Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

Він потер чоло, повіки, скроні, присунув зошити Дубова, перегорнув кілька сторінок, спинився на рядках:

«Те, що святе, – невластиве мені; якби власність інших не була для мене святою і я дивився б на неї як на свою, я оволодів би нею».

«Людина стоїть над кожною окремою людиною».

«Моральна людина неминуче приходить до того, що вона не має іншого ворога, крім аморального. І – навпаки».

«Егоїст, якого так сахаються «гуманні люди», – така ж примара, як і диявол, він існує тільки в їхній уяві, як фантастична страшна постать».

«Не називай людей грішниками й егоїстами – і ти не знайдеш їх! Дивись на себе як на більш владного, ніж кажуть про тебе, і ти матимеш більше влади! Дивись на себе як на більш великого, і ти матимеш більше!»

– Товаришу генерал, до вас можна?

– Прошу, – відповів Константинов, а сам подумав: «Де ж це я читав? По-моєму, Штірнер, основоположник анархічного індивідуалізму. Його Гітлер часто перечитував – право на винятковість, на владарювання, суперменство».

Діждавшись, коли співробітники, що їх викликав помічник, посідали до столу, він сказав:

– Мені здається, що парольний сигнал «Паркплац» – це стоянка коло роботи Дубова; він завжди залишав машину на одному й тому місці, фарами – до гастронома; Ольга жодного разу не бачила, щоб його «Волга» стояла інакше, і він завжди Ольгу брав до себе в машину о вісімнадцятій тридцять – за інструкцією це саме той час, коли ЦРУ мало знімати парольний сигнал «машина». Але чи сидів він за кермом чи не сидів, ось у чім заковика? А може, з ними – Дубов і Ольга? Так, так, я маю на увазі і Вінтер, і Вронську…

Глебб

Лоренс подзвонив Глеббу вже після вечері:

– Джон, було б славно, коли б ви знайшли для мене півгодини.

– Щось трапилося, бос?

– Просто я хочу на вас подивитись, ви заряджаєте мене оптимізмом.

Коли Глебб приїхав, Лоренс сидів біля телевізора й слухав коментар лівого журналіста Алвареша; останнім часом той, досить часто й різко виступаючи, говорив про війська Огано, розквартировані на кордонах Луїсбургу.

– Послухайте цього хлопця – він уміє бити, – сказав Лоренс.

Алвареш тим часом закінчував виступ:

– Ми, на жаль, не переклали статті російського журналіста Дмитра Степанова – він зараз у Нагонії і користується матеріалами, які йому дав прем'єр Грісо. Документи тільки тоді є документами, коли їх можна підтвердити фотографіями, висловлюваннями, офіційними заявами. Степанов навів висловлювання генерала Огано. Я повторю це висловлювання – Огано досі не відмежувався; мабуть, це важко зробити: «Я не притягатиму до відповідальності тих моїх хлопців, які повісять на стовпах росіян, що приїхали в Нагонію, – я солдат, і мені зрозуміле почуття ненависті». До Нагонії приїхало чотириста російських спеціалістів: з них сто лікарів, сорок агрономів, п'ятнадцять викладачів університету, дев'яносто геологів, шістдесят епідеміологів. Так, приїхали різні спеціалісти, це – правда.

Степанов веде далі: «Як же їм було не приїхати, коли Огано заявив кореспондентові «Кронікл» місяць тому: «Мої люди готові до останньої битви. Мої люди знають, як стріляти від живота і бити ножем у ключицю, отже, мої люди знають, як перемагати. Ми оволоділи новітньою технікою, ми відчуваємо міцні плечі у Луїсбурзі – все це дає нам певність щодо успішного завершення битви, яка має відбутися». Я хочу звернути увагу нашого уряду на слова генерала Огано з приводу «міцних плечей» у Луїсбурзі. Невже наш президент вважає, що вогонь війни, який спалахне за сімдесят кілометрів від нашої столиці, спрямується тільки в одному напрямку? Вітер війни некерований: спалахнувши, він може шугонути не в тому напрямку, який потрібен генеральним штабам і розвідувальним управлінням. Дякую вам за увагу, дами й панове…»

Лоренс вимкнув телевізор, подивився на Глебба запитально:

– Ну як?

– Вас це лякає?

