Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)
– Зараз не можна, – сказав він, – сюди можуть зайти, у нас обмаль часу.
– А мені довго не треба, ну, будь ласка… Дайте я подивлюсь на вас, благаю…
– Я прийду завтра, гаразд? Я прийду до вас на дві години.
– Вас не пустять до мене більше. До мене нікого не пускають удруге…
– Добре, надіньте халат, ще трохи поговоримо, а потім перейдемо до любові.
«В неї паралізована воля, – подумав Юджин, спостерігаючи, як Емма слухняно підняла халат і накинула його на кістляві жовті плечі. – Це завжди так – спершу героїн, потім отакий жах… Навіщо все це потрібно Степанову? їй же не повірять».
– А де зараз дядя Зигфрід?
– Я молю бога, щоб він помер, тоді мені хоч не так соромно буде жити… – Вона знову засміялась. – Жити… А я все-таки живу, хіба не так? Я живу, – повторила вона впевнено, – бо я дихаю, їм і ходжу в сортир. Ні, це животіння, а не життя. Все це не те. Я жила, коли був Джон; коли він пішов од мене, лишився порошок, а коли все це кінчилось, тоді я стала їсти, пити й ходити в сортир…
– А де брат Зепп? – відчуваючи, що його монотонні запитання дратують жінку, вів своє Юджин – він не міг збагнути, як треба розмовляти з нею, бо передбачити її відповідь було неможливо. – Він теж помер?
– О ні! Зепп відправляє до Африки тих чесних німців, які хочуть захищати свободу, він виступає на кордоні, він збирає своїх друзів у Мюнхені, хіба ви не знаєте Зеппа Шанца?!
– Він справді живе у Мюнхені?
– Ви що, думаєте, я все вигадую?! Ви – Шор! Ви – лягава нишпорка! Він теж не вірив мені! А я кажу правду!
Жінка кричала дедалі голосніше. Двері відчинились, увійшло двоє чоловіків у халатах, докірливо глянули на Юджина, вивели Емму, а вона все кричала, і у вухах у нього довго ще стояв її відчайдушний крик: «Ви що, думаєте, я божевільна?!»
… Степанов подзвонив газетярам у Мюнхен: адресу «нової німецької партії» Зеппа Шанца йому дали зразу ж, не заглядаючи в довідники…
ПОШУК – VII
«Славіну.
З'ясуйте все, що пов'язане з Дубовим. Характер його взаємин з Вінтер. Чи не було зафіксовано зустрічей з Лоренсом чи Глеббом – навіть випадкових?
Центр».
«Центр.
Факту зустрічей Дубова з Глеббом не встановлено. З непідтверджених джерел, одного разу Дубов супроводжував Вінтер на корт, коли вона грала з Лоренсом, але невідомо, чи вони знайомі. Контактів з американцями Дубов уникав, багато часу проводив у посольстві, торговій місії або вдома. Тільки один раз він виїхав у триденну поїздку на своїй машині. Манера поведінки – бездоганна. Майже не п'є, стриманий, неговіркий, відзначається високою компетентністю у питаннях політичного й економічного прогнозування. Але Зотов розповів мені про один факт, який мене насторожив – з морально-етичного погляду: в перші місяці знайомства, після того як Ольга Вінтер звихнула ногу, Зотов, який не мав тоді машини, попросив Дубова відвезти її до госпіталю. Дубов одвіз Ольгу, але попросив у Зотова п'ять доларів, мотивуючи це тим, що дорого коштує бензин. Я повторив маршрут Дубова: коли б Зотов узяв таксі, то ця поїздка обійшлася б йому 2 долари 35 центів. Якщо розвивати гендлярство далі, то дорога туди й назад коштує 4 долари 70 центів. Отже, Дубов виграв на цьому 30 центів. З погляду оперативного інтересу цей факт несуттєвий, але він дає підстави для повторного аналізу морального обличчя Дубова. Підкреслюю, що при цьому всі в один голос твердять: дисциплінований, акуратний, ввічливий, жодної вади.
