Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)
Константинов
Проскурін розіклав перед Константиновим на великому темно-горіхового кольору столі для засідань десять аркушів паперу, на яких було видруковано найменування міністерств і відомств, так чи інакше зв'язаних із поставками в Нагонію.
Константинов швидко переглянув сторінки й трохи роздратовано сказав:
– А ще конкретніше можна?
Проскурін знизав плечима:
– Я тут прикинув. Коло звужується. Залишилося всього кілька чоловік.
– А скільки з них мають доступ до секретних документів?
– Дванадцятеро.
– Установочні дані підготували?
– Підготував.
– Є таке, що може насторожити?
– В мене до жодного з них немає претензій.
– Претензій? – перепитав Константинов. – І не може бути претензій до радянських людей. Або факти, або – нічого.
– Я виходив з наших сьогоднішніх критеріїв.
– А от що стосується критеріїв – то вони сталі. Де матеріали про цих людей?
– Трухін передруковує.
– Коли закінчить?
– Сподіваюся, до обіду.
Константинов глянув на Проскуріна і повторив:
– Коли закінчить, я питаю?
– До чотирнадцятої нуль-нуль.
– Спасибі.
Задзвонив один з семи телефонів; Константинов зразу вгадав, який з них дзвонить, узяв трубку:
– Слухаю. Так. Привіт. Ну? Заходьте негайно.
Поклавши трубку, Константинов замислено подивився на телефонний апарат, потім обернувся до Проскуріна:
– У ваших списках Парамонов проходив?
– Той, про якого повідомив Віталій Всеволодович?
– Еге.
– Проходив.
– Але у звужене коло його не включили?
– Ні. Ви ж сказали, що агента все-таки просять передавати дані політичного характеру.
– Правильно. Але Парамонов може бути передавачем інформації. Де він зараз працює?
– У «Міжсудремонті».
– Ким?
– Завідує автобазою.
– Що саме робить «Міжсудремонт»?
– Цього я ще не з'ясував.
– Приблизно можете відповісти?
Проскурін знизав плечима:
– Я не наважуюсь, бо знаю ваше ставлення до приблизних відповідей.
– Загалом правильно. Будь ласка, спробуйте з'ясувати це негайно, бо спостереження – після повідомлення Славіна – одержало дуже тривожні сигнали на Парамонова, вони йдуть доповідати мені. За чверть години з'ясуєте.
– Я постараюсь, але краще б – за півгодини.
– Гаразд. Але тоді, будь ласка, дізнайтеся, чи не допомагає Парамонов комусь з начальства ремонтувати машину – в особистому, так би мовити, плані. Кому карбюратор поміняв, кому кільця перебрав, ясно? Славін схопив деталь, проаналізуйте її: за півгодини, як умовились.
«Михайло Михайлович Парамонов, 1929 року народження, росіянин, одружений, родичів за кордоном не має, вийшов о 12. 47 з «Міжсудремонту», біля зупинки автобуса перевірився, імітуючи, ніби зав'язує шнурок черевика, діждався, поки в автобус сіли всі пасажири, і вскочив туди останнім, коли вже зачинялися двері. Він проїхав дві зупинки, вийшов, знову перевірився, постояв коло вітрини магазину «Мінеральні води» і вбіг туди за хвилину до того, як продавець вивісив табличку «Перерва на обід». Ні з ким, крім продавця, в контакт не вступав, випив тільки склянку мінеральної води, потім сів у автобус, повернувся в «Міжсудремонт» і пробув у гаражі до закінчення роботи, перефарбовував у сріблястий колір «Жигулі», державний знак 72–21».
Константинов звів очі на полковника Коновалова. Той ніби чекав цього погляду. Одразу ж дістав з папки ще один аркуш паперу з текстом, надрукованим майже без полів, і мовчки подав його генералові.
Константинов заходився читати:
«Продавець магазину «Мінеральні води» Свердловського райхарчоторгу Цизін Григорій Григорович, 1935 року народження, росіянин, безпартійний, одружений, має родичів за кордоном по лінії матері, притягався до суду за халатність, засуджений на один рік виправно-трудових робіт за місцем роботи».
– Де живуть його родичі? – запитав Константинов і зразу ж подумав, що Коновалов ще не встиг про це дізнатися, – було мало часу, запитав просто для того, щоб дещо підказати полковникові, порадити.
