Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)
ПОШУК – І
(Трухін, Гречаєв)
Гречаєв навіть трохи розгубився, коли їхав на бесіду до продавця «Мінеральних вод» Цизіна, куди, за даними спостереження, щодня, в той самий час, ретельно перевіряючись, ходив Парамонов.
– Так, так, так, – наполегливо повторив невеличкий спітнілий Цизін, – і не дивіться на мене такими невинними очима, ніби ви з «Котлонагляду» чи «Вторсировини» – працівника торгівлі навчили буквально пильності! Кажіть відверто: надійшли сигнали? Від кого? Приходько знов написав цілу хуру, що я переплавлюю порожні пляшки на мельхіор? Чи, може, просигналізував Дринов? Цей, мабуть, напише, що я реалізую пробки з-під «Боржомі» наліво, домовившись з Шарудіновим… Хочете подивитись накладні? Звичайну воду замість «Єсентуків» я вже не продаю – підвищився культурний рівень, всі думають про цироз…
– Ви даремно мене так зустрічаєте, – відповів Гречаєв, який заздалегідь програв усі можливі варіанти своєї поведінки. – Я не з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією.
– А звідки? З гінекологічної клініки? Чи з «Мосфільму»?
– Точно. З другого творчого об'єднання, – відповів Гречаєв. Він вирішив використати давнє знайомство з асистентом режисера Харіним, ще шкільним приятелем, якого вигнали з Баумановського за безпробудне п'янство й потяг до публічних скандалів. (Так сформулювали на комсомольських зборах – все-таки «потяг до скандалів», а не скандал, – не хотіли псувати життя хлопцеві, пом'якшили.)
І Цизін не міг не здивуватися – як кожен працівник торгівлі, він відчував особливий інтерес до діячів культури.
– Справді? У вас є документ, який підтверджує це?
– От коли б я був з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, тоді документ був би… А мені він навіщо? Я асистент режисера Бобровського – чули?
– Толя? – Цизін знизав плечима. – Що значить – чув? Він у мене буквально щотижня купує «Слов'янівську». Так, я її ховаю від валового покупця, хай мене за це лають, але кишковий тракт художника мені дорожчий за похмільні страждання питущого елемента.
Бобровський купував у нього воду двічі, сказав якихось там три фрази, але цього було досить – спритні люди вміють скористатися з самого факту зустрічі, щоб обернути її на давню дружбу.
– Так от, ми маємо до вас прохання…
– Будь ласка.
– Чи не допомогли б ви організувати у вас зйомку?
– У мене?
– Так. Цікавий епізод, сценарій, якщо хочете, надішлемо.
– Ви й мене зніматимете?
– Зніматимемо.
– Це правда?
(О, честолюбство людське! Чому воно так поривається Насамперед до кінематографа? Аби тільки себе увічнити?)
– Правда. Бобровський принаймні цього хоче.
– А чом би йому самому не приїхати? Скажіть, що я одержу цими днями «Нафтусю», це ж нектар, пий – не хочу! Ніяке похмілля не страшне, промиває печінку й нирки буквально, як пральний порошок.
– Вас як звуть?
– Григорій Григорович, Гриша.
– Ага, правильно, шеф казав… Так от, Григорію Григоровичу, ми хотіли б організувати тут зйомку прихованою камерою.
– Прихованою? Це як знімав Гриша?
– Який Гриша?
– Чухрай. Поставить свою бандуру і вдає, ніби фотографує пташок, а насправді підглядає, як хлопець лапає дівку…
– Саме так.
– Це дуже просто! Просвердлимо дірочку в дверях, – він обернувся, – там у мене склад, ставте апарат, а я буду задурювати голову покупцям… Але зачекайте, мого ж обличчя, буквально, не буде видно: хто мене пізнає в спину?!
– А ми поставимо дві камери. Відвідувачі думатимуть, що ми вас знімаємо, а ми працюватимемо з двох точок.
– Так, так задню точку ви покажете в кіно, а передню, а моєю мармизою, викинете на смітник, знаю я такі номери.
– Ну про це ви з Бобровським самі поговорите, коли мені не вірите.
– Начебто я не знаю, що в наш час усе вирішує не головний, а п'ятий! Мені невідомо, яку щаблину ви займаєте в кіно, що таке асистент і чи це більше, ніж помічник, але не треба сперечатися: що ви йому принесете на стіл, те, буквально, й піде в кіно. Хіба у нас не так? По-перше, начальник райпродторгу мене ніколи не прийме, він для нас, мов римський папа, і з якимись там запитаннями до нього навіть не потикайся. Треба потихеньку підкрастися до секретарки! А в неї все добре з кишковим трактом, і нирки працюють, як космічні системи, – отже, «Нафтуся» їй ні до чого. Але вона мріє дістати колготки-сіточку, а в завідуючого секцією виразка шлунка, і я залишаю йому «Слов'янівську» і «Вітаутас» – ось вам і колготки-сіточка, ось вам і наряд на тару… А що, ця тара, думаєте, потрібна мені? Вона, буквально, потрібна трудящим. Ну гаразд, ну я одержу четвертну, ах, який великий гешефт! Цизін одержав четвертну за те, що непогано обслужив хворих на виразку шлунка! Та вони ж добріші стануть і не питимуть крові з народу протягом робочого дня, якщо я отоварю їх «Смирновською»! То про кого ж я дбаю?! Про свою власну вигоду чи про громадське благо?! А можна на все начхати: «Нема «Єсентуків», можете скаржитися, а мені що!?» І це – подобається, з таким – ніякого клопоту! Ой, не варто про це говорити, бо як заведусь, мене не зупиниш, нічого не можу з собою вдіяти.