Славін».
«Цілком секретно
Генерал-майорові Константинову.
На ваш запит повідомляю, що Дубов Сергій Дмитрович вилетів учора в Адлер рейсом 852.
Підполковник Зиков».
«Дані спостереження за Білим (таку кличку дали Дубову абхазькі чекісти, бо він прилетів до моря в легкому білому костюмі, в білій сорочці з білим бантиком; але черевики були чорні, важкі, тупорилі, старого американського фасону).
Зупинившись у корпусі «Маяк» у номері 212, Білий о 8. 47 пішов снідати. Посадили його за столик поруч з двома жінками, одна з них була чорнявенька, років двадцяти трьох, вийшла разом з ним з кафе о 9.17.
Він запропонував Чорнявенькій зайти до нього в номер. Чорнявенька погодилась.
У номері Білого вони пробули 52 хвилини, вийшли звідти уже в купальних костюмах і подалися на пляж. Там вони купались і загорали до 12.49, після цього разом пішли обідати в те саме кафе. За столиком сиділи з 13. 05 до 13. 51. Потім пішли в номер Білого, де й пробули до 16. 10, і знову повернулись на пляж. З пляжу о 18. 26 пішли вечеряти і сіли за той самий столик, що й уранці. До вечері Білий замовив пляшку вина марки «Тібаані». Після цього запросив Чорнявеньку на прогулянку. Ні з ким не розмовляючи, вони вийшли з території пансіонату «Піцунда». Коло пошти Білий залишив Чорнявеньку і, розмінявши три карбованці на монети по п'ятнадцять копійок, подзвонив по телефону до Москви. Коли розмовляв з якимось Віктором Львовичем, то з кабіни було чути, як він говорив, що «треба триматися і що він теж хотів би піти за нею слідом, але кожен повинен до кінця виконувати свій обов'язок перед людьми». Він просив Віктора Львовича полежати ще кілька днів, сказав, що «повернеться з відрядження» через тиждень. Після цієї розмови Білий запросив Чорнявеньку в бар і там танцював з нею до дванадцятої години, потім вони повернулися в його номер, де й залишились.
Габунія».
Телефон, по якому дзвонив Дубов, належав Віктору Львовичу Вінтеру.
«Чорнявенькою» виявилась Ольга Вронська, двадцяти двох років, москвичка, секретар відділу, комсомолка, незаміжня, українка.
… Лікар п'ятдесят другої міської лікарні здивовано глянув на Константинова:
– Та я ж усе пояснив, товаришу…
– Кому?
– Сьогодні приїздили з інституту, де працювала Вінтер, потім, звичайно ж, батько, він наше світило, я повинен був пояснити йому…
– Бачите, я приятель її чоловіка…
– Ах, це того, що за кордоном?
– Так.
– Зрозуміло… Він ще нічого не знає?
– Ні.
– Напишіть, що вона не страждала – моментальна втрата свідомості… Дивна, безглузда смерть… Її приятель розповідав, що ввечері Олю почало морозити, він дав їй аспірин, вона заснула, але температура була висока… Він згадав, що вона вже тиждень покашлювала, але все одно їздила на корти – глупство, звичайно… Вранці він викликав «швидку допомогу»… Ми намагалися зробити все, що могли, але, мабуть, почався набряк легенів – тут ми безсилі.
– Чому «мабуть»?
Лікар не зрозумів і запитливо подивився на Константинова.
– Розтин, напевне, дає не приблизну відповідь, – пояснив той, – а точну: в чому причина загибелі молодої, здорової жінки?
– Але розтину не було… Вибачте, вас як звати?
– Костянтин Іванович.
– Дуже приємно. А я – Арчил Георгійович… так от, Віктор Львович попросив не робити розтину, його слово для нас закон, великий хірург, усі московські жінки його обожнюють і правильно ро…
– Арчиле Георгійовичу, розкажіть, будь ласка, детальніше, як усе це трапилося?
– Ну що ж… Я тоді чергував. Уранці, годині о восьмій, подзвонив чоловік…
– Її приятель?
– Ні, Сергій Дмитрович приїхав уже потім зі мною, в машині реанімації… Подзвонив сусід, я забув його прізвище, старий, військовий… Він сказав, що жінка непритомна, просив негайно приїхати. Ми приїхали, Ольга Вікторівна була не просто непритомна, мені здалося, що вже настав летальний кінець, пульс ниткоподібний, повіки синюшні, зіниці майже не реагують. У машині я підключив її до підживлення, а вже тут, коли приїхали, я викликав професора Євлампієва, почали вливати кров. Словом, години чотири ми намагалися врятувати її, хоча, чесно кажучи, мені здавалося, що все це марно…
– Але чому ж не зробили розтину?
– Та я ж пояснив вам…
– Ні, не пояснили.
– Віктор Львович попросив про це…
– Це не пояснення. Увечері жінка була здорова, вранці помирає, а ви не робите розтину. А раптом це якась інфекція?
– Ні, це не інфекція. За ознаками – раптовий, ураганний набряк легенів.
– Це часто буває?
– Я особисто такого не зустрічав… Ну третій день, шостий, занедбаний процес у легенях…
– Але ж її приятель… Як його?
– Сергій Дмитрович. Саме він розповів, що вона давно кашляла, нездужала…
– Отже, не інфекція.
– А ураганні процеси трапляються в медичній практиці. Пригадуєте, як загинув від ураганного раку легенів американський поліцейський, який хотів дати нові свідчення в справі Кеннеді: його поклали на обстеження, і через два дні він помер.
Константинов рвучко підвівся; його очі, завжди усмішливі й голубі, стали сіро-тьмяними маленькими буравчиками.
– Спасибі, Арчиле Георгійовичу. Це сталося…
– Коли я чергував, я вже вам казав.
– Тобто чотири дні тому?
– Саме так.
– Можна попросити, щоб підготували копію висновку про смерть? Я пошлю її чоловікові, так буде правильніше, без емоцій, як вважаєте? Тим паче, що її сюди привіз приятель… Мабуть, він дуже переживав?
– Так, довелося зробити укол… Немов закам'янів, поки не заплакав. Але воля є: приїхав Віктор Львович – він був на конференції у Дубні, його викликали, – ну, звичайно, шок, то він повіз з собою старого, за один день організував похорон, добре тримався…
Академік медицини Сергій Сергійович Вогульов потоваришував з Константиновим на полюванні. Вони разом літали і в Кабардино-Балкарію до Хажисмела Саншокова, і в Ахтирі, і в Астрахань.
На відміну від Гмирі, він був мисливцем-спостерігачем, брав з собою фотоапарат, захопив фотополюванням Константинова, хоча той найбільше цінив постріл «у місце»: бив навскидку, і єдине, чому заздрив у житті, це коли бачив добрячу рушницю в руках іншого мисливця.
Вогульов був байдужий до трофеїв, легко віддавав кабанячі ікла, любив мисливські трапези, вважав, що в нашу пору стресів ніякий санаторій не дає розрядки – його може дати тільки полювання на кабанів чи на ведмедів.
– Усі ці терапії, – говорив він, – нові ліки – голки, сон, голод – не варті дірки з бублика. Полювання. В крайньому разі, ніж. Все-таки у своє діло я вірю. Але це – в крайньому разі, коли рак душить. А інфаркти, стенокардії, виразки шлунків, атеросклерози треба лікувати полюванням – тут, у горах, де пахне каштаном, прілою травою й гірськими джерелами.
