Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

ПОШУК – II
(Жванов, Гмиря)

Коли молодший лейтенант Жванов «прийняв» Парамонова, той уже встиг перевіритись, подивився на вітрини продмагу, чи немає кого, хто міг би йти за ним слідом, і шмигнув до Цизіна, в «Мінеральні води».

Жванов знав уже, що Парамонов не затримується біля прилавка, він увійшов зразу ж за ним і побачив, що Цизін наливає в склянку з пляшки воду «Вітаутас», але, наливши, не поставив її коло себе, а сховав у холодильник.

Парамонов випив воду одним духом, обличчя його на якусь мить завмерло, потім густо почервоніло, і, поклавши на тарілку п'ять копійок, він вийшов з крамниці.

Жванов встиг схопити склянку, хоч Цизін намагався забрати її перший, понюхав – тхнуло сивухою.

– Дай пляшку, – сказав Жванов. – Дай, не гріши.

Цизін вийняв з кишені п'ятдесят карбованців, простяг Жванову:

– Не занапащай життя мого, іроде.

– Ти чого мені тичеш?! Ти чого тичеш мені?! – розлютився Жванов. – Ти мені налий, я тобі – що, гад продажний?!

– Та підожди ти, не репетуй, – зашепотів Цизін. – Буквально, я ж думав, що ти звідти… Зараз наллю, керя, від душі наллю…

Він дістав пляшку з холодильника, та, коли відкоркував її, пляшка вислизнула в нього з рук і розбилась, він зразу ж узяв другу, але й цю завбачливо розбив над мийкою і тут же перейшов у атаку:

– Що тобі треба?! Що налити?! Ти думав, я горілкою торгую, еге?! Ану докажи! За наклеп, знаєш, як припечу!

Цизін, не вгаваючи, кричав, коли до крамниці ввійшли три бабусі.

– Гроші вимагав! Говорив, буквально, горілки налий, а де в мене горілка! Провокувати себе не дозволю! За новою конституцією за це під суд віддають! Ач, як вирядився, ще й бороду відпустив, цинік!

Дружина Парамонова, коли до неї приїхав полковник Гмиря, вислухала його, зітхнула й відповіла тихо, ледве чутно:

– Я вас не зовсім розумію. З ним трапилося щось?

– Ні, з ним нічого не трапилось, але краще буде – і для нього, й для вас, – якщо ви розкажете правду.

– Ну, буває, вип'є чарку, – ще тихше мовила жінка, і якась дивна гримаса скривила її брезкле, хворобливе обличчя, – на свято чи в день народження…

Гмиря відкинувся на спинку стільця, оглянув кімнату, аскетично-чисту, стіл відполіровано до блиску, диван-ліжко застелено білим покривалом, яскраві герані на підвіконні, він зітхнув, згадавши про щось своє, і сказав:

– Ви пробачте, але неправди мені не кажіть. Це ви даремно. Бо алкоголік не той, що на лаві спить, а той, хто щодня перед обідом і перед вечерею бере склянку горілки. А згодом починає пити й перед сніданком. А нещасній жінці, особливо коли доводилось працювати за кордоном, треба із шкури лізти, годувати сім'ю макаронами, пухнути самій, аби тільки ніхто не дізнався про горе, тільки б скандалу не було. Де система «Соні», яку ви привезли? Він же її продав, за дві тисячі продав, бо на горілку не вистачає. Де кіноапарат? Теж у комісійний відніс. Теж на горілку, Клав-діє Микитівно, хіба це неправда? Де гроші на «Жигулі»? Він їх за півроку протринькав: акуратно, без скандалів, посімейному: півлітра щодня, а це – п'ять карбованців, а в суботу і в неділю – десять, а зарплата – сто вісімдесят, і дружина не працює, та ще й дочці треба допомагати пай виплачувати, – хіба не так?

І жінка заплакала. Вона плакала беззвучно, жалібно, якась невідповідність була у її огрядній постаті й дитячих невтішних сльозах, які вона навіть не витирала, – мабуть, звикла вже плакати.

– Жлоб проклятий, – шепотіла вона, – алкаш, щоб він подавився своєю горілкою, нема на нього погибелі! Кожного дня, кожного божого дня… Якби тільки п'ять карбованців! Ми могли б машину купити, а як мріяли на південь усією родиною поїхати, коли Мариночка з нами жила, через нього й замін; вийшла, дівчинка ще зовсім, а тепер поневіряється в чужій сім'ї. П'ять карбованців він удень пропиває, та ввечері ще стільки ж, а в суботу та в неділю, коли не йде на халтуру, то й двадцятку, з раннього ранку, а я – мовчу… Казала ж йому, деспотові, все одно дізнаються, до добра не доп'єшся, нікуди більше не випустять. А що ж сталося?

– Поки що нічого. Ви з ним були, коли він до поліції потрапив?

Жінка сплеснула руками.

– Де?! До якої ще поліції?!

– У Луїсбурзі, незадовго перед від'їздом…

– Це коли вночі додому не прийшов? Ще грошей тоді напозичався, еге ж?

– У кого він гроші брав?

– У Євсюкових брав, ще в когось, казав, на подарунки, на сувеніри, на ці сувеніри потім за півціни магнітофон продав, а мені ще дорікав, коли, бувало, овочі куплю.

– Він з Шаргіним у Луїсбурзі познайомився?

– Кучерявий такий? Напахчений? Там. Усе возив його на машині, до фірмачів возив, на пляж. Теж хороший хлюст, усім у вічі «тра-ля-ля», а тільки одвернешся – помиями обіллє…

– Покажіть мені ваш фотоапарат, Клавдіє Микитівно…

– Та він же і його сплавив у комісійний, а який був апарат!

– А маленького апаратика не було?

– «Мінокса»? Ні, не взяли, до нього у нас плівки нема, тому ми й не купили…

– Коли він почав пити?

– Коли завгаром призначили, – впевнено сказала жінка. – Колись, як був механіком і самому треба було крутитись, то й не пив, а як змінив спецівку на синій халат, як унадились до нього клієнти – тоді й почалося. То з одним, то з другим. Але він чесний, ви не подумайте чогось, він зайвого не візьме, він скоріше своє віддасть, ніж іншого скривдить.

– А коли він став погано бачити?

– Отоді й зір собі зіпсував. Пив без закуски, а вона ж, проклятуща, пече всередині: в того виразка, в того гіпертонія, а мого дурня по очах шмагонуло. І так він це приховував, так приховував! «Усе, – казав, – якщо про це дізнаються, кінець кар'єрі, сліпого за кордон не пустять». Нарешті лінзи поставив, тепер, каже, комісія не страшна, тепер пропустять… Ну й почав з радощів гуляти…

– Ви зверталися до лікаря?

– А де ж це я до лікаря звернулася б? – раптом розсердилась жінка. – Може, в посольстві? Скажу, мовляв, чоловік мій п'яниця, так? То мене з першим літаком і відправлять. Ще й сюди на роботу напишуть – спробуй потім відмийся. Коли б можна було тихенько, умовила б, а так – мовчи та жди.

– А чого ждати?

– Може, хвороба його скрутить: виразка шлунка або нирки. Сидоров он допився, що йому нирку вирізали, то зараз у сім'ї таке щастя настало. Ні краплі в рот не бере, і садову ділянку одержали, і дружині єнотову шубу справили, й квартиру он купують трикімнатну в Чертанові… Ех, та що там казати – страху тепер у людях немає, тому й п'ють. Та й живуть усі в достатках, хоч як працюй – менше ніж півтораста не платять… А коли ми були молодими, як було?

– Тоді справді було інакше, – погодився Гмиря. – А де приймач? Приймач же він купив…

– Уже продав! Наш приймач що завгодно брав; купили за півціни, мій фірмачу якийсь там карбюратор поставив, він уміє щось там таке ставити, що бензин економить, ну, фірмач і віддав задарма, такий був приймач, такий приймач…

– А кому він ще такі карбюратори ставив, Клавдіє Микитівно? Глебб, американський фірмач, не просив його про це?

– Та коли б і попросив – мій американців за верству обходить, нам же пояснили, які у них люди є, не дай боже – провокація, а вона страшніша за горілку, хіба ми не знаємо…

– В даному випадку горілка страшніша, – сказав Гмиря й підвівся, – набагато страшніша, це ви вже повірю мені…

– Здрастуйте, моє прізвище Проскурін, ім'я Михайло Іванович, звання – підполковник. Мені хотілося б поговорити з вами про той час, коли ви працювали в Луїсбурзі.

– Будь ласка, Іване Михайловичу, – заметушився Парамонов.

– Михайло Іванович, але якщо вам зручніше величати мене так, я не ображатимусь.

– Пробачте, я завжди плутаю імена.

– Ну це не найстрашніша біда… Скажіть, ви там зустрічалися з американським бізнесменом Глеббом?

– Ви мене підозрюєте в чомусь? Це допит?

– Ні. Я не маю права допитувати, бо вас ні в чому не звинувачують, по-перше, і не притягають як свідка, по-друге. Це – звичайна розмова, і ви маєте право не відповідати на мої запитання…

– Я не пригадую Глебба, святий хрест, не пригадую!

– А ось його фотографія.

Парамонов узяв маленьку фотографію, підніс її близько до очей, примружився ще більше:

– Таку крихітку і не роздивишся до пуття.

– А як же ви за кермом їздите? Парамонов підвів голову, зблід:

– За кермом я їжджу в лінзах.

– Мене цікавить тільки одне: після того як вас затримали, ніхто не приїздив у поліцію вас рятувати?

– Ні! Я ні в чому не винен! Я був тверезий! Мене не треба було рятувати!

– Того дня ви справді не пили?

– Ні краплі!

– А напередодні?

– Теж ні краплі.

– Невже?

– Клянусь, ні краплі! Я п'ю не часто!

З того, як Парамонов злякано брехав, Проскурін до кінця зрозумів – не він. Погана людина, нечесна, п'яниця-тишко, тільки до ЦРУ непричетний, напевно непричетний…

– Я заплатив їм гроші, – тихо, з болем сказав Парамонов, – вони там усі хабарники й шантажисти, кажуть, без окулярів не можна.

– Скільки ж ви їм заплатили?

– Сто сімдесят п'ять. У мене було лише п'ятдесят, я позичив у друзів, і тоді поліцейський порвав протокол медичного огляду…

– Ви не пригадуєте, як звали лікаря?

– Та хіба мені до того було?! Красива жінка, теж, до речі, в окулярах…

– І ніхто з іноземців вам не запропонував допомоги?

– Про це я принаймні сказав би. Ви повинні зрозуміти мене! – благав Парамонов. – Залишитися без прав у Африці – кінець кар'єрі!

– Чому кінець?

– Роботі, – виправився Парамонов. – Без машини я ж нікуди не встигну. А там у ту страшну спеку пішки не походиш! А кінці довгі! Я підвів би колектив! Вони покладалися на мою оперативність: туди біжи, сюди встигай!

– Вони, звичайно, найбільше за все покладалися на вашу чесність. Ми перевірили, і ось що з'ясувалося: коли б ви розповіли все чесно, наші юристи довели б луїсбурзькій владі, що ви пройшли нашу медичну комісію, і наша медична комісія, яка входить у міжнародну конвенцію, дозволила вам водити автомобіль, отже, ніхто не має права пред'являти вам будь-які обвинувачення… Більше треба шанувати себе, а головне – ту справу, якій служиш… А ви – хабара дали, аби тільки кар'єра не кінчилась.

– Ви повідомите про все це в «Міжсудремонт»? – зовсім тихо спитав Парамонов.

– На жаль, я не маю на це права, конституційного права, а то повідомив би, напевне повідомив би.

Славін

– Здрастуйте, Андрію Андрійовичу.

– Здрастуйте, – відповів Зотов.

