастя само покинуло б Серг╕я, якби в╕н пром╕няв високу насолоду чистим духовним мистецтвом на т╕ насолоди, як╕ купуються за грош╕, адже десять Христових запов╕дей були для Серг╕я не простими словами, а десятьма засадничими основами його життя ╕ його мистецтва – це був п╕дмур╕вок, на якому в╕н будував св╕й власний храм, храм сп╕лкування з Богом ╕ з божим народом.

Солодке передчуття ново╖ прац╕ опановувало душу. Передчуття нових осягнень, нових наближень до та╓мниць буття солодко забрин╕ло в серц╕ Серг╕я. Нова праця: "... хл╕б наш насущний дай нам сьогодн╕ ╕ прости нам провини наш╕, як ╕ ми проща╓мо винуватцям нашим...", – знову й знову ╕з самих пота╓мних глибин його ╓ства виринала молитва, адже молитва ╕ праця злилися для нього во╓дино, праця ╕ була для нього молитвою.

Це була одна з тих митей, як╕ так любив переживати Серг╕й, митей, що ╓днали його з буттям, коли в╕н наче опинявся раптом сам на сам ╕з небом ╕ в╕дчував, що небо почина╓ться отут, в його очах, в╕дчував, що це небо – його небо, як воно було його небом, коли в╕н ще боявся вив╕льнити свою маленьку дитячу ручку з над╕йно╖ материно╖ руки, як воно буде його небом, коли його плоть в╕д╕йде в небуття. А зараз, коли в безлад╕ прочитаних книг ╕ написаних картин вже губиться обрис меж╕, за якою, добираючись до дна невичерпних ╕стин, почина╓ш в╕дчувати св╕тло незнищенност╕, вже все одно, з якого боку розпочинати в╕дл╕к рок╕в, котр╕ все одно завжди ведуть у в╕чн╕сть. Найважче ж ╕ найнагальн╕ше – в╕днайти те слово, той кол╕р, ту гармон╕ю, якими можна було б означити, виразити мить, з яко╖ небо почина╓ вже бути тво╖м.

– Подоба╓ться? – вихопило Серг╕я ╕з солодко╖ задуми питання, промовлене ласкавим ж╕ночим голосом.

Серг╕й озирнувся ╕ пом╕тив поряд ╕з собою невисоку худеньку сивоволосу бабусю з ласкавою сп╕вчутливою посм╕шкою, що наче розлилася зморшками по всьому обличчю.

– Ще б пак, х╕ба ж це може не подобатися, – в такому ж доброзичливому тон╕ в╕дпов╕в Серг╕й.

– Три роки ми його будували вс╕╓ю громадою, – значуще похитала головою бабуся, – а найб╕льша дяка отцев╕ Михайлу, це все в╕н, це його заслуга, якби не в╕н, то, мабуть, н╕чого б ╕ не було... Та, слава Господов╕, все тепер позаду, ось який красень на славу Божу тепер у нас сто╖ть, – бабуся перехрестилася на храм ╕ схилила на мить голову. – Тепер от чека╓мо, – повела вона дал╕, наче дов╕ряючи якусь та╓мницю, – на одну велику людину аж ╕з само╖ столиц╕, – п╕дняла вона трохи скоцюрблений старечий вказ╕вний палець. – Це теж отець Михайло, це в╕н домовлявся, в╕н клопотав, ╕ таки добився свого, таки вмовив цю столичну знаменит╕сть. Так що розпис нашого храму буде робити найкращий художник аж ╕з самого Ки╓ва! Он як! ╤ тепер ми оце ждемо, ось-ось цей самий художник ма╓ вже при╖хати до нас ╕ розпочати вже роботу.

– ╤ як же ви соб╕ гада╓те, – з насм╕шкуватою зац╕кавлен╕стю спитав Серг╕й, – це ваше велике столичне цабе при╖де до вас, мабуть, якимось дуже дорогим автомоб╕лем, чи як?