– Я лякаюсь лише тоді, коли хворіють мої онуки. Мене трохи здивувало інше: я тільки-но прочитав цей виступ Алвареша, мені його передав генеральний директор телебачення; він сказав, що питання про виступ дискутується в уряді. Отже, перемогла точка зору центру, якщо Алвареш виліз на екран? Чи не захоплюєтесь ви ставкою лише на саму тільки силу? Чи не переоцінюєте можливостей Стау?

– Точніше сказати «ми», Роберт, – зауважив Глебб. – Стау – наша спільна ставка.

Лоренс поморщився:

– Не чіпляйтесь до займенників. «Я», «ми» – хіба не однаково, зрештою? Ми робимо одне діло, і ми зобов'язані робити його добре. Але посол вагається: йому здається, ніби тепер не час передавати Огано вертольоти, він гадає, що в них техніки досить. А в нього, як вам відомо, особливі зв'язки з Пентагоном.

– Пошліть телеграму в Ленглі, запропонуйте відмінити операцію «Факел», та й по всьому, Роберт.

– Чого це ви такий сколошканий? Не треба так, Джон. Я викликав вас не як шеф, а як друг. Я хотів, щоб ми продумали всі можливі препозиції в бійці. Знаєте, бійка зі своїми – найприкріша, але водночас і найнебезпечніша.

– Правильно.

– Може, слід трошки скоригувати нашу лінію?

– Тобто?

– Джон, я більш-менш знаю росіян – все-таки я почав з ними спілкуватися в ту пору, коли ми підтримували деякі контакти з ними, і це були дружні контакти, поки Даллес не почав свою операцію з нацистами в Швейцарії. Я побоююсь тільки одного: щоб наші тутешні нікчеми не перелякались. Вони можуть дати задній хід, Джон.

– А що далі?

– Не зліться. Всі знають, що операцію «Факел» спланували ви. Всім відомо, як високо оцінив її адмірал і ті, хто його підтримує. Але мені доручено вести політичну лінію, адже я тут – як ви кажете – бос, і коли Державному департаменту» росіяни прищикнуть хвоста на чомусь, шишки полетять не тільки на вас, а й на мене.

Глебб засміявся не розтуляючи рота – це означало, що він страшенно лютий.

– Ну що ж, я не боюсь шишок, я до них звик. Але я гадаю, що той Стау, в якого ви перестали вірити, все-таки проведе операцію, яку я задумав, і це скерує тутешніх центристів разом з їхнім президентом у потрібному напрямі.

– До цього я й веду, Джон. Чи варто так відкрито дрочити росіян? Може, розумніше головну ставку робити на гру? Може, доцільно трошечки підредагувати виступи наших меттерніхів, трошечки спрямувати їх у русло стриманості?

– Це – ваша справа, Роберт, робіть як вважаєте за потрібне. Моє завдання – сісти у вертоліт, надісланий з Нагонії…

– Пробачте, але мушу спитати, Джон… Десь промайнуло повідомлення, що у вас є особисті інтереси в Наготі. Ніби ви там втратили якісь вклади і таке інше… Я но заперечую проти особистого інтересу, який поєднано з нашим загальним, глобальним інтересом, просто мені хотілось би знати – чи це правда?

– Дурниці. Де промайнуло таке повідомлення? В Росії? І ви їм вірите?

– Їм я не вірю. Повідомлення, однак, з'явилося не в них – у Європі.

– Воно у вас є?

– Буде.

– Вам не хочеться відкривати своє джерело інформації?

– Треба добре перевірити це джерело, днів за три буду готовий до детальної розмови, і, звичайно, ви можете покладатися на мою підтримку, я не вірю, що ви здатні бодай у дрібниці переступити межу закону і заради своїх інтересів плутати державні справи з особистими. Я хочу, щоб світ говорив про нас як про тих, хто ділу боротьби за демократію служить у білих манишках, з чистими руками, по закону.

– Спасибі за добрі слова, Роберт, тільки в мене одне запитання: ви певні, що в нас з вами вийде діло, якщо будемо дотримуватись межі закону?

– Я вважаю, що ми трудимося в рамках закону, Джон. Я так хочу думати. Гра мусить бути законною – навіть з росіянами. Коли ми бережемо Розумного, ми чинимо законно, ми думаємо про благо агента, хіба не так?

