Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

Глебб

– Ви самі, Ендрю?

Зотов здивовано відступив у передпокій, на темній площадці сходів (він наймав квартиру в будинку, де рано лягали спати) стояла Пілар. Обличчя її, облямоване чорним волоссям, було стривожене, бліде.

– Заходьте, Пілар, радий бачити. Як ви мене розшукали?

– Любий, любий Ендрю…

– Що сталося? Ви чимось стривожені? Заходьте ж.

– Спасибі. Можна пройти на балкон?

– Куди завгодно. Тільки там іще задушливіше, ніж тут.

– Ендрю, вислухайте мене. Я прийшла сказати вам не про те, що люблю вас і ладна бути з вами, де ви захочете: в Росії, якщо візьмете мене туди; чи тут, якщо вирішите залишитись; чи в іншому місці, якщо надумаєте виїхати. Заждіть, Ендрю, ви обіцяли мене вислухати. Ви не бачили Глебба два дні, я – теж. Він не просто торговець, Ендрю, він, мені здається, зв'язаний з CIA…

– З ким?

– З CIA. Так ми, іспанці, називаємо ЦРУ. І не з'являється він неспроста, любий Ендрю. У них щось трапилось. Я не знаю, що в них трапилось, але Лоренс сказав, що тепер, після того що сталося, вони можуть підвести кількох росіян, у тому числі й вас.

– Це якісь дурниці, Пілар?! Я нічого не розумію.

– Ніжний мій, сивий чоловіче, ви зрозумієте мене. Я ніколи не насмілилась би прийти до вас з цим, Ендрю, але та жінка, яка не дозволяла мені прийти до вас з цим признанням досі… Словом, Ольги вже нема, вона померла…

– Що?!

– Так. Раптово вмерла, її поховали два дні тому…

Зотов сів на краєчок плетеного стільця, сперся ліктями на бильця балкона, стиснув долонями скроні…

– Чому ж ніхто нічого не повідомив? Слухайте-но, це нісенітниця, це поганий жарт, цього не може бути, Пілар!

– Тихше. Рідний ви мій, це правда.

– Який же код… – Зотов підвівся. – Ви не знаєте, який код у Парижі? Кажуть, що можна дзвонити через Париж. Як ви дізнались про Ольгу? Що з нею? Автокатастрофа?

– Я не знаю подробиць. Я знаю одне: її вже нема. Я не знаю паризького коду, якщо хочете, будете розмовляти через Мадрід. У вас нема нічого випити, мене всю тіпає.

– Там… У барі. Зараз.

– Я візьму, не турбуйтесь. Вам з льодом?

– Що? Так, з льодом. Ні, не треба льоду, налийте склянку без ніякого льоду.

Пілар принесла на підносі чарку червоного вина собі й великий фужер з віскі для Зотова. Вона уважно дивилась, як він повільно випив; прикурила йому сигарету – пальці її були холодні й лагідні, вона провела ними по обличчю Зотова, мов сліпа, трепетно і обережно.

– Ніжний ви мій, – говорила вона пошепки, – я відчуваю, яке у вас горе, відчуваю, як вам тяжко, дозвольте мені лишитися з вами. Я знаю, вам це заборонено, але я житиму тут так, що ніхто не дізнається й не побачить мене. Або краще я відвезу вас до себе…

– Що? Заждіть, Пілар, я поки що нічого не розумію, люба. Ви певні, що до Москви можна подзвонити через Мадрід?

Пілар зняла телефонну трубку – квартиру, де жив Зотов, було нашпиговано апаратами, навіть у ванній стояв рожевий телефон – і набрала код Мадріда.

– Росіто, здрастуй, рідна. Так, я. Ти можеш допомогти мені? Так, дуже важливо. Це для людини, яку я люблю, я писала тобі, це Зотов. Так. Спасибі. Замов негайно Москву, звідси додзвонитися неможливо. Так. Записуй номер. Який номер, Ендрю?

– Зараз. Спасибі. А куди ж дзвонити, якщо її нема? Мій домашній… Підождіть. Я забув. Але ж…

– З ким ви хочете говорити?

– З її батьком…

Пілар продиктувала номер:

– Росіто, як тільки дадуть Москву, дзвони мені по коду сюди, я зараз у Ендрю. Вісімсот три п'ятнадцять сорок вісім. І тримай трубку до трубки. Я… Ми чекаємо, чекаємо, Росіто. Це так важливо для нас…

Через дві години Пілар вийшла з квартири. В машині її чекав Глебб. Навпроти стояв звіроподібний «форд», повний пасажирів у капелюхах.

– Ну? – спитав Глебб. – Як?

– Знаєш, мені жаль його.

– Мені теж. Але все-таки ти його поклала?

– Мені його жаль, – повторила Пілар. – Дай мені, будь ласка, сигарету, в мене кінчились.

– Жалій Розумного, гвапенья. Як-не-як, він – твій компаньйон. Ми робимо жорстоке діло, і треба вміти контролювати серце.

– Я не поклала його, Джон. Це було б протиприродно, повір, я жінка, я це відчуваю краще. Ти помилився в розрахунках.

– Я не помиляюсь, коли роблю ставку на чоловіків. А як він поставився до того, що може бути скандал?

– Він навіть не спитав про це. Немовби й не чув. А може, не зрозумів.

– Гаразд. Як ти думаєш, він прийде до тебе завтра?

Пілар заперечливо похитала головою.

– Він не прийде, Джон. Він завтра ж вилетить до Москви.

– Їхній літак відлетів сьогодні, лишається п'ятниця.

– Він полетить будь-яким рейсом.

– Їм не можна. Вони літають своїм рейсом. Він нікуди завтра не полетить…

– Поїдемо?

– Не поспішай. Я стомився…

– Чого б то?

– Бо ждав тебе, Пілар. Я дуже стомився, ждучи тебе, дівчинко. Я стомлююсь, коли ти працюєш. Це дуже нелегка робота – ждати…

Через три години Глебб одержав запис розмови Зотова з Росітою; вона з'єднала його із старим Вінтером; чути було дуже погано, але все-таки Зотов почув: «Оленьки вже немає на світі».

Через три години сорок хвилин Глебб приїхав у «Хілтоп» і піднявся в бар – він знав, що Пол Дік зараз там, п'є своє пиво й пише фломастером на серветках. Глебб був здивований, коли зрозумів, що той пише не кореспонденції, а вірші.

– Привіт, Пол, п'єте на самоті і не знаєте про скандал у нашій богадільні?

– У нас їх дуже багато. У якій саме?

– У відомстві Лоренса.

– Нашого головного шпигуна?

– Саме так. До нього залізли в сейф. Якщо це зробили чужі – тоді ніхто нічого про це не дізнається, а якщо встругнули тутешні гангстери – треба ждати вимоги про викуп, і бідолашному Лоренсові доведеться платити; матеріали, мабуть, того варті. Він так добре конспірував, цей Лоренс, що хлопці твердо повірили: він зберігає в своєму сейфі долари. Дивна, до речі, манера – наймати для такого офісу апартамент у готелі.

– Чому ж про це тут нічого не чути?

– Тому що хазяї «Хілтона» розумні люди. Хіба можна лякати клієнтуру?

– Який у нього номер?

– Не здумайте послатися на мене – шістсот восьмий.

– Він у себе?

– Звідки я знаю? Коли він у себе – розповісте мені, як він реагуватиме на ваш візит.

Пол Дік дивно всміхнувся, сповз із стойки, обернувся до бармена:

– Я сподіваюсь повернутися. Якщо цей джентльмен захоче випити – зробіть йому один «хайбол» за мій рахунок.

Глебб подивився йому вслід замислено, з доброю усмішкою й попросив бармена:

– Налийте склянку апельсинового соку за мій рахунок.

Через три години п'ятдесят дві хвилини Роберт Лоренс, похмуро глянувши на Діка Пола, спитав:

– Від кого до вас надійшла така інформація?

– Я не відкриваю джерел моєї інформації, містер Лоренс, я хочу лише дістати відповідь – чи правда, що секретні матеріали, пов'язані з державними інтересами нашої країни, пішли на сторону?

– Я не коментую цього запитання.

– Дозвольте мені сформулювати інакше: чи правда, що група невідомих намагалася викрасти документи тієї фірми, де ви працюєте?

– Правда.

– Тоді я хотів би дізнатися, чи правда, що ви – співробітник Центрального розвідувального управління?

– Я до цієї організації зовсім непричетний, я представляю «Інтернейшнл телефонію».

– Який саме інтерес можуть мати документи вашої фірми і для кого?

– Імена наших контрагентів, обсяг поставок, ціни – все це має інтерес для конкурентів.

– Ви підтверджуєте, що пограбування вчинили ваші контрагенти?

– Звичайно. Ті, хто хоче перешкодити розвиткові добрих відносин між нашою країною і Луїсбургом.

– Коли ваша фірма працює чесно, то хіба можна перешкодити її стосункам з Луїсбургом, містер Лоренс?

– Будь-яку чесну роботу можна фальсифікувати, будь-яку людину можна закаляти багнюкою. Це все, що я можу сказати, дякую вам.

– Останнє запитання, містер Лоренс.

– Я відповім вам на ваше останнє запитання.

– Ви той самий Роберт Лоренс, службовець «Інтернейшнл телефонік», який свідчив у конгресі з приводу змови в Чілі?

– Я лише свідчив, що ми були зовсім непричетні до трагедії, яка сталася в Сантьяго. Але мені не хотілося б, сер, щоб ваше запитання і моя відповідь потрапили на сторінки газет.

– Ви звертаєтесь до мене з проханням, і я готовий виконати ваше прохання, але – в такому разі – виконайте й ви моє: що викрали, містер Лоренс?

– Ви ж бувала людина. Невже ви не розумієте, що я не можу вам відповісти? Невже ви не розумієте, що моя відповідь може підвести людей; хороших – повірте моєму слову – людей, вірних і надійних компаньйонів у нашому чесному ділі.

Через п'ять годин дванадцять хвилин директор поліції Стау подзвонив Глеббу, який сидів навпроти Лоренса біля телефону, і сказав:

– Усе гаразд.

Глебб обережно поклав трубку, зітхнув – глибоко, полегшено – і засміявся:

– А от тепер, бос, я охоче вип'ю чарку добрячого хересу.

Він мав право випити чарку гіркуватого іспанського вина, бо поліція, яку викликали сусіди (брязкіт розбитої шибки), зайшовши до Зотова, побачила його зв'язаного, оглушеного; в його квартирі все було перевернуто догори дригом. Агенти кримінальної поліції – немало здивувавшись – знайшли в темній комірчині портативний радіопередавач, а в нижній шухляді стола шифровку; цифри ті ж самі, що їх протягом останнього року перехоплювала радянська контррозвідка; коли Зотов, уже в госпіталі, опритомнів і його запитали про передавач, відповідати слідчому він відмовився; радянський консул, якого викликала поліція, запитав його про те ж саме, і Зотов сказав: все це провокація, і попросив, щоб його відправили до Москви.

– Це вирішуватиме суд, пане Зотов, – відповів йому поліцейський слідчий. – У вашій квартирі знайшли речі, котрі заборонено ввозити в нашу країну. Мабуть, пан консул розуміє, що я не можу порушувати закон моєї батьківщини. Поки ми не з'ясуємо, яким чином ви ввезли в Луїсбург передавач, кому й що передавали, ми не маємо права дозволити виїзд; більше того, ваша палата від сьогоднішнього дня буде під нашим наглядом.

Вечірні газети вийшли з заголовками: «Російський шпіонаж у Луїсбурзі».

І лише єдине видання, близьке до американського посольства, опублікувало дивний коментарій: «Передавач – у тих країнах, які вважають себе вільними – це не доказ. Колонка цифр може й не бути шифром, тому, нам здається, що арешт російського інженера – це прикра помилка, якщо не злочин, бо, як ми дізнались, одну американську фірму теж пограбували, причому невідомі, начебто не шукали грошей. Чия ж рука керує ними?»

Прочитавши цей коментарій, Славін подзвонив Глеббу:

– Джон, привіт вам, як поживаєте?

– Здрастуйте, дорогий Віт, радий вас чути. Як ви?

– Чудово. Де це запропастився Пол?

– По-моєму, він замкнувся в номері й пише, він мені сказав, що має сенсаційну інформацію. Чи не бажаєте разом пообідати?

– Охоче. Тільки спершу я постараюсь прорватися в лікарню до Зотова.

– Чому в лікарню? Що з ним?

– Ви не читали газет? – спитав Славін і виразно уявив собі сяюче обличчя Глебба. – Відстаєте від життя. Він чийсь шпигун.

– Облиште, він – дуже мила людина.

– Шпигун повинен бути дуже милою людиною, якщо тільки він професіонал, а не любитель. О сьомій я чекаю на ваш дзвінок, о'кей?

– Я подзвоню вам, Віт, передайте вітання Зотову, я його згадав нарешті – російські прізвища, мовний бар'єр. Спитайте його, може, треба чимось допомогти?

– Спасибі. Неодмінно. Спасибі, Джон, за вашу доброту.

ТЕМП

«Дорогий друже, ми раді передати вам привіт від чарівної П. Вона просить повідомити, що ваші справи йдуть добре і ті акції, які вона придбала за ваш гонорар, вкладено в діло надійно, можна сподіватися дванадцять-тринадцять процентів на одиницю вкладу. Повідомляємо, що ваш гонорар становить 32 772 долара 12 центів. Але тому що ви просили надіслати вам ліки, вироби з золота й срібла, ми вирахували з гонорару 641 долар 03 цента, отже, до сплати вам належить 32 131 долар 09 центів. Повинні сказати, що ваша інформація має винятковий інтерес. За оцінкою нашого керівника, ви вносите величезний вклад у справу звільнення Нагонії від комуністичної тиранії. Ми просили б Вас і надалі інформувати нас постійно. Найбільше нас цікавить на цьому етапі одне питання: чи відомо щось у Москві про нашу допомогу групам опозиціонерів, коли відомо, то що саме? Чи слід чекати розширення допомоги режимові Грісо? Як і досі, високо цінимо вашу оперативну інформацію про те, коли й звідки виходять каравани суден. Найближчими днями ми перешлемо вам нові рекомендації і все, про що ви просили в попередньому повідомленні. Хочемо порадувати: всі ваші побоювання тепер можна перекреслити. Відому вам людину ми ввели в гру «операція прикриття», і всі можливі підозри будуть спрямовані на неї – принаймні протягом кількох найближчих місяців. Потім ми, напевно, законсервуємо на якийсь час радіозв'язок і обміркуємо нові форми нашої подальшої роботи. Від усього серця вітаємо вас, ваші друзі Л. і Д.».

«Центральному розвідувальному управлінню.

Ми були б вам дуже вдячні, якби ви змогли передати вашу останню інформацію про ситуацію в Нагонії. Наше посольство вважає, що група Огано виявляє свої симпатії до друзів містера Ліма надто некваліфіковано. На думку наших спостерігачів, «роботу» виконано поспіхом, бо Африка переконана в тому, що війська Огано проходять підготовку під керівництвом радників ЦРУ і що радикалізм Огано санкціоновано Вашінгтоном. Чи в достатній мірі контролюються контакти Огайо? Ми ждемо однозначної відповіді, бо заплановані акції, які зорієнтовано на Африканський континент, треба належним чином вмотивувати на міжнародній арені.

Відділ досліджень Державного департаменту».

«Луїсбург, резидентові ЦРУ Роберту Лоренсу.

Прокоригуйте публічні висловлювання Огано. Він надто відверто повторює доводи його ультралівих друзів при тому, що на думку Державного департаменту, його контакти з нами вельми очевидні, і, таким чином, африканці мають змогу запідозрювати його в нещирості. Ця думка збігається з інформацією агента Розумного з Москви. Дайте вказівку Огано ще більше відмежуватися від «імперіалізму» і піддати критиці «пасивність» Державного департаменту в його «надто обережному стримуванні» прокремлівських елементів.

Заступник директора ЦРУ Майкл Велш».

З промови посла для особливих доручень США:

Коли моїй країні докоряють за підтримку сепаратистів і називають при цьому прибічників містера Огано, я не можу не дивуватися з несумлінності таких обвинувачень. Промови містера Огано пройняті духом радикалізму, його критика на адресу моєї країни не залишає сумнівів у неупереджених спостерігачів, що ця людина далека від тих ідеалів, яким ми віддані. Мій уряд не може нести ніякої відповідальності за дії містера Огайо; пов'язувати його якимось чином з цілями й методами нашої зовнішньої політики – значить зводити наклеп на мою країну та її уряд…

«Гонконг, концерн Ліма.

Огано поінформував мене про плідні наради, які він провів з відомим вам Лоренсом. На цих нарадах Огано пообіцяли нову партію вертольотів, мінометів і тридцять легких танків, які, мабуть, вирішуватимуть успіх подій, що відбудуться найближчим часом.

Чарльз Лі, представник концерну Ліма в Нагонії».

Пол Дік

«Ваш кореспондент Пол Дік веде цей репортаж із джунглів, які підступають до берега океану; тут штаб-квартира армії генерала Огано, лідера націоналістів Нагонії.

– Містер Огано, на кого ви спираєтесь у вашій боротьбі?

– Народ Нагонії підтримує мої ідеї – від малого до старого; народ Нагонії ненавидить Джорджа Грісо, цього інтелігентика, далекого від тих сподівань, якими живе нація.

– Які сподівання нації?

– Свобода й незалежність.

– Генерале, вас називають ставлеником ультралівих, як ви можете прокоментувати такі твердження?

– Мене ще називають агентом ЦРУ. Продажні ппсаки, куплені Москвою й Гаваною, намагаються кинути на мене тінь. Я ненавиджу американський імперіалізм, бо він є оплотом світової реакції. Мою боротьбу субсидує народ; пожертвування надходять від племен; ми озброєні не так автоматами, як підтримкою нації.

– Грісо повторив уже двічі, що він ладен сісти за стіл переговорів і мирно вирішити спірні проблеми. Як ви ставитесь до цієї його заяви?

– Я не вірю жодному його слову. Він реагує лише на одне – на силу. Я й розмовлятиму мовою сили – таке бажання нації, а я підкоряюсь лише волі моїх одноплеменців, усе інше для мене – клапоть паперу.

Це каже генерал Маріо Огано мені, вашому кореспондентові Полу Діку; пекуче сонце, легкий бриз з океану; зарості очерету; армія Огано живе вночі; вдень життя завмирає – тут побоюються неспровокованого нападу військ Нагонії. Маріо Огано – високий, кремезний, на ньому куртка хакі, при боці кольт, ходить він швидко; генерал спить у наметі, харчується тим самим, що й народ, – кокосовими горіхами й сиром.

– Генерале, як ви оцінюєте позицію Вашінгтона?

– Взагалі чи стосовно до проблем Нагонії?

– І так і сяк.

– Я не маю наміру приховувати свого негативного ставлення до вашінгтонської адміністрації. Інакше й бути не може, вами правлять капіталісти, спрути великого бізнесу. І все-таки в моїй боротьбі проти Грісо, чи – ширше кажучи – проти Москви, я готовий вести переговори навіть з Вашінгтоном. Що ж до позиції Вашінгтона в ставленні до Грісо, хочу зауважити, що половинчастість ніколи ще не давала позитивних наслідків. Адміністрація й досі підтримує дипломатичні стосунки з Грісо; ваша адміністрація й досі не визнала мій рух єдиним, який представляє мою націю; ваша адміністрація й досі не відповіла на моє прохання продати зброю – конгрес, здається мені, більше думає про можливу реакцію Кремля, ніж про інтереси миру й демократії на Африканському континенті.

– Це правда, що вашу армію тренують радники, зв'язані з міжнародними терористами?

– Ідіотська брехня, в якій нема ні грана правди.

– А правда, що ви підтримували контакти з людьми із ЦРУ?

– Коли б ви не були журналістом, я вдарив би вас – ми не прощаємо образи. Як же я можу спілкуватися з ЦРУ, коли я служу лише одному – національному патріотизму?

– Поясніть моїм читачам і слухачам, що для вас означає поняття національного патріотизму?

– Для мене це не поняття – для мене це саме життя. Націоналізм – найвища суть патріотизму. Я мрію, щоб у Нагонії були свої літаки, – на наших, здається мені, я ніколи не розіб'юсь; суть патріотизму – в його індивідуалізмі, що базується на національному почутті. Я навмисне навів грубий приклад, але ви, американці, ділова нація, з вами треба розмовляти відверто: так, у мене впевненості немає, коли я лечу на літаку французької чи британської авіакомпанії; а от коли людина летить на літаку своєї країни, тоді вона відчуває впевненість, безстрашність. Ви не згодні зі мною?

– Я завжди літаю на «САС», генерале. Може, я поганий американець, але я не люблю літати на «Панамерікен», там іноді примушують молитися перед польотом.

– Що ж, відсутність націоналізму, кепкування з нього може дозволити собі громадянин високорозвиненої країни, для нас же націоналізм – це зброя, відступ од нього ми вважаємо за зраду й караємо це по законах воєнного часу.

– В пресі з'явилося повідомлення, що ви маєте намір виступити проти Грісо найближчим часом. Це справді так?

– Ми не збираємося нападати на Грісо, це брехня. Ми прийдемо до Нагонії в той день і в ту годину, коли нас покличе туди нація».

ПОШУК – VIII

«Центр.

Продавець римського філіалу «Кук енд Стайн» вважає, що сережки, фотографію яких я йому показав, продано влітку минулого року іноземцеві, що добре розмовляв по-іспанському, хоча, мабуть, його рідною мовою була англійська.

Рибін».

«Славіну.

Негайно уточніть, яким рейсом повертався в Союз Дубов? Де він жив у Луїсбурзі?

Центр».

«Центр.

Дубов повертався в СРСР з закордонного відрядження, під час якого він жив у будинку для радянських спеціалістів, через Рим у липні 1977 року. Був у Римі три дні, одержавши транзитну візу на 72 години в аеропорту. З бесід із Глеббом складається враження, ніби він дуже занепокоєний нападом на Зотова і його арештом. Але його занепокоєність надто показна.

Славін».

Константинов, співставивши всі ці дані, доручив капітанові Никодимову провести «зустріч» з Дубовим. Тридцятилітній капітан подобався йому, в ньому був якийсь особливий стрижень, дуже важливий для контррозвідника: він не боявся спростовувати сам себе, розбивав свої ж власні доводи, які здавалися йому раніш незаперечними, дехто лаяв його за це – мовляв, «поспішайло»; Константинов, навпаки, завжди наголошував – мисляча людина повинна сумніватись, нема нічого нуднішого від повсякчасної впевненості у власній правоті.

Його, капітана Никодимова, добрий приятель Ігор Куценко працював у одному відділі з Дубовим. Від Ігоря Куценка капітан Никодимов дізнався, що Дубов прилетів уночі, а вранці, як завжди в суботу, піде в Сандуни.

– Ми маємо право, – сказав Константинов, – на підставі порушеної нами кримінальної справи приступити безпосередньо до слідства – настав час.

– Знайомся, Сергію, це мій приятель, на одній парті сиділи.

– Никодимов.

– Дубов.

– Вам більше подобається тут, а не в сауні? – спитав Никодимов. – Слухаєте поради лікарів?

– Та я начебто до їхніх порад не дуже й прислухаюсь. Визнаю фаталізм: що на роду написано, від тебе не втече.

Куденко засміявся:

– Це капітулянство, Серж.

– Як знаєш, тільки можна слухати лікарів, а врізати дуба через п'яного шофера. Хіба не так? – обернувся Дубов До Никодимова. – Вас, пробачте, як звуть?

– Антон.

– А по батькові?

– Петрович.

– Трохи не Павлович, – зауважив Дубов. – Але все одно – А. П. Дрібниця, а приємно. Де працюєте?

– У держбезпеці, а ви?

– Поважаю вашу фірму. У мене там є друзі. Майора Громова знаєте?

– Звідки він?

– Я чужих таємниць не видаю, – відповів Дубов. – Т-сс, ворог підслухує, так, здається?

Никодимов посміхнувся:

– Найспокійніше місце – лазня, можна душу відвести. Хто відмовиться від чеського пива – підніміть руки.

– Хоч як сумно мені піднімати руку, але доведеться відмовитись, – сказав Дубов. – У мене сьогодні голодний день, раз на тиждень, як у йогів.

– Справді легкість відчуваєте? – спитав Никодимов.

– Відчуваю. Йоги – одкровення нашого віку, Антоне Петровичу. За кордон ще не їздили?

– Ні.

– Пошлють – купіть книжки про йогів, щиро раджу. Хочете, продемонструю йогу в дії?

– Дуже хочу.

Дубов закурив сигарету й приклав її до шкіри ішло ліктя, подивився на Никодимова й Куценка, бистрими і – як здалося капітанові – усмішливими очима:

– Бачите? Я не реагую на біль. Йога дозволяє виключити певні почуття без будь-якої шкоди для психіки. Ви спитали, де я працюю? Ми працюємо разом з Ігорем – хіба він вам не сказав?

– Так він же й не питав, Серж.

– Нова генерація, – посміхнувся Дубов, скидаючи простирадло, – довіра й упевненість. Ходімо паритись?

Він пропустив Куценка й Никодимова вперед, дійшов з ними до дверей у парну і несподівано повернув назад:

– Ідіть, я дожену.

Куценко хотів був підождати, але Никодимов підштовхнув його:

– Ходімо, дожене, діло, може, яке в людини.

Дубов повернувся на місце, налив собі пива в ту склянку, з якої щойно пив Никодимов, швидко випив і побіг у парну.

