Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)
Константинов
Константинов і лейтенант Дронов сиділи в будинку якраз навпроти тієї кімнати, де Дубов і «Оля-жива» (так страшнувато він визначив її для себе) розмовляли про щось. Константинов бачив близько й виразно обличчя Сергія Дмитровича, сильне, чітко вирізьблене, вольове: намагався зрозуміти, чому так весело сміється дівчина, – Дубов говорив мало; справжній мужчина, вчений, політик; гарно одягається, елегантний; красиво водить машину, надіває лайкові рукавички, щоб краще відчувати кермо; замовляючи коньяк, просить, щоб принесли «КВ», неодмінно грузинський («вони ж арійці, їхня вимогливість до прекрасного не має торгового інтересу, як у інших народів»); легко й чудово перекладає пісні англійців, іспанців, португальців; любить трохи стомлено, дуже спокійно, не те що хлопчаки, ті завжди перелякані й не тямлять смаку в цьому; з гідністю слухає тости, які виголошують на його честь друзі в Піцунді та Сухумі; «алаверди» говорить не кваплячись, ледь-ледь наслідуючи манеру старого грузина.
«Молодець Алябрик, – подумав раптом Константинов про бармена в Піцунді. – Хлопець має чудову інтуїцію: «Цей Дубов надто показушно мочить роги й розвішує аксельбанти по гілках», – сказав він, коли контррозвідники розпитували – не поспішаючи, спокійно – всіх, з ким Дубов зустрічався. «А що означає «мочить роги», Алябрик?» – «Невже незрозуміло? Вираз з жаргону абхазьких Кара Леоне, що означає «бундючитись». Можна перекласти – «пнутися вгору», але пнутися погано, показушно, з зайвою перестраховкою. «Аксельбанти по гілках» для того й розвішують, щоб збивати з пантелику пустоблиском, у нас же на нього клюють».
Константинов здивувався, коли Проскурін зневажливо хмикнув, прочитавши ці рядки, підкреслені Константиновим у рапорті Абхазького КДБ.
«А втім, – подумав він, – я не маю права сердитись на Проскуріна, кожна людина, як і машина, має свою певну рису; «Жигулі» – прийнятність, «ГАЗ» – прохідність, «Волга» – стійкість, «Чайка» – надійність».
Константинов пригадав слова одного свого знайомого – той якось пожартував, копіюючи бюрократа: «Чайка» над «Волгою» літає».
«Цікаво, – думав він, – у мене немає того, що є в Проскуріна, – впертися лобом і натискати; я звик покладатися не лише на логіку, а й на свої відчуття; це дуже сильно розвинено в жінок: треба лише коригувати їхні відчуття, їм властива надмірна емоційність, тому вони частіше й програють, доводиться давати задній хід, це б'є по самолюбству, а людина з битим самолюбством – зламана людина. Але ж без таких, як Проскурін, не можна. Лінію з'ясовуєш у процесі руху. «Рискання», тобто постійне відхилення від прямої, відрізняє рух літака й теплохода – на цьому й побудовано принцип автопілота; якби не було помилок, то нічого було б і виправляти»?
– Куди це він? – спитав лейтенант Дронов пошепки.
Константинов посміхнувся:
– Ви ж через вулицю від нього, чого ви шепочете?
– Треную обережність, товаришу генерал.
– Так не тренують. Обережність потрібна для того, щоб спокійно говорити там, де треба, і шепотіти беззвучно, коли цього вимагають обставини. А то ви так натренуєтесь, що станете зовсім переляканою людиною: в очах напруженість; рухи скуті; репліки завчені; з вами тоді люди ЦРУ вітатимуться здалеку, на перехресті, як кажуть, картуз скидатимуть. Хто сьогодні стежить за його машиною? Він зараз, мабуть, повезе Ольгу…
– Це дивно, товаришу генерал, вона ж останнім часом ночує в нього, по кефір йому вранці бігає. А машину його водять Куровльов і Пшеничников. Справді, дивіться, йдуть.
Як тільки Дубов і Ольга вийшли з квартири, зразу ж задзвонив телефон.
– Напевне, Коновалов, – сказав Константинов. – Попросіть, щоб тримав нас у курсі весь час. Тепер от що, лейтенанте… У вашому рапорті сказано, що ніяких записних книжечок у столі в Дубова не було, ніяких рукописів, нічого, так би мовити, машинописного, що хоч трохи нагадувало б дисертацію?
– Нічого не було, товаришу генерал.
– А де ж він тримає свою «Волгу»?
– У дворі, я ж на плані позначив.
– А взимку?
– Не знаю.
– Гараж у нього є?
– Я цього не з'ясував.
– А не було в його столі сплачених рахунків за кооперативний гараж?
– Перевірити ще раз?
– Не треба. Можна все зіпсувати – ви ж самі розповідали, як він оглядає свою кімнату, коли приходить додому.
– Наче вовк, товаришу генерал. Стане на порозі – й дивиться, дивиться, голову повертає, мов той орел у «Світі тварин».
Константинов витяг сигару, не поспішаючи зняв целофан, закурив.
– От ви добре сказали, – зауважив він, – «як орел у «Світі тварин». Говорите ви розковано, чудово, а як пишете документ – просто лягай і спи, еуноктин якийсь…
– Що? – не зрозумів Дронов.
– Снотворне, еуноктин зветься…
Знову голосно задзвонив телефон. Доповідали чітко й хутко:
– Лісник висадив Чорненьку, розвернувся й на великій швидкості поїхав назад. Іде по Садовому. Біля американського посольства загальмував. Увімкнув лівий поворот.
– Час треба засікти, – квапливо сказав Константинов, – другий номер.
– Добре.
– Перший, перший, куди він їде, на якій швидкості?
– Знову набрав швидкість. Зупиняється, різко гальмує…
– Ви проїжджайте! – не втримався Константинов, хоча добре знав, що люди Коновалова працюють бездоганно, Проскурін їх проінструктував дуже старанно: «Об'єкт надто обережний, краще втратити його, аніж виявити себе хоч трохи».
– Ми проїхали, – ображено відповіли йому, – він вийшов з машини.
– Відкрив капот, – почали передачу з другої машини. – Щось перевіряє, торгає проводи…
– Які, до речі, в нього проводи? – спитав Константинов лейтенанта. – Бошівські?
– Які? – по зрозумів Дронов.
– Різнокольорові – значить, бошівські.
– Так точно, різнокольорові, товаришу генерал.
«Слава богу, що відпав Парамонов. Якби не Гречаєв, довелося б обробляти й цю лінію, – подумав Константинов. – Жахлива ця штука – чіпляння. Взагалі правильно, від підозрілості, як форми захворювання, може врятувати лише гумор, помножений на знання. Мабуть, усе-таки не помножений, а той, що грунтується на знанні, так точніше».
– Лісник поїхав далі, звертає з Садового до СЕВу, паркується коло будинку.
(Рапорт про те, як поводився Дубов, піднімаючись по сходах, передадуть Константинову завтра вранці, передали б сьогодні, та не встигають передрукувати. Хоча передадуть негайно, коли станеться раптом щось екстраординарне, що вимагатиме прийняти рішення на місці).
Дубов зайшов до кімнати, ввімкнув світло, зупинився біля дверей.
«Таки справді вовк, – подумав Константинов. – Навіть гриф; ач, як дивиться – чи все на місці, чи не заходив хтось до нього».
– Що він узяв? – спитав Константинов: він не міг побачити, що саме взяв на підвіконні Дубов.
– Формою схоже на бляшанку з-під горошка, товаришу генерал.
– Чому не зафіксували в рапорті?
– Я не подумав про це… Трохи погнута бляшанка, порожня.
– А що, коли він у неї донесення вкладає?
– Таких бляшанок сотні валяються, покладеш у тайник – двірник в утиль здасть…
– Воно, звичайно, правильно, – погодився Константинов, – але дрібниць у нашому ділі нема. О котрій годині він загальмував біля американського посольства? Рівно о дванадцятій?
– Так точно, товаришу генерал…
– З'єднайте мене з Коноваловим, мені здається, він іде на зв'язок.
Полковник Коновалов, який стежив за виявленими співробітниками ЦРУ в посольстві США, відповів так, ніби за мить перед дзвінком Константинова ждав від нього сигналу:
– Ми чекаємо, товаришу Іванов, у нас усе в порядку.
– «Усе в порядку», це коли ніхто не виїхав ні з посольства, ні з їхнього житлового будинку.
– Саме про це я й кажу.
– Але, мені здається, може бути й непорядок – а втім, я хотів би помилитись.
– А я не хотів би.
– Нерви здали?
– Три тижні все-таки…
Раптом Дронов сказав:
– Товаришу генерал, я згадав: у нього в столі був один рахунок, начебто «ЖБК» чи «Автолюбитель», але теж ніби схоже на «БК».
– Нехай Никодимов завтра дізнається адресу. Чи є у Дубова бокс у гаражі… Принаймні у своїх знайомих він нічого свого зберігати не буде – гриф, одним словом…
Пронизливо задзвонив телефон.
– Іванов слухає, – відповів Константинов, ривком знявши трубку; він ще встиг подумати, що трубку зняв погано, непедагогічно, молоденький лейтенант напевно помітив це; чим складніша й напруженіша ситуація, тим спокійнішими мають бути слова, а ще більше поведінка керівника.
– З будинку на Ленінському проспекті виїхав Лунс, повернув на Кутузовський проспект, мимо університету, вниз.
– Не відходьте від апарата, – сказав Константинов і, притуливши трубку плечем до вуха, повільно розкурив згаслу сигару, хоча курити йому не хотілося, в роті пересохло. – Зараз ми спитаємо, куди йде Лісник.
По другому апарату відповіли не зразу:
– Нелегко вести, товаришу Іванов. Лісник сів на другий тролейбус, проїхав п'ять зупинок, коло «Панорами» встав, пройшов двадцять метрів і сів на вісімдесят дев'ятий автобус, перевіряється без упину.
– Шнурків не зав'язує?
– Ні, працює цілком професійно.
– Що в нього в руках?
– Згорнута газета.
– Порожня?
– Ні, щось у ній є. Лісник вийшов з автобуса, товаришу Іванов, перетнув Можайське шосе, заглиблюється у Парк Перемоги. Там безлюдно. Вести спостереження далі?
Константинов натиснув на кнопку другого апарата – зв'язок з Коноваловим.
– Як там у вас? Частіше доповідайте.
– Я ждав вашого виклику. Об'єкт на великій швидкості віддаляється од наших машин. Що робити?
– В якому напрямі йде?
– До Парку Перемоги.
Константинов подивився на Дронова – той чув голоси співробітників.
– Трясця його матері, – прошепотів Дронов. – Вовк, справжнісінький вовк, товаришу генерал…
– Ну що будемо робити? – замислено спитав Константинов.
– Як це що? Треба брати, – відповів зразу ж Дронов.
Константинов зітхнув, сказав у трубку – Коновалову:
– Нехай об'єкт їде собі. Блокуйте район, з'ясуйте місце й час виїзду.
Натиснув на кнопку другого апарата:
– Лісник не помітив людей?
– Взагалі глуха темрява, але жодного перехожого. А він іде, як вовк, перевіряється, вдає, що робить гімнастику, іноді починає бігти підтюпцем…
– Блокуйте всі виходи з парку, дивіться уважно – може пройти машина; де загальмує, зупиниться – фіксуйте…
– Добре, постараємося, товаришу Іванов. Включився Коновалов:
– Об'єкт на великій швидкості раптом повернув з шосе на вузьку дорогу, яка веде від Ближньої дачі до Тріумфальної арки; загальмував, перевірився; ми залишили його на шосе; здається, він ще раз повернув і на малій швидкості поїхав вузенькою дорогою. Парк блоковано.
– З Можайського шосе можете вести спостереження?
– Даю завдання. Зачекайте хвилинку, мені передають, що з посольства вийшла машина Джека Карповича, мчить Кутузовським проспектом до Парку Перемоги.
– Де ваші? Є на Можайці?
– Так, дві машини біля виїзду з парку, дві повільно їдуть в напрямку до Тріумфальної арки, намагаються фіксувати Лунса. Машина Лунса їде дуже повільно.
Константинов повинен був прийняти рішення – єдине й точне – за кілька секунд. Якби контррозвідники затримали Лунса чи Дубова й не знайшли в них доказів – вся операція провалилася б, агент – якщо Дубов справді агент, а не людина, що стала жертвою збігу випадковостей, які ще належить довести, – законсервував би свою роботу, співробітник ЦРУ діяв би далі, посольство заявило б ноту протесту і, між іншим, правильно вчинило б.
Справа в тому, що саме зараз запланувало ЦРУ – знову ж таки, якщо у них був цей план, а не збіг випадковостей.
Хто повинен передати інформацію? Дубов?
Чи – навпаки – ЦРУ надсилало агентові нові інструкції?
А може, це контрольний виїзд – і агента, і людей ЦРУ? Але чому тоді мчить у цьому ж напрямку ще одна машина з посольства? Страхуються?
Отже, не контрольний виїзд, а операція? Константинов натиснув на кнопку телефону, що зв'язував його з Коноваловим:
– Ви не можете пригадати, мимо машини Лісника, коли він лишав її біля Інституту міжнародних відносин, ніхто з ваших підопічних не проїжджав? Позавчора о п'ятій, зрозуміли мене?
– Думаєте, машина – це якийсь знак? Пароль? Сигнал, точніше кажучи?
– Ви не пригадуєте? – повільно повторив Константинов. – Чи не фіксували?
– Так, ми цього не фіксували.
«Отже, коли припустити, що свою машину Дубов поставив біля Інституту міжнародних відносин і пішов на побачення з Ольгою, для того, щоб хтось із розвідників прочитав сигнал, проїжджаючи по Кримському мосту, – звичайний маршрут, ніяких тобі підозрінь, навіть гальмувати не треба, дивись собі навкруги, – тоді, виходить, обмін інформацією відбувається часто, разів чотири на місяць. Якщо це так. А якщо ні?»
– Знімайте спостереження з другої машини, забирайте своїх з шосе, щоб нас не помітили. Все.
Константинов поклав обидві трубки й відчув, що в нього на лобі виступили краплинки поту.
За п'ятнадцять хвилин співробітники знову вийшли на зв'язок:
– Лісник повернувся на зупинку автобуса, в руці пін тримав, як і раніше, газету, але згортка в ній, здається, вже немає.
– Треба Лунса брати, – простогнав Дронов, – у нього ж усе!
– А він згорток викине з машини і скаже, що ми порушуємо його імунітет.
– Та я його маму бачив разом з імунітетом!
– Маму його ви не чіпайте…
Лунс виїхав з Парку Перемоги коло Тріумфальної арки і на великій швидкості помчав у посольство. Було пів на другу ночі.
Дубов повернувся останнім автобусом, знову довго стояв на порозі кімнати, озираючись, потім кинув газету на підлогу, підійшов до столу і, витягши з кишені гілку, відкрутив її і вийняв звідти батарейку.
– Ану, ану, – сказав Константинов лейтенантові Дронову, – невже це контейнер?
– Мені здається, це чотириста тридцять сьомий елемент, товаришу генерал, – таких у магазинах навалом…
… Дубов сидів біля столу й відгвинчував дно звичайнісінької батарейки від кишенькового ліхтарика елемент 437. Їх справді можна купити в магазині, саме ці, а інші тільки в «Берізці» продають. От молодці хлопці з ЦРУ, ну й передбачили все, ну й залегендували!
Дубов дістав з батарейки плівку, поклав її на стіл, важко зітхнув, помалу підвівся, човгаючи черевиками, підійшов до книжкової полиці, вийняв з нижньої шухляди окуляри, повернувся до столу, звичним порухом розгорнув плівку й заходився читати її, повільно, злегка ворушачи губами.
«На окуляри ніхто не звернув уваги, – відзначив Константинов, – а це не окуляри – це йому такі лупи зробили».
Дубов довго читав інструкцію, яку щойно передав Лунс, потім сховав її в батарейку, вклав батарейку в китайський ліхтарик, що стояв на столі, перевірив – чи горить; горів нормально, потім витяг зі столу папір, щось накреслив на ньому, спалив; розтер попіл у руці; спалив ще один аркуш; потім третій – малював авторучкою, боявся, що залишаться сліди; підвівся й помалу пішов до дверей; повернувся за хвилину, сів до столу, обхопив голову руками.
– Черствий все-таки хліб у шпигуна, – Константинов обернувся до Дронова, – можна скульптуру ліпити: «страх і відчай».
О 7. 30 Лісник вийшов з дому в спортивному костюмі н сорок хвилин бігав підтюпцем – до Парку Перемоги й назад. У Парку Перемоги ні з ким у контакт не вступав, оббіг навколо обеліска, повернувся додому, о 8. 45 спустився до машини й поїхав на роботу…
О 9. 10 була вже санкція прокурора. О 9. 40 група Никодимова розкрила тайник, схований у батарейці. В першій інструкції було написано:
«Передаємо нове місце. Від виходу метро «Спортивна» (найближча до Лужників) ідіть праворуч від Фрунзенського валу, паралельного залізниці, в напрямку до Новодівичого кладовища. Як тільки наблизитесь до річки, побачите великий залізничний міст. По цьому мосту дозволено ходити пішоходам. Там є стежки й сходи, що ведуть до мосту з обох кінців. На мосту чотири вишки, по дві з кожного боку. Підніміться по сходах, що ведуть до мосту з Фрунзенського валу, навпроти автозаправної станції, тобто на тому боці, що ближче до центру міста. Коли перетинатимете річку, доріжка, якою ви підете, проведе через одну з цих вишок. Наш пакет буде всередині вишки на виступі глибокого кам'яного вікна ліворуч од вас за тридцять-сорок сантиметрів від краю. Замаскуємо його під уламок сірого каменю, приблизно 15 X 20 сантиметрів. Ваш сигнал підбору: залиште зім'ятий молочний пакет і покладіть щось важке в нього, щоб не здув вітер. Якщо. хочете передати матеріали нам, покладіть їх у цей пакет. Неодмінно покладіть цей молочний пакет скраю, на те ж саме місце, де ви знайдете наш пакет для вас. Потім ідіть далі через міст і спускайтесь по сходах на набережну, до річки, туди, де Київський вокзал. Міліціонер завжди стоїть на цьому боці річки, біля світлофора. Але він не зможе побачити ні те місце, ні вас, коли ви переходитимете міст. Він кінчає чергування десь о 22. 30 чи о 23. 30. Наш пакет буде на місці обміну о 23. 00, ви повинні його забрати о 23. 15, замінивши його сигналом «забрано», тобто залишивши порожній зім'ятий важкий молочний пакет з матеріалами для нас. Якщо ж ви покладете пакет для нас, ми залишимо вам зім'ятий молочний пакет коло автобусної зупинки на Бережківській набережній. Цього разу нашим сигналом підбору буде порожня, трохи погнута бляшанка з-під горошка, в кутку, в глибині, з того боку, де починається вулиця. Ви зможете побачити сигнал підбору о 24. 00. Слухайте наші радіопередачі, як завжди, в ту саму годину; новий ключ до розшифрування ви знайдете в романі Бічер-Стоу, «Детгиз», 1965 рік, сторінка 82, який передали вам під час контакту минулого разу; ми будемо, страхуючись, повторювати наші сеанси з 7. 00 до 7. 30, коли ви робите гімнастику перед пробіжкою до Парку Перемоги. Вудь ласка, не припиняйте бігати підтюпцем, ми повинні мати повсякчасну можливість бачити вас – на випадок крайньої потреби».
У другій інструкції були такі вказівки:
«Дорогий друже! Ми вдячні вам за фотокопії тих документів, які ви передали минулого разу, але хотілося б, щоб якість кадру була кращою. Мабуть, ви тримаєте ручку, обладнану для вас надчутливою камерою, не зовсім вертикально, а трохи нахиливши ліворуч. Будь ласка, стежте за тим, щоб тримати ручку вертикально до аркушів з надто важливою для нас інформацією. Наші спеціалісти зараз працюють над тим, щоб сконструювати для вас іншу модель, з більшим «захватом» камери, тільки цей апарат ми зможемо передати вам або через місяць, або вже тут, на заході, коли ви приїдете в службове відрядження.
В наступному контейнері ми надішлемо вам додатково ті ампули, про які ви просили, але робимо це неохоче, бо певні, що вам не загрожує небезпека, особливо після того, як ми почали тут операцію прикриття, що розвивається успішно.
Ми також надішлемо вам вашу заробітну плату в карбованцях за два місяці й ті ювелірні вироби, що ви їх назвали в каталозі.
Хочемо з вами поділитися – цілком відверто – нашими міркуваннями про ваше майбутнє. Ми розуміємо ваше бажання приїхати сюди у відрядження й високо шануємо вашу відданість ідеалам західної демократії, але те, що ви робите в Москві, приносить неоціненну користь нашій справі, й ми просили б вас подумати про те, щоб відкласти виїзд хоча б на рік. За цей час на вашому рахунку буде вже 57 721 долар 52 центи, що дасть вам можливість зайнятися бізнесом.
Щодо кооперативної квартири. Хоча ми й надішлемо вам гроші в сумі 4000 карбованців на вступний внесок, не вираховуючи його з вашої заробітної плати, а проведемо це за кошторисом «конспіративна квартира», але водночас висловлюємо побоювання, що це придбання може зацікавити знайомих і товаришів по службі, а також приверне увагу сусідів, бо легенда, продумана для вас – «вкрай обмежені грошові кошти, економія в усьому», – може виявитися непереконливою; ваші родичі першими будуть здивовані з цього приводу. Ми зараз думаємо про обладнання вашої теперішньої кімнати – як ви й просили – спеціальною сигналізацією, на випадок, коли до вас таємно увійде хтось під час вашої відсутності. Для цього при наступному обміні інформацією ви повинні дати нам повний і вичерпний опис вашого радіоапарата, який і стане центром «сигналізації» у вашій кімнаті, зв'язаним з нашими людьми, що працюють на вулиці Чайковського. Така підстраховка дозволить вам спокійно зберігати свої записки вдома, а не тримати їх у гаражі.
Просимо вас надіслати всі дані про вашу нову знайому, включаючи відбитки пальців, а також дівоче прізвище матері й бабусі. Такий сумний фінал ваших стосунків з попередньою знайомою, яка розшифрувала вас, виявився непоганим уроком для вас, а для нас тим більше. Ми втратили обережність; ні в якому разі не можна було наймати той номер, де ви зустрічались; на майбутнє слід арендувати квартиру в приватних будинках, де замість радіопрограми готелю цілком можна обладнати хорошу стереофоніку, яка створить такий же настрій, як і той, що його досягає «Хілтон» своєю радіофікацією номерів.
Хочемо передати вам вітання від вашої чарівної П. Вона так само з нетерпінням жде зустрічі з вами. Її й ваші справи в бізнесі йдуть добре, найближчим часом П. обіцяла підготувати для вас повний звіт про вклади і можливі дивіденди».
«У третій інструкції було сказано:
«Дорогий друже, дуже просимо вас фотографувати всі секретні документи, що потрапляють до вас, а не вибірково, як ви робили досі. Аж ніяк не сумніваючись у вашій компетенції, ми все-таки хотіли б вивчити в с і повороти, нюанси й ситуації, які є в них. Ми певні, що навіть та фоторучка, котрою ви тепер користуєтесь, дає вам можливість фотографувати по двадцять-сорок сторінок за день. Просимо також надіслати нам записи розмов з тими керівними працівниками, яких ви зустрічали, коли відпочивали в Піцунді. Будь ласка, дотримуйтесь того запитальника, з яким ми вас ознайомили, це полегшить нам вивчення вашої інформації, щоб доповідати її найвищим керівникам нашого уряду.
І тепер максимум уваги приділяйте Нагонії, бо найближчим часом ви прочитаєте в газетах про торжество тієї справи, якій ми з вами спільно служимо. Задумане нами одержало найвищу санкцію, і тепер усе вирішують дні, а не місяці. Після того як здійсниться те, в що ви вклали так багато сил, мабуть, вам слід відпочити. Ми ладні вважати вас у «консервації» протягом трьох місяців, за цей час ви зміцните свою нервову систему, добре проведете літній сезон, а потім відновимо наш контакт так само, як ми це зробили півроку тому. Нагадуємо, що наступна зустріч відбудеться післязавтра о 23. 30 в об'єкті «Парк», у відомому вам місці. Парольний сигнал з 18. 00 до 18. 30 біля стоянки вашої «Волги» на об'єкті «Паркплац»; інформацію від нас ми покладемо в «гілку». Ваші друзі».
Генерал-лейтенант Федоров ознайомився з усіма документами, які приніс Константинов, походив по кабінету, спинився коло вікна:
– Що Дубов зберігає в гаражі?
– Щоденники, листи, фотографії, – відповів Константинов. – Я ще не встиг опрацювати їх, зробили фотографії, сохнуть.
– Думаєте розпочати з ним гру?
– Він піде зразу ж, Петре Георгійовичу.
– Десь у моєму архіві воєнної пори зберігається цікава таблиця: з тих агентів абверу, яких ми заманили на радіо-іграх, більшість зразу ж погодилась працювати на нас… Але чи маємо ми право на гру цього разу? Інформація, яку він жене у Ленглі, – істинна. Об'єкт – Нагонія. Час путчу – тижні, точніше – дні. Ми просто не встигнемо підготувати достовірну інформацію, вони зрозуміють нашу гру й перенесуть строк – ударять ще раніше. А зараз ми на коні, ми маємо право обнародувати цю штуку, – Петро Георгійович підійшов до столу, тицьнув пальцем у фотокопії інструкцій. – Мені здається, що це справить шокове враження, доведеться Вашінгтону дати задній хід.
– Вони відмовляться від усього, Петре Георгійовичу, якщо ми не візьмемо на тайнику тутешнього розвідника ЦРУ, вони відмовляться.
– Де маєте брати Дубова?
– Вдома. Зразу після роботи, сьогодні ж. Баритися не можна – спалить інструкцію, ми зостанемось голі.
– Та голими краще не треба було б. Як це кажуть – «нас не зрозуміють»? Справді, коли ми залишимось без доказів, хто нас зрозуміє? Я вас аж ніяк не зрозумію – принаймні. Що від Славіна?
– Він сьогодні не вийшов на зв'язок.
– Удруге запитували?
– Ніхто не знає, де він, Петре Георгійовичу.