Текст книги "Вигнання в рай (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)

Матер╕ Серг╕й, звичайно, не сказав про Афган╕стан, хоча матер╕ йому й справд╕ було жаль, можливо, матер╕ т╕льки й було жаль, хоча в╕н ╕шов на в╕йну насправд╕ ж не для того, щоб загинути, а щоб перемогти – врешт╕-решт, в╕н був не серед останн╕х: ск╕льки в╕н себе не пам"ятав, в╕н завжди займався спортом, осягав майстерн╕сть самбо п╕д кер╕вництвом прекрасних майстр╕в, як╕ поряд з оф╕ц╕йним самбо навчали Серг╕я та його товариш╕в по спортивн╕й секц╕╖ боротьби тонкощам сх╕дних ╓диноборств, так би мовити, п╕дп╕льно, адже так╕ ворож╕ буржуазн╕ вигадки, як карате й тому под╕бн╕ штучки, були в Радянському Союз╕ оф╕ц╕йно заборонен╕ для широкого загалу.

Афган╕стан зробив Серг╕я християнином, християнство зробило його православним, православ"я в╕дкрило йому шлях духовного живопису, що все разом нарешт╕ привело його сюди, в село Веселе, де в╕н зустр╕в отця Михайла та Оксану. Що ж, заради цього варто було пройти Афган╕стан. Заради тако╖ зустр╕ч╕ варто було в╕ддати що завгодно. Але була й ╕нша сторона медал╕ – ця зустр╕ч виявила, що Серг╕й занадто оптим╕стично ставився до сво╖х моральних досягнень останнього часу: на тл╕ отця Михайла й Оксани його власний духовний образ занадто вже тьмян╕в, занадто вже непривабливо виглядало його минуле. Минуле?

На превеликий жаль, його любовн╕ зальоти, як це не прикро було для самого Серг╕я, продовжувались аж до останнього часу. ╤ як в╕н не побивався над ц╕╓ю, самому йому неприйнятною й непри╓мною вадою, як не каявся, але... В╕н все прекрасно розум╕в, розум╕в до самих глибин гр╕ховн╕сть ц╕╓╖ сво╓╖ вади, ╕ все ж. Зв╕сна р╕ч, це не було те сатанинське сп"ян╕ння в╕д коловороту плотських вт╕х, що захопило було його в юност╕ п╕сля такого печального к╕нця його першого кохання, що не стало, на жаль, коханням на все життя, як вони з Оленою мр╕яли, сп"ян╕ння, п╕д час якого Серг╕й п╕д орудою свого бога Ярила в╕ддавав сво╓ т╕ло й душу на поталу шаленим пристрастям.

Зараз це було зовс╕м ╕нше. Зараз це були все ж, можна сказати, нормальн╕ людськ╕ стосунки, без яких нормальне життя якось нав╕ть не уявлялось, адже ж бути самотн╕м одинаком не зовс╕м природно молодому здоровому чолов╕ков╕, нав╕ть якщо в╕н художник та ще й займа╓ться розписом храм╕в. Це були не просто любовн╕ ╕нтрижки, як колись, – це були ц╕лком здоров╕ в╕дносини м╕ж чолов╕ком ╕ ж╕нкою з ц╕лком здоровими нам╕рами одруження й створення нормально╖ здорово╖ с╕м"╖, бо ж сам Бог вел╕в людям плодитися: як сам Серг╕й це нап╕вжартома визначив для себе зг╕дно з м╕фолог╕чними уявленнями – треба було зм╕нити Ярила на Ладу й Р╕д. Та й мама Серг╕я теж була не в захват╕ в╕д його неприкаяно╖ самотност╕ й наполягала на його одруженн╕, мр╕яла няньчити внук╕в. ╤ в╕н старався знайти соб╕ пару, старався щиро й в╕дверто, але...

Якось все не виходило. Все завжди розпочиналось так романтично – як правило, раптова зустр╕ч, блискавка симпат╕╖, кв╕ти, шампанське, шалена пристрасть, мр╕╖ про майбутн╓, спроба жити разом – от на ц╕й сам╕й спроб╕ все зазвичай ╕ зак╕нчувалось. Два, три м╕сяц╕, найб╕льше п╕вроку – ╕ вс╕ романтичн╕ стосунки в╕дступали перед натиском реального життя: грош╕, ╖й все б╕льше й б╕льше потр╕бно було грошей, як екв╕валенту добробуту, життя, майбутнього, щастя, екв╕валенту кохання. Все впиралося в грош╕. Де й д╕валося те романтичне почуття, що зовс╕м недавно кидало ╖х в об╕йми безоглядно╖ пристраст╕. Вона вимагала грошей – ╕ чим дал╕, тим б╕льше. Серг╕й ставав для не╖ приладом для добування грошей, не б╕льше. Вона вимагала грошей – адже в╕н може, варто йому лише захот╕ти, запросити нормальну оплату сво╓╖ прац╕, нормальну ц╕ну взяти , а не т╕ коп╕йки, що в╕н бере за сво╖ ун╕кальн╕ роботи: його робота варта нормально╖ ц╕ни, а вони не об╕дн╕ють, ц╕ церкви багат╕, зна╓ вона, бачила, тобто вона поки що н╕чого ще не зна╓ про цей його Ки╖вський Патр╕архат, а те, в яких автомоб╕лях ╖здять велик╕ начальники з Московського Патр╕архату, в якому золот╕, в яких д╕амантах вони ходять, як╕ швейцарськ╕ годинники (по дек╕лька десятк╕в або й сотень тисяч долар╕в!) вони носять, це вона прекрасно зна╓ – так що н╕чого, не зб╕дн╕ють його святенники, якщо заплатять нормальну ц╕ну. Хай платять!