– Кого ви хочете обманути, Роберт? Себе чи мене?

– Я не зовсім вас зрозумів, Джон…

Глебб підвівся, засміявся знову, але тепер гучно й розгонисто:

– Бос, я зрозумів вашу ідею. Дайте мені час серйозно подумати, і я вам покладу на стіл план розвитку комбінації – повірте, я так само, як і ви, шаную закон і живу по закону.

Вийшовши від Лоренса, Глебб подивився на годинник: до коктейлю, який влаштовувала Пілар, лишилась година. Він сів за кермо і помчав у посольство. Там піднявся в кімнати шифрозв'язку, котрі охороняли морські піхотинці.

«Негайно повідомте мені особисто дані про осіб, які публікують матеріали про мою «зацікавленість» у Нагонії, тут може бути російська рука. Глебб».

Шифровку він адресував резидентові ЦРУ в Федеративній Республіці; він колись працював помічником Глебба в Гонконзі; зв'язувала їх не тільки дружба, але й спільний інтересуділі.

ШТРИХ ДО ВПК (II)

Цього разу Нелсон Грін улаштував обід у себе в офісі: поряд з кабінетом, дуже маленьким і скромним (єдина розкіш – картини Шагала, Пікассо і Сальвадора Далі у вузеньких білих рамках), був зал; білі меблі вісімнадцятого століття; вітражі, привезені з італійських монастирів; багато квітів у високих глиняних глечиках – подарунок єгипетського короля Фарука.

За величезним столом сидів лише один гість – Майкл Велш.

– Я випросив у дружини дозволу привезти для нас каспійської ікри, – хмикнув Грін. – Покуштуйте, яке це чудо, прислали ранковим рейсом з Тегерана.

– Скажіть, щоб підігріли чорний хліб, – мовив Велш. – У Парижі, в ресторанчику «Чорна ікра», білий не подають, лише чорні грінки, вони купують їх у росіян.

– Я теж купую в них; російський чорний хліб – це чудо. Ну, Майкл, що в нас нового?

– Через тиждень можете відправляти до Нагонії своїх експертів.

– Не забудьте постукати по дереву.

– А голова навіщо? Я й кажу, найкраща порода дерева моя голова.

– Найкраща порода дерева – голова Форда, бо він в юності грав у регбі без шолома. А в мене е новини зовсім не радісні.

– Заїмо чорною ікрою, – всміхнувся Велш. – З нею всі новини стають конструктивними.

– За моїми відомостями, банки Цюріха й Лондона зафіксували інтерес Європи до режиму Грісо. Хтось – ми що не з'ясували точно, хто саме, – вклав у реконструкцію Нагонії близько п'ятдесяти мільйонів марок. Це, звичайно, не гроші, але це крок, Майкл. Європа починає показувати зуби.

– Нехай собі.

– Все це не так просто. Я й досі працюю в Чілі, крадькома, Майкл, а бізнес цього не терпить.

– Я розумію.

Увійшов мажордом – у фраку й білих рукавичках, високий, мовчазний малаєць. Він поклав перед Велшем меню у важкій оправі з червоної шкіри.

– Раджу замовити фазанячий бульйон і осетрину, вони це добре готують, – сказав Грін.

– Пробачте, сер, – зауважив мажордом, – але я не радив би замовляти осетрину; я подивився на рибу, яку доставили з Тебріза, в ній немає тієї жирності, яка робить її делікатесом. Я запропонував би скіякі, з Токіо привезли туші двох бичків, відгодованих пивом, масаж їм робили щодня, від самого народження, м'ясо, по-моєму, відповідає найвищим стандартам.

– Стандарти однакові, – хмикнув Грін, – тільки тому вони й лишилися стандартами. Але якщо ви вважаєте, що скіякі кращі, – то будемо їсти телятину.

– Вибачте, Нелсон, – поморщився Велш, – але я не можу їсти телятини, мені жаль телят, я любуюсь ними на фермі, годую їх з рук молоком із соски.

– Тоді, сер, – сказав мажордом, підпливши до Велша, – я порекомендував би вам ангулас, дуже тонізує, наш Пабло чудово готує цю страву, не гірше, ніж у Сантьяго-де-Комностела.