– Вам треба з кимось погоджувати нашу зйомку, Григорію Григоровичу?
– Якщо хочете зірвати зйомку – погоджуйте. Знаєте анекдот про те, як один тип прийшов до бога і попросив, щоб у сусіда Івана, буквально, корова здохла? Всі наші магазинники закидають подарунками секретарок, аби тільки вони доповіли начальству, щоб зйомка пройшла в них, усі ж ми люди, всі хочуть попрацювати на радянський екран!
– Так, але ми будемо знімати вдень, а у вас в обідню перерву чимало покупців…
– Ну то й що? Я запрошу тітку Віру, вона пенсіонерка, дам їй десятку і пошлю торгувати на розлив біля вітрини! Потім є ще одна мож…
За спиною в Гречаєва грюкнули двері. Він обернувся: на порозі стояв Парамонов, втупивши очі в Цизіна. Той посміхнувся, зробив рукою дивний, невловимий жест і запитав:
– Що вам?
– Е… Та нічого… Просто я хотів дізнатися, чи завезли і вже «Саірмє»?
– Зайдіть, буквально, пізніше, «Саірмє» ще не привезли, на п'яту годину буде.
Гречаєв глянув на вітрину: прямо перед ним стояло сім пляшок «Саірмє».
– Так от, – говорив тим часом Цизін, – не здумайте піти до райхарчоторгу, почнуться інтриги, і ви потонете в них. Краще вже топайте до начальника, у районний торг, це – голова, з молодих, він зробить усе, коли ви скажете, що хочете знімати саме Цизіна.
– Що, в нього теж виразка шлунка?
Цизін не зрозумів:
– Та ні. Він ще зовсім молодий і здоровий.
– Але чому він зробить для Цизіна все?
– Тому, що ви попросите, а розумні люди, буквально, не відмовляють працівникам мистецтва…
– А коли в тих пляшках на вітрині була звичайнісінька вода? – спитав Константинов, підвівши очі від рапорта Гречаева. – Бутафорія?
Начальник групи полковник Трухін відповів:
– Можливо, бутафорія. Але навіщо Парамонову їхати до Цизіна по «Саірмє», коли – я перевірив – у них у буфеті продають саме цю воду?
– Як поводився Парамонов далі?
– Він вештався по вулиці сімнадцять хвилин, раз у раз поглядав на годинник, потім зайшов у будку автомата номер сім тисяч триста дев'ятнадцять і подзвонив по телефону з індексом двісті сорок чотири, мабуть, до Шаргіна, Леопольда Никифоровича…
– Мабуть?
– Вія затулив спиною диск і підстраховувався пальцями, тому наші співробітники не змогли зафіксувати решту цифр… Але в нього, в Парамонова, нема інших знайомих на Садово-Сінній, тільки Шаргін.
– Перше припущення приймаю; очевидно, він усе-таки дзвонив Шаргіиу, а друге – відкидаю. А що коли він дзвонив до не встановленого вами контакту? Це можливо?
– Звичайно, тільки в одному випадку.
– В якому саме?
– В тому, коли Парамонов і є той агент, котрому ЦРУ шле радіограми, передаточна ланка в мережі.
– Що було потім?
– Парамонов знову зайшов до Цизіна, той налив йому склянку води. Парамонов випив, не заплатив грошей і, навіть не попрощавшись з ним, побіг на зупинку, вскочив у автобус, через сім хвилин був у гаражі.
– І…
– І далі ремонтував машину Ольги Вінтер.
– Попрацюйте з Шаргіним. Ви вже з'ясували, які документи потрапляють до нього з спецсхованки?
– З'ясували. Потрапляють саме ті, якими там цікавиться Ленглі.
А Шаргін тим часом стояв на перехресті Арбата й Смоленської, коло виходу з гастронома, когось чекав з нетерпінням. Помітивши машину з дипломатичним номером, він зійшов з тротуару й радісно помахав рукою чоловікові, що сидів за кермом, той загальмував, вони привіталися, поговорили кілька хвилин, але почути, про що саме, не вдалося, бо Шаргін, зіпершись на дверцята, нахилився до водія.
А потім під'їхав – на машині Ольги Вінтер – Парамонов і запаркував «Жигулі» біля дипломатичної машини. Коли іноземець попрощався, Шаргін сів до Парамонова; заїхавши на Преображенку, в будинок сім, вони забрали там двох дівчат і подалися до ресторану «Русь», а звідти на холостяцьку квартиру Шаргіна, де й провели ніч…
Константинов
– Що стосується Шаргіна, то він розмовляв з Ван Зегером, представником «Трейд корпорейшн», це його партнер, – сказав Проскурін.
– Щось тривожне про цього партнера надходило?
– Чистий торговець. На нашу думку, він не зв'язаний із спецслужбами.
– А які дівки були з Парамоновим і Шаргіним?
– Кочегари.
Константинов надів окуляри на кінчик носа, подивився на підполковника запитально.
– Кочегари, – повторив той. – Одна закінчила текстильний технікум, друга – харчовий, обидві з Ростова, перебралися до Москви, на робочу силу дефіцит, хоч чорта пропишуть тимчасово і гуртожиток дадуть, однокімнатну квартиру на двох. День – чергуй, два – гуляй.
– З ким гуляють? – посміхнувся Константинов.
– Ми щойно натрапили на них, Костянтине Івановичу, починаємо вивчати.
– А вам не здається, що справа розростається, мов снігова груда, і це дуже погано?
