Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)
– А що сталося, сер? Француз вас не може влаштувати? Наш бармен француз…
– Це – в крайньому випадку… Я хочу почастувати даму, яка не п'є віскі, коктейлем, російським коктейлем…
– Стривайте, стривайте, в нас у підвалі працює Белью, він, здається, родом із Східної Європи… Коли страйкували наші чорні лакеї, ми брали його на номери… Хвилинку, сер…
Метрдотель зняв телефонну трубку, набрав цифру «три», запитав:
– Луїді, скажіть, Белью вже закінчив роботу? Ним цікавиться гість із…
– Шістсот сьомого, – підказав Славін, розслабившись, щоб не так відчувалась його зосереджена напруженість.
– З шістсот сьомого. Зрозуміло, Луїш. А коли він заступає на зміну? О восьмій? Дякую.
Метр поклав трубку:
– Белью має бути на роботі завтра о восьмій ранку, сер, дуже шкодую…
– Тоді я попрошу вас принести мені пляшку шампанського…
– Який сорт? Солодке? Чи «брют»?
– Однаково, аби тільки – російське.
– Але з американською етикеткою, якщо дозволите, сер; червоні роблять «брют» для Штатів.
– Жаль, що з американською етикеткою…
– Я спробую пошукати в наших погребах, сер. Росіяни змінили етикетку, вони тепер називають своє шампанське якось інакше, не хочуть сваритися з французами. Я сам спущусь у погріб, сер…
– Спасибі за вашу люб'язність… І, будь ласка, пошліть наверх пляшку російської горілки.
– Добре, сер. «Смирноф»?
– Ні, саме російської.
– «Столична» чи «Козачок»?
– «Козачок»? Я не знаю такої горілки. Мабуть, «Кубанська»?
– Ви чудово тямите в російських горілках, сер, саме це й є «Кубанська»! Я пришлю до вас боя за десять хвилин.
«А ось тепер треба вмотивувати поїздку, – гарячково розмірковував Славін, піднімаючись у номер. – Я фліртуватиму з Пілар і повезу її додому. А потім заїду в посольство й візьму там фотографії. О восьмій годині зустріну Белью, їй-богу, це він писав. Я запитаю Москву сьогодні ж, що їм відомо про цього Белью. Дай боже, щоб вони там знали про нього хоч трошечки. І якщо цей Белью розмовляє по-російськи, і якщо це він писав нам, і якщо він упізнає на фотографії того, кого американці вербували в номері, я завтра вдень вилечу до Москви і все закінчиться».
Константинов
З завідувачем відділу Міністерства закордонних справ Єрьоміним умовилися зустрітись опівдні в Новоарбатському ресторані.
Свого часу Константинов був опонентом Івана Яковича, коли той захищав кандидатську дисертацію на тему «Національно-визвольний рух на Африканському континенті й акції країн НАТО». Юрист-міжнародник, Константинов з властивою йому скрупульозністю поставив Єрьоміну сорок сім запитань: він звик вимагати точності й від себе й від тих, хто був поруч з ним, у всьому, дрібниць для нього не існувало. Ось так вони й потоваришували; Єрьомін відклав захист на місяць, зате потім захистився блискуче – жодної чорної кулі.
… Константинов приїхав до ресторану за десять хвилин до призначеної години, замовив два бульйони з пиріжками, розпитав, чи смачні сьогодні котлети по-київському, і сказав, щоб каву заварили міцну.
– А що питимете? – спитав офіціант. – Коньячок? Чи горілочки вип'ємо, є «Посольська».
– Пити будемо «Боржомі», – відповів Константинов.
Офіціант образився, знизав плечима й поправив скатерку так рвучко, що Константинову довелося підхопити фужер – а то, напевне, розбився б.
Єрьомін запізнився на п'ять хвилин:
– Пробач, Костянтине Івановичу, не розрахував часу, вирішив поєднати приємне з корисним – ішов пішки.
– За дипломатичним протоколом запізнення на п'ять хвилин допускається, – всміхнувся Константинов. – А за сорок хвилин, я гадаю, ми впораємось: і поговоримо, й пообідаємо. Я бульйон замовив.
– Ти – геній, – сказав Єрьомін. – Добрий геній. Ну, розповідай, що стряслося?
– Нічогісінько. Просто хотів посидіти з тобою, по телефону говориш – очей не бачиш, а мені хочеться дивитись у твої очі, бо й ти, й Славін неймовірні хитруни, і я розумію вас обох краще, коли ви мовчите.
– Це комплімент?
– Безперечно. Хитрість – необхідна градієнта розуму, вона протистоїть підступності й безчесності. Я навмисне, знаєш, перечитав розділ у цікавій книзі минулого століття: «Про мистецтво воєнної хитрості».
Єрьомін засміявся:
– Є аналогічна книга, видана в Парижі вісімсот тридцять дев'ятого року: «Витонченість дипломатичної хитрості».
– Отже, комплімент?
– Воістину так. Ну, розповідай, навіщо я тобі потрібен?
– Розумієш, Іване Яковичу, справа в тому, що, за нашими останніми відомостями, в Нагонії от-от проллється кров…
– За твоїми даними, нагнітання – не є чистісінька демонстрація, проба сил?
– За моїми даними, там готується різанина. А за твоїми?
– Нам здається, що вони не зважаться на відверту агресію. Я згоден, адміністрація вирішила обрати полем нового протиборства Африку, але вони не готові до серйозної битви, ще свіжий у пам'яті В'єтнам. Мабуть, тут усе закінчиться пропагандистським галасом, вони підпушують грунт, хочуть поторгуватися на переговорах про роззброєння, тому тягнуть нас на грань кризи, саме на грань.
– Мені здається, ти не правий.
– Це твоя особиста думка?
– Так. Але вона грунтується на фактах.
– Бульйон – чудовий. Тільки присолити треба трошки.
– Всі солеїди – гіпертоніки.
– А я і є гіпертонік, – відповів Єрьомін, – тиск скаче завжди… Смачний бульйон, добре готують, молодці… Взагалі, мене дивує твоя думка, що агресія можлива. Давай поміркуємо: Луїебург, дружбою з яким хвастає Огано, не такий уже й монолітний, як здається. Хоча проамериканські тенденції там сильні, але єдності в уряді немає. Тому не всі члени кабінету солідарні з ідеєю беззаперечної підтримки Огано – надто він одіозний. Крім того – національне самоусвідомлення, яке вже прокинулось, люди не хочуть плестися у фарватері політики американців, ті дуже багато партачать, часто роблять дурниці, у них багато галасливого гендлярства, а світ вступив у пору особливого ставлення до самого поняття гідність.
– Однак міністр оборони Луїсбургу заявив про свою симпатію до Огано…
– Так, але при цьому відмовився передати йому партію автоматів, яку закупив у Ізраїлі.
– Навіщо Огано нова партія зброї? Він одержує поставки прямо з Штатів.
– А прив'язування? Він просить у Луїсбургу зброю для того, щоб надійніше прив'язати до себе сусідів. А йому відмовили. Це – симптом. Мені здається, що й президент Луїсбургу розуміє складність становища, тому він і звернувся до Грісо й Огано з пропозиціями про посередництво…
– І як?
– Поки що Огано відмовляється, але, я гадаю, в останній момент він змушений буде піти на діалог.
– З якою програмою? Хіба в нього є конструктивна програма? Він хоче крові…
– Вгамується, Костянтине Івановичу, вгамується…
– З санкції хазяїв?
– Концерн Ліма, напевне, буде категорично проти переговорів з Грісо, Ліму вигідна відкрита сутичка. А Вашінгтон, мені здається, розгублений. Звичайно, монополії натискають, втратили ринок, усе зрозуміло, але зважитися сьогодні на битву – складна справа, тим паче що наша позиція цілком визначена: Нагоиії будемо допомагати як країні, з якою зв'язані договором.
– Я вранці переглянув виступи американського посла для особливих доручень…
– Що ти від нього хочеш, Костянтине Івановичу? Він людина Нелсона Гріна, він мусить говорити те, що той думає! Але ж над ним – уряд і адміністрація, а там теж немає такої єдності, як здається.
– Тут я йшов шляхом аналогій – британське право… Напередодні війни у В'єтнамі виступи американської дипломатії були такі ж самі. Сценарій нагнітання в них розроблено точно, я сказав би, елегантний сценарій. Запам'ятай, Іване Яковичу, що яструби – в африканській проблемі – тиснуті» на Європу, вони все-таки сподіваються туди втягнути партнерів по НАТО.
– Тільки дуже наполегливо роблять вони це, Костянтине Івановичу. Європа тепер розумною стала, тут політики затямили, що не треба розпочинати бійки у своєму домі, пожар війни водою з Янцзи не заллєш. Та й Міссісіпі далекувато.
– Кого з крупних бізнесменів твої колеги вважають серйозними людьми у Луїсбурзі? Я кажу про західних комерсантів.
– Німці хвацько працюють, молодці. Ханзен дуже міцний, це залізниці, Кірхгоф і Больц – текстиль, автомобілі, цемент. З американців, мабуть, найкомпетентніші Чіккерс, Лендом і Саусер – вони представляють Рокфеллера, практично охоплюють усе.
– А Лоренс?
– Цього я щось не пригадую.
– «Інтернейшнл телефонік», – підказав Константинов.
– Ага, чув! Але про нього наші говорять непевно, щось за ним стоїть, якийсь шлейф тягнеться.
– Глебб? Такого прізвища не пригадуєш?
– По-моєму, його підозрюють у зв'язку з ЦРУ… Комерція – прикриття.
А може, навпаки, – посміхнувся Константинов.
– Правильно. Цілком може бути й так.
– Скажи мені, будь ласка, Іване Яковичу, розголос інформації – по нагонійському вузлу зокрема – може вам стати на заваді?
– Про це я й думати не хочу.
– Мені, на жаль, доводиться.
– Є сигнали?
– Є.
– Незаперечні?
– З'ясовуємо.
– Це погано.
– Авжеж, хорошого тут мало.
– Я сказав би – дуже погано, Костянтине Івановичу.
– Даємо противникові можливість зважити зустрічні ходи?
– Саме так.
– Отже, ти гадаєш, що на бійку вони не підуть?
– Думаю, що ні.
– А я думаю, що вони йдуть до неї. І розпочнуть її. Якщо тільки ми їм не перешкодимо. Не перехитруємо, інакше кажучи. І ще: науково-дослідні інститути одержують від вас багато матеріалів?
– Багато. Дуже багато. Інакше не можна: коли науку тримати на голодному пайку інформації – пуття від неї не буде. А що як провокація? А помилки не може бути?
– Ні. Ми над цим саме й працюємо…
… Константинов завіз Єрьоміна в Міністерство закордонних справ, заїхав до себе, переглянув останні телеграми й подався на корт – Трухін улаштував йому партію з Вінтер.
– Я ще тільки вчуся мистецтва тенісу, – сказав Константинов, – тож вибачайте, гаразд? Ви звикли, мабуть, до хороших партнерів?
– Дарма, – всміхнулася Ольга Вінтер, і обличчя її зразу ж змінилося, стало юним. – «Цирульник вчиться свого мистецтва на голові сироти».
– Як, як? «На голові сироти»? Звідки це?
– Афганське прислів'я. Вас ганяти, чи хочете попрацювати над ударом?
– Я готовий до всього. Тільки не дуже збиткуйтесь. Чи ви полюбляєте азарт?
– Я зовсім по азартна, гра дає чудову зарядку на тиждень, працюється вхруст.
– «Вхруст»? – перепитав Константинов.
– Не пригадуєте? «Одну сонату вечную, заученную вхруст»…
. – Мандельштам?
– Ви хто за фахом?
– Юрист.
– Тоді я вас не розумію. Тепер поезію знають тільки фізики, гуманітарії більше виступають у розмовному жанрі. Ну, поїхали?
– З богом!
Грала Ольга Вінтер справді чудово. Іноді буває так, що людина, сильна в тому ділі, в якому, як кажуть, вона купається, хоче показати тим, хто поруч, свою зверхність. Це псує настрій партнерам, принижує їх; звідси – заздрість, недоброзичливість, гріх, одним словом. Зрідка, правда, але є й такі люди: вміння робить їх надзвичайно відвертими, вони завжди йдуть назустріч; свої знання вони легко віддають людям, відчуваючи при цьому лише радість, а особливо коли помітні наслідки такої віддачі. З такими людьми спілкуватись приємно, і сам стаєш кращим; воістину всяка віддача неминуче повертається бумерангом: пробудивши в іншому талант, ти матимеш у сто разів більше, тільки іншими гранями, а від тієї розмаїтості граней і твій талант стане багатшим, засяє всіма барвами – талановитість, якщо вона справжня, завжди розмаїта, тільки посередність однозначна.
Ольга Вінтер давала Константинову шанс, грала акуратно, без тієї інколи смішної на любительському корті агресивності, яка (чомусь так вважають) є необхідною й навіть неминучою.
– Я вас не стомила? – запитала вона після першої гри. – Ви мене спиняйте.
– Ні, ви, по-моєму, навіть занадто поблажливі.
– Я не вмію бути поблажливою, – відповіла жінка, – це дуже прикро – поблажливість: у коханні, в спорті, в науці.
– Я звернув увагу на цю думку у вашій дисертації…
– Дисертація – це вчорашній день, – сказала Ольга, і знову обличчя її стало зовсім юним. – Ні, справді, я не хизуюся, просто, коли діло зроблене, то зразу помічаєш дірки й пустоти.
– А я цього не помітив, ви дуже густо все написали…
– Знаєте, густо замісити неважко, коли два роки проживеш у країні. Шкода, що наші інститути не дають можливості молодим вченим не просто поїхати на два тижні у відрядження, це нічого не дає, а пожити там, добряче попрацювати – тільки тоді можуть бути результати…
– Невигідно, мабуть, для держави – я кажу про валюту.
– Дурниці. Можна працювати прибиральницями в бібліотеках; машину, звичайно, не купиш, магнітофон – також, але на ліжко й на каву з сиром вистачить. І принади світу на Заході тоді побачиш не збоку, а зсередини. «Голоси» працюють завзято, раніш вони вихвалялись, а тепер порозумнішали, самокритичними стали, себе лають. Ну, годі, а то я розізлюсь і ганятиму вас – до сітки!
Константинов був хорошим партнером у розмові ще й тому, що вмів слухати. І він не просто слухав, він жив думкою співрозмовника, в його очах завжди іскрився розумний інтерес – такий інтерес набагато дійовіший у бесіді, ніж словесна пікіровка.
– А чому ви зупинились на багатонаціональних компаніях у Луїсбурзі? – запитав Константинов, коли вони сідали в його «Жигульонок». – Там же, по-моєму, американці лізуть сольно.
– Це в перших рядках мого листа, – відповіла Ольга. – Вони беруть плацдарм, осідають, працюють углиб. Ми – вшир, ми – щедрі, образити боїмося, не вимагаємо гарантій, віримо, а дядько Сем акуратист, він без папірця й векселя ні цента не дасть, вмів лічити гроші. Спершу осідає він сам, а за ним уже йдуть багатонаціональні гангстери.
… Радячи Константинову особисто придивитися до Вінтер – адже вимальовувалась справа великої ваги, – Федоров ставив собі ще одну мету, зрозумілу лише тим, хто з відповідальністю думав про спадкоємність поколінь.
Федоров, звичайно, добре знав, що в апараті були різні погляди на роль керівника високого рівня в тій чи іншій операції. Одні вважали, що генералові не слід гаяти час на деталі, є висококваліфіковані співробітники, здібні молоді чекісти, – вони, мовляв, і самі змогли б зробити те, чим зайнятий зараз на корті Константинов.
Але Федоров був певен, що в кожному конкретному випадку треба точно вивірити межу між поняттями: керівництво й безпосередня участь у ділі. Точне усвідомлення такої межі і є стратегія стосунків з колективом.
«Петро будував кораблі, – не раз говорив Федоров, – то чому генералам не взяти участі в оперативних заходах, які бозна за яким чиновницьким табелем про ранги виключили з сфери їхньої діяльності. І молодь на них у ділі подивиться: натаскування – гарне слово, тургенєвське, чи варто від нього відмовлятися?»
– Я, може, поїду до Луїсбургу… Чи не погодилися б ви розповісти мені, що там подивитися, з ким побачитися?
– Звичайно. Ви по якій лінії?
– Ми в їхніх портах розвантажуємо частину товарів для Нагонії, вони страшенно порушують строки, а це – підсудна справа.
– Нічого у вас не вийде. Порти купили американці, – Ольга знову повеселішала. – Мені здається, вони працюють там через мафію. Дуже схоже на це. Бари, «макдоналдси», наприклад, служать американцям, не криючись, а їх розвели хтозна-скільки коло порту, вокзалу, аеродрому. Зотов розповідав, що мафія у Сіцілії панує тому, що тримає в своїх руках порти й аеродроми…
– Зотов – це хто?
– Це чоловік, якого я кохала… Він був… Він мій… Словом, це дуже розумна й хороша людина. Вам варто з ним поговорити, у нього світла голова, щедрий, добрий Зотов…
– Ви були у відрядженні в Луїсбурзі як науковий співробітник?
– Ні, з чоловіком… Із Зотовим. Підкиньте, якщо можете, до центру.
– З радістю. Ви будете наймолодшим доктором, правда ж?
– То й що? Не хлібом єдиним живе людина.
– Навіщо бога гнівити?
– Та й правда, мабуть, не слід.
– А з ким – крім вас, звичайно, – варто зустрітися перед від'їздом? – спитав Константинов. – Хто є в Москві такий, як Зотов?
– Таких, як Зотов, нема, – відповіла Ольга. – Нема й не буде.
– Зотов захистився?
– Ні. Практик. Працював усе життя. Та він будь-якого доктора наук заткне за пояс, так він відчуває й знає Африку. Але він рубає з плеча, а це не всім подобається.
– Дивлячись, що рубати з плеча…
– Ідеї, – всміхнулася Ольга.
– Знову ж таки, дивлячись, які ідеї.
– Довго пояснювати, ви ж не були в Луїсбурзі…
– А з ким з іноземців варто поговорити там?
– У Міністерстві закордонних справ у них нецікаві люди… Хіба що міністерство освіти… Багато молодих, вони широко мислять.
– А серед комерсантів? Там же є німецькі й американські комерсанти, які давно працюють і багато знають. Я маю на увазі крупних бізнесменів, тих, що укладають серйозні угоди і тому зв'язані з серйозними юристами.
– Німці? – перепитала Вінтер. – Я ж не знаю німецької.
– Там є Кірхгоф, Больц, Ханзен…
– Я чула про них, але мене вони чомусь не цікавили.
– А хто з американців? Саусер, Лоренс, Чіккерс, Глебб, Ленсдом?
Вінтер глянула на Константинова з цікавістю:
– І ви ще просите, щоб я вам допомогла?! Та ви ж прекрасно підготувалися до поїздки! Ви назвали імена серйозних американців, я їх знаю. Чіккерс і Глебб цікаві люди, тільки наші вважають їх црушниками, а я гадаю, що це наслідок атавізму шпигуноманії.
– Чому?
– А тому що… Шпигун, по-моєму, має бути дуже розумною людиною. А Глебб улещає, ахає: «О, Радянський Союз, яка чудова країна, ви нас зворушуєте і потрясаєте». Це все – ля-ля… Не вірю людям, котрі хвалять в очі.
– Гірше, коли лають поза очі.
– Краще. Коли хвалять в очі, почуваєш себе зовсім дурною, не знаєш, як поводитись.
– А ви кажіть, що він – дурний чоловік. Ви, звісна річ, збентежені, отже, поводитесь неприродно, а коли людина змушена поводитись неприродно, вона й говорить не те, і робить не так.
– Гаразд, бог з ним, з цим Глеббом… Запишіть телефон… Я поговорю з моїм другом, може, він погодиться розповісти вам дещо.
Повернувшись до себе, Константинов зразу ж узяв папку з кореспонденцією. Телеграма від Славіна була з позначкою: «особливо термінова».
«Чи є відомості про Белью, можливо, росіянина за походженням, працює вантажником в електромережі готелю «Хілтон», приблизно років шістдесяти. Чи є відомості про Джона Грегорі Глебба, родом з Цінцінатті, воював у В'єтнамі, до цього працював у Гонконзі, звідки його відкликали після скандалу з транспортуванням наркотиків».
Константинов запитав у секретаря:
– Відповідь до Луїсбургу вже надіслали.
– По першій позиції негативна, Костянтине Івановичу.
– Зовсім нічого?
– Абсолютно.
– Белью, Белью… Треба подивитися на Беллоу; Белоф, коли думати, що російський німець, Беля, це коли він українського походження, Бєлов, нарешті. Так – широко – дивились?
– Так – не дивились.
– Нехай подивляться. Негайно. А що з другою позицією?
– У нас проходять чотири Глебби, зв'язані з ЦРУ. Річард Пол, тридцять сьомого року народження, але він не працював у Гонконзі, потім…
– Славіна цікавлять ті Глебби, що працювали в Гонконзі.
– Таких двое: Джон і Пітер. Але Пітер не воював у В'єтнамі. Отже, лишається Джон Глебб. Щодо скандалу, до якого він був причетний, то є тільки посилання на «Чайша аналісіз» і «Фар істерн ікономік ревю». Якийсь Глебб був затриманий поліцією в авіапорту в 1966 році, коли британська поліція арештувала людей Лао з чемоданом героїну, оціненого в мільйон доларів.
– Чемодан – як мінімум, три мільйони… Далі?
– Це було в першому повідомленні. Потім ім'я Глебба не згадувалось жодного разу.
– Коли він потрапив до В'єтнаму?
– На початку шістдесят сьомого. Константинов посміхнувся.
– В'єтнам для нього був наче Східний фронт для тих німців, що проштрафились. По-моєму, все сходиться, чи не так? Надіслали матеріали в Луїсбург?
– Чекали вас, Костянтине Івановичу.
– Даремно. Нехай зразу ж відправлять. Яка в нас різниця з Луїсбургом? Три години? Отже, зараз там сьома?
Константинов помилився. Різниця в часі з Луїсбургом була інша.
Глебб
… Глебб прокинувся, наче хтось ударив його. Він ще не збагнув, чому прокинувся, весь облитий холодним потом, пройнятий почуттям якогось липкого страху. Він заплющив очі, мало яка дурниця приверзеться в таку спеку, але в ту ж мить, як тільки заплющив очі, з'явилися чорні, хисткі цифри «шість», «нуль», «сім». Він побачив їх так виразно й так близько, що мимоволі потер пальцями повіки. Розплющив очі, поглянув на годинник – за десять шоста. Він викинувся своїм натренованим тілом з ліжка, прочовгав спітнілими п'ятками по кахляній підлозі, зняв трубку, набрав номер, відчуваючи, як тремтять пальці, діждався, поки на другому кінці проводу зняли трубку, шепнув зовсім тихо:
– Роберт, приїздіть у басейн зараз же. Ні, не можу, я хочу саме зараз поплавати, негайно. Ви розумієте мене? Негайно.
Він поклав трубку, поглянув на годинник: було сім хвилин на сьому. Глебб одягся, похапцем умився й побіг до машини. За десять хвилин він був уже в «Хілтоні», в басейні.
Роберт Лоренс, регіональний резидент ЦРУ, сидів у шезлонзі сонний; обличчя пом'яте, повіки брезклі, синюваті, як у кожного, хто страждає на хронічну ниркову недугу.
– Що трапилося? – запитав стомлено Лоренс. – Я працював до ранку. Що скоїлось?
– Не знаю. Може, поки що й не скоїлось. Я вчора був з Полем, зустріч з росіянином, про якого повідомив Стау, відбулася нормально. Але зараз я раптом подумав: а чому він оселився в шістсот сьомому номері?
– Тому що інших не було… Почався сезон, люди прилітають купатися.
– Чому він найняв саме той номер, у якому ми вербували Розумного? – присунувшись до Лоренса, тихо спитав Глебб.
– Тому що цей номер обладнаний спеціально для росіян… Заради цього ти мене розбудив?
– Не тільки заради цього, бос. Хто нас тоді годував? Хто приносив їжу? Адже тоді страйкували макаки! Нас годував білий, нікому невідомий офіціант. І він був безпалий! А росіяни розшукують безпалого, який працює в «Хілтоні».
– Ви з глузду з'їхали.
– Ні, я при своєму розумі. Я дуже злякався, бос. Цей Славін, у нього диявольські очі, він страшенно розумний!
– А всі інші росіяни, по-вашому, ідіоти?
– Ви ж розумієте, що мене тривожить.
– Ну, припустімо, що він з їхньої контррозвідки. Припустімо. То й що? Коли б Розумного вони викрили, центр давно вже відчув би гру. Його ж у Москві наші люди бачать повсякчас. Зв'язаний з КДБ? Але Розумний передає вам таку інформацію, яка йде з першоджерела, вона – достовірна, тому наші так з ним і панькаються.
– Бос, ви хочете, щоб я зараз з'ясував, хто обслуговував нас у шістсот сьомому номері? Ви мене лаєте за те, що я нічого не тямлю в мистецтві і по-французьки не вмію, але ж я вмію відчувати, як жінка. Я відчуваю, бос, я відчуваю.
– У кого ви дізнаєтесь, хто накривав тоді стіл?
– Дізнаюсь. Я дізнаюсь про це зразу ж, вони, пригадуєте, просили нас довідатися про лідерів страйку?
– Цього я вже не пригадую.
– А я пригадую.
Глебб кинувся до портьє, попросив номер телефону шефа ресторану, той послав його до наглядача підвалу; за десять хвилин Глебб повернувся в басейн. Лоренс плавав у зеленій воді; рухи його були обережні, плавні, немов у жінки.
– Вилазьте, бос! – сказав Глебб, стоячи на бордюрі. – Та швидше. Стіл накривав Айвен Белью, переміщена особа із Львова, без двох пальців на лівій руці, його розшукує Славін.
Лоренс – несподівано для його комплекції – спритно вихопився з басейну, накинув халат і сказав занепокоєно:
– У кого лежать дані на переміщених осіб? Чому француз із паспортом переміщеного? Це якась плутанина, вам не здається?
– Я був би дуже радий, коли б це було так, бос.
Вони піднялись на п'ятнадцятий поверх, в апартамент тисяча п'ятсот, який займало ЦРУ ось уже два роки, розбудили Ульца, що відповідав за роботу на пункті допиту; той, навіть не вмившись, швидко розшукав у своїй картотеці: Айвен Белью, він же Іван Білий, 1925 року народження, українець із Житомира, втік з німцями, після війни залишився в Бельгії, під час інфляції переїхав до Тунісу, де працював вантажником у порту, а звідти перебрався в Луїсбург. У Житомирі має родичів, але з ними не листується, боячись завдати їм прикрощів. Висловлюється гостро, каже, що життя пропало, в усьому звинувачує американців, які не радили йому повертатися до Росії. Зв'язків з російським посольством за ним не помічено. П'є.
– Ну? – подивився на Глебба Лоренс. – Що робити? Запитаємо Ленглі?
Глебб, не відповівши йому, набрав номер «607». Він довго слухав гудки: Славіна в готелі не було. Подивившись на Лоренса, Глебб набрав інший номер.
– Стау, доброго ранку, – сказав він, машинально стишивши голос, наче дзвонив агентові з автомата. – Ти можеш виручити мене? Дізнайся, коли прийшов у російське посольство Славін – лисий, кремезний, чорноокий, жвавий. Я гадаю; він прийшов туди годині о четвертій ранку… Зачекай, я передзвоню тобі за хвилину.
Глебб, уже не дивлячись на Лоренса, набрав номер Пілар.
– Гвапенья, вибач, що дзвоню так рано. Коли ти попрощалася з нашим приятелем?
– Він довіз мене додому, Джон, ми погомоніли п'ять хвилин у машині… Він відмовився піднятись – просив знайти для нього час сьогодні. О восьмій.
– Коли він пішов, мене цікавить?
– Годині о третій, а може, о…
Глебб не дослухав Пілар, поклав трубку, знову набрав номер генерала Стау.
– Джон, – сказав Стау, – в посольство приходив чоловік, схожий за прикметами на Славіна.
– Коли він пішов? – перебив Глебб.
– Ти ж не питав про це.
– Негайно з'ясуй. І допитай поліцейських, що охороняють російське посольство, прикмети чоловіка, що тинявся біля огорожі… Мене цікавить одне: чи всі пальці в нього на руці?
Лоренс поставив кавник на електричну плитку, вмонтовану в бар, потер товстою п'ятірнею обличчя й спитав:
– Що робити?
– Октавіо поїхав до Огано. Перейра перевозить зброю до Нагонії, нікого більше з моєї групи терору зараз напохваті немає, бос.
– Чому ви вважаєте, що треба вводити в дію групу терору?
– А що ж, по-вашому, поговорити з цим Белью про переваги нашого суспільства над тоталітаризмом? Де Славін – ось у чому річ?
– Стривайте, Джон. Я не розумію, чого ви гарячкуєте, а я вам піддаюсь. Ну що може сказати цей самий Белью?
– Нічого, бос, але він може тицьнути пальцем у фотокартку Розумного, ось що він може. І тоді мене, нас з вами виженуть під три чорти, і правильно зроблять – не вберегли дуже цінного агента! Того, хто виходить на директора!
Задзвонив телефон, і Глебб помітив, як Лоренс мерзлякувато здригнувся.
– Слухаю тебе, – відповів Глебб. Він був певен, що дзвонить Стау, і не помилився.
– Славін вийшов з посольства щойно, Джон.
– Ти не стежиш за ним?
– Ти ж не дав нам ніяких вказівок, сказав, щоб я ждав до сьогодні, мені здалося, що він благополучний.
– Спасибі, Стау, ти мене дуже виручив. Можеш дати адресу цього Айвена Белью? Я думаю, що Славін зараз пішов до нього.
– Рік народження, місце народження?
– Він приїхав сюди з півночі, років десять тому. Зараз працює в «Хілтоні». Він їхня людина, розумієш? Славін пішов до нього, і нам треба з'ясувати це.
– Послати наших туди, де він живе? Якщо, звичайно, з'ясуємо?
– Тільки після мого сигналу. Ясно? Зараз – ні в якому разі, ти зіпсуєш справу. Тільки після сигналу, після сигналу. Я не вішаю трубки, Стау, мені дуже потрібна адреса…
– Яку справу ви маєте на увазі, Джон? – спитав Лоренс.
– Цікаву справу, бос. Я хочу зробити так, щоб можна було Славіна заарештувати як російського шпигуна й терориста. Це дасть нам багато переваг. Важко навіть уявити, як багато це дасть нам, а надто перед початком «Факела».
О восьмій ранку Глебб зустрів Славіна в підвалі. То: і сидів біля зачинених дверей майстерні й крутив у руках ракетку.
– Віт! – вигукнув Глебб. – Доброго ранку! Радий вас бачити, чого це ви тут?
– Натягти струни, – відповів Славін. – Доброго ранку, Джон. Ви, до речі, не граєте?
– Теніс – гра аристократів, Віт, а я з робітників, мій батько був вантажником. Я граю в бокс. Люблю бійку, а найбільше з достойним противником.
– Я – теж. Можемо взяти рукавиці, якщо вони тут є, і попрацювати на рингу. Але я гадаю, що рукавиць нема; навіть струни натягти нікому, мені сказали, що тут, у підвалі, є один умілець, який, мовляв, усе може.
– Хто це?
– Біс його знає.
– А де ж він?
– А бог його знає… Як я помітив, час тут не цінять, ваша наука не йде на користь.
– Ви думаєте, ми вміємо цінити час, Віт? Це – пропаганда. Ми трошечки вищі від тутешніх тропі, а так… Гаразд, коли полагодите ракетку, піднімайтесь нагору, вип'ємо кави перед тим, як підете шукати партнера.
– Партнера привезе Зотов.
– Хто?
– Один наш інженер.
– Я знаю багатьох ваших інженерів. Як ви сказали?
– Андрій Зотов.
– Ні, – похитав головою Глебб. – Зотова не знаю. А може, він відрекомендувався мені під іншим прізвищем?