Ось до нього після коротких роздумів і подзвонив Константинов. – За подібних ситуацій він свого «Жигульонка» з гаража не брав, їздив на «Волзі» з рацією, щоб тримати постійний зв'язок з усіма підрозділами: Коновалов, Панов, Проскурін, Гмиря – всі були зараз на казарменому становищі; вдома, практично, не бували, одержували інформацію, дробили її на безліч окремих питань, правильно вважаючи, що чим ретельніше досліджено кожну деталь, тим надійнішим буде загальний висновок.
– Сергію Сергійовичу, я до вас приїду, якщо дозволите, – сказав Константинов. – Оце зараз.
– Або через п'ятнадцять хвилин, або ввечері, Костянтине Івановичу, – відповів той.
– Операцію починаєте?
– Куди гірше. У ВАК їду.
– А можете не поїхати?
– Щось трапилось?
– Трапилось.
Вогульов вислухав Константинова, зняв телефонну трубку, набрав номер:
– Ірино Фадеївно, – сказав він, – я запізнюсь на годину. Будь ласка, зробіть так, щоб докторські Гавриліна, Дар'ялової і Мартіросяна без мене не розглядали – бо доброзичливці завалять. Що? Ну, скажіть їм, затримуюсь на невідкладній операції. Спасибі.
Він поклав трубку, пом'яв сухою долонею міцне, хоч і не без зморщок обличчя, підвівся:
– Їдьмо. Я дзвонити до нього не буду. Це немовби двічі про смерть питати. Ждатимете в машині?
– В машині. Тільки ще раз дуже прошу: Віктор Львович не повинен зрозуміти, що вас хвилює саме те питання, будь ласка, пам'ятайте це завжди…
– Ми з ним працювали в одному госпіталі, Костянтине Івановичу. Спали під однією шинеллю…
– Ви, мабуть, не зрозуміли мене – я анітрохи не сумніваюсь в його чесності, Сергію Сергійовичу.
Уже в машині Вогульов закурив і насупився ще більше:
– У мене десь у паперах є фотографія його дівчинки, їй тоді було три місяці… Ми потрапили в оточення під Ржевом, він дав фото, написавши адресу, й попросив, якщо я вийду, знайти Олечку. Я тоді ще на нього розсердився, навіть матюкнувся. Він сказав, що, мовляв, його, як єврея, напевне розстріляють, а я, може, якось урятуюсь… Ну я й гаркнув, що мене, більшовика, і його, єврея, розстріляють разом, і навіть скоріше – мене першим. У нього вже тоді було погане здоров'я, кашляв безперестану, тому я фотокартку залишив, такі прохання незвичайні, вони святі, коли дитинку тобі віддають, якій лише три місяці…
– А якщо він спитає, звідки ви дізнались про його горе?
– Некролог, скажу, прочитав у газеті…
– Некролога в газеті не було.
– Господи, ну знайомі розповіли.
– Які саме?
Вогульов подивився на Константинова:
– Ви не все до кіпця мені розказали.
– Не все.
– Чому?
– Бо розповідати про підозру може ваша санітарка, – це, будь ласка, це не страшно. А я – Чека, мені підозрами ділитися не можна, мені можна тільки фактами оперувати.
Вінтер лежав на дивані, під головою в нього був згорнений халат, плед натягнений аж до підборіддя.
– А, Серьоженька, – тихо сказав він, і по щоках зразу покотилися бистрі, старечі сльози. – Добре, що прийшов… Хочеш випити?
– Мені у ВАК треба, Вітю, там тверезому не дуже солодко, а вже коли випивши, та ще з моїм характером…
– А я, знаєш, п'ю потроху. Інакше не можу – тільки очі заплющу, зразу ж бачу її…
– Так, горе страшне, Вітю, навіть не знаю, що тобі сказати. Чому не ми? Чому вони, діти?
– Налий мені трошечки.
– Спирт? – спитав Вогульов, наливши в мензурку.
– Спирт. Пригадуєш, як учив мене пити?
– Це коли ти в болото провалився?
– Еге ж.
– А я минулого року їздив туди полювати. По дурості. Думав, що й досі така глушина, як була у сорок третьому. А там фарфоровий завод побудували, дорогу проклали, в селах антени стирчать…
– Ти коли бачив Олю востаннє?
– Я її ніколи не бачив, Вітю. Після війни всі такі благополучні стали, такі спокійні. Це тільки горе людей зводить… Я її не бачив.
– Хто тобі про це сказав?
– Гнидюк.
– Так, так, Микола… Він дзвонив мені…
Вінтер випив, прикрився пледом до самого підборіддя, мерзлякувато зіщулився:
– До неї хочу, Серьожо.
– Тобі ще працювати треба, Вітю.
– Навіщо? Кому це потрібно? Ти щось іще можеш, ріжеш, шматуєш, дивишся в суть, а я тепер і скальпеля в руки не візьму. А словам ми з тобою не віримо…
– Чому ти не подзвонив мені, коли Олю привезли в лікарню, Вітю?
– Мене викликали із Дубни, коли все було вже скінчено.
– Що дав розтин?
– Я не дозволив.
– Чому?
– За всіма ознаками – набряк легенів. Від чого саме? Такого я не пригадую, Серьожо. Але я не міг, розумієш, не міг дозволити розтин. Адже не одну її поховав, Серьожо, я її з дитинкою поховав…
– Як?!
Вінтер схлипнув, простяг свої тонкі, сухі, плоскі пальці до мензурки.
– Не треба, Вітю, ти ж зовсім білий…
– Ах, облиш, будь ласка! Краще налий більше.
Він випив ще раз, поклав холодні пальці на руку Вогульова:
– У тебе є онуки?
– Онука.
– Онука, – повторив Вінтер, – це чудово, коли онука, вони ніжніші… Я так мріяв про онуку, Серьожо, господи, як я мріяв про щастя бачити, як бігає дитина в домі…
– Ти певен, що вона хотіла залишити дитину?
– Я нічого не знаю, мені про все розповів Серьожа…
– Чоловік її?
– Ах, любий ти мій, не треба про це! Її чоловік за кордоном, а Серьожа та людина, що кохала Олю. Ні, ні, вона залишила чоловіка, вона ж була така чесна, моя дівчинка, ніколи б вона не посміла… Життя… Вона ще не розлучилась, а Серьожа працює в якомусь секретному інституті, і почали б хлопцеві життя ламати, ти ж знаєш, як у пас дехто полюбляє порпатися в чужій білизні… Навіщо ламати життя і йому? Олечки вже нема, а він любив її, хай уже він, Серьожа, не страждає. Налий ще, будь ласка…
– Може, ти поживеш у мене, Вітю? Хоч трохи, чуєш? Катя буде рада тобі, онуку мою поняньчиш. Ну, не плач, не край серця…
– Спасибі тобі. Я не можу ніде жити. Незабаром повернеться Серьожа, поселиться в мене, і ми будемо відчувати поруч нашу дівчинку.
– Вітю, я дуже тебе прошу, поки цей самий Серьожа не приїхав, давай я тебе заберу, чуєш?
Вінтер похитав головою, подивився на Вогульова своїми великими чорними очима, повними сліз, і відповів:
– Серьожо, коли я помру, поховай мене поруч з Олечкою, добре?
Повернувшись до КДБ, Константинов зібрав керівників підрозділів.
– Починаємо розробляти версію Дубова. Назвемо його для зручності Лісником: дуб – ліс – Лісник. Мабуть, доведеться весь час тримати зв'язок по телефону, лічильник увімкнуто, все тепер вирішують години, хоча, – він чомусь уважно подивився на Проскуріна, – саме зараз будь-яка квапливість і надмірна однолінійність можуть тільки зашкодити. Протягом доби ми повинні відновити – бажано по хвилинах – усе, пов'язане з останніми годинами життя Ольги Вінтер. Ми не маємо права нікого допитувати – це зрозуміло, ніяких доказів проти Дубова в нас нема, тому працювати треба ювелірно. Це перше. Далі, конче потрібно перевірити, хто, крім Дубова, був присутній на переговорах, коли міністр економіки приїздив до нас у складі урядової делегації Нагонії.
– Там був і міністр оборони, – зауважив Гмиря.
– Правильно, тільки розмову про поставки вів міністр економіки. Третє. Треба довести прокуророві – це, мабуть, зроблю я – доцільність ексгумації трупа й проведення експертизи з приводу смерті Вінтер. Було б краще, звичайно, якби ми прийшли до нього з переконливішими резонами, ніж маємо.
– Куди вже переконливіше, – озвався Проскурін.
– Для нас – так, але ми йдемо по санкцію на дії. Він запитає, які в нас докази проти Дубова. Що ми відповімо?
– Відповімо, що Лунс не марно сидить поряд з Дубовим у Піцунді.
– Це не відповідь. Ви ж не довели прокуророві, що Лунс – із ЦРУ. От коли ми візьмемо його на розвідоперації – тоді справа інша. Зараз Лунс для всіх – дипломат, старається на ниві культури, спробуйте довести протилежне. Я особисто за це не візьмусь. Уся інформація, яка надходитиме, я підкреслюю, вся, має бути зразу ж у мене на столі, бажано в двох примірниках – перший іде Петру Георгійовичу негайно, як тільки одержу.
– Ну то що ж, – сказав генерал Федоров. – Давайте збирати. Це зробите ви чи дозволите мені?
– Дозволю, Петре Георгійовичу, – всміхнувся Константинов.
– Дуже вдячний. Спасибі за довіру. Починаємо з кутка. Отже, Константинов рискнув припустити, і внаслідок його риску, який у даному випадку був категорією розумною, тобто суспільству нічим не загрожував, ми вийшли на приблизний район особливого інтересу ЦРУ. Це свідчило, точніше, свідчить, що в Нагонії от-от проллється кров і що ЦРУ повсякчас потрібні дані про те, що ми знаємо про їхні заплановані акції. Ми знали про них дещо і – не більше. Але ми досі не знаємо ні агента ЦРУ, що працює в Москві, ні його зв'язкового з посольства. Отже, радіограми, що ми їх перехоплювали, відчуваючи власне безсилля, примусили нас розгорнути пошук якнайширше. Ми дослідили Зотова, Вінтер, Парамонова і Шаргіна. Двічі – з Шаргіним і Парамоновим – ми ставали на хибний слід. Відпав Парамонов, відпав, як кажуть, стопроцентно. Як його ваші назвали? «Жлоб-макаронник»? «Жлоб», – я розумію дуже точно, але чому «макаронник»?
– Тому що дружині давав гроші лише на макарони. Відгодував бідолашну до центнера, а потім сам почав до дівок бігати.
– Їй поголодувати б треба, воду з медом попити.
– Але ж мед тепер на базарі дуже дорогий, на ті гроші, що він їй давав, не поголодуєш, Петре Георгійовичу.
– Справді, смішно… Голод дорогий став? Нічого собі… Парамонов відпав, і Шаргін відпав. Теж стопроцентно. Нарешті, Вінтер. Дивна смерть. Ураганний набряк легенів, кажете?
– Судячи з того, що розтину не зробили, судячи з того, як Дубов зміг натиснути на старого Вінтера, тут щось дивне, Петре Георгійовичу.
– Ви з самого початку порушили кримінальну справу, маючи радіограми, отже, підстави для законної ексгумації у вас – мені здається – є… Але ж батько Ольги був проти… розтину. Чи морально це буде, коли ви зважитесь на ексгумацію?
– Жорстоко – це так, але морально, Петре Георгійовичу.
– Які висунете докази?
– «Боячись викриття, агент ЦРУ знищив Вінтер».
– Якого викриття боявся агент ЦРУ? Хто він? Докази? Чому Вінтер могла його викрити? А може, вона його спільниця? А може, стався нещасний випадок?
– Нещасного випадку бути не може.
– Факти?
– Чоловік, який її кохав, – а Дубов так говорив усім, – швиденько поховавши «кохану», поїхав відпочивати. Першого ж дня він кладе до себе в ліжко дівчину, йде в бар і танцює! Розумієте, Петре Георгійовичу, – танцює!
– Танцює? Ну, сучий син, справді?! Так, так… Танцює. Ну й що – це доказ?
– Ще й який.
– Це, на жаль, не доказ. Доказів у мене нема. У вас, до речі, також. Але я хочу запитати: чи досить у вас і в Славіна фактів, щоб взагалі виключити Зотова із списку підозрюваних?
– Я звик вірити Славіну.
– Я, знаєте, також, але все-таки ви мені не відповіли.
– Якщо Славін обстоює чесність Зотова, я не можу йому не вірити.
– Мені непотрібні твердження з приводу зотовської чесності. Мені потрібні факти про його непричетність до цієї справи, Костянтине Івановичу.
– Я зараз же пошлю Славіну телеграму. Хоча я підготував зовсім іншу – згоду на його повернення.
– Доведеться переписати. – Генерал Федоров зняв трубку урядового телефону, набрав номер. – Алло, здрастуйте, коли ви чекаєте Василя Лук'яновича? Ах, вилетів… Розумію, а хто на господарстві? Ага, спасибі. – Він набрав інший номер. – Миколо Григоровичу, здрастуйте, це Федоров, з КДБ, добрий день. Так, нічого, дякую. Миколо Григоровичу, скажіть мені – ви брали участь у переговорах з Нагонією? Саме так. А хто готував матеріали? Ні, ні, я маю на увазі спеціальні поставки. Так. Ясно. З якого відділу? Дубов? Мій заступник, генерал Константинов, збирається до вас, знайдете час? Ах, он як. Добре. Спасибі. До побачення.
Петро Георгійович поклав трубку, зняв окуляри, сховав їх у футляр.
– Отак, – сказав він. – З питань економіки матеріали готував Дубов. А вас поздоровляю, у нього вже сидить Проскурін, чітко працюєте, генерале. Готуйте постанову, зв'язуйтеся з прокуратурою, будемо ексгумувати труп.
У висновку спеціалістів, які брали участь в ексгумації трупа Вінтер і проведенні експертизи, було сказано, що набряк легенів викликано застосуванням препарату з гострим запахом, невідомого нашій фармакології. При дослідженні залишків препарату з'ясувалося, що непритомність може настати за тридцять-сорок секунд після вживання препарату, однак смерть настає значно пізніше. Через те що препарат нам невідомий, дії лікарів, які надавали першу допомогу О. В. Вінтер, слід вважати правильними; ми, що нижче підписалися, не знаємо, який протидіючий засіб можна було вжити, щоб урятувати життя Вінтер. При цьому на поставлене перед нами запитання про вагітність покійної слід дати негативну відповідь.
Ми повинні також дати негативну відповідь і на запитання про наявність в організмі покійної будь-яких слідів хронічного легеневого захворювання. Можна підтвердити, що покійна до введення в її організм невідомого препарату була цілком здорова.
«Славіну.
Якомога прискорте відповідь на запитання про представництво «Кук і сини». Інтерес до Дубова старанно маскуйте.
Центр».
«Центр.
Представництва «Кук і сини» у Луїсбурзі немає. Двокімнатний люкс номер 1096 наймали для Дубова дванадцять разів, починаючи з березня 1976 року по липень. Вартість номера 95 доларів на добу. Щомісячна заробітна плата Дубова з березня по липень становила 500 доларів.
Славін».