– Нічого не вдієш, факти. А факти – річ уперта.
– Пам'ять у вас добра, – сказав Константинов, – але, незважаючи на факти, мені це розростання не до душі. Люди – не сніг, «людська груда» – категорія страшна, вам не здається?
… Коли Проскурін, закінчивши доповідати й затвердивши план заходів, вийшов, Константинов набрав номер телефону Ольги Вінтер.
– Здрастуйте, чемпіоне, – мовив він. – Ваш учень вітає вас. Боюсь, що завтра можу спізнитися на корт: у мене «Жигуль» забарахлив, їхати в «сервіс» – втратити день, а путнього майстра нема…
– У мене є. Тільки він не візьме у вас грошей, коли скажете, від кого прийшли. Купіть йому «Пшеничну», а ще краще джин. Олівець під рукою?
– Пишу.
– Парамонов Михайло Михайлович. Тільки по телефону не кажіть, що хочете просити його відремонтувати машину…
– Бідний Парамонов боїться, – посміхнувся Константинов.
– Їхнє покоління з глузду з'їхало, всього бояться.
– Ви, до речі, говорили із своїми знайомими африканістами?
– Поки що нічого в мене не вийшло. Не хочуть з вами розмовляти, ідеї бережуть для статейок, скупердяги чортові. Ви ворожі голоси слухаєте?
– Інколи.
– Вчора Лондон передавав цікавий коментар про Нагонію; хоч голову мені відрубайте – вони готують десант, усе це страшенно схоже на Конго, слова майже ті самі.
– Вони – десант, а ми – нашу допомогу, у нас же договір, – сказав Константинов, точно відповівши на те запитання, яке ЦРУ ставило своєму агентові в останній шифровці.
На другому кінці проводу замовкли.
– Що там, Олю?
– Нічого, прикурювала цигарку.
– А хіба ви курите?
– Почала.
– Коли?
– Сьогодні… Гаразд, дзвоніть Парамоші. Я його попереджу. І приїздіть завтра на корт, мені цікаво поговорити з вами.
– Мені теж.
– Не напрошуйтесь на комплімент, ви дуже гостро мислите. Коли б я отак написала: «Вони – десант, а ми – нашу допомогу», – мені руки викрутили б.
– Хто?
– Шефи.
– Чому?
– «Не можна так різко, ви ж не уряд, а противник тільки й жде такого признання»…
– А чого це він жде, коли такий пункт записано в договорі, а договір опубліковано в газетах…
– Мені на це дають таку відповідь: договір буде розірвано зразу ж, як тільки відбудеться путч. Ми тоді не зможемо допомогти, це буде порушенням міжнародного права…
– Це не так, – сказав Константинов, напружено обдумуючи, чи варто вести розмову далі, чи краще підготуватися до неї – і поговорити завтра під час гри на корті. – Це не так, – повторив він, – бо повалення законного уряду в Нагонії можливе тільки з участю зовнішніх сил: це – головне порушення міжнародного права. Гаразд, спасибі за Парамошу.
Парамонов потис руку Константинову, вийшов з ним на подвір'я гаража, оглянув «Жигульонок», підняв кришку капота, поторгав проводи:
– Оля сказала, що у вас серйозне пошкодження… А у вас провід перетерся, тому й глухне. Якщо за кордон їздите, купіть бошівський набір, чудова штуковина, вміють буржуї полегшувати життя робочій людині.
– Це вони можуть, – згодився Константинов. – У вас е окуляри? Я не бачу, що там у мене сталося, окуляри на роботі забув…
– Мої окуляри в конторі, – відповів Парамонов, – воп: і мені ні до чого, я тепер лінзи ношу…
– Що?
– Контактні лінзи – півзарплати віддали за кордоном, зате ніяких турбот.
І він засміявся, вдоволено й широко, і тхнуло від нього горілкою.
– У вас у буфеті питимемо чи зайдемо в кафе? – спитав Константинов.
– Нема за що пити, товаришу любий, і, крім того, в пас сухий закон, директор фірми гіпертонік, сам не п'є і всіх тримає в чорному тілі, єфрейтор, а не людина. Коли що-небудь серйозне буде – приїжджайте, допоможу, заради Ольги каштан з вогню витягну. Вона мені сказала, що ви в Луїсбург їдете?
– Так. Передати щось? Чи привезти?
– А ви по якій лінії?
– По юридичній.
– Як це розуміти?
– Я їду шаргінські поставки взаконювати.
– Знаєте Леопольда?
– Тільки прізвище…
– Свята людина. Мцирі. Я чому спитав, від кого їдете… Подумав, може, посприяєте: на півжигуля назбирав грошей, а треба ж на другу половину заробити. Я ще років на два поїхав би попрацювати за кордон. Леопольд обіцяє, але, знаєте, людина він маленька, всього лише економіст, а по вашому обличчю видно, що вагу маєте.
– Тобто як?
– А цього не поясниш, це тільки відчути можна.
– Давно повернулися з відрядження?
– Недавно.
– Країна цікава?
– Нічого собі. Там що добре? Можна радіоапаратуру за зниженими цінами купити, прямо з Гонконгу. Текстиль непоганий. Взуття, правда, нікудишнє. Кажуть, в Іспанії взуття дешеве, за десять баків[3]3
Бак – долар (америк. жаргон).
[Закрыть], кажуть, можна класні баретки взяти. – Парамонов закрив капот. – Все, можете спокійно їздити, але бошівські проводи все-таки купіть, горя не знатимете.
– Спасибі за пораду. У вас тут води холодної немає?
– В буфеті мінеральна.
– А яка? Мені тільки «Слов'янівську» можна, в мене виразка шлунка.
– А біс його знає, яка в них є. Яку завезуть. Олечці вітання передайте, нехай тільки не дуже ганяє, аж надто відчайдушно вона їздить…
– Передам. Ви її вчили їздити?
– Ні.
– Чоловік?
– Вів був проти. Дуже боявся, що вона попаде в аварію, там ганяють машини на страшній швидкості, не то що в нас.
Константинов витяг з портфеля пляшку джину й подав Парамонову:
– Спасибі, Михайле Михайловичу.
– Та що ви, – відповів той, але пляшку, озирнувшись, узяв.
– Я, по-моєму, з Зотовим зустрічався, – сказав Константинов, сідаючи в машину. – Він трохи накульгує, здається?
– Еге ж.
– Хороший чоловік?
– Паскудний. Правильно Ольга зробила, що покинула його.
– Чому?
– Зануда. Те йому не так, це не так. Я його машину останнім часом відмовлявся ремонтувати. Прискіпується до всього, перевіряє, ніби з пройдисвітом має справу: принюхується, як автоінспектор. Воно так буває: декому ця горілка заважає, один божеволіє від склянки горілки, а в другого очі веселішими стають та й робота йде на лад.
– Він сам, по-моєму, добряче випиває.
– Ні, не треба казати чого немає, він не п'є, може одну чарчину вихилити. Правда, може й літр видудлити, але по ньому не видно, наче й у вічі не бачив, і не на радість це йому: в колонії таємниць нема, все одне про одного знають…
– Невже все? – хмикнув Константинов і увімкнув запалювання. – Все одне про одного знати не можуть. Людина сама про себе не все до кінця знає. Спасибі ще раз, до зустрічі.
«Славіну.
Знайдіть можливість побувати в тому відділенні дорожньої поліції, куди доставляли Парамонова. Постарайтесь з'ясувати, чому його затримали.
Центр».
Славін
Славін усе зрозумів, коли троє поліцейських пройшли повз нього в супроводі портьє й відчинили двері тієї кімнати, де працював Белью: кімната без вікна, над головою – труба кондиціонера, душно: на верстаку закріплено лещата, інструмент розкладено на шкіряному фартусі, причому розкладено так, що відразу можна здогадатися – росіянин працював: безлад був незвичайний, натхненний, можна сказати, так тільки наш робітник старається, забуваючи про час, про все на світі; потім похопиться, гляне на годинник – пізно вже, кине все, як є; німець або ж американець складе інструмент за п'ять хвилин до кінця роботи, в нього годинник у мозок вмонтовано, зайвої хвилинки не змарнує, вона, як долар, має ціну.
– Де ж ваш умілець? – спитав Славін у портьє. – Мені сказали, що тільки він може допомогти мені полагодити ракетку…
– Умільця вбили, – відповів той, але один з поліцейських так глипнув на нього, що портьє, ніяково кашлянувши, одвернувся від Славіна, одійшов у куток, підсунув табуретку й сів.
– Встаньте, – сказав той самий поліцейський, – і нічого не чіпайте руками.
Славін пішов до себе в номер, відчинив балкон, сів у шезлонг, з хрускотом потягся.
«А я тебе недооцінив, Глебб, – подумав він. – Ти вдарив мене. Сильно вдарив. Але цим ударом ти підтвердив, що ви завербували в номері когось із наших, тепер це вже безперечно. Виходить, Белью писав правду. Тепер ніхто не може тицьнути пальцем в одну з тих фотографій, які лежать у мене в кишені.
Славін спалив у ванній фотографії, які взяв уночі в посольстві, попіл розтер у руках, злив водою, попирскав спреєм, щоб не пахло горілим папером, повернувся на балкон.
«Потрібна точна, вивірена дезінформація, – зрозумів нарешті Славін. – Я повинен заспокоїти Глебба, бо інакше я не виконаю завдання, все піде нанівець, ми не знайдемо шпигуна. І в цьому мені може допомогти лише одна людина – Дік. Я повинен – через нього – запевнити Глебба, що пішов я в ресторан минулої ночі зовсім випадково, просто це була п'яна безглузда випадковість. Белью я не бачив, просто не міг бачити. Я повинен переконати його, що він даремно злякався мене. Я зможу це зробити, коли відкрию Полу частину правди. А він зрозуміє, що Глебб – з ЦРУ, це теж мені стане колись у пригоді».
В барі майже нікого не було. Пол Дік прийшов похмурий, брезклий, руки в нього трусились.
– Алкоголізм – хвороба соціальна, Іване, – зітхнув він. – Принаймні ця версія дозволяє мені пити з самого ранку. Ви щось хильнете?
– Каву. Хочу поганяти на корті… Послухайте, а чому ви мене називаєте Іваном?
– Для мене всі росіяни Івани. Це ж чудово, коли націю визначають іменами. Нас, наприклад, Джоном не називають, а жаль.
– Чому?
– А тому що ми йдемо врізнобіч, кожний за себе, у нас нема єдиної спрямованості. Ви ж моноліт, як вам скажуть, так і робите.
– Толстого перечитайте, Пол, Достоєвського… Не треба вважати націю отарою баранів, яка німо виконує наказ. Читайте російську літературу.