– А як же ти хот╕в, – здивовано глипнула на нього ╕з-п╕д сивих бр╕в бабуся, – це ж тоб╕ аж ╕з самого Ки╓ва самий найзнаменит╕ший майстер! Тут до нас нещодавно , коли храм уже зак╕нчували будувати, один районний начальник при╖здив, не найголовн╕ший начальник, а там в╕н чи буд╕вництвом керу╓, чи культурою, точно вже не знаю, а так при╖жджав по зак╕нченн╕ спорудження церкви нашо╖, щоб якось там ╕ соб╕ приписати заслугу цього спорудження, сфотографував тут його ще один журнал╕ст, що з ним таки й при╖хав. Стаття тод╕ ще була в наш╕й районн╕й газет╕ з т╕╓ю самою фотограф╕╓ю того самого начальника про те, як наше районне начальство турбу╓ться про духовн╕сть, буду╓ храми ╕ все таке. А до чого, ти мен╕ скажи, тут те районне начальство? Все т╕льки отець Михайло, все т╕льки в╕н сам! Дума╓ш, не ходив отець наш по тих начальницьких каб╕нетах, ╕ в район╕, ╕ в област╕? Ще й як попоходив! Та н╕де н╕хто й коп╕╓чки не дав. Нема грошей казали. Нема, та й год╕. ╤ п╕шов тод╕ отець Михайло до добрих людей, ╕ давали добр╕ люди, дай Бог ╖м здоров"я, – бабуся знову перехрестилася на церкву, – давали хто ск╕льки м╕г на побудову храму. ╤ збудували ми цей храм на т╕ грош╕. А як вже збудували, тод╕ вже при╖здить начальство, фотографу╓ться тут, ось, мовляв, як ми тут турбу╓мося... А про що я, власне? – похопилася раптом бабуся ╕ на мить задумалася. Було зрозум╕ло, що це була улюблена бабусина тема, ╕ цю легенду про заслуги отця Михайла в побудов╕ храму вона готова була розпов╕дати повсякчас до реч╕ й не до реч╕, част╕ше, мабуть, таки не до реч╕. – А-а-а... – рад╕сно махнула рукою бабуся. – Це ж я про того самого районного начальника, як при╖жджав в╕н до нас, то при╖жджав на так╕й величезн╕й чорн╕й ╕ноземн╕й машин╕, так це ж т╕льки якийсь маленький районний начальничок, а ти пита╓ш, чи при╖де до нас той великий столичний художник якимось дорогим автомоб╕лем. Зв╕сна р╕ч, що автомоб╕лем при╖де, зв╕сна р╕ч, що не дешевим, мабуть, що не г╕ршим автомоб╕лем, н╕ж той, яким при╖здив наш начальник. А може, й не одним автомоб╕лем в╕н до нас при╖де, навряд чи в╕н сам до нас при╖де, напевне, що його будуть супроводжувати як╕сь начальники, та не так╕ начальники, як той наш миршавенький районний, а як╕сь обласн╕, а може й нав╕ть аж столичн╕, адже ж художник той, в╕н один такий на весь св╕т, а начальства того он ск╕льки, видимо-невидимо.

– Так-так, – задумливо посм╕хнувся Серг╕й, – як то кажуть, вустами немовлят говорить ╕стина, а ще кажуть, що старе, що мале... Видно правду кажуть...

– Ти це про що, – насторожливо глипнула на Серг╕я його сп╕врозмовниця.

– Як говорив колись Вольтер одному сво╓му знайомому ╕мператору, що, мовляв, вас, ╕мператор╕в, на св╕т╕ он ск╕льки, хоч греблю гати, а Вольтер на св╕т╕ т╕льки один.

– Що, що? – ще б╕льше здивування опанувало стареньку.

– Та це я так, про сво╓. А як же ви тут соб╕ дума╓те зустр╕чати цю видатну людину, – знову повернувся до жарт╕вливого тону Серг╕й. – Я маю на уваз╕ кв╕ти там, веселий натовп, оркестр, прив╕тальн╕ промови ╕

все таке ╕нше...

– От-от,– поквапливо п╕дхопила думку Серг╕я бабця, – ото ж ╕ я кажу, я ╕ отцев╕ Михайлов╕ говорила ╕ голов╕ с╕льради нашо╖, Андр╕ю ╤вановичу, що треба ж якось по-людськи зустр╕ти цього художника, все-таки он яка знаменита людина ╖де до нас у далеке село аж ╕з столиц╕, треба ж якось ╕ нам не осоромитись перед ним...

– А вони ж вам що в╕дпов╕дають? – не став Серг╕й ждати, поки вона зак╕нчить свою розпов╕дь.

– Та голова с╕льради наче й розум╕╓ все, але все-таки т╕льки в╕дмаху╓ться, мовляв, ╕ди стара, бо й без тебе в╕д ус╕ляких клопот╕в аж в голов╕ мак╕триться, а отець Михайло, – якось розгублено знизала плечима бабуся, – отець Михайло т╕льки посм╕ха╓ться у в╕дпов╕дь, та ще посм╕ха╓ться якось дивно так...

– Правильно ╕ робить, що посм╕ха╓ться.

– Чому?

– Бо отець Михайло, як н╕хто, добре зна╓, – в╕дпов╕в уже серйозно Серг╕й, – що я не люблю вс╕╓╖ ц╕╓╖ бучно╖ й голосно╖ оф╕ц╕йност╕, як, зрештою, всього цього не любить взагал╕ мистецтво, якщо це мистецтво справжн╓. Та й при╖хав я, як сам╕ бачите, електричкою, то ж уяв╕ть соб╕, як би це виглядало: сто╖ть тут вс╕ляке велике начальство, дорог╕ авто поряд, оркестр гра╓ туш, а тут раптом виходить з електрички такий соб╕ звичайний молодик з вал╕зами – здрастуйте, мовляв, ось ╕ я... – Серг╕й посм╕хнувся ╕ подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. – А мен╕, зна╓те, взагал╕, б╕льше подоба╓ться подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, ╕ з людьми ц╕кавими можна ╕нод╕ познайомитися, от ╕ сьогодн╕...

– Зажди, зажди, – не втрималася старенька , – а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось н╕як не втямлю?

– Та до того, що це я ж ╕ ╓ той самий художник ╕з Ки╓ва, якого ви ждали, ╕ я й буду робити розпис цього самого вашого храму.

– Що, що, ти... – бабусин╕ доброзичлив╕ оч╕ спочатку недов╕рливо звузилися, а пот╕м, раптом, широко розплющилися в╕д веселого здогаду. – А-а-а!.. Дуриш стару бабу, – погрозила вона пальцем, – не добре це, насм╕хатися над старою.

– А я ╕ не думав над вами, бабуню, насм╕хатися, це насправд╕ я, тобто це я ╕ ╓ той самий художник.

– Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. ╤з Ки╓ва?.. – здивування, сумн╕в ╕ якийсь, наче переляк перем╕шалися на бабусиному обличч╕: Серг╕╓в╕ було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню тверд╕сть рис його обличчя, виглядав в╕н все ж значно молодшим за св╕й в╕к, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й крос╕вки. – Оце ти ╕ ╓ той самий, який ...

– Так, так, оце я ╕ ╓ той самий художник, – старався Серг╕й переконати бабцю. – Ви на кого чека╓те, я маю на уваз╕, пр╕звище того художника, що ма╓ до вас при╖хати, ви пам"ята╓те?

– Пр╕звище? – розгублено промовила бабуся.

– Так, так, пр╕звище того художника Богданенко? – п╕дказав Серг╕й розгублен╕й бабун╕.

– Так, так, зда╓ться... Зда╓ться Богданенко. Звичайно Богданенко! – вже впевнен╕ше ствердила вона.

– А звати його Серг╕й Михайлович?

– Так, так, Серг╕й Михайлович, саме Серг╕й Михайлович, Серг╕й Михайлович Богданенко, саме так!

– Так от я ╕ ╓ Серг╕й Михайлович Богданенко. От зараз я вам св╕й паспорт покажу, – Серг╕й потягнувся рукою до нагрудно╖ кишен╕, – щоб вас нарешт╕ переконати, – але, побачивши якийсь заперечливий порух бабус╕, затримав руку й запитально подивився.

– Перехрестись! – р╕шуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. – Перехрестись на храм Божий! – вир╕шила вона звернутися до доказу б╕льш значущого, н╕ж якийсь там паспорт.

– Будь ласка, – Серг╕й ц╕лком серйозно поставився до бабусино╖

вимоги ╕ пов╕льно й поважно поклав на себе православний хрест ╕ схилив голову.

– Господи, – сплеснула в долон╕ бабця, – та невже ж це й справд╕ ти... Тобто... – затнулася вона. – Невже це й справд╕ ви той самий оце, якого ми оце...

– Та той самий, той самий, – заспок╕йливо промовив Серг╕й. – ╤ чого це вас так диву╓? По-перше, в╕к ╕ одяг – це н╕як не св╕дчення таланту чи розуму людини, чи не так?

– Авжеж, так.

– А по-друге... Вас, до реч╕, як звати?

– Горпиною мене називають.

– А по-батьков╕?

– Степан╕вна. Горпина Степан╕вна Стеценко.

– А ск╕льки ж вам рок╕в, Горпино Степан╕вно?

– Та, слава Богу, вже в╕с╕мдесят дев"ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

– От бачите, Бог вас в╕ком не образив, та й вигляда╓те ви н╕вроку, як на св╕й в╕к, мабуть, ╕ по господарству ще поратися встига╓те, ╕ взагал╕ так...

– Та, дякувати Богу, ╕ город ще тримаю, ╕ худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкв╕ допомагаю, – поступово до бабус╕ Горпини поверталася звична доброзичлив╕сть.

– А вже, мабуть, набачилися на сво╓му в╕ку н╕вроку? – Серг╕й в╕дчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним дов╕рливо й спок╕йно.

– Та що вже набачилася, то набачилася, одне т╕льки сказати – я ж бо голодомор пережила... – ╕ ╖╖ погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страх╕тливу безодню тридцять третього року, ╕ перед ╖╖ очима знову промайнули вс╕ т╕ незбагненн╕ безмежн╕ жахи, як╕ н╕хто й н╕коли не зможе н╕ осягнути, н╕ зрозум╕ти, н╕ пояснити. – Хай Бог простить тих пекельних людожер╕в, як╕ сотворили це жах╕ття...

– Та ще ж ╕ в╕йну пережили?

– Так, ╕ в╕йну теж пережила, – сумовито похитала головою баба Горпина. – Пережила й в╕йну, але х╕ба ж можна пор╕вняти в╕йну з голодомором? У в╕йну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У в╕йну н╕мц╕ ж не в╕дбирали у нас останн╕й шмат хл╕ба, н╕мц╕ не оточували пот╕м в╕йськом голодн╕ села, н╕кого не випускаючи, прир╕каючи старик╕в, ж╕нок ╕ немовлят на неймов╕рн╕ муки голодно╖ смерт╕, муки, у пор╕внянн╕ з якими розстр╕л видався б милосердям... – вона аж схлипнула, наче захлинувшись страх╕тливими спогадами. – Н╕мц╕ ж не примушували збожевол╕лих в╕д голоду матер╕в ╖сти сво╖х померлих д╕точок. Та й людей в нашому сел╕ у в╕йну загинуло набагато менше, н╕ж в╕д голодомору...

– Так, так, звичайно, – Серг╕й сп╕вчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабус╕.

– А п╕сля в╕йни? А сорок сьомий р╕к? А колгосп? Трудодн╕? – вона п╕дняла сво╖ стареч╕ худ╕, скоцюрблен╕ руки ╕ повернула ╖х догори долонями, задуб╕лими в╕д мозол╕в. – Ех, та що там уже й казати, – р╕шуче махнула вона рукою, наче в╕дм╕таючи сво╖ страшн╕ спогади, – що там уже згадувати.

– ╤, мабуть, Горпино Степан╕вно, ма╓те ви за вс╕ сво╖ неймов╕рн╕ страждання ╕ труди таку пенс╕ю, що можете на не╖ не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомоб╕ль, по╖хати в туристичну подорож кудись, скаж╕мо, в ╤нд╕ю, або...

– Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель ╕ Тарапунька, – весело сплеснула в долон╕ бабуся. – На мою пенс╕ю – автомоб╕ль, ╕ – в ╤нд╕ю! Ха-ха-ха!.. – тихо, але щиро розсм╕ялася вона.

– От бачите, а я ще знаю великих письменник╕в ╕ поет╕в, що ледь живот╕ють на свою м╕зерну пенс╕ю, великих художник╕в ╕ скульптор╕в, що живуть упроголодь, великих артист╕в, як╕ помирають в╕д хвороб, бо не мають грошей на л╕ки... От ви в Бога в╕рите? – раптом ошелешив Серг╕й бабуню питанням.

– А як же, – здивовано знизала вона плечима.

– То уяв╕ть соб╕, в такому раз╕, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер ╕з вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймн╕, зм╕г би купити соб╕ якийсь дорогий ╕ноземний автомоб╕ль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому раз╕, сказали? А я ж бо теж в╕рю в Бога.

– То так, так, твоя правда, – вона довгим дов╕рливим поглядом подивилася Серг╕╓в╕ в оч╕. – Ваша правда, Серг╕ю Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. ╤сус Христос теж бо п╕шки ходив. Пробачте мене, Серг╕ю Михайловичу.

– Та год╕ вам вибачатися, Горпино Степан╕вно. ╤ чого це ви раптом почали розмовляти з╕ мною на "ви"? Ви ж бо почали розмову з╕ мною на "ти", а пот╕м чомусь перейшли на "ви". Взагал╕ то, зазвичай, все в╕дбува╓ться навпаки – спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на "ви", а вже пот╕м, з часом, переходять на "ти". А оск╕льки ви з самого початку нашо╖ розмови почали звертатися до мене на "ти", як ╕ належить звертатися людин╕ вашого в╕ку до людини мого в╕ку, то я не бачу н╕якого сенсу в тому, щоб ви зараз почали...

– Добре, добре, згодна, – бабуся лаг╕дно поклала на знак згоди свою руку на руку Серг╕я. – Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене. Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача – ╕ приберу тут завжди, ╕ отцев╕ Михайлу при нагод╕ допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, – показала вона на невелику хатинку, що стояла неподал╕к в╕д церкви. – Ран╕ше моя хата була останньою на наш╕й вулиц╕, а тепер остання на наш╕й вулиц╕ церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча тако╖ старо╖ баби навряд чи злод╕╖ перелякаються, та мен╕ дали, про всяк випадок, ось що, – бабця витягла з кишен╕ старенький моб╕льний телефон. – Так то я не дуже розбираюсь, що воно в ц╕й техн╕ц╕ до чого, а, вт╕м, знаю, що, коли т╕льки натисну на кнопку "три", то мен╕ завжди в╕дпов╕да╓ отець Михайло. А сплю я вноч╕ абияк, стареч╕ немоч╕, турботи та спогади перевертають мене з боку на б╕к ц╕лими ночами, так що й непоганий ╕з мене н╕чний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я в╕дразу натисну на "три", – показала вона вказ╕вним пальцем на телефон, – пов╕домлю в╕дразу отця Михайла, а в╕н вже дал╕ все влашту╓. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут б╕ля церкви приберу, поп╕дм╕таю, а пот╕м п╕демо до мене, я тебе з дороги нагодую, в╕дпочинеш...

– Добре, добре, – кинув Серг╕й навздог╕н бабус╕, яка швиденько подр╕бот╕ла до церкви, розхитуючи на ходу, мов старенька качечка, сво╓ худеньке сухе т╕ло й розв╕юючи на в╕тр╕ сиве до б╕лизни волосся, що вибивалося з-п╕д б╕ло╖ хустки: "Наче кульбабка, – подумалося Серг╕╓в╕. – ╤ для чого ти оце влаштував тут цю, наче з дешево╖ оперетки, сцену – велика людина з Ки╓ва, як будете зустр╕чати, – дор╕кнув в╕н соб╕ подумки. – Для кого ти оце роз╕грав цю ком╕чну п"╓су одного актора – для одного глядача, для ц╕╓╖ невинно╖, на╖вно╖ бабц╕? ╤ справд╕, прямо таки Штепсель ╕ Тарапунька, а не художник, який з╕брався розписувати храм Божий... Прости мен╕, Господи, цей невинний жарт."

– А може вам допомогти? – крикнув Серг╕й, коли побачив, як баба Горпина, д╕ставши з в╕д╕мкнуто╖ нею п╕дсобки нехитре причандалля для прибирання, почала п╕дм╕тати красиво викладений тротуарною плиткою при-церковний майданчик, до якого вела, викладена такою ж красивою плиткою дор╕жка в╕д самого центру села. Н╕ церква, н╕ майданчик не були огороджен╕, навпаки, навколо церкви, п╕д деревами, що росли поряд, стояли красив╕ лави, на яких завжди всякий м╕г би посид╕ти й в╕дпочити, милуючись храмом ╕ думаючи про Бога. ╤ хоча см╕тити б╕ля святого м╕сця навряд чи хто наважився б, та все ж ознаки щоденно╖ присутност╕ тут людей були пом╕тн╕, й баба Горпина щодня знову й знову приводила тут все до ладу: "наводила красу Божу", – як вона сама говорила.

– Нащо ж ти мен╕ ще допомагати будеш, – говорила Горпина Степан╕вна до Серг╕я, одночасно п╕дм╕таючи навколо церкви, – я сама ж бо допомагаю Господу, ╕ це для мене не тяжка робота, а велика рад╕сть ╕ щастя, за це Господь, може, й да╓ мен╕ в╕ку й здоров"я. А ти, допоможу, допоможу...

2.

– Ось ╕ мо╖ хороми, – обвела поглядом баба Горпина сво╓ об╕йстя, коли, зак╕нчивши прибирання церкви, п╕двела Серг╕я до сво╓╖ хати, обнесено╖ шиферною загородою. – Та заходь, не б╕йся, – махнула вона рукою на маленького цуцика, який вискочив через в╕дчинену бабцею хв╕ртку ╕ кинувся з гавкотом до Серг╕я, в╕д чого той мимов╕льно сахнувся, – Кузько у мене добрий песик, в╕н н╕кого не куса╓, в╕н у нас т╕льки гавка╓, чи не так, Кузько? – Кузько у в╕дпов╕дь перестав гавкати ╕ закивав хвостиком.

– Кузько, Кузько, гарний песик,– Серг╕й нахилився ╕ погладив руд╕ кучер╕ песика, що п╕дб╕г ╕ зац╕кавлено обнюхував незнайомця, киваючи хвостом.

– Собаки в╕дразу гарну людину чують, – задоволено промовила Горпина Степан╕вна. – А Кузько мен╕ ще й церкву охороняти допомага╓, в╕н, як ╕ я, для граб╕жник╕в не надто страшний, але голосочок у нього н╕вроку, як ти сам Серг╕ю, щойно переконався. Кузько як загавка╓, так на все село чути.

– Так, так, голосочок у ц╕╓╖ малеч╕ н╕чого соб╕, – погодився Серг╕й погладжуючи песика, – я , щойно т╕льки почув його гавк╕т у двор╕, як ми п╕д╕йшли, а хв╕ртка була ще зачинена, то подумав, що ви, Горпино Степан╕вно, трима╓те у себе для безпеки якогось сол╕дного собацюгу, а тод╕ дивлюся, виб╕га╓ з двору ця др╕бнота.

– От , от, так ╕ вс╕ думають, коли ще не бачили Кузька, а т╕льки чули його голосочок. Так, звичайно, подумають ╕ злод╕╖, якщо, не дай Боже, вони з"являться б╕ля церкви вноч╕. Це мене, мабуть, Бог нагородив таким песиком – ╖сть небагато, а гавка╓ як здоровенна собацюга, – посм╕хнулася бабця, дивлячись на свого улюбленця.

Об╕йстя у баби Горпини було, хоч ╕ не надто вже розбудоване, але охайне й доладне: сарай на дек╕лька в╕дд╕лень, де рохкала льоха й цокот╕ли кури, льох, невелика, але показна хатина, обкладена цеглою. Подв╕р"я було чисто виметене, м╕ж буд╕влями були прокладен╕ дор╕жки з бетонних плит. Дал╕ за хатою видн╕вся добре доглянутий город.