Але Коновалов, сивуватий, кругленький, трохи нахилившись уперед, факірським жестом вихопив ще один аркуш і став читати:
– Дядько, Цизін Марко Федорович, живе в Оттаві, працює вантажником на бойні, а тітка, Цизіна Марта Генріхівна, прибиральниця в готелі.
– Як вони туди потрапили?
– Після війни; їх німець туди загнав.
«Фраза учасника війни, – зразу ж зауважив Константинов. – Ми сказали б інакше: «Загнали фашисти». І в цій мовній дрібниці – криється глибокий зміст».
– Ще одна довідочка, ознайомтесь, будь ласка, товаришу генерал.
– Коли ж ви встигли? Часу ж було зовсім мало.
– Ех, Костянтине Івановичу, мене за те й на пенсію відтирають, що молодим, мовляв, спокою не даю.
– Разом на пенсію підемо, – пообіцяв Константинов і спіткнувся на першій же фразі довідки:
«Жигулі», державний знак 72–21, належать громадянці Вінтер Ользі Вікторівні, 1942 року народження, єврейці, безпартійний, дітей не має, чоловік, Зотов Андрій Андрійович, працює в Луїсбурзі».
Константинов швидко підвівся з-за письмового столу, відімкнув сейф, перегорнув сторінки, щойно залишені Проскуріним, відклав одну, схилився над нею, дмухнув погаслою сигарою, знову запалив її, навіть не помітив, як полум'я запальнички спалило брунатне листя з лівого краю, і спитав Коновалова:
– У вас про Вінтер більше нічого немає?
– Нічого, товаришу генерал.
– Спасибі, Трохиме Павловичу.
– Дозвольте йти?
– Так, будь ласка. Про Вінтер забувати не слід.
… Підстави для цього були: старший науковий співробітник кон'юнктурного інституту Ольга Вікторівна Вінтер була допущена до секретних документів, пов'язаних, зокрема, з становищем у Нагонії, бо темою її кандидатської дисертації була проблема проникнення на африканський континент багатонаціональних монополій.
– І якщо вам не важко, – попросив Константинов, – спробуйте роздобути для мене її дисертацію.
… За півгодини повернувся Проскурін. Константинов глянув на нього з-під окулярів.
– «Міжсудремонт» веде переговори про ремонт наших торгових кораблів, які вирушають у міжнародні рейси. Підтримують ділові зв'язки з НДР, Великобританією, ФРН, Югославією й Францією. Директор контори Єрохін автомобілем не користується, а його заступник, що займається африканськими рейсами, Шаргін Євгеній Никифорович, має «Волгу». Парамонов порається біля неї сам, робить профілактику, дістав нові покришки, здається, з шипами.
– Все?
– Ні, не все. Шаргін, хоч і не має допуску до секретної інформації, однак часто буває в Міністерстві зовнішньої торгівлі. Його брат, Шаргін Леопольд Никифорович, закуповує техніку, не раз виїздив за кордон, до Луїсбургу літав тричі. Серед партнерів на переговорах був Джон Глебб, що ним ви цікавитесь.
– Ми, – поправив його Константинов. – Ми ним цікавимось. І ви в тому числі. Спостереження за Парамоновим, я гадаю, треба підсилити. Цизіна слід проаналізувати. Хто це зможе зробити?
– Думаю – Грсчаєв.
– Чому?
– У вас є заперечення проти його кандидатури?
– Нема. Нехай подивиться. Тільки, звичайно, дуже обачно.
– Гаразд.
– Ольга Віитер входить до «звуженого кола»?
– Так. Але я, Костянтине Івановичу, маю намір її вилучити. Жінка вона, правда, язиката, різка, але всі, хто її знає, кажуть, що вона чудова людина.
– А що ви можете сказати про її чоловіка?
– Її чоловіком мої люди не цікавились.
– Але ж її чоловік – Зотов. Він сидить у Луїсбурзі. І займається, зокрема, поставками до Нагонії.
– Он як… Значить, мережа? Зотов – Вінтер – Парамонов?
– Зотов – там, Вінтер – тут, а Парамонов – передає інформацію? Ви так уявляєте собі цю мережу?