– Література все бреше. Вона напускає туману. Коли почитаєш Діккенса, то виходить, що британці найсентиментальніша нація. А вони сипаїв у цей час з гармат розстрілювали. Мопассан писав правду про французів: пригадуєте, як один братик другому руку відрубав, аби тільки сітку зберегти, рибальську сітку. А ми: «Французька легкість, французька легкість!» Вони ж наймеркантильніші люди на землі, ці французи. А Гете з його «стражданнями Вертера»? В Майданеку його співвітчизники людей палили…
Пол обернувся до офіціанта, що стояв у нього за спиною, ледь зігнувшись, і замовив:
– «Владі мері» – мені, каву – джентльменові.
Офіціант, уклонившись, відійшов; Пол Дік закурив, зайшовся кашлем, на очах виступили сльози, обличчя стало багряним.
– Навіщо ви губите себе, Пол? – запитав Славін.
– А я вже загинув, Іване. Це я так собі тішусь на прощання.
– Не поспішайте гинути. Ще рано. Життя неймовірно цікаве…
– Е… Знаєте, чому загинув Стейнбек? Його ж зі світу Хемінгуей зжив. Так, так. Він страшенно заздрив Хемінгуею: не в літературі – в житті. Він і у В'єтнам поліз, щоб хоч якось поквитатися з Ерні: лаври воєнного кореспондента спати йому не давали, нема тепер Іспанії, нема республіканців, то хоч в Азію, але туди, де стріляють, де хоч трохи можна потішити себе небезпекою. І мене теж згубила заздрість, я всім заздрив, розумієте? А це спопеляє…
– Хочете, запропоную сюжет?
– Хочу.
– Дайте слово, що не продасте мене.
Офіціант приніс склянку горілки з томатним соком і каву. Пол Дік випив, і зразу ж лоб його змокрів.
– А тепер я можу з вами розмовляти. Синку, принеси мені ще одну склянку, тільки хай покладуть більше льоду… Ну, даю слово.
– Сьогодні вночі через мене вбили людину.
– Ідіть ви під три чорти.
– Далеко йти.
– Ну, розкажіть, як це сталося?
– Пригадуєте, я вчора ходив до ресторану? Хотів почастувати вас коктейлем по-російському?
– Не пригадую, але це не так важливо. Далі?
– Я дізнався, що тут, у підвалі, працює якийсь слов'янин з американо-французьким прізвищем. Так ось, тому що я заговорив про цього чоловіка, а ваші служби пронюхали про це, чоловіка сьогодні вбили.
– Не верзіть нісенітниці.
– Як знаєте.
– Мабуть, ваш агент?
– Якби ж то, – посміхнувся Славін. – Було б чудово, якби він був нашою людиною, він же знає так багато таємниць, а найбільше про кондиціонування машин у вашому «Хілтоні»…
– Як його прізвище?
– Белью. Айвен Белью. Якщо розмовлятимете з Глеббом, не посилайтесь на мене – добре?
– Чому? Симптоми російської хвороби – кругом шпигуни?
– Все ви про нас знаєте… Прошу, запам'ятайте одне: як тільки ви спитаєте його про Белью, він зразу ж запитає вас: «Коли про це дізнався Славін?» Правда, не зразу, через півгодини, ніби між іншим, але запитає неодмінно.
– На парі?
– Пляшка горілки.
– Згоден. Я вам подзвоню.
– Краще зайдіть. Де ви сьогодні обідаєте?
– Ще не знаю.
– Поїдемо в «макдоналдс», на околицю? Там просто цікаво подивитися на людей.
– Добре, зустрінемося в холі. О другій – вас це влаштовує?
Дівчина в бюро по аренді машин знайшла нарешті «фіат»: Славін не хотів брати ні «форда» (дорогий, бензин їсть по двадцять літрів), ні «Мерседеса»; вважав, що до «фіата» він звик, не треба буде «вживатися» в машину, пристосовувати себе до неї, все-таки «жигулівський» батенько, сідай собі й жени.
Перед тим, як вирушити до міста, Славін поговорив з механіком гаража.
– Я ще ніколи не їздив тут у вас, в Африці, – сказав він. – Навчіть мене, як не потрапити до рук ваших фараонів.
– Вони в нас мирні, сер. Коли, звичайно, дуже переп'єтесь – права заберуть. З вас, ви ж білий, здеруть доларів сто – тут така такса в поліції, – але неодмінно поморочать вам голову, бо ще не навчилися елегантно брати хабарі.
– Що ж іще треба знати білому водієві?
– Та начебто більше нічого, сер. Якщо вночі візьмете дівку й захочете з нею побавитись, то не дозволяйте їй роздягатися. У нас тепер дівки стали розумними, дають себе роздягти, а потім кричать пробі, що їх грабують. За те, щоб погасити такий скандал, здеруть триста баків, не менше…
– Спасибі, запам'ятаю, – пообіцяв Славін. – Більше боятися нема чого?
– Нема. Окуляри носите?
– Ношу.
– Не забудьте взяти з собою. Ви помітили, як багато людей у нас ходять в окулярах? Зір нікудишній, наші діди та бабусі їли не те, що треба, тому й авітаміноз і все таке інше, отже, поліція й на цьому гріє руки, правда, беруть не дорого, доларів двадцять, для вас це, може, й невеликі гроші, а для наших людей страшнішого за штраф нічого не може бути.
«Для мене теж, – подумав Славін. – Спасибі тобі, механіку. Зараз мені треба діяти. Тільки б не напився Пол. Він не продасть мене Глеббу. Не повинен. А якщо й продасть, то що ж, нічого не зробиш, це тільки прискорить темп нашої гри. А те, що вона почалася, й почалася з нападу Глебба, – очевидно. І все-таки не слід йому було шукати мене в підвалі, не треба було так одверто святкувати перемогу».
