Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)
Константинов
«Цілком секретно.
Генерал-майорові Константинову К. I.
У відповідь на ваш запит повідомляємо, що вчора з 21.00 до 21.30, саме тоді, коли йшла радіопередача центру ЦРУ з Афін на СРСР, серед осіб, які цікавлять вас, тільки Вінтер О. В. була вдома, отже, могла – є таке припущення – приймати зашифровану передачу.
Майор Суханов».
«Цілком секретно.
Генерал-майорові Константинову К. І.
У відповідь на ваш запит повідомляємо, що передачі афінського розвідцентру ЦРУ можна приймати лише на дуже потужних радіоприймачах типу «Філіпс», «Панасонік», «Соні». Але в кожному окремому випадку точну відповідь можна дати лише після ознайомлення з апаратом чи з його схемою та докладним описом.
Капітан Шарипов».
«Цілком секретпо.
Генерал-майорові Константинову К. І.
За даними, які ми дістали після опитування знайомих Вінтер і Шаргіна, встановлено, що в них дома є дуже потужні приймачі типу «Панасонік де люкс», випуску 1976 року.
Капітан Гречаєв».
… Надвечір підрозділ Коновалова, який вивчав тих розвідників ЦРУ, котрих виявила контррозвідка, встановив, що минулої ночі другий секретар посольства Лунс виїхав з будинку на Ленінському проспекті й, збивши зі сліду чекістів, що мчали за ним, одірвався від спостереження о 23.40, звернувши з Можайського шосе у Парк Перемоги.
– В парку Лунс поїхав по вузенькому шосе, – доповідав Коновалов, – спинився на кілька секунд, вийшов з машини, вдарив ногою по балону, закурив і поїхав. У контакт ні з ким не вступав. Звідти, з Парку Перемоги, на дуже великій швидкості помчав у посольство, пробув там до третьої години ранку, повернувся додому – знову ж таки через Парк Перемоги, тільки вже не гальмував і не зупинявся. Але цього разу з парку вийшов чоловік, що сидів під дощем на лавочці, – саме там, до. проїжджав Лунс. Автобуси й тролейбуси вже не ходили, тому чоловік цей подався додому пішки. Живе він на вулиці 1812 року, Шебеко Роман Григорович, генерал-лейтенант у відставці…
«Центр.
Чи є дані про емігранта, приблизно п'ятдесяти років, безпалий (немає двох пальців на лівій руці), блондин, гадаю, що він довго жив у Німеччині. Можливо, за національністю безпалий українець. Прошу перевірити всі контакти Хрєнова в тих місцях, де він жив раніше, чи не було там безпалого. Чи є змога з'ясувати через адміністрацію «Хілтона» прізвища всіх росіян, які працюють в їхній системі на Африканському континенті?
Славін».
«Славіну.
Серед контактів Хрєнова в Кілі безпалого встановити не вдалося. Він дружив із запроданцем Портновим Михайлом Ісайовичем, інженером, якого відрядили в Кіль, щоб закупити устаткування. Портнов повісився, залишивши записку, в якій проклинав тих, хто умовив його зостатись. Саме після цього епізоду Хрєнов, травмований загибеллю друга, виїхав до Африки. По можливості з'ясуємо прізвища осіб російського походження, що працюють у системі «Хілтона». При наступній зустрічі з Хрєновим будьте дуже обережні.
Центр».
… Начальник управління генерал Федоров, вислухавши Константинова, сказав:
– Початок операції у мене завжди асоціюється з ремонтом у квартирі. Все було тихо й спокійно, лише подекуди з'явилися тріщини, треба тільки трохи підфарбувати – та й годі, а як навезуть будівельники матеріалу, як застелять газетами підлогу, як заходяться все трощити й ламати, отоді вже починаєш думати, прощавай спокій…
– Це ще добре, що вони у вас застилали підлогу газетами, – озвався Константинов. – Зразково-показові, мабуть, були майстри. В мене вони по паркету ходили мало не в буцах на шипах.
– Це зрозуміло, – відповів Федоров. – Втрата професіоналізму. Я це пояснюю тим, що війну вистраждали наші жіночки – біля верстатів вони ж стояли, бідолашні, і хлопчики років по тринадцять…
– Ми спали між верстатами, – всміхнувся Константинов, – додому сили не було дійти, та й бомбили дуже, то ми гамаки вішали і в них відпочивали. Гуде, бувало, машина, але це байдуже, звикли, навіть заспокоює – тоді тиша тривожною була…
– Це ви правду сказали, – замислено мовив Петро Георгійович. – Тиша була тривожною… Двадцять мільйонів людей вибили, а з ними і високий професіоналізм убили. А що таке професіоналізм? Це – старанність насамперед, висока, дбайлива старанність. Отож, коли глибоко вдуматися в суть проблеми, то ті самі шипи на буцах, якими гупають по паркету, – зрозумілі, і, на жаль, їх можна пояснити; трагічно, але пояснити можна. Чаю хочете? А може, кави?