– Хай буде ангулас – це дуже добре, я досі пам'ятаю їхній смак після Чілі, там у Пуерто-Монт чудовий рибний базар, а як готують ангулас!

Мажордом нечутно вийшов, ступав по товстому білому килиму обережно, наче мисливець, що скрадається до звіра.

– Ситуація в Нагонії відрізняється від чілійської, Нелсон, – вів далі Велш, утупившись замисленим поглядом у спину малайця. – Люди Яна Сміта підготували чудові фотоматеріали про жорстокість африканців проти білої меншості – це справляє враження. Вже є записи бесід з жертвами, прекрасно поставлено, ніхто не посміє спростувати, зроблено як слід. Тому наша допомога буде в Нагонії актом високо гуманним, конче потрібним, розумієте? До того ж я обмірковую ряд цікавих ходів: містер Огано…

– Хто це?

– На якому світі ви живете, Нелсон?

– На грішному.

– Огано – лідер націоналістів, він увійде в Нагонію, ми з ним працюємо уже три роки… Так от, Огано нас піддасть нищівній критиці, розумієте?

– Не розумію. Нас і так безперестанку лають у всьому світі, годі, набридло.

– Нелсон, покладіться в тактиці на мене. Коли б ми допрацювали до кінця з Піночетом, коли б у нас тоді була в Москві така людина, яку ми маємо тепер, повалення Альєнде можна було б провадити під лозунгом національної революції, боротьби за демократію і компетентність. І Піночет був змушений накинутися на нас за економічну блокаду: «Це ви, кляті янкі, не давали Альєнде автомобілів і запасних частин до них! Це ви, кляті янкі, не поставляли нам гірничого устаткування! Це ви таким чином призвели країну до економічного хаосу й погубили нашу гордість – доктора Альєнде!» І вам довелося б відправити туди машини та обладнання, вам тоді не довелося б крастися, Нелсон. Ми не забули цього уроку. В Нагонії схема гнучкіша.

– А вам не здається, що, дозволяючи ганьбити себе, ми, діставши певні дивіденди сьогодні, набагато більше втратимо в майбутньому?

– Ваші пропозиції?

– Пити фазанячий бульйон.

Велш озирнувся: за його спиною стояли два офіціанти, а поруч, неначе сфінкс, мажордом.

Як тільки вони поставили чашки (жести офіціантів, мов у балерин, вишколені), Грін накинувся на бульйон так, ніби від учорашнього дня нічого не їв.

– Фазана треба їсти гарячим, – пояснив він, – дуже корисний бульйон – фазанячий, лікує підшлункову залозу, багато панкреатину.

Він з'їв бульйон миттю, відставив чашку («Все-таки в ньому відчувається фермер середнього Заходу, – подумав Велш, – слава богу, до нього нічого не пристало від нуворишів; тарілку, а частіше миску, саме так відсувають мої ковбої»), грудьми наліг на стіл:

– Майкл, Пентагон робитиме те, про що ви мене просили, але це станеться в останню мить, їм треба погратися в самостійність, – таке буває з молодими міністрами. Вертольоти вже перекинуто на флот, але їх не віддадуть цьому самому…

– Огано.

– Так, правильно. Пентагон хоче, щоб ви просили якомога наполегливіше, розумієте? Мені здається, вони почувають себе ображеними: ви даєте їм шматок пирога, однак тісто замішуєте за своїм рецептом. Ознайомте їх хоча б із загальними планами операції. Я вам раджу не забувати про їхні честолюбні амбіції; справді, від цього з вами нічого не трапиться. Тепер ще одне: як реагуватиме Європа? Ви там контролюєте ситуацію? Якщо Бонн і Париж тільки промовчать – цього замало, зважаючи на їхні особливі стосунки з Москвою. Треба зробити так, щоб Європа підтримала нас.

– Ви багато вимагаєте від мене, Нелсон. Париж знає, що в самому лише Конго наші корпорації мають вкладів майже на тридцять мільярдів доларів. З них два мільярди – ваші. А вся Європа вклала туди не більше семи мільярдів. І ви хочете, щоб вони одностайно підтримували нашу перемогу?

– Це нації, які вироджуються, хай їм грець! Невже важко зрозуміти, що, коли чорномазі переможуть там, європейців виштовхають коліном під зад, як матросів з портового борделя, що пропилися вщент?! Єдина надія утримати південь Африки, бодай південь, – підтримка Гагано…

– Огано.

