Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)
Славін
– Послухайте, – стомлено повторив Глебб, – якщо нашим газетярам не повірили, то вашим викривальним публікаціям тим паче не повірять. Ми не реагуємо на ваші викриття, як, до речі, і ви – на наші.
– Містер Глебб, на ті викриття, про які я лише натякнув – ви ж просили мене поінтригувати, – прореагують. Адмірал не захоче мати в конторі працівника, який перебуває в родинних стосунках з нацистами й приховує від «Інтерполу» жінку-агента, у якої фальшивий паспорт. Ходімо вниз, незручно, Пол нас давно жде…
– Я влаштував Полу інтерв'ю у містера Лоренса, він поїхав, так що ми самі, не тривожтеся. Пілар, ти не хочеш приготувати нам коктейль, гвапенья?
– З радістю. Що питиме наш друг?
– Те, від чого не мруть, – посміхнувся Славін. – На ваш смак.
– Хто з нас більше начитався авантюрних романів? – жінка знизала плечима. – По-моєму, ви, а не я.
Вона спустилася по сходах униз, і Славін почув, як тихо грюкнули вхідні двері; вони лишилися в будинку самі.
– Всі документи, які вас викриють – сказав Славін, – зберігаються не в моєму номері. Вони сховані в надійному місці.
– Це ви сказали до того, що мені немає сенсу ліквідувати вас? Боже, які ж ви підозріливі, Віт. Гаразд, давайте начистоту, о'кей?
– О'кей.
– Мені буде неприємно, коли все, про що ви схематично розповідали Полу, стане документом – з іменами, фотографіями, фактами. Інша справа, що той скандал, про який ви згадали, обріс фантастичними плітками, там більше вимислу, ніж правди, але я його не хочу. Ваші умови?
– Мене, як і Пола, цікавлять імена «добрих друзів» фірми містера Лоренса, нічого більше.
– Якої національності?
– Нашого громадянства, зрозуміло.
– Що вам це дає?
– Те саме, що й Полу, – сенсацію.
– Я вам віддам імена, а ви мені передасте документи, пов'язані з Гонконгом.
– А з нацизмом? З жінкою, яка живе по чужому паспорту, – це вас не тривожить?
– Кажучи «Гонконг», я маю на увазі увесь комплекс вашої інформації.
– Гаразд. Перенесемо зустріч на завтра?
– А зараз уже завтра.
Славін поглянув на годинник: пів на третю ранку.
– Ваша пропозиція? – спитав він.
– Ви пишете імена учасників гонконзької справи, а я пишу вам імена тих друзів Лоренса, які відомі мені.
– Домовились. Де можна сісти? Внизу? Чи там гості?
– Чому ж? Ходімо вниз.
У холі, коли Славін і Глебб спустились туди, була тільки Пілар. Вона стояла біля величезного, на всю стіну, вікна, припавши лобом до шибки.
– Ми домовилися з містером Славіним, гваненья, – сказав Глебб, – радій за нас.
Жінка обернулась, обличчя її було бліде.
– Це – жахливо, – сказала вона. – Нехай ми з тобою матимемо неприємності, зрештою ми їх переживемо, а як буде тому росіянинові в госпіталі, якщо його видадуть Москві?
– Ви маєте на увазі Зотова? – спитав Славін, подавшись уперед. Він точно зіграв щасливий подив.
– Я не знаю його імені, я не знайома з ним, просто я читаю газети…
Джон засміявся своїм дерев'яним сміхом, пронизливо зиркнув на Славіна, і той подумав, що грають вони разом непогано, спритно грають, добре вводять компонент почуття, зрозумілого для жінки, – не втрималася, бідолашна, а він так суворо й звично для Славіна (мотивований сміх у складних ситуаціях) розлютився, що не повірити у зраду Зотова просто не можна.
– Невже Зотов – ваша людина? – знову піддався Славін.
– Ви так легко вірите жінці? Що ж, ваше право – приймайте її слова на віру й не пишіть мені про Гонконг, – він знову подивився на Пілар, – про що ми тільки-но умовилися з вами по-джентльменськи.
– Я напишу, Джон. Але ж Пілар сказала ім'я, а ви повторили двічі – імена.
– Те, друге ім'я я можу й не писати вам, їй нічого не загрожує.
– Їй?! Чому їй? Чому не загрожує? – Славін зрозумів перевірку, зреагував точно, він побачив це по очах Пілар. – Вона була не таким добрим другом Лоренса, як цей Зотов?