– Кави.
– Серце не підірвете?
– Мені здається, що будь-яка, навіть невеличка надзвичайна подія у нас з погляду стресового навантаження куди небезпечніша, ніж тонна кави, Петре Георгійовичу.
– Теж правильно, – погодився Федоров, – але така позиція демобілізує. Ви так не вважаєте?
– Але завжди стояти під рушницею – це також стрес; демобілізація – це розслаблення.
– Вам би в схоласти, ну й хитрий же ви, од Славіна не відстаєте.
– Хитрішого за Славіна немає на світі, – впевнено сказав Константинов.
… Коли секретар приніс дві чашки кави й бублички, Петро Георгійович узяв великий аркуш і заходився швидко креслити точну схему.
– Вам видно? – спитав він.
– Видно.
– Тоді коригуйте, якщо я помилюсь.
– Не помилитесь.
– Гаразд, гаразд, тільки не дуже хваліть мене. Отже, в полі вашого інтересу, особливо після телеграми Славіна, опинився Парамонов, так?
– Так.
– Спостереження за ним додало ще Ольгу Вінтер. А вона, виявляється, дружина Зотова. Так?
– Саме так.
– Я, до речі, послав запит Славіну, як він ставиться до того, щоб відкликати Зотова з Луїсбургу. Мовчить. Гадаю, поки що в нього немає підстав наполягати на цьому. Нас не зрозуміють, якщо ми звернемося з такою пропозицією. Де ж факти?
– Дружба Зотова з Глеббом?
– То й що? З Глеббом і посол під руку на прийомах походжає. Ми не можемо пред'явити йому обвинувачення, що він співробітник ЦРУ, це тільки припущення, він же комерсант, до нас дружньо ставиться… Поїхали далі. Які тут можливі комбінації? Коли затримали в поліції Парамонова, то завербували на чомусь. Але на чому? Славін версію до кінця не довів, і ми ворожимо на кофейній гущі. Однак що дає нашим «колегам» вербування Парамонова? Він же не має ніякої інформації політичного характеру. Навіщо він їм? ЦРУ такі не потрібні.
– Передаточна інстанція.
– Припустімо. Між ким?
– Можна уявити таку комбінацію: Зотов – у Луїсбурзі наводить на проблеми; тут далі веде Вінтер – через неї проходять секретні матеріали, вона знає багато; Парамонов – передавач інформації.
– А якщо трохи підкоригувати? Зотов – справді наводчик; Шаргін – головне джерело оперативної інформації, Вінтер – ще раз перевіряє дані Шаргіна, до неї, в їхній інститут, надходять матеріали практично з усіх міністерств; Парамонов – згоден – передаточна інстанція. Так може бути?
– Звичайно. Але може бути ще й третє припущення: у Вінтер багато знайомих на корті. Її партнери – інформовані люди. Там, на тенісному корті, вона зачіпає найскладніші політичні проблеми, а Шаргін уточнює ті питання, які вона перед ним ставить; Парамонов – передає інформацію.
– Як це передає? Де? Кому? Чи не генералові Шебеко…
– Він мемуари пише, тільки щось йому це не дуже вдасться, – сказав Константинов. – Є ще чимало людей, які наївно думають, ніби література – легка справа… Ми перевіряли, старий не спить ночами… От і гуляє в Парку Перемоги…
– Де був Парамонов, коли Лунс туди їздив?
– Вдома.
– Вінтер?
– Ще не з'ясували.
– Шаргін?
– Сидів у ресторані з братом.
– А де всі вони були під час останньої передачі розвідцентру?
– Шаргін був на роботі, отже, приймати не міг. Парамонов – дома, але, як довідався Гмиря, свій «Панасонік» він продав місяць тому через комісійну на Садовій. Вінтер була вдома.
– Слід було б графік скласти: хто, де буває в годину передач з центру. Я це практикував у пору битви з Канарісом і «татом Мюлером», мали хороший результат… Який приймач у Вінтер?
– «Панасонік».
– Славіна, до речі, запитайте – хто, в кого, коли і за скільки купив оті самі «Панасоніки», мабуть, усі в одній крамниці брали, а якщо в різних, то ще краще.
– Ми це зробимо негайно.