Хоча при знайомств╕ вс╕ ц╕ ж╕нки здавались такими безкорисливими, такими захопленими його творч╕стю, такими зац╕кавленими в розво╖ укра╖нського православ"я. Й чим дал╕, тим глибше закрадалась йому в душу п╕дозра про ╖хню лицем╕рну гру з самого початку знайомства – як в ╖хн╕х прим╕тивних корисливих душах з самого того часу, коли вони д╕знавались про його профес╕ю, виникав задум про можлив╕сть заробляння великих грошей, варто лише по-доброму переконати його, вил╕пити з нього нормальну людину в майбутньому. Вся ╖хня безкорислив╕сть ╕ захоплення мистецтвом при знайомств╕ були лише лицем╕рною грою, щоб якнайм╕цн╕ше зачепитися за нього, як за джерело великих грошей у майбутньому.

Ось ╕ цей останн╕й випадок, зовс╕м недавня його остання спроба стати с╕мейною людиною. Чого варт╕ лише т╕ ╖╖ в╕дверт╕ вибухи неприхованого гн╕ву у в╕дпов╕дь на його мовчання, коли в╕н намагався просто пропустити мимо вух ╖╖ чергов╕ "хитромудр╕" розумування щодо можливост╕ з його профес╕╓ю та репутац╕╓ю жити набагато краще – це ж просто см╕шно, маючи можлив╕сть жити "як люди", просто таки в╕дмовляти соб╕ майже в усьому. Грошей! ╤ чим скор╕ше, тим б╕льше! Звичайно, вони розлучились – ╕ це нав╕ть не так вже вразило його, як бувало спершу, все вже було наст╕льки звично й схоже, наст╕льки по-буденному, наче все так ╕ повинно бути. В╕н нав╕ть вже подумувати, що ц╕ вс╕ невдач╕ в пошуках с╕мейного щастя – це покара за його гр╕ховн╕ любовн╕ походеньки, за його легковажне ставлення до стосунк╕в з ж╕ноцтвом у минулому, за його в╕рне служ╕ння жорстокому Ярилу. Ярило не в╕дпускав його, Лада ним, вочевидь, гребувала.

Одне т╕льки добре – Серг╕й встиг виспов╕датись ще в Ки╓в╕ щодо цього останнього випадку, в╕н просто не уявляв соб╕, як би в╕н ось тепер п╕шов з ус╕м цим до отця Михайла. Хоча , спов╕дь – ╓ спов╕дь, але тим не менше.

Поступово виходячи з глибоко╖ задуми ╕ повертаючись з╕ св╕ту сво╖х спомин╕в у хату баби Горпини, Серг╕й в╕дчув, що його т╕ло прямо отерпло в╕д довгого лежання в одн╕й поз╕ – в╕н нав╕ть незчувся, як промайнув досить довгий пром╕жок часу. В╕н встав, роз╕м"яв затерплу шию, п╕д╕йшов до в╕кна, що кидало на п╕длогу яскравий квадрат веселого травневого св╕тла – сонце вже перевалило через зен╕т.

Дивно, пройшло так мало часу в╕д його появи в цьому сел╕, а яке величезне зрушення в житт╕, в душ╕. Що це? В╕н нав╕ть не уявляв соб╕, як би все це можна назвати. Переворот? Переродження? В╕дродження? Ц╕ле життя, все його життя промайнуло перед ним. Все сво╓ життя Серг╕й н╕би заново прожив. ╤ не просто прожив, а пережив. В╕н наче новим, справд╕ християнським, поглядом окинув сво╓ життя, в новому св╕тл╕ побачив усе пережите, вс╕ основн╕ в╕хи житт╓вого шляху постали перед ним.

╤ в╕н простив, вибачив сам соб╕ врешт╕-решт сво╖ власн╕ гр╕хи, так наче це вибачив йому хтось ╕нший, той хто мав право прощати вс╕м ╕ прощати все. Дивне, легке й захопливе в╕дчуття оволод╕ло Серг╕╓м: в╕н нарешт╕ зм╕г простити соб╕ сво╓ минуле, з важкого переобтяження сумл╕ння, що тягло в гр╕ховне болото замкненого кола зваб ╕ докор╕в, його минуле раптом перетворилося на просто повчальний приклад хибно╖ нерозумно╖ повед╕нки, так наче цей приклад для настанови показував йому хтось ╕нший, хто мав право повчати вс╕х – ╕ тепер Серг╕й напевне знав, як жити правильно. Всепроникаюче всевладне св╕тло ╕стини, добра й краси, джерелом якого було нове осягнення минулого, осяяло як тепер╕шн╓ життя, так ╕ перспективи майбутнього. Настр╕й всепрощення й безмежно╖ любов╕ до всього св╕ту, нав╕яний образом Оксани, опанував його – так, це був образ Оксани, через який Серг╕й, неначе через чар╕вний кристал, побачив себе, сво╓ минуле й майбутн╓, побачив весь св╕т, побачив Бога – ╕ став новою людиною.

