Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)
– Припустімо. А хто ще?
За півтори години Проскурін доповів, що таку інформацію – за родом своєї роботи – одержувала тільки одна людина: Дубов Сергій Дмитрович.
«Цілком секретно.
Генерал-майорові Константинову.
На ваш запит повідомляємо, що авіаквиток до Адлера на прізвище Дубова Сергія Дмитровича здали чотири дні тому в агентстві Аерофлоту в готелі «Метрополь».
Підполковник Зиков».
ПОШУК – V
Дональд Гі виявився високим, моложавим, зовсім сивим чоловіком; лоб його перетинав червоний рубець, тому в журналістському світі його звали Гі Харві Скорцені, об'єднавши ім'я вбивці Кеннеді з прізвищем викрадача Муссоліні.
Він призначив Степанову зустріч в холі – кондиціонер у його номері, як, втім, і в усіх інших номерах, не працював: колонізатори демонтували обладнання, хоча їм пропонували великі гроші, щоб вони погодилися навчити місцевих службовців, як поводитися з не такою вже загалом хитромудрою системою. Єдиним місцем у готелі, де можна було дихати, був хол – там гуляв протяг, бо всі двері порозчиняли настіж, і з океану, особливо надвечір, повівало свіжістю.
– Я Дмитро Степанов, з Москви, спасибі, що знайшли для мене час.
– Мені хотілося з вами зустрітись, я, відверто кажучи, жодного разу не розмовляв з росіянином віч-на-віч. У вас до мене справа?
– Так.
– Будь ласка, містер Степанов.
– Мене цікавить ваша епопея з Глеббом.
Обличчя Дональда Гі раптом скам'яніло, він зразу витяг з кишені пом'яту пачку «Честерфілду», запропонував Степанову розкришену сигарету, пожадливо вдихнув дим, потім втягнув сильну голову в свої пташині плечі й відповів:
– Мені б не хотілося ворушити цієї теми.
– Ви здалися?
– Не просто здався. Я підписав беззастережну капітуляцію.
– Тому що у вас не вистачило фактів?
– Не тільки тому.
– Бачте, я не раз подорожував по Азії… У мене є матеріали про банк містера Лао.
– Ви їх одержали легально чи вас забезпечила розвідка?
– Коли б мене забезпечила розвідка, мені було б трудно опублікувати книжку про містера Лао – розвідки світу не дуже полюбляють, коли їхні матеріали з'являються в пресі. Ви почали розкручувати цю справу з іншого кінця, містер Гі. А починати треба було з того, за чиїм наказом убили секретаря Лао.
– Убивць не знайшли.
– Ви певпі, що їх шукали?
– Формально – так. Але хіба в Гонконзі це мислимо… Ви там бували?
– Ніколи.
– Якщо вас цікавить проблема світової наркоманії, раджу з'їздити.
– Я пробував. Мені не дають візи. Свобода пересування на червоних не дуже поширюється, ваші люди переслідують свої інтереси, коли галасують з цього приводу… Вам прізвище Шанц говорить про щось?
– Вільгельм Шанц, німець з Мюнхена?
– Так.
– Він працював там з Глеббом.
– Ви його історію знаєте?
– Ні. Старий німець, добре розмовляє по-англійськи, розповсюджує американські видання…
– Те, що він був гауптштурмфюрером СС, вам відомо?
– Це з серії пропагандистських штучок?
– Ми друкували в газетах факсиміле його наказів про розстріли, містер Гі. Він є в списках воєнних злочинців.
– То вимагайте, щоб його видали.
– Ми це робили тричі. Словом, групою терору в Гонконзі керував він. Думаю, що напад на вас теж готував Шанц, він умів це робити, він працював з Скорцені.
– А це вам звідки відомо?
– Про це мені сказав сам Скорцені.
– Що дає введення нової людини в мою справу, містер Степанов?
– Багато чого. Все-таки більшість американців ненавидять нацизм. Коли ви доведете, що Глебб переховував Шанца, ви привернете увагу до вашої справи зовсім по-іншому. Я готовий передати вам матеріали на Шанца. А ви розкажіть мені, чому підписали беззастережну капітуляцію.
– Хочете про це писати?
– Залежить від вас.
– Я не хочу, щоб ви писали про це.
– Боїтеся втратити роботу?
– Життя. Робота – півбіди, я вже оволодів професією посудниці, коли намагався повалити Глебба. Мене просто пристрелять…
– А якщо я напишу, змінивши прізвища? Місце дії?
