Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)
Славін
«Годин шістдесят уже минуло, – думав він, лежачи на вузенькому ліжку в темній камері. – Отже, годин через дванадцять мене так чи інакше поведуть на допит, більше вони не можуть тримати мене, надто все це скандально».
Він поворухнув пальцями – поки ще не отерпли, хоча наручники були тонкі, тісні, вп'ялися в шкіру.
«Глебб перестарався, – не поспішаючи, думав Славін. – Він перестарався двічі: з Зотовим, коли напхав йому в дім, крім передавача, ще й шифротаблиці, й зі мною, коли вивів мене на вбитого Лоренса. Але невже Пол Дік заодно з ним? Можливо, все можливо, він зовсім спився, а люди, які п'ють, втрачають межу між чесністю і багном, це тільки геній може витримати і не стати твариною, а Пол – не геній. Чи вони використовують його як декоративну фігуру? Та бог з ним, тільки б відбулося в Москві – тоді все буде гаразд, тоді ми дамо їм таку дулю, аж іскри з очей посиплються. Звичайно, Дубова вони взяли на Пілар. Вона, мабуть, добре працює, розслаблює, обплутує – і до того ж розумна, їй би на сцену. Але тут не проживеш сценою, злидні безпросвітні. Лоренса прибрав з дороги він, Глебб, він хоче взяти всі лаври собі. І собі одному залишити Дубова. Ні, все-таки він людина нерозумна. Професіонал, працює чітко й сміливо, але перебирає через край. Як їхня реклама. Постійний перебір. Хоча впливає: такі вже вони є, звикли за сто років. Цікаво, що вони мені запропонують? Адже зобов'язані щось запропонувати. Перевербування? Наївно. Докази вбивства Лоренса? їх немає. Я стояв біля дверей? Так. Стукав? Так. Але моїх пальців на ручці немає. Хоча Глебб може замінити ручки – зняти з моїх дверей і пригвинтити до апартаментів Лоренса. Цікаво, хто буде оплачувати мій номер? – Славін навіть засміявся при цій думці. – Я вчиню Глеббу позов. Нехай мій помер оплачує ЦРУ, я дозволю обіграти це їхнім газетярам. Як, цікаво, Глебб прореагує на фотографію Пілар із Зотовим? Він злякається, він подумає, що я зміг записати всю їхню розмову, хоча вони обстежили квартиру Зотова двічі й понатикали там своєї апаратури. Але вони не відпустять Зотова доти, поки все не вирішиться в Москві. Якщо наші застукають ЦРУ на гарячому, тоді вони закрутяться, як білки в колесі. Треба протриматися. Це жахливо, те, що я думаю зараз, але, слава богу, що Зотов досі ще не оклигав. Було б йому краще, вони влаштували б шоу, а він не знає, як вони це вміють робити, і вони прокрутили б йому нашу розмову про те, що тут про поставки знав тільки він один, а що він відповість? Я не знаю, що він встругне. Чому ж вони не ведуть мене на допит, уже пора? Що вони мудрують?»
… На допит його не викликали – в камеру прийшов Стау.
– Пане Славін, наша розмова матиме професіональний характер.
– Як це треба розуміти?
– Це розуміти треба так, що ви краще від інших усвідомлюєте: гру програно.
– Яку саме?
– Вашу.
– Знаєте, я з вами розмовляти не буду. Я розмовлятиму з вами лише в присутності нашого консула.
– Ви певні, що чините правильно?
– Абсолютно.
– Добре, консул жде в кімнаті побачень. Ходімо. У вас – я останній раз запитую – немає бажання звернутися до мене з проханням? Я гарантую, що виконаю будь-яке ваше прохання, бо мої друзі вважають вас дуже серйозною людиною, а таких людей цінять, хіба не так?
– Саме так. Ходімо.
Тюремні коридори були освітлені яскраво, так яскраво, що в Славіна після ув'язнення в напівтемній камері заболіли очі.
– Факт арешту ставить крапку на вашій кар'єрі, – сказав Стау. – Ви хоч це розумієте?
– Чому? Тюрма – непогане місце для проводження часу для людини, яка пише. Буде про що подумати на волі.
– Пане Славін, ваша кар'єра закінчена, ми ж знаємо, як у КДБ ставляться до тих, хто побував у нас…
– Тож як?
– Я віддаю належне вашій манері триматись, а тому ще раз пропоную вам зустрітися не з консулом, а з кимось З ваших розумних діяльних знайомих.
– Скільки вони мені покладуть?
– Що?
– Скільки я одержу грошей за ту заяву, яку від мене ждуть?
– По-перше, ви ще не знаєте, якої заяви від вас ждуть. Докази надто вагомі, пане Славін, і для нас вигідніше, коли ви мовчатимете. Зрозуміло? І чим більше ви мовчатимете, тим легше нам здійснити те, що ми маємо намір здійснити. Це дуже важко – вивести вас із гри. За це заплатите ви пам'яттю, пане Славін, тоді вас вивезуть звідси і покладуть вам, як ви зволили сказати, стільки, скільки платять людині, яка зробила серйозну послугу.
– Приблизно? Тисяч сто?
– Можна передати ці ваші слова як умову?
– Пане Стау, навіть якщо ви записали ці мої слова, не поспішайте передавати їх як умову – можете опинитися під ударом.
– Як ви сказали?
– Я сказав усе, що міг сказати.
Консул у кімнаті був не сам – поруч з ним сиділи представник прокуратури і чиновник міністерства закордонних справ.
– Здрастуйте, Віталію Всеволодовичу, – сказав консул. – Ми вже заявили протест з приводу вашого незаконного затримання. Міністерство закордонних справ дозволило нам зустріч у присутності працівника прокуратури. Що ви можете сказати про те, що сталося?
– Мені поки що нічого заявити.
– Тобто?! – здивувався консул.
«Не поспішай, друже, не поспішай, – подумав Славін. – Ти настройся на мене. Не поспішай думати своє, ти старайся моє запам'ятати, тоді й вийде наше».
– Я не згоден з арештом, – повільно відповів Славін.
– У деяких тутешніх газетах, особливо в «Пост», з'явилися статті про то, що поліція має докази вашої провини у справі якоїсь радянської шпигунської групи. Що ви можете сказати з цього приводу?
– Нехай доведуть.
Прокурор подивився на працівника міністерства закордонних справ, закурив, випростав ноги, запитав з натиском:
– Ви хочете заявити протест з приводу вашого арешту?
– А мені ж ніхто не показав ордера на арешт. Мені сказали, що мене затримали. По-моєму, це різні речі. У вас є докази? Свідки? Чи, може, як свідка допитували громадянина Сполучених Штатів Пола Діка? Чи Джона Глебба?
– Ми не вдаємося в подробиці розгляду вашої справи, – відрубав працівник прокуратури. – Ви звинувачуєтесь у порушенні наших законів, у шпигунстві та інших злочинах – цього досить.
– Дивлячись для чого. Я не до кінця розумію, чого домагаються працівники поліції цими діями, але думаю, що їхні інтереси не збігаються в даному випадку з інтересами інших ланок урядового апарату – міністерства закордонних справ зокрема.
– Ми ухиляємося від теми, – знову урвав його працівник прокуратури. – Ваш консул зажадав зустрічі з вами – він її має. Вас ніхто не бив, з вами поводяться гуманно.
– Якщо не брати до уваги кайданів, – зауважив консул.
– Це наручники, – уточнив Стау.
– Так що, гадаю, зустріч ми на цьому й закінчимо, – сказав прокурор. – Обвинувачення вам буде пред'явлено протягом найближчих п'яти днів.
«Повинні раніше, – подумав Славін. – Чому вони відклали на п'ять днів? Якщо хочуть гучного скандалу, треба негайно звинувачувати мене й висилати наших. А може, є хтось в уряді, хто хоче підождати, поки виступить Огано?»