– Вона була дуже добрим другом, – відповів Джон. – Тільки її вже немає на світі, у вас нічого з нею не зможуть зробити – вона померла, Віт.
– Це, здається, дружина Зотова, так?
– Вона, – відповіла Пілар і подала Славіну склянку з джином. – Хочете, щоб я трошки відпила?
– Ви ж п'єте тільки червоне, гвапенья, – відповів Славін. – До речі, чому «гвапенья»?
– Вона родом з Галісії, – пояснив Глебб. – А там зменшувальне від «гуаппа» – красуня – звучить «гвапенья» – красунька, і мені це більше подобається.
«Вони вважають, що змогли провести підстраховку своєї «операції прикриття», – подумав Славін, трохи надпивши джину. – Вони провели її непогано, я гадав, що це буде незграбніше. Вони віддали нам мертву Вінтер і скомпрометованого ними Зотова. Вони вважають, що ми тепер підемо по цьому сліду. Дуже добре. Мене це влаштовує, ой як влаштовує, тільки мене зовсім не влаштовує те, що ви тримаєте під арештом Зотова, нещасного, сивого, доброго чоловіка, ось що мене не влаштовує, Глебб, і ти зробиш так, що його звільнять, клянусь своєю честю, ти зробиш це».
– Ви ж мені назвали імена ваших дру…
– Друзів містера Лоренса, – перебив його Глебб. – Я й він – це різні речі, я борюсь за свою любов і за свій бізнес, у нього ж – інші завдання, Віт.
– Гаразд. Я розумію. Це – позиція… Я просто хотів сказати: якщо ви назвали мені імена, то й я не буду писати, а також назву відомі мені імена, згодні? Джон подивився на Пілар; та кивнула.
– Отже, містер Лао, містер Лім, міс Фернандес, гер Шанц, покійний секретар Лао містер Жуї, інспектор британської митниці. Бачите, я дав вам значно більше імен, ніж ви мені. Я вчинив по-джентльменськи?
– Так, – сказав Глебб. – Цілком.
«Дурень, чого ти поспішаєш? Я ж не назвав тобі тих імен, про які ти не можеш не здогадатись, невже в тебе погана пам'ять? – напружено думав Славін. – Чи для тебе найголовніше – втовкмачити мені свої імена? Починай, бачиш, як напружено я чекаю?»
– Ні, – тихо сказала Пілар. – Ви не назвали ще одного імені.
Глебб знову посміхнувся, зіграв зразу ж:
– Їй ніхто не повірить, вона божевільна.
– Ви – про Емму? – спитав Славін. – Так, Пілар?
– Так.
– Більше я нікого не забув?
– Ні, – сказала Пілар.
Славін допив свій джин, поставив склянку на мармур каміна і посміхнувся:
– А ви?
«Центр.
Не виходив на зв'язок, бо вів розмову з Глеббом. «Компаньйоном», якого іменують «П», по-моєму, є Пілар Суарес, вона ж Фернандес. Глебб і Пілар назвали імена Вінтер і Зотова як «друзів» Лоренса в обмін на мою інформацію про Гонконг. Як мені здається, я переконав його в тому, що повірив у зраду Зотова. Глебб певен, що «віддавши» нам Вінтер і Зотова, комбінацію прикриття завершить успішно. Він розраховує на стриману реакцію Ленглі на випадок, якщо з'явиться викривальний матеріал про нього й Пілар. Йому, однак, невідомо, що фотографія Пілар і Зотова на балконі перед нападом на Зотова в моєму розпорядженні.
Славін».
ПОШУК – IX
(Трухін, Проскурін)
Дубов зайшов до кабінету начальника відділу о дванадцятій.
– Здрастуйте, Федоре Андрійовичу, я до вас з проханням.
– Будь ласка.
– Ви мене сьогодні з другої до третьої не відпустите?
– Ви вже закінчили опрацювання матеріалів по Нагонії?
– До години закінчу. Посиджу без обіду, але закінчу. Хочу поїхати в загс…
– Ах, он як?! Вітаю, від щирого серця вітаю. Хто пасія?
– Мила, славна людина з робітничої сім'ї, так що з оформленням, гадаю, ніяких ускладнень не буде. На візу мені ви вже дали запит?
– Ждемо.
– Час іще є. Отже, ви дозволяєте мені?
– Звичайно, звичайно, Сергію Дмитровичу, заперечень нема.
Дубов повернувся на місце, заглянув перед цим у секретний відділ, розклав на столі папки з матеріалами про Нагонію і, вийнявши ручку, став учитуватися в рядки; ручку тепер він тримав строго вертикально, зауваження ЦРУ врахував; фотокадри були зрізані як треба, зверху й знизу, а в Ленглі цінили не те що рядок – кому.
О другій годині він подався на стоянку, сів у «Волгу» і поїхав до Ольги.
– Здрастуй, лапо, – сказав він. – Паспорт з собою?
– Так. А що?
– Нічого. Я хочу зробити тобі сюрприз.
Коло загсу він спинив машину, піднявся з дівчиною на другий поверх; Ольга повисла в нього на руці, пригорнулась, поцілувала у вухо.
– Не треба привертати уваги, – шепнув Дубов. – Стримуй емоції, будь ласка.
– А якщо вони не стримуються?
– Так не буває. Витримка – насамперед. Дуже хочеш бути дружиною?
– Дуже.
– Чому ви всі так заміж хочете, скажи?
– Мабуть, тому, що кохаємо. Дубов усміхнувся:
– А що таке кохання? Можеш пояснити? Гаразд, це філософія, заповнюй бланк, лапо. Через кілька місяців поїдеш зі мною на захід, там ми з тобою з'ясуємо цю філософську проблему. Хочеш зі мною поїхати? На роботу, на роботу, бити буржуїв у їхньому барлозі, хочеш?
– Який же ти сильний і розумний, Серьожо! Як мені гарно з тобою!
Дубов заповнив свій бланк швидко, допоміг Ользі заповнити бланк, неуважно вислухав працівників загсу:
– Від щирого серця поздоровляємо вас. Ждемо через три. місяці, машину можна замовити на першому поверсі, а з приводу обручок зверніться в кімнату номер вісім, там усе пояснять.
– За обручки і машину – спасибі, – сказав Дубов, – а от три місяці нас аж ніяк не влаштовують. Ми ось-ось виїжджаємо за кордон, у справах, може, посприяєте, щоб прискорили оформлення нашого шлюбу? Якщо потрібно, підготую листи, гаразд?
… Потім Дубов одвіз Ольгу на роботу, дозволив їй поцілувати себе:
– Тільки у вухо не треба, боюсь лоскоту.
О п'ятій годині він здав папки у відділ, перевірив, чи точно секретниця записала годину, і пішов на профспілкові збори.
Дубов, на відміну від інших, був підкреслено уважний; коли хтось з промовців гостро ставив питання, він переглядався з тими, хто сидів у президії, і, залежно від реакції там, відповідно й поводився: обличчя в нього мінялось, наче людина приміряла маски античних акторів – то подив, то радість, то обурення, то поблажливість, то цікавість…
Після зборів Дубов поїхав додому. Він піднявся в ліфті на четвертий поверх, відчинив двері й відчув на плечах руки: поруч з ним стояли Проскурін і Гмиря; біля дверей – три чекісти; поняті – дві жінки й чоловік з дивною бородою; вона здалася Дубову якоюсь картатою: сивина – знизу, потім клоччя чорного волосся і рудий полиск біля вуха.
– В чому справа, товариші? – спитав Дубов, відчуваючи, як його обличчя побагровіло; в горлі застряг важкий клубок, заважав дихати.
– Ми зайдемо до вас і там усе пояснимо, – сказав Гмиря. – Відмикайте двері своїм ключем.
У Дубова тремтіли руки, і ключ ніяк не міг попасти в замкову щілину.
– У мене вже хтось бу-ув, – сказав він сам собі, – я відчуваю, тут уже був хтось…
У кімнаті Дубову запропонували сісти, спершу обшукавши його: обличчя в нього стало бліде, зразу ж залягли синці під очима.
– Ознайомтеся з ордером на обшук, – сказав Гмиря. Дубов ніяк не міг прочитати, рядки двоїлись.
– Ви можете шукати, але тільки що? – сказав він. – Мені здається, що сталась якась помилка. Або порушуються норми соціалістичної законності.
Слідчий, капітан Агібалов, підсунув собі стілець, сів навпроти Дубова:
– Ви не хочете признатися у всьому щиросердо?
– В чому?
– Подумайте. На щиросерді зізнання завжди зважають.
– У чому-у я повинен зізнатися-ся? – тяжко заникуючись, спитав Дубов.
– Вміли напаскудити, вмійте й відповідати, Дубов, – сказав Гмиря.
– Мені признава-атись нема в чому. І даремно ваші люди відганяють мою машину.
Проскурін глянув на Гмирю – машину справді відганяли; треба було спішно перевірити, чи нема в ній тайника.
– Що ж, починайте обшук, – сказав слідчий Агібалов, – а ми поки що посидимо…
Спостерігаючи за тим, як чекісти почали обшук, Агібалов неквапливо взяв ліхтарик, що стояв на столі, витяг батарейки, дві відсунув, а третю почав зосереджено крутити в руках.
Дубов, не відводячи погляду, стежив за його пальцями – обличчя його знов почервоніло, язик пересох і здавався йому страшенно важким.
Слідчий поклав батарейку, закурив, підсунув собі попільничку, акуратно поклав обгорілого сірника, подивився на Дубова; той сидів напружений, трохи відкинувши голову, губи в нього тремтіли, аж побіліли.
Агібалов знову взяв батарейку, відгвинтив дно, виклав на стіл капсулу з плівкою, глянув на Дубова.
– Виходить, ви зна-аєте…
– Знаємо, – відповів Агібалов і вийняв з портфеля камінь: звичайнісінький собі камінь, тільки легенький, натисни на невидиму кнопку – розкриється; цей тайник щойно знайшли в гаражі…
Дубов подивився на Гмирю й Проскуріна, які сиділи поруч з ним на бильцях крісла, так, щоб він не міг встати, потім перевів погляд на Агібалова:
– Якщо ви хочете використати мене для роботи, накажіть вашим людям негайно повернути машину на місце; кожна парковка контролюється людьми з посольства, можете зірвати наступну зустріч…
Проскурін підвівся, вийшов з кімнати, на його місце сів Трухін.
– Але машиною ви не відбудетесь, – вів далі Дубов. – Я так само об'єкт постійного спостереження людей з посольства, отже, моє життя має товарну цінність. Гарантуєте життя? Тоді проведемо все якнайкраще.
– Щодо життя, то суд визначатиме, Дубов, – відповів Гмиря.
– А без суду не можна?
– Ні, – сказав Агібалов. – Не можна.
– Даремн-о-о… Я можу дати дуже багато; те, що я можу дати, ніхто не зможе…
– Що ж, давайте, – сказав Гмиря. – Послухаємо.
– Я краще напишу-шу… х-хочете?
Він підвівся, легко взяв ручку з кишені піджака, який висів на іншому стільці, потягся до паперу, що лежав купкою біля лампи, розгонисто написав:
«Я, Дубов Сергій Дмитрович, вважаю своїм обов'язком заявити таке про мою роботу, пов'язану з ЦРУ…»
На мить задумався, вмотивовано підніс ручку до рота, потім хутко мотнув головою, відкусив кінчик ручки; Гмиря не встиг нічого зробити; Дубов упав на підлогу, обличчя його посиніло; «швидка допомога», яку викликали з Скліфосовського, констатувала набряк легенів; три години Дубова намагалися врятувати. О десятій годині він помер; розтин показав ідентичність отрути, від якої загинула Ольга Вінтер і він, агент ЦРУ Розумний. Лікар, що анатомував Дубова, знепритомнів, вдихнувши пари отрути; друга бригада працювала в протигазах.
Константинов
Він подивився на присутніх, відкашлявся, але розмови не починав; довго розкурював сигарету, нічого не говорив навіть після того, як пустив цівку голубого легенького диму просто перед собою, ніби відганяв на осінньому полюванні останніх комарів, злющих і настирних.
– Ну що ж, – нарешті кашлянув він, – з чим підемо до керівництва?
– З трупом, – хмикнув Гмиря. – Провал цілковитий, що й казати.
– Я б так гостро питання не ставив, – зауважив Проскурін. – Зрештою агента виявлено, витік інформації зупинено, інструкції ЦРУ у нас на руках. Хіба цього мало?
– Навіщо себе заспокоювати? – Коновалов знизав плечима, прислухався до бою курантів – пробило двічі, була друга година ночі. – Те, що сказав підполковник, – само собою зрозуміло, але головного ми не виконали: не спіймали на місці злочину розвідників.
– Правильно, – погодився Константинов. – Знову провал. Але ми повинні їх викрити.
– Як же без Дубова ми тепер їх візьмемо? – спитав Проскурін. – Не слід тішити себе надією, треба задовольнятися тим, що є.
– Давайте проаналізуємо, іцо ми маємо, – сказав Константинов. – Починайте, товаришу Гмиря.
Той підвівся:
– Небагато у нас є. В наших руках інструкції: післязавтра Дубов повинен зустрітися з невідомим розвідником, найімовірніше з Лунсом чи Карповичем. Місце сигнального пароля для машини Дубова – стоянка на «Паркплац». Де ця стоянка, ми не знаємо. Ми також не знаємо, в якому саме місці мала бути зустріч у парку, а він – величезний. Щоб вивести працівників ЦРУ на зустріч з Дубовим біля об'єкту «Парк», ми повинні вичислити, де розташований цей «Паркплац». Поки що – все.
– Ви? – звернувся Константинов до Проскуріна.
– Згоден з Гмирею.
– Товаришу Коновалов…
– Якщо ми хочемо вийти післязавтра в «Парк», треба продумати легенду, куди так раптово зник Дубов: розвідники стежать не тільки за машиною, але й за ним самим.
– Усе? – спитав Константинов. – Дякую. Отже, перше: підрозділ товариша Гмирі розробляє й забезпечує легенду «негайного відрядження» Дубова на Далекий Схід, на конференцію з проблем, пов'язаних із зоною Тихого океану. Друге: підрозділ Проскуріна веде роботу далі, акуратно опитуючи всіх знайомих Дубова: маршрути поїздок, час; звичні місця паркування. Третє: підрозділ Коновалова готує всі матеріали про маршрути виявлених співробітників ЦРУ – чи не було перетинань, зняття сигналів з дубовських місць стоянок, подібних до тієї, що коло Інституту міжнародних відносин, це, мабуть, парольний сигнал, який він одержав у попередній інструкції, дуже схоже: він залишив там машину трохи більше як на півгодини, зустрів Ольгу, а наступного дня пішов на контакт у Парк Перемоги.
– А як же ми вичислимо «Паркплац»? – зітхнув Проскурін. – Ніяких прикмет…
– Викликайте Ольгу Вронську на дев'яту ранку, – сказав Константинов. – Спробуємо з нею поговорити. Запросіть Парамонова, адже він і Дубову робив профілактику.
О четвертій годині ранку Константинов надіслав шифровку Славіну:
«Попросіть Глебба, щоб допоміг вивезти Зотова в Союз., Дайте зрозуміти, що від вас вимагають цього; таким чином ви ще раз підтвердите успіх його «операції прикриття». Фотографію з Пілар недоцільно вводити в діло зараз. Гадаю, що цей документ нам згодиться пізніше».
О п'ятій годині Константинов затвердив макет «Парку Перемоги», який виготовляли цілий день: треба було продумати, як розмістити оперативні сили, щоб оточити величезний район, бо точного місця зустрічі в інструкції не вказано; протягом дня треба було також передислокувати туди співробітників, розставити спеціальні телекамери, апарати нічного бачення, розмістити штаб операції для захоплення розвідника ЦРУ.
О дев'ятій ранку Ольга Вронська ввійшла до кабінету Константинова, всміхнулася йому, ні тіні здивування не було на її обличчі, зовсім спокійна.
– Здрастуйте, мені сказали, щоб я приїхала до четвертого під'їзду…
– Здрастуйте. Сідайте, будь ласка. Встигли поснідати?
– А я сьогодні взагалі не буду їсти – тільки холодна вода.
– Влаштовуєте розвантажувальні дні?
– Втретє в житті.
– З лікарем радилися? Це, кажуть, не всім можна.
– Мій друг чудово знає йогу, він певен, що голодний день конче потрібний, – Ольга глянула на годинник.
– Уже захотілося попоїсти? – спитав Константинов. – Ждете вечора?
– Ні, я повинна подзвонити на роботу.
– Як ви думаєте, чому вас запросили до мене?
– Мабуть, у зв'язку з виїздом за кордон…
– Ви збираєтесь за кордон?
– Так. Із Серьожею… З моїм майбутнім чоловіком, – пояснила вона.
– Зрозуміло. Ні, я запросив не в зв'язку з цим, а втім… Я хочу вас спитати: як би ви поставились до людини, яку ми підозрюємо в шпигунстві?
– Так, як і ви, – легко відповіла Ольга. – Шпигун – це бридко.
– Чому? – поцікавився Константинов. – Все-таки теж робота… Є теслярі, є льотчики, є шпигуни…
Ольга засміялася:
– Нічого собі робота!
– Високо оплачується. Тепер шпигуну за «шкідливість» добре платять.
– Я пригадую, мама читала вірші в дитинстві: «Найманець вражих банд, кордон наш переходив шпигун і диверсант». Я після того з бабусею в лісі боялась гуляти, за кожним кущем шпигун і диверсант ввижався.
– Ви любите бабусю?
– Дуже люблю.
– Більше, ніж маму?
– Так не можна запитувати…
– Чому?
– Тому що доведеться кривдити своєю відповіддю або фальшивити, а я не хочу ні того, ні того.
– Ясно. Олю, пробачте за моє відверте запитання: ви Сергія Дмитровича кохаєте?
– Дуже-дуже.
– Не просто, а «дуже-дуже»?
– Так.
– Ваша робота подобається вам?
– Ні.
– Чому?
– Нудно. Я знаю, що можу дати більше, а нікому начебто цього й не треба.
– Ви пропонували?
– Що?
– Дати більше й краще.
– Це незручно… Ніби сама набиваюсь.
– Набиваються – це коли просять. Коли пропонують – вовсім інше… Кого з письменників ви любите?
– Ну… Багатьох… Горького… Маяковського, звичайно…
– А що в Маяковського найбільше подобається?
– Як – що? «Вірші про радянський паспорт».
– А в Горького?
– Пісня про Буревісника.
Константинов, ледь усміхнувшись, зітхнув.
– Сергій Дмитрович до медичної літератури ще не прищепив вам смаку?
– Він мені розповідав про йогів. Дуже цікаво.
– Про голодний день – це він?
– Звичайно.
– Ну я розумію, йому треба, а вам з вашим тонким станом навіщо? Рано ще.
– Серьожа вважає, що з юних літ треба готуватися до старості. Розпустиш себе зараз, а потім нелегко ввійти в форму.
– Взагалі це правильно. Ще одне запитання: за що ви покохали Сергія Дмитровича?
– Він дуже розумний. Сильний. Наше покоління тягнеться до сорокарічних мужчин, мої ровесники якісь дебіли, мамині синочки. А чому ви питаєте про це?
– Ви ж самі здогадалися, чому я вас викликав. Давно з ним знайомі?
– Ні. Хоча зараз здається, що вічність, я й на роботі безперестанку у вікно дивлюсь, щоб не заважали уявляти його обличчя, бо товариші по службі маячать перед очима й маячать…
– Коли ви з ним зустрілися?
– Зовсім випадково. Ми з подругою умовилися разом відпочивати, а вона не прилетіла. Він запросив мене провести з ним день, ми так гарно снідали, я й не знала, що сніданок може бути таким цікавим, як вечеря: урочистий, значущий…
– Ви його за сніданком і покохали?
– Вам цього не зрозуміти, хоча я знаю, чому ви так питаєте… Ну і потім море, сонце…
– Море й сонце – це одне діло, кохання – інше.
– Можливо…
– А чому однолітки здаються вам дебілами?
– Не знаю… Це важко пояснити. Вони якісь ледачі, навіть квітів ніколи не подарують, не вміють цікаво говорити, освідчуються якось несміливо, а по очах зразу видно, чого хочуть.
– Невже ледачі?
– О, ще й які! Спитайте, хто з них уміє собі штани випрасувати чи сорочку випрати, спитайте! Скажуть: «А мати навіщо?»
– Мабуть, вам просто не поталанило, Олю.
– Нічого подібного, я намагалася знайти гарного хлопця…
– Дивлячись де шукати. Гаразд, часу в мене мало: ви не погодилися б допомогти нам у нашому ділі?
– Звичайно.
– Ви не хочете спитати, «в якому саме»?
– А я вам вірю, для поганого ви ж мене не запросите.
– Ми хочемо, щоб ви допомогли нам викрити шпигуна.
– Я згодна.
– Подумали?
– І думати нічого, це мій обов'язок. Що треба робити?
– Пригадайте всі ті місця, куди їздили з Сергієм Дмитровичем, де зупинялись, куди ходили гуляти…
– То ви його спитайте, він же краще за мене все знає…
– Неодмінно. Але спочатку ви постарайтесь усе пригадати, гаразд?
– Значить, так… Ми їздили на Ленінські гори, там ми зупинялись і гуляли з Серьожею… Потім у Парк Перемоги.
– Години зо дві, не більше, еге ж?
– Ні, тільки півгодини.
– Він скаржився, що в нього машина стала коверзувати, щось із проводкою сталося, так?
– Так, іноді. Але він вийде, посіпає проводи, і все налагодить.
– Це часто буває. Я теж з проводкою мучусь. Послухайте, Олю, а якщо ми зараз з вами сядемо в машину і ви мені покажете ті місця, де ви гуляєте, згода?
– Я не зовсім розумію вас. Чому про це не спитати Серьожу?
– Після того як ми з вами побуваємо на всіх цих місцях, Олю, вас відвезуть на аеродром, і разом з нашим товаришем ви полетите в Адлер. Поживете в Піцунді: відпочивайте, грійтесь на сонці, купайтесь…
– Ой, як цікаво! Але я повинна подзвонити Серьожі й мамі, попередити їх. А як же з роботою?
– З роботою ми вже все владнали, вам туди й дзвонити не треба. Що ви скажете мамі?
– А їй все одно що сказати – аби попередити, – Ольга зітхнула. – Необхідна проформа – та й годі.
Константинов підсунув їй міський телефон:
– Дзвоніть.
Ольга набрала номер; Константинов відзначив, що спочатку вона подзвонила на роботу до Дубова.
– Можна Сергія Дмитровича? Його знайома. Ольга Вронська. Як полетів? – Вона розгублено подивилась на Константинова. – Куди? А коли повернеться? Спасибі… Вона здивовано сказала Константинову:
– Він спішно вилетів у відрядження… Мабуть, дзвонив мені, а я ж у вас. Як погано, він ще щось подумає. – Вона швидко набрала домашній номер. – Ма, Серьожа не дзвонив? Ой, дзвонив, так!? Що він сказав? Ага… А коли обіцяв повернутися?
«Молодець Гмиря, – подумав Константинов, – навіть цю страховку передбачив, молодець».
– Ма, знаєш, я негайно відлітаю… Ні, не до нього. Я тобі пізніше поясню…
Константинов підказав пошепки:
– Коли повернуся…
– Коли повернуся, – повторила Ольга. – Це службове відрядження. Ні, мамо, ні, що ти, ну як можна так думати?! Ну, до побачення, бабусю поцілуй.
Вона поклала трубку, подивилася на Константинова – чи так сказала?
Якусь мить він зважував, чи варто відкрити їй усе, але потім вирішив почекати, хоча тепер він був до кінця певен, що Оля нічого по знала про справжнього Дубова; брехала матері невміло; відповідала на запитання відверто, без роздумів; глибиною думки не відзначалася; думала наївно, штампами, хрестоматійно, але щось підказувало йому – «жди, треба ждати».
Константинов разом з Ольгою вийшов з кабінету, лишив її на хвилинку в приймальній, а сам заглянув до кімнати, де сидів Михайло Михайлович Парамонов. Побачивши генерала, той схопився, виструнчився, запобігливо подався вперед.
– Зараз з вами поговорить наш співробітник, – Константинов кивнув на Гмирю. – Я не встигну, – Пояснив полковникові: – Доцільніше мені самому з нею поїхати. Ясно?
– Звичайно, – погодився Гмиря. – А може, й мені повозити Михайла Михайловича?
– Нехай він спершу все, що нам треба, пригадає. Ви, Парамонов, з Вінтер і з Дубовим їздили на машинах?
– Так точно!
– Ви ж білобілетник, не рапортуйте, а говоріть нормально. Коли їздили, чому зупинялись – нам хочеться допомогти людям, що опинилися в вашій ситуації, розумієте? І нікому не треба розповідати про нашу розмову, ясно вам?
Посадивши поруч з собою Ольгу, Константинов згадав третю інструкцію ЦРУ: «Надішліть дані про вашу нову подругу, а також дівочі прізвища її матері та бабусі». А чому не попросили прислати її фотографії? Самі зняли? Де? Коли?»
– Олю, у вашої мами інше прізвище?
– Інше. Вона взяла прізвище вітчима, а дівоче в неї Швецова.
– Розумію. Ну, будемо пригадувати… Куди подамось? На все в нас лише дві години. До мосту через Москву-ріку не їздили? Коло Лужників?
– Не їздили жодного разу. Хочете, покажу, де в Парку Перемоги катались? Звідти й почнемо.
– І покажете місце, де він вас лишав саму, а дядьки й тітки, милуючись вами, вас фотографували?
Вона засміялась:
– Звідки ви знаєте? Мене тільки один чоловік фотографував, коли Серьожа ходив по квитки в цирк.
– Це коли було? В той день, як повернулись?
– Ні, вранці наступного…
… Повернувшись після поїздки по Москві, Константинов передав Ольгу старшому лейтенантові Крюковій, а сам подався на квартиру Дубова. Тут він переглянув усі книги й швидко знайшов ту, яку шукав: «Довідник готелів «Хілтон». Перегорнув сторінки, знайшов загнуту: «Двокімнатні номери «Хілтона» відзначаються особливим комфортом; кольоровий телевізор, приймач, програма музики, що передається радіовузлом готелю, затишна ванна з морською водою, холодильник і набір посуду на шість осіб. Вартість – 95 доларів, розрахунковий час – 14.00 опівдні».
Константинов книгу обережно закрив, обгорнув папером і спитав оперативного працівника, який сидів у засаді:
– Як гадаєте, відбитки пальців можна взяти з глянсової сторінки?
А втім, відповіді він не ждав – йому тепер стало ясно, чому Дубов знищив Ольгу Вінтер: коли минає перша закоханість, постають питання, і на них треба відповідати, а як відповіси про хілтонівський люкс?
«Трагедія слабкого й нечесного чоловіка, коли поруч в ним – чесна жінка, – подумав Константинов, – Чесна й сильна, не споглядач, а діяч. Звичайно, Ольга спитала про «Хілтон», коли вони залишилися самі, а він погано збрехав, вона ж розумніша, вона все збагнула і віднесла його сережки до подруги – сама просто не наважувалася почути те, що скажуть оцінювачі. Навіть сильна людина відтягує хвилину правди, бо правда передбачає дію. А в неї, яка вже попрацювала за кордоном і чудово знала, що й до чого, був один вихід. Іти до нас. І він це зрозумів. Що він міг їй збрехати? Сказати не ту ціну? Припустімо. Ніхто з наших за кордоном цін в готелях толком не знає; розуміють, що не по кишені, й не питають – гордість не дозволяє. Звичайно, коли була закоханість, там, у Луїсбурзі, і тут деякий час, не думала вона ні про ці самі кляті дев'яносто п'ять доларів за любов у люксі; гроші й любов – чужерідні; а от чому вирішила з'ясувати це зараз? Здогадалася про його друге обличчя? Але як? Вона його захищала перед усіма, покійничка ж не дуже любили, «Заратустра», гоноровитий, поблажливий. Мабуть, здогадалась у Ніязметової, коли він вилив на неї вино й повів у ванну – просив, мабуть, щоб мовчала при подрузі. А це суперечило її єству. І вона оцінила сережки. І жахнулась. І поїхала по проспект «Хілтона». А потім повернулася до нього. І сказала йому про все. І його охопив жах – зрозумів, що загинув».
І раптом Константинов спіймав себе на думці, що йому жаль Дубова. Він спершу навіть не зрозумів себе – жалість до зрадника, хіба це можливо?
«Мабуть, можна пояснити, – подумав Константинов. – Приїхав же він туди не зрадником. На чому його зламали? Аномалія? Але ж на світі живе немало людей з відхиленням від норми. Може, я був неправий, коли говорив з Степановим? Ні. Був правий. Не можна не вірити будь-якій людині, яка має певні відхилення від норми, – це призведе до шпигуноманії і зрештою допоможе ворогові ламати людей страхом. Скільки наших зараз працює за кордоном?! Десятки тисяч. Мабуть. А життя й там триває, будь-яке лихо може спіткати людину – випадково, через глупство чи необізнаність… А ворог пильний, він уміє все зважити в людині, розкласти її по спектрах. Честолюбство, скнарість, пиятика – так, це знаряддя, ним як користувалися, так і будуть користуватися наші противники, але хіба більш-менш розсудливого індивіда завербують, хіба він стане шпигуном, переспавши десь там з підкладеною під нього Пілар? Отже, все-таки аномалія! Але аномалія від аномалії різниться. Як же провести межу? І яка вона, ця таємнича межа? Обчисливши її, збагнувши, можемо врятувати людину від падіння. А ще можемо врятувати людину вірою в неї. Кожен повинен знати – тобі вірять. Це надає сили. Тільки людина з патологічною мораллю може стати шпигуном, – переконуючи самого себе, думав Константинов. – Отаким був Дубов, це точно, і тому саме в операції з ним спрацювали і Пілар, і його зажерливість, і надмірне, ніцшеанське честолюбство».
Константинов увійшов до свого кабінету, проковтнув три таблетки аскорбінової кислоти, кажуть, тонізує, адже всю ніч не спав, ні хвилинки не спав. Він зняв піджак, надів шерстяну сорочку, що висіла у нього в шафі; його морозило, хоча день обіцяв бути теплим, дощ перестав і на вулицях пахло розквітлими липами.
«Дивно, – подумав Константинов, – липи вже відцвіли. А може, мені хочеться вдихати ці пахощі, вони – із сонячного літа, в них багато щастя й надії? Хто це писав: «Головне – дуже хотіти, тільки тоді бажане здійсниться». Наївно, звичайно, але щиро, молодість відчувається».
