Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)
Юліан Семенов
ТАРС УПОВНОВАЖЕНИЙ ЗАЯВИТИ…
©
http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література
Авторизований переклад з російської Надії Орлової
ШТРИХ ДО ВПК[1]1
ВПК – воєнно-промисловий комплекс.
[Закрыть] (І)
– Бачите, Майкл, – замислено мовив Нелсон Грій, поглядаючи на онуків, які хлюпалися в басейні, облицьованому червоним туфом, що його він привіз із Туреччини, – будь-яке відчуття правильне, як відчуття. Інша річ – судження про відчуття. Воно може бути правильним чи хибним… Я запам'ятав лекцію професора Мітчела, ви тоді були ще хлопчиком, а не заступником директора Центрального розвідувального управління… Мітчел говорив: якщо весло, занурено у воду, здається зламаним, то відчуття в цьому випадку правильне, бо той, хто дивиться на весло, сприймає це саме так. А коли він під впливом цього стане твердити, що весло справді зламане, то судження буде помилковим… Помилки людські, дорогий Майкл, полягають не в хибних відчуттях – бог з ними, з тими відчуттями, – а в хибному судженні…
Нелсон Грін примружився, очі його, маленькі, наче крапельки води, були сховані під сивими бровами; на засіданнях Спостережної ради його корпорації «Ворлд'з даймондс» секретарі й стенографісти ніяк не могли збагнути: дивиться старий чи спить з розплющеними очима.
Майкл Велш усміхнувся.
– Отже, моє відчуття, що суниці, які нам щойно подавали, пахнуть травами Техасу, правильне?
– Це не відчуття. Це судження, Майкл, і судження хибне. Суниці, які нам подавали, не можуть пахнути травами Техасу, там ще холодно; вони пахнуть Африкою, мені тепер доводиться ганяти літак не в Нагонію, а в Луїсбург, і це погано, бо там суниці дорожчі на сорок сім центів, та й летіти туди на сто дев'яносто два кілометри далі, отже, й пального треба більше, а це немалі гроші.
– Не збанкрутуєте? – спитав Велш.
– Можу, – в тон йому відповів Грін. – Крах починається з цента, а не з мільйона.
– Яким чином ви можете вплинути на Пентагон?
Грін сьорбнув жасминового чаю й насмішкувато запитав:
– Ви маєте на увазі доставку суниць на їхніх транспортних літаках? Думаю, вплинути можна. А заради чого? Є ідея?
– Є. Але мені конче потрібна підтримка Пентагону.
– Це ми вирішимо. А державний департамент? З ними ви обговорили свої міркування?
– Ранувато. Поки що не слід розкривати їм наші задуми, інакше буде розголошено інформацію. Наші дипломати стали багато пити… Професійна хвороба – цироз печінки, я переглянув вибірково висновки лікарів по трьох наших посольствах: у сімдесяти процентів чиновників хронічне захворювання печінки…
– Не хитруйте, Майкл, не треба. Ви добре знаєте, що до моїх інтересів небайдужі кілька славних хлопців з державного департаменту; якщо я втратив у Нагонії десь близько трьохсот мільйонів, то вони розпрощалися з кількома сотнями тисяч, а для них і це – гроші…
– Нелсон, повірте мені, державний департамент зараз підключати ще рано. Якщо ми здійснимо те, що планується…
– Не перечте старому, – перебив Грін. – Посол для особливих доручень – мій акціонер, і він говоритиме те, що йому напишуть у моєму секретаріаті. Не відмовляйтеся, Майкл, це нерозумно. Краще скажіть мені, які у вас плани, можливо, я стану вам у пригоді – хоча б як радник.
– Маємо дещо цікаве. В нас є агент у Москві. Дуже поінформована особа. Значить, ми плануємо не наосліп, ми маємо змогу розрахувати свій хід, передбачаючи зустрічний хід Кремля. Розумієте? Такого агента у нас ще не було, Нелсон, тому я вірю в наш успіх.
– Постукайте по дереву.
Велш постукав пальцем по голові.
– Чудова порода, – сказав він. – Мов кедр… Так от, коли вже у нас є така людина, то удару треба завдати якомога раніше, ми завжди програвали, не мавши свого судження – самі лише відчуття.
– Непогано викрутилися, – зауважив Грін. – У всьому люблю довершеність, а найвища форма довершеності – коло. Про що я повинен домовитися з Пентагоном?
– Конче потрібно, щоб флот передислокували до берегів Нагонії в той самий день і в ту саму годину, коли почнеться наша операція. Необхідно, щоб авіація була готова перекинути туди десант – тисячу чоловік, не більше, зелені берети вміють працювати чітко й точно. Це все.
– Якщо я зрозумів вас правильно, ви вводите в дію флот і авіацію на останньому етапі? Акція залякування, чи не так?
– Звичайно.
– Посла для важливих доручень, в якому зацікавлений я особисто, ви включите в роботу негайно?
– Я не хотів би цього робити, Нелсон, та якщо ви наполягаєте…
– Спасибі. Коли все це може відбутися?
– Через два-три тижні.
– Адміністрація фінансує цю справу?
– Ви ж знаєте їх – це страшенні скупердяги.
– Що ж, я ладен купити акцій ЦРУ мільйона на півтора, – посміхнувся Нелсон Грін. – Навіть на два: надто вже очевидною стає тенденція до співробітництва з Кремлем. Відень… ОСВ-2… Так що, гадаю, вдарити у Нагонії – варто. Хочете ще суниць?
– З радістю. Тільки нагонійські мені подобаються більше – a propos…
Степанов
«Джордж Грісо на фотографіях здається дуже високим – це неправда. Він невеликий на зріст, худорлявий, але рухається дуже повільно – голову повертає обережно, немов боїться побачити щось жахливе.
Коли я сказав йому про це, Джордж Грісо повагом, ніби долаючи в собі якийсь невидимий тягар, відповів:
– У вас правильне враження, бо я лише рік, як знову навчився ходити. Будь-який рвучкий порух не просто завдає мені болю, – я можу злягти в госпіталь, а зараз не маю на це права.
І він розповів мені, чому тільки рік тому знову навчився ходити.
– В пору партизанської боротьби, коли перемога народу була очевидна, – ми наступали на столицю стрімко, – єпископ Фернандес прислав мені листа: він запропонував зустрітись у моєму рідному селі, він згоден був приїхати туди сам-один, будь-коли, щоб домовитися про поетапну передачу нам влади.
Ми обговорювали це на засіданні Бюро: все-таки Фернандес досі займав позицію нейтралітету, а це не зовсім гідна позиція для служителя церкви Христової, покликаної захищати безправних і покривджених. Однак я наполіг на зустрічі: мені здавалося, що Фернандес пам'ятає про своє дитинство, він не міг забути, як йому довелося випити чашу принижень до дпа, поки місіонери не вивезли його, маленьке негреня, до Рима.
Мій брат Хуліо підняв батальйон охорони й передислокував його на місце зустрічі – ми не сумнівались, що колонізатори знали про цього посланця, а від них можна було сподіватися всього, хоча Фернандес чесно хотів домогтися миру.
Як з'ясувалося, він справді був чесною людиною.
Але в моєму селі – вночі, години за дві перед тим, як із джунглів вийшов батальйон Хуліо, – висадилися командос. Вони зібрали всіх жителів, спитали, хто найменший у селі, їм назвали новонароджену Росіту, і вони прокололи її багнетом перед очима в людей. Потім вивели півсела до лісу, а тим, що лишилися, сказали: коли хтось обмовиться хоч словом про те, що вони – тут, поруч, то всіх сімдесят заложників уб'ють.
«Прийміть тих, хто прийде до вас, – звеліли вони, – хай вони поговорять і розійдуться, а ми повернемо ваших людей цілими і здоровими. Коли ж порушите наказ і признаєтесь, що ми тут були, переб'ємо всіх – ви бачили самі, ми вміємо це робити, малюкові не боляче, він ще нічого не розуміє…»
Тоді мати Росіти закричала, що дитина все відчуває, але вони заткнули їй рота і прокололи груди коротким гострим багнетом, а селян погнали в джунглі.