– Пане прокурор, – сказав Славін, встаючи з стільця, вкрученого в підлогу посеред кімнати для побачень, – коли я можу передати вашим людям мої докази? А докази в мене є, вони сховані в надійному місці. Мої докази по-іншому проллють ясність на всю цю справу. Кожна справа має бути доведена до абсолюту, пане прокурор, навіть провокація. А ваші іноземні консультанти… а ваші друзі багато чого не доробили. І тому що моя справа нерозривно пов'язана з справою Зотова, хотілося б, щоб усю проблему було розглянуто в комплексі: занадто вже все тенденційно та однолінійно, хіба вам не здається? Це все, що я хотів додати…
«Нехай побігають, – подумав Славін, коли двері камери зачинились за ним, – нехай посидять і поміркують над моїми словами, це дасть нам виграш у часі. Нехай почухається їхнє міністерство закордонних справ – їм же доведеться оголошувати рішення, що його прийняв за них Глебб, а не всі хочуть бути мавпочками, які вихоплюють каштани з вогню. Нехай, нехай, це добре, що наші домоглися такої зустрічі, вирішиться все в Москві, тільки б вирішилось…»
Увечері «Пост» надрукувала статтю:
«Доки ми терпітимемо тотальний шпіонаж росіян? Доки російські агенти караулитимуть пораненого інженера Зотова? Чому досі не відкрили подробиць справи Славіна, що, як гадають, був одним з організаторів убивства американського комерсанта Лоренса? Хто відповість на всі ці запитання? Чому уряд не скаже прямо і недвозначно: «Або цілковита повага до нашого суверенітету, або, панове з Кремля, заберіть звідси своїх людей, ми не хочемо терпіти тих, хто порушує наші закони».
Вночі по телебаченню виступив Пол Дік. Обличчя його здавалося попелястим, голос зривався:
– Я щойно дізнався про безглузде обвинувачення, яке висунуто проти Віталія Славіна.
Хочу, щоб усі знали правду: саме я був тією людиною, яка запропонувала йому піти до Лоренса. Саме я був тією людиною, яка подзвонила до Лоренса. Саме я повинен був іти з ним до покійного.
Мене викликав до телетайпів бой, якого я тепер не можу розшукати, а там черговий передав мені телефонограму з посольства: «Негайно викликає посол у справі надзвичайної важливості».
Я помчав до посольства. Але посол мене не викликав, ніякої справи надзвичайної важливості не було.
Я наполягаю на тому, що комусь потрібно було ввести містера Славіна в номер покійного Роберта Лоренса… Я наполягаю на тому, що Славін непричетний до звинувачення, яке проти нього висувають.
Я не згоден з цією ідеологією, яку сповідує Славін, я завжди був його противником, – кажучи «завжди», я маю на увазі післявоєнні роки, в сорок п'ятому ми були бойовими союзниками, – але я наполягаю на тому, щоб у нашому нинішньому протистоянні дотримувались норм гри, третього не дано, ми впремося лобами в броню танків, це кажу я, Пол Дік, спеціальний кореспондент, який ладен повторити ці свідчення під присягою.
Рано-вранці до нього в номер прийшов Глебб.
– Пол, не втрачайте глузду, – сказав він, не привітавшись навіть. – У перестрілці уколошкали двох хлопців з Нагони, – вони йшли на зв'язок до Славіна з таємними документами, це його агенти. Я ще не знаю подробиць, але схоже, що вони везли йому звіт про ті матеріали, які вкрадено у Лоренса. Ви могли сказати все, що сказали, свобода слова і таке інше, але при чому тут свідчення під присягою?
Степанов
«Кілька днів тому органи народної поліції Нагонії заарештували трьох працівників міської електростанції: двох техніків і наладчика.
Сьогодні вночі заарештованих привели до прокурора, де відбулася прес-конференція, на яку запросили представників газет: Джіммі Рейвза з Нью-Йорка, Халеба Ар-Рауда з Марокко і вашого кореспондента.
Після прес-конференції ми поїхали в готель «Континенталь» і передали наші розгорнуті кореспонденції одночасно. Матеріал Халеба Ар-Рауда надруковано з деякими скороченнями; репортаж Джіммі Рейвза, як він і передбачав, обкарнали до десяти рядків і дали петитом на п'ятнадцятій шпальті: «В Нагонії тривають арешти серед осіб, які не згодні з режимом Грісо». Тому я вважаю за свій обов'язок подати докладний звіт про нашу прес-конференцію.
«Рейвз. За що вас заарештували?
Веласко (наладчик електростанції). Мене взяли за те, що я підтримував зв'язок з Гансом Крюгером.
Кристофоро (технік електростанції). Мене заарештували тоді, коли я приймав радіопередачу з Луїсбурзького розвідцентру ЦРУ.
Діаш (технік електростанції). Я був заарештований за зв'язок з одним з керівників філіалу концерну Ліма в Нагонії.
Ар-Рауд. Який саме зв'язок ви підтримували з ним?
Діаш: Мене взяли, коли я передавав йому інформацію про енергетичні ресурси Нагонії.
Степанов. Хто вам дав завдання збирати таку інформацію?
Діаш. Він же. Його цікавило, скільки часу ми зможемо протриматись, якщо припиниться допомога росіян.
Рейвз. Чи давно ви зв'язані з ним?
Діаш. Два місяці.
Рейвз. Вам платили?
Діаш. Відмовляюся відповідати на це запитання.
Ар-Рауд. Пане Кристофоро, які дані ви передавали у Луїсбурзький розвідцентр ЦРУ?
Кристофоро. Я ще нічого їм не передав. Вони поставили переді мною запитання, яким чином ми постачаємо електроенергію радіостанції, телевізійному центру і військовим казармам.
Рейвз. Чому ЦРУ цікавило це питання?
Кристофоро. Не знаю.
Степанов. Коли вас завербували?
Кристофоро. Я працював на них ще до перемоги нинішнього режиму. Вони допомогли мені дістати освіту, дали безплатний квиток до Балтимора, там я вчився рік на електростанції фірми «Ворлдз даймондс».
Рейвз. Хто вас вербував?
Кристофоро. Мене завербував у Луїсбурзі Джон Глебб. Він був акціонером нашої електрокампанії до перемоги нинішнього режиму. Я знав його, коли він приїздив до Нагонії у справах своєї фірми. Він привозив сюди проектувальників, бо хотів вкласти гроші в будівництво другої електростанції, яка працювала б виключно на алмазні копальні. «Ворлдз даймондс» хотіла далі провадити пошуки алмазних трубок уздовж кордону з Луїсбургом, і Глебб во-аив туди інженерів-проектувальників. Я їх супроводжував.
Рейвз. Містер Глебб примушував вас співробітничати з ЦРУ?
Кристофоро. Ні. Він просто запропонував мені, щоб я йому допомагав. І пообіцяв, що віддячить мені, допоможе дістати освіту.
Степанов. Хочу спитати техніка Веласко – ви знаєте, хто такий Крюгер?
Веласко. Він інженер.
Степанов. Що ви ще знаєте про нього?
Веласко. Він казав, що представляє тут Зеппа Шанца, люди якого принесуть нам свободу.
Ар-Рауд. Хто такий Зепп Шанц?
Веласко. Це чоловік, який переправляє до Маріо Огайо легіонерів з Європи. Крюгер сказав, що Зепп дружить з ЦРУ, що «Шанц – могутня людина, у нього є родич, американець, який орудує великими справами в ЦРУ і найближчим часом прибуде сюди».
Степанов. Вам відоме прізвище родича Зеппа Шанца?
Діаш. Крюгер не назвав його імені.
Степанов. Але він знає його?
Діаш. Мені це невідомо.
Рейвз. На чому вас завербував Крюгер.
Діаш. Мій молодший брат працює на заводі «Ворлдз даймондс» у Мюнхені, в них там є якийсь філіал. Крюгер сказав, що мого брата звинувачують у тому, що він зґвалтував білу жінку. Він сказав, якщо я хочу врятувати брата, то мені доведеться збирати інформацію…
Ар-Рауд. Яку інформацію?
Діаш. Крюгера цікавило все, пов'язане з військовими аеродромами й мотопарком армії. Він також дав мені завдання з'ясувати, хто проектує будівництво морського порту, по якій трасі туди йтиме лінія електропередачі.
Рейвз. Вам не давали інших завдань, крім збирання інформації?
Діаш. Він сказав, що я повинен бути готовий до дій.
Рейвз. До яких дій ви повинні бути готові?
Діаш. Крюгер сказав, коли ми зустрілися з пилі останнього разу, що післязавтра до мене прийдуть троє від Огано з динамітом. Я мав сховати їх у себе вдома. Особисто мені він не давав завдань, пов'язаних з диверсіями й терором. Я категорично відкинув це обвинувачення на попередньому слідстві.
Ар-Рауд. Під час слідства вас били?
Діаш. Ні.
Рейвз. Чому ви визнали свою провину?
Діаш. А як її не визнати, коли в мене у кишені знайшли інструкцію Крюгера?
Степанов. Скільки днів ви мали переховувати в себе дома людей Огано?
Діаш. Не знаю. Крюгер сказав, що недовго. «Кілька днів вони поживуть у тебе», – це все, що він сказав мені.
Рейвз. Ви одержували гроші від Крюгера?
Діаш. Одержував.
Рейвз. Скільки?
Діаш. При арешті у мене відібрали триста марок. Я навіть не встиг перелічити, вони були в конверті».
… Отже, в жодній американській газеті не було надруковано повідомлення Джіммі Рейвза. Чому?
А тому, що такий матеріал доводить з усією очевидністю дедалі більшу активність ЦРУ проти Нагонії.
З приводу Зеппа Шанца. У нього справді є родич. Його звуть Джон Глебб. Докладний матеріал про цих дивних родичів готує американський кіножурналіст. Матеріал з'явиться незабаром – якщо не в США, то в тих європейських країнах, які рискнуть опублікувати правду про зв'язки співробітників ЦРУ з неонацистом.
Прес-служба США поширила в Нагонії бюлетень, в якому твердять, що повідомлення про підтримку ЦРУ банд Огано – «вигадка росіян та кубинців».
Як пов'язати показання заарештованих агентів з офіційним документом прес-служби посольства США?
ЦРУ намагається перетворити Африканський континент на поле битви; вигадуються нові рецепти для ведення «холодної війни»; озброюють людей Огано; готують диверсії.
… Хто посіє вітер – пожне бурю.
Дмитро Степанов,
спеціальний кореспондент».
Константинов
Заснути він так і не зміг; снотворне приймати не можна – становище таке, що в будь-яку хвилину могла виникнути ситуація, і він крутився на дивані в кабінеті до світанку; встав о четвертій годині, вийшов на вулицю.
Тиша була відчутною. Він згадав Славіна, їхню останню розмову про мирність. Славін у тюрмі, нічого собі мирність, а він, Константинов, ходить по місту, до щему дорогому його серцю, і нічого не може вдіяти, щоб визволити Віталія з тюрми; ЦРУ не прийде до «Мосту», бо не буде сигналу коло цього проклятого об'єкта «Діти». Де вони «Діти»? Де?
Він ішов по Луб'янці до бульварного кільця; у воді, що нею машини поливали асфальт, вигравала веселка. Відчувши на обличчі крапельки вологи, Константинов зійшов з тротуару на брук. Друга машина проповзла ще ближче від нього; Константинов зажмурився, мерзлякувато зіщулився – в обличчя дихнуло прохолодою, крапельки були голчасті, немов душ «шарко».
«Нічого, – подумав раптом Константинов, – нічого. Навіть коли я не доведу цього діла до кінця і піду з роботи, залишаться наші хлопці… Залишиться Володя Гречаєв, скінчив Бауманський, а знайшов себе в нас; залишиться Ігор Трухін, юнга Північного флоту, а тепер ас, справжній ас контррозвідки; Стрельцов залишиться, син Героя, справжня людина, хоч і молодий ще зовсім; і Коновалов залишиться, почав війну десантником, весь кулями продірявлений, а працює, немов юнак, з запалом працює, дивуватися тільки можна; Гмиря залишиться, Никодимов, хороші люди залишаться. Страшно розставатися з роботою тільки тоді, коли за тобою нікого нема; художник – без школи, режисер – без послідовників… Отоді справді страшно. А коли ти певен, що є люди, які зможуть продовжити, – тоді не страшно, тоді нічогісінько в житті не страшно…
– Товаришу! – хтось гукнув його.
Константинов розплющив очі: по той бік вулиці стояла міліцейська «Волга». Лейтенант, витерши обличчя носовою хустиною, похитав головою:
– Не можна ж стояти на проїжджій дорозі. Та ще з заплющеними очима… Що це за пішоходи у нас?! Як діти, слово честі. Дітям можна простити, вони ж знаків ще не розуміють, а ви?
Константинов ступив на тротуар:
– Пробачте, будь ласка.
– Зіб'ють – хто винен буде?
Константинов повторив іще раз:
– Пробачте…
І тут він помітив трикутний знак ДАІ, закріплений на стовпі – хлопчик і дівчинка біжать через вулицю, взявшися за руки. «Діти», – подумав Константинов. – Цей знак називається «Діти». Прикріплений до стовпа. Можливо, об'єкт «Діти» і є той знак? Де?»
Константинов повернувся до КДБ, викликав машину, поїхав по трьох маршрутах, де Ольга показувала йому місця зупинок Дубова. Він налічив вісім дорожніх знаків «Діти»..
А на якому стовпі треба провести риску губною помадою? Вздовж чи впоперек?
– Ану, швиденько назад, – попросив Константинов водія і, знявши телефонну трубку, набрав номер Коновалова.
Той – по голосу було чути – теж не спав.
– Треба підняти з архіву фотографії, зроблені капітаном Гречаєвим, – сказав Константинов.
Коновалов кашлянув здивовано, не зрозумів, мабуть, про що мова.
– Пригадуєте, два роки тому ви розпікали Гречаєва за зайву підозріливість?
– Я його й після розпікав, – відповів Коновалов, – за зайву благодушність – також. Нагадайте, будь ласка, про що мова?
– Він супроводжував Крагера й Вілсона… Ну вони ще фотографували багато, транзитники з Токіо, обидва з відділу планування ЦРУ, невже забули?
… Коли Константинов повернувся, фотографії вже були у нього в кабінеті. Він розклав їх на великому столі засідань рівним довгим рядком і став повільно, уважно, ніби азартний гравець у карти, перебирати: Красна площа, університет, готель «Росія», ГУМ, Манеж.
Потім він поклав у папку двадцять три фотографії і подивився на Коновалова:
– Який же молодець ваш Гречаєв?! Він повторив – у тому ж ракурсі – всі плани кадрів, які зробили гості! Молодець. Виходить, операцію по тайниковому зв'язку з Дубовим вони готували два роки тому, – і Константинов тицьнув пальцем у фотографію мосту через Москву-ріку; башти видно чітко, та й міліціонера на набережній, який «завжди йде з поста після 22. 30»; монумент у Парку Перемоги, куди Дубов ходив напередодні, те саме місце, де пригальмовував Лунс, і, нарешті, крупним планом дорожній знак ДАІ «Діти», біжать хлопчик з дівчинкою, водію, увага! Константинов перевернув фотографію, прочитав:
– «Вулиця Крупської, перехід біля знака ДАІ». Я певен, що це і є той парольний сигнал «Діти». І мотивація чудова – саме по вулиці Крупської пролягає шлях до будинку посольства на Ленінському.
Зняв телефонну трубку, набрав номер Проскуріна:
– Чи не маєте бажання проїхатися зі мною?
… Він пройшов мимо стовпа двічі; рухи його були вільні, відпочиває собі людина, сьома ранку, саме час для активної прогулянки.
Перший раз Константинов, проходячи мимо стовпа, на якому було встановлено знак ДАІ «Діти», провів пальцем упоперек.
«Невмотивовано, – подумав він. – Такий рух помітять сторонні, треба спробувати інакше».
Він повернувся, зробив рукою інший рух, подовжній; можна було подумати – йде собі людина й розважається.
– Саме так, – сказав Проскурін, що спостерігав за Константиновим з машини.
Коли Константинов сів поруч з ним, Проскурін, котрий завжди в усьому сумнівався, похитав головою:
– Але чому ви переконані, що колір помади повинен бути саме такий, який ви знайшли під час обшуку в Дубова?
– А чому має бути інший?
– Може, цією помадою Ольга губи фарбувала. А для умовного знаку він щоразу купував нову.
– Ольга губи фарбувала, це правильно, але ж вони в неї не цементові, – сказав Константинов, вийнявши з кишені тюбик з помадою, яку знайшли під час обшуку. – А цей, бачите, зовсім стертий – видно, що ним креслили.
– Не знаю, – так само похмуро заперечив Проскурін, – я вже ні в що не вірю.
– Нерви до краю напружені, – погодився Константинов, – але вірити в успіх ми все-таки повинні.
О 17. 30 Гавриков виїхав з центру в напрямі до вулиці Крупської. Він зупинив машину коло магазину, відчинив дверцята, висмикнув з пачки «Аполло» сигарету, закурив, з жахом подумав про те, що батько, мабуть, не діждеться його; плакав сьогодні вранці, наркотики вже не допомагають, біль дужчає, а батько пошепки питає: «Де Митя, Митя де, господи…»
Гавриков пішов до бочки з квасом; Константинов гадав, що це краще, ніж випадково зайти до магазину; останні години працівники Коновалова пильно наглядали за районом, де з'явився «Дубов» – провал у Парку навчив бути дуже обережними; Константинов вважав, що ЦРУ декого, звичайно, може вивести на вулицю Крупської в ті хвилини, коли Дубов має поставити знак. Тому Гаврикову дали мікрорацію – на випадок, коли люди Коновалова виявлять невідомого, який стежить за ним, особливо якщо той буде з фотоапаратом, курити треба весь час, сигарета в роті змінює обличчя, і дуже ретельно контролювати шерифську ходу Дубова.
Біля стовпа Гавриков на секунду затримався, провів губною помадою риску і зразу ж почув за спиною скрипучий голос:
– Ану, зітри!
Він обернувся. Біля нього стояв старий чоловік у брилі; він тримав сітку, батько таку називав «авоською».
– Зітри фарбу, кажу тобі, – повторив старий і поліз у кишеню. А в цей час у маленькій рації, схованій у кишені Гаврикова, зашерхотів далекий голос:
– «Перший», негайно відганяйте «Волгу», з хазяйства у вашому напрямку йде машина.
«Хазяйство» – посольство. За неписаними законами розвідки агент не має права бачити того, хто йде знімати пароль; якщо побачились – сигнал тривоги, зустріч відміняється, хай їй грець оцій зустрічі, якої так чекають усі!
– «Перший», ви чуєте мене, відповідайте негайно!
Старий тим часом витяг з кишені свисток – переливчаста трель пролунала на вулиці. Цікаві, особливо ті, хто юрмився біля бочки з квасом, обернулись.
– Діду, рідненький, я вимір роблю, – чомусь пошепки сказав Гавриков.
– Я тобі покажу вимір! – вигукнув старий і вчепився в піджак Гаврикова кістлявими пальцями.
– «Перший», «перший», машина вийшла на Університетський, вас ідуть знімати. Негайно від'їжджайте!
– Батьку, – сказав Гавриков, – я вимір роблю для топографів, он машина моя стоїть, я мотор навіть не вимкнув…
– Приватна машина! – крикнув старий. – Знаю я вас! Вимірів хазяї приватних машин не роблять!
– Інженера нашого машина, не моя, батьку. Ходімо, я тільки мотор вимкну!
– Ні, ти спершу фарбу із стовпа зітри, а потім будеш мотор вимикати!
… Старий Гуськов прокинувся сьогодні в поганому настрої: вчора до пізнього вечора сидів у раді ветеранів, затверджували плани, пересварилися всі до хрипоти. Шубін плів якусь нісенітницю про активізацію роботи серед підлітків, не хотів, негідник, затвердити обрання голови секції культроботи, береже для Утіна, а той не вилазить з лікарні, два інфаркти переніс, а все-таки тремтить керувати культурою, хоч він її толком ніколи й не розумів, у громадському ж харчуванні працював, однак пнеться до керівництва, аби тільки давати вказівки художникові Веньці. Тому зараз старий Гуськов тримався войовничо і поступатись не мав наміру: «Головне – лінія, – казав він. – Якщо послаблення давати і до пуття діло не доводити, потім молодь не захомутаєш, стали тепер усі, розумієш, дуже сміливі».
– «Перший», «перший», ми не розуміємо, що відбувається, «перший»!
– Їдьмо в міліцію, діду! – сказав Гавриков і потяг за собою старого. – Їдьмо в міліцію, хай там розберуться!
– У міліцію – я згоден, – відповів старий, – тільки не жени.
Гавриков посадив старого в машину, кинувся до керма, врубав швидкість, перетнув осьову лінію, бо у вухах бринів обурений голос офіцера з групи Коновалова, в'їхав під «цеглину» на подвір'я, звернув за ріг, вискочив з машини, перегнувся навпіл – виблював.
– П'яний за кермом! – тріумфуючи, галасував тим часом старий і сюрчав у свій свисток. – Міліція! П'яний за кермом!
Міліціонер був поряд. Він підбіг до Гаврикова, взяв його за руку, обернувся до старого:
– Спасибі тобі, Гуськов, якого нелюда затримав, га?!
Машина віце-консула американського посольства проїхала мимо стовпа із знаком «Діти», збавивши швидкість, – пароль знято.
– Спостереження далі не ведіть, – сказав Константинов. – Нехай їздить, де хоче, ми будемо чекати коло мосту.
О двадцять третій годині двадцять п'ять хвилин співробітника ЦРУ, який працював у посольстві з дипломатичним паспортом, затримали, коли той закладав тайника в башті мосту через Москву-ріку і привезли в приймальню КДБ на Кузнецький міст. У контейнері, який відкрили, крім ампул з отрутою, лежали інструкції й запитальники, останні, вирішальні, перед початком операції «Факел».