Славін виїхав на широку авеніду, що простяглась понад берегом океану, випробував машину «фіатик», відчував ногу; гальма мертві, різкі.
Славін подивився в дзеркало: чорний «Мерседес» їхав слідом, у ньому сиділо чотири чоловіки.
«Ну що ж, – подумав він, – давайте поганяємося, хлопці. Даремно тільки ви це затіяли. Даремно. Краще б турнули звідси Глебба з його компанією, тоді і я не прилітав би сюди, й не розшукував би Айвена Белью, і не гасав би по місту, щоб дізнатися про те, про що мені треба дізнатись, і я дізнаюся, це вже я вам обіцяю, неодмінно дізнаюся».
Біля бензозаправної станції він раптом загальмував, повернув так круто, аж шини завищали. «Мерседес» не встиг повернути, проскочив мимо, зупинився біля газетного кіоска; дверцята довго не відчинялися, мабуть, луїсбурзьке спостереження думало, що Славін розверне машину й поїде назад. І лише тоді, коли він попросив залити йому бензин, і робітник, відкривши пробку, увімкнув лічильник, з «Мерседеса» виліз високий хлопець, підійшов до кіоскера і взяв газету.
– Перевірте, будь ласка, як підкачано шини, – попросив Славін, пристібаючи себе товстим ременем до сидіння.
– Все нормально, – відповів робітник, глянувши на колеса.
– Я просив перевірити, а не подивитись, і поторгати кожне колесо – чи добре закріплено болти. – Славін дав робітникові долар, той якимсь невловимим порухом узяв його і, немов фокусник, присів навпочіпки.
– Ей! – засміявся Славін, коли «фіатик» заходив ходором. – Я ж не просив вас перевертати машину!
– Вона міцно стоїть, сер. Я хочу переконатися на всі сто, – відповів робітник. – Правий передній балон перекачали, може рвонути, я спущу до одної дев'яносто, у вас два сорок.
Славін точно розрахував, як тільки на далекому перехресті спалахнув сигнал і ринув потік машин, він увімкнув швидкість, рвонув з місця і вивернув у зворотному напрямі; люди в «Мерседесі» розгубилися – розвернутися не було ніякої змоги, йшов зустрічний потік; Славін помчав у провулок, заїхав на подвір'я невеличкого готелю, зайшов у бар, замовив каву й тільки через півгодини сів за кермо – на хвості вже нікого не було. «Ви самі винуваті, хлопці, – думав про спостереження Славін, – то й винуватьте самі себе. На мене не сердьтеся, не треба, я без ніякого зухвальства, просто повернув назад… Наступного разу залишайте машину позаду, навіщо ж поперлися вперед? Не треба так однолінійно думати про того, за ким вас поставили стежити…»
… Славін порушив правила уже п'ятий раз, коли нарешті поліцейський зупинив його. Спека була страшенна, сонце розігріло автомобіль, асфальт плавився, здавалося, ніби йдеш напровесні по тонкій кризі, на останній риболовлі, коли добряче клюють щуки коло Завидова, тільки там відчуваєш холод і пахощі свіжовипраної білизни, а тут дихати нічим і в п'яти пече через підошви черевиків, хай йому грець, цьому екваторові…
– З якою швидкістю ви їхали, сер? – ледь торкнувшись козирка, запитав спітнілий поліцейський.
– З перевищеною, – відповів Славін.
– Добре, що ви зразу визнали свою провину. Покажіть ліцензію водія, будь ласка…
Славін поляскав себе по кишенях:
– Хоч на смерть карайте – забув…
– Смертну кару скасовано в республіці, – відповів поліцейський.
«А на наших регулювальників вуличного руху ці слова вплинули б зразу, – машинально подумав Славін. – Можливість помилувати притаманна національному характерові, правду говорив Федір Михайлович, правду».
– Що ж робити? – спитав Славін.
– Поїдемо в поліцію, сер. Я повинен з'ясувати, хто ви.
Цього Славіну й треба було.
В поліції він з півгодини просидів у темному коридорі; кондиціонер не працював, задуха була нестерпна, старий поліцейський, що виконував, очевидно, роль чергового, насилу долав дрімоту.
– У вас завжди доводиться так довго чекати? – запитав Славін.
– Відпочиньте, – одказав старий. – Тут не так пече сонце.
– Але ж повітря немає.
– Повітря є повсюди, – заперечив старий. – Навіть у морі, як каже мій онук, теж є повітря.
– А коли я попрошу офіцера, щоб він зараз поговорив зі мною, – запитав Славін, – він не розсердиться на мене?
– Він на вас не розсердиться, бо лікар все одно обідає.
– Мені лікар не потрібен, я ж не був у аварії.
– Лікар потрібен усім, сер, хто потрапляє до нас. Лікар повинен доповісти, чи не п'яні ви, чи добре бачите, чи не приймали снотворних таблеток напередодні…
Лікарем виявилась молоденька африканка; ходила вона швидко, і водночас ніби пританцьовуючи, мовби тіло її було на шарнірах, від чого кожен її жест здавався задано пластичним навіть тоді, коли вона вказала Славіну на стілець у кутку медичного кабінету, де панувала ще більша задуха, бо два невеличкі віконця були зашторені цупкою чорною матерією.
– Пили алкоголь? – спитала лікарка. – Скільки? Коли?
– Вчора пив віскі.
– Коли саме?
– Вдень.
Лікарка подивилась на годинник:
– Якщо о другій, то аналіз крові покаже сліди сп'яніння, і я буду змушена забрати вашу ліцензію.