– Це буде коштувати п'ятдесят тисяч доларів, містер Степанов.
– Я одержую тут дванадцять доларів на день, містер Гі. Коли зважите на те, що я тут пробуду не менше місяця, то зможу віддати вам половину.
– Хороший бізнес, – напружене обличчя Гі ледь розслабилося. – Розумієте, колего, я продав усі свої матеріали по Глеббу. Все – до останнього рядка. За десять тисяч. Коли вони прислали мені листа й сказали, що вб'ють мою матір і викрадуть сестру, я зрозумів, що вони зроблять це. Вони й зробили б це, розумієте? Я думав тоді, як же бути? Вивезти до вас маму й сестру? Нема грошей, квитки дорогі. Та й, крім того, я люблю Америку й зовсім не люблю вашого ладу.
– Так само, як я – вашого.
– Я знаю. Вас читають мої колеги.
– А ви?
– Ні. Я взагалі нічого не читаю, містер Степанов. Я не вірю жодному надрукованому слову. Я знаю, як це робиться. Я пишу те, що від мене хочуть, я відробляю, містер Степанов. Мене купила «Стар», купила на прохання того ж Глебба – в цьому я переконаний…
– Ні. Він дрібний для цього, містер Гі. На прохання його босів.
Гі похитав головою, посміхнувся:
– Як ви гадаєте, який процент від прибутку Глебб переказував на рахунки своїх босів після операції з героїном? Не більше трьох процентів – там люди обережні, вони знають, скільки можна брати. Адже краще брати довго й потроху, ніж один раз і на цьому погоріти.
– Дивлячись, яким буде цей «один раз»?
– Такса проста: з кожної реалізованої операції п'ять процентів ішло Глеббу – за прикриття. З цих п'яти процентів три він віддавав босам.
– Тоді чому він сидить у Луїсбурзі на другорядних ролях, а не загорає в Майамі?
– Тому що всі гроші він здуру вгатив у Нагонію, містер Степанов. Процентів десять акцій усіх тутешніх готелів належали йому. Але він не встиг загребти свої мільйони – тут усе пішло шкереберть. А він повинен повернути свої гроші, хіба це не зрозуміло?
– У вас є факти?
– Факти є в Лісабоні і в Парижі. І в Берні вони є – там друкуються чудові довідники для людей, які повинні вкласти гроші. Глебб не міг їх тримати на рахунку, в нашій країні фіскальна система міністерства фінансів працює куди краще за ФБР…
– Невже він не розуміє, що це нереально – повернути Нагонію?
– А я вважаю, що це цілком реально.
– Не вийде.
Гі похитав головою.
– Вийде.
– Ви певні, що всі його героїнові вклади погоріли в Нагонії?
– Всі, – відповів Дональд Гі, і в його очах сяйнув вогник, але зразу ж погас, і він зацьковано озирнувся, швидко оглянув усіх, хто сидів у вестибюлі, й знову поліз до кишені по свою пожмакану пачку сигарет.
– Ви ж дуже не хочете, щоб він повернув собі гроші, Дональд? – тихо спитав Степанов. – Ви дуже не хочете, щоб він почав тут діло? Те діло, яке дозволить йому покласти до кишені свої мільйони і повернутися в Штати переможцем?
– Я дуже цього не хочу, але я ще більше не хочу, щоб він перестріляв усю мою родину.
– Ну для цього є виконавці…
– Ні. Глебб уміє все робити сам.
– Боїться свідків?
Гі знову знизав плечима:
– Чому? Не боїться. Він і їх прибере з дороги, коли треба буде. Просто йому подобається ця робота. Він справжній «зелений берет», його ідеал – сила, те, що ви сказали про Шанца, збігається з моїм уявленням про Глебба. Мене не здивує, якщо він удома тримає портрет Гітлера; тепер – принаймні – не здивує.
– Можете назвати тих людей, з якими ви говорили про нього?
– Я ж вам сказав, що продав усі документа, всі до єдиного. Я хочу жити. Ось так. Зрозуміло?
– Зрозуміло. Тепер послухайте мою пропозицію. За кілька місяців я буду в Штатах. Ви дасте два імені, більше мені не треба для початку. Ви даєте мені імена людей, які не люблять нацистів. Я поведу своє розслідування – мені там належить гонорар за книгу, я його витрачу на свій пошук – це не буде пов'язане з вашим ділом.