– Теоретично така мережа цілком можлива… Елегантна навіть, я сказав би… Та Стрельцов уже придивлявся до Вінтер, розмовляв про неї із знайомими – всі в один голос запевняють: хороша людина. Невже так спритно маскується? А втім, якщо мережа існує, вона повинна грати, змушена, точніше кажучи…
Константинов слухав Проскуріна замислено, крутив у руках олівець, а потім спитав:
– Вінтер ще й досі їздить на корт? Славін повідомив, що вона прекрасно грала в теніс там, у Луїсбурзі. Корт – чудове місце для зустрічей з різними людьми…
– Про теніс ми не з'ясовували, Костянтине Івановичу.
– Я дуже прошу вас з'ясувати це. Та ще поцікавтеся, до вона грає? В якому товаристві? «Спартак», ЦСКА, «Динамо»? З ким грає – теж цікаво.
Через дві години Проскурін доповів, що Ольга Вінтер грає на кортах ЦСКА. Серед її партнерів був заступник начальника управління, відповідальний працівник Держплану й Леопольд Шаргін, з Міністерства зовнішньої торгівлі.
«Славіну.
Повідомте все, що у вас є про Ольгу Вінтер, дружину Зотова, – контакти, інтереси, моральне обличчя. З'ясуйте, з ким вона грала в теніс, де? Чи були в неї постійні партнери, якщо були, то хто саме. Хто допомагав їй збирати матеріали для дисертації?
Центр».
«Центр.
На думку людей, які знали Вінтер, вона виявляла великий інтерес до американського проникнення на Африканський континент. Матеріали для дисертації збирала в бібліотеці парламенту, а також у прес-центрі посольства США. Хто саме допомагав їй у прес-центрі, поки що з'ясувати не вдалося. В тенісі у неї не було постійних партнерів. Кілька разів вона грала на кортах «Хілтона» з дружиною британського консула Керолайн Тізл, жінкою років тридцяти, дочкою генерала Геймлорда, який забезпечував зв'язок між МІ-6 і ЦРУ в 1949–1951 роках; грала також із Робертом Лоренсом, представником «Інтернейшнл телефонію). Вважають, що Вінтер поїхала до Москви, бо закохалася в Дубова, кандидата економічних наук, строк відрядження в якого закінчився півтора року тому.
Славін».
«Славіну.
З'ясуйте повне ім'я Роберта Лоренса, його вік, прикмети. Що відомо про Керолайн Тізл?
Центр».
«Центр.
Керолайн Тізл властивий радикалізм, вона гостро висловлюється про ситуацію на Заході, виступає з статтями в лівій пресі про африканців, надрукувала два памфлети про режим Яна Сміта і один коментарій про таємні операції ЦРУ в Англії. Західні дипломати тримаються осторонь від неї. За відомостями, які одержали з достовірних джерел, з розвідслужбами не зв'язана. Дані на Лоренса з'ясовую.
Славін».
«Центр.
Американець Роберт Лоренс, який грав на кортах «Хілтона» з Ольгою Вінтер, 1920 року народження, приїхав до Луїсбургу через місяць після повалення колоніалізму в Нагонії. Працював у Чілі, також представником «Інтернейшнл телефонік».
Славін».
«Славіну.
За нашими відомостями, Роберт Уїльям Пол Лоренс, 1922 року народження, одружений, має двоє дітей, які проживають у Нью-Йорку, нам здається, що він є резидентом ЦРУ в Луїсбурзі. Виявіть його зв'язки. Скільки разів він грав у теніс з Вінтер? Чи був хтось із наших, коли вона грала з ним? Коли хтось був, то з'ясуйте, про що вони розмовляли? Які в них були стосунки?
Центр».
«Центр.
Прошу дати санкцію на зустріч з Лоренсом!
Славін».
«Славіну.
Від зустрічі з Лоренсом утримайтеся.
Центр».
«Центр.
Вважаю, що зустріч з Лоренсом конче потрібна.
Славін».
«Славіну.
Повторюю, від зустрічі з Лоренсом утримайтесь. З'ясуйте характер взаємин Лоренса з Джоном Глеббом.
Центр».
«Центр.
