Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)
ТЕМП
«Дорогий друже, нас, як і раніше, цікавлять питання, пов'язані з тим, що нового відомо Москві про ситуації на кордонах з Нагонією, про групу Огано, про його плани. Треба сказати, що ваша інформація про поставки Нагонії дуже допомогла нам зробити ряд зустрічних кроків. Чи не знаєте ви такого Віталія Славіна? Якщо чули про нього, то що саме? Ми просили б вас протягом цього місяця виходити з нами на зв'язок не два рази, як це було досі, а принаймні чотири. Про інформацію, яку ви передали позавчора, доповіли найголовнішому керівникові. Він дав їй високу оцінку. Від усього серця поздоровляємо вас.
Ваші друзі Д. іЛ.».
«Пентагон.
Помічникові міністра оборони.
День «Факел» призначено наступної суботи. На цей час 9 підводних човнів, а також авіаносець повинні бути в пункті X., що дасть змогу завдати несподіваних ракетно-бомбових ударів по столиці Нагонії.
Помічник директора ЦРУ С. Перемен».
«Державний департамент, відділ досліджень та розробок.
На ваше прохання пересилаємо вам деякі папери, пов'язані з проблемою Нагонії. Оскільки в цих матеріалах викладено найважливіші таємниці ЦРУ, тому дуже просимо сьогодні ж повернути їх, ознайомивши з ними лише деяких працівників, а також апарат посла для особливих доручень.
З найкращими побажаннями
Майкл М. Велш, заступник директора ЦРУ».
З виступу посла для особливих доручень:
– Розширення російської допомоги Нагонії викликає тривогу в серцях африканців, у серцях людей усього світу. Ми певні того, що уряд Грісо, який посадили в палац під охороною багнетів, не зможе серйозно правити країною протягом будь-якого періоду; ми певні, що режим, котрий не представляє інтересів країни, кане в минуле, поступившись місцем справжнім представникам народу, обраним внаслідок широких, демократичних виборів; ми певні, що справедливість рано чи пізно переможе.
Однак моя країна дотримується послідовного й сталого нейтралітету в Африці. Нам може не подобатись пан Грісо, але до тих пір, поки він президент, ми маємо з ним справу, з ним, а не з кимось іншим. Ми можемо симпатизувати генералові Огано, але він – вигнанець, а ми підтримуємо дипломатичні стосунки з режимом, який прирік його на вигнання. Тому – я хочу повторити це з усією відповідальністю – будь-які звинувачення, кинуті на нашу адресу з приводу того, що ми начебто підтримуємо містера Огано, не мають ніяких на те підстав.
«Центр.
Прошу дозволити розмову з Глеббом.
Славін».
«Славіну.
Утримайтесь.
Центр».
«Центр.
Удруге прошу дозволити розмову з Глеббом. Його можна приперти до стіни на скандалі в Гонконзі і на тих даних, які вдалося про нього зібрати. Переконаний, що після завершення операції в Москві, Глебба можна буде примусити, щоб він негайно допоміг визволити з-під арешту Зотова.
Славін».
«Славіну.
На розмову з Глеббом згоден, але поведіть її так, щоб створити враження, ніби ми повірили в те, що саме Зотов в агентом Лоренса.
Центр».
Степанов
«Навпроти мене сидить високий негр. Він гарний своєю незвичайною красою: така врода висвічує обличчя в ті хвилини, коли людина після довгих роздумів, незважаючи на смертельну загрозу, прийняла рішення – безповоротне, на все життя.
Звуть мого співрозмовника Октавіо Гувейта; до вчорашнього дня він був у бандах Огано; сьогодні вночі під кулеметним вогнем з обох боків перебіг кордон.
– Розумієте, – каже він, – я просто не міг там більше лишатись, не міг, та й годі. Я, як і багато африканців, не |вмію читати й писати. Мабуть, тому всі ми так любимо казки. В селі ми сідали круг вогнища, і старі люди розповідали нам казки, і для нас, молодих, це було найбільше свято. Слово – як танок: ми виявляємо себе в танці та в пісні, а пісня ж – це слово. Коли до нас прийшли агітатори Огано й почали розповідати, як у містах замість колишніх білих з'явилися нові білі з Росії, ми, звичайно, стали лаятись, хоча тепер я розумію, що є різні білі. Коли я прийшов до Огано, то побачив особливих білих, правда, їх не дуже нам показують. Вони живуть в окремому таборі, далеко від нас, там багато стариків, кремезних стариків, років по п'ятдесят, які кумедно вітаються один з одним: піднімають праву руку і вигукують два слова; «зіг Гітлер» вони вигукують, а ми ж чули, хто такий Гітлер, нам розповідали партизани Грісо, коли проходили через село в час війни за незалежність.
Але я про все це потім став думати, як офіцери вивели нас уночі на дорогу і ми розстріляли транспорт вантажних машин. Охорону ми закололи, а ящики розбили, і тоді один наш солдат, він старий, йому сорок п'ять років, і він закінчив два класи в місіонерів, сказав, що на ящиках було написано: «вакцина», а вакцина – це ліки, а нам же казали, що там, у ящиках, сидять росіяни із зброєю, які хочуть вдертися в села й забрати наших жінок. Хтось доніс офіцерові про те, що старий базікав перед молодими про вакцину, і його розстріляли й пояснили нам, що він був шпигуном, а який він шпигун, він же з сусіднього села! У нього там є мати, дружина і п'ятеро дітей, хіба такі люди можуть бути шпигунами?!
… Октавіо Гувейта раз по раз притискує до фіолетових дужих грудей величезні кулаки, в очах у нього сльози.
– А потім, – веде далі Октавіо, – офіцери відібрали найсильніших серед нас; вони примусили танцювати паш танок навколо списа, а цей танок треба виконувати голим, так угодно богам, і вони вибирали спритних і сильних; нас одвели в інший табір, де живуть люди Зеппа, це в них головний командир, він до них часто прилітає, і там стояли чучела солдатів у формі армії Джорджа Грісо. Нам сказали, що німці вчитимуть нас «тихого бою» з ворогами. І вони стали показувати нам, як треба стрибати на людину ззаду, як перерізати їй горло, виколювати очі й ламати хребет.
Про нас кажуть, що ми жорстокі, – це ж неправда! Звичайно, ми любимо страшні танці, ми любимо пісні про війну, нашим предкам довелося багато воювати, щоб зберегти життя нащадкам, але ніколи я не міг уявити, що старі люди, ці самі наці Зеппа, їх так усі в нас називають, можуть реготати й веселитися, зловивши в капкан козу, здираючи з неї шкуру. З живої… Вони її не вбили – зв'язали й стали знімати шкуру, а вона кричала, боже, як страшно вона кричала, я й досі чую цей страшний крик…
Гувейта закурює; затягується він тяжко, з хрипом, надсадно кашляє, він весь здригається – видно, що хлопець ніколи ще не тримав у руках сигарети.
– А Маріо Огано?! Нам казали, що він – «вождь нації», що він поділяє з нами весь тягар життя в джунглях. Я бачив, як він заходив у свій маленький намет, де лежить у нього солдатська ковдра на пальмовому листі, але ж пізніше, коли гасили факели, він перебирався в заборонену зону, де живуть радники, туди приводили найвродливіших дівчат, яких уже потім ніхто ніколи не бачив; кажуть, що їх – після нього – віддають охоронцям, а ті, потішившись, тих дівчат топлять у річці, щоб не було свідків.
І тоді я з жахом подумав: «Хіба такі люди можуть боротися за свободу? Хіба дикі звірі можуть стати ягнятами?»
… А вчора нас підняли по тривозі й повели на дорогу. Там ішов ще один транспорт з російськими вантажами. Нам сказали, що в ящиках – бомби й автомати і ми повинні знищити все це, щоб не дати армії Грісо. Я в ту ніч уже не стріляв. Але бачив, як стріляли й різали наші хлопчиська, які пройшли школу в наці Зеппа. Я бачив своїми очима, як дівчина-перекладачка, коли вони схопили її, кричала: «Це ж усе для ваших дітей! Це ж для ваших дітей!»
Усіх водіїв закололи, дівчину зґвалтували, а потім прошили автоматними чергами, а коли розбили ящики, то всі побачили, що там – рулони ситцю, дитячі колиски – в них кладуть немовлят, які ще не вміють ходити; набори для лікарів… І я сказав собі в ту ніч: «Все, я втечу звідси». І я втік, хоча знав, ще в мене мало шансів пробитися крізь пости, бо їх тепер дуже багато вздовж кордону. Офіцери говорили нам: «Найближчими днями ми почнемо виступ, щоб покінчити з Грісо». Так от, я хочу. бути на цій стороні, і якщо мені довірять зброю, я стрілятиму в тих, хто «несе нам свободу», бо свобода не може бути кривавою, коли вбивають жінок і сміються, здираючи шкуру з живої кози.
Октавіо Гувейта замовк, руки його мляво опустились.
– Коли я напишу про перебіжчика, – сказав я, – не називаючи його імені, мені не повірять, Октавіо. Ви згодні, щоб я назвав вас? Чи боїтесь?
– Ви думаєте про долю моїх рідних? – спитав Октавіо. – Якби вони знайшли їх, то, звичайно, всіх убили б. Але в мене є тільки брат і дідусь, а вони не часто бувають у селі, вони ловлять рибу й продають її в порту білим капітанам. Отже, ви можете назвати моє ім'я. І якщо хочете, сфотографуйте мене. Та й, крім того, страх не може бути вічним, і рано чи пізно людина позбувається страху. Я готовий вмерти за те, щоб жити вільним і не відчувати себе звіром, який ходить по землі затаївшись і в кожному бачить ворога.
… Західна преса твердить, що Огано не готує нападу.
Я хотів би, щоб свідчення Октавіо Гувейта із села Жувейра вписали до «чорної книги» про майбутню агресію.
Дмитро Степанов,
спеціальний кореспондент».
Славін
Пілар подала склянку:
– Знаєте, як у нас називають джин?
– У кого це «у нас»? – глянувши на Глебба, спитав Славін. – Ви маєте на увазі фірму чи місцевість?
– Я маю на увазі Іспанію.
– У вас джин називають «хінеберою», чи не так?
– Віт чудово розмовляє по-іспанськи, – сказав Глебб. – Як і всі російські розвідники, він вільно володіє іноземними мовами.
– Джон це краще знає. Інакше, мабуть, важко працювати: спробуй прожити в Гонконзі без китайської – зразу ж провалишся. Ви ніколи не жили в Гонконзі, Пілар?
– А ви? – спитав Глебб, засміявшись занадто вже голосно. – Ви, мабуть, скрізь жили, Віт?
– Ні, мене не пустили, не дали візи. Я написав, що їду туди в справі якогось Вільгельма Шанца, він, по-моєму, працював там у сфері бізнесу.
Пілар зиркнула на Глебба – обличчя її було, як і досі, з усмішкою, гарне, але в очах з'явилася тривога; зіниці розширились, і тому здавалося, що вона погано бачить, ось-ось витягне з невеличкої шкіряної сумочки окуляри в тонкій золотій оправі.
– Як цікаво, – сказав Глебб. – Ви вже, очевидно, написали про цей свій вояж у російській пресі?
– Тема – не журналістська. Її не можна пропустити через газету. Це скоріше роман. Ви любите авантюрні романи, Пілар?
– Я люблю авантюрні романи, – повагом відповіла жінка й знову зиркнула на Глебба.
– Вона любить фільми. Про Бонда, – допоміг їй Глебб. – Про російських шпигунів, які от-от мають перемогти, але в кінці програють, бо ми сильніші.
– «Ми»? – знову посміхнувся Славін. – Я не знав, що ваша торговельна фірма зв'язана з англійською розвідкою. Знаєте, коли б я був режисером, я зняв би фільм. Ні, не зняв би, а точніше, дозняв. Я дозняв би до «З Росії з любов'ю» тільки один кадр: після того, як щасливий Бонд повіз пашу шифрувальницю в Лондон, на екрані з'являється титр: «Операція проникнення пройшла успішно, приступаю до роботи, Катя Іванова».
– Зараз прибуде Пол Дік, продайте йому цей сюжет, але не продешевіть, Віт; за нього можна взяти не менше як тисячу.
Пілар випила трохи червоного тінто і, не відводячи погляду від очей Славіна, сказала:
– Ти часом буваєш поганим комерсантом, Джон. Ціна такому сюжетові – я все-таки трохи тямлю в мистецтві – не менше, як сто тисяч. Зразу ж. Тут, на місці.
– Платіть, – сказав Славін. – Я згоден.
– Може, в Штатах заплатять більше, – урвавши сміх, сказав Глебб. – Я кажу серйозно, я готовий зв'язатися з Голлівудом негайно, у нас хороший зв'язок.
– Ви певні, що вашої рекомендації досить? – спитав Славін.
– Певен.
– Що – писали сценарії?
Глебб ляснув себе по стегнах, зігнувся – показав, як йому стало смішно, – а потім знову став звичайним, відкритим і веселим Джоном.
– Хай вам чорт, Віт! Не треба так потішатися над недосвідченими в мистецтві комерсантами.
– Віталій – дуже гарне ім'я, – сказала Пілар. – Це як Вітторе в італійській.
– Схоже на німецького Вільгельма, – озвався Славін. – Правда, різний зміст вкладено.
– Я, до речі, зустрічав Шанца в Гонконзі, Віт. Сивий дід з синім носом, еге ж?
– Ніс у нього посинів під старість. Коли йому було тридцять, носа він мав цілком пристойного, йому ж не можна було пити, він працював у гестапо, там не тримали п'яниць – серйозна контора…
Пол Дік прийшов тверезий. Він похмуро привітався з чоловіками, дав поцілувати себе Пілар, од віскі відмовився:
– Не буду. Сьогодні й завтра не буду.
– А чому? – спитав Славін.
– Готую добрячий удар проти вас, Віт.
– А чи варто?
– Варто. Грати треба чисто.
– Згоден, – сказав Славін. – Згоден з цим абсолютно, Я, між іншим, маю кілька цікавих історій, пов'язаних а нечистою грою, можу продати.
– Я пропився. Куплю в борг.
– Гаразд. Підожду. Так от, я почав розповідати пре Гонконг, про тамтешню мафію.
– Ні, ні, – мовив Глебб, – краще ви продайте Полу сюжет про Бонда! Ти не уявляєш, Пол, як це дотепно й зло! Я в захваті од Віта. Уявляєш, фільм кінчається тим, що дівчина, яку вивіз Бонд, ну, пригадуєш, та чекістка, надсилає в центр шифровку із Лондона: «Операція проникнення пройшла успішно, легалізувалась, приступаю до виконання службових обов'язків». Здорово, еге ж?
– Про службові обов'язки у нас говорять, – зауважив Славін, – коли людина загинула, виконуючи обов'язок…
Дік похмуро поглянув на Славіна:
– Зловісний, між іншим, сюжет. Правдиво звучить.
– Не ми вигадали Бонда, який гробить наших людей. Пол, не ми зробили з нього героя – людину, що хвацько розстрілює росіян.
– Гаразд, розповідайте ваш сюжет.
– Ні, скільки заплатите за цей, про Бонда? Джон запропонував сто тисяч.
– Це я запропонувала сто тисяч, Віт, ви помилились.
– Покажіть мені таких продюсерів, – нарешті озвався Пол Дік, – я зароблю десяток мільйонів за тиждень, сімдесят процентів вам, о'кей? Ну, розповідайте. Було б чудово, якби ваш сюжет виявився менше гонконзьким, а більше луїсбурзьким – доля Зотова тривожить мене так само, як і вас. Спершу один росіянин врізав дуба, потім другий, чи не забагато на один тиждень, га?
– Не було б третього? – запитливо подивившись на Глебба, сказав Славін. – Так от. Пригадуєте, в Нюрнберзі проходив у справах СС якийсь Вільгельм Шапц?
–. Не пригадую.
– Ми, американці, нація без пам'яті, – озвався Глебб. – Переобтяжена пам'ять заважає жити, вона – мов чиряки, що гнояться…
– Коли б ми втратили двадцять мільйонів, пам'ять була б така ж сама, – мовив Пол. – Я не пригадую Шанца, мабуть, це з катів низького рангу?
– Так. Екзекутор. Ми довели його участь у сорока семи ліквідаціях…
– Що таке «ліквідація»? – запитала Пілар. – Якщо про жорстокість, не треба, Віт, і так занадто багато гіркого на цьому світі…
– «Ліквідація» у них означала поголовне винищення жителів села чи міста, починаючи від немовлят і кінчаючи хворими.
– Це під час боротьби проти партизанів? – запитав Глебб.
– А що – це може виправдати їх? – Славін підсунув свою склянку Пілар, і вона зразу ж налила йому джину.
– Можна, я покладу лід рукою? – спитала вона.
– Звичайно, – відповів Славін, усе ще дивлячись у вічі Глеббу. – То що ж, Джон, боротьба з партизанами може служити виправданням таких ліквідацій?
– Ну звісно, ні, Віт. Я лише уточнював. Звірства наці – мерзенні.
– Так от, ми викрили цього самого Шанца; він жив у Канаді, але його нам не видали, і він зник. А потім вигулькнув у Гонконзі, вже з американським паспортом…
– Та ні, – поморщився Глебб. – По-моєму, він там торгував якимось нікарагуанським чи таїтянським картоном. Я певен, що він не став громадянином Штатів.
– Невже? Ну що ж… Це добре… Так от, коли в Гонконзі десять років тому вибухнув скандал – на аеродромі захопили групу мафіозі з героїном, – цей самий Шанц організував втечу з міста якоїсь португалки чи іспанки, здається, Кармен, такої ж гарної, як наша чарівна Пілар, і угробив ту людину, яка взяла на себе провину. Він і містер Лао. Чи не так, Джон?
– Чому ви мене питаєте про це?
– Ти ж працював у Гонконзі, – знизав плечима Пол. – Тому він і питає.
– Я там працював наїздами, кілька тижнів, суто комівояжерський бізнес.
– Тоді зрозуміло, – сказав Славін. – І, звичайно, ви не знали тамтешнього представника ЦРУ, він же був причетний до скандалу, його якось погасили, цей скандал, але жаринки тліють, Джон, жаринки тліють. Як, Пілар, цікаво роздмухати цей жар?
– Як вам сказати… Дещо є, але для справжнього скандалу замало…
Глебб знову голосно засміявся, хоча обличчя його – Славін це бачив – було напружене страшенно:
– В нашій країні популярні суперекандали, Віт. Те, що ви розповіли, – будні, нудна пародія на фільм «Хрещений батько».
– Що значить суперскандал? – спитав Славін.
– Коли алкоголічка-дружина, – відповів Пол, – коли чоловік – гомосексуаліст і примушує сестру жити з вигідними йому людьми, коли син мільйонера вступає в компартію, коли хабар перевищує сто тисяч баків – це ще сяк-так. Воно, звичайно, краще було б, якби щось про якісь там штучки президента з концернами, – це проходить, це подобається суперникам, а найбільше потенціальним.
– Дружина є, – відповів Славін, обернувшись до Джона. – В цій історії є дружина. Наркоманка. Кревна родичка чоловіка – просто його племінниця. Донька нациста. Сама була учасницею діла. Ну як?
– Давайте імена, – відповів Дік. – Це я розпишу так, що аж дим піде, і зароблю на цьому не самі тільки гроші, зароблю ім'я – мене ж забули, у нас забувають тих, хто боровся з наці, тепер пам'ятають тих, хто таврує такі пороки, про які розповіли ви. Вступаю в діло, не інтригуйте.
Славін обійняв Глебба за плече, шепнув йому:
– Поінтригуємо, Джон? Чи відкриємо частину карт?
Пілар надпила вина й відповіла:
– Я на вашому місці трохи поінтригувала б.
– Згоден. Тепер слово за Полом – що він знає про Зотова? Мене в госпіталь не пустили й зустрітися не дозволили. Розповідайте, Пол, вашу версію, я її потім прокоментую, гаразд?
– Слухайте, Віт, з цим росіянином поки що нічого не зрозуміло, мене…
– Вам не личить, – перебив його Славін, – ось так казати: «з цим росіянином».
– Як це у вас називають? Великодержавним шовінізмом? – посміхнувся Пол. – Не гнівайтесь, я погано вимовляю російські прізвища.
– Ніколи не признавайтеся в цьому, Пол; вас звинуватять у низькому професіоналізмі, газетяр повинен знати імена своїх противників – навіть коли їх трудно вимовляти. Ми, наприклад, добре пам'ятаємо імена наших ворогів.
– Я не вважаю Зотова противником, – сказала Пілар. – Він просто виконував свій обов'язок.
– Хто це довів? – Глебб знизав плечима. – Ми живемо не в тоталітарній системі, його провину треба підтвердити доказами. Передавач – це не доказ. Могли просто підкинути.
– Правильно, – погодився Славін. – Сьогоднішня «Ньюс» написала про це вашими словами.
– Невже? – здивувався Глебб. – Молодці, я, признатися, не читав.
– А це що? – Пол кивнув на «Ньюс», що лежала на столі, коментарій про Зотова було підкреслено червоним олівцем.
– Це читала я, – відповіла Пілар. – Я занепокоєна долею Зотова і ладна зробити все, щоб йому допомогти.
– Але як? – спитав Глебб. – Я теж хотів би допомогти йому. Як?
– Дуже просто, – відповів Славін. – Знайти тих, хто влаштував напад на його квартиру.
– І розшукати тих, хто зламав сейф у Лоренса, – посміхнувся Пол Дік.
– Пол, – сказав докірливо Глебб, – це не по-джентльменськи.
– Це по-джентльменськи, бо він погодився розмовляти зі мною, і я вже надіслав кореспонденцію в свої газети: «Краса – як символ надійності»; про це я подумав, коли побачив роботу групи гангстерів у апартаментах «Інтернейшнл телефонік» – вони добували імена «надійних друзів» тієї фірми, яка зуміла побудувати надійний міст зв'язку між Штатами й групою Піночета, коли він ще не був диктатором, а приймав паради, стоячи поруч з Альенде».
– Беру, – сказав Славін. – Чудова шапка, Пол.
– У росіян погано з вільно конвертованою валютою, – сказав Глебб. – Ви – виняток, Віт?
– Просто я дотримуюсь контрастної дієти, – один голодний день на тиждень – економія в чистому вигляді.
Пілар і Глебб перезирнулись.
– Захоплюєтесь йогою? – спитала Пілар. – Я можу дати вам літературу, у мене є багато книжок російською мовою.
– Йогою захоплююсь, за книжки спасибі, візьму з радістю. До речі, Пол, ви не знаєте, це той Лоренс, який відмовився відповідати конгресові по багатьох пунктах про путч у Сантьяго?
– Той самий.
– Резидент ЦРУ?
– Спитайте про це мене, хлопці, – сказав Глебб, – все-таки ми з ним дружимо багато років. Він така ж людина ЦРУ, як я – агент гестапо.
– О, як цікаво, – п'ючи джин, спроквола мовив Славін, – коли б Пол зміг одержати документи про те, що працівник ЦРУ зв'язаний з нацистами – як із старими, так і з новими, це можна було б обіграти в пресі?
– Коли преса боролася з ЦРУ, – відповів Пол, – вона мріяла мати щось подібне. Це нокаут, Віт, але…
– Я займався боксом, я знаю, як бити, я готовий навчити вас методу.
– Отак вербують довірливу вільну пресу, – знову засміявся Глебб, і очі його стали схожі на вузькі шпаринки.
– Віт, я хочу показати вам мою гордість, – сказала Пілар, – ходімо.
– А мені ви не хочете показати свою гордість, гвапенья? – спитав Пол.
– Коли чимось гордяться по-справжньому – гордяться мовчки, – кинув Глебб.
– Гарні слова, – сказав Славін. – Слова людини, що вміла перемагати.
Пілар взяла його за руку, повела за собою крученими сходами нагору, на другий поверх. Там, у кімнаті з скляним дахом, з великою тахтою, вкритою шкурою тигра, стіни були обвішані іконами – всі до єдиної реставровані, багато золота й виразно мальованих очей.
– Як? – спитала Пілар. – Надзвичайно, правда? Сімнадцяте століття, північ Росії, тієї, яка мала вихід до моря, тобто до свободи…
– Де реставрували? Тут?
– Ні.
– Вас засмутити чи краще сказати неправду?
– Я завжди, Віт, любила слухати правду. До кінця. Всю. Тоді й я готова сказати правду.
– Всю?
– Залежить од вас.
– Тільки од мене?
– Я не дружина і не клерк, у мене є власне діло, Віт, тому я користуюсь головним благом життя – я-незалежна. Я дорожу цим благом, бо прийшла до нього з підвалу, ступаючи по запльованих сходах… Кажіть правду…
– Добре. Сімнадцяте століття в нашому іконописі вирізняється зразу, і не так манерою письма, як формою дошки. Дошка має бути дугоподібною, опуклою, збитою з трьох клинків. У вас тільки одна ікона справжня, Пілар, усі інші – ви хотіли правди – підробка. Але я нікому не скажу про це, я вмію зберігати таємниці.
– Ви не дуже зберігали чужі таємниці, коли говорили про Шанца.
– А хіба це чиясь таємниця?
– Віт, чого ви домагаєтесь?
– Правди.
– Це відповідь росіянина. Я стала американкою, я звикла до точності запитань, конкретики завдання, товарної ціни, до строку й до форми гарантії.
Славін узяв жінку за руку, поцілував її, спитав:
– Ви зараз живете по американському дипломатичному паспорту? Чи зостався один із колишніх?
– Віт, ви не відповіли на моє запитання…
– Мабуть, про те, як звуть «надійного друга фірми» Лоренса, зручніше запитати в Пола?
– Але ж запитали про це ви?
– Повторіть мою фразу, Пілар, і ви погодитесь, що я такого запитання не ставив. Адже я фантазер. Людина, яка захоплюється журналістикою, повинна бути фантазером.
– Якщо я відповім на це запитання, ви не будете відповідати на запитання Пола?
– Ні, таки справді, ви полюбляєте авантюрні романи, Пілар. Я боюся за вас. Я не хочу, щоб ви відчули бодай найменшу незручність, коли йдете сходами вгору. А взагалі джентльмен має бути поруч з жінкою в час такого маршруту, хіба не так? Мужчина з міцними м'язами й головою, яка працює по-американськи: гарантії, точність, діловитість.
– Добре, я зараз покличу Джона, – сказала Пілар.
– Я тут, дівчинко, – посміхнувся Глебб.
Він стояв біля гладенької стіни, невидимі двері за ним і повільно зачинялись.
– Я хотів би послухати гонконзьку історію містера Славша ще раз – детальніше, сам на сам.