– Чи не все одно…

– І все-таки реакція Європи буде двоїстою, Нелсон, але, мені здається, на нашу користь.

Нелсон дістав зубочистку, прикрив рота рукою, поколупав у зубі, буркнув:

– Двоїстою – незважаючи на те, що цього вашого Огано опікає містер Лім?

– Ого! Непогано працює ваша особиста розвідка!

– А як же інакше? Тільки дай вам волю…

– Про наші контакта з концерном Ліма знає, крім мене, лише одна людина: ви, Нелсон.

– Неправда. Крім мене, про це знає ваш Лоренс, а він, цей самий Лоренс, зв'язаний з голландським «Шелл». І, мені здається, він зорієнтований на «помірковану» Європу, на ту, словом, яка хоче жити в обіймах Москви.

– Вам «здається» чи ви впевнені в цьому?

– Якщо мені здається, значить, я впевнений у цьому, Майкл… І останнє: як прореагує Москва?

– Судячи з інформації нашої людини, вони готові до воєнної допомоги. Наше завдання – учинити переворот за якісь там півгодини, тоді ми виб'ємо всі козирі: Москва поважає міжнародні договори…

– Та невже!

– Нелсон, ви, мабуть, надто часто дивитесь наш телевізор. Не піддавайтесь пропагандистській нісенітниці. Вони шанують міжнародні договори, повірте мені, шанують. І в цьому, на жаль, їхня сила.

Славін

Він сидів у машині вже вісім годин; він бачив, як двічі помінялися машини спостереження – спершу поряд з його «фіатом» стояв чорний «Мерседес», потім підкотив голубий «шевроле»; зовнішнє спостереження перестало церемонитись, гру вели відкрито.

Славін, не зводячи очей, дивився на вікно палати, де лежав Зотов. Вікно було завішане алюмінієвими жалюзі, але інколи в щілини було видно постать чоловіка, – мабуть, поліцейський підходив подихати свіжим повітрям з океану, останні дні задимав вітер, крони пальм ставали голчастими, видовженими, і Славін ловив себе на думці, що це стрільчасте листя нагадує йому середньовічний японський живопис – та ж сама стрімка статика, з тією лише різницею, що там бамбук, а тут величезні пальми.

… Пол Дік під'їхав на таксі, побачив Славіна, помахав йому рукою – мовляв, ходімо разом, але Славін заперечливо похитав головою.

– Чому?! – голосно запитав Пол. – Зараз до нього приїде генерал Стау!

– Мене туди не впустять, – відповів Славін. – Вас – також.

– За мене не турбуйтесь!

– Коли проженуть – приходьте до мене, я ввімкну кондиціонер. Він іноді працює.

А через п'ять хвилин підкотив величезний «кадилак» сеньйора Стау, генерального директора поліції.

«Своїм газетярам не дозволили приїхати, – подумав Славін – у гру включили бідолашного Пола. Розраховують на нашу розмову. А взагалі правильно розраховують».

Стау в супроводі трьох лобуряк ішов до госпіталю. Він ступав швидко, трохи нахиливши голову вперед; білий костюм гарно облягав його стан, а розпірки на піджаку робили рухи легкими, здавалося, що він от-от може знятися й полетіти.

«Все-таки вони дуже пластичні, – подумав Славін. – У білих немає такої стрімкості. Мабуть, негри – найпластичніші люди на землі. Скільки ж цей Стау бере з кожного хабара? Процентів п'ять? А хабарі платять кожному поліцейському на дорозі, кожному інспекторові в офісі. Заможна людина».

– Пане Зотов, ви чуєте мене?

– Чую.

– Я – Стау, директор поліції.

– Ваші люди, – Зотов насилу розтулив губи, – не дають мені спати, вони навмисне гупають буцами.

– Їм буде наказано ходити тихо. Прошу пробачення. Я хотів би поставити кілька запитань, якщо дозволите.

– Дозволю.

– Пане Зотов, ви й зараз наполягаєте на тому, що передавач підкинули невідомі вам люди?

– Так.

– І шифровані записи – також?

– Також.

– Пане Зотов, у такому разі, як ви поясните, що на записах знайдено відбитки ваших пальців?