Парився Дубов добряче – наче працював; скріб себе мильницею, шкіра в нього стала синьо-червоною, він відхекувався й повторював:

– Ну, яке ж це щастя! Яке щастя!

(Никодимов посміхався йому, а бачив набрякло тіло Ольги Вінтер, коли вночі її вийняли з труни на Троєкуровському кладовищі й повезли в сільську лікарню на розтин; в жодну з московських клінік з мотивів конспірації везти не наважились: коли хоч одне слово хтось скаже старому Вінтеру – все знатиме Дубов, а якщо він справді агент ЦРУ?

Проскурін тоді в маленькій оцинкованій кімнаті районного моргу спитав Константинова:

– І ви досі сумніваєтесь, що Дубов і є той самий «дорогий друг»?

– От коли схопимо його на гарячому – перестану сумніватись.)

… Після першого заходу до парної Дубов обгорнувся двома простирадлами й пішов робити педикюр.

Саме тоді Никодимов віддав усі костюми прасувати.

Але Дубов спізнився, його черга вже пройшла, і він повернувся на своє місце. Никодимов все ще частував Куценка пивом; портфель його, здавалося, був бездонний.

– А де мій костюм? – спитав Дубов, не глянувши навіть на вішалку, – здавалося, він помічав усе, що відбувалося навколо нього.

– Я здав прасувати – Ігорів, ваш і мій.

– Не треба було б, Антоне Петровичу, я в лазнях не прасую, я це вмію робити сам. Ну та гаразд… Добряча пара, еге ж?

– Пара чудова, – відповів Никодимов, – Треба буде наступного разу солі принести.

– А навіщо?

– Ех ви, парильники, – посміхнувся Никодимов. – У старовину мастили тіло медом, тепер натирають сіллю, стимулює виділення поту, кілограма – зразу нема, спосіб, який я спробував на собі, диво, а не спосіб.

– Беремо на озброєння, – сказав Дубов і, блаженно заплющивши очі, відкинувся на спинку дивана.

Коли банщик приніс випрасувані костюми, Дубов ненароком доторкнувся до кишені піджака – чи там ключі; на місці; заспокоївся.

Підполковник у відставці Сидоренко, сусід Дубова, вийняв з футляра окуляри в старомодній металевій оправі, начепив їх на м'ясистий ніс, уважно подивився на Константинова й спитав:

– У хворобу тридцять сьомого року не впадаємо, товаришу генерал? У такий собі синдром підозри?

– Ні, товаришу Сидоренко, не впадаємо.

– Ви певні?

– Я не можу вам відкрити фактів. Я можу лише поділитися сумнівами.

– Будь ласка.

– Уявіть собі, що людину запрошують у докторантуру – вона відмовляється…

– Якщо ви маєте на увазі Сергія Дмитровича, то він пише докторську, не припиняючи роботи за фахом.

– Я сам хотів би в цьому переконатись. А ви? Уявімо собі далі, що людині пропонують роботу у тій же організації, де грошей платять набагато більше та й посада все-таки краща…

– Якщо маєте на увазі Дубова, то йому невластиве користолюбство – живе дуже скромно.

– А коли людина, відмовляючись від пропозицій, які їй зробили, будь-що прагне потрапити в секретний відділ, до якого прикуто увагу розвідок, як ви до цього поставитесь?

– Це рецидив тридцять сьомого, товаришу генерал, – впевнено сказав Сидоренко. – Так кожну людину можна зробити шпигуном.

– Гаразд. Я навіть, щиро признатися, радий, що ви його так захищаєте. Єдине тільки, чого ви не маєте права зробити, – це розповісти вашому сусідові про цю розмову.

– Це я обіцяю.

– Як ви ставились до Ольги Вінтер?

– Вона була чудова людина. Чудова.

– Дубов кохав її?

– Він добре до неї ставився.

– В нього бували тут інші жінки?

– Ми живемо в такий час, коли на це дивляться інакше. Я взагалі проти того, щоб людину за якийсь зв'язок, випадковий зв'язок, звинувачували в семи смертних гріхах.

– Я теж проти цього, повірте. Просто мене – чисто по-людськи – цікавить ваша думка: кохав він її чи ні?

– По-моєму, кохав. Він людина сильна, вольова, поклав собі – домогтися високого становища на роботі, через те, мабуть, часом був похмурий з нею, але не тому, що вона заважала йому, мені так здається. До того ж вона дуже… як би це правильніше сказати… демократична… була, чи що… Вміла розуміти молодого, розумного мужчину…

– А вона його кохала?

– Дуже. Тому й сприймала Дубова цілком.

– Невже цілком?

– Безперечно.

– Вам Дубов говорив, що Оля Вінтер померла від запалення легенів?

– Я це сам бачив, товаришу генерал.

– Тоді ознайомтеся, будь ласка, з висновком медиків….

Кавалер трьох орденів Червоного Прапора Сидоренко, у якого загинула під Бреславлем од власовської кулі дружина, дев'ятнадцятилітня сестра милосердя Ірочка, що була вагітна на третьому місяці, залишившись одинаком, дав рицарську присягу на вірність, він тридцять післявоєнних років шукав смерті: працював у карному розшуку, у відділі боротьби з бандитизмом, ліз під кулі, не дістав навіть подряпини; коли з бандитизмом покінчили, поїхав у Арктику; перший приземлявся в тайговій глушині, забивав кілочок – став будівельником; одержав за Тюмень «Знак Пошани», схопив інфаркт, дали кімнату в Москві, провели на пенсію. Коли його питали, чому не вступив до партії, відповідав, на перший погляд, дивно: «Тому що дружину не вберіг і мого маленького, вони прийняли мою кулю». Але одного разу додав: «Академік Туполєв добре якось сказав на мітингу: «Я хоч і безпартійний, але Батьківщину теж люблю».

– Ви думаєте, що Олю отруїв Дубов? – спитав Сидоренко після, важкої паузи.

– Повірте мені, я хотів би помилитися. Саме для цього мені й потрібно, щоб ви зараз поїхали з нашими товаришами, сіли за стіл і постарались відновити в пам'яті життя Дубова – день за днем, відтоді, як він повернувся з-за кордону.

В кімнаті Дубова був абсолютний, трохи навіть монастирський лад; письмовий стіл, на, якому стояв надпотужний приймач «Панасонік»; велика лампа – бронза й кістка; дивно дисонував з цими двома речами довгий китайський ліхтар – три двадцять, здебільшого продають у «Воєнторзі», дуже зручний на риболовлі й на полюванні.

Книги на полиці були старанно протерті, здебільшого класика, поставлено акуратно, за розмірами й кольором корінців. У томику Діккенса лежали три тисячі карбованців хрусткими сотенними купюрами.

За день до цього розмовляли з племінником Дубова, той розповів, який «Серьожа пунктуальний», коли позичає гроші: «Взяв у мене сто карбованців, йому їх завжди не вистачає, то віддав протягом трьох місяців – по тридцятці з кожної зарплати і точно в строк».

У столі теж був порядок – скріплені аркушики оплати за світло й газ, – ні листів не було в його столі, ні адрес чи телефонів, ніби жила тут людина, яка знала, що до неї можуть прийти, і тому заздалегідь готувалась до візиту: «Дивіться, будь ласка, все відкрито, ось я перед вами – увесь наскрізь».

Ніяких зачіпок, не те що доказів, у кімнаті Дубова не було. Три тисячі, сховані в книзі? Це нюанс, а не доказ.

… Після того як повернувся з Сандунів, Лісник поставив на двері своєї кімнати другий замок, який купив, повертаючись із лазні, потім спустився в двір, завів машину «Волга» номерний знак 27–21 і виїхав на Садове кільце. Коло метро «Парк культури» він розвернувся і, залишивши машину біля Інституту міжнародних відносин, сів у метро, доїхав до станції «Бібліотека імені Леніна» і вийшов із станції на Калінінському проспекті. Тут, не вступаючи ні з ким у контакт, він підійшов до магазину «Мелодія» і зупинився, поглянув на годинник. О 17. 20 до нього підійшла дівчина, невисока на зріст, чорноока брюнетка, в синьому джинсовому костюмі, разом з якою Лісник сів у метро на станції «Арбатська» і повернувся до машини о 17. 59. Разом з Чорненькою Лісник поїхав у ресторан «Русь», де замовив вечерю – чотири порції зернистої ікри, салат із свіжих овочів, масло, підсмажений чорний хліб, філе з шампіньйонами і червоним вином та каву з морозивом. З алкогольних напоїв Лісник замовив сто грамів коньяку марки «КВ», яким почастував Чорненьку, сам же нічого не пив. О 21. 45 Лісник повернувся з дівчиною додому, де вони й ночували…