Глебб і Лоренс плавають щоранку в басейні «Хілтона». Стосунки дуже дружні. Номер, в якому живе Лоренс, в готелі не називають, але офіціанти вважають, що апартаменти, де працює ЦРУ, містяться на п'ятнадцятому поверсі.
Славін».
Славін
Садівник Радянського посольства Архипкін прокидався завжди рано, годині о п'ятій; він мав іти на пенсію, і в Луїсбурзі жив останні місяці, лічив дні, коли повернеться додому.
Він виходив у сад, коли ще ніхто з дипломатів не приїздив; посол і повірений, які жили тут же, в посольстві, ще спали; в парку було тихо, сонце, що проникало крізь стрілчасте, химерне листя, здавалося безбарвним, зате трава набирала свого справжнього кольору, якогось незвичайного, що міг бути тільки тут, в Африці.
Архипкін знав: о шостій поліцейські, які чергували коло входу в посольство, будуть змінюватися; при цьому вони довго розмовляють, іноді навіть неголосно співають, особливо коли день обіцяв бути вітряний, не задушливий; здавалося, вони відчували погоду без барометра.
Під'їхав поліцейський джип, з кузова вистрибнули три хлопці, поправили автомати, чогось засміялись, стали неголосно перемовлятися, і в цю мить Архипкін почув – десь зовсім близько – тихий, уривчастий голос:
– Чоловіче, допоможи!
Дивне звертання й малопомітний акцент злякали Архипкіна, він навіть присів під огорожею; оглянувшись, він побачив чоловіка, який намагався дотягтися до гострого шпиля, – огорожа посольства була з металевих панелей і шпилів, колоніальний стиль, лишився від іспанців; на шпилі погойдувався маленький згорток, щоб згорток був важким, до нього прив'язали камінець.
– Та допоможи! – повторив чоловік, який стояв на вулиці, й озирнувся на поліцейських.
Ті, мабуть, помітили його.
Архипкін почув, як один з поліцейських щось крикнув чоловікові за огорожею, потім всі вони побігли; рвонув з місця джип. Архипкін підчепив граблями згорток, перетяг його на радянську територію; чоловік радісно всміхнувся й побіг у вузенький провулок; джип зі скрипом загальмував – вуличка була вузька, мов стежила, там два велосипедисти ледве могли розминутися.
Пролунав постріл, Архипкін схопив згорточок, побіг до посольства. Автомат ударив ще раз, потім запала тиша…
Славін прочитав на аркушику, що був у згортку:
«Я вам посилав листа про те, як американи вербували нашого гада в «Хілтоні». Послав поштою. Чи дійшов лист? Не знаю.
Американів тих я знову бачив у «Хілтоні», а гада того немає. Дарма, я старий, мене війна зламала, а після неї скільки горя натерпівся, попотинявся по світу, поплакав у подушки готелів, а він чому? Пика в нього сита і сам молодий. Якщо той мій лист не дійшов, знайте: американи завербували нашого».
– А якого ж листа він послав? – спитав Дулов.
– Після війни працював у Німеччині, – не відповівши на запитання, зауважив Славін. – «Готель» пишуть ті, хто довго жив у Німеччині.
– Українці так кажуть – «готель», – заперечив Дулов.
– Правильно. Але росіяни, які жили в Німеччині, всі як один, кажуть так. Я мав справу з переміщеними особами наприкінці війни і знаю. Та де ж садівник?
Архипкін увійшов до кабінету боком, спинився біля дверей і, як здалося Славіну, хотів клацнути каблуками.
«З сержантів, мабуть, – подумав Славін. – Не інакше як помкомвзводу був».
– Сідайте, Олегу Карповичу, – сказав Славін. – Чайку вип'ємо?
– Спасибі, вип'ю з охотою.
– Він у нас івановський, – пояснив Дулов. – Івановські полюбляють хлебтати водичку…
– Я чув, що найбільші водохлисти в Шуї жили, – сказав Славін. – Хіба не так, Олегу Карповичу?
– Шуйські завжди більше за івановських сьорбали, знай, склянок по десять-п'ятнадцять…
– П'ятнадцять склянок! Невже можна випити стільки!
– Ставте самовар – покажу, – всміхнувся нарешті Архипкін; такого напруження, як на початку розмови, вже не відчувалось.
– А шуйські чимось від івановських різняться? – неквапливо правив своє Славін. – Чи ви всі на один копил? Я, наприклад, рязанців від курян легко відрізняю.