Коли Хуліо прийшов із джунглів, він не поставив постів у селі, бо Фернандес попередив: «Влада гарантує безпеку нашої зустрічі, якщо ваші війська залишаться на своїх позиціях, лише при такій умові вони пропустять мене через кордони на дорогах».
Ясна річ, що вся моя родина, всі, навіть далекі родичі, були серед заложників. Наївні люди думали, що, виконавши наказ колонізаторів – мовчіть, і ми повернемо ваших, – вони збережуть життя моїм дітям, матері й сестрі. Нічого не вдієш, наші люди добрі й залякані, а обіцянка мовчати була підкріплена кров'ю маленької Росіти та її матері.
Я, звісно, розумію: ви проектуєте нашу ситуацію на історію вашої війни, але не забувайте, що люди в Росії на той час були грамотні, читали книжки, дивилися фільми, отже, вміли відрізняти біле від чорного. Ваші люди пройшли школу патріотизму – в них був досвід праці й боротьби. А що можна вимагати від мого народу, який ніколи не знав, що таке держава, своя держава?!
– Словом, прибув Фернандес, ми з ним зустрілись, і все складалось нормально. Його пропозиції могли б стати основою для переговорів. Ми з ним написали спільну декларацію – він і я, і нікого більше, про це він сам просив, а тим часом у село тихо вповзли командос. Я навіть не мав при собі зброї – як же не повірити єпископові, адже його умовою були мирні переговори.
… Спершу вони заходилися мордувати Фернандеса. Вимагали признатися лише в одному: «Я одержував гроші від комуністів, і вони веліли мені закликати народ до чвар і непокори». Він гідно тримався, єпископ Фернандес, хоч вони пекли йому ступні жаринами і заганяли під нігті розпечені голки.
Потім вони взялися за мене. Зв'язали мені руки й ноги і підвісили до дерева – я скидався на людину, що стрибнула зі скелі в море. Але я був дуже сильний і витримав би ці страшні тортури, які вони називають «ластівка», та вони збагнули, що я можу довго триматися. Тоді вони привели мою матір, роздягли її і сказали, що спалять її на моїх очах, якщо не зречуся своєї справи і не скажу їм, якою дорогою в джунглях можна підійти до нашого штабу. Я не міг цього сказати їм, ви повинні зрозуміти мене. Я мовчав. Коли вони повалили маму на землю і облили її бензином, я сказав, що кожен з них заплатить своїм життям за цей злочин. Я запропонував їм покарати мене найстрашнішою карою: я ж ваш ворог, а не стара жінка. Вони відповіли, що ця стара жінка народила бандитів без серця, якщо син ладен пожертвувати матір'ю задля своїх маячних ідей. Коли вони кинули на матір сірника, я став пручатися й кричати, а мама благала мене: «Синку, синку, ти ж зламаєш себе, синку, не треба!»
Джордж Грісо поволі підвівся з-за столу, підійшов до шафи, відчинив її, вийняв кілька фотографій.
– Ось, – озвався він, – подивіться, це моя мама. Її сфотографували, коли вже була старенька. Коли ж вона була молодою, ми не знали, що таке фотоапарат, ми вперше побачили фотокартки тільки десять років тому. Подивіться, я тим часом подзвоню по телефону…
(Грісо не треба було дзвонити по телефону. Просто він не міг далі розповідати, та й мені, признаюсь, не під силу було слухати далі.)
– Я все-таки хочу розповісти до кінця, – відкашлявшись, мовив Грісо. – Це дуже важливо – розповісти про все, бо, може, тоді люди в інших країнах зрозуміють, чому ми боролися сім років, втрачаючи братів, батьків та матерів, і – чому ми тепер будемо боротися – до останнього. Ми дуже багато віддали за пашу свободу, щоб легко, без смертельного бою поступитися нею. Я хочу, щоб про це знали всі, – ось чому я повинен розповісти вам…
– Потім вони привели мого сина, Валеріо. Вони роздягай його, ні, не роздягли – зірвали з нього сорочку, а то був мій подарунок хлопчикові, і він дуже пишався тією сорочкою кольору хакі, перешитою з куртки моєї дружини. Як же він кричав, простягаючи до мене свої рученята і благаючи: «Таточку, врятуй мене! Врятуй же мене, таточку!»
Єпископ Фернандес прокляв катів, тоді один з командос розрядив у нього автоматну обойму. А другий проломив голову Валеріо прикладом, облив його – вже мертвого – бензином і, ставши на коліна, клацнув запальничкою.
Хуліо почув постріли. Він кинувся в село. Останнє, що я пригадую, це автомат, націлений мені в живіт. Командос лоскотав мене автоматом, він водив ним по шкірі, немов травинкою, і раз по раз повторював: «Ну, засмійся ж, засмійся, Джордж, ти так весело смієшся, очкастий». А потім він спустив курок, і я опритомнів лише через два місяці в госпіталі. А через три місяці партизани ввійшли в Нагонію. Ось чому я так поволі обертаюсь і з таким трудом ходжу. Прикро, звичайно, в тридцять шість років бути інвалідом, але стріляти я вмію так само, як і колись, і так само, як і колись, слухається мене перо.
Він лагідно всміхнувся гіркою, трохи сумною посмішкою людини, що пережила смерть, і сказав:
– Я готовий відповісти на всі ваші запитання, що стосуються ситуації в країні, але зробимо ми це тільки через тиждень: зараз я відлітаю на кордон, Огайо підтяг туди всі свої банди, наша державність, тобто наше майбутнє, тепер вирішуватиметься на полі бою. Мені здається, ніякі сили не втримають Маріо Огано, за яким стоять ЦРУ і концерн Ліма, від удару по нашій батьківщині. Мені здається, що парламентське розв'язання неможливе. І все ж я ладен піти на переговори з ним, і знову без зброї. Я піду на переговори з Огано спокійно, бо вбити він може тільки мене, а це зовсім не страшно – загинути за батьківщину. Пробачте за патетику, але я кажу те, що відчуваю, будь-яке інше слово, буде фальшивим.
Спецкор Дмитро Степанов,
передано по телефону з Нагонії.
Для редактора: Прошу матеріал не кремсати – не треба «щадити» читача, вилучивши опис того жаху, який пережив Грісо. Якщо дати сто рядків, вихолощених і причісаних, то краще взагалі не друкувати. Вилітаю додому наступної суботи. Вітання всім. Д. С.»
… Посол прочитав репортаж Степанова й запитав:
– Невже рука підніметься текст кремсати?
– Ще й як, Олександре Олексійовичу.
– Чим ви це можете пояснити?
– Нашим характером. Лагідністю, мабуть, а точніше – делікатністю. Але така делікатність іноді гірша за злодійство… Ви дивилися по телебаченню передачі проти алкоголіків?
– Якось не доводилося, Дмитре Юрійовичу.
– Раджу подивитися. Замість того, щоб, наприклад, екранізувати Ліпатова, є в нього повість «Сіра миша», історія загибелі таланту, або зняти стрічку, як помер Модест Мусоргський, ми гіпнотизера на екран пускаємо, глядачі фокуса чекають, а фокуса немає, бо гіпнотизер алкоголіків у клініці усипляє, та чи й усипляє, це ще треба довести. Категоричне «ні» краще за туманне «може бути»…
– Біс його знає… Пропаганда – тепер одна з форм політики, тому жорстокість тут – штука небезпечна.
– Ви маєте на увазі зовнішню політику? Згоден. Але ж я кажу про принцип, про те, що скорочують, чого бояться. Гаразд, поплакався, і досить… На що сподіватись, Олександре Олексійовичу?
– Грісо, гадаю, правий: на переговори Огано не піде. Йому немає з чим іти, він же маріонетка, його зроблено. Від нього чекають єдиного – путчу. Вся справа в тому – коли? Якби Грісо мав бодай півроку в запасі – тоді йому не страшний був би ні сам Огано, ні десять таких, як Огано… Прикрий, мабуть, сюжет – брак часу; не людині – країні… І все-таки ніяк не можу збагнути цих американців – по-моєму, вони роблять дурницю з Огано. Вони тут поводяться як аналітики чистої води: «трикутник – є тригранна фігура». Та й годі. Але ж це нижчий ступінь мислення, він не перспективний. Синтетичне мислення тим і відрізняється від тутешнього, аналітичного, що воно неодмінно вводить певний атрибут, у якому хоч і не міститься поняття про предмет, та все ж допомагає зрозуміти цей предмет ширше, наперед: «пряма – це найкоротший шлях між двома точками…» Без цієї філософської азбуки американці тут наламають дров. Чи не краще б їм справді ширше подумати?! Тоді, мабуть, не затівали б тут бійки. Отже, репортаж позначений дорогим моєму серцю синтезом: ви допомагаєте зрозуміти, чому тут стоятимуть на смерть. Сказати апріорно – нічого не сказати в наш вік; переможе той, хто краще поінформований, а інформація має йти не тільки з голови, а й із серця теж… Ішли збираєтесь до Москви?
– У суботу, Олександре Олексійовичу… Але це ненадовго, я впораюся за три-чотири дні.
– У редактора будете?
– Неодмінно.
– Вітання од мене передайте. Я напишу йому кілька слів, щоб підтримати вас, Дмитре Юрійовичу.
«Цілком секретно. Москва, Кремль.
Уряд Республіки Нагонії просить подати негайну економічну допомогу. Ми оточені державами, в яких контрреволюційні й проамериканські угрупування одверто оголосили економічну блокаду. Нависла загроза прямої воєнної агресії. Якщо радянська держава нам не допоможе – наша революція приречена.
Джордж Грісо, прем'єр-міністр».
«Цілком секретно. Москва.
Ознайомившись із становищем на місці, вважаю, що ті три радники, які прибули разом зі мною, не можуть по-справжньому допомогти, бо колоніалізм лишив тут у спадок абсолютне безкультур'я. Кадрів інженерів, лікарів, агрономів у Нагонії практично немає, не кажучи вже про офіцерів. Підступи реакції повсюдні й повсякчасні. Якщо ми маємо намір допомогти країні, де сорок процентів населення хворі на туберкульоз, сімдесят – на трахому, дев'яносто вісім процентів неписьменних, тоді конче потрібно негайно відрядити сюди принаймні триста, п'ятсот радників, які не сиділи б у нашому посольстві, а працювали в порту, вчили водити трактори, допомогли організувати медичну допомогу. Поселяти радників ніде, бо колишні хазяї готелів вивели з ладу всю каналізацію, електростанція не працює, бензосховища порожні.
Посол СРСР в Нагонії О. Альошин».
«Цілком секретно. Концерн Ліма.
Росіяни почали переправляти радників у Нагонію. Генерал Маріо Огано за нашою рекомендацією попросив воєнної допомоги безпосередньо в луїсбурзькому посольстві США. Робота по підготовці виступу портових вантажників з бойкотом розвантаження радянських поставок триває, і, очевидно, матимемо відчутні результати протягом найближчих тижнів. Щоб підтримати вірного нам полковника Абабе з ВВС Нагонії, необхідно триста тисяч доларів.
Представник концерну Ліма в Нагонії Чарльз Лі».
«Центральному розвідувальному управлінню США.
Підготовку до операції «Факел» практично завершено. Але з вірогідних джерел ми дізналися, що в Нагонії можуть створити військові формування значно раніше, ніж ми виступимо. За таких обставин під час проведення операції, очевидно, виникнуть труднощі організаційного характеру, а саме: доведеться ввести в дію наш десант та спецпідрозділи. З наших джерел також відомо, що росіяни найближчим часом доставлять Нагонії велику партію вантажних машин та сільськогосподарської техніки, це помітно вплине на наші можливості підтримувати там економічну нестабільність. Беручи до уваги стратегічну важливість операції «Факел», нам конче потрібно, якщо це можливо, дізнатися в агента Розумного про масштаби наступних поставок росіян, це дасть нам змогу уточнити характер нашої операції і строки її проведення.
Роберт Лоренс, резидент ЦРУ в Луїсбурзі».
З виступу американського посла для особливих доручень:
– Соціальна справедливість, демократія, правопорядок, – лише цього домагаються ті патріоти Нагонії на чолі з генералом Огано, котрі нині зазнають нелюдського ставлення уряду Грісо. Моя країна ніколи не втручалась і не має наміру втручатись у внутрішні справи інших держав, але я не можу не сказати з цієї високої трибуни, що громадськість Сполучених Штатів уважно стежить за розвитком подій у цій африканській країні. Проте чутки, що їх поширює преса країн радянського блоку, нібито Сполучені Штати підтримують якісь контакти з тими організаціями і групами, які проводять підривну роботу проти нинішнього уряду Нагонії, не мають будь-яких підстав і є просто наклепницькою вигадкою…
ТЕМП
45225 66167 85441 96551 81713…
Константинов усміхнувся Панову, той поклав перед ним таблицю.
– Скільки всього за цей місяць вони передали йому?
– Та немало – це четверте. Але чому так категорично – «йому»? Може, «їй»?
– Шкода буде, коли «їй». Все одно розплата однакова. Але надто вже чоловічі співзвуччя в цифрах. Як ви гадаєте?
– «Чоловічі співзвуччя в цифрах». Цікаве визначення. Між іншим, точне, товаришу генерал.
– Думаєте, що без ключа ці радіограми розшифрувати не вдасться?
– Ось, погляньте, – Панов поклав на стіл аркуш паперу з таємничими крапками, цифрами, тире.
– Схоже на ранніх італійських футуристів, – зауважив Константинов, підвівся і пішов до свого кабінету – сьогодні він чергував по контррозвідці. Субота, можна попрацювати над паперами, розглянути все, що назбиралося за тиждень.
У кабінеті на столі, у червоній папці лежала остання шифротелеграма з Нагонії: повідомляли, що сьогодні вночі сепаратисти з групи Огайо обстріляли двох радянських спеціалістів, обох відправлено до госпіталю у важкому стані.
Лежала й синя папка для особливо важливих документів, в ній – лист з Радянського посольства в Нагоиії.
Славін
– Битва може розпочатися дуже скоро, – впевнено повторив Степанов. – І вона буде страшна.
– Гадаєш, що Огано піде напролом? – спитав Славін.
– У нього немає іншого виходу, Віталію.
– Зате є в його хазяїв.
– Ти певен, що вони зможуть його контролювати до кінця?
– Абсолютно.
– А я не певен.
– Чому?
– В тридцять третьому році магнати вірили, що зможуть контролювати фюрера. А чим кінчилось? Огано – африканський Гітлер.
– У Гітлера була сталь, мідь, вугілля. А що є в Огайо?
– Нагонія – ключова точка на півдні Африки. Якщо він скине Грісо, хазяям доведеться стелитися перед цим мерзотником.
– А чого ти зірвався звідти так спішно? – спитав Славін.
– Здавати фільм. Якщо виникнуть якісь поправки, треба буде негайно їх зробити, щоб не затримувати копіювальну фабрику…
– Картина вдалася?
– По-моєму – так. Післязавтра відлітаю назад.
– Заздрю.
– Сказав «майстер кризових ситуацій», – усміхнувся Степанов і відкинувся на спинку стільця.
Тут, у Будинку літераторів, було гамірно; приготували першу в цьому році окрошку: хтось пустив чутку, ніби дирекція ресторану уклала договір з «домжуром», і тепер завозитимуть раків і добряче бочкове пиво, тому пожвавлення серед завсідників було якимось незвичайним, можна сказати невситимим, чи що.
– Не вклали вони договору, – поморщився Степанов і підсунув Славіну салат. – Пльзенського пива не буде. І ростовських раків – теж. У житті треба задовольнятися тим, що маєш.
– Знову бурчиш?
– Ні. Шукаю правди.
– Прийми схиму, – порадив Славін. – Дуже корисно для творчої людини.
– Та невже? – всміхнувся Степанов і налив горілки в чарки. – Схима – це самообмеження, а будь-яке обмеження, навіть в ім'я свободи, є форма кабали.
– Енгельса не заперечиш, Митю: свобода – це усвідомлена необхідність; відлито в бронзу, дорогий мій, не чіпай…
– Ти мене все ще сприймаєш всерйоз?
– Покинь писати книги – і я вважатиму тебе звичайнісіньким гультіпакою…
– Не обіцяю. Коли я покину писати – то помру, а я дуже люблю життя.
– Послухай, а якщо я попрошу склянку вина?
– Горілка ж краща.
– Я це розумію, Митю, тільки організм не приймає. Горілку я п'ю лише тоді, коли цього вимагає служба.
– Ти – дисциплінована ханжа?
Славін посміхнувся:
– Нічого подібного. Тенісист я, Митю, тенісист.
– Чуєш, Віталію, а тебе розізлити можна?
– Ні, це неможливо.
– Ти – чоловік самовпевнений.
– Впевнений, я так би сформулював, Митю, впевнений. А про обмеження й свободу я вичитав хитрющу концепцію в цікавого філософа Бональда. Людина – за його версією – не вільна від самого народження, і винувата в тому – природа, бо вона і є нашим головним обмежувачем. Людина може стати вільною лише тоді, коли докладе до цього максимум зусиль. Адже так? Але цікавий висновок: будьте енергійні, тоді ви зможете ввійти в торгову чи будівельну корпорацію і станете вільним завдяки тим правам, які ця корпорація завоювала; служіть своїй корпорації – і ви наживете багатство; будьте набожним – і церква допомагатиме вам у всіх ваших починаннях; зробившись багатою й релігійною людиною, ви станете дворянином, а це дає вам найвищі переваги.
– Чудова схема. Якраз для кар'єристів.
– Ти повзучий прагматик, Митю. Я не розумію, чому трудящі читають твої книжки. Ти ж не дослухав мене.
– Не тебе, а Бональда.
– Нове – це давно забуте старе. Якщо я зумів згадати, то це означає, що саме я повернув сучасникові забуте старе. Це – співавторство.
– Ти диви!
– Так от… Бональд чудово викрутив свою схему. Вершина свободи, тобто дворянство, – є захисний бар'єр того суспільства, яке мріяв створити Бональд. Якщо ти дворянин, то, виходить, тлінний метал уже не повинен тебе цікавити. Дворянство зупиняє енергійного плебея в його жадобі до постійного збагачення. Без цієї перепони могла настати плутократія. Будучи нагородою за придбане багатство, звання дворянина зобов'язує до самообмеження; дворянство – межа збагачення. Досягши дворянства, до багатства слід ставитись як до мети – розумієш? Бональд химерно залякував суспільство: «Якщо ви знищите дворянство, тоді прагнення енергійного плебея до збагачення не матиме ні межі, ні мети; метою буде багатство – саме по собі. Отоді й з'явиться аристократія. Аристократія, але не знать».
Степанов слухав з інтересом, навіть тарілку з окрошкою відсунув.
– Та ти їж, Митю, їж, – зітхнув Славін. – У літератора повинен бути вовчий апетит.
– Якщо в літератора вовчий апетит, значить, він працює на бюро пропаганди, читає свої вірші та оповідання, а писати, вважай, кинув.
Знаєш, коли я в Іспанії розповів колегам, що в нас письменникові платять за виступ, посилають у творчі відрядження й дають безплатні путівки в будинки творчості, мені не повірили: «Червоний веде пропаганду, такого не може бути»… Отак-то… Письменник, Віталію, повинен хворіти на виразку шлунка, потерпати від серцевої недостатності й геморою, лише тоді він зможе оцінити каторжну радість творчості.
– Я недавно з одним художником розмовляв, дуже цікавий хлопець, злющий, усе трощить, наче слон у крамниці. Реставратор, ікони реставрує… Мені, розумієш, подарували на день народження ікону, і треба було її реставрувати. Прийшов художник, подивився, позітхав, забрав із собою й зробив блискуче. Я й кажу йому, мовляв, спасибі, а чому б вам за іконопис не взятися, а він на дибки, весь наїжачився: «Без віри немає іконопису». Як ти поставишся до такого пасажу?
– Нісенітницю верзе той реставратор. Іконопис – наше Відродження. У нас був свій великий живопис – ікони. До них так і слід ставитися – національне мистецтво. Віра, здається мені, відігравала тут не головну роль. У ту пору національна ідея була духом художників, бо жили ми під ярмом. Звідси, до речі кажучи, незвичайна роль російських монастирів. Вони відрізнялися від монастирів інших країн своєю винятковою роллю в збереженні національної культури.
– Не впадай у національний містицизм, Митю, – знову посміхнувся Славін. – Поглянь, хто ця жінка?
Степанов обернувся – струнка, з великими очима дівчина біля стойки, обпікаючись, пила каву з маленької чашки позначеної золотим вензелем «ЦДЛ».
– Не знаю.
– Гарна, правда?
– Дуже.
– Як ти думаєш, скільки їй років?
– Тепер молодим років не вгадаєш, це нас, п'ятдесятилітніх, зразу видно – черевце, лисина, втома в очах, а ці…
– Заздриш?
– Звичайно.
– А я – ні. Я пишаюсь своїми літами. Справді, прожити півстоліття – як орден одержати… То чим же різняться наші монастирі від чужих?
– Відстанню.
– В Італії монастирі віддалені один від одного на п'ятдесят кілометрів – як максимум. Наші – на тисячі, тому й зберігали в собі ядро загальнонаціональної ідеї, так би мовити, певний стан духу.
– З марксизму завжди п'ятірку мав?
– Завжди.
– Я теж, тільки з тобою не згоден.
– А чому?
– Стан – це занадто туманно. Стан якого класу? Регіону? Армії? Чиновництва? Селянства? Не можна ж усіх одним миром мазати. Стан Пугачова, Катерини, пушкінського Гриньова? Єдина національна ідея завжди служить на благо якійсь одній групі, Митю, панівній групі.
– Ми з тобою повертаємось до проблеми схими, Віталію. Володарювання, або, інакше кажучи, обмеження, застосоване до поняття суспільства, служить гарантом державності.
– А я хіба заперечую? Я тільки запитую: якої державності? Монархію повалено – я маю на увазі не тільки нашу – завдяки її власному безсиллю, хоча вона теж являла собою державність. Наша свобода народилася на руїнах вікової державної ідеї, замішаної на дусі національної винятковості. Так, так, саме так! Інородців на всі заставки лаяли. Ти кажеш, іконопис – наслідок абсолютного спокою, ясності мети. Це – кризисний період, коли було нашестя, але ж вершини мистецтва – затям собі – породжені станом перехідним, тривалим; війна породжує блискуче мистецтво плаката; філософія не може народитися під гуркіт канонади. Війна – це бажання вижити, щоб продовжити бій завтра, мир – це коли живуть, щоб думати. Розум – основа індивідуальності, бо саме він створює особистість. Просто Росія часів Рубльова і Феофана Грека дала світові більше індивідуальностей, ніж дала пізніше, мабуть, у цьому й розгадка. І смішно вимагати від природи, щоб вона все ділила нарівно. Я, знаєш, збоку дивлюся на наше кіно: всі від нього вимагають шедеврів – вийми, не гріши! Але ж це смішно! Коли кіно було новиною, з'явилися Чаплін, Ейзенштейн, Клер, Васильєви, Довженко, Хічхок, але ж потім воно стало побутом, воно тепер телевізором стало, Митю! Отже, треба чекати, поки з'являться нові відкриття – отоді й здійсниться нова революція в кіно. І далі: навіть початок кіно дав двадцять, ну, тридцять шедеврів, а тепер це індустрія, потік, план! Як же від потоку можна вимагати рівня Ренесансу? Треба відійти і подивитися збоку, тоді зрозумієш, що й тепер є Годар, Курасава, Крамер, Фелліні, Тарковський, Пітер Устинов, Антоніоні, Абуладзе, Микита Михалков, нарешті. І – досить. Не можна більше, і так аж надто щедро!
– Ти що, не згоден, я не розумію тебе?
– Ти й не можеш зрозуміти, бо зайнятий собою. Слухай-но, а хто цей старий?
– Наш вахтер, дядя Міня.
– В нього обличчя Христа.
– Це він і є. Раніше на бігах, до речі, грав.
– Отже, і ти не втрачай надії – шлях до святості лежить через гріх… Морозивом почастуєш?
– Почастую.
Степанов обернувся, пошукав очима офіціантку Белочку; саме тоді до невеличкого залу, переобладнаного з веранди, зазирнув адміністратор.
– Чи немає тут товариша Славіна? – спитав він. – Негайно кличуть до телефону.
– Морозиво з'їсти не доведеться, – зітхнув Славін. – Щось, мабуть, невідкладне. Прощавай, Митяю.