– Скільки ж осіб, які цікавлять нас, опинилося у «звуженому колі»? – спитав Федоров.
– Увечері відпало ще п'ять чоловік – вони зараз у від'їзді; двоє пішли в докторантуру, решта чисті, мов кришталь.
– Ну, це белетристика.
– Ні, дані перевірки.
Петро Георгійович одсунув порожню чашку, і, побачивши, як він її одсунув, Константинов відчув його роздратування.
Він не помилився.
– Чому Славін зволікає із своєю версією? Чому нічого не повідомляє?
– Він і сам як на голках, але не вміє поспішати, по вміє – та й годі. Він розуміє, що коли покаже фотокартку тому, хто писав, всі наші здогади кінчаться, він чудово розуміє, як ми ждемо від нього саме цього повідомлення, Петре Георгійовичу.
До кабінету заглянув помічник:
– Товаришу генерал, Панов із спішним повідомленням.
– Дзвонить?
– Ви просили не з'єднувати, то він прийшов.
– Нехай зайде.
Панов поклав на стіл шість сторінок:
– Зразу три, товаришу генерал. Такого ще не було[2]2
Радіограму, що по піддавалася розшифровці, було передано з розвідцентру ЦРУ в Європі. В тексті повідомлялося: «Дорогий друже, інформація, яку ми одержали од вас, внесла істотний вклад у боротьбу. Найвищого керівника ознайомлено з вашою точкою зору і з матеріалами, що ви передали. Ми виконаємо ваше прохання й негайно перешлемо вам те, про що ви просили під час чергової тайникової операції. Місця зустрічей ті ж самі. Дуже просимо прискорити обробку документів, які ви маєте в своєму розпорядженні, й передати дані про те, чи можливе нарощування допомоги росіян Нагонії, коли там почнуться події кризового характеру. Ваша думка і міркування ваших знайомих відповідного рівня були б для нас надзвичайно цінні. Ваші друзі Д. і Л. (Примітка автора).
[Закрыть].
– Як це вам подобається? – спитав Петро Георгійович. – Лишається тільки попросити у вас сигару. Така інтенсивність роботи може бути тільки напередодні подій…
… Генерал-лейтенант Федоров став чекістом, коли йому виповнився двадцять один рік – молодий радіоінженер поїхав добровольцем до Іспанії, працював там з легендарними дзержинцями-контррозвідниками, вчився ремесла в Григорія Сироїжкіна, а коли почалася війна, став працювати проти абвера й гестапо; сотні гітлерівських агентів схопили й знешкодили завдяки роботі тієї служби, яку очолював Федоров. Потім – боротьба з буржуазними націоналістами, розгром бандерівців; викриття прихованих гітлерівських прихвоснів, битва з Даллесом за видачу фашистських катів, які втекли за океан, шукаючи нових хазяїв. Згодом почалася його робота проти шпигунів, що їх стали засилати американські розвідоргани.
Кмітливий, енергійний і водночас спокійний Федоров спитав задумливо:
– Ви в теніс ще й зараз граєте?
– Коли є вільний час.
– А ви знайдіть час, гаразд? Подивіться на Вінтер самі, все-таки, розумієте, папір – це папір, а людина є людиною. Придивіться до неї, Костянтине Івановичу. Але справа ця складна, архіскладна, я сказав би. Тому, гадаю, слід вам – з вашою ретельністю – звернути увагу й на дрібниці, які тільки здаються дрібницями. Шукати шпигуна – акція зовнішньополітична, тут потрібна гранична скрупульозність.
Славін
– Ні, Іване, сто разів ні, – вперто, як тільки можуть упиратися люди, що завжди п'ють, повторив той самий нечупарний, огрядний чоловік у хакі, котрий покликав Славіна. – Ви все зруйнували своїми руками, ви, ваш Сталін, він завжди загрожував Європі агресією. Що нам лишалося робити?
– Ви повторюєте своє, як завчене, – Славін сьорбнув пива і подивився на Глебба так, ніби шукав у нього підтримки.
– Містер Славін правильно сказав, – зразу ж погодився Глебб. – Трумен був поганим хлопцем, Пол. І він справді не любив червоних, навіщо закривати на це очі?
Пол навіть не глянув на Глебба, попросив собі ще один кухоль пива, поклав руку на плече Славіну й, дивно підморгуючи обома очима, немов водночас розмовляв з двома людьми і з кожним хитрував, сказав – дуже повільно, з болем:
– Іване, Іване, ви пригадуєте, як у квітні сорок п'ятого ми блукали цілісіньку ніч по Дрездену, й думали про майбутнє, і як раділи потім, у Нюрнберзі, коли свиноту витягли на лаву підсудних? Ви пригадуєте?
– Пригадую. Ви тоді не тільки підморгували, а й шия у вас після контузії сіпалась, і ви кепкували з себе, нещадно, щоб інші не могли посміятися першими, тоді ви зовсім не пили, навіть пива, і були закохані в німкеню з нацистським минулим.
– Про контузію я вже забув; з мене, невдахи, сміються й досі, а я тільки ображаюсь; як і всі неповноцінні люди, я вразливий, Іване, до кольок у серці вразливий, я розучився кепкувати з себе, це – привілей сильних; п'ю тепер з самого ранку і вважаю це найвищим блаженством; німкеня з нацистським минулим, ви недаремно її недолюблювали, народила мені сина, потім покинула мене, вийшла заміж за в'язня Дахау, тепер вдає з себе жертву гітлеризму, одержує допомогу й керує в Дюссельдорфі комітетом гуманізму в ставленні до тварин. Вона його організувала, до речі, після того, як ви закинули в космос свою Лайку. Я все розповів про себе. А ви? Що ви робили після Нюрнберга?
– Жив, Пол, жив. Чи не хочете піднятися до мене? Є російська горілка, ікра й чорні сухарі з сіллю.
– Охоче, – зразу ж відповів Глебб, – нема нічого кращого за російську горілку, наше віскі лайно в порівнянні з нею.
– Усі чиновники адміністрації гудять своє, – сказав Пол Дік, кореспондент тридцяти двох провінціальних газет, лауреат премії Пулітцера в минулому, відчайдушно хоробрий суперрепортер, тридцять три роки тому високий, ставний красень, а тепер погаслий, сивушний, старий.
Уже в ліфті, байдуже слухаючи Глебба, який розповідав Славіну про хаос, що панує в Луїсбурзі, про нахабність монополій, які лізуть у всі клітинки країни, Дік похмуро вів своє:
– Всі чиновники адміністрації, якщо тільки не працюють на підслухування, лають свою країну, щоб сподобатись іноземцям, – дешево це й брутально.
– Зараз він скаже, що я – таємний член компартії, – зітхнув Глебб, – агент ЦРУ і ватажок тутешньої мафії.
– Про тутешню мафію – не можу підтвердити, немає фактів, але ж у Гонконзі ти, кажуть, працював: у ЦРУ ти не служиш, Даллес туди набрав розумних хлопців а лівим минулим, таких як Маркузе; в партії ти не перебуваєш і їй не симпатизуєш, бо воював у В'єтнамі.
Глебб пропустив уперед Славіна й Пола Діка, притримав двері ліфта, щоб не грюкнули, вони тут норовисті ці ліфти, і вже в тихому, застеленому зеленим шорстким килимом кондиціонованому коридорі сказав:
– Мені подобається, до речі, що ми так зло й безстрашно пікіруємося, це й є вище благо свободи.
– Справді так, – мовив Славін. – Я згоден.
– Слово – це ще не свобода, – сказав Пол. – А ви все зруйнували, Іване, й такі зустрічі стали винятком з правил, а могли бути правилом, і мені дуже прикро, дуже, розумієте?
Славін, відмикаючи двері номера, відповів:
– Ми, кажете, зруйнували? А коли Черчілль виголосив свою промову у Фултоні? Коли він закликав Захід об'єднатися проти Росії? Адже тоді воронки ще травою не встигли зарости…
– А що йому було робити? Фултон був для Черчілля останньою спробою врятувати престиж Британської імперії, посваривши вас із нами. Він же мріяв про роль арбітра – звична роль Англії. А ви дозволили собі розгніватись. А коли наші кретини накоїли багато дурниць і в світі сильно запахло порохом, саме Черчілль закликав до переговорів між колишніми союзниками – знову арбітраж, перемога престижу…
– А ви, може, допомогли нам зрозуміти Черчілля? Ми ж тоді були молодими політиками, Пол, – відповів Славін, виймаючи з холодильника пляшку горілки й банку ікри. – В сорок шостому, коли Черчілль виступив у Фултоні, моїй країні не було тридцяти років, і ви, американці, тільки тринадцять років як визнали нас. Ви допомогли нам зрозуміти Черчілля? Ви ж затюкали: «Кусь-кусь червоних!»
– Ви стали порушувати Потсдам.
– У чому? – несподівано й твердо спитав Славін. – Факти, будь ласка.
– Які факти, Іване?! Була очевидна тенденція! Ви тоді могли рвонути і в Париж, і в Рим – на вас там чекали Торез і Тольятті.
– Могли? Чи рвонули? Це ви, Пол, полізли в Польщу, в Угорщину, до чехів; це ви залякували людей нашим вторгненням – ми мовчали. Ми довго мовчали, Пол, і, затягши тугіше пояси – голод був у пас, – піднімали країну з руїн. Безчесно було звинувачувати нас в агресивності, коли ми думали тільки про одне: людей із землянок витягти. А ви нас почали розоряти гонкою озброєнь. Це ні стратегія – не дати нам змоги вкласти кошти в мирні галузі, узяти змором. І ми змушені були протидіяти. Так, часом жорстко. То хто ж порушив Потсдам, рішення Великої трійки, підписане і Труменом і Еттлі? Хто закликав його ревізувати? Ми чи ви?
– Ваші люди відкидають самий факт «жорсткого протидіяння», – озвався Глебб, стежачи за тим, як густо горілка, щойно з холодильника, ллється в чарки. – Вони кажуть, що це – провокація.
– Хто?
– Ваші посольські, інженери з торгпредства.
– Звідки ви їх знаєте? – спитав Славін.
– Він же з торгової місії, – хмикнув Пол. – Торгує батьківщиною і – за сумісництвом – радіоапаратурою.
– Я пишаюсь тим, що дружу з багатьма росіянами, – сказав Глебб. – Дуже славні хлопці, але, як тільки мова заходить про щось спірне, вони починають говорити так, як пише «Правда».
– Правильно роблять. За здоров'я Пола. Радий бачити вас, Пол. Коли ви вже приїхали сюди, то треба чекати подій.
– Скоро полетимо в Нагонію, вітатимемо повалення Грісо, – відповів Пол і вихилив чарку горілки – не ковтаючи навіть – у рот, який здався Славі ну піччю: такий він був червоний, немов вогнем пашів.
– Не треба видавати бажане за справжнє, – озвався Глебб. – Щоб повалити Грісо, потрібні люди й гроші, а цього немає у його противників.
– Не брешіть, – відмахнувся Пол. – Є гроші, с й люди.
– Виходить, ви знаєте більше, ніж я, – Глебб знизав плечима й кивнув на пляшку.
«Він хоче, щоб Пол швидше напився й став верзти нісенітницю, тоді всі його слова здаватимуться співбесідникові маячнею», – подумав Славін.
Славін знову наповнив чарки.
– За чудових хлопців – росіян, – запропонував Глебб, – за те, щоб ми навчилися розуміти один одного і ставитися з довір'ям! Зрештою, ми живемо в одному світі, над нами одне небо й розділяє вас один океан, через який можна й треба перекинути міст.
– Я – за, – погодився Славін, цокнувся з Глеббом, випив, підвівся й попрямував до телефону. – Який номер тутешнього сервісу?
– Наберіть «п'ятнадцять», – відповів Глебб. – Це, коли ви хочете замовити сандвіч або горішки. У них чудові горішки, і вони їх із сіллю смажать, дуже смачно й дешево, добряча закуска.
– А якщо я хочу почастувати гостей?
– Тоді наберіть «двадцять два». Це тутешній ресторан, кухня хороша, але все дорого.
– Алло, це шістсот сьомий номер, добрий вечір. Що ви могли б порекомендувати нам на вечерю? Нас троє. Ікра? Спасибі, у нас є російська. Риба? Яка? Асау?
Глебб подивився на Славіна, заперечливо похитав головою й шепнув:
– Це дуже дорого, не треба, попросіть мерлузу, ціна невисока й дуже смачно.
– Мерлузу, будь ласка, салати й каву. Так, спасибі. Морозиво? – Славін затулив трубку рукою. – Морозиво у них дуже дороге?
– Як у вас – дуже дешеве, – засміявся Глебб, – але несмачне.
– І три морозива. Так, фруктових. Спасибі. Ждемо.
Пол усе-таки налив собі горілки, знову перехилив чарку і, тверезо глянувши на Глебба, сказав:
– Знаєте, хлопці, про що я мрію? Я мрію захворіти на рак. Аналізи мають показати, що в мене рак. Але болю ще не повинно бути. Це дуже важливо, щоб не було болю. Тоді я почав би гуляти. Я гуляв би до упаду, гуляв би так, як ніколи не зміг дозволити собі через проклятущу роботу, я гуляв би так, як про це мріє кожен: без страху за завтрашнє похмілля. Це було б справжнє свято, повне вивільнення…
– Хай вам біс, – сказав Славін і знову налив горілки в чарки. – Ви намалювали жахливу картину, і я хочу швидше напитися, щоб забути ваші слова. А чому ви не п'єте, містер Глебб?
– Я п'ю! Що ви, я п'ю, мов кінь!
«Ти – хитрюга, а не кінь, Глебб. Кінь – розумна тварина, вона не стала б так пильно стежити за тим, як я п'ю, і не ловила б так нетерпляче ту мить, коли я захмелію. Я зараз вдам п'яного, ти не гарячкуй, не треба так поспішати, хоч, звичайно, час – гроші, але ти тільки програєш своїм зацікавленим поспіхом. Ти не квапився б, Глебб, напився б перший, виблював, заснув у кріслі, – тоді було б усе як слід, тоді я до кінця повірив би в те, що ти справді з торгової місії, продаєш радіоапаратуру та ще там щось, батьківщину, здається, казав Пол».
Важко розплющивши очі – набряклі свинцеві повіки – Пол, похитуючись, підійшов до Славіна.
– І зараз винуваті ви, Іване. Тут, у Африці, в усьому винуваті ви. Ми влізаємо лише для того, щоб не пустити вас сюди.
– Вас улаштувало б, – Славін знову налив собі й Глеббу, капнувши горілкою на штани Полу, навіть не перепросив, справді п'яний, у такій задусі швидко п'яніють, – якби п Нагонію влізли люди Ліма? Вас улаштувало б, щоб бідолашній Європі вперлися пістолетом у черево? Вона стала б такою поступливою, ця чудова старенька… Чи ви розумієте цю загрозу й вирішили допомогти Європі?
– Давайте вип'ємо за жінок, – втрутився Глебб. – Хай вам чорт з вашою політикою.
«Він зараз скаже, що хоче запросити жінку, – зрозумів Славін. – Він замовить віскі й покличе подругу. Або скаже, що тут гарний стриптиз».
– Підтримую, – мовив Славін. – У нашу бурхливу пору лише жінка залишається символом надійності, тобто краси.
– Це непогано, – посміхнувся Пол. – Продайте, Іване. Краса – як символ надійності. Десять доларів. Навіть п'ятнадцять. Я почну репортаж для наших свинопасів: «Краса – як символ надійності, про це подумав я, коли вертоліт домчав мене в джунглі, на берег океану, до височенного містера Огано, до трибуна й борця, який обіцяє повернути народові Нагонії свободу, потоптану кремлівськими маріонетками Грісо». Нічого, еге ж?
– Нічого. Давайте п'ятнадцять доларів. Або візьміть мене з собою до Огано.
– Вас посадить КДБ, – відповів Пол. – Огано ваш ворог, ви не маєте права розмовляти з ним, я ж про вас усе знаю, Іване, я старий, тому розумний.
– Годі вам шпиняти один одного, хлопці, – сказав Глебб. – По-моєму, вечерю нарешті везуть – чуєте, щось бряжчить у коридорі.
– Та нічого там не бряжчить, – заперечив Славін, – це у вас слухові галюцінації.
І зразу ж постукали в двері.
– Зайдіть, – відповіли всі троє: двоє по-англійськи, один – по-російськи.
На порозі стояв негр, підштовхуючи візок, заставлений тарілками з рибою; шалена думка, що промайнула у Славіна – прийде білий офіціант, неодмінно росіянин, – так і лишилася шаленою думкою.
… Пол Дік колупнув виделкою мерлузу, попробував її і сплюнув:
– Африканці не вміють готувати. Відмовившись од французів та бельгійців, світових гурманів, вони прирекли себе на закабалення нашими «макдоналдсами» – сосиски, кава і бутерброд з сиром, дуже зручно, а головне, дешево і всім по кишені, доступно.
«Бутерброд з сиром, – повторив сам собі Славін, – дуже дешево, бари фірми «Макдоналдс». Що ж безпалий робить у «Хілтоні»? В ресторані? Офіціантів тут не годують, це не Росія, чому б йому не харчуватися в «макдоналдсі»?
– До речі, «макдоналдси» сюди вже влізли? – спитав він, підсовуючи Глеббу салат. – У тутешньому ресторані справді вилетиш у трубу, а попоїсти серед білого дня теж не завадить.
– Вони не можуть не влізти, – відповів Глебб, з жалем глянувши на порожню пляшку. – Але їх не пускають у центр. Вони підкрадаються до президентського палацу з найбідніших околиць. Молодці, прибудували до барів більярдні, чорні проводять там свій вільний час: більярд – у сім разів дешевший за кіно…
– А телевізор?
– Та що ви! Хто з них може купити телевізор? – Глебб знову подивився на порожню пляшку. Пол нарешті помітив його погляд, підвівся, підійшов до телефону, набрав цифру «п'ятнадцять» («П'яний, п'яний, а пам'ять чудова, – зауважив Славін, – та ще, коли йдеться про пляшку») і попросив:
– Дві пляшки віскі в номер…
– Шістсот сім, – підказав Глебб.
– У шістсот сьомий помер, рахунок на ці дві пляшки перешліть у дев'ятсот п'ятий номер, Полу Діку. Швидко!
«Навіщо так хизуватися своєю пам'яттю, – спроквола думав Славін, згідливо киваючи співбесідникові, який розповідав про те, як «макдоналдси» махлюють з кавою, вклавши угоду з філіалом фірми «Нестле». – Нормальна людина нізащо не запам'ятала б номера й не тримала б його в голові так чіпко, як ти, і не слухала б усіх зразу: і мене, і Пола. Безпалий, – сказав Хрєнов, – чергує по дванадцять годна». Треба буде з'ясувати, по скільки годин працюють офіціанти. Чому я так вчепився в офіціанта? І чому так вчепився в мене Глебб? А таки вчепився. Не міг же він дізнатися про зустріч з Хрєновим – надто рано; навіть коли припустити, що він з ЦРУ і налагодив контакти з тутешньою поліцією. Ні, я сам себе лякаю, його не встигли б повідомити».
– Містер Славін, ви хочете писати про ситуації в Луїсбурзі? – спитав Глебб.
– Мене, сказати правду, більше цікавить Нагонія.
– Тоді чому ви не поїхали туди? Чи підтримуєте вашу офіційну версію, що в Луїсбурзі штаб змовників?
– Підтримую, звичайно, я себе від Москви не відокремлюю, але там сидить мій колега…
– Містер Степанов? Ми читаємо книги цього письменника, не тільки його статті в газеті. На нього тут багато хто сердиться – він дуже різкий.
– То спростовуйте. Якщо бреше – спростовуйте, а сердитись не варто, це не демократично.
– Степанов пише добре, навіть коли бреше, – сказав Пол і зцідив по сірнику всю горілку в свою чарку, – тридцять одну краплю, перелічив Славін. – І журналістика, і література – це брехня; вона тим талановитіша, чим більше схожа на правду. Брехати треба правдиво – тоді це мистецтво. Треба вміти описати своє життя, вигад? не, не таке нудне, яким живуть люди, і тоді ви станете Толстим або Хемінгуеєм.
– Ким? – спитав Глебб. – Хемінгуеєм? Але ж він помер…
– А Толстой переселився з Міннесоти в Майамі і тепер ловить рибу в затоці, – розізлився Пол. – Хоча, – він поглянув на Славіна, – про Хемінгуея у нас тепер справді забули. Коли б він народився в минулому столітті, тоді інша річ, а то – наш сучасник. Ми ж бачили його і пили з ним, і жінки розповідали нам, який він слабкий, і несли його по грудках, і слуги давали інтерв'ю, що, мовляв, скнара він… Класиків двадцятого століття нема й не може бути тому, що тепер надто потужні засоби масової інформації. В часи Толстого були плітки, а тепер усе оформляється на газетних шпальтах яскравими заголовками, спробуй створи авторитет, спробуй не повірити всьому тому лайну, яке ми друкуємо… Або, скажімо, телефон… Спілкування між людьми спростилося до неподобства. Спробував би хтось із нас колись подзвонити в Ясну Поляну і взяти інтерв'ю – дідька лисого! Треба було їхати, попросивши дозволу. А це вже зобов'язувало, проводило риску між ним і нами… А тепер дзвінок по телефону: «Графе, прокоментуйте «Війну і мир»…»
– Правильно, – погодився Славін. – Ви сказали правильно, Пол. Дуже жорстоко, але правильно. Отже, виходить, ми самі позбавляємо себе класиків? Двадцяте століття хоче канути в небуття без класиків? Не знаємо, що робимо?
– Чому ж? Знаємо.
– Надто вже високий культурний рівень? Усі грамотні? Тому й забагато власних уподобань? Особистих симпатій?
– Скоріше антипатій. Про рівень це справедливо, тільки не зовсім, ви проектуєте культуру Росії на цілий світ – це помилка.
– Друзі, а чи не пора нам подумати про жінок? – сказав Глебб. – Я, звичайно, розумію, інтелектуали, культура, але ж ви все-таки мужчини, я сподіваюсь. Чи містер Славін побоюється наслідків? Як мені відомо, вашим людям заборонено такі спілкування…
«А ось і перша ластівка, – подумав Славін. – Усе за плацом. Старе, як білий світ, але ж діє ще, трясця його матері, діє. Що ж, подивимось на його клієнтуру».
– Вашим також, я чув, такі спілкування не рекомендовано, – мовив Славін.
Глебб подивився в очі Славіна, кудись навіть у надбрів'я, обличчя його на мить стало важким, мертвим, але це була лише одна мить, потім він підійшов до телефону, легко впав у крісло, витяг з задньої кишені штанів пошарпану записну книжку, звично відкрив сторінку, поглянув на Славіна, закрив сторінку і почав порпатися, вдаючи діда-мо-роза, що затіває веселу гру, яка скінчиться чудовим подарунком.
– Вам яку, чорну чи білу? – спитав він, усе ще гортаючи записну книжку.
А я дальтонік, – відповів Славін.
Пол Дік зареготав.
– О, який хитрий містер Славін! – сказав Глебб. – Ви все уникаєте точної відповіді…
– Точних відповідей вимагає суд.
– Ви добре знаєте роботу суду?
– Звичайно. Пол сказав:
– Краще, ніж ти, Джон. Він просидів разом зі мною весь Нюрнберзький процес – від дзвінка до дзвінка.
– То була політика, Пол, а зараз містер Славін говорить мені про жінок, як досвідчений тактик: ні за, ні проти, і в усіх випадках він чистий перед інструкцією.
– Якою саме? – спитав Славін. – Яку інструкцію ви маєте на увазі?
Глебба врятувало те, що прийшов офіціант з бару, приніс віскі й лід; Славін зрозумів, що Глебб не зможе викрутитись – справді, як комерсантові пояснити, що він знайомий з інструкцією?
Пол зразу ж випив і налив чарки Славіну й Глеббу.
– Зараз, – озвався Глебб, набираючи номер, – одну хвилинку, Пол.
Він довго слухав гудки, зітхнув, дав відбій і заходився набирати інший номер.
– Твої дівки вже залізли в ванни в інших номерах, – сказав Пол, – ну їх к чорту, шлюхи.
– Тьху, яке паскудство, – сказав Глебб. – Не можна бути таким циніком, Пол. Просто ти не зустрічав жінок-друзів, у тебе були самі шльондри.
– Краща жінка-друг – безсоромна шлюха, з якою не треба говорити про Брамса і вдавати, що розумієш Стравинського.
– Алло, Пілар, – сказав Глебб, набравши номер. – Я сиджу в товаристві двох дуже розумних людей. Чи не хотіла б ти приєднатися до нас? Чому? Ти мене засмучуєш, Пілар… Ну, будь ласка… Я тебе дуже прошу, чуєш? От молодець! Шістсот сьомий помер, Пілар, ми сидимо тут. Ждемо тебе!
Пілар справді була гарна: висока, гнучка іспанка з величезними очима й чарівною усмішкою, вона люб'язно привіталася з Полем і Славіним, поцілувала Глебба – по-дружньому, цнотливо, у скроню, по-хазяйськи ввімкнула радіо; «Хілтон» передавав свою джазову програму, і вона не помилилася, натиснула потрібну кнопку, взяла з рук Славіна віскі, пригубила чарку й, помітивши його погляд, пояснила:
– Не сердьтесь, я все ж таки іспанка, ми п'ємо вино, але п'яніємо не від нього, а від розумних співрозмовників.
«А я зараз запропоную їй розмову, – миттю подумав Славін, аж похололо всередині від хвилювання. – І співрозмовника, чудового співрозмовника».
Всі ці години й дні, починаючи з першої розмови в кабінеті Константинова, він жив версією: росіянин, який прислав листа, напевне, один з тих бідолах-емігрантів, які животіють на чужині, працюючи в сфері послужливого рабства. За це платять, а в «Хілтоні» – навіть непогано платять.
Але зараз, протягом усієї цієї довгої розмови, Славін не міг навіть припустити, що оперативне рішення вирине так несподівано. А втім, мабуть, споконвічний закон про перехід кількості (в даному випадку роздумів, припущень, пошуків оптимального рішення) в якість привів Славіна до дії, лише на перший погляд дивної, а насправді – в цій ситуації – єдино розумної.
– Вибачте, – сказав Славін, підвівшись, – я зараз повернуся.
Він спустився до ресторану, похитуючись, підійшов до метрдотеля й запитав:
– Скажіть, чи немає у вас тут когось із офіціантів, хто був би родом з Англії або Німеччини? А краще з Росії, але це, мабуть, неможливо, звідки тут бути росіянинові?