– Вам не платять за кордоном гонорарів, у нас писали, що вас оббирають.
– Ви ж не вірите газетам, – засміявся Степанов. – Хоча на цей раз писали більш-менш правильно.
– Ви сміливо розмовляєте з правим журналістом, містер Степанов.
– Я розмовляю з журналістом, який служить у правій газеті, містер Гі… А це не одне й те саме.
– Поясніть мені, чому ви, особисто ви, так ненавидите нацизм? Ну я розумію, ви втратили десять мільйонів…
– Двадцять.
– Невже?
– Так. А особисто я… Що ж… Коли сімох твоїх братів і сестер – а їм ще й по десять років не було – шанци клацають з дрібнокаліберок… А тепер ці шанци в Гонконзі розповсюджують яскраві видання про демократію й справедливість…
– Я не п'ю, містер Степанов, але якщо ви притиснете Глебба по-справжньому, їй-богу, я вип'ю чарку Мадейри за вашу удачу. Спробуйте поговорити з його першою дружиною: іноді вона живе вдома, але це буває не часто, а то все лежить у клініці для психів, хоча, кажуть, цілком здорова, їй не повірять, звичайно, але вона дасть вам факти. Її звуть Емма Шапц, її батько – той самий Вільгельм, про якого ви мені так багато й так патетично розповідали. Тільки запам'ятайте: Емма народилася в травні сорок п'ятого – це треба знати для того, щоб збагнути, що вона любить, а що ненавидить.
Славін
– Люди стали добрішими, – впевнено повторив Славін, вішаючи піджак на спинку стільця. – Ви подумайте тільки, у нас тепер найпопулярніша пісня – про доброго крокодила Гену, а колись дітей крокодилом лякали.
– Підіть покупайтеся в нашій річці, там чимало таких добрих Ген проживає, – відповів Зотов. – Не доброта це, а наближення знань до масової аудиторії. Я маю на увазі телепередачу «У світі тварин». Вони ж такі добрі на екрані, ці самі крокодили, і дуже їх жалко, бідолашних… Люди стали сентиментальнішими, з цим можу погодитись, а що стосується доброти, дозвольте мені лишитись при своїй думці. Людство занепадає, Віталію Всеволодовичу… Ви в борг гроші даєте?
– Даю.
– І вам завжди повертають?
– Хм… Дехто.
– Дехто. А хіба могло бути у минулому столітті, щоб хтось комусь не віддав боргу? А надто коли нагадували про позичку на людях, вийде в сусідню кімнату і пах – куля в серці. А тепер спробуйте повернути свої гроші? Скажуть: «Скупердяй чортів, підожде, нічого страшного». Або згадайте, як буває у нас на зборах, коли моральне обличчя людини розглядається? Слава богу, стало легше, а що раніше витворяли? Брудну білизну вивертали напоказ, справжнісіньке аутодафе. Ні, ні, людство знемагає від люті, Віталію Всеволодовичу, воно забуло, що таке горе, воно живе, наче в комунальній кухні, ото тільки що сусідам у чайники не мочаться.
– Додому кортить? – спитав Славін.
– Додому? – Зотов знизав плечима. – Кортіло б, якби мав.
– Мені тут розповідали…
– От-от… А ви кажете – добрішаємо. Істина лежить десь поруч з апостолом Павлом. Пригадуєте: «Іудеї знамення просять, елліни – мудрості». Правильно. Одні прагнуть дива, інші – знань, одні сподіваються на щастя, інші – на спритність, але ніхто не хоче зробити доброту релігією, Толстого затюкали, а він ближче за всіх був до істини…
– Випити хочете?
– З радістю.
– Тільки горілки в мене вже нема.
– А я її терпіти не можу. Віскі полюбляю.
– Глебб, між іншим, ненавидить віскі, любить горілку.
– Бреше. Він горілки терпіти не може, ви придивіться, як він її п'є.
– Та він взагалі, по-моєму, не п'є. Він завжди намагається бути тверезим.
«Послухай, послухай, Глебб, – подумав Славін. Він тепер був певен, що кожен шерех у його номері записується. – Слухай, що я кажу, мені дуже хотілося б подивитися на тебе, коли ти нап'єшся».
– Закусити нічим? – спитав Зотов.
– Тільки сода та ще печиво якесь лишилось. Хочете?
– Хочу. Я голодний.
– Ходімо попоїмо?
– Їдьмо краще до мене. Ковбасу тітка прислала, смачну суху ковбасу й сулгуні. Любите сулгуні?
– Ще б пак. Добре. Спасибі. Тільки діждемося дзвінка, мені обіцяв подзвонити приятель, тягне до Пілар, а мені чомусь не хочеться…
– Цікава жінка. Скальпель. Чоловічий склад ума при ніжному шармі. Розсудлива страшенно.
– Я, між іншим, до поняття розсудливість ставлюся добре. Ми своїми знаннями завдячуємо розсудливості. Саме розсудливість зумовлює єдність усієї розмаїтості наших думок, – зауважив Славін. – Думка – вона й є думка, навіть кілька думок в одне поняття не об'єднаєш. А поняття – наче драбина у пізнанні – складає з думок світогляд, використовуючи при цьому уяву, свідомість і пам'ять. У Пілар чудова пам'ять, вам не здається, Андрію Андрійовичу? Та й емоцій у неї в житті було немало. Хіба не так?
– Ви її на полички не розкладете. Не думайте, що логіка дає змогу збагнути людину. Людина – за своєю природою – нелогічна.
– Це ви з приводу дружини? – тихо спитав Славін.
Зотов випив віскі, понюхав печиво, відламав шматочок, пожував і відповів замислено:
– Ні. Саме тут усе логічно. Різниця у віці, в темпераменті, в уподобаннях, ну і, нарешті, мій ідіотизм.
– Чи варто посипати попелом голову?
– Не варто. Але попіл і констатація факту – різні речі. Коли ви заговорили про це, значить, нашептали вам уже з усіх боків, і все – проти Ольги, а це нечесно. Вона розумніша за мене, вона талановита, вона за покликанням творець, тобто мислитель. Вона вродлива, нарешті. А я хотів з неї витесати свою подобу. І все занапастив. І не треба виправдовуватись, що я боявся за неї, божеволів: як вона? хто з нею? чи не скривдять її? що подумають? Або ж сприймай індивідуальність, яка поруч з тобою – сприймай її цілком, і тоді станеться диво: все це розвіється, або – не сприймай зовсім. Третього не дано, нема чого жити ілюзіями.
– Ви просили, щоб вас відкликали?
– Навпаки. Мене записали на кооператив, треба ждати ще рік. А бібліотека в нас спільна, ні вона, ні я без неї жити не можемо – не те що працювати. Куди ж я потягну з собою альбоми з живопису Африки? Вагою з півтонии. А бачити мені Ольгу боляче, і вона це знає. Та й їй не мед, мені здається…
– Вона ще не вийшла заміж?
– І не вийде.
– Чому?
– А це не наше з вами діло.
– Пробачте.
– Нічого. Мені здається, ви спитали не тому, що хотіли підглянути в щілину… Я досі обривав такі розмови, а зараз робити цього не варто… Я наче ТАРС – намагаюся спростувати наклеп на неї. – Він зніяковіло посміхнувся й підставив чарку. – Налийте ще. Добре бути алкоголіком – ніяких тобі турбот, тільки й знає, що похмеляється…
– Чому ви так не любите тих, що п'ють?
– Батько спився. Надзвичайного обдарування людина, але не реалізував себе. Якийсь, знаєте, крім усього іншого, грек був…
– Як це? – не зрозумів Славін. – Чому грек?
– Ну, ніби грек, точніше кажучи: не вірив мудрості, народженій близькими. Греки ж тільки іноземному вірили… Навіть Піфагора свого не шанували: «Так, геній, звичайно, але став таким тому, що вчителі приїхали заморські»… Батько мій філософом був. А філософ лише той, хто природу вивчає, все інше – від лукавого. Ну й довивчався – запив, їй-богу, наближення до знання – небезпечне, ой, яке небезпечне. Пригадуєте, як Піфагора спитали, що він робить?
– А він відповів: «Я нічого не роблю, я – філософ».
– От і мій батько… Спершу тішився видовищем світу, а потім, мабуть, розчарувався, та й силоньки забракло; в себе – тобто в тих, хто був поруч з ним, – віри не було, і пропав марно, царство йому небесне… Чого ж це вам приятель не дзвонить, га?
– Дамо йому ще п'ять хвилин фори, гаразд? Він славний хлопець.
– Усі вони славні хлопці, – посміхнувся Зотов. – Тільки звідки славний хлопець Глебб знає про наші поставки Наготі? Один я про це знаю тут – більше ніхто…
Славін миттю наступив на ногу Зотову, але той бридливо махнув рукою:
– Та не пишуть вас, кому ви потрібні? Якби ви були послом, тоді інша річ, понатикали б апаратури…
… Вислухавши останні слова Зотова, Джон Глебб притьмом підвівся з стільця, швидко заходив по кабінету, ступаючи по-солдатськи рівними кроками, потім прослухав запис іще раз, переписав його для звіту ЦРУ на надчутливу плівку, поклав чорнову плівку в кишеню і пішов до Роберта Лоренса.
– Діло зроблено, бос, – сказав він. – Тепер я спокійний за «Факел».
– Вітаю. З подробицями будете мене знайомити чи моя голова вам не дуже потрібна в цьому ділі?
– Завдяки моїм подробицям, – не приховуючи образи, відповів Глебб, – ви одержите поздоровлення від адмірала і бойовий орден, а я – право на двотижневу відпустку, та й усе.
– Під час якої ви завербуєте ще одного Розумного, і я потім одержу ще один орден, а ви – знову гарний відпочинок, – засміявся Лоренс.
– Більше таких Розумних, якого ми маємо, не буде, бос, це ви вже мені повірте. Не було й не буде. Поки він працює, ми з вами – на коні, ми можемо все, ми у фокусі уваги, паші імена відомі президентові, ми гарантовані від будь-яких нападок від своїх же. Розумний – це наше з вами життя, це – надія Ленглі. Думаю, що він даремно панікує, ніхто не може його розшифрувати; він просто стомився, центр дасть йому змогу відпочити, коли покінчимо з Грісо… Так от, за моїми подробицями, Зотов підійшов до Розумного, але підійшов навпомацки. У нього однолінійне мислення, він з породи апостолів. Він сказав Славіну про поставки, про які нам повідомив Розумний. Отже, Москва години через три знатиме про це. Вони почнуть шукати джерело проникнення інформації. І ми організуємо таке джерело. Тут. Це й буде гра, яку ми обіцяли Розумному.
– Що це нам дасть? Скільки коштуватиме?
– Коштуватиме дрібницю, всього кілька коктейлів. Яким чином? Це – моє діло, ведіть політичний курс, тактику ближнього бою залиште мені. Що це нам дасть? Це дасть нам перемогу. По-перше, росіяни матимуть докази, що Зотов – наш агент. По-друге, вони дістануть таку інформацію, що ми зможемо звинуватити містера Славіна в шпигунстві, отже, приготуйтесь до того, що вас будуть грабувати, – бандити візьмуть з вашого сейфа імена наших «друзів», серед них, ясна річ, виявиться й Зотов. По-третє, звинувачення у шпигунстві й гангстеризмі примусить Луїсбург вислати з країни більшість росіян, які працюють тут, – отже, поставки в Нагонію скоротяться наполовину; другу половину знищать групи терору. По-четверте, після початку цієї кампанії, особливо тоді, коли Стау заарештує Славіна, тут не залишиться спостерігачів, а коли вони й залишаться, то стануть дуже обережними; перед початком «Факела» така акція вельми корисна, менше галасу.
– Хочете випити, Джон?
– Я нап'юсь, коли мені подзвонять з Нагонії і скажуть, що надсилають вертоліт для візиту в палац Огайо.
– Постукайте по дереву.
– Я це тільки й роблю – з ранку до ночі, бос.
– Коли ви припините тицяти в ніс цим «босом»? Скільки разів я просив називати мене на ім'я!
– Я мазохіст, бос, мені дає втіху самоприниження.
– Як ви думаєте підсунути їм інформацію на Зотова? Глебб закинув руки за голову, потягся і чомусь засміявся:
– Я сподіваюсь на випадок, бос. І, крім того, я дуже злопам'ятний, нікому не прощаю образи. Нікому.
Лоренс уважно подивився на Глебба з-під кошлатих сивих брів і сказав замислено:
– Злопам'ятність – погана риса, Джон, а надто в нашій професії. Розвідник повинен трепетно любити свого супротивника, лише тоді він задушить його.
ПОШУК – VI
Режисер Голлівуду Юджин Кузанні познайомився з Степановим три роки тому на фестивалі в Сан-Себастьяні. Він привіз туди свою документальну стрічку про Південний В'єтнам; Степанов, який щойно повернувся від партизанів Лаосу і В'єтнаму, був членом жюрі.
Картина Юджина йому сподобалась: американець знімав точно й спокійно, без викрутасів. Головна його ставка – монтаж. Він у дечому йшов шляхом двох різних майстрів: Якобетті, його «Собачого життя», і Романа Кармена. Він поєднував несумісне: пологи під бомбами «фантомів» і заняття в школі рок-танцю; розстріл в'єтнамського юнака і лекцію про дірки в космосі, яку читав зачарованим слухачам-студентам патлатий професор з дитячими очима, що випромінювали доброту; концерт партизанської самодіяльності й наркоманів Берклі.
Якось у барі «Іберія», – там збиралася вся кіношна публіка й зіваки, що приходили подивитись на знаменитостей, – Степанова познайомили з Кузанні.
– Не те прикро, що мене завалять, – сказав Юджин, – у цьому я не маю сумніву; прикро те, що вищу нагороду віддадуть Еусебіо, а він фашист, сволота, він язиком лиже простату їхньому генералісимусу.
– Ви маєте на увазі фільм про Сантьяго де Компастелла? – спитав Степанов.
– Так. Хороший фільм, але шкода, що зробив його негідник, який раніше прославляв «Голубу дивізію».
– Не такий уже й хороший цей фільм для першої премії.
Юджин засміявся:
– Це ваша особиста точка зору? Чи думка члена жюрі?
– Тейк іт ізі, – хмикнув Степанов.
… Наступного дня, зустрівшись у кулуарах з колегами, Степанов переконався, що Юджин казав правду: дирекція фестивалю обробляла членів жюрі, – називали Еусебіо як майбутнього лауреата; в газетах щодня з'являлись інтерв'ю з ним; наймані критики писали аж надто хвалебні есе.
Але Іспанія – країна незвичайна; Степанов якось пожартував у Тбілісі: «Хлопці, ви справді з басками брати, та й взагалі з іспанцями; і в них, і у вас усе вирішує гарно проголошений тост на бенкеті».
Степанов зібрав знайомих газетярів.
– Друзі, – сказав він, – я піклуюсь зараз не про росіянина, а про американця. Він, цей американець, бідний, він зробив першу картину, він не член компартії, він просто чесна людина. Я хочу, щоб ви подивилися його стрічку й написали про неї правду.
Потім він зустрівся з директором фестивалю – ввечері, у своєму номері (іспанці насамперед цінять престиж; якщо ти член жюрі, то повинен жити не в номері, а в апартаментах, і в холодильник треба ставити не пляшки з пивом, а справжнє віскі, джин і пляшки росадо з Наварри, – це подобається іноземцям, бо його прославив Хемінгуей. Створивши таку престижність, іспанці самі ж потрапляють під її магію – смішно, але це так). Випивши по ковточку вина – іспанці п'ють найменше в світі, – Степанов сказав:
– Дорогий друже, наша розмова має бути суто довірчою…
– Я знаю, – відповів директор фестивалю. – Ви ставите на Кузанні; в мене є свої люди в газетах, вони мене інформують негайно. Ви не виграєте, сеньйор Степаноф, Сан-Себастьян хоче бути святішим за папу Римського. Недобре, звичайно, порівнювати Вашінгтон з Ватіканом, але нічого не вдієш. Наші люди не зважаться дати премію фільму хоч і американському, але спрямованому проти американських позицій.
– Це не так, – сказав тоді Степанов, – Кузанні виступає саме з істинно американських позицій. Повірте мені, через рік-півтора йому дадуть національну премію Америки.
– В Америці немає національних премій для хронікального кіно, а «Оскар» вони дають тільки художнім фільмам… І, крім того – я зовсім не певен, що через рік-два війна у В'єтнамі скінчиться.
– Вона скінчиться раніше, запевняю вас, я пробув у них півроку, я знаю, що кажу.
– Я хотів би вам повірити, я поважаю вашу думку, мені хотілося б – і чим далі, тим більше – дружити з вами, – я маю на увазі вас як представника країни, не тільки як сеньйора Степанофа, але не ставте мене в скрутне становище. Я не можу вас підтримати, занадто багато людей включено в роботу: Еусебіо одержить золоту медаль, це вже вирішено.
– Мені буде нелегко готувати громадську думку в Москві, – тихо сказав Степанов, закурюючи, – під час нашого фестивалю, коли ви привезете туди свої картини. Коли іспанець одержить премію в Сап-Себастьяні – це одна справа, а коли його відзначить Москва – зовсім інша…
– Москва нічого не дасть Еусебіо, бо він знімав картину про ветеранів «Голубої дивізії».
– Берланга брав участь у війні, він був солдатом «Голубої дивізії», а ми піднесли його «Ката».
Директор фестивалю зітхнув:
– Сеньйор Степаноф, одна справа – брати участь у війні, інша справа – підносити її засобами мистецтва. Добре, якщо я привезу три стрічки молодих документалістів, ви гарантуєте мені одну золоту і одну бронзову медалі?
Степанов заперечливо похитав головою:
– При всіх наших вадах і дивацтвах призи на фестивалі все-таки ми даємо, а не гарантуємо.
Директор присунувся до Степанова, поманив його до себе і шепнув на вухо:
– Я вам не вірю…
Він підвівся, походив по апартаменту, найнятому дирекцією фестивалю для Степанова, заглянув у ванну, подумав, скільки ж може коштувати цей номер, і сам собі відповів, що не менше п'ятдесяти доларів, потім повернувся на місце й сказав:
– Я гарантую вашому американцеві заохочувальну премію преси…
– Мало.
– Ви збожеволіли! Мені це коштуватиме крові! Думаєте, легко вмовити бюрократів з міністерства інформації і туризму?! Я змушений буду знайти ходи, а це не так просто.
– Адже Кузанні слід було б дати золото, але ви боїтесь реакції Вашінгтона, то дайте йому срібло – це буде хоча б зрозуміло, – всі зрозуміють, чому ви не вчинили справедливо. А якщо ви дасте йому премію преси, потім, не в Іспанії звичайно, знімуть галас: задавлена франкістською цензу…
– Тсс! – директор знову схопився з крісла. – Сеньйор Степаноф! Навіщо ж так… Генералісимо – батько всіх іспанців, і в нас нема ніякої сваволі цензури.
– Розумію, розумію, – погодився Степанов, – я кажу, що почнуть писати газетярі за кордоном, і не в мене на Батьківщині – ті ж французи почнуть перші, вони симпатизують в'єтнамцям, тому вчасно вийшли звідтіля…
… Словом, Юджину дали бронзову нагороду, і це відкрило йому шлях до великого кіно: американці – так само престижні, як і іспанці, але для них найголовніше – це визнання за кордоном; як кожна велика нація, вони погано бачать пророків у своїй вітчизні.
Відтоді щоразу, коли Степанов прилітав у Штати, Юджин, якщо він був дома, в Сан-Франціско, кидав усі свої справи й мчав до Вашінгтона – допомагав Степанову добувати візу (тому не дуже дозволяли приїздити на західне узбережжя й на південь), часто подорожував з ним разом, давав свою машину й ключі від холостяцької квартири в Грінвідж Вілледж.
Двічі Юджин побував у Росії; обидва знали позицію один одного – Степанов був комуністом, Юджин активно симпатизував республіканцям; деякі питання вони виключили із сфери суперечок – однаково не переконаєш. Але вони твердо вірили, що можуть цілком покластися один на одного, а найбільше, коли йшлося про те, щоб допомогти зближенню двох народів.
От саме йому, Юджину Кузанні, й послав телеграму з Нагонії Дмитро Степанов.
– Місіс Глебб, доктор дозволив мені поговорити з вами півгодини.
– О? Який прогрес! Значить, я вже зовсім нормальна, тепер усе гаразд, скоро мене взагалі випустять додому…
Жінка засміялася дивним горловим сміхом.
– Місіс Глебб, я хотів би поговорити з вами про Джона…
– Він же посадив мене сюди, щоб я не теліпала язиком зайвого лягавим з ФБР. Як ви сюди проникли? Він платить великі гроші лікарям, щоб вони говорили всім, який я псих, і не дозволяли фебеерівцям мене чіпати… – Жінка нахилилася до Юджина. – Благаю, хоч одну затяжку, га? Зовсім малюсіньку…
– Ви курите героїн?
– Тихше… Все що завгодно. Я вві сні бачу цю затяжку… Суху, довгу, пекучу… Врятуйте мене, га?
– У мене нема… З собою нема, місіс Глебб… Поки що нема… Розумієте? Поки що… Коли ви розкажете мені те, про що я хочу дізнатись, я, мабуть, виручу вас.
– Обдурите… Вас більше сюди не пустять. Раз на рік мені дозволяють базікати. Джон хоче знати, що я ще пам'ятаю… До мене приходив один лягавий з ФБР і лишив на одну понюшку тютюну, а після цього мені рік ні з ким не дозволяли бачитись…
– Як його звали?
– А вас як звуть?
– Юджин Кузанні, режисер.
Жінка знову засміялася своїм сухим дивним сміхом:
– Тоді я – Грета Гарбо. Хоч ні, та вже спокійно собі здохла, краще вважайте мене за Мерилін Монро, так точніше.
– Ось моя ліцензія водія, місіс Глебб.
– Ха! Той мені також показав таку саму ліцензію! Думаєте, я йому повірила?
– Він вам сказав, звідки він?
– Ні. Просто Роберт Шор. З ФБР, кажу ж вам. По-моєму, навіть сказав. Ні, правда, таки він сказав: Роберт Шор з ФБР.
– Він у вас питав про той скандал у Гонконзі?
– Ні. Він питав, звідки й коли у Пілар з'явився дипломатичний паспорт для польотів по всьому світу. Вони ж не можуть трясти дипломатів, нещасні лягаші, йдуть по сліду і впираються лобом у зелену фанеру: «дипломат». А потім він ще питав, куди Джон вивіз її з Гонконгу…
– Хто така Пілар?
– Шльондра. Брудна, смердюча шльондра.
– Де вона живе?
– Як – де? Там, де й він. Він же скрізь тягає її з собою. Він підкладає її, а потім відмиває у ванні. Він підкладав її під нещасних хлопчиків у Берліні, коли давав їм гроші – через неї. А вона начебто ультраліва революціонерка. Вона їм говорила, в кого треба стріляти. А він називав їй своїх друзів… Точніше, друзів мого батька… Батькові треба було прибрати з дороги декого із старих бандитів, от Джон і робив ці діла… Та ви мені не вірте, не витріщайте на мене очей, я божевільна… Мені все можна. Ви справді принесете хоч трохи порошечку? Пілар завжди давала мені покурити, взагалі вона добра…
– Вона була перша, хто дав вам героїн?
– Ні. Перший був Джон. Він не знав, якої саме якості поступає товар, і запропонував перевірити… Інший повинен би вдарити по пиці, а він мені у вічі дивився, коли я затягувалась, близько-близько… Так мій брат дивився у вічі кроликам, яким ампутував лапи… Пилкою… Вони пищали, знаєте, як вони пищали?! О, це треба почути, як вони пищали, ці червоноокі кролики… А тато казав, що Зеппу не можна заважати, тато казав, що шлях до науки завжди лежить через жорстокість… А Зепп наплював на науку і став великим політиком, хіба політика – наука? Політика – це коли без наркозу відпилюють лапи кроликам.
– Де він, ваш Зепп?
– Джон допоміг йому стати секретарем «нової німецької партії», він тепер захищає інтереси німців, я ж німка, ми всі німці, навіть Глебб наполовину німець, тільки він не любить, коли йому про це нагадують, адже його родич працював у Гітлера в Рейхсбанку, такий інтелігентний, такий тихий чоловік, він тільки й умів, що рахувати – коронки з Аушвіца, персні з Дахау… – Жінка знову засміялась. – Якщо хочете налякати Глебба, спитайте його про здоров'я дяді Зигфріда… Скажіть йому, що ви теж хочете подати позов на Зигфріда Шанца за ваших родичів, спалених у печах… Тільки потім бережіть своє життя: таких запитань Джон не прощає нікому. Він і мені не простив цього запитання, тому я тут…
– І ви про все розказали Роберту Шору?
– Він дурень, цей Шор. Він як друкарська машинка, – тріскотить, тріскотить і все хотів мене заплутати… По-моєму, він навіть не знає, що на світі є країна, яка зветься Німеччиною, і в якій живуть німці. Коли я знайшла в батькових паперах листи Джона, я зрозуміла, що ми з ним з однієї родини, і спитала Глебба про це, тоді все й почалось… До цього я була іншою людиною… Я була в діл і… Я знала кому, скільки і коли й де, я знала кого, де й коли знищать, я була великою людиною… Мені Дейвід Х'ю, це був помічник Джона, його потім прогнали, сказав, що я стану новою Мата Харі…
– А де зараз Х'ю?
– Не знаю, здається, в Мюнхені. Навіщо він мені? Слухайте-но, а ви можете роздягтись? Чи надовго вас до мене пустили? Я дуже люблю любов…
Жінка підвелася, скинула халатик, Юджин побачив синці на плечах, зморшкувату, пожовклу шкіру.
