Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Константинов

Коли Славін зайшов, Константинов співчутливо подивився на нього й сказав:

– Ви мене лаєте, мабуть, що розшукав вас?

– Авжеж.

– Не сердьтеся. Ось, почитайте, – Константинов подав йому листа із Луїсбургу. – Щойно одержали.

– Сигнал про майбутню висадку інопланетян в районі воєнного об'єкта? – посміхнувся Славін, виймаючи окуляри. – Чи дані про похолодання на сонці?

– При вашій схильності до глобальних схем це повідомлення не викликає інтересу…

Швидко прочитавши листа, Славін подивився на свого товариша; шкіра на лисій яйцеподібній голові зібралася зморшками на маківці, це бувало в моменти гострі, коли доводилося негайно приймати рішення.

Він подивився на Константинова запитливо.

– Уголос, – сказав той. – Давайте я прочитаю ще раз – уголос.

Константинов не поспішаючи надів окуляри в грубій оправі; обличчя його, хоч як це дивно – помолодшало (коли йому дали генерала, ветерани жартували: «Сорок п'ять років – не генеральський вік на сьогодні, хлопчисько ще, це тільки в наші роки зірки давали в тридцять); почав читати:

– «У грудні минулого року в номері «Хілтона» в Луїсбурзі два американи, один з них – Джон, домовлялися з росіянином, як вести роботу і передавати відомості про якогось «сусіда». У росіянина пика сита і він добре розмовляє португальською і англійською, сука йо… Хай загину через цього листа, але мовчати далі несила».

Константинов подивився на Славіна – в його очах бринів сміх.

– Ну, – сказав він, – ви готові коментувати, Віталію Всеволодовичу?

– Писав росіянин – це очевидно.

– В чому ви убачаєте цю очевидність?

– Добре визначена «сука».

– Ви вважаєте, що ЦРУ, якщо воно затіяло якусь гру, не могло проконсультуватися з філологами?

Славін хмикнув:

– Ті, хто готує перевидання «Толкового словаря» Даля, уникають контактів. Вони бояться відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією – кожний том на чорному ринку коштує сто карбованців. А чому це вам так весело?

– Невже помітно?

– Авжеж.

– Весело тому, що я вирішив рискнути.

– Чим?

Константинов підсунув до себе аркуш паперу, вивів жирну одиницю, обвів її кільцем, подивився на Славіна:

– Почнемо з самого початку… Ведуться радіопередачі ЦРУ на Москву невиявленому агентові, ведуться часто, а останнім часом навіть – дуже часто. Розшифруванню, звичайно, не піддаються. Здогади нашого Панова так і лишаються здогадами, не більше, читати ми їх не можемо. Однак спитаймо самих себе: де зараз найгарячіша точка в світі?

– Мабуть, Нагонія. Хіба не так?

– Згоден. Отже, якщо лист – не гра, не спроба скомпрометувати когось із наших людей, які працюють у Луїсбурзі, тоді спитаємо себе ще раз: де найсильніші позиції ЦРУ в Африці?

– Саме в Луїсбурзі.

Константинов повторив:

– В Луїсбурзі, це правильно. А скільки кілометрів від кордону з Нагонією до Луїсбургу?

– Сімдесят.

– Так.

Константинов написав цифру «два» і обвів її ще товстішим кільцем.

– Тепер розглянемо третю позицію, – сказав він. – Припустімо, що гарячковість радіограм з європейського розвідцентру ЦРУ, яка дедалі зростає, пов'язана з загостренням ситуації в Нагонії. Припустімо, гаразд?

– Припустімо, – погодився Славін.

– Отже, якщо ми вирішимо рискнути і зупинимось на тому, що ЦРУ цікавить не так Луїсбург, як «сусід», тобто Нагонія, то, виходить, вони там затівають щось дуже серйозне?

– Я згоден з таким припущенням, хоча певен, риск тут є.

– Добре. Умовились. Рискуємо, спиняємось на версії, що ЦРУ готує щось у Нагонії і тому так смикає свого агента в Москві. В Нагонії раніше стояли балістичні ракети з ядерними боєголовками, націлені на нас з вами. Тепер їх там немає. Втрата Нагонії для американців, таким чином, удар нищівний… Вони, гадаю, здатні на все, аби тільки повернути Нагонію.

Константинов дивився на Славіна уважно, вичікувально, і в його очах посмішка згасла.

– Тепер треба думати, що ж вони готують у Нагонії? – мовив Славін.

– А я зараз думаю про рівень агента ЦРУ. Ви розумієте, який у нього рівень, якщо його залучило ЦРУ в зв'язку з їхньою зовнішньополітичною акцією? Ви ж розумієте всю серйозність їхнього «африканського удару». Ще одна спроба «яструбів» посварити американців з нами, перешкодити розрядці, створити нову кризу, поставити весь світ на грань катастрофи. Кому це вигідно? Американцям? Ні. Нам? Тим паче ні. Воєнним промисловцям? Так. ЦРУ? Безперечно. Отже, якщо дотримуватися такого припущення, то автор листів із Луїсбургу правду писав? Виходить, ЦРУ починає свою чергову операцію? Виходить, ЦРУ завербувало когось із наших у «Хілтоні»? І ця людина має допуск до секретних документів. Де?

Константинов витяг з кишені піджака сигару, зірвав целофан, поволі, смакуючи, закурив її і, зробивши глибоку гірко-солодку затяжку, мовив:

– Тому нам треба вирішити: на чому ми можемо зловити шпигуна? Коли збиратиме інформацію? Чи коли передаватиме її? Працює мережа? Чи шпигун діє сам-один?

– Мабуть, варто почати з перевірки тих, хто працює в Луїсбурзі.

– Якщо припустити, що існує мережа, то слід перевірити і тих, хто працював там раніш. А потім відкинути всіх, хто не має допуску до особливо секретних документів. І зупинитися на людях, котрі багато знають – і тут і там.

– Але радіограми йдуть на Москву, Костянтине Івановичу. Який же смисл надсилати сюди радіограми, коли їхній агент сидить у Луїсбурзі?

– Значить, ви виключаєте версію мережі? Припустімо, що першу інформацію ЦРУ одержує в Луїсбурзі, а підтвердження вимагає від своєї людини в Москві. Таку можливість ви відкидаєте?

– Ні, – відповів Славін замислено, – не відкидаю. Константинов зняв трубку, набрав номер телефону генерал-лейтенанта Федорова:

– Петре Георгійовичу, – сказав він, – ми тут із Славіним сидимо над радіограмою. І над листом – вельми цікавим. Доповісти в понеділок чи… Добре. Ждемо.

Константинов поклав трубку.

– Пе Ге виїздить з дачі. Викликайте ваших людей, будемо готувати пропозиції. Є всі підстави розпочати кримінальну справу. Погодьте з прокуратурою. Поки що все.

Константинов

За сніданком Ліда, дружина Константинова, подивилася на нього запитливо й навіть ображено – вже після того, як він зателефонував Славіну й призначив час на корті: сім сорок п'ять.

Помітивши, я к Ліда підвелася з стільця, Константинов усміхнувся їй лагідно, трохи іронічно, з тим одвічним розумінням «що є що», яке іноді може розгнівити, але завжди змушує ставитися одне до одного з повагою, не в'язнути в тій побутовщині, яка вбиває любов у шлюбі.

Ліда принесла каву, підсунула чоловікові тарілку з сиром:

– Хочеш печива? У нас є вівсяне…

– Нізащо. Скільки в ньому калорій? Багато. А я не маю права завдавати тобі прикрощів своїм передчасним ожирінням.

– Передчасним? – вона всміхнулася. – Що буде з людством, коли середня тривалість життя наблизиться до двохсот років?

Константинов допив каву, відсунув чашку; Ліда зрозуміла, що він зараз збирається – за двадцять років, прожитих разом, людину пізнаєш – навіть не з її слова, а з того, що цьому слову передує.

Він теж зрозумів: вона зараз підведеться, тому й поклав руку на її пальці й сказав:

– Я не забув. Ти запишеш чи запам'ятаєш так?

– Невже встиг?

– Встиг. Так от, Лідусю, рукопис нікуди не годиться. Це – похмура література, а, як казали великі, будь-яка література має право на існування, крім нудної.

– Це азбука, Костю, я звернулась до тебе, щоб ти допоміг мені краще вмотивувати… Я хочу йому відмовити.

– А ти маєш право відмовити?

– А чому ж? Звичайно, маю.

– Це дуже погано, якщо «звичайно». Я, мушу признатись, боюся такої необмеженої влади редактора. А що коли твій автор повіситься? А що як ти не розгледіла в ньому генія?

– Ми ж дивилися вдвох.

– Я – дилетант. Читач.

– До речі, найтрудніша професія. І, крім того, сучасний читач набагато чесніший за деяких критиків. Ті намагаються вгадати, кого похвалити, а кого хвицнути, але вгадують не в читальних залах і не в книгарнях, а…

– Дуже прикро.

– Костю, любий, я не гірше за тебе знаю, що це дуже прикро, тому й попросила тебе прочитати цей рукопис.

Константинов знизав плечима:

– Канонічна схема, а не література: поганий директор, хороший парторг; новатор, якого спочатку затюкали, а потім орден дали, один п'яниця на весь цех… Навіщо брехати? Якби в кожному цеху був тільки один п'яниця, я ставив би в церкві свічки. Будь-яке бажання сподобатися – хоч би там кому – є форма нещирості. А потім схаменемося, почнемо ойкати: «Звідки взялися нові лакувальники?! Хіба хтось змушував твого автора писати брехню? Орудує ліктями, до літературного пирога пнеться – дійсно, не можна ж так спекулювати… Справжня література – це коли людина відкриває душу; а коли так – то й роботи її не видно. А тут якась еклектика: і драматург, і сперечальник, і оповідач, і оратор. І про кожну цю фахову рису можна лише сказати – пересічний. В епоху інформаційного вибуху не можна бути егоцентриком.

– Ти перегорнув рецензії метрів на його рукопис?

– Прочитав. То й що з того? Ці меценати згодом і в газетах виступлять, а книжку здадуть на макулатуру, але й це півлиха; головне лихо в тому, що може з'явитися певна девальвація літературної правди, а це – тривожно. Мені так принаймні здається.

– Про такий висновок, Костю, мені сказали б: «рознос».

– Правильно. Навіщо ж літературу перетворювати на парламент:

«Ти – мені, я – тобі, наша коаліція сильніша». Не треба так, це ж самопожирання літературного процесу.

– У мене з'явиться чимало ворогів, коли я виступлю так різко.

– Що ж, свою позицію треба вміти відстоювати. Я на компроміс не пішов би. Є ще запитання? – він посміхнувся. – Спасибі, я поїхав програвати Славіну.

… Славін запізнився на п'ять хвилин; Константинов, тренуючись біля стінки, зауважив:

– Точність – чемність королів, Віталію Всеволодовичу.

– Та я ж не король, Костянтине Івановичу, я тільки полковник, мені й запізнитися можна… На Кутузовському був затор.

Коли вони мінялися місцями на корті, Славін замислено сказав:

– Знаєте, які думки навіяв мені цей затор?

– Ви хочете забити мені баки й обіграти мене?

– Атож. Але думав я справді про те, як швидкість епохи змінює психологію. Колись наш відділ регулювання вуличного руху негайно реагував на мінімальне перевищення швидкості, як матадор реагував, а зараз ганяють водіїв: «Проїжджай!». На осьову пускають, аби лиш не було затору, тобто втрати часу. Мені це дуже подобається. А вам?

– В години пік ганяють, а спробуйте перевищити швидкість удень – матадорська хватка лишилася такою ж. До зміни психології сім верст до небес і всі лісом. Подавайте!

– Отже, підсумовую, – Константинов сховав окуляри до кишені і, відкинувшись на спинку крісла, подивився на контррозвідників, яких викликав на нараду, – Славіна, Гмирю, Трухіна, Проскуріна, Коновалова. – Роботу для викриття агента будемо вести в таких напрямках. Перший: відділ Проскуріна визначає всі ті організації, що зв'язані з поставками в Нагонію сільськогосподарської техніки, літаків, устаткування для електростанцій. Другий: підрозділ Коновалова стежить за виявленими розвідниками ЦРУ в посольстві – всі їхні контакти, маршрути поїздок. Треба проаналізувати, зваживши на всі дані, що їх ми одержимо, реалізувавши першу позицію. Третє: Віталій Всеволодович передає керівництво своїм відділом Гмирі й вилітає до Луїсбургу. Товариш Славін має з'ясувати точну ситуацію на кордонах з Нагонією та силу Огано і встановити, хто автор листа. Після цього…

– Якщо вийде, – зауважив Славін.

– Після цього, – ніби й не почувши його, вів далі Константинов, – у тому випадку, коли Славін буде певен, що має діло не з підставною, а з людиною щирою, – він ознайомить нашого невідомого кореспондента з фотографіями членів радянської колонії.

– Номер у «Хілтоні» коштує сорок доларів, – сказав Славін, – а жити треба там, неодмінно там, бо мені здається, що наш кореспондент, якщо це тільки не гра, працює в «Хілтоні», мабуть, у кафе, а може, в ресторані.

– Досить абстрактно, – озвався Константинов.

– В такому разі, лабораторія хворіє на абстрактність, – відповів Славін, – вони мені висновок на лист надіслали: є сліди масла й відчувається запах дешевого сиру…

– А якщо цей лист писали за сніданком? – спитав Константинов. – У номері?

– Тоді був би запах полуничного джему, – переможно всміхнувся Славін: – Сир на сніданок подають зрідка, та й, крім того, якби цього листа фабрикували хлопці з ЦРУ, вони замовили б «хем енд еггс». Дешевий сир подають у барах «макдоналдс», вони тепер по всьому світу розкидані.

… До Шереметьєва Константинов і Славін приїхали вночі; пахло полином; здавалося, що от-от затріскотять цикади.

– Вип'ємо кави? – спитав Константинов.

– Охоче.

Вони сіли за столик; людей було небагато; дві молоденькі офіціантки розмовляли про те, що, мовляв, їхати на Ризьке узбережжя ще рано: дощить, та й море холодне, хоча пісок за день прогрівається, м'який, ніжний, можна й по пляжу гуляти, вдихаючи пряні соснові пахощі, а засмага краща, ніж на півдні, й довше тримається…

Константинов подивився на Славіна, всміхнувся, підсунувся ближче до нього й шепнув:

– Цікаво, тепер ми з вами зіграємо партію в теніс, тільки – програвати ніхто з нас не повинен, стати переможцями треба нам обом…

– Тенісом ви називаєте майбутні шифротелеграми? – спитав Славін.

– Саме так. І не гнівайтесь, як завжди, коли я щось почну вам наполегливо не рекомендувати.

– Забороняти, прямо кажучи, – уточнив Славін. – Але ображатись я однак буду.

Офіціантка поставила перед ними каву й спитала:

– Куди летимо?

– В Болгарію, – відповів Славін. – Там море прогрілося.

– Зате піску мало, – мовила офіціантка, – а теплий пісок важливіший за море, можна прогрітися на ньому на цілу зиму, він зберігає тепло… Я торік у Румунії відпочивала, звичайно, гарно, тільки піску майже немає, саме каміння…

Константинов подивився їй услід, похитав головою й сказав задумливо:

– Все-таки час – категорія надто дивовижна, Віталію Всеволодовичу… Ви відчуваєте мирність?

– Теплий пісок пляжу і запах сосен, – повторив Славін. – Гарно, але причому тут категорія часу? Не бачу зв'язку.

– Бачите. А втім, можу сформулювати, якщо хочете.

– Будь ласка.

– Шістдесят років тому були неможливі дві речі… Та навіть не шістдесят… Тридцять років тому було ще неможливо: офіціантка, яка їде на курорт за кордон, і Чека – інструмент розрядки.

– Ви про те, що тридцять років тому треба було бандитів ловити і ошкірюватися на власовців та бандерівців?

– А кажете – «не бачу зв'язку»… Саме про це я й подумав. А тепер їде Славін у Луїсбург зловити шпигуна, який допомагає змові проти цієї тиші, а там, кажуть, пісок гарячий, тільки сосен немає, самі пальми… Я завжди відчуваю гордість, Віталію Всеволодовичу, адже ми почали з нуля, а нині, захищаючи свою безпеку, допомагаємо маленькій Нагонії. Якщо не почнуть там стрілянини – тиша залишиться первозданною, море й пісок.

Голос диктора був сонний, трохи стомлений:

– Пасажирів, які відлітають рейсом до Луїсбургу, запрошують пройти на посадку…

– Говорить блондинка двадцяти семи років, голубоока, з родимкою на щоці, – сказав Славін, підводячись.

– І в її голосі така мирність, – озвався Константинов, – хоча родимка в неї на підборідді, а очі, мабуть, зелені.

Славін

Колега Славіна в Луїсбурзі був молодий, років тридцяти п'яти, звали його Ігор Васильович, прізвище своє він вимовляв округло, якось по-кондитерському: «Ду-улов».

– Взагалі поки що ніхто не звертався до мене по допомогу, – співуче розповідав Дулов, зрідка поглядаючи на гостру маківку голови Славіна; вони йшли берегом океану; сонце так розжарилося, що стало білим, воно пекло немилосердно, сліпило очі. – Один раз дружина коменданта приходила, їй здалося, що за нею стежать.

– Хреститися треба, коли здається.

– Ми все-таки перевірили.

– Ну це ясна річ – Даллес за нею, сподіваюся, не стежив?

Дулов перепитав, нахмурившись:

– Даллес?

– Авжеж, Аллен Даллес.

Дулов зрозумів, засміявся – він сміявся гучно, трохи відкидаючи голову ліворуч, неначе щиглик перед тим, як почне співати. І очі в нього були, як у щигля, маленькі, пронизливо-чорні, витрішкуваті.

– Про Парамонова ми дізналися вже після того, як він поїхав додому, – вів далі Дулов. – Прийшла повістка в суд, а його вже й слід пропав.

– У суді були?

– Був. Ті відфутболили до місцевої автоінспекції. А там мовчать, мовляв, «нічого не знаємо, нікого не пригадуємо».

– Сам Парамонов нічого про це не повідомив? Нікому ні слова.

– Що він тут робив?

– Був механіком гаража. Чудовий, треба сказати, механік. Поставив на «Волгу» Зотова карбюратор «Фіата» – тепер літає, неначе супутник, пошепки дає півтораста кілометрів.

– Як? – здивувався Славін. – Чому пошепки?

– Тихо, без натуги.

– Гарно сказано – «пошепки», – згодився Славін, – дуже точно передає легке, ненатужне набирання швидкості. Так, це – зрозуміло. А про тутешніх розвідників ЦРУ вам щось відомо? Вони ні до кого з наших не підкрадаються?

– Є тут один цікавий персонаж. Джон Глебб, комерсант, так би мовити. З ним досить часто зустрічається Зотов.

– Хто?

– Андрій Андрійович Зотов, інженер-корабел, я вже казав вам про нього. Я його попереджав, що Глебб, можливо, зв'язаний із службами, а він тільки покепкував: «У вас така робота – в кожному бачити црушника».

– Правильно покепкував. А що він за людина? Претензій до нього у вас нема?

– Нема. Рубає з плеча, лається, але я певен – чесний.

– Лається? А чого ж він лається?

– Та всі ми лаємося – тільки один тихше, а другий голосніше: і нехлюйство наше, і перестраховка, і ледарство, і роздуті штати, і бюрократизм.

– Правдолюб? – згадавши Дмитра Степанова, посміхнувся Славін.

– Ви вкладаєте в це слово негативний зміст?

– А можна? – здивувався Славін. – До речі, хто стежить за тим, щоб вчасно надходили поставки до Нагонії?

– Зотов. Тут, у Луїсбурзі, наші судна, йдучи до Нагонії, запасаються на весь рейс: там же нічого немає, порти колонізатори практично демонтували.

– Він давно тут?

– Третій рік. Уже сім місяців живе один. Дружина повернулася до Москви. Недавно він сам літав до Москви.

– Вона що, не витримала тутешнього клімату?

– Ні, не в цьому справа… Щось у них зламалося, здається.

– Як би встановити, яким рейсом повернувся Зотов?

– Дуже просто. Два рейси на тиждень, п'ятниця й вівторок…

– А чому не вівторок і п'ятниця? – спитав Славін. Він любив тести, це допомагало йому збагнути реакцію співбесідника: декому втокмачуєш цілу годину, а він – як деревина, а на іншого тільки глянеш, і по очах видно – все зрозумів.

– Тому що п'ятниця – зручніша для відліку, – відповів Дулов, – за нею йдуть дні відпочинку.

– Тенісні корти, до речі, у вас є?

– В «Хілтоні».

– А де ж там? Я щось не помітив.

– У підвалі. Там кондиціонер, чудове покриття.

– Ви граєте?

– Вболіваю.

– За кого?

– Зараз за польського консула, а раніш вболівав за дружину Зотова – вона грала майстерно.

– Скажіть, а Зотов давно зустрічається з Глеббом?

– Давно. Вони познайомилися місяців через три після приїзду Зотова. Мабуть, років два з половиною, не менше. Глебб не пропускає жодного нашого прийому, його в нас чимало людей знає.

– Зотов розмовляє по-англійськи?

– І по-іспанськи, і по-португальськи – освічений чоловік.

– Він вам подобається, – мимохіть зауважив Славін.

Дулов зрозумів, що мова про Зотова зайшла не просто, і він, все-таки відкинувши, наче той щиглик, голову, втупився в Славіна очима-намистинками й відповів:

– Так, він мені подобається.

– Добре, що ви не сказали: «У нас до нього немає претензій», молодець. Зотов п'є?

– Ні, але він уміє пити.

– Тобто п'є? – повторив Славін.

– Ні. Він уміє пити, – вперто повторив Дулов. – Він може багато випити, але ніколи не буває п'яний. Звичайно, він не якийсь там тишко, я можу судити лише з того, як він п'є на прийомах.

– Ще не завів коханки після того, як поїхала дружина?

– Я думаю, вас неправильно про нього інформували, Віталію Всеволодовичу.

– А мене про нього тільки ви й інформували, Ігоре. Я нічого про Зотова досі не знав. Як він проводить дозвілля?

– Їздить по країні. Зібрав цікаву бібліотеку.

– Наші книжки тут легко купити?

– Тепер – нелегко. Всі вже знають, що в Москві хорошої книжки не добудеш, тому й купують тут. У нього багато книжок про мистецтво й про тутешній живопис.

– Музей, до речі, працює? Книги про живопис Африки купити можна?

– Музею немає. Книги про художників Африки видають у Парижі та в Лондоні. Може, ви хочете поговорити з ним?

– Неодмінно поговорю. Тільки не зразу, гаразд?

– Звичайно, вам видніше, Віталію Всеволодовичу.

– Тепер ось що, Ігоре… Ніхто з ваших не зустрічав у «Хілтоні» російських емігрантів? Може, до них хто-небудь звертався – ну там горілка, пластинки, сувеніри…

– У «Хілтоні», Віталію Всеволодовичу, білих працює лише чоловік шість, решта – африканці. Бармен, знаю, білий, француз. Його звуть Жакоб, шпигун, сучий син, усім служить, надзвичайно привабливий хлопець, крім нього, є ще білий метрдотель, Ліндон Уїльямс… Більше нікого не знаю…

– Ви з Глеббом вітаєтеся на прийомах?

– Звичайно.

– Коли в нас передбачається коктейль чи прийом?

– У суботу.

– Слід було б простежити, щоб Глеббу надіслали запрошення.

– Добре. Ви про це попросите?

– Навіщо? Я приїхав, бо згадав старину: на фронті був воєнкором… Ви вже самі про це потурбуйтесь, гаразд? І познайомте мене з Глеббом.

– Але ж він знає, хто я.

– Ну то й що? Чудово.

– Воно, звісно, чудово, тільки він може здогадатися про вашу нинішню професію. Зчинять галас у пресі…

– Нехай не лізуть до наших людей – чи вдома, чи тут, за кордоном, – мені тоді не треба буде сюди приїздити, – твердо сказав Славін. – Вони ж починають перші, вони – підкрадаються до тих проблем, які входять у прерогативу державної безпеки. Нехай не лізуть до наших, – повторив Славін, – ми тоді сидітимемо собі в Москві.

– Отак просто й пояснити? – Дулов усміхнувся.

– А чого ж? Навіщо притемнювати? В конспірації теж треба знати міру.

– Спробуємо.

– Парамонов, до речі, ніколи на прийомах не бував?

– Ні, Віталію Всеволодовичу, він же не дипломат…

– А може, коли випадково потрапив?

– Цього не було, – впевнено відповів Дулов і зітхнув. – Та ще при нашому кошторисі, кожна пляшка на обліку.

… Запитання Славіна, одверто кажучи, не сподобалось

Дулову – лобові запитання, без гри, трохи відгонить схемою.

Зате відповіді Дулова Славіну сподобались: він любив людей, які вміли відстоювати власну точку зору, хоч – тут від інтонації багато чого залежить – краще б для нього було підстроїтися під приїжджого, та ще такого звання й рівня.

«Центр».

Що відомо про Парамонова:' Чи сповіщав він комусь, що його затримали в поліції? Коли сповіщав, то що саме? Чи існують у Центрі дані про російську еміграцію в Луїсбурзі? За моїми відомостями, тут проживає близько сорока чоловік.

Славін».

«Славіну.

Дані про російську еміграцію дуже незначні, бо в Луїсбурзі немає клубу емігрантів. З непідтверджених відомостей, у Луїсбурзі живе якийсь Хрєнов Віктор Кузьмич (Кирилович), колишній власовець, брав участь у боях за Вроцлав (Бреслау). Точного місця проживання не знаємо, але, за відомостями трирічної давності, він наймав номер у готелі коло вокзалу. Відомо також, що якийсь час у Кілі він жив на ті гроші, які вигравав на більярді, дістав кличку «від двох бортів до середини». В нас нема даних, чи добровільно він пішов до Власова, чи з примусу, якщо запланували зустріч, будьте дуже обережні. Даних про його зв'язок з розвідслужбами не маємо, лише відомо, що в Кілі він брав участь у пограбуваннях.

Центр».