– Ви чи офіцер поліції?
– Ми нероздільні, сер.
– А ще за що ви можете позбавити мене ліцензії?
– За вживання наркотиків, за атеросклероз сітківки, за косоокість… Дайте поки що палець…
Лікарка повернулася з лабораторії через п'ять хвилин, скрушно похитала головою:
– Ви таки пили віскі до двох годин, слідів алкоголю нема. Сідайте в куток, заплющіть ліве око, називайте літери на щиті, будь ласка.
– Без окулярів не бачу.
– Яке ж ви мали право сісти без окулярів за кермо?
– Не гнівайтесь.
– Закон не гнівається, – відрубала лікарка, і слова її дисонували з тією лагідною плавністю рухів, якими так милувався Славін. – Закон неупереджений, хоча служителі його теж мають серце.
«Скільки ж вони взяли з Парамонова, якщо мій здогад правильний? – подумав Славін. – Він міг злякатися, що в нього відберуть права, і гасав по нічному Луїсбургу, щоб позичити грошей. Все начебто збігається, дай боже, щоб збіглося, – у Нікішкіна він тієї ночі позичив п'ятдесят доларів, а у Проклова – сімдесят п'ять. Та в нього було двадцять п'ять – півтораста доларів могли-таки пом'якшити серця неупереджених служителів закону з людськими серцями…»
«Центр.
Прошу з'ясувати, який зір у Парамонова? Чи не хворів на астигматизм? Чи носить окуляри? Якщо носить, то яка ступінь ураження зору? Хроніків тут позбавляють прав судом.
Славін».
«Славіну.
Ваша версія правильна. Парамонов відпав.
Центр».
«Мій дорогий!
Твої міркування про те, що розлуки конче потрібні, що вони є тими паузами в коханні, які дають нам змогу плекати ніжність, заново радіти зустрічі, ждати її, чим далі, тим менше здаються мені істиною в останній інстанції. Це прикро, бо будь-який відступ від кохання – та мікротріщина, в яку попадає вода, а взимку ж ударить мороз, і вода замерзне, стане кригою, яка підриває моноліт – рано чи пізно.
Це не означає, звісно, що я хочу покинути тебе, а втім, коли дотримуватись букви, то мені нема чого кидати, бо кохання – це не шлюб, його не треба розривати, воно кінчається само по собі.
Отак.
Я пишу і розумію, що не можна так писати, що жорстоко це, але знаходжу для себе виправдання – яке там виправдання, щит! – в тому, що правда тобі до вподоби, ти завжди казав про це, і мені нічого приховувати від тебе, що я думаю.
Вчора я їздила на Москву-ріку. Боже мій, як там багато людей! Та все молоді, гарні, з довгими ногами, так, здається, писав Ільф. По-моєму, так. «Хочу бути молодим, струнким і кататись на велосипеді». Взагалі, треба писати так, як він, – перед смертю, а не так, як я, – після пляжу. Але мені там стало страшно, я побачила там час. Дівчата й хлопці років по двадцять – скільки ж їх і які ж гарні вони, і мені здалося, що я в свої тридцять два вже стара жінка, але я не зразу злякалася цього, я цього злякалася, коли знайшла місцину поруч з огрядною сорокалітньою молодицею, а біля неї лежали діти, дві дівчинки й хлопчик, і вона не почувала себе старою, вона була матроною, вона не боялась ні зморщок, ні живота, нічого вона не боялась – біля неї діти.
Отак.
Залицяється нинішня молодь «по-чорному», зразу ж запрошують на «хазу» слухати музику. Не ображаються, коли відмовляєш. Один, правда, став читати Гумильова. Читав добре, але в нього страшенно тонкі пальці, я такі щодня бачу під рентгеном, чомусь у нас тепер хворіють на кістковий туберкульоз, дуже дивно.
Щодня я прокидаюся з думкою, що ти вже пішов бігати, і перше, що мені хочеться зробити, – кинутись на кухню. Але потім я пригадую… Ні, я не пригадую… Потім мене ніби щось ударяє… І знову неправда. Нічого мене не вдаряє. Мене просто пригнічує те, що тебе немає поруч зі мною, і я спокійно – тебе ж немає – закурюю і згадую Олексія Толстого: «Затяжка натщесерце – чисто російська звичка». Тільки великі лікарі й письменники вміють ставити діагноз в одному рядку.
Я дуже швидко одвикаю від тебе. Звичка – друга натура? Чому друга? Натура – це набір звичок. Друга натура, якщо тільки вона існує, – це дисципліна.
Мало не забула, я ж дивилась чудовий ансамбль. Молоді люди в модних чорних оксамитових костюмах співали старовинні російські пісні. Я зарюмсала. Кокошник, звичайно, прекрасно, але це вже з сфери декорацій, а може, й не декорацій, а музейних експонатів. І нічого з цим не вдієш. А співати російське багатоголосся в сучасних елегантних костюмах – це значить зберегти старовинну пісню для нашого покоління.
Учора подзвонив Костянтин Іванович, сказав, що в тебе все гаразд і що скоро ти повернешся. Я відповіла, що по голосу чую – він говорить неправду, не все в тебе гаразд, і повернешся ти не скоро. Він дуже сміявся, і тоді я подумала, що я просто сама себе накручую. Всі жінки такі. Істерички чортові. Тож не надумай мене покинути через те, що я пишу тобі такі нудні листи, – кращої не знайдеш, ми всі абсолютно однакові, тільки деякі вміють довше прикидатись.
А ви, чоловіки, дуже різні. Не просто різні, у вас у кожного своя злість, і своя доброта, і своя заздрість. Ми так не вміємо.
Зустріла Надю Степанову. Ти не знаєш, вони розлучились? Дивна жінка. Не можна називати мужчину своїм чоловіком і так говорити про нього. Це ж себе принижувати насамперед, а не його; Степанова вже не принизиш, він книжки пише, а людина мистецтва непідвладна суду людському, це тільки ми, грішні, а він звітує за іншими критеріями, правда ж?
Знаєш, я часто згадую, як ми з тобою зустрілись. Мені страшенно сподобалось, що ти не знав, як підійти до мене. Я бачила, як ти лютував, коли до мене залицялись курортники, – чоловіки, звичайно, і просили дати сірника чи відповісти, скільки зараз годин. «Скільки годин» – жахлива фраза, еге ж? Ми так пишемо в історії хвороби, ось де калічать мову! Я пам'ятаю, як ти гарно засміявся, коли я тебе спитала: «Вам нарешті потрібні сірники?» Знаєш, як дівчата закохуються?] Куди вам! Хоч усі ми знаємо пушкінське «чем меньше женщину мы любим, тем легче нравимся мы ей», але все одно, варто лише вам поговорити на пляжі з іншою, як ми негайно починаємо лізти в пузир. Але ми хитріші за вас, наївно, звісно, хитріші, й тому починаємо страшенно фліртувати з яким-небудь йолопом, і ви тоді – я маю на увазі розумних – втрачаєте до нас інтерес. І про це ми теж знаємо, але все одно робимо дурниці. І через цю нашу безсилу хитрість до нас ставляться як до шльондр.
Знаєш, я зараз подумала – як добре у нас з тобою, як чудово! Ніяких тобі зобов'язань, крім одного: кохати одне одного. Дорогий товаришу Славін, ваша подруга Ірина вас кохає, знаєте, як? Ви не знаєте, дорогий товаришу Славін, як вона вас кохає. Тому вона зараз порве цього листа – не той початок – і напише нового, казенного, де все буде «тіп-топ». Чи не треба?
Цілую тебе, моя любов! Ти старший за мене на двадцять два роки, і я плекаю думку, що через вісім років, коли ти вийдеш на пенсію (чи у вас це зветься відставка? Теж названнячко не мед), ми завжди будемо разом. Правда, це не зовсім так. Не посаджу ж я тебе в рентгенівський кабінет біля себе? Тож «завжди» не вийде. Але вранці і ввечері – неодмінно.
Отак.
Але ти тоді покинеш мене. Через п'ять місяців. Бо ти, мабуть, і справді не можеш жити без розлук, які дають мені таке напрочуд ніжне чекання щастя – тієї хвилини, коли ти повернешся.
Ірина Прохорова, яка любить
Віталія Всеволодовича Славіна».
«Центр.
Після того, як убили Белью, з Луїсбургу зник Хрєнов. Я роздобув його адресу, хазяйка готелю сказала, що він забрав усі речі й купив квиток на літак. Куди – невідомо. Очевидно, він утік, боячись розправи ЦРУ.
Славін».
«Славіну.
Чи є у вас можливість з'ясувати долю транспорту № 642, який відправлено наземним шляхом з Луїсбургу до Нагонії? Всі строки минули, а транспорт досі не прибув.
Центр».
«Центр.
За відомостями, що надійшли від кіл, близьких до прес-служби Огано, транспорт № 642 захоплено наприкінці минулого тижня його військами. Огано натякнув, що йому було відомо, коли саме вийдуть вантажні машини з Луїсбургу. Він заявив, що віднині всі каравани з вантажами для Нагонії перехоплюватимуть його «зелені берети». Від кого він дізнався про це, невідомо, але яким шляхом ітимуть каравани і про час відправлення їх луїсбурзькі власті знали, це входить у прерогативу наших транспортників, згідно з угодою, підписаною з тутешнім міністерством транспорту.
Славін».
«Славіну.
Хто з наших відповідав за маршрути й строки транспортування вантажів до Нагонії?
Центр».
«Центр.
За строки транспортування відповідає Зотов. Маршрути обговорював співробітник зовнішньоторговельного об'єднання Шаргін, коли був у відрядженні в Луїсбурзі у квітні цього року.
Славін».
«Славіну.
Шаргіним ми зацікавились. Що можете повідомити про нього додатково?
Центр».
«Центр.
Шаргіна характеризують позитивно. Але при цьому відзначають пристрасть до випивки. Помічено, що його аж надто цікавлять зустрічі з жінками. Що стосується моделі надпотужного радіоприймача «Панасонік», то Шаргін купив його безпосередньо у фірмача Грегоріо Амарала за 512 доларів. Однак, від'їжджаючи з Луїсбургу, Шаргін декларував на митниці також фотоапарат «Мінокс» останнього випуску, найменший апарат з відомих тут нині, і диктофон марки «Гертон» вартістю 125 доларів. За даними бухгалтерії торгпредства, Шаргіну було видано 650 доларів добових, квартиру оплачувало його об'єднання.
Славін».
«Славіну.
З'ясуйте, чи був у Луїсбурзі водночас з Шаргіним комерсант з «Трейд корпорейшн» Ван Зегер?
Центр».
«Центр.
Комерсант Ван Зегер до Луїсбургу ніколи не приїздив.
Славін».
«Славіну.
З'ясуйте, чи є в Луїсбурзі представництво «Трейд корпорейшн».
Центр».
«Центр.
Представництва «Трейд корпорейшн» у Луїсбурзі немає.
Славін».