– А у вас , Горпино Степан╕вно, об╕йстя н╕чого соб╕, охайненьке, – сказав Серг╕й, озираючись навколо посеред подв╕р"я. – Та й хатинка н╕чого, хоч ╕ невелика, зате доладна.

– Це все чолов╕к м╕й пок╕йний, Йосип Миколайович, царство йому небесне, – перехрестилася Горпина Степан╕вна, – зовс╕м недавно його поховала, хай йому земля пухом. Добрий був господар, все це сво╖ми руками зробив. Все сам. Хоч як тяжко нам спершу було. Все пережили ╕ об╕йстя налагодили ╕ д╕тей в люди вивели, – вона витерла к╕нчиком хустки наб╕глу на оч╕ сльозу.

– Щиро сп╕вчуваю вам, Горпино Степан╕вно, – лаг╕дно промовив Серг╕й. – ╤ як же ви оце тепер сам╕ справля╓теся з ус╕м оцим господарством? ╤ подв╕р"я у вас прибране, ╕ льоху, бачу, вигодову╓те, ╕ кури у вас цокотять, ╕ город видно, що доглянутий, та ще, як не помиляюсь, город ще ж до того й немаленький.

– Та кажу ж, що Господь поки що да╓ мен╕ здоров"ячко ╕ за церквою доглянути, ╕ з господарством упоратися. Це, мабуть, м╕й Йосип Миколайович пок╕йний там на неб╕ за мене турбу╓ться, та Господа просить, щоб я сво╖ останн╕ дн╕ не провела в злиднях та хворобах, а провела залишок свого життя в рад╕сних клопотах, та так спок╕йно й полишила цей св╕т у визначений мен╕ час, та й п╕шла вже нав╕ки до свого р╕дного Йосипа Миколайовича туди, де нас вже н╕хто й н╕коли не розлучить, – бабуся дов╕рливо поглянула вгору. – А ще ж, – похопилася вона, – у мене й д╕ти, онуки й правнуки ╓. Розлет╕лися з р╕дного гн╕здечка хто куди: ╕ в Ки╓в╕ ╓, ╕ в ╕нших м╕стах. Задля них оце ж ╕ тримаю господарство, сам же зна╓ш, як воно зараз у м╕стах живеться, не вс╕м вдалося так вже добре влаштуватися в тепер╕шньому житт╕. Так що я ще й д╕тям та внукам допомагаю. ╤ вони ж таки й при╖здять до мене та допомагають мен╕ поратися з господарством. А д╕тей же в мене дев"ятеро! А внук╕в та правнук╕в!.. – аж сплеснула вона рад╕сно в долон╕. – Та що це я, все про себе , та про себе? Зовс╕м, дурна баба, забула про тебе! Ти ж щойно з дороги, голодний втомлений, а я все про сво╖ клопоти. То ход╕мо ж мерщ╕й до хати, по╖си, в╕дпочинеш. Ход╕мо ж мерщ╕й, ход╕мо, – клопоталася вона, в╕дчиняючи двер╕, – Ход╕мо, ход╕мо...

Серг╕й пок╕рно взяв сво╖ вал╕зи ╕ п╕шов усл╕д за бабцею до хати, супроводжуваний до порогу рад╕сним Кузьком.

– Ось так я ╕ живу, – промовила Горпина Степан╕вна, коли вони з Серг╕╓м, проминувши с╕ни, зайшли до господи, яка под╕лялася на три к╕мнати. – Оце, так би мовити, моя головна к╕мната, тут я проводжу найб╕льше часу, – обвела вона поглядом к╕мнату, в як╕й вони з гостем зараз стояли, – це м╕й ╕ передпок╕й, ╕ кухня моя, – вона п╕д╕йшла до газово╖ плитки ╕ лаг╕дно, неначе якесь живе створ╕ння, погладила ╖╖. – А це ось, як бачиш, газ нам нещодавно п╕двели. Теж, до реч╕, заслуга отця Михайла. Так що ми тепер ╕з благами, включив соб╕ взимку газ – ╕ тепло, ╕ не треба н╕ дрова пиляти та рубати, н╕ вуг╕лля тягати та перес╕вати, та й на газов╕й плитц╕ тепер ╖сти варити набагато дешевше, ан╕ж ран╕ше, коли ми купували до не╖ газов╕ балони, – вона знову ╕з вдячн╕стю поглянула на свою газову плитку, неначе це була ╖╖ найкраща подруга. – А оце ось спальна к╕мната, – показала вона на прочинен╕ в ╕ншу к╕мнату двер╕, – отут ми з мо╖м Йосипом Миколайовичем ╕ жили, а тепер тут я сама проводжу сво╖ одинок╕ ноч╕, – сумовито подивилася Горпина Степан╕вна на прочинен╕ двер╕. – А оце, – в╕дкинувши св╕й митт╓вий сум, вже жвав╕ше показала вона на ╕нш╕ прочинен╕ двер╕ в другу к╕мнату, – це моя, так би мовити, зала. Проходь, проходь, – запросила вона Серг╕я до зали, – тут у мене ╕ телев╕зор ╓...