– А чого ж, – погодився Архипкін. – Курянин – південний, у нього око з чорним полиском, а рязанець косопузнй, ближчий до нас, білявий…
– А той чоловік, що згорток перекинув, він, по-вашому, з якої області?
– Та я його до пуття й не розгледів.
– Чорноокий?
– Їй-богу, не роздивився, який він, а ще коли стріляти почали, то й зовсім памороки забило: війни немає, аз автоматів смалять, як у ту пору, від живота.
– Ви бачили, що поліцейські стріляли від живота?
– Може, й не бачив, може, мені здалося так…
– Ходімо в парк, постоїмо на тому місці, де все це сталося, і пригадаємо.
– Ходімо, – погодився Архипкін, сумно глянувши на Дулова. – Тільки я нічого не пам'ятаю, кажу ж вам, що від страху закам'янів.
… У парку Архипкін зупинився на тому місці, де невідомий кинув згорток, і кивнув на шпиль:
– Ось тут він повис.
Славін підійшов до огорожі, було видно вузенький провулок, що спускався з гори.
– Коли почали стріляти, він біг, петляючи? – спитав Славін.
– Ні, він петляти почав, коли скочив на велосипеда.
– То в нього там велосипед стояв?
– Авжеж. Він його до стіни притулив. Жіночий.
– Провулок у вулицю впирається… Він куди звернув – праворуч чи ліворуч?
– Звісно, ліворуч – там з гори спускаєшся, легше тікати.
– А куди веде та вулиця?
– Не знаю, я виходжу з посольства нечасто, по-їхньому я ж не розумію, ще й заблукати можна…
– Та вулиця веде до вокзалу, – озвався Дулов. – Вона з'єднується з проспектом, там трамвай, багато машин, там його не спіймаєш.
– Ви певні, що вони його не вбили? – спитав Славін.
– Я вискочив з квартири на балкон і все бачив… Він утік, бо вони бігли вниз провулком і нікого перед ними не було. А коли добігли до кінця провулка, то вже не стріляли, очевидно, він чкурнув через прохідні двори, там їх багато, – сказав Дулов.
– Перевірили?
– Звичайно. Якби вони вбили його, то по радіо повідомили б зразу ж: нас хвицнули б неодмінно, – строго мовив Дулов. – Напевно втік.
– Він сивий? – спитав Славін.
– Та хто його знає… наче рудий, – відповів Архипкін. – А може, блондин, вилиняв, мабуть…
– В якому він одязі був?
– Як це в якому? – здивувався Архипкін. – У костюмі.
– Це я розумію… Якого кольору костюм? Старий чи новий? В галстуку? Чи без галстука?
– От біда, – зітхнув Архипкін, – їй-богу, зовсім-таки затуманилося в голові…
– Шраму на обличчі не було?
– Ні, не було. Рука в нього, правда, безпала. Чи то одного пальця немає, чи двох – це я запримітив.
– Це якраз важливо. Він вам щось казав?
– Нічого не казав. Тільки шепнув: «Чоловіче, допоможи…»
– Як?! «Чоловіче»?
– Чи «чоловіче», чи «мужчина», точно сказати не можу.
– Якщо сказав «чоловіче» – значить, українець, – озвався Дулов.
– Не обов'язково, – заперечив Славін. – Мій друг, корінний росіянин, з Воронежа, а завжди каже, звертаючись до друзів, «чоловік», «чоловіче»… Голос який? Пропитий? Хрипкий? Чи нормальний?
– Хрипкий голос, це я точно пам'ятаю, хрипкий…
– А прикмети так і не можете згадати?
– Їй-богу, не можу, навіщо марно в гріх вас уводити?
… Славін повернувся до кабінету, обклався довідниками: шукав бари, де грали в більярд, особливо в районі вокзалу. Знайшов чотири: «Веселі козенята», «Неаполь», «Касабланка» і «Лас Вегас».
Потім знову запросив Архипкіна.
– Олегу Карповичу, – спитав Славін, – ви в більярд умієте грати?
– Не дуже. З водіями, бувало, поганяєш, просто так, жартома…
– Доведеться вам зі мною грати.
– У нас же не стіл, а казна-що.
