Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)
Константинов
… Режисер Ухов дзвонив Константинову щодня: кінчилися акторські проби, а консультант ще й досі не подивився матеріалу, художня рада не хоче приймати рішення, поки не буде думки спеціаліста.
– Гаразд, а якщо я приїду до вас годині о десятій? – спитав Константинов. – Це можливо?
– Та хоч о дванадцятій! – вигукнув Ухов. – Будете ви, режисер Женя Карлов, він казав, що знайомий з вами, і я! Нема проблем, хоч о першій годині ночі!
– Чи не дозволите мені запросити дружину? – запитав Константинов.
– Будь ласка, буду дуже радий.
… Константинов залишив помічникові телефон знімальної групи і монтажної, сказав, коли він буде дуже потрібен, то їхати від «Мосфільму» десять-дванадцять хвилин, подзвонив Ліді й попередив, що ждатиме її біля прохідної о дев'ятій п'ятдесят п'ять.
– А без п'яти десять ти не можеш сказати? – всміхнулася Ліда.
– Можу, але в цьому буде деяка умовність. І потім я не люблю слова «без», у ньому, мені здається, смуток бринить, – відповів Константинов.
… У залі для переглядів було душно, вентилятор не працював; Ліда поглядала на чоловіка – схуд. Він весело розмовляв з Уховим і Кардовим, жартував з монтажницею Машею, нарікав на негоду – зовсім немає літа, безперестану періщать дощі; розповів смішний анекдот, попросив дозволу зняти піджак і сказав:
– Якщо не заперечуєте – почнемо?
Над сценарієм фільму про чекістів він просидів – ще на самому початку роботи – майже два тижні; на кожній сторінці було чимало поміток, зауважень; коли Ухов побачив це, то аж застогнав:
– Костянтине Івановичу, але ж сценарій уже затвердили!
– Тоді навіщо я вам?
– Як це навіщо?! Ви повинні його переглянути в плані достовірності як фахівець.
– Я це й робив. Та коли автор пише: «озадачьте себя вопросом», то як же мені не звернути вашої уваги на такий ляп?
– Це не ляп. Це звичайний вираз, він популярний у нас.
– Погано. Словник Бархударова трактує слово «озадачить» як «поставить в тупик». А я не хочу, щоб чекіст розмовляв поганою російською мовою.
– Невже «поставить в тупик»? – здивувався Ухов. – Хай йому чорт, спасибі, це треба перелопатити.
– Перелопатити, – повторив, усміхнувшись, Константинов. – Підемо далі. Головне зауваження: в сценарії багато брехні. Причому в автора найкращі наміри, він намагається зробити емоційнішими образи чекістів. І знову з'являється дружина, яка жде чоловіка ночами, і знову молодий капітан закохується в співачку з ресторану, що зв'язана з фарцовщиками, і знову генерал знає все заздалегідь про противника… Правду треба писати, а коли автор її не знає, то варто посидіти з нами, порозмовляти, ми з радістю допоможемо. Та ось іще: у вас шпигунів пачками ловлять, а це неправда. Шпигун – рідкість у наші дні; серйозний шпигун – це найскладніша зовнішньополітична акція противника. Завербувати радянську людину в наші дні – завдання неймовірно складне; сама суть нашого суспільства суперечить цьому. Людина, яка добровільно чи навіть під натиском відмовилася б від того, що йому дає наше життя, – це аномалія.
Ухов ламав руки, клявся, ніби міняти в сценарії будь-що заборонено, річ, мовляв, уже відлита, конструкцію порушувати неможливо.
– А я ж ні на чому й не наполягаю, – озвався Константинов. – Я кажу вам те, що повинен сказати. А ваше право ві мною не погодитись і запросити іншого консультанта.
(У світі кіно режисери поділяються на дві категорії: «стоїки», котрі відкидають будь-яку поправку, навіть свого колеги, і «стратеги», котрі безстрашно руйнують конструкцію, якщо вбачають у доводах товаришів розумні міркування. Ухов хоч і був «стратегом», але лякав усіх «стоїцизмом». Попервах, поки ще не підписували наказу про запуск фільму у виробництво, він був ладен на все і вдячно приймав будь-які слушні зауваження. Та як тільки увіминули лічильник і гроші на фільм відпустили, з'являвся новий Ухов, диктатор і трибун, він відкидав кожне слово критики; на всі зауваження відповідав: «А я так бачу». І ти тут хоч лопни.)
Коли Константинов сказав, що вони можуть запросити іншого консультанта, Ухов притих, почав говорити про ранимість художника, виголосив промову, прославляючи в ній чекістів, і зрештою зауваження Константинова прийняв.
Перший ролик був видовий: актор ішов берегом річки, потім біг; шугнув з берега – гарно, ластівкою, і Константинов раптом виразно відчув смак річкової води, теплої, лагідної.
– Хочу подивитись, як він рухається, – пояснив Ухов, – це дуже важливо – пластика актора.
«Спробуй тепер віднови, як рухався Дубов, – машинально подумав Константинов. – Уникав камери. Чому? Проінструктували? Але ж це нерозумно: людина, яка завжди відчуває страх, боїться чогось – уже відхилення від норми, і ми зразу ж включимо це відхилення до «суми ознак».
– А тепер подивіться уважно, ми взяли на головну позитивну роль Броневого, доведеться повоювати на худраді, – шепнув Ухов.
– Чому? – здивувався Константинов.
– Стереотип мислення: бояться, що в ньому прогляне Мюллер.
– Яка дурниця! Актор – лицедій, чим більшим хистом перевтілення він володіє, тим вищий його талант.
– От коли б ви були членом художньої ради, – сказав режисер Євгеній Карлов, – нам тоді легше жилося б.
Броневой був чудовий, достовірний, але щось заважало йому, щось сковувало його. Константинов збагнув: акторові не подобаються слова. Справді, є три виміри: спочатку сценарій, потім режисерська розробка, а вже третя іпостась кіно – це коли з'являється Його Величність Актор. Броневой говорив текст, що йому не подобався, ніби якийсь невидимий фільтр заважав йому; там, де в сценарії був знак оклику, він переходив на шепіт, а серйозне запитання ставив з усмішкою, одним словом, намагався допомогти сценаристові, та не дуже це в нього виходило; першооснова кінематографа – діалог: коли є хороші репліки, що розкривають провідну думку, – вийде фільм, а коли нема – нічого не допоможе, ніякі режисерські вигадки.
В іншому ролику актор пробувався на роль шпигуна. Константинову зразу ж не сподобалася його зацькованість; він з першого ж кадру грав страх і ненависть.
– Такого й ловити нецікаво, – кинув Константинов, – його за верству видно.
– А що ж, іти на героїзацію ворога? – здивувався Ухов. – Мені це зарубають.
– Хто? – спитала Ліда, поклавши свою руку на холодні чоловікові пальці. – Хто буде рубати?
– Боюся, що ваш чоловік – перший.
– Нісенітниця, – поморщився Константинов. – Якщо пригадуєте, я завжди звертав вашу увагу на те, що в сценарії противник – прямолінійний і дурний. А він хитрий і талановитий, саме талановитий.
– Можна послатися на вас, коли я говоритиму на худраді?
– Навіщо? Я сам готовий усе це сказати. Прикро не так за глядача – за талановитого актора прикро. Принизливо, коли людину змушують говорити брехню, видаючи її за правду.
Решту сцен Константинов дивився мовчки, він відчував, як його з обох боків розглядали: Ухов – напружено, очікувально, Ліда – лагідно, журливо.
За мить до того, як увімкнули світло, Ліда забрала руку з його долоні й трохи відсунулась.
Ухов закурив, потер руки і з удаваною веселістю мовив:
– Ну а тепер кажіть усе відверто.
– Ви справді хочете відверто? – спитав Константинов.
Карлов усміхнувся:
– До кінця – не треба, залиште шанс режисерові, Костянтине Івановичу.
– Мені не дуже все це сподобалось, – вів далі Константинов. – Не гнівайтесь, будь ласка.
– У вас є улюблене слово, Костянтине Івановичу, – «мотивування». Ваше мотивування?
– Розумієте, слабенько все це. Немає думки. А робота чекіста – це насамперед – думка. А думці невластивий штамп. Ось у чому заковика. Мій шеф, генерал Федоров, в час війни очолював відділ, який виманював німецьких шпигунів. Він мені розповів дивовижний епізод: перевербований агент відправив у абвер, Канарісу, нашу телеграму, просив прислати йому помічників, зброю, другу радіостанцію. Це якраз аналогічно тій історії, яку чудово написав Богомолов у «Серпні сорок четвертого». Самі розумієте, поразки просто-таки не могло бути, потрібна була тільки перемога. А перевербований агент, відправивши нашу телеграму, взяв та й помер від розриву серця. А від служби Канаріса зразу ж надійшла шифровка, просять уточнити деталі. А кожен агент має свій радіопочерк, обманути противника тут важко, майже неможливо. Як же бути? Послали відповідь: «Передачу веду лівою рукою, під час бомбування мені поранило праву руку». Звідти негайно запитують: «Як здоров'я Ігоря?» А це сигнал тривоги, агент нам усе розповів. Відповідаємо заспокійливо: «Ігор поїхав з лазарета в Харків до тітки Люди». Але й це не влаштувало Канаріса. Вони надіслали шифровку іншому своєму агентові, наказали перейти лінію фронту, зустрівшись попередньо з тим, який помер, упевнитися в тому, чи справді поранило в руку. Що робити? Як повестися?
– Не знаю, – відповів Ухов.
– Подумайте. Не поспішайте. До речі, агент, якого вони викликали до себе, теж сидів у Федорова. Що б ви зробили?
– Повідомив би, що нема можливості перейти лінію фронту.
– Це не відповідь для Канаріса.
Карлов сказав:
– Якщо це не відповідь – значить, операцію провалено.
– Це теж не відповідь. Операцію – ми ж умовились – не мали права провалити; якби тоді операція провалилася, то не був би нині Федоров моїм начальником.
– Та не мучте, – благав Карлов.
– Федоров пробув тиждень з агентом, якого викликав Канаріс. Росіянин, потрапив у полон, зламали, пішов до Власова, звідти забрали в розвідцентр абвера. Федоров жив із ним мало не в одній кімнаті, розглядав його, він певен був, що й у противникові можна знайти людину. А тим часом чекісти шукали – в збаламученій евакуацією країні – рідних цього самого агента. І знайшли його молодшого брата. На фронті знайшли. І привезли літаком під Москву. І Федоров улаштував зустріч братам, відпустивши їх до Москви. Вони повернулися ввечері наступного дня, а через тиждень агент вилетів до Канаріса, потім повернувся, операцію виграли. Хіба це не тема? Відпустити ворога? Хіба це не цікаво для художника – описати переживання Федорова до того дня, поки шифровки від Канаріса не пішли знову до того, кого «поранено в руку»?
– Сюжет для фільму, – сказав Карлов.
– Що ж мені з моїм сценаристом робити? – зітхнув Ухов. – Задушити? Він уже нічого не втне, розумієте?
– Запросіть автора діалогів, – порадив Константинов. – На Заході в кіно працюють розумні люди; згадайте, як часто вони запрошують письменника писати діалоги, причому хорошого письменника…
– Хорошому письменникові й платять добре, – сказав Ухов.
– Я ще хотів сказати, хоч фактура у вашого шпигуна достовірна, але актор він поганенький.
Ухов обернувся до монтажниці Маші:
– Покажіть нам фото інших акторів. За фактурою дуже схожий Аверкін, у нас він є на плівці?
– Є.
– Просто-таки двійник, але з пластикою в нього не все гаразд, – пояснив Ухов.
Застрекотіла камера, і Константинов навіть примружився: актор, якого йому зараз показали, був справді як дві краплі води схожий на того, який так грубо грав шпигуна.
– Ви що, загримували його? – спитав Константинов.
– Так. Риммочка у нас геній, – відповів Карлов, – вона вміє досягти абсолютної схожості.
– Неймовірно, – сказав Константинов, відчуваючи дивне, нез'ясовне хвилювання, – це неймовірно.
– Кіно – синтез неймовірного, – засміявся раптом Карлов. – У мене нещодавно помер актор, який грав головного героя, а в нас залишилися три сцени з ним, уявляєте? Перезнімати весь фільм? Неможливо, ніхто на це грошей не дасть. Тоді я знайшов дублера і зі спини, а інколи й у профіль дозняв ці три сцени – ніхто, навіть професіонали, не помітили, що підставний.
Константинов засміявся, потім надів піджак, якось неуважно витяг сигару:
– Товариші, прошу вибачення, але я мушу їхати.
Повернувшись до КДБ, Константинов ліфта дожидатися не став, вибіг до себе на п'ятий поверх, покликав Гмирю й Проскуріна.
– Потрібен двійник, сьогодні ж нам потрібен двійник, завтра він сяде за кермо дубовської машини. Ми повинні знайти такого чоловіка, він буде щоранку виїжджати на його машині з дому, з набережної, під'їжджати до інституту, заходити у вестибюль, виходити з чорного ходу, повертатися до нас, потім, о шостій, брати машину й Ольгу і їхати на квартиру Дубова. Тільки так. Ольгу підключимо, коли знайдемо двійника.
– Вона не погодиться на це, – заперечив Проскурін. – Вона ж закохана.
– Я спробую її умовити, – відповів Константинов. – Спочатку треба підшукати двійника. Мені чомусь здається, що, включивши в діло двійника, ми виманимо ЦРУ на зв'язок. Мабуть, вони мовчать тому, що не бачать Дубова, він же казав, що вони за ним постійно стежать…
– Двійника можна розпізнати, – зауважив Гмиря. – Тоді провал буде остаточний, нікого ми не виманимо.
– Дивлячись як двійник працюватиме, – сказав Константинов. – Ми знайдемо для нього ракурси, відрепетируємо манеру поведінки. Тепер ось що… Я проаналізував ті місця контрольних сигналів, які ЦРУ давало Дубову. І виходить, що вони викликали його на такі маршрути: Садове кільце, Парк культури, Ленінський проспект. Це один маршрут. Другий: через Дорогомиловський міст, набережною, мимо «Мосфільму», по Університетському на Ленінський проспект. Так? Третій маршрут: Можайське шосе, поворот на малу кільцеву, повз Парк Перемоги, через Вернадського, Ленінський проспект.
– Правильно, – пробасив Гмиря.
– Ольга мені сказала, що найчастіше вони зупинялися коло парку на Університетському проспекті; потім біля колонади Парку культури Горького; садив він її в машину завжди на одному й тому ж місці, біля інституту, за нашою версією, сигнал «Паркплац». Приїжджали на ці місця завжди в той самий час: від шостої тридцяти до сьомої. Машини співробітників ЦРУ їздять якраз там.
Гмиря й Проскурін напружено стежили за думкою Константинова.
– Ольга згадує, що кожного вівторка вони їздили до колонади, а кожної п'ятниці – в парк на Університетському. Сьогодні понеділок…
– А кого ж ми посадимо за кермо? – зітхнув Проскурін. – Нема двійника, Костянтине Івановичу, чого ж себе заспокоювати?
Він дивився на сигару Константинова мов зачарований, чекав, що можна буде закурити зразу ж, як тільки генерал почне пихкати голубим, сухим димом.
– Та куріть, – вгадавши бажання Проскуріна, сказав Константинов. – Ви злий без сигарети. Де, до речі, Гавриков?
Проскурін і Гмиря перезирнулись.
– А що, – пробасив Гмиря, – справді схожий. Тільки дуже жвавий, поривчастий, а Дубов удавав солідність; начальникам подобається, коли підлеглий – солідний і вивірений у словах та рухах.
– Мені, між іншим, – зауважив Проскурін, – теж подобаються солідні підлеглі, але це зовсім не означає, що всі солідні – шпигуни.
– Так само, як жвавість і поривчастість не є головною визначальною рисою торохтія й балабона, – відповів Гмиря. – Гавриков, справді, схожий, тільки він у лікарні, товаришу генерал.
Константинов приїхав до госпіталю, де помирав потомствений сталевар із «Серпа» Василь Феофанович Гавриков, батько старшого лейтенанта Дмитра Гаврикова. Старий ледве ворушив натрудженими величезними руками, насилу розплющував очі, раз по раз непритомнів, та коли приходив до пам'яті, то зразу ж шепотів:
– Митю, де ти?
– Я тут, тату.
Старий брав синову руку своїми крижаними пальцями, й клав її на свої груди, й так завмирав, і на обличчі в нього з'являлась усмішка; колись батькові руки були дужі й надійні, а що може бути прекрасніше за батьківську надійність і силу, яка є супутником у твоєму житті?! Тепер же старий шукав синову руку, заспокоювався лише в ту мить, коли пальці їхні відчували один одного.
Коли батько впадав у забуття, Дмитро виходив у коридор, курив і плакав. Він забороняв сам собі плакати, щоб не червоніли очі, батько все помітить, на те він батько, і зразу спитає: «Чому плачеш, сину?» А що він відповість? І так уже третій тиждень він казав старому, що операція пройшла добре і що скоро випишуть його додому, а батько вдячно сприймав синову брехню, тільки весь час шукав його пальці.
Тут, у коридорі, Константинов і побачив Гаврикова. Той стояв біля вікна, припавши чолом до холодної металевої рами, дивився на квітучий парк і з жахом думав про те, як повезе він звідси батька, крізь цвітіння й зелень, мертвого, величезного, повезе на Ваганькове, і як трунарі квапливо забиватимуть цвяхи, поглядаючи на годинник, – роботи в них багато, як же вони поспішали, коли два роки тому ховали маму, як діловито поспішали, і як від них тхнуло горілкою й цибулею, і яким фальшивим було їхнє вдаване співчуття…
– Дмитре, здрастуйте, – тихо сказав Константинов, поклавши руку на плече Гаврикова. – Пробачте, що я невчасно.
Той обернувся, впізнав генерала, не дуже й здивувався, що побачив його тут, витер очі й мовив:
– Тато ще живий.
– Дмитре, я прийшов до вас з проханням. Мені совісно просити вас про це, але більше нема кого просити. Коли б я міг не приходити до вас, коли б я мав бодай якусь заміну для запасного варіанта, я не наважився б прийти.
– Сталося щось?
– Так. Можете мене вислухати?
– Можу.
… Константинов привіз Гаврикова на Мосфільм, у гримерну. Гмиря ждав їх тут сорок хвилин; у чемодані були два костюми Дубова, його сорочки й галстуки.
Режисер Карлов (Ухов виїхав на натуру) познайомив Гаврикова з Риммою Неустроєвою.
– Риммочко, – сказав він, – зробіть з цього красеня іншу людину. Ніколи ще не знімалися, Дмитре? Бійтеся жінок з масовки, а то закрутять голову. Де фотографія?
Гмиря вийняв з бумажника фото Дубова.
– Я з ним відпочивала в Піцунді, – бовкнула Римма. – Дуже славний мужчина, забула тільки, як його звуть.
– Ігор, – сказав Гмиря, поглянувши на Константинова з жахом: уся конспірація пішла к бісовій матері. – Ігор Павлович.
– Ні, – відповіла жінка. – Тільки не Ігор. Я пригадала. Я імена згадую дуже важко, а прізвища запам'ятовую легко. Дубов це.
– Ви помиляєтесь, – сказав Константинов. – Напевне помиляєтесь, прізвище цієї людини Лісников. Ігор Лісников.
– Дивно, – мовила жінка й поклала голову Гаврикова на спинку крісла. – Ну та бог з ним… Розслабте обличчя, будь ласка, заплющіть очі. Чому ви такий напружений?
Константинов благально подивився на Карлова; той зрозумів і сказав Риммі:
– Пташечко моя, нам би швидше.
– Якщо швидше, тоді я з нього не Лісникова зроблю, а Ріну Зельоную. Чого це очі у вас припухли? – спитала вона Гаврикова. – Пили вчора багато?
– Він не п'є, – сказав Константинов. – У нього горе, Риммочко.
– Як же тоді йти на знімальний майданчик? Горе перед камерою не приховаєш. Я, пригадую, якось клала грим Любові Петрівні…
– Орловій, – пояснив Карлов. – Любові Орловій.
– Саме так, – вела далі Римма, накладаючи на обличчя Гаврикова тон, – а в неї вже почався біль, остання стадія раку, то вона, знаменита жінка, справжній художник, найдужче боялася, щоб тільки глядач не відчув на екрані її страждання. Адже ми, жінки, жахливі люди, ми не вміємо приховувати свого настрою, не те що болю. А кажемо: «Ви, чоловіки, болю терпіти не можете». Саме ви можете терпіти біль і приховувати настрій. Ненавиджу жінок, слово честі, ненавиджу. Ану, засмійтеся, – звернулася вона до Гаврикова. – Засмійтесь, засмійтесь…
– А не можна без сміху, Риммочко? – запитав Константинов.
– Не можна. Сміх оголює обличчя, мені тоді легше працювати.
Гавриков засміявся силувано, самими губами. Константинов розкурив сигару, пихнув синім димом, подивився в дзеркало:
– По-моєму, тепер ми не відрізнимо Дмитра від Лісникова. Як думаєте, Риммочко?
– Я ще не почала працювати. Будемо робити накладку чи підняти вашому Дмитрові чуба феном?
– А що швидше?
– Швидше те, що краще. Поспішиш – людей насмішиш. Ви що, новий асистент по акторах у Євгена Павловича?
– Консультант, – відповів Карлов. – Це мій консультант.
– Ви не актор, – сказала Неустроєва, наносячи легенькі сірі тони на підборіддя Дмитра Гаврикова. – Ви весь якийсь знічений, важко буде виходити на майданчик.
«А будь ти неладна, – сумовито подумав Константинов. – І сказати нічого не можна. Адже крає хлопцеві серце».
– Риммочко, – знову, ніби відчувши стан Константинова, сказав Карлов, – ти, будучи генієм перевтілення, постарайся все-таки зробити нам Дмитра за десять хвилин, гаразд?
– Ні, Женю, десять хвилин – це утопія. Служіння муз не терпить суєти… Послухайте, як смішно, мені цей самий Дубов, так схожий на Лісникова, просто-таки подобався, добре організоване обличчя, а зараз, коли приглядаюся, дивуюсь, якась червоточина в ньому…
– Чому? – спитав Константинов.
– Це нез'ясовно. Фізіономіку ми вважали, як і все незрозуміле, лженаукою. Та й зараз… Я не можу пояснити, відчуття незбагненні.
– У нього рот млявий, – пробасив Гмиря, – рот у мужчини має бути виразним, а тут млявість.
– Правильно, – погодилася Римма. – І очі дивні… Коли зблизька вдивляєшся у вічі людини, пізнаєш її суть. Треба тільки зуміти вдивитись. Якась цятка між зіницею й білком, там зосереджується все, сама чортівня…
Константинов поглянув на годинник: Ольга вже в Москві, треба встигнути її підготувати: останні хвилини; все починає падати з рук, це завжди так, тільки не треба панікувати, все йде своїм ладом, все буде зроблено, ми їх виманимо, тільки б вона зараз якнайшвидше закінчила гримувати Дмитра, тільки б перестала краяти хлопцеві серце.
… Підполковник у відставці Сидоренко повернувся з санаторію на свою квартиру; відчинивши двері, вія побачив Гаврикова в костюмі Дубова і Константинова з Гмирею.
– Здрастуйте, Серьожо, – сказав він, – чого це ви так змарніли?
– Це не Серьожа, – сказав Константинов, – здрастуйте, підполковнику, спасибі, що приїхали вчасно. Це не Дубов, – повторив він здивованому Сидоренкові, – це наш співробітник, знайомтеся.
Гавриков подивився на Константинова запитливо: чи називати своє прізвище.
– Старший лейтенант Гавриков, – допоміг йому Гмиря. – З контррозвідки.
– А де ж… – почав був Сидоренко, потім відступив у коридор, запросив до своєї кімнати, яка була більше схожа на житло жінки: багато гарного посуду і подушка накрита тюлем.
– Нам би хотілося, підполковнику, – сказав Константинов, – щоб ви допомогли товаришеві Гаврикову. Підказали, як Дубов ходив, вставав із стільця, закурював; може, запам'ятаєте якісь його характерні рухи… Характер, як і вік, визначається не тим, як людина їсть, лягає, йде, а тим, як сідає на стілець чи встає з нього.
– Вік – це правда, а характер – навряд… Серьожа дуже стежив за тим, як рухався, як говорив.
– Товаришу генерал, – тихо спитав Гавриков, – дозвольте мені подзвонити в госпіталь?
– Даруйте, Дмитре. Будь ласка.
Коли Гавриков вийшов у коридор, Сидоренко запитав:
– Ви заарештували Дубова?
– Так.
– І ви не можете показати оригінал дублерові?
Константинов розкурив сигару, пихнув голубим димом, відповів:
– Він покінчив життя самогубством при арешті, підполковнику, і про це, крім нас, знаєте тільки ви. Я не смію говорити вам неправди, розумієте? Просто не смію.
– Серьо… Дубов був дебеліший. Вам треба підгодувати дублера, – сказав Сидоренко. – А так – дуже схожий.
Гавриков повернувся, сів на краєчку стільця, спитав:
– Дозвольте закурити, товаришу генерал?
– Будь ласка, Дмитре. Як батько?
– Питає, де я…
– За чотири години повернетесь…
– Я готовий, товаришу генерал.
– Що з батьком? – спитав Сидоренко.
– Рак підшлункової… Я, мабуть, почну ходити, вставати, закурювати, а ви мене коригуйте, – сказав Гавриков.
– Закурював Серьо… закурював Дубов дуже цікаво, – сказав Сидоренко. – Він якось спритно викидав з пачки сигарету, притримував її пальцем, брав у рот – неодмінно в лівий куточок і робив дуже глибоку затяжку.
– Які сигарети він курив? – спитав Гмиря.
– «Аполло – Союз».
– Спробуй їх дістати, – відповів Гмиря на запитливий погляд Константинова. – Тільки в магазині «Берёзка».
– Значить, дістаньте там, – сказав Константинов. – І зробити це треба негайно.
Гмиря поїхав; Гавриков викинув сигарету з своєї пачки, затиснув у лівому куточку рота, прикурив, зробив глибоку затяжку.
– Схоже, – сказав Сидоренко. – Дуже схоже.
– Так курять шеріфи, – сказав Гавриков. – Ми грали таку манеру, коли були школярами. Він іще повинен був, коли підводився із стільця, впиратися долонями в коліна…
– Саме так, – сказав Сидоренко, – як же ви вгризлися в нього…
– Олю, здрастуйте, – сказав Константинов, пропускаючи дівчину до свого кабінету. – Знайомтеся, будь ласка.
Дівчина дивилася на Гаврикова зачудовано, але він був не в тіні, як там, у коридорі в Сидоренка, а сидів проти сонця, і вона – жіноче око натреноване – зразу побачила грим.
– Серьожа? – якось дивно сказала вона. – Ні, не Серьожа. Він ніколи не казав, що в нього є близнюк.
– У нього близнюка нема, Олю… Де, в якому місці, на якій вулиці у Дубова останнього разу заглух мотор, пригадаймо ще раз.
– Що? – дівчина, мабуть, не зрозуміла запитання, вона все ще дивилася на Гаврикова. – Про що ви?
– Ну, пригадуєте, ви казали, що в нього мотор глухнув, ви сідали на його місце, вмикали запалення, а він порпався в моторі, потім ви прогулювались.
– Так, правильно.
– Точно пам'ятаєте, що минулого вівторка ви «заглухли» на колонаді, біля Парку культури?
– Так, так, саме там! У нього, мабуть, двічі заглух мотор. Він ще тоді жартував: «Щоразу на одному й тому ж місці». А де Серьожа?
– Серьожу ми заарештували.
– Що?! – дівчина аж примружилась і схопилась руками за скроні.
– Він шпигун, цей Серьожа.
– Ні!
– Він вам про Ольгу Вінтер розповідав?
– Про кого? Хто це?
– Це жінка, яку він убив, коли вона здогадалась, хто він. І через день після її похорону запросив вас у бар. Так, так, там, у Піцунді. Я думаю, ви розумієте, що слів таких на вітер не кидають. Ми сподіваємося на вашу допомогу, Олю…
– Отже, минулого разу ви на мою допомогу не сподівались? Минулого разу ви мені не вірили, а зараз вирішили повірити?
– Якби ми вам не вірили, якби у нас були сумніви, я б не розмовляв з вами.
– Це добре, що ви мені вірите, – дівчина заговорила жорстоко, очі її звузились, стали холодними. – Я вам дуже вдячна за довіру. Але тільки я вам не вірю.
Константинов подивився на годинник: до виїзду на колонаду залишалася година, а Гаврикову ще треба було випробувати дубовську машину, права хлопець мав, але їздив тільки в автошколі, практики – ніякої.
– Що для цього треба, щоб ви повірили? – тихо запитав Гавриков.
– Нехай мені влаштують зустріч з Дубовим. І я сама запитаю його, і нехай він мені відповість. І тоді я виконаю будь-яке ваше прохання.
– Мені подобається ваша позиція, Олю, – сказав Константинов. – Ви правильно розлютились, за себе зараз боретесь, як мені здається, за своє почуття, хіба не так?
– Це не так важливо, за що я борюся. Це моя справа. Я поставила свою умову – і край.
– Ходімо в машину, – сказав Гавриков. – Ви впевнитесь, що ми говорили правду. Через годину. Ви матимете докази.
– Що, в машину приведуть Серьожу? В кайданах? – спитала Ольга, і тінь злостивої посмішки майнула на її вустах.
– Ні, просто побачите, для чого Дубов біля колонади просив вас сідати на його місце, – сказав Гавриков.
– Не розумію!
– Ви переконаєтесь у цьому через годину. Мимо вас дуже повільно від вісімнадцятої тридцять до дев'ятнадцятої проїде машина з дипломатичним номером, – сказав Константинов.
– Машини з дипломатичними поморами їздять по всій Москві.
– Але я вам назвав точний час, коли машина пройде мимо вас, Олю. Це вже не збіг, це – система. І ви були просто лялькою, коли Дубов возив вас з собою.
– Я не була лялькою!
– Олю, – сказав Константинов і знову вийняв сигару, – вам буде соромно дивитися людям у вічі, якщо відмовитесь допомогти нам, – виїхати зараз з товаришем Гавриковим до колонади і повернутися назад. Ні про що інше ми вас не просимо.
– Я не поїду.
– Про що ви хотіли запитувати Дубова?
– Я подивилася б йому у вічі й запитала: «Це правда, Серьожо?» І все. І він відповість мені, що все це брехня.
– І ви повірите його словам і не повірите нашим доказам?
– Дивлячись які докази.
– Радіограми з шпигунського центру, наприклад.
– Покажіть.
Константинов вийняв із шухляди стола папку, знайшов серед розшифрованих телеграм ту, в якій Дубова просили прислати дані на Ольгу і подав їй аркуш паперу.
– Це про вас. По-моєму, дівоче прізвище матері й бабусі не я спитав вас перший, а Дубов. Тільки зробив він це спритніше – запросив до загсу.
О 18. 30 мимо «Дубова», який колупався в моторі «Волги» біля колонади Парку культури, проїхав Лунс. Оля подивилася на годинник, потім на номер і заплакала; сама вона сиділа закам'янівши, тільки з очей котилися горошини сліз, по-дитячому великі.
Вранці у вівторок о 7. 15 розвідцентр ЦРУ вийшов на зв'язок. Шифровка, адресована Розумному, сповіщала:
«Дорогий друже, ми раді, що бачили вас в умовленому місці, значить, у вас все гаразд. Пояснюємо, ми не вийшли на об'єкт «Парк», тому що не бачили вас у машині на «Паркплаці», і до того ж нам здалося, що в «Парку» були глядачі. Обмін інформацією в четвер я намітив у призначений час коло об'єкту «Міст». Ми хотіли б прочитати ваш сигнал, який підтвердить готовність до зустрічі, біля контрольного об'єкту «Діти» – смужка губної помади на стовпі, від 18. 30 до 19. 00.
Ваш друг Д.»
Константинов підвів очі на Гмирю:
– Виманити їх ми виманили, але де ж цей чортів об'єкт «Діти»?
Ольга Вронська відповісти на це запитання не змогла, скільки не возив її по Москві Гавриков.
– Якщо ми за сьогоднішню ніч і завтрашній день не вичислимо цього клятого об'єкта, – сказав Константинов, зібравши у себе чекістів опівночі, – то гріш нам усім ціна. Зотова погубимо, Віталія тим паче…