Сонце спускалося вже з зен╕ту, весняного житт╓дайного зен╕ту. Вийшовши з хати Горпини Степан╕вни п╕д враженням сво╖х дивовижних роздум╕в ╕ осяянь, Серг╕й пройшов стежиною через город, вийшов до Дн╕пра ╕ п╕шов понад р╕кою, як кажуть, куди несли ноги. Сонце по-весняному пестило неозор╕ простори лаг╕дним весняним теплом, яке розносив вус╕б╕ч юний в╕терець, зм╕шуючи солодкий аромат весняного цв╕т╕ння з терпкуватим духом новонароджено╖ зелен╕ й обдуваючи обличчя Серг╕я, який на повн╕ груди вдихаючи цей могутн╕й весняний дух, неначе наст╕й безсмертя, все йшов ╕ йшов уперед, немов хот╕в д╕йти до того вт╕каючого виднокола, де зелений океан земл╕ зливався з син╕м океаном неба. Аж ось, попереду забовван╕в курган, один з тих в╕чних вартових укра╖нських простор╕в, насипаний чи то рукою природи, чи то руками предк╕в. Д╕йшовши до кургану, Серг╕й зупинився перед ним , мов перед нерукотворним храмом, храмом природи, храмом весни. Навколо кургану росло дек╕лька тополь. Вийшовши на самий верх пагорба, Серг╕й зупинився, заплющив оч╕. Ось воно. Нарешт╕. Лада. Ярило в╕дступав. Надходила Лада. Лада перемагала...

В переддень сонця на крутосхилах осяянь посвяти поб╕ля виток╕в весняних хоровод╕в, коли, натхненн╕ жаром незайманих т╕л, тремтлив╕ руки д╕вочо╖ цнотливост╕ впл╕тають кв╕ти першого кохання в в╕нки звитяги на голови юначих поривань, Кохання в трепет╕ пробудження земл╕ раптово вибухне нестримним летом брунькування в просторах новонароджень ╕ буде на крил╕ д╕вочо╖ сором"язливост╕ ╕ на крил╕ парубочого завзяття зл╕тати в небеса палких об╕йм╕в ╕ осв╕дчень. Кохання буде перлини д╕вочих посм╕шок уперем╕ж з перлинами пташиних засп╕в╕в нанизувати на нитку травневого досв╕тку в намисто пристрасних бажань на лебедин╕й ши╖ першого злиття – ╕ вс╕ в╕дчують, як ╕з в╕дкритих ран л╕с╕в, га╖в, пол╕в ╕ пагорб╕в, уражених лезом бажання народжувати, невтримно заструму╓ зелена кров весни, пульсуючи ╕ в тво╖х власних жилах. Кохання ж пуститься в танок змагання молодечого в такт калатання весняного серця в пошуках лагод╕ н╕жного леготу й медвяними босими н╕жками дивних запах╕в в╕дбитки сл╕д╕в сво╖х буде втоптувати в╕зерунками пахучих кв╕т╕в в зелен╕ килими степ╕в, аж доки щир╕сть поц╕лунк╕в не розкв╕тне з такою ж чистотою, з якою перший яблуневий цв╕т буя╓. Напередодн╕ сонця на крутосхилах переможних осяянь Кохання закликайте сонце – ╕ сонце таки настане!..

Так, Ярило нарешт╕ в╕дступив. Лада нарешт╕ перемогла. Серг╕й в╕дчув це ус╕м сво╖м ╓ством, вс╕╓ю повнотою осягнення буття – Лада запанувала над ним уповн╕ й беззаперечно. Нарешт╕. Було таке в╕дчуття, неначе в нього виросли крила. Куди ж лет╕ти? Куди ж ╕ще, як не до не╖...

9.

В хат╕ отця Михайла було гам╕рно, як це бувало досить частенько, а якщо сказати точн╕ше, то гам╕рно в хат╕ отця Михайла було набагато част╕ше, ан╕ж не гам╕рно. Вс╕ присутн╕ були захоплен╕ розмовою, яка б╕льше нагадувала суперечку, хоча й суперечку доброзичливу, коли в двер╕ хтось постукав, як вс╕м здалося, трохи несм╕ливо. Пот╕м цей чемний стук знову повторився.

– Ц╕каво, хто б це м╕г бути? – Михайло Архипович встав ╕з-за великого столу, за яким сид╕ла вся компан╕я, п╕д╕йшов до дверей ╕ в╕дчинив ╖х.

– А-а-а, ось ╕ в╕н, наш художник, – прив╕тно вигукнув в╕н, побачивши на пороз╕ Серг╕я, який, з╕йшовши з кургану ╕ трохи побродивши прилеглими до села перел╕сками, таки наважився зайти в гост╕ до панотця. – А я думаю, хто б це м╕г бути, хто це так дел╕катно стука╓ в двер╕ й н╕як не наважу╓ться зайти, якби хтось ╕з наших, то просто б зайшов – ╕ все, без н╕якого стуку.

– А я п╕д╕йшов до хв╕ртки – н╕якого дзв╕нка, постукав, – трохи н╕яков╕ючи, наче виправдовуючись, промовив Серг╕й, переступаючи трохи несм╕ло пор╕г, – н╕якого в╕дгуку, прочинив хв╕ртку – Кудлай ваш дивиться на мене по-дружньому ╕ нав╕ть натяку на бажання гавкнути не виявля╓. Я п╕д╕йшов до хати – знову ж таки н╕якого дзв╕нка не виявив, так що довелося аж до само╖ господи оце зайти.