– Не знаю.

– Це не відповідь для суду присяжних, пане Зотов. Якщо розшифровка покаже, що в записах є військові таємниці, вас віддадуть до рук трибуналу.

– Що ви від мене хочете?

– Якщо ви признаєтесь, що працювали на розвідку Сполучених Штатів, тоді ми вишлемо вас, як тільки дозволить стан вашого здоров'я.

– А коли не признаюсь? – Зотов говорив повільно, ледь чутно, очі його були нерухомі, він дивився в одну якусь цятку на стелі.

– Отже, ви були радіолюбителем?

– Не був.

– А звідки ж радіопередавач?

– Підкинули.

– Хто?

– Не знаю.

– Навіщо вам його підкинули?

– З'ясуйте.

Стау нахилився до Зотова, прошепотів:

– Я це з'ясував. Усі тутешні проамериканські газети, а я знаю, хто кому й скільки платить – розгорнули кампанію на ваш захист, пане Зотов. Я приніс вам ці газети. Чи ви боїтеся співвітчизників? Дві машини росіян безперервно чергують біля госпіталю, вони й зараз тут.

– Чому їх не пускають?

– Тому, що ви перебуваєте під слідством. Та й вони до вас не дуже рвуться. Мабуть, бояться, щоб вас не вивезли звідси ваші друзі…

– Я воював…

Стау нахилився ще нижче, боячись пропустити хоч одне слово Зотова. Той говорив дуже повільно, ще тихше, ніж досі.

– Говоріть, я тут…

– Я знаю, що ви тут… Але ж я воював. У мене вже стріляли. Я був у полоні. І втік. Я ж тоді не… Розумієте? Чому тепер я повинен стати сукою?

– Що? Що?!

– Чому я тепер мушу стати тварюкою?

– Я вас не зовсім розумію, пане Зотов. Чи ви мене погано слухали. Ми ж вас не судитимемо, коли ви самі в усьому зізнаєтесь: розвідка – серйозна робота, я ставлюся з пошаною до цієї професії. Ми віддамо вас вашим друзям. Хоч зараз. Розумієте? Може, ви хочете зустрітись з сеньйором Лоренсом?

– Хто це?

– Представник «Інтернейшнл телефонік».

– Я з ним незнайомий.

Стау дістав з кишені фотографію: Зотов тисне руку Лоренсу.

– Подивіться. Бачите, це – Лоренс.

– Я не знаю його.

– Пане Зотов, у Москві легко перевірять, справжня це фотографія чи скомпонована. Що ви їм відповісте, якщо фотографія справжня? Вам ще доведеться відповісти на таке запитання: чи справжня плівка, на якій записано вашу розмову з Лоренсом і Глеббом, – вона в мене в кишені. Хочете, ввімкну?

Не дожидаючись відповіді Зотова, Стау клацнув чимось у спідній кишені піджака й зразу ж пролунали голоси: спершу Лоренса, потім Зотова, а вже після них Глебба.

Лоренс. Хочете перезняти дані про поставки на ксероксі?

Зотов. У нас поганий ксерокс, я, мабуть, зроблю фотокопію.

Глебб. Ви одержали вчора те, що хотіли від нас одержати? Взяли спокійно?

Зотов. Спасибі, Джон, я вам справді зобов'язаний.

Глебб. Це ми вам зобов'язані, Ендрю, зобов'язані дружбою.

Лоренс. Як ви думаєте, містер Зотов, ваш уряд подасть воєнну допомогу Нагонії в тому разі, коли виникне конфлікт?

Зотов. Безперечно».

Стау вимкнув диктофон у кишені, стало тихо в палаті, тиша ця особливо підкреслювалася нудним дзижчанням мухи, що припадала до шибки.

– Ну? – спитав Стау. – Як ви це поясните? Вашінгтону це пояснювати не треба, я кажу про Москву, пане Зотов. Коли б я був на місці КДБ, то не повірив би жодному вашому слову. Ви повинні зрозуміти, що документи, які викрали у сеньйора Лоренса, потрапили до чіпких рук, до дуже чіпких рук.

– Я хотів би поговорити з пресою.

– Будь ласка. Зараз я запишу вашу заяву. Американські репортери вже тут.

– Ні, я хочу, щоб їх пустили сюди.

– Їх пустять сюди, як тільки ви зробите заяву і вас зможуть відкрито захищати вірні друзі.

– Послухайте, мені дуже хочеться спокійно вмерти. Так що ідіть звідси, гаразд?

– Якщо ви не відповісте мені позитивно, пане Зотов, я буду змушений передати пресі всі матеріали, які роздобули мої служби. Ці матеріали скомпрометують вас як американського розвідника, і коли процес стане некерованим – вам не минути суду.

Зотов заплющив очі, піт котився градом по його обличчю – ніс загострився, лоб і щоки в синцях, землистого кольору, повіки синьо-чорні.

– Я прийду до вас завтра, – сказав Стау. – Відпочивайте. І ні про що не думайте. Ми не дамо скривдити вас. Тільки я не можу зрозуміти вас: коли людину обіграли, слід визнати свою поразку. Тим більше, що поразка уявна, – ви знайдете свободу замість постійного рабства.

– Я чув, – шепнув Зотов. – Хтось уже мені говорив про це. Тільки іншим голосом…

– Пожалійте мене, пане Зотов. Я попав у скрутне становище: я зобов'язаний довести вашу провину, і я доведу її, якщо ви не виявите розсудливості.

Пол Дік звернувся до Стау, коли той вийшов з відділення, де була палата Зотова, – коридор теж блокували, коло скляних дверей стояли два детективи в білих халатах.

– Містер Стау, я Пол Дік із «Пост», як здоров'я росіянина?

– Про це запитайте в лікарів, я сищик, а не хірург, – відповів Стау, не зупиняючись.

– Росіянина викрито як шпигуна?

– Так.

– На кого він працював?

– Відповідь на це запитання ви одержите, як тільки закінчиться суд.

– Коли я зможу поговорити з росіянином?

– Спитайте ваших юристів, коли людина, яку звинувачують у шпигунстві, має законне право відповідати на запитання журналістів.

– Чи можете ви прокоментувати повідомлення в місцевій «Ньюс» про порушення законності вашою поліцією і недоведеність провини містера Зотова?

– Триває складна гра, сер, – засміявся Стау, – але ми не гравці, а слуги закону, ось так я прокоментую ваше запитання.

– «Ньюс» – по вашому – виплід ЦРУ?

– А хіба я це вам сказав? Учіться гумору! Поліцейський теж володів правом на свободу слова. Це все, до побачення, містер Дік.

Пол сів у машину Славіна, сердито сплюнув через вікно, зачинив його й сказав:

– Обіцяли кондиціонер?

– Будь ласка, – відповів Славін і натиснув на чорну кнопку під щитком. У кабіні зразу стало прохолодно, хоча прохолода тхнула бензином.

– Ви щось розумієте, Віт?

– Розумію. А ви?

– Нічого не розумію. Я тоді, в Пілар, не встиг з вами попрощатися, подзвонив Лоренс, це чоловік з розвідки, ну «Інтернейшнл телефонік». Він сказав, що Зотов – його друг. Отже, виходить, він – наша людина? Якого ж біса його взяли під варту?

– Спитайте про це Лоренса.

– Думаєте, я не питав?

– Оцініть мою тактовність, я не питаю, що він вам відповів.

– Я написав про це, то можете вже не загинати пальців, сюжет відкрито – продано для загального відома. Він вважає, що Белью і Зотов – ланки одного ланцюга, але Лоренс хитрий чолов'яга, він уміє напустити туману. «Я, – каже він, – звичайний комерсант, я маю друзів у найрізноманітніших сферах, і дуже прикро, коли людей, з якими дружиш, б'ють по голові тільки за те, що ми народилися в різних кінцях земної кулі».

– Гадаєте, він скаже: «Б'ють Зотова за те, що він передавав нам дані?» Ви хочете, щоб він у цьому вам признався? – посміхнувся Славін і подумав: «Пробач мені, Пол, я не маю права говорити тобі правди, я мушу підтримувати версію Лоренса, я просто не можу інакше, старина, хоча ти дуже славна, наївна й чесна людина, тому й п'єш».

– А чого ви тут стовбичите, Віт?

– А ви?

– Це хороша відповідь, – зітхнув Пол.