– Я хотів би, щоб ви допомогли мені збагнути тутешню ситуацію, я – Славін Віталій Всеволодович.

– Так це не до мене.

– Всі кажуть, що ви краще за інших відчуваєте ситуацію – особливо в зв'язку з Нагонією, наші поставки, їхню циклічність…

– Про все це можна прочитати в наших звітах. Тільки що з того… Пиши, не пиши, а віз навряд Чи зрушиться.

– Чому?

– Та тому, що ми робимо дурниці.

– Це ми вміємо, – погодився Славін. – Тільки в даному випадку добре було б зачепитися за головну ланку: в чому саме робимо дурниці? Як подолати цю дурість? Становище в Нагонії заслуговує цього.

– Подолати дуже просто. Портові служби тут заборгували нам п'ять мільйонів. Дрібниця, звичайно, в порівнянні з тим, що летить на вітер, але за тутешніми масштабами – це гроші, а ми соромимося вимагати від них оплати боргу, а коли вже не можете повернути боргу, то хоч будьте чемні, обслуговуйте наші судна, які йдуть до Нагонії, пропускайте їх першими, не тримайте по три доби на рейді. А ми панькаємося, боїмося, що нас неправильно зрозуміють, образяться, а нас в усіх тутешніх газетах обливають брудом, скільки їм заманеться…

– Побоювання образити свідчить про силу, Андрію Андрійовичу. Хіба не так?

– Згоден. Але як ми дивитимемося один одному в очі, коли задушать Нагонію? Через те, зокрема, що наші поставки йдуть із затримкою, а там теж є люди, які вміють пускати чутки, вони вже й тепер кажуть: «Росіяни, мовляв, багато обіцяють, але не вміють дотримувати своїх обіцянок, графік летить, ми через це горимо». Що ви на це скануєте?

– Погано. Гірше бути не може.

– А мені тут відповідають, що я – зануда й буркотун, а я не зануда, просто я частіше за інших їжджу в порт, зустрічаюся з різними людьми й пересвідчуюсь, що тут вирішили: «їм можна сісти на шию».

– От ви мені й підкажіть, як про це все краще написати, гаразд? О другій я обідаю з одним приятелем, американським колегою, не бачилися з Нюрнберга…

– Дік?

– Так. Знайомі?

– Він приятель мого знайомого. Мені здається, мислячий газетяр, і дуже прикро, що він спився.

– Годині о четвертій я до вас заїду, гаразд?

– Ні, о четвертій я зайнятий. Давайте годині о дев'ятій.

– У мене?.

– Де ви зупинились?

– У «Хілтоні». Шістсот сьомий номер.

– Шостий поверх?

– Так. Праворуч по коридору.

– Я знаю. Гаразд, о дев'ятій я до вас приїду.

Пол Дік сів поруч із Славіним, вилаявся, буркнув:

– Ви мене втягли в паскудну історію, Іване. У який «макдоналдс» поїдемо?

– В той, що поряд з будинком, де жив Белью.

– Він жив у бідонвіллі, там «макдоналдс» смердючий, як помийна яма, я все оглянув навколо.

– Я теж хочу подивитися хоч краєм ока.

– Не хитруйте, Іване. Що вам відомо про цього самого Белью? – Пол Дік подав Славіну вісім доларів. – Візьміть і купіть самі, я не втримався б, випив.

– Що це?

– Не прикидайтеся дурником, я ж програв вам, ви краще за мене відчули Джона – він справді спитав мене про вас, як ви й передбачали. Скажіть, що ви знаєте про Белью?

– Нічого. Я можу лише припускати. Мабуть, Белью наймав кімнату десь коло вокзалу…

– Коло порту. Але там теж гамірно, крани під вікном працюють вдень і вночі. Далі?

– Мабуть, у кімнаті в нього були російські книжки…

– Українські. Й листівки, багато давніх листівок…

– На столі лежав сухий сир і півбатона, так?

– Сир був дуже черствий, батона не було, крекер. Ви що, були в його кімнаті?

– Коли б я там був, Пол, мене вже допитували б. Як його вбили? З безшумного пістолета?

– Ні. В нього жахнули з портового крана, із снайперської гвинтівки, через вікно. Він, між іншим, вишивав, у нього там серветок повно, скатерок, доріжок. Півники та курочки. Скажіть, що ви про нього знаєте? Ви ж не просто так почали розшукувати його, Іване…

– Які були в нього книжки, Пол?

– Я забув… Ні, я записав, звичайно, в блокнот, але блокнот мій у номері… Вірші. В основному вірші.

– Комірчина, крани під вікном, – серветки з півниками й вірші…

– Ви дуже добре класифікуєте факти. Колись у вас цього не було – з Нюрнберга ви гнали чисту інформацію. З роками у вас 8'явилася чудова свавільність, ви безстрашно організовуєте окремі факти в думку.

– Можу зазнатись. Поліції було багато?

– Дві машини.

– Преса?

– Їх пустили пізніше, коли закінчився обшук.

– Що шукали?

– Чорт їх знає. Натякали, що він ваш агент.

– Натякати можна дівці, а в такому ділі потрібні докази.

– А що, хіба їх не можна зробити?

– Яка потреба?

– Потреба є: жив коло порту, там ідуть ваші судна до Нагонії, тут зараз починається кампанія проти цього, ну, а Белью у бінокль підглядав і подавав сигнали.

Славін засміявся.

– А що? – вів далі Пол. – Головне кинути дохлу кішку, нехай її підбирають інші; винуватий завжди той, кого змішали з грязюкою – йому ж самому відмиватися, зрештою.

У «макдоналдсі» коло порту, за два блоки від того третьорядного готелю, де жив Белью, стояла задуха. Славіна здивувало, що тут було так багато мух: сині, здоровенні, вони літали повільно, немов навантажені «юнкерси», і так само нудно, пронизливо дзижчали.

– Вип'ємо кави, – запропонував Славін, – а обідати поїдемо кудись на свіже повітря, гаразд?

– Ні, справді, ви знали цього Белью, він ваш шпигун, Іване?

– Пол, у нас нема потреби тримати тут шпигуна, слово честі. Ми відверто сказали, якщо в Нагонію почнуть вторгатися, ми будемо допомагати Грісо всіма засобами, які маємо в своєму розпорядженні. Карти відкриті, таємниць нема; взагалі тепер у світі мало таємниць, все можна вичислити, тільки треба поміркувати добряче.

– У такому разі, вичисліть мого президента. Його курс.

– А ви маєте свою власну думку про нього?

– Маю. Він надто щирий, а ця риса згубна для лідера, який мусить бути гнучким, Іване.

– Коли так, то я можу спати спокійно. Але, по-моєму, все йде інакше. Ваш воєнний бізнес дає на передвиборну кампанію немало грошей, а він престижна людина і тому зобов'язаний розрахуватися з кредиторами. Як? Тільки воєнна промисловість може зразу принести віддачу: штовхни у виробництво нейтронну бомбу – ось тобі десять мільярдів реалізовано, ось тобі борг погашено. Та не дали йому запустити в серію нейтронну бомбу – дуже небезпечно, розсудливі американські політики – проти; вони, як і ми, розуміють, що наші народи, хоч як їм перешкоджають, все одно дружитимуть – це реальна історична перспектива, ми в неї віримо. Коли не вийшло з бомбою, ваш шеф спробував удатися до мирних галузей промисловості, щоб одержати гроші від них і повернути борг воєнно-промисловому комплексу, і – таким чином – зберегти хорошу міну при поганій грі. І він погодився на мирні переговори. Але його, як ми знаємо, не в усьому підтримує конгрес. І він опинився між двох вогнів. А вибір робити треба, життя примусить, самі ж американці вимагатимуть цього.

Схоже на це, але правда все-таки моя, а не ваша, тому що можна було б знайти третій шлях, хитромудрий, а він цього не може собі дозволити…

Негр, який наливав каву в картонні стаканчики, сказав Полу:

– А я вас бачив сьогодні, сер.

– А я тебе не бачив.

– І ви мене бачили, сер. Ви виходили з квартири, де вбили Івана.

– Кого?! – Пол здивувався. – Якого Івана?!

– Белью. Його справжнє ім'я Іван, він змушений був називатися Айвеном. Він же росіянин.

– Я теж росіянин, – сказав Славін.

– О, пробачте, сер, я ніяк не міг подумати, що ви росіянин, я думав, ви англієць…

Славін вийняв пачку «Яви», взяв сигарету, але прикурювати не став – він взагалі не курив, інколи смоктав сигарету, та й то зрідка.

– Послухайте, а чому він тут жив? Звідки росіянин у Луїсбурзі? Він нічого вам не розповідав про це?

– Ні. Він тільки співав, коли був дуже п'яний.

– Він завжди багато пив?

– Ні… Він страшенно став напиватися, коли сюди почали заходити російські кораблі. Ваші матроси часто п'ють у мене пиво. Белью завжди сидів он у тому темному кутку й дивився на них, а після того як вони йшли звідси, починав пити, а вже потім співав свої пісні. Але його не били, ні, йому дозволяли співати, його виганяли лише тоді, коли він блював…

– Йому дозволяли співати, – повторив Пол Дік, – це дуже гуманно, що йому дозволяли співати, це вам запишуть на небесах. Дайте-но мені віскі з льодом.

– У нас іспанське віскі, сер, віскі «Дік», ваші люди не п'ють його.

– Мої люди – кретини, навіщо звертати на них увагу. Ви їм не кажіть, що це «Дік», наливайте сміливо й ставте під ніс, тільки стукайте денцем склянки так, щоб трохи віскі виплеснулось.

– Спасибі за пораду, сер, я спробую. Може, хочете зіграти в більярд? У нас непоганий стіл, та й кулі важкі.

– Скажіть, – спитав Славін, – хоч раз цей самий Белью співав при російських матросах?

– Так, одного разу співав, сер, і дуже плакав, коли співав, і вони подарували йому поштові листівки…

– Коли це було?

– По-моєму, в грудні, сер, але точно не пригадую. Я тільки пам'ятаю, що він потім ходив якийсь переляканий, ніби чогось щодня ждав.

Славін поклав перед барменом листівки:

– Візьміть на згадку, тільки не дозволяйте, щоб вас убивали із снайперської рушниці.

– Спасибі за подарунок, сер, але я краще відмовлюсь від нього – тепер поліція допитує всіх, хто знав Белью, а поштових службовців відвезли у відділ з усіма їхніми книгами, перевіряють листи й телеграми. Всяк може бути, сер, тож дякую вам, адже нас привчили боятися своєї тіні…

«У грудні сюди прибули перші кораблі. І наш Іван уперше побачив справжніх росіян. І написав нам листа. І довго не зважувався відіслати. Все просто й точно. А потім, мабуть, поліцейські сказали про безпалого коло нашого посольства. Глебб його вичислив, як і я, і знищив. А тепер лише він один, Джон Глебб, може ткнути пальцем у фотографію того чоловіка, якого вербував».

… Коли Славін зупинив «фіат» коло маленького полінезійського ресторанчика – столики винесли на берег, під широкими плетеними зонтами тінь, – Пол Дік вивалився перший, зразу ж вкрившись потом.

– Зачекайте, – сказав Славін, – оберніться й полюбуйтесь на «Мерседес», який мене пасе. І запам'ятайте номер – він унікальний, такого немає в каталогах тутешньої автоінспекції.

– Годі, Віт, – Пол Дік назвав нарешті Славіна на ім'я. – Не можна бути таким недовірливим.

– До міста нас поведе голубий «форд», і я раджу вам зі мною не сперечатися, бо ставка буде вдвічі більша за ту, яку я виграв сьогодні вранці.

– Виходить, і Глебб – звідти? – зітхнув Пол.

– Я вам це сказав?

– Не думайте, що я старий ідіот, гаразд?