– Ми з вами не в посольстві гратимемо. В місті.
– Але ж у місті більярди тільки у вертепах, нас застерігали…
Славін подивився на Дулова, той посміхнувся:
– Це справді так.
– Удвох не страшно, – сказав Славін, підморгнувши Архипкіну. – Як, Олегу Карповичу?
– Коли треба, то що ж, тут нічого не вдієш, – поважно відповів садівник.
– Тепер ось що, – провадив далі Славін, – ми з вами будемо шукати безпалого. Але, може, зустрінемо іншого росіянина, я вам його покажу. Порозмовляєте з ним, гаразд?
– Не радянський? – зиркнувши на Дулова, спитав Архипкін.
– Емігрант. Власовець, – відповів Славін.
– Я з такою собакою і говорити не стану. Задушити його треба, я проти них у Бреслау воював, ну й нелюди, ну й звірюки…
– Якщо ми знайдемо безпалого, тоді все гаразд, а якщо треба буде до нього підкрадатись, тоді, думаю, вам доведеться розмовляти саме з тим власовцем, що стояв проти нас у Вроцлаві… Не судіть тільки всіх емігрантів одним судом, Олегу Карповичу. Один добровільно продався німцям, сам до Власова пішов, а сотню примусили… Все розумію, правильно кажете, виправдати цього не можна, але й серед них е різні люди.
– Умом я це розумію, тільки ж у мене ще й серце є. У тому ж таки Вроцлаві мого меншого брата власовці розстріляли…
У «Веселих козенятах» було гамірно, людно, грали тут погано, більше хизувалися, ставки були низькі – три долари, безпалий не з'являвся. Архипкін програв Славіну всі три партії, рука його помітно тремтіла, коли він бив по кулі; часто промахувався, озирався насторожено.
Коли меткий офіціант, що бігав з підносом між столами, приніс пиво, Славін спитав:
– А Хрєнов коли прийде?
– Він тепер у нас не грає, сер. Він грає у «Лас Вегасі» або в барі «Гонконг». Частіше в «Гонконзі», туди привезли чудові столи, там збираються найкращі гравці, ставки до ста доларів…
… У «Лас Вегасі», походивши круг столів, – гравці були високого класу, в залі стояла тиша, – Славін запросив Архипкіна до стойки, замовив «хайбол». Рука в Архипкіна все ще тремтіла, коктейль він пив з відразою й безперестану оглядався.
– У вухо смальнути можете? – посміхнувся Славін. – Руки у вас он які сильні. Чого ж ви боїтеся?
– Незвично якось, – відповів той, – вертепів не люблю, сам я з села, нам усе це не до душі.
– Слово таке чули – «треба»?
– Це я розумію, але все одно я почуваю себе не в своїй тарілці.
Славін звернувся до бармена:
– Коли прийдуть найкращі гравці?
– У нас буває тільки один по-справжньому хороший гравець, сер. Містер Хрєнов, «від двох бортів до середини», класний більярдист.
– Але ж він зараз у «Гонконзі»…
– Мабуть, там, сер. Хоча він грає й тут, частенько грає, лише останнім часом став навідуватись у «Гонконг».
– Що, там кращі столи?
– Ні, сер, там дешевша їжа. Їм усе привозять з Гонконгу. Ми нічого не можемо з ними вдіяти, вони хочуть нас розорити. Алкоголь, правда, у них коштує стільки ж, бо постачають бельгійці, а нам доводиться знижувати ціни на коктейлі, інакше вилетимо в трубу…
… У «Гонконзі» бармен зразу ж показав Славіну на Хрєнова. Той грав майстерно, не поспішаючи, засукавши рукава, грав, як справжній жук, дражнив партнера, розмовляв по-англійському з жахливим акцентом:
– Цілься, цілься краще, Джон! Рукою не тряси, а то обіграю! Гроші приготував? Чи до жінки побіжиш просити?
Славін сів за стойку – Хрєнова він бачив у дзеркалі.
– Спостерігайте за ним, – шепнув він Архипкіну. – Потім підійдіть до нього й запропонуйте зіграти.
– Ой господи, – зітхнув Архипкін, – всередині у мене все тіпається… Може, хильнути для сміливості?
– «Хайбол»?
– Ні, не треба, краще горілки.