– Тільки я ніяк не можу збагнути, чого вони квапляться? – задумливо спитав Славін, знаючи, що Пол Дік не пропустить нагоди обговорити цю його гру з Глеббом, а в тому, що Глебб зараз оточив Пола як давнього приятеля Славіна, сумніву не було.

– З чим?

– Ну Стау приїздить, газети зчинили галас… Їм же вигідно не поспішати з цим ділом, підлікувати Зотова, а всі зацікавлені сторони не інформувати. Виграшна карта в їхній політиці – це нікого не інформувати. Збивати з пантелику треба, а вони…

– А хіба ваші не злякались? Он ваш консул приїхав. Наче яструб…

– Чого ж нам тепер лякатись, Пол? Нам тепер лякатися нема чого, – забив по саму головку Славін, – раніше треба було думати. Поїдемо пити пиво?

– Віт, а чому вас цікавить усе це, скажіть?

– Коли ви цікавитесь – усе зрозуміло, свобода інформації і таке інше, а от коли росіянин – значить, шпигунство й викрадення зрадника. Де ж рівність, Пол?

Славін увімкнув запалювання, машина рвонула з місця, і за ним зразу ж рушив чорний «Мерседес» – голубий «шевроле» подався обідати, час ленчу, лобуряки дотримуються режиму дня, хворі на виразку шлунка таємній поліції не потрібні – баласт.

– Та й справді вони за вами невідступно котять колеса, – сказав Пол Дік. – Передам матеріал про ваше шпигунство, злітаю до Огано, подивлюсь визволену Нагонію й полечу, ДО біса, в Штати, здають нерви від тутешньої катавасії…

– Ну-ну. Ви легко перестаєте пити?

– Ой, як тяжко. Кошмари, голова тріщить, відчуття безповоротності часу, жалість до себе й до людства, сином якого я себе вважаю.

– Послухайте, Пол, у мене виникла ідея.

– Купую.

– А що як нам зайти до Лоренса вдвох?

– Загнати на слизьке? «ЦРУ між двох вогнів – агент мерзенного капіталу і адепт світового комунізму ведуть професіональний діалог з людиною «Інтернейшнл телефонік», яка змінила Чілі на Луїсбург!» Заголовок як? Хороша ідея, Віт, їдьмо!

– Не боїтесь неприємностей?

– Боюсь.

– Чи варто тоді рискувати?

– Життя без риску – ніби м'ясо без гірчиці. Їдьмо…

Пол подзвонив в апартаменти Лоренса знизу, з холу «Хілтона»:

– Хелло, містер Лоренс, це Пол Дік, ми хотіли б зайти до вас разом з росіянином, містером Славіним, лише на кілька слів, не більше…

Він почув у відповідь:

– Можете зайти… Короткі гудки.

– У нього хтось сидить, це не він, ну й чорт з ним, ходімо.

Коло ліфта Пола Діка гукнув бой:

– Сер, вас тричі викликали до телефону, мене послали знайти вас, щось дуже невідкладне.

– Підіймайтесь, Віт, я миттю.

Славін піднявся на п'ятнадцятий поверх, постукав у апартаменти Лоренса; ніхто не відповів, хоча за дверима чулася музика. Славін постукав ще раз; музика була весела, негри з Нью-Орлеана, але знову ніхто не відповів.

Славін знизав плечима, спустився в кімнату преси – телетайпи і прямі міжнародні лінії. Пола Діка не було.

– Де мій приятель? – спитав Славін того хлопчину, який щойно зустрів їх біля входу.

– Він кудись подзвонив, сер, і зразу ж поїхав. Мені здається, він поїхав у посольство.

– Він говорив про це?

– Ні, мені так здалося, сер.

– Треба хреститись, коли здається, – кинув Славін.

– Добре, сер, я неодмінно осінятиму себе хрестом.

Славін усміхнувся, переглянув нові прес-релізи – нового нічого не було; настало затишшя перед бурею.

Повернувшись до вестибюля по ключ, Славін спиною відчув, що хтось стоїть поруч і дивиться йому в потилицю.

Славін обернувся – Джон Глебб втупився поглядом у нього; обличчя його було похмуре, важке, ніби закам'яніле.

– Що трапилося, Джон?

– Нічого особливого, – неквапно відповів Глебб, – якщо не зважати на те, що зараз убили Лоренса.