– Це я винен, – отець Михайло взяв гостя за л╕коть, п╕дводячи його до столу, – не попередив вас ще вчора, що заходити до мене треба, як до себе додому, з т╕╓ю т╕льки р╕зницею, що вдома ще бува╓ доводиться двер╕ в╕дмикати, а в мене – вже в╕д╕мкнуто. Так що завжди см╕ливо ╕д╕ть прямо в хату – ╕ майже завжди знайдете тут якусь живу душу. А дуже часто нав╕ть не одну живу душу, а як от, наприклад, зараз, одразу дек╕лька живих душ, – показав в╕н на присутн╕х гостей, що сид╕ли за столом, – душ, як╕, вт╕м, коли збираються ось так гуртом, складають, так би мовити, н╕би одну ╓дину душу, бо об"╓днан╕ сп╕льною метою ╕ в╕рою. Отже, знайомтеся, – п╕дв╕в в╕н Серг╕я до великого овального столу, за яким сид╕ло четверо – тро╓ зовс╕м ще молодих людей рок╕в двадцяти п"яти, одна з яких д╕вчина ╕ дво╓ хлопц╕в, та ще один вже досить зр╕лий чолов╕к рок╕в десь до сорока. – Оце в╕н ╕ ╓, той самий Богданенко Серг╕й Михайлович, художник, чи хоч, маляр, – виправився в╕н глянувши на Оксану, яка щойно зайшла до к╕мнати з тацею, на як╕й стояли ф╕л╕жанки з кавою, – який буде розписувати наш новозбудований храм...

– Богданенко? Той самий Богданенко? – не давши нав╕ть завершити мову отця Михайла, п╕дскочив один з молодих хлопц╕в, б╕лявий з досить довгим волоссям, – той самий?..

– Той самий, той самий, – заспок╕йливо в╕дпов╕в йому панотець. – А це, – звернувся в╕н вже до Серг╕я, показуючи на свого нетерплячого гостя, – Олег Пилипович Яневський, педагог, виклада╓ в наш╕й школ╕ ╕стор╕ю.

– Серг╕й, – представився Серг╕й, подаючи руку хлопцев╕ через ст╕л, – дуже при╓мно познайомитися.

– Дуже, дуже при╓мно, Олег, – схопив Серг╕╓ву руку обома руками Олег, ╕ довго не в╕дпускав, аж доки вже отець Михайло почав представляти ╕нших.

– А оце ╤ринка, ╤ринка Микола╖вна Остапчук, – показав панотець на молоденьку чорняву дуже гарненьку д╕вчину, що сид╕ла пом╕ж хлопц╕в, – теж педагог, викладач укра╖нсько╖ мови та л╕тератури.

– ╤рина, – подала д╕вчина руку Серг╕╓в╕, вставши, теж дивлячись на нього з захопленням, але намагаючись приховати сво╖ почуття й виглядати б╕льш пом╕ркованою за свого товариша.

– В"ячеслав Борисович Наливайко, – продовжував представляти гостей Михайло Архипович, показуючи на другого хлопця, смуглявого, з╕ стрижкою йоржиком, вищого й кремезн╕шого за Олега, – учитель ф╕зкультури.

– Славко, – назвав сам себе хлопець пов╕льно вставши та в╕дчутно потиснувши Серг╕╓в╕ руку.

– А це Юр╕й ╤ванович Павлюк, – представив панотець останнього гостя, зр╕лого огрядного чолов╕ка з красивою русявою шевелюрою й плеканими вусами, – на в╕дм╕ну в╕д наших молодих педагог╕в, за осв╕тою журнал╕ст, допису╓ в нашу районну газету, актив╕ст м╕сцево╖ "Просв╕ти", ╕ взагал╕ займа╓ться багато чим на благо Укра╖ни та ╖╖ культури разом з╕ сво╓ю дружиною, Клавд╕╓ю Семен╕вною, яка зав╕ду╓ нашою с╕льською б╕бл╕отекою.

– Дуже, дуже при╓мно, – з великою повагою потиснув руку Серг╕я Юр╕й ╤ванович, – давно сл╕дкую за вашою творч╕стю, великий ваш шанувальник, як, впевнений, ╕ кожен з тут присутн╕х.

– Мою Оксанку ви вже зна╓те, – нап╕вжартома сказав панотець, посм╕хнувшись сво╖й доньц╕, що якраз розставила на стол╕ каву, – ще вчора, маю над╕ю, ви досить добре познайомились.

– Чому ж вчора, – в╕дпов╕в Серг╕й, – ми з Оксаною встигли вже поговорити й сьогодн╕ вранц╕ б╕ля церкви.

– Так, – в тон йому сказала й Оксана, – Серг╕й, виявля╓ться, хоч ╕ м╕ський житель, але дуже рання пташка, ╕ сьогодн╕ прийшов до храму, щоб розпочати роботу дуже рано.

– То що, роботу з розпису храму можна вже вважати розпочатою? – запитав зац╕кавлено отець Михайло.

– Так, так, вважайте, що робота вже розпочалася, – запевнив Серг╕й.

– ╤ як же робота, – не втримався в╕д питання панотець, – поки що на стад╕╖ творчих терзань, чи вже ╓ як╕сь в╕дчутн╕, реальн╕ р╕шення й нам╕ри?

– Робота вже на стад╕╖ реального вт╕лення, – не забарився з в╕дпов╕ддю Серг╕й, – ось тут ╕ тут, – приклав в╕н руку долонею до грудей, а пот╕м до голови, – все вже готове. Залишилося лише все це перенести на ст╕ни храму, а от для цього вже мен╕ знадобиться й ваша допомога, – звернувся в╕н до панотця.

– Все, що в мо╖х силах, я готовий зробити, як сам╕, Серг╕ю, розум╕╓те, але нав╕ть не уявляю соб╕, чим би я м╕г вам допомогти в справ╕, до яко╖ я, чесно кажучи, маю стосунок лише як глядач вже готового твору, тобто як споживач. Чим би ж я м╕г вам допомогти в створенн╕?

– Я сьогодн╕ вранц╕ вже говорив Оксан╕, – в╕дпов╕в Серг╕й, – що для початку роботи в мене вже ╓ деяка к╕льк╕сть матер╕ал╕в для попереднього вологого тинькування ст╕н для фрески, але матер╕ал╕в цих, зв╕сно, замало, ╕ мен╕ знадобиться ваша допомога для, так би мовити, здобування в подальшому цих самих матер╕ал╕в. А це, взагал╕ то, дуже специф╕чна сум╕ш для тиньку, – додав в╕н, – рецепт яко╖ я сам розробляв протягом багатьох рок╕в, вивчаючи досв╕д, як в╕тчизняних, так ╕ закордонних мо╖х колег, як сучасник╕в так ╕ попередник╕в, вивчав досв╕д, як кажуть, вс╕х час╕в ╕ народ╕в, аж поки не зупинився на оптимальн╕й, як на мене, сум╕ш╕, ╕нгред╕╓нтами яко╖ ╓ багато матер╕ал╕в, що як╕сь ╕з них можуть видатися дивними, деяк╕ з них, до реч╕, можна назвати продуктами с╕льського господарства, так що, я думаю, д╕стати ╖х можна буде легше тут, на сел╕, а деяк╕ мен╕ було легше д╕стати в Ки╓в╕. Одне слово, маю над╕ю на вашу допомогу в цьому питанн╕, панотче.

– Нема питань, – радо погодився Михайло Архипович, – в цьому ви можете покластися на мене повн╕стю. Не можу об╕цяти щось ╕з ╕нших планет, а все, що ╓ на планет╕ Земля, я думаю, ми в змоз╕ для вас д╕стати.

– Дуже дякую, – задоволено промовив Серг╕й, – в такому раз╕, я можу приступати до роботи негайно без н╕яко╖ турботи про матер╕альний б╕к. Адже, над╕йний тил – запорука усп╕ху.

– Я вибачаюсь, – пригладивши сво╖ плекан╕ довг╕ вуса, звернувся до Серг╕я Юр╕й ╤ванович Павлюк, – мене вже давно ц╕кавить одна особлив╕сть вашо╖ творчо╖ манери, Серг╕ю Михайловичу. Якщо дозволите, то я б хот╕в вас про це запитати...

– Будь ласка, питайте. Якщо зможу, я вам поясню все, що вас ц╕кавить.

– Але перш, н╕ж ви почнете слухати запитання Юр╕я, – втрутився в розмову отець Михайло, – я все ж би запропонував вам, Серг╕ю с╕сти. В ногах правди нема, та й сп╕лкуватися нам так буде зручн╕ше й в╕льн╕ше. Тож с╕дайте, будь ласка.

Серг╕й озирнувся й зрозум╕в, що д╕йсно не пом╕тив, що зайшовши до господи, так ╕ стояв б╕ля столу, в той час, як вс╕ ╕нш╕ гост╕ сид╕ли, що виглядало досить кумедно.

– Д╕йсно, – посм╕хнувся Серг╕й, – стою тут, неначе викладач перед учнями, хоча викладач╕ тут зовс╕м ╕нш╕, – кивнув в╕н у б╕к гостей. – Треба й правда прис╕сти, але т╕льки п╕сля вас, отче, – глянув в╕н у б╕к Михайла Архиповича, який теж стояв поруч, – ╕ п╕сля Оксани, – додав, подивившись на д╕вчину, що теж, роздавши каву, стояла б╕ля столу й слухала розмову.

Вс╕ разом розс╕лися за столом.

– Спостер╕гаючи за вашими роботами, – продовжив мову Юр╕й ╤ванович, ставлячи сво╓ запитання Серг╕╓в╕, – я пом╕тив, чи може, мен╕ здалося, що я пом╕тив одну незвичайн╕сть ваших ╕кон та розпис╕в храм╕в – ви, на в╕дм╕ну в╕д сво╖х колег, використову╓те в сво╖х роботах досягнення, методи й прийоми вс╕х останн╕х напрямк╕в та теч╕й в образотворчому мистецтв╕: ╕мпрес╕он╕зму, експрес╕он╕зму, як ╕ вс╕ляких в╕домих дотепер модерн╕стських напрямк╕в – вс╕ ц╕ абстракц╕он╕зми. Що, на загал, погодьтесь, не зовс╕м звичайно для тако╖ традиц╕йно╖, нав╕ть ортодоксально╖ галуз╕ мистецтва, я церковне малярство. То я правильно п╕дм╕тив, чи мен╕ це здалося?

– Н╕, Юр╕ю ╤вановичу, це вам не примарилося, – почав в╕дпов╕дь Серг╕й, – я д╕йсно таки використовую в сво╖х роботах досягнення сучасних шк╕л малярства, хоча, – в╕н замислився на деякий час. – Хоча я хот╕в би щодо цього зробити деяке уточнення. Я, взагал╕ то, не вважаю весь цей модерн╕зм ╕ пост-пост-пост-модерн╕зм чимось таким вже новим, тобто сучасним винаходом.

– Ц╕каво, – не втримався в╕д вигуку Юр╕й ╤ванович, – ц╕каво. Тобто, що ви ма╓те на уваз╕?

– Я маю на уваз╕ хоча б, наприклад, ще т╕ ж сам╕ до╕сторичн╕ наскальн╕ малюнки, де всл╕д за реал╕стичними зображеннями тварин дещо п╕зн╕ше приходять малюнки, як╕ ми зараз назвали б модерн╕стськими, в яких перв╕сний художник, використовуючи засоби символ╕зму, вже намага╓ться показати нам не сам об"╓кт зображення, а сво╖ враження в╕д цього об"╓кту, чи сво╖ ж таки щодо цього об"╓кту нам╕ри. Що ж до середньов╕чного символ╕зму, який прийшов на зм╕ну реал╕зму античному, то тут взагал╕ все видно неозбро╓ним оком – середньов╕чний християнський символ╕зм, я думаю, н╕чим не поступиться сучасному модерн╕зму в глибин╕ й яскравост╕ зображення не зовн╕шньо╖ схожост╕, а внутр╕шн╕х духовних пошук╕в. Б╕льше того, – в╕дчувалося, що ця тема була для Серг╕я й справд╕ дуже ц╕кавою, – я, як людина, що присвятила вивченню цього питання дуже багато часу й уваги, думаю, що маю право сказати про те, що, як на мене, символ╕сти християнськ╕ середньов╕чн╕ просунулися в осягненн╕ духовних основ буття та у вияв╕ ╖х засобами малярства значно глибше, ан╕ж ╖хн╕ сучасн╕ наступники – адже, середньов╕чн╕ творц╕ були перейнят╕ непохитною в╕рою в примат духовного над матер╕альним, й тому ╖хн╕ роботи так╕ чист╕, чесн╕, в╕дверт╕, щир╕ й переконлив╕, в них нема╓ н╕чого, так би мовити "за пазухою", на в╕дм╕ну в╕д сучасних модерн╕ст╕в, як╕ вт╕люють у сво╖х роботах фантасмагоричн╕ коп╕╖ хворобливих марень спонукувано╖ брудними тваринними пристрастями плот╕, намагаючись видати ц╕ марення за вияв духовност╕. Але ж тваринн╕ ╕нстинкти й людська духовн╕сть – реч╕ дещо р╕зн╕, а тому, мабуть, сучасному абстракц╕он╕зму навряд чи коли вдасться досягти тих духовних вершин, як╕ п╕дкорили середньов╕чн╕ м╕стики. А звернення до реал╕стичного фотограф╕чного зображення в малярств╕, що прийшло на зм╕ну середньов╕чного символ╕зму в нов╕ часи, я розглядаю знову ж таки, як законом╕рн╕сть: на зм╕ну перв╕сного реал╕зму прийшов перв╕сний символ╕зм, який пот╕м був зам╕нений реал╕змом античним, в свою чергу зам╕неним символ╕змом середньов╕чним, на зм╕ну якому прийшов реал╕зм нов╕тн╕й, в свою чергу зам╕нений сучасним абстракц╕он╕змом – все, так би мовити, п╕дтверджу╓ ф╕лософськ╕ висновки про сп╕ралепод╕бн╕сть руху людського духу, з т╕╓ю т╕льки заувагою, що виникають сумн╕ви у вищому щабл╕ наступного витка сп╕рал╕ щодо попереднього, адже п╕ку середньов╕чних духовних осягнень, як на мене, поки що ще не вдалося досягти сучасним майстрам, не кажучи вже про те, щоб перевершити попередник╕в. З ╕ншого ж боку все це – п╕дтвердження незнищенних сл╕в Екклез╕аста про те, що нема╓ н╕чого нового п╕д сонцем.

– А ще, – оглянув отець Михайло вс╕х присутн╕х, – все щойно нами тут почуте п╕дтверджу╓ достов╕рн╕сть того, що вас, Серг╕ю, вважають найпершим майстром церковного малярства сучасност╕. А ще ваш╕ сьогодн╕шн╕ думки можна вважати продовженням наших з вами вчорашн╕х роздум╕в щодо Фрейда, Н╕цше й стосунк╕в матер╕╖ з духом – виявля╓ться, що мен╕ мало чого нового ╓ вам розпов╕сти в царин╕ ф╕лософ╕╖.

– Зовс╕м н╕, отче, – заперечив Серг╕й, – я якраз так не думаю. Якраз у ф╕лософ╕╖, зважаючи на нашу вчорашню розмову, мен╕ ╓ багато чого у вас навчатись. Я ж бо торкався завжди ф╕лософських проблем лише в т╕й м╕р╕, в як╕й це стосувалося розум╕ння тих чи ╕нших стор╕н мистецтва, ╕ дал╕ я ще не йшов, а от п╕сля нашо╖ вчорашньо╖ розмови я побачив ╕нш╕ можливост╕, ширш╕ видноколи – в╕чн╕сть, виявля╓ться, набагато тривал╕ша, а безмежн╕сть набагато безк╕нечн╕ша, ан╕ж я ран╕ше думав, – самокритично пожартував в╕н.

– А про як╕ це так╕ вчорашн╕ ваш╕ та╓мниц╕ ви тут натяка╓те? – спитав Юр╕й ╤ванович. – Нам би, зна╓те, теж хот╕лося бути в курс╕ справ, а не намагатись лише здогадуватися, про що ви власне тут ведете пом╕ж собою мову.

– Та ми вчора з Серг╕╓м трохи подискутували, – отець Михайло знову пов╕льно оглянув ус╕х присутн╕х, неначе запрошуючи кожного з них до сп╕льно╖ розмови, – щодо ф╕лософських проблем вза╓мостосунк╕в матер╕╖ та духу, що ╓ п╕д╜рунтям для розум╕ння вза╓мостосунк╕в матер╕ального та духовного в житт╕ як ц╕лих сусп╕льств, так ╕ окремо взятих людей. Може це звучить занадто складно й зда╓ться далеким в╕д життя, але, я думаю, не для тих хто зараз тут з╕брався. Я думаю, що для тих, хто зараз тут з╕брався така розмова буде дуже ц╕кавою.

– Не лише ц╕кавою, а й просто нагальною, нам цього просто не оминути, якщо ми хочемо з в╕дкритими очима озирнутися навколо себе, – залучилась нарешт╕ до розмови й одна з трьох молодих присутн╕х педагог╕в, ╤рина Остапчук, надзвичайно красива чорнява зовс╕м ще молоденька д╕вчина в строкат╕й сукн╕, – бо що ж може бути нагальн╕шим для нашого часу, як не це всезагальне панування матер╕ального, яке неначе катком прокочуючись по сучасност╕ давить всякий тенд╕тний росточок духу, що де-не-де ╕нод╕ пробива╓ться кр╕зь загальну зал╕зобетонну могутн╕сть матер╕альних ╕нтерес╕в, – ╖╖ матово-смагляве дуже красиве з витонченими обрисами обличчя аж паш╕ло в╕д внутр╕шнього вогню, велик╕ трохи видовжен╕ чорн╕ оч╕ палахкот╕ли натхненними блискавками. – ╤ тут Серг╕й Михайлович дуже доречно зауважив, що середньов╕чний християнський символ╕зм в образотворчому мистецтв╕ був набагато вищим досягненням, ан╕ж сучасний модерн╕стський символ╕зм. А я б хот╕ла розширити це його твердження взагал╕ на царину вс╕╓╖ духовно╖ культури, бо й справд╕, – вона зробила запрошуючий жест руками, наче втягуючи вс╕х до розмови, – в пор╕внянн╕ з вищими досягненнями християнсько╖ культури з ╖╖ приматом десяти священних запов╕дей, як╕ вивищили людство над язичницькими ц╕нностями, сучасна культура все глибше й глибше занурю╓ться в те саме, переможене свого часу християнством, язичництво, все нижче й нижче сучасна культура пада╓ в пор╕внянн╕ з висотами християнських досягнень. От, наприклад, – обвела вона поглядом заворожених ╖╖ гарячою промовою присутн╕х, – оця сучасна сексуальна революц╕я, вс╕ ц╕ найрогнуздан╕ш╕ сексуальност╕ з еротизмами – х╕ба в цьому ╓ щось нове? Зовс╕м н╕, абсолютно н╕чого нового – все це звичайн╕с╕ньке тоб╕ язичництво з його розгнузданими культами земно╖ плодючост╕, вс╕ ц╕ Д╕он╕с╕╖ з ╖х пох╕тливими вакханал╕ями, вс╕ ц╕ знаменит╕ сво╓ю нестримною розпустою античн╕ святотатн╕ свята, бенкети – н╕чого нового в цьому нема╓, все це – звичайн╕с╕ньке повернення людства до стану здичав╕ння, – ╤рина обвела поглядом вс╕х, заглянувши кожному в оч╕, й побачивши в кожних очах схвалення, продовжила: – А сучасна торг╕вля людьми, оця сучасна работорг╕вля! Чим вона в╕др╕зня╓ться в╕д подолано╖ свого часу християнством работорг╕вл╕ язичницько╖? Мене до глибини душ╕ обурю╓ ця огидна неприкрита реклама работорг╕вл╕, коли, н╕трохи не соромлячись, в╕дкрито в ус╕х засобах масово╖ ╕нформац╕╖ пов╕домля╓ться, що, наприклад, футбол╕ста такого-то продано такому-то футбольному клубу за такою-то ц╕ною! Продано! Розум╕╓те! Про-да-но! – повторила вона пов╕льно по складах, мов саму себе переконуючи в реальност╕ тако╖ неймов╕рност╕. – Як це взагал╕ можливо п╕сля ╤суса Христа, п╕сля Руссо й Вольтера, п╕сля Толстого й Досто╓вського, п╕сля вс╕х революц╕й з ╖х "свободою, р╕вн╕стю й братерством", п╕сля вс╕х незчислимих жертв, принесених на олтар╕ загальнолюдських ц╕нностей, в умовах сучасно╖ цив╕л╕зац╕╖? Продано! Звичайно, футбол╕ста продано за м╕льйони, але яка р╕зниця, продано тебе за коп╕йку, чи за м╕льярд коп╕йок – важлива не сума, за яку тебе продали, а те, що тебе продали! Продали! Саме неймов╕рне тут, що загал сприйма╓ це як належне, не вбачаючи тут н╕чого такого, що б протистояло вс╕м цим пропагандованим загальнолюдським ц╕нностям сучасного глобал╕зованого св╕ту – мислител╕, письменники, ф╕лософи, професори з академ╕ками, вс╕ ц╕ захисники сучасного гуман╕зму як в рот води набрали з цього приводу! – вона аж здвигнула плечима, дивуючись сама сво╖м словам. – Пригаду╓те геро╖ню роману Досто╓вського "╤д╕от" Настас╕ю Пилип╕вну, – продовжила ╤рина вже трохи менш пафосно, б╕льш дов╕рливо, – як вона була в духовному сенс╕ смертельно вражена усв╕домленням свого безмежного морального пад╕ння, перебуваючи в статус╕ утриманки старшого за не╖ багатого чолов╕ка? Пригаду╓те? – зробила ╤рина паузу, щоб переконатися в тому, що ц╕лковито заволод╕ла увагою присутн╕х. – А погляньте тепер на сучасн╕сть! Наприклад, на сучасний шоу-б╕знес. Н╕, вже нав╕ть не старший чолов╕к, що бере чи то на пост╕йне утримання, чи то на одноразове використання молоде д╕вчатко, яке таким чином пробива╓ соб╕ дорогу до популярност╕ на сцен╕, н╕, все вже набагато огидн╕ше – стара баба, яка вже ма╓ внук╕в та правнук╕в, але при цьому ма╓ й велик╕ грош╕ й велик╕ можливост╕ в шоу-б╕знес╕ бере соб╕ на утримання для угамування сво╓╖ мерзенно╖ старечо╖ х╕т╕ молоденьких хлоп"ят, як╕ таким чином стають з╕рками сцени. Я з цього приводу завжди пригадую опов╕дання Пушк╕на "П╕кова дама" – пам"ята╓те, як там головний герой Герман мимов╕льно ста╓ св╕дком того огидного н╕чного туалету старо╖ графин╕, коли ╖╖ роздягають перед сном, а Герман з╕ свого сховку вимушений був спостер╕гати за ╖╖ оголеними "принадами": як вдало Пушк╕н зум╕в передати всю в╕дразн╕сть цього видовища – ╕ завжди, коли я чую, читаю, чи бачу по телев╕зору про чергове "велике кохання" м╕ж якоюсь старою багатою покровителькою ╕ молоденьким хлоп"ям, яке годиться в онуки ц╕й бабус╕ ╕ якого ця бабуся просову╓ в з╕рки шоу-б╕знесу, я тод╕ завжди пригадую цей уривок ╕з "П╕ково╖ дами" ╕ мимов╕льно уявляю соб╕, як цим молоденьким хлоп"ятам доводиться не т╕льки любуватися брезкл╕стю оголених принад сво╖х покровительок-бабусь, але й, вибачаюсь... – завмерла вона з виразом невимовного жалю й сп╕вчуття, очевидно, не в змоз╕ вимовити сл╕в, якими назива╓ться те, про що вона говорила. – Х╕ба це не огидно? Х╕ба це не верх цин╕зму, п╕длост╕, дикост╕, гр╕ховност╕, врешт╕-решт! ╤ саме найнеймов╕рн╕ше те, що загалом все це знову ж таки сприйма╓ться "на ура", публ╕ка просто в захват╕ в╕д чергових смердючих такого штибу чуток, що спершу видаються просто злими вигадками непорядних заздр╕сник╕в, але врешт╕ виявляються неприглядною г╕ркою правдою – ╕ тут "п╕пли" вже просто шален╕ють в╕д захвату, упиваючись п╕кантною непристойн╕стю ц╕╓╖ правди. Який же обтяжливий обов"язок у наш час – називати реч╕ сво╖ми ╕менами, – вже зовс╕м стишено, н╕би сама до себе, промовила ╤рина й замовкла, задумавшись.

– Ваше пр╕звище часом не Савонарола? – порушив навислу над столом тишу Серг╕й.

– ╥╖ пр╕звище Савонароленко, – п╕дтримав веселий Серг╕╖в тон Павлюк, вт╕м, не зважаючи на веселий тон, гордо погладжуючи сво╖ вуса ╕ схвально поглядаючи на д╕вчину.

– Н╕, – п╕дхопився на ноги ╕сторик Олег Яневський ╕, в╕дкинувши порухом голови сво╓ довге волосся, вперив побожний погляд в ╤рину, – без жарт╕в, ти, ╤ро, молодець, тобто я хот╕в сказати, ти так ясно й виразно висловила саму суть сучасност╕, так просто ╕ водночас так глибоко показала все це, що!.. – не знайшовся в╕н на слов╕ ╕ стало зрозум╕ло, його почуття були набагато попереду сл╕в, ╕ взагал╕, почутт╕в у нього щодо ╤рини було набагато б╕льше, ан╕ж сл╕в, як╕ були б у змоз╕ описати ц╕ його почуття.