– У них погана горілка, «Смирноф», вона солодка. Віскі хочете?
– Давайте, сто грамів хильну.
Славін замовив подвійну порцію, Архипкін випив, понюхав горішок, крякнув, зліз з високого стільця й попрямував до столу, на якому грав «від двох бортів до середини».
– Послухай, – сказав Архипкін, – може, зіграємо? На п'ять карб… доларів…
Хрєнов рвучко обернувся, відступив, зразу ж поліз до кишені по сигарети.
– Ти хто? – спитав він хрипко.
– Садівник.
– Звідки?
– Посольський.
– Червоний, значить?
– А який же ще… Звичайно, червоний…
– А мене звідки знаєш?
– А я тебе зовсім не знаю… Бармен сказав, що ти росіянин, ну я й підійшов, я ж по-їхньому не вмію…
– Підожди, я зараз цього доб'ю.
Хрєнов повернувся до столу й п'ятьма ударами закінчив партію – грав, як справжній професіонал. Славін зрозумів, що спочатку він хизувався, заманював партнера, давав шанс. Одержав двадцять п'ять доларів, запхнув у кишеню сорочки:
– Ти граєш добре? Чи, може, поговоримо? Вперше червоного бачу, після війни ні разу не зустрічав.
– Нашкодив, мабуть, от і шарахався від наших людей.
– Це було, – ковзнувши по обличчю Архипкіна чіпким поглядом, відповів Хрєнов. – Ходімо, за столиком посидимо, я частую.
Вони підійшли до вікна, в закуток, і Славіну довелося пересісти, щоб бачити їх.
Хрєнов замовив «дві горілки» – по сорок грамів, так тут наливають. Архипкін подивився на склянку, Хрєнов зрозумів:
– Хочеш сто? Почекай, замовлю, вони цього не розуміють, почнуть чіплятися, «випий залпом», вони ж тут ковточками цідять, нелюди.
– Чуєш, а де той…
– Хто?
– Ну як його…
– Колька?
– Та ні, – відповів Архипкін, вдаривши себе по пальцях…
– Може, Ванька? Безпалий?
– Точно.
– У готелі, де ж іще. Він там чергує позмінно, по дванадцять годин. А навіщо він тобі?
– Треба. По радіо про нього передавали…
– Бандюга, мовляв, і власовець, еге ж?
– Ні, сестра шукає…
– Не може бути! Невже сестра?! Як же вона його вислідила?
– У нас до радіо пишуть, мовляв, шукаю брата, такий от і такий. Як же його прізвище?
– Послухай, – не відповівши, спитав Хрєнов, – а коли прийти повинитися, скільки зараз нашому братові дають?
– Дивлячись за що…
Хрєнов зітхнув:
– Хрещені ми з ним, садівнику, хрещені.
– Як це розуміти?
– А так. Як забрали з табору, з голоду до чорта в ліжко стрибнеш, привезли в село, кожному в руки гвинтівку дали і комісарів вишикували. Ганс, офіцерик, до кожного з нас підходив, парабелумом своїм тикав у потилицю і велів: «Стріляй». Або – ти, або – тебе. А як вистрілив, як повалив комісара, тоді вони гвинтівку відбирали й казали: «Ти вільний, іди, куди хочеш». Кров'ю ж похрестили, куди ж після цього поткнешся? Ну й почалося, «хрещені»… Отак воно, червоний…
– Ти мені скажи, як цього безпалого знайти? Адресу його знаєш?
– Я все знаю, садівнику, я знаю все, тільки просто так не скажу. Ми – вже вчені. Може, й сестри ніякої немає, а тебе енкаведе підіслало…
– Потрібен він енкаведе…
– Енкаведе всі потрібні, садівнику, ти мені баки не забивай. Сам звідки?
– Івановський.
– Сусід. Я з Вологди.
– З міста?
– Ні, село Пряники. Навкруги розкинулись яри! Синява непроглядна, й струмки течуть. Як вийдеш уранці з хати – тиша навколо… І дятел – тук-тук. Тут дятла спробуй знайти, тільки какаду літають, мать їх так… Тебе як звати?
– Олег Карпович. А тебе?
– Віктор Хрисанфович… І гроші водяться, й кімнату маю, але все одно серце крається, Карповичу, ой як додому хочеