355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юлиан Семенов » ТАРС уповноважений заявити… » Текст книги (страница 9)
ТАРС уповноважений заявити…
  • Текст добавлен: 11 октября 2016, 23:14

Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"


Автор книги: Юлиан Семенов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

Славін

На коктейлі в Радянському посольстві Глебб одвів Зотова убік, передав йому невеличку книжку в пошарпаній оправі, пояснивши:

– Цю книжечку, виявляється, неймовірно важко було знайти. Довелося дзвонити у Вашингтон, допомогло російське видавництво Камкіна.

– Спасибі. На скільки днів даєте?

– Назавжди.

– Та що ви. На тиждень – згодні?

– Цілком. Хочете перезняти на ксероксі?

– У нас поганий ксерокс, я, мабуть, зроблю фотокопію.

Книголюб – Зотов не втримався, поглянув на рік видання книги про африканський фольклор: 1897.

– Спасибі, Джон, – повторив він, – я вам справді зобов'язаний.

– Це я вам зобов'язаний, Ендрю.

– Мені? Чим?

– Дружбою.

– Дружба виключає поняття «зобов'язаний», Джон, так ми, росіяни, принаймні вважаємо. «Зобов'язаний» – це стосується бізнесу.

– До речі, про бізнес. Ви не змогли б допомогти мені?

– Чим?

– Я хотів би побачитися з вашим торговим представником.

– Я це влаштую. Тема?

– Нагонія.

– Яку ви маєте причетність до Нагонії?

– Таку ж, як і ви, – я думаю по майбутнє цієї країни. Мій уряд висловлює занепокоєння з приводу поставок вашої техніки. А знаю я про це тому, що моя фірма працює, зокрема, над тим, як виводити ваші установки з ладу.

– Ви даремне затіваєте все це, Джон. Невже хочете мати ще один В'єтнам?

– Ми – не хочемо. Хочете ви цього, Ендрю. Не думайте, що я підтримую мій уряд – там не дуже багато розумних голів, але дехто вміє крутити мізками: ми не поліземо в На-гонію, а от ви там загрузнете. Ви вклали договір з Грісо, ви зобов'язалися допомагати йому, отже, коли щось трапиться, ви подасте їй воєнну допомогу?

– Я це зробив би.

– «Я». Ви – не уряд. Ваші люди підтримали б таку акцію?

– Безперечно.

– Що ж, це відповідь мужчини… Коли ви переговорите із своїм шефом?

– Дзвоніть завтра, годині о третій, о'кей?

– Умовились. Передайте моє вітання вашій чарівній дружині, Ендрю.

– Спасибі.

– Коли ви її чекаєте назад?

– Як тільки вона закінчить свої справи в Москві.

Вони попрощались, потиснувши один одному руки: як будь-який коктейль, цей, влаштований на честь приїзду до Луїсбургу радянського оркестру, був формою дипломатичної роботи: обговорювалися зустрічі, торкалися проблем, що мали інтерес, не завжди, до речі, взаємний, обмінювалися точно вивіреною й такою ж точно дозованою інформацією.

Від Зотова, сказавши кілька люб'язних слів радникові по культурі, висловивши своє захоплення диригентові оркестру, Глебб підійшов до Славіна, обійняв його, як давнього приятеля, й пожартував:

– Коли гора не йде до Магомета, тоді Будда збирає конференцію тих, хто не приєднався! Здрастуйте, дорогий Віт, де ви пропадаєте?!

– Це ви пропадаєте, а я намагаюсь працювати.

– Ох, ця диявольська робота!

– Не така вона вже й диявольська.

– Я маю на увазі навантаження, а не мету, Віт.

– І я так думаю, тільки навантаження зовсім не диявольські. Інша річ навантаження, які доводиться витримувати моєму «фіатику» – поки одірвешся від допитливих очей. Тут дуже допитливі люди, правда ж?

– Стежать невідступно? – зітхнув Глебб. – Нічого не вдієш, звикайте. Вони стежать за мною навіть у туалеті. Пілар нас чекає сьогодні на спагетті. Ви любите спагетті?

– Люблю, якщо багато. Одна розумна французька актриса точно визначила різницю між московським столом і західним: «У вас, каже, в Москві, вітрини – просто ганьба, нічого цікавого немає, а коли прийдеш до будь-кого в гості – то й балик, і шинка, й ікра, а в нас вітрини повнісінькі наїдків, а зайдеш у гості – печиво запропонують та склянку чаю». Ну як?

Глебб засміявся:

– Непогано. Сердито, але справедливо. Спагетті буде не тільки з сиром, я скажу Пілар, щоб вона витратилась ще й на м'ясо… Самі прийдете чи мені викрасти вас з-під опіки тутешніх пінкертонів?

– Викрадіть. Це буде аж надто люб'язно.

– Добре, спершу я заберу вашу людину, а потім піднімусь до вас.

– Моя людина залишилась у Москві, Джон.

– Я сказав про Пола.

– Ах, він уже моя людина? Поздоровте мене – мати Пола Діка за свою людину дуже почесно.

– Він замучив мене розмовами про нещасного росіянина…

– Якого росіянина?

– Про того, який лагодив вам ракетку.

– Ах, Белью. Він справді росіянин?

– Росіянин. Та й звали його так само, як Пол називає вас, – Іван, Айвен.

– Повідомлення про його загибель уже з'явилося в газетах?

– Поки що, мабуть, не з'явиться. Мої друзі з тутешнього ФБР вважають: рано ще друкувати повідомлення, мало даних, вони певні, що справа занадто цікава, щоб зразу її коментувати.

– Коли дізнаєтесь про щось нове – скажете?

– Хочете написати про долю нещасного росіянина?

– Якщо ця доля привертає інтерес – чому б не написати? Звичайно, напишу.

– До речі, ви читали заяву містера Огайо?

– Він робить дуже багато заяв, яку саме?

– Сьогоднішню. До нього пробилися наші хлопці, він же наших ганяє, імперіалістична преса і таке інше…

Славін посміхнувся:

– Він, між іншим, у пінг-понг не грає?

Глебб не зразу збагнув, трохи подався вперед, – як завжди, – до співрозмовника.

– Пінг-понг? Чому? Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі дипломатію, – відповів Славін. – Пригадуєте таку?

– Ах, це гра доктора Кіссінджера?! З вами нелегко говорити, ви надто компетентні для журналіста, Віт.

– Некомпетентний журналіст – це нісенітниця. То що ж заявив містер Огано?

– Він сказав, що ні ваші радники, ні поставки до Нагонії не врятують Грісо від краху. Він сказав, що це вирішиться в найближчі три-чотири місяці.

– Він, по-моєму, уже казав це.

– Казав. Тільки жодного разу не назвав дати.

«Отже, у них точно визначено строк, – зрозумів Славін. – Він недаремно віддав мені ці три-чотири місяці. Вони почнуть значно раніше»..

Повернувшись додому, Глебб зразу ж пройшов до свого кабінету, опустив жалюзі, ввімкнув музику, витяг з кишені невеличкий диктофон – мікрофон вмонтовано в годинник, дуже зручно, ввімкнув його до спеціальної апаратури і став слухати запис. Фрази Зотова «у нас поганий ксерокс, я, мабуть, зроблю фотокопію», «спасибі, Джон, я вам дуже зобов'язаний», «я це влаштую», «я це зробив би», «безперечно», «дзвоніть завтра, о третій, о'кей?» він переписав на плівку підвищеної чутливості й сховав її в сейф.

Потім, переодягтись, заїхав до Пілар, передав їй другий мікродиктофон і сказав:

– Гвапенья, тобі треба буде поцілувати Зотова, сказати йому «любий» і так повести бесіду, щоб він сказав тобі такі слова: «стомився», «більше не можу», «к чорту все». У тебе є три години, щоб попрацювати над сценарієм. Встигнеш? Продумай все гарненько, бо в диктофоні сорок хвилин звучання плівки, зрозуміло? І нехай Еліса зварить побільше м'яса до спагетті – цей Славін уміє вимагати, чого йому хочеться. Побалуємо його поки що, гаразд?


ПОШУК – IV

Гмиря, поговоривши з Константиновим по телефону з Одеського управління, зайшов до каси аерофлоту і взяв квиток на вечірній рейс.

«З поганої вівці хоч вовни жмут, – подумав він, виймаючи з портфеля плавки. – Прилетіти в Одесу і не викупатися – глупство. Тим паче що Шаргін, на щастя, відпав. Ніякого тобі клопоту – несподіваний «ваканс».

Йому дуже подобалось це французьке слово; свої поїздки на полювання він називав тільки так: «ваканс» – та й годі. Хоч за всі ті роки, що Гмиря працював у контррозвідці, а працював він тут уже двадцять п'ять календарних літ із своїх сорока семи, справжнього «ваканса» не мав жодного разу. Літній сезон не приваблював його, трагедії з путівками не торкалися Гмирі: в санаторії він не їздив. Наприкінці серпня на один тиждень вирушав на відкриття полювання на качок, два тижні ходив на кабана, це в листопаді, і якщо дозволяли весняне полювання, то їздив у Ахтирі в кінці квітня – саме тоді прилітають північні гуси.

Гмиря вмів розподіляти час, полювання привчило його до скрупульозної точності; тому, закінчивши розмовляти з Москвою, він зайшов до буфету: плавлений сирок, чашка кави, молочний коктейль, потім вирішив податися на автобусну станцію, звідти йдуть автобуси на пляж, дізнатися, як доїхати з пляжу на аеродром («навіщо зайвий раз просити хлопців з управління, відчуватимеш себе зв'язаним, хай живе свобода»), здати портфель до камери схову, наплаватися досхочу й повернутись до Москви засмаглим.

Гмиря зайшов у бар і зразу ж зустрівся з Шаргіним; той, неуважливий, пропустив його першим, за ним увійшов Ван Зегер із «Трейд корпорейшн», а вже останнім він, Леопольд Никифорович.

У барі було порожньо, відвідувачі готелю роз'їхались у справах, курортники смажились на пляжі; Шаргін сів з Ван Зегером біля вікна, поряд з пальмою, яка ніби мстилась за те, що її вивезли з Африки, росла тільки вгору – ще півметра, і вона дістане до стелі.

«А чому тут Ван Зегер? – подумав Гмиря. – Шаргін же вилетів сам-один?»

Тим часом за столиком розмовляли тихо, англійською мовою.

– Це не по-джентльменськи, – говорив Шаргін, – ви мене підведете під монастир, Шарль…

– Що значить «підвести під церкву»? – не зрозумів той; Шаргін розмовляв дуже правильно, так точно дотримувався граматичних правил, що зрозуміти його академічну англійську мову було справді нелегко.

– Це значить, що я надалі не зможу допомагати вам так, як робив це досі.

– Дуже погано, Лео. Це буде погано і для вас, і для нас.

– Тоді виконуйте свої обіцянки.

– Ви думаєте, це залежить тільки від одного мене?

– Але ви тут представляєте інтереси контори, хіба не так?

– Я намагаюсь це робити, Лео, та не все від мене залежить. Я не всемогутній, як це здається на перший погляд. Престижність – це омана, і чим гірші справи нагорі, тим розкішніші машини мені сюди надсилають, тим більше дають грошей, щоб я вдень і вночі напував контрагентів у себе в офісі.

– Це ваша справа, кого ви напуваєте, але я сподіваюсь на мінімальну кмітливість ваших шефів. Коли вони брякнуть свою заяву, зі мною все буде покінчено, розумієте? Я знаю, що кажу, Шарль.

Шаргін оглянувся, вийняв гроші, підійшов до буфетниці, розрахувався.

Ван Зегер, однак, не підвівся.

– Ходімо, – сказав Шаргін, – ходімо, треба щось робити…

Гмиря, взявши таксі, поїхав до Управління КДБ, знову подзвонив Константинову і, передавши майже дослівно дивний діалог, свідком якого він став, попросив санкцію на дію.


«Центр.

Усю ніч Шаргін і Ван Зегер не виходили з номера Шаргіна, складаючи якусь «доповідну записку». Тричі замовляли Лондон, Марсель і Гаагу, розмова не відбулася в зв'язку з перевантаженістю лінії.

Гмиря».

«Гмирі.

Повертайтеся до Москви. З Шаргіним усе гаразд.

Центр».

(Доповідна записка, яку Шаргін готував, зачинившись у своєму номері в Одесі, свідчила про те, що Ван Зегер, діставши попередню згоду на продаж нафтосировини, – неофіційну, чисто дружню згоду, – надіслав телекс директорату фірми, а ті дали про це повідомлення в пресі, назвавши ціну, яка ніяк не влаштовувала радянське торгове об'єднання, відповідав же за ту ціну саме Шаргін. А передати Ван Зегеру попередню згоду йому доручив заступник голови об'єднання – тому під час розмови в барі, яку випадково почув Гмиря, Шаргін був засмучений не чимось там, а хваткою ненадійністю свого партнера по торгівлі.)


Константинов

– Раїсо Ісмаїлівно, – сказав Константинов, входячи до маленької, прикрашеної килимами квартири, – у мене до вас прохання.

– Будь ласка, – легко погодилася Ніязметова, – тільки я не знаю, хто ви. Мені подзвонили, що приїде генерал, а чого він приїде – не пояснили.

– Я можу сподіватись, що паша розмова залишиться між нами? Про неї не повинні знати ні рідні, ні найближчі друзі.

– Ви вірите чесному слову? – зітхнула жінка, і погляд її мимоволі ковзнув по фотографії на стіні: вона й колишній її чоловік; розлучилися три роки тому; захопився іншою, тай держати його було нічим – після операції позаматкової вагітності Ніязметова не могла мати дітей.

– Я дуже вірю чесному слову, – відповів Константинов. – Не знаю, чи відома вам одна історія… Коли помер Кропоткін, удова написала листа Леніну: всі анархісти сиділи в тюрмі, і нікому було проводжати в останню путь князя-бунтаря. Вдова просила відпустити анархістів на похорон. Ленін викликав Дзержинського. Той поїхав – після розмови з Іллічем – у Бутирку, попросив вишикувати всіх заарештованих анархістів, підходив до кожного і брав чесне слово, що після похорону Кропоткіна той повернеться до тюрми. І повернулися всі. До одного. Ось так. Тому що я з КДБ, так би мовити, правонаступника Чека, то, зрозуміло, чесному слову привчений вірити.

– Невже повернулися всі? – тихо спитала жінка. – Прекрасно. Чому про це не пишуть у книгах?

– Пишуть. Я ж прочитав у книжці, – відповів Константинов.

– Даю слово честі, – сказала Ніязметова. – Тим паче що мій дядько, Шарип Шакирович, працював у Чека, його розстріляли в Моабіті разом з Мусою.

– Я знаю. Так от, Раїсо Ісмаїлівно, мене цікавить усе, пов'язане з Ольгою Вінтер.

– З Олею!? – здивувалась Ніязметова: на очах у неї забриніли сльози. – Що сталося? Яке горе, боже ти мій, яке горе!.. Чому вас цікавить – особливо тепер – Олечка?

– Коли вона була у вас востаннє?

– Не пригадую. Днів п'ять тому. Може, чотири. А що?

– Вона була сама?

– Ні. З Серьожею.

– З яким Серьожею?

– Як це – з яким? З Дубовим. Вони прийшли до мене годині о другій з шампанським; Серьожа десь дістав «брют», Абрау Дюрсо, найсухіше. Посиділи, побалакали, потім вони пішли…

– Як себе почувала Ольга?

– Добре. У тім то й жах! Якби ж хворіла… До речі, до мене приходив якийсь юнак, теж про Олю розпитував.

– Пригадайте, будь ласка, що було того вечора?

– Нічого не було.

– Скільки часу вони пробули у вас?

– Годину, не більше.

– Ви розмовляли про щось?

– Звичайно.

– Але ви не пригадуєте, про що саме?

– Запам'ятовуються слова в якійсь кризовій ситуації… Пробачте, як вас звати?

– Я не відрекомендувався? Мене звуть Костянтин Іванович.

– Так от, Костянтине Івановичу, зрозумійте, що нелегко розповідати комусь третьому про розмову з друзями, про спокійну розмову… Ольга поставила касету, вона знає… – Ніязметова знову заплакала, – вона знала всі мої касети, бо подарувала мені їх багато, кожного разу привозила з Луїсбургу. Деміса Руссоса поставила, чудовий співак, правда ж?

– Я не чув.

– Його тепер дуже люблять: повна розкутість, щирий, вразливий, все віддає пісні, як Віктор Хара… Так от, Оля поставила Руссоса, сіла біля Серьожі й спитала його, чи не забув він цю пісню, а він відповів, що не пам'ятає її, тоді Оля сказала: «От дурненький, та це ж наша пісня». Він здивувався, глянув на неї, а вона засміялась, як же вона гарно сміялась, мертвого могла розсмішити, і сказала: «Пригадуєш, цю пісню завжди грали в нашому люксі?» А він знову не зрозумів: «У якому люксі?» А Ольга розвеселилася ще більше: «Та в «Хілтоні», в «Хілтоні»!» Він чомусь зразу ж схопився й перекинув на неї бокали з шампанським, а на ній було чудове плаття, плісироване, джерсі, дуже легке, зараз таке модне. Він засмутився, взяв її за руку, одвів у ванну, потім вони повернулися – тихі, якісь дивні… Я попросила Олю: «Розкажи про ваш номер», а вона подивилася на Серьожу, сумно всміхнулась і відповіла: «Іншим разом». І замовкла, більше ні слова не промовила…

– Це все, що сталося за шістдесят хвилин? – тихо спитав Константинов. – Не пригадуєте, хто саме з великих говорив, що «талант – це деталь»?

– Здається, Чехов.

– Ні, Чехов сказав інакше, він писав, що «стислість – сестра таланту». – Константинов зітхнув. – Непогано було б, якби наші письменники взяли собі цей девіз… Про «деталь» писав Тургенєв.

– Але він цілком міг приміряти на себе чеховську думку – всі його романи дуже короткі.

– Правильно, – погодився Константинов. (Він навмисно змінив темп розмови, щоб дати жінці заспокоїтись.) І це зрозуміло. Прочитайте Тургенєва ще раз, я не кажу про романи, візьміть його листи: пригадуєте, як він докладно виписував соловейкові трелі? Це можна друкувати як вірші в прозі, він знайшов слова, щоб передати кожнісіньке колінце вранішньої солов'їної пісні в кожному повіті Курської губернії – чудово!

– Знаєте, а Ольга – вранішня людина, – замислено сказала Ніязметова і знову виправила себе. – Була… Була вранішньою людиною…

– Не зрозумів…

– Це я місток від солов'їв перекинула, – пояснила Ніязметова. Є люди вранішні, а є вечірні. Вранішні – завжди всміхаються, навіть коли їм недобре, вони ніби побоюються образити тих, хто з ними поруч, своїм поганим настроєм. А вечірні – свій настрій виставляють напоказ, паче на вітрину. Я не можу збагнути, чому ви цікавитесь Олею, я ж знаю, Чека даремно не будо цікавитись людиною.

– От ви сказали, що Дубов зразу схопився, перекинув стіл… Ще раз пригадайте, після яких слів Ольги він це зробив?

– Вона сказала «наш люкс», а він зрозуміти не міг, а коли вона нагадала про «Хілтон», він схопився й перекинув… – Ніязметова раптом замовкла, на лобі збрижились дрібні зморшки, так буває у людей, які люблять сонце і дуже швидко загорають.

– Ви не знаєте, Раїсо Ісмаїлівно, – вибачте, будь ласка, що запитую про це, – вони стали близькими ще в Луїсбурзі?

– Ви добре сказали «стали близькими». Тепер кажуть «вони зустрічаються», дуже вульгарно, правда? Я не питала її про це, Костянтине Івановичу… А вона не говорила. Вона – при всій своїй відвертості – була дуже скритна, коли йшлося про особисте. Але мені здається, що все в них почалося там.

– Вона збиралася виходити заміж за Дубова?

– Важко сказати. Не знаю. Пригадую тільки, Оля якось мені призналась: «Серьожа не любить дітей». Вона потім тижнів зо три не хотіла з ним зустрічатися, жила в мене, а я ж безтелефонна, знайти нелегко, ховайся собі на здоров'я…

– А в кого ще могла вона ховатися від нього?

– У Галі Потапенко, це наша подруга… У… та ні, мабуть, усе.

– У Вінтер студенти в інституті були, Раїсо Ісмаїлівно?

– Ви дуже жорстоко сказали: «У Вінтер»… Вона для мене була й залишається Олечкою… Що ж до аспірантів, то, по-моєму, кожен, хто готується до докторської, повинен мати учнів.

– Це я знаю…

– Що, кінчали аспірантуру?

– Ні, в мене є аспіранти. Я, з вашого дозволу, доктор юриспруденції.

– А я й не подумала б!

– Чому?

– Не знаю.

… Галина Іванівна Потапенко працювала старшим економістом «Росавтотехобслуговування». Телефон на її столі дзвонив без упину. Константинов кілька разів намагався розпочати розмову, але нічого путнього з цього не вийшло. Він ненароком зиркнув на годинник: минуло вже п'ять хвилин, як він сидів тут, а Потапенко все ще говорила про будівництво бази в Бронницях, просять встигнути до Олімпіади, – сервіс по всіх дорогах Російської Федерації, десятки тисяч машин з-за кордону, треба бути у всеозброєнні…

– Галино Іванівно, – шепнув Константинов, – я поспішаю…

Жінка кивнула, прикрила рукою мембрану:

– Зараз вийдемо в коридор, одну хвилинку підождіть…

Константинов вирішив не викликати Потапенко до КДБ; по-перше, він вважав, що жінка може розгубитися, недарма ж хороший лікар завжди сам робить візит; хворому й стіни вдома помагають, він хазяїн, розкутий; по-друге, вважав Константинов, у нього не було особливих підстав для допиту, та й не його це справа, а слідства.

– Що ж, ходімо покуримо, – сказала Потапенко, поклавши трубку, – тут життя не буде.

У коридорі вони примостились на диванчику, біля вікна; Потапенко закурила радянське «Мальборо», обхопила коліно лівою рукою (так завжди жінки сидять на пляжі, причому ті жінки, які добре плавають), обернулася до Константинова:

– Рая мені дзвонила, Костянтине Івановичу. Вона просила допомогти, я готова: зразу ж даю вам слово честі.

– Спасибі. Ви, напевно, в курсі того, що мене цікавить?

– Так. Дивно все це…

– Що саме? Чому дивно?

– Розумієте, Оля приїхала до мене, очі хворі, бліда, змучена, я її ніколи не бачила такою… Навіть не знаю, чи зручно про це говорити… Словом, вона попросила мене оцінити сережки. Діамант із смарагдом, дуже гарні…

– Чому сама не пішла до ювеліра?

– Бо місяць тому я сестрі, коли вона виходила замін? купила сережки й оцінювати їх їздила до Григорія Марковича, є один старий ювелір, ще за царя працював.

– Можна було просто спитати його адресу.

– Він не прийме. Він же не працює, на пенсії, приймає тільки тих, з ким знайомий, вони такі недовірливі, ці старі ювеліри… Але що цікаво, там, у коробочці, під сап'яном, лежала записка: «Сережки від Серьожки». Отже, це Дубов їй подарував.

– Коли це було?

– Після того як вони від Раї приїхали, години через три. Оля залишила сережки, сказала, що перед літаком зайде й забере, і от…

– Де ці сережки?

– В мене… Я збиралася поїхати до її батька… Але це нелегко, кажуть, старому дуже кепсько, ледве дихає…

– Ольга вам нічого не розповідала?

– Що саме?

– Ну, чому в неї поганий вигляд? Навіщо їй треба було оцінювати подарунок від друга?

– Є речі, про які не розповідають, Костянтине Івановичу, навіть подругам.

– А ми, чоловіки, друзям, справжнім друзям, розповідаємо все.

– За це ми вас і любимо. Так от, Григорій Маркович оцінив ці сережки. Вони коштують п'ять чи сім тисяч карбованців. Причому, він гадає, що вони не нашого виробництва.

– А якого?

– Йому здається, що це бельгійська робота; діамант, вважає він, африканський, адже колись бельгійці володіли алмазними копальнями…

– Ви з Дубовим тож дружите?

– Як вам сказати… Я, признатись, не дуже йому симпатизую; хоч він і розумний, і, Оля говорила, талановитий, і не п'є, а все одно не лежить у мене до нього душа.

– Чому?

– Не знаю. Не лежить, та й годі. Я й на помилки не пішла, знала, що буде вистава, а я цього терпіти не можу: своє в собі треба берегти…

– Куди Оля від вас поїхала?

– Не знаю… Вона кудись дзвонила, цікавилась якимись проспектами, довідниками… Не пригадую, здається, вона називала ім'я Льва.

Проскурін вислухав Константинова, відкрив папку, погортав сторінки:

– Тільки один її знайомий має ім'я Лев.

Константинов посміхнувся:

– Кумедно ви якось сказали цю фразу. Наче переклали з англійської. Яке прізвище в цього Льва?

– Лукін. Лев Васильович Лукін.

– Попрошу вас зустрітися з ним. Зразу ж. Домовились? І от іще… Вимальовується Дубов, дивно вимальовується… Де він?

– Я розшукував його, Костянтине Івановичу, але він як у воду впав.

– Теж помер? – посміхнувся Константинов. – До вечора знайдіть.

– Товаришу Лукін, моє прізвище Проскурін, я з КДБ. Здрастуйте.

Лукін запросив Проскуріна в квартиру: стелажі у великій кімнаті були заставлені книгами, словниками, довідниками – Лукін працював у міжнародному відділі Бюро технічної інформації.

– Не звертайте уваги на розгардіяш, – сказав він, – це безладдя лише здається безладдям. Я до ваших послуг, товаришу Проскурін.

– Спасибі. Я маю до вас запитання.

– Будь ласка.

– Так от, товаришу Лукін, мені треба знати, про що вас питала Ольга Вікторівна Вінтер останнього разу?

– Оля попросила в мене проспект готелів «Хілтон». А в чому справа?

– Товаришу Лукін, запитання ставитиму я.

– Будь ласка.

– Що це за проспект?

– В ньому опис готелів, ресторанів, барів, вартість номерів, адреси, телефони, телекси.

– Звідки ви привезли цей проспект?

– По-моєму, з Італії. Чи з Великобританії. Здається, з Лондона, так, саме з Лондона.

– Ви не пригадуєте, там є опис готелю «Хілтон» в Луїсбурзі?

– Звичайно. Ольгу, по-моєму, цікавив саме цей готель.

– Чому?

– Не знаю. Вона переглянула довідник, зупинилась якраз на тій сторінці, де був луїсбурзький «Хілтон», загнула цю сторінку, потім розгладила, вона знала, як я ставлюсь до книжок…

– А де цей довідник?

– Оля забрала його з собою.

– Обіцяла повернути?

– Обіцяла. Я на поминках бачив цей довідник у Сергія в кімнаті.

– Вона зразу попросила саме цей довідник чи спершу розмовляла з вами про щось?

– Ні. Вона ще на порозі сказала: «Лев, дай проспект по «Хілтону». Ну я й дав. А що сталося, товаришу Проскурін?

– Ви не помітили нічого дивного в поведінці Вінтер?

– Кого? Ах, Олі? Ні. Тільки у неї був вигляд поганий, наче після безсонної ночі, а так нічого дивного я не помітив…

З ювеліром Абрамовим працював Коновалов. Коновалов замислено дивився на блискучу лисину ювеліра, який писав висновок, старанно виводячи кожну літеру:

«Я, Абрамов Гнат Васильович, запрошений як спеціаліст, повинен заявити таке по суті заданих мені запитань: сережки діамантові, в золоті, на платиновій основі є унікальним витвором ювелірного мистецтва; цілком очевидно, що зроблено їх не в СРСР, бо і золото, і платина мають помітні домішки срібла, що карається у нас, бо це порушення стандартних норм. Найімовірніше, сережки ці зроблено в Бельгії чи в Голландії; не можна заперечувати й такого припущення, що зроблено їх на підприємстві «Кук і сини» у Нью-Йорку, судячи по футляру, оксамиту й целулоїдному кріпленню; може бути також, що сережки зроблено і у Франції, у дочірній фірмі «Кук і сини», яка називається нині «Тулуз Луар». Приблизна вартість сережок – п’ять-сім тисяч карбованців. Можна припустити, що у вільно конвертованій валюті названі сережки коштують від двох до трьох тисяч доларів».

– А чому саме «Кук і сини», Гнате Васильовичу? – перечитавши висновок Абрамова ще раз, спитав полковник Коновалов. – Помилки бути не може?

– Ювеліри помиляються, як і сапери, лише один раз у житті. Камінь сльозиться, відлив голубий, грані ручної шліфовки з невеликим машинним втручанням – хто ж, як не Кук, зробить таке? Це ми не бережемо клієнта і не думаємо про спадкоємність симпатій, а їм інакше не можна, вони живуть ринком, а не зборами політосвіти, будь ласка, не гнівайтесь за мою зухвалість, але я звик казати те, що думаю, – особливо після рішень історичного двадцятого з'їзду більшовиків.

– Де існують філіали «Кука і синів», ви зможете нам підказати?

– Як це де?! «Куки» володіють світом, у кожній країні є їхня контора, це ж не продаж насіння, це діаманти!

– Між іншим, торгівля насінням теж дає мільйони.

– А що таке ці мільйони! Це плювок з космосу! Це убозтво й розор! Діаманти можуть коштувати десяток тисяч мільйонів, але всі звикли до того, що треба обманювати всіх, коли маєш справу з камінцем, – навіщо нервувати стомільйонною ціною?! Не треба! Діамант престижний, а хіба люди зуміли визначити ціну престижу?!

– Ще не зуміли, – погодився Коновалов. – А от скажіть, будь ласка, такі сережки можна вважати за представницький подарунок?

– Ха! Представницькі подарунки – це ручка «Паркер»! Ви не знаєте закордону, а я його знаю! Представницький подарунок – це записна книжечка, набір сірників і, як апофеоз, книга про архітектуру Полінезії! Думаєте, буржуй – щедрий?! Він скупий! Він скупіший за нашого фінінспектора! «Кук» не для представництва! Товар «Кук» дарують раз у житті: на весілля, дочці в донь повноліття, коханці; забудьте про представництво, коли в ділі фігурує «Кук»!

Коновалов посміхнувся:

– Спасибі вам, товаришу Абрамов.


«Славіну.

По можливості з'ясуйте, чи наймав Дубов номер у готелі «Хілтон», а якщо наймав, то який? Циклічність? Ціна? Як сплачував – чеками чи готівкою? З'ясуйте також, де розташоване представництво ювелірної фірми «Кук і сини»? Хто генеральний директор? Чи є каталог на ювелірні товари бельгійського виробництва? Чи можна знайти прізвища людей, які купували рік тому діамантові сережки із смарагдом вартістю від трьох до семи тисяч доларів?

Центр».

Підрозділ Коновалова узагальнював дані на Дубова. Константинов, зокрема, доручив уточнити, чому, повернувшись з Луїсбургу, Дубов відмовився від запропонованої йому докторантури.

– Він не тільки від докторантури відмовився, товаришу генерал, – доповідав Коновалов, проаналізувавши пізно вночі зібрані матеріали. – Вимальовується досить цікава картина: по-перше, йому запропонували посаду завідуючого відділом в управлінні, оклад триста п'ятдесят. Відмовився. Дивно, бо він все-таки натякав співробітникам, що з грошима в нього сутужно. Відмовився від навчання в академії. Три місяці чекав посади старшого референта саме в тому відділі Координаційного інституту, куди надходять усі закриті матеріали по «африканському вузлу». Оклад – двісті, преміальних нема.

– Які ж вигоди він міг мати в координаційному інституті? Цікавіші відрядження, перспектива просування по службі?

– Ніяких вигод. Відрядження йому гарантували, коли запрошували завідувати відділом, – практично, цілий світ. Там же йому обіцяли дати пільги, якщо він вирішить писати докторську. Перспективи росту в Координаційному інституті дуже незначні, хіба що тільки захиститися…

– Він пише дисертацію?

– Ні. Ми з'ясовували, він навіть не збирається писати.

– Як його характеризують?

– Позитивно. Дисциплінований, скромний, дуже акуратний у роботі з секретними документами.

– Який, до речі, в нього дома приймач?

– Він же зараз не в Москві, Костянтине Івановичу… Ми не маємо права – поки що, принаймні, – заходити до нього в квартиру…

– Це треба подумати і дізнатись, який у нього приймач.

– Я прикину комбінації, товаришу генерал.

– Коли закінчите «прикидати»?

– Я доповім вам про план заходів сьогодні ж…

… О четвертій ранку прийшов Проскурін.

– Де Дубов? – спитав Константинов.

– Я зроблю все, щоб знайти його.

– Ну в такому разі ми змушені не дозволити вам робити все, а лише те, що не суперечить законові…

Константинов розгорнув папку з спішними телеграмами:

– Скажіть мені, хто з людей із «звуженого кола» знав про наші поставки в Нагонії?

– Я повинен подивитися ще раз матеріали на фігурантів.

– На кого? – Константинов поморщився. – «Фігурант» – у Бархударова – означає «артист балету».

– Так кажуть, товаришу генерал. «Фігурант» – це те слово, що точніше за інші передає думку, яка в ньому закладена.

Константинов замислено заперечив:

– Слово – само по собі – безлике, воно не може бути ні брехливим, ні правдивим, так, здається, вважав Сократ. Правда чи брехня випливають із сполучення слів, а вони вже складаються в те, що тепер ми визначаємо «точкою зору»…

(Константинов закінчив два вузи: коли працював токарем у Запоріжжі, його мобілізували по комсомольському набору в КДБ восени п'ятдесят четвертого року; він заочно закінчив юридичний інститут; потім, дописуючи дисертацію, склав екстерном екзамени на філологічному факультеті; англійська література XIX століття; батько його, прикордонник, який загинув при обороні Бреста, був учителем російської мови, тому, мабуть, у Константинова така надзвичайна вимогливість – точно виражати думки; однією з найулюбленіших його книжок була робота ленінградського письменника Льва Успенського – від наполегливої боротьби старого майстра за чистоту мови Константинов був у захопленні.)

– Я маю подивитися матеріали про фігу… на осіб, які нас зацікавили. А чому зараз зайшла мова про поставки? – здивовано запитав Проскурін.

– Це пов'язано з телеграмою Славіна. Можу допомогти: в Луїсбурзі про ці поставки знає тільки одна людина – Зотов.

– Якщо зважити на його стосунки з дружиною – дружба і мирне співіснування, – посміхнувся Проскурін, – то про це напевно знала Вінтер.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю