Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)
Константинов
О третій годині після полудня Константинов спустився в зал, де зібралися всі учасники наступної операції. На великому столі, посередині, Гмиря встановив макет Парку Перемоги.
– Товариші, – сказав Константинов, – операція, яку ми проводимо, незвичайна. Від успіху сьогоднішньої операції залежить не тільки доля чесної радянської людини Зотова, який попав у біду, але й – до певної міри – майбутнє дружньої нам держави. Я хочу, щоб ви не забували про це ні на хвилину.
Підвівся Гмиря.
– Прошу до макета, товариші. Нам здається, що американський розвідник їхатиме від Ленінського проспекту, з будинку посольства, повз університет; перед виїздом на Можайське шосе він зверне праворуч, на вузеньку дорогу, що веде через парк; саме там, де ставитимуть пам'ятник, загальмує, на якусь хвильку зупиниться й викине – а може, покладе, це взагалі було б ідеально – тайник, контейнер, зроблений у вигляді гілки. Братимемо його на місці злочину. Тому треба бути дуже обережними, раціями не користуватимемося, цілком можливо, що другу машину посольства, яка підстраховує першу, обладнали апаратурою прослухування. Через годину ми почнемо блокувати район. Дистанція між вами має бути не більша двадцяти метрів, вночі в парку темно, ліхтарі світяться тільки над дорогою, тому – увага і ще раз увага.
– Справа в тому, – зауважив Константинов, – що точного місця обміну тайниками ми не встановили, товариші. Існують дві версії, кожна має свою логіку: цю ж «гілку» зручно кинути, повертаючи на вузьке шосе, там машини ЦРУ якусь мить не буде видно: якраз там лощина; можна пригальмувати і коло обеліска – цілком умотивована затримка: людина милується краєвидом московських новобудов. Саме тому ми й змушені блокувати такий величезний район, щоб не було несподіванок, саме тому полковник Гмиря й закликає вас бути дуже обережними. Які є ще запитання?
– Товаришу генерал, сьогоднішня ніч – єдиний шанс? – спитала молодший лейтенант Жохова.
Константинов витяг сигару, відповів, зітхнувши.
– Так, як нам відомо, останній.
О шостій годині на зв'язок вийшов Коновалов:
– Товаришу Іванов, з посольства виїхало п'ять машин, Лунса між ними нема, йдуть по Садовому в напрямі Кримського мосту.
– Хто з ЦРУ?
– Джекобс і Карпович.
– Як тримаються?
– Спокійно… Ні, Джекобс зразу ж перестроївся у лівий ряд, мабуть, хоче знімати пароль з «Волги».
– Карпович його страхує?
– Ні, спокійно йде в третьому ряду… Не оглядається… Джекобс зняв пароль, шпарко звернув у правий ряд, робить коло, спускається на набережну, виїздить на набережну… Їде мимо будинку Дубова… Дивиться на місце його постійної парковки…
– А може, пароль «Паркплац» – парковка біля будинку? – замислено спитав Константинов Гмирю й Проскуріна, що сиділи поруч. – Чому він проїхав коло цього будинку?
– Піднімається провулком угору, – тим часом доповідав Коновалов. – Спинився біля посольства… Не замикаючи машини, вбіг у двір… Вийшов… У руці пачка журналів… Сів у машину… Виїхав на кільце. Їде в другому ряду. Круто звертає у крайній лівий ряд, перевіряється.
– Бачить вас?
– Не знаю.
– Погано, – сказав Константинов.
– Перейшов знов у другий ряд, узяв напрямок до Кримського.
– Хто доповідає? Друга?
– Ні, доповідають з першої, він ще в полі зору.
– Що ж, ведіть спостереження далі.
– Єсть.
О шостій сорок п'ять Джекобс запаркував машину коло будинку, де живуть співробітники посольства, й піднявся до себе.
О сьомій годині Константинов виїхав у Парк Перемоги.
О першій годині ночі співробітників Коновалова зняли; періщив дощ; усі промокли до нитки. ЦРУ на зустріч не вийшло. Провал.
Славін
«Здрастуй, рідний мій!
Я придумала філософську формулу, і вона чудова: лицемірство колишеться, як завіса, прикріплена між двома колосниками, а посередині тріумфуючий міщанин! Сусід Валерій Миколайович, зустрівши учора мене біля ліфта, спитав: «Нелегко молодій вродливій жінці завжди жити в самотині, чи свобода кохання гарантує її від цього почуття?» Я хотіла йому сказати, що він старий пошляк, але ти вчиш мене бути стриманою, і я відповіла йому як у парламенті.
Отак.
Як же мені без тебе трудно, Віталю! Не тому, що я слабка жіночка і мені потрібен чоловік з біцепсами, який захистив би мене, а тому, що мене зроблено з твого ребра, і я пишаюсь тим, що ти мій володар; світ, при всій його щедрості, досить-таки слабкий на таланти, а те, що ти талановитий, для мене цілком очевидно.
До речі, Ільїни купили дивовижне цуценя, йому тільки один місяць, але – уяви собі! – надвір проситься, скавчить біля порога, схоже на ведмедя, страх яке ласкаве. А що коли я куплю таке цуценятко до твого приїзду? Ти ж повернешся рано чи пізно, сподіваюсь?!
Так от, про талановитість. Знаєш, що я зрозуміла? Я зрозуміла ось що: жінку вабить до таланту його індивідуальність. А будь-яка індивідуальність – поза законом, і відчувати оте незвичайне для жінки дуже цікаво, про це красномовно свідчить факт перелюбства Єви, і якщо мені почнуть доводити, що Адам її до цього примусив, я буду голосно сміятись. Куди поїдемо відпочивати? У письменників відкрився будинок у Піцунді, бари працюють до дванадцятої, що, певна річ, неможливо, бо ті, хто відпочиває, мусять об одинадцятій спати міцним сном, готуючи себе до передачі «З добрим ранком»; номери розкішні, з лоджіями. Як це тобі? Я з радістю просвітила б когось з Літфонду до самої серцевини, але в них своя чудова поліклініка, отже, я не «дефіситна», думай ти. Чи поїдемо до рибалок? Але тоді я не зможу надіти довгої спідниці, а я пошила її з полотна, і вона б тобі дуже сподобалась.
Приїжджай швидше. Завтра піду до ворожки. Тут одна сліпа чудово гадає і лікує замовлянням вовчий лишай.
Отак.
А взагалі, по-моєму, серце людини не в силі вплинути на розум; серце – добріше. Я стала злою. Можна до всього звикнути: звикаєш курити, звикаєш приховувати позіхання, звикаєш вислухувати нісенітниці, звикаєш заспокоювати Лілю; не можна тільки звикнути до чекання.
А дехто може. Я з самого малку не могла – постійне, кляте нетерпіння. Мабуть, ти мене ледве терпиш, правда? Як добре любити жінку, спокійну, як теличку, і таку ж посидячу. А що? Коли є непосиди, як назвати їхню протилежність?
Ти взагалі розумієш, чому я канючу без упину? Я ж відволікаю тебе від твого діла, хочу, щоб ти на мене розізлився, тоді тобі краще думатиметься. Треба б сформулювати й захистити кандидатську «Теорія відвертання від ділових турбот подразником кохання». Мене тоді жінота розтерзає.
Про новини. Дзвонили Кост. Ів. і Ліда. Обоє аж надто весело говорили, який ти молодець, і що ти ось-ось повернешся, і що, мовляв, відрядження це, на відміну від інших, просто-таки прогулянка, я зразу ж подумала – втішають. І сказала їм про це. Кост. Ів. засміявся й відповів, що загалом так воно й є, але якихось серйозних підстав, щоб непокоїтись, нема.
Дзвонила Надя Степанова. Хоч вони й не живуть разом, але вона все-таки питала про Диму. Зі мною розмовляє сухо: я ж не жінка, а подруга, а їх, подруг цих, треба боятися – лихий приклад – людям заохота.
Я їй сказала, що ти зараз у від'їзді, і тому про Диму нічого не знаю, тільки в газетах читаю його кореспонденції. Листа від Дими посилаю тобі в цьому ж конверті, дуже хотілося відкрити його, та коли жінка хоч раз прочитає листа, адресованого мужчині, чи загляне в записну книжку, значить, любов кінчилась – почалася матата, треба розлучатись. Дивно, розлучаються, тільки коли люблять, коли ж любов кінчилась, починають прискіпуватись, розлучення не дають, скандалять і ходять скаржитися в громадські організації.
У нас поганюща погода: то холодно, то жарко, кладуть хворих з гіпертонічними кризами. Пригадуєш, Холодов радив сердечникам у місяці неспокійного сонця жити в підвалах? Може, він правильно радив?
Рідний мій, я бачила вчора, коли поверталася з клініки, як у сквері скублися голуби. Я ніколи не думала, що ці птахи вміють битися. Пікассо, символ миру і таке інше. Але потім я збагнула, що билися вони за любов. А хіба можна таку бійку вважати за бійку?
Будь ласка, якщо зможеш, купи мені книжку Айєрса про травматологію в дітей середнього віку. Дуже багато до нас привозять з переломами. А найбільше дівчаток. Випадають з вікон. Хазяєчки миють шибки, коли мами чи бабусі немає вдома, спочатку – за їхньою логікою це правильно – відкривають нижній шпінгалет – легко дотягтися, а потім, коли внизу помили, відкривають верхній і випадають з вікон. Раніш, як була я маленькою, до лікарні батьків не пускали, а тепер ми дозволяємо мамам та бабусям сидіти цілий день. Стаємо добрішими. Хоча з санітарками у нас кепсько. Йдуть прибиральницями, працюють у двох місцях, сто вісімдесят в руки, інакше й говорити не хочуть. Я, стошістдесятикарбованцевий рентгенолог, дивлюсь на них знизу вверх.
Отак.
Я дуже хотіла до твого приїзду замовити дубову раму в твій кабінет, таку, яка тобі подобається, але зрозуміла, що планета наша для розваг мало обладнана, сто разів правий Маяковський. Мені сказали, що замовлення можуть виконати через рік, у кращому випадку. Ну й чорт з ними, правда? Аби тільки ти скоріше повернувся, і ми з тобою були б разом хоча б у ту суботу і в неділю, коли ти прилетиш. А ще краще – ввечері в п'ятницю.
Я тебе цілую, любов моя.
Ірина».
«Віталію, привіт!
Мені передали твою вісточку. Я почав дещо розкручувати про Глебба. Жду повідомлень з Бонна. Там взагалі цікава конструкція вибудовується. Ти – молодець, що наштовхнув мене на цю тему. Виявляється – але поки що це в стадії уточнення, – Зепп Шанц – акціонер тих компаній, які були зв'язані з Нагонією. Тому він і допомагає відправляти до Огано головорізів з нових штурмових загонів.
У мене є приятель, Курт Гешке, тямущий хлопець, був співробітником «Шпігеля», друг Вальрафа, його ця тема цікавить. Колись я віддав йому свої матеріали на людей Ліма в Західному Берліні, а тепер він напевне допоможе мені з Зеппом Шанцем. Поки що, як пише Курт, ясно лише одне: головорізи Зеппа летять у Луїсбург не на «Люфтганзі», а їх таємно перевозять американські транспортні літаки, а це – за якимось там положеннями Пентагону – заборонено: бояться демаскування і таке інше. Курт чатує, він це вміє робити, щоб потім бабахнути на повний голос – отоді й потягнеться ланцюжок: хто дозволив їх перевозити? А коли Пентагон хитрує, і все це робиться за їхньою вказівкою, щоб маскуватися? Курт вважає, що скандал буде страшенний, він там, до речі, ходить круг резидента ЦРУ, щось проти нього копає, ніби той на чомусь горів, але про це розповідає мало. Взагалі славний хлопець: я послав йому телекс, то він відповів мені через п'ять годин, але телеграмою – видно, не хотів, щоб прочитали ті, кому він не вірить. А не вірити йому доводиться багатьом.
Отакі справи, старий. Як там у вас у Москві? Що хорошого? У мене тут жарко – і в прямому і в переносному розумінні. Доводиться потроху боротися: посол, слава богу, мудрий чоловік, він розуміє, що почуття літератора зовсім інші, ніж почуття людей будь-яких інших професій (це не культ елітарності, просто – констатація факту). Тому він підтримує мої кореспонденції, а дехто – заперечує, вважає, що я згущаю барви… А я їх не згущаю, журналісти – народ корпоративний, ми – й ті і наші – одностайні в одному: от-от почнеться побоїще, Огано доводить істерію до певного абсолюта, коли далі вже робити нічого, окрім як стріляти. Вночі на вулицях тріщать автомати, військові патрулі їздять на машинах, інакше місто охопив би терор. Грісо відмовився запровадити комендантську годину, і мене це, відверто кажучи, насторожило: я був у Чілі напередодні путчу. Правда, я не можу сказати, що революція тут не озброюється – вони озброюються, вони вчаться боротися за революцію: здійснити її так само нелегко, як і захистити; Ленін, здається, твердив, що захистити – трудніше.
Учора один товариш закинув мені: «Чи не забагато діалогів у ваших репортажах; книга – це одне, а журналістика – зовсім інше». Я пояснив йому, чому люблю діалог: саме діалог дозволяє відходити й наближатися до тієї чи іншої теми, звужувати рамки питань або ж розширювати їх; залишати проблему і повертатися до неї, а головне – змушувати читача йти за тобою; менторство вже набридло. Діалог дозволяє підняти співрозмовника, йому можна віддати свої думки або ж узяти на озброєння його слова, виділити їх, налягти на них, це ж гра розуму, хіба не так?
А мені заперечили: «Це не в традиціях російської журналістики».
А я на це відповів: «Найкращий, найталановитіший поет нашої епохи тому й загинув, що був поза традиціями віршування. Але я стрілятися не збираюсь, хоч і не смію порівнювати себе з Маяковським».
А тепер повернемося до наших баранів. Взагалі я, мабуть, являю собою приклад літератора, який, захищаючи свою думку, наводить такі докази, котрі, на перший погляд, самій думці суперечать. А що? Найкращий доказ примату добра на землі – хороше й яскраве змалювання сил зла. Декого це бентежить, хочуть однієї барви, але так не виходить, не повірять, люди тепер розумними стали, якщо де й відбулася культурна революція – то це в нас, при всіх наших вадах. Для чого цей пасаж? А от для чого: мене треба дочитати до кінця, щоб мати цільне враження; я пишу не словами, а блоками, інакше кажучи, думками, – скинь капелюха, начальнику, я скромний!
Ерго: Курт запропонував об'єднати матеріали про дядю Шанца, нациста, якого ми шукаємо, і про племінничка, який йому потрібен. І бабахнути один-єдиний матеріал. Більше того, Курт говорить натяками, що свояцтво цих двох сучих синів веде ще й до якогось третього за… ця. А хто він – не відкриває, отже, я гадаю, розкопує щось дуже цікаве.
Завтра мене обіцяють підкинути на кордон, у той район, де стоять банди Огано. Знаєш, що зробив цей чоловік? Він замовив мішені для стрільби – портрет Грісо. І перший прошив його чергою. Цікаво, що цю мішень друкували в Штатах, клеймо виявили, але малював Джорджа Грісо китаєць – вони не можуть малювати африканця чи європейця, не надавши їхнім обличчям свого національного колориту. Сподіваюсь, що ти не звинуватиш мене в націоналізмі?
Тут у прес-барі я зчепився з якимось британцем.
«Ми говорили вам про жовту загрозу ще в сорок п'ятому, а ви посилали Пекіну машини, коли ваші люди жили в землянках». Я страшенно розлютився. «Я ці вагони вантажив, – сказав я йому. – Своїми руками. І йшли ці вагони через Білорусію, яка й справді жила в землянках. Але ми робили правильно, бо я не знаю, що таке «жовті», я знаю китайців і люблю їх, жив у них, їв з ними з однієї миски. Китайці, як велика нація, залишаться й пам'ятатимуть – мусять пам'ятати, – хто допомагав їм, у яку годину, відриваючи від себе, від своїх людей те, що їм було так потрібно, ні, не зможуть не пригадати – будь ласка, я готовий і на таке формулювання: «Поганий той політик, який живе сьогоднішнім днем». Треба думати наперед, політик – це будівник», і коли б, до речі, на заході в політиці був хоч один будівник, а не самі тільки юристи, вони дуже легко зрозуміли б наші наміри, адже неважко вичислити, що ми будуємо і що хочемо побудувати. А втім, можливо, й розуміють, бо намагаються розорити озброєннями. А взагалі, «панмонголизм, хоть слово дико, но слух ласкает мне оно». Ніхто так не зрозумів нас, як найвищий інтелігент Блок: «Да скифы мы, да, азиаты мы, с раскосыми и жадными глазами». «Скифы» – куди більший гімн росіянинові, ніж хвацькість і привілля наших лапотників. Чому, до речі, лапотників? Я на місці промкооперації золото качав би з лапотного промислу – немає зручнішого й гігієнічнішого взуття, а буржуй нас обійшов – що є духу личаками торгує, правда, трохи модернізованими. Серйозно, це не з серії «Росія – батьківщина слонів», це – до діла.
Салуд, камарада! Венсеремос!
Обніми Ірину, вона в тебе – справжній товариш. Заздрю чоловікам, у яких є друзі-жінки. Їх – мало. Тому їх треба берегти, але не потурати. «Домострой» – непогана книга, правда ж?
Привіт, старий. Обніми всіх наших з тобою друзів, скажи їм, що я без них дуже скучаю.
Дмитро Степанов».
… Але цього листа Славін не одержав: його заарештувала служба генерала Стау.
Глебб
Він вилетів у джунглі, на кордон, о десятій годині вечора, коли спала густа темрява. Однак, під'їхавши до військового аеродрому, Глебб витяг з портфеля бороду й вуса, легко приклеїв їх пастою – обличчя зразу ж зовсім змінилося.
Через сорок хвилин вертоліт приземлився на березі океану. Біля трапа стояв Огано: поблискували білосніжні зуби.
– Радий бачити вас, Джон, – сказав він, тиснучи своєю величезною, м'якою долонею холодну руку Глебба. – Скільки у вас часу? Години дві, не більше?
– Ще менше, Маріо.
– Ходімо, нам зварили плавники акули, поговоримо за вечерею.
– Давно не їв акули, – зітхнув Глебб. – А люблю до нестями. Хто готував? Мій кухар? Ван?
– Ван, справді, гарний кухар, спасибі за рекомендацію.
– Я поганих людей не рекомендую; Ван ублажав мене в Гонконзі, як ніхто.
Стіл був накритий на дерев'яному помості, під пальмою; біля трьох крісел горіли факели, тривожно вихоплюючи з пітьми постаті охоронців, озброєних маленькими ізраїльськими – схожими на іграшки – автоматами.
– А де Лао?
– Я тут, – відповів Лао з пітьми, – я люблю жити в тіні.
Глебб обернувся: військовий радник Лао з гонконзького концерну Ліма вийшов з пітьми до помосту; обличчя його здавалося блідим; з того часу, як він сидів «під дахом» банківської корпорації містера Ліма, дуже схуд, постарів; лоб зорали глибокі зморшки.
– Погано себе почуваєте? – спитав Глебб, тиснучи йому руку. – Чи нервуєтеся перед початком битви?
– Я не маю права ні на перше, ні на друге.
– За наказом чи певні в своїй перемозі?
– І так, і так.
Глебб обернувся:
– Тут багато зайвих, Маріо. Розмова буде надто важлива.
– Моя охорона не знає англійської, вони ж нічогісінько не розуміють, здорові, надійні звірі.
– Але Джон правильно сказав, – озвався Лао. – Я пропоную погуляти по берегу, а потім уже сядемо їсти акулу.
Він узяв Глебба під руку:
– Найдужче я зараз боюсь, що Ленглі все-таки пришле сюди нового резидента.
– За десять днів до початку «Факела»? Треба бути ідіотами. – Глебб посміхнувся.
– Думаєте, вони у вас генії? Звичайно, треба бути ідіотами, але я дуже цього побоююсь.
– Може, мені послати телеграму адміралові? – спитав Огано. – Моїм шифром?
Лао посміхнувся:
– Як вона звучатиме?
– «У мене налагодились дуже добрі контакти з містером Глеббом, прошу…»
Лао, роздратовано знизавши плечима, закінчив: «Не присилайте нового резидента!» А то напишіть ще, моїм людям доведеться і нового чужака пристрелити? Може, так?
– Треба буде віддати одного чи двох з вашої групи, – зауважив Глебб. – Підкинути трупи, передавши повідомлення в пресу.
«Під час стрілянини вбито терористів з червоної армії дії…»
– Ні в якому разі, – заперечив Лао. – Ви мене дивуєте, Джон. «Червону армію дії» пов'язують з нами. А Лоренса – за нашою з вами версією – вбили просто ліві. Росіяни. Або кубинці. Мої люди вмотивовують зв'язок убивць Лоренса з Нагонією, виходить славно, треба буде відшліфувати, і згодом ви запустите це в газети. Але я просив вас прилетіти, Джон, не тільки у зв'язку з цими справами. Ми ваші прохання виконуємо зразу, а от ви нас підводите.
– В чому?
– Два тижні минуло, як ви обіцяли передати нову партію вертольотів. Де вони?
– Думаєте, так легко погоджувати всі ці деталі з Пенгагоном?
– Я ж не скаржусь на труднощі з моїми шефами? Ви в своїй радіограмі б'єте тривогу, і за годину мої люди нейтралізують Белью. Ви просите ізолювати Лоренса – за дві години ми розігруємо комбінацію, його нейтралізують. Це вже моє діло, чи зв'язуюсь я з Гонконгом, чи ні, це ж вас не цікавить, хіба не так? Чому ж мене мають цікавити ваші стосунки з Пентагоном?
– Вертольоти будуть, – сказав Глебб. – Я обіцяю це твердо.
– Коли?
– Мені треба забрати з собою прокоригований вами план операції – з урахуванням зауважень, які я вам надіслав. Я вимагатиму, щоб вертольоти передали з флоту негайно.
– Добре. Спасибі. Ми дуже чекатимемо, Джон. Тепер – друге. Ви обіцяли, що поставки росіян у Нагонію скоротяться, – вони, навпаки, зростають.
– Я думаю, коли ви підготуєте матеріали про вбивство Лоренса і коли ці матеріали будуть імовірні, ми заженемо росіян у глухий кут; газети вимагатимуть закрити порти для їхніх суден. Я ждатиму наших матеріалів.
– Ви довіряєте Стау по-справжньому?
– Довіряю.
– Ви йому платите? – спитав Огано.
– Ми з ним дружимо, – посміхнувся Глебб. – Я вірю цьому чоловікові.
– Хто буде займатися тим росіянином, якого ви хочете підставити під Лоренса?
– Стау. А йому потрібен один труп. Або два трупи. І розголос інформації: росіянин, містер Славін, підтримував зв'язок і фінансував «червону армію дії», яка по-злочинницькому вбила американського комерсанта.
Лао поморщився:
– Забагато патетики, Джон. Починаючи з Гонконгу, ви стали надто схильні до патетики. І не чіпайте ви «червоної армії», ми висунемо іншу версію, цікавішу, я ж сказав. Маріо, у вас було запитання.
– Джон, хлопцям з наших штурмових груп треба дати перед нальотом на Нагонію трохи наркотику. Людей треба підбадьорити.
– Не слід цього робити, Маріо.
– Хлопці йдуть на вірну смерть. Навряд чи хтось із них уціліє…
Лао зауважив:
– Ми можемо управляти процесом, Джон. Якщо стануть курити після завершення операції, коли Маріо ввійде в Нагонію, розстріляємо кілька десятків солдатів перед строєм, це вмить протверезить їх.
– Я цього не робив би, – повторив Глебб, – але якщо ви обидва наполягаєте, я передам вашим людям завтра ж грамів сорок, не більше.
– Не скупіться, Джон, – сказав Лао. – Коли вам буде потрібна нова партія героїну, я підтримаю ваше прохання, Шанц одержить хороший товар у Гонконзі, я ніколи вам не відмовляв у цьому бізнесі.
– Перебільшення – це брехня чесної людини, – зітхнув Глебб. – Ви завжди тримаєте пальці на адамовому яблуку, Лао. Згоден зі мною, Маріо?
– Ні в якому разі, – засміявся той. – Я в усьому підтримаю Лао, ми кольорові, а ви прокляті янкі, не любите кольорових…
Лао взяв Глебба під руку, повів до столу:
– Джон, у вас не створюється враження, ніби дехто у Вашінгтоні проти того, щоб допомагати по-справжньому?..
– Створюється. «Реальні політики», сучі діти, миротворці, пам'ять Кеннеді не дає їм спокою, Кеннеді, а найбільше Рузвельта.
– Але адмірал буде твердий? Він не піддасться вашим «реалістам»?
– Ні. Думаю, що ні. Тільки б скоріше розпочати, Лао. Коли Маріо вдарить, коли його командос увійдуть у Нагонію, всім доведеться включитися по-справжньому, доведеться пригнали сюди літаки, доведеться прислати десант. Аби тільки почати.
– Як ви поставитесь до того, що ми виступимо на три дні раніше наміченого строку?
– Я не готовий до відповіді… Ми ждемо останню інформацію…
– Звідки?
– Від нашої вірної людини.
– Як правило, інформацію передають невірні люди, Джон.
– З кожного правила слід робити виняток.
– Яку саме інформацію ця людина вам передасть?
– Ми ждемо від неї однозначної відповіді: втрутяться росіяни чи ні, якщо Маріо ввійде в Нагонію.
– Буде пізно, Джон, – відповів Огано. – Через три години після того, як ми почнемо, росіяни не зможуть поворухнутись, їм доведеться мати справу з моїм урядом. Прошу, друзі, сідайте, акулу треба їсти, поки вона ще не розварилася.
– Де план виступу, Маріо? – спитав Глебб. – Я маю на увазі останній, скоригований Лао.
– Тут, – сказав Огано, приклавши палець до кишені френча.
– Маріо нічого не передав у Ленглі своїм шифром? – спитав Глебб.
– Навіщо? – Лао здвигнув плечима. – Ми зацікавлені в тому, щоб саме ви стали резидентом. Який смисл нам обходити вас? Ми розробили план, і ми діємо згідно з цим планом, Джон. Тепер останнє: чи є у вас можливість допомогти нам у Москві?
Глебб розстелив на колінах серветку, покрутив у руках фужер, подивився на Огано.
– Хочете віскі? Чи джину? – спитав той.
– Хочу російської горілки.
– Я жду відповіді, Джон, – сказав Лао.
– Не діждетесь.
– Джон, ми дружимо десять років, я витяг вас а багна в Гонконзі, підтримав вас тут, нейтралізував Лоренса: не заважайте собі самому підніматися по щаблинах.
– Я відповім вам, коли Маріо ввійде в Нагонію, Лао, о'кей?
Лао похитав головою:
– Не заважайте собі робити кар'єру, Джон. Мені непотрібні імена й клички ваших агентів. Поки що непотрібні. Але, зважаючи на ваші кроки, досить талановиті, я сказав би, у вас є хтось у Москві. Я готовий – в обмін на вашу інформацію з Москви – допомогти їм у роботі. На вас. Ви свою агентуру надійно законспірували? Ви певні, що їм не эагрожуе викриття?
Глебб випив горілку, яку йому налив Огано, шумно видихнув і відповів:
– Не турбуйтесь за наших людей, Лао. Ми прикрили їх так надійно, що їм нічого не загрожує – в усякому разі, протягом найближчого півроку.
– Дивіться. Я вважав за свій дружній обов'язок поділитися своїми побоюваннями. Дивіться. Німці програли тому, що дуже любили себе й недооцінювали противника. Не повторюйте помилок своїх родичів, можете поплатитися головою. Я не певен, що ви досягнете чогось із Зотовим – двоїстість не метод у політиці, а ви хочете перейти з розряду ділків у лігу політиків, Джон, ви страшенно цього хочете…
– Дорогий Лао, я шаную вашу дружбу по-справжньому. Але ви надто однолінійні у ваших конструкціях. Зотову треба буде відмиватися, розумієте? Йому треба буде доводити свою чесність, а це триватиме багато місяців, а ми з вами добре знаємо, що більше як рік агент продуктивно працювати не зможе: я на це принаймні розраховую. Мені потрібно, щоб мої вірні люди в Москві були гарантовані від провалу протягом року; потім – хоч потоп, потім, я сподіваюсь, Маріо візьме мене до себе радником з економіки й фінансів, на більше я не претендую. Давайте скоригований план, Маріо, мені пора…
«Центральне розвідувальне управління.
Відділ стратегічних планувань.
Цілком секретно.
28/01-45-78.
Врахувавши зауваження директора ЦРУ, план операції «Факел» уточнено, і зараз – в остаточній фазі – він звучить так:
1. День «X» – субота, 7.00 ранку.
2. Президентський палац буде взято не тільки силами бронедосанту, а й з повітря – двадцять вертольотів післязавтра прибувають у пункт «С».
3. Джорджу Грісо запропонують звернутися до народу із відозвою про добровільну передачу влади генералові Огайо.
4. Якщо він відмовиться, то покінчить життя самогубством.
5. Похорони Джорджа Грісо візьме на себе уряд Огано, оголосивши національний траур.
6. Огано звернеться по допомогу не стільки до нас, як до своїх друзів, що представляють інтереси банківського концерну містера Ліма на Африканському континенті; більше того, він у своєму зверненні, уточнений текст якого додається, засудить вторгнення морської піхоти США.
В. о. резидента ЦРУ – Джон. Глебб».
«Текст звернення генерала Огано до народу Нагонії.
Дорогі співвітчизники!
Прийміть мої щирі поздоровлення з приводу визволення. Повстання проти іноземного ярма закінчилося перемогою. Ви покликали мене, і я прийшов до вас, щоб віддати себе служінню нації.
Ми оплакуємо трагічну смерть Джорджа Грісо, який виявився непідготовленим до тієї ролі, що йому судила доля, але це не його вина, це біда всієї нації, яка зовсім недавно скинула кайдани колоніального рабства.
Я гадаю, що наш національний рух, який здобув перемогу, з радістю підтримають друзі в усьому світі.
Я повинен найрішучіше виступити проти висадки десанту морської піхоти СІЛА.
Я хочу повторити, що служитиму справі нашої національної революції до кінця.
З нами Бог і Перемога!»