Вони зайшли в досить простору к╕мнату гарно осв╕тлену трьома в╕кнами ╕ непогано вмебльовану: там був диван, комод, дв╕ шафи, кр╕сло, дек╕лька ст╕льц╕в ╕ на п╕дставц╕ стояв телев╕зор, щоправда, старенький, але кольоровий, на п╕длоз╕ лежав килим, теж не вельми новий, зважаючи на потерт╕сть.

– Оце ╕ ╓ моя зала, – гордовито обвела поглядом к╕мнату бабуся. – Оце й диван тут ╓, можеш тут поки що в╕дпочити. Та ти не соромся, як кажуть, будь як вдома, – звернулася вона до Серг╕я, побачивши, що той дещо зн╕чено зреагував на ╖╖ пропозиц╕ю. – Давай, розташовуйся тут, не переймайся. Ось диван, с╕дай, лягай, будь ласка, в╕дпочивай, а я тоб╕ телев╕зор ув╕мкну, – вона ув╕мкнула телев╕зор. – Ось тут зараз якраз концерт ╕де, по цьому каналу часто гарн╕ концерти показують, хоча, якщо ти хочеш, можеш пошукати щось на ╕нших каналах...

– Та н╕, н╕, все добре, нехай буде концерт, – заспоко╖в Серг╕й бабусю, що не на жарт розметушилася, – мен╕, взагал╕ то, все одно, я таки д╕йсно дещо втомився сьогодн╕. З самого ранку на ногах. Транспорт, вокзал, електричка... Так що я справд╕ таки наважуся скористатися вашою пропозиц╕╓ю ╕ трохи таки в╕дпочину, – в╕н взяв сво╖ вал╕зи, поставив ╖х у куток, а сам с╕в на диван.

– От ╕ добре, от ╕ добре, – зрад╕ла бабуня. – То ти поки що тут в╕дпочивай, а я тим часом щось приготую попо╖сти. В╕дпочивай, – вона вийшла з к╕мнати ╕ обережно зачинила за собою двер╕, але пот╕м знову трохи прочинила ╖х ╕ рад╕сно кивнула Серг╕╓в╕ головою. – В╕дпочивай, в╕дпочивай, – ╕ знову зачинила двер╕.

"Оце тоб╕ й пригода, не думав не гадав, що моя тут поява почнеться таким ц╕кавим чином, – подумалося Серг╕╓в╕, коли в╕н, зручно вмощуючись, л╕г на диван. – От так бабуня. Баба Горпина. Горпина Степан╕вна. А вт╕м, не погана, власне пригода, ╕ бабуня теж н╕чого соб╕, так що скаржитися тоб╕, великий столичний художнику, нема╓ на що", – розм╕рковував в╕н соб╕, засинаючи ╕ спостер╕гаючи, як круговерть запального народного танку, який в цей час показували по телев╕зору, поступово розпливалася в його др╕мотн╕й св╕домост╕ у вир багатобарвно╖ казково╖ строкатост╕ сьогодн╕шнього дня, де були ╕ вран╕шня метушня столичного вокзалу, ╕ за-в╕конне мелькання пейзаж╕в в електричц╕, перем╕шане з розмовами пасажир╕в, ╕ казкова багатобарвн╕сть новозбудованого храму, ╕ дбайлива метушня Горпини Степан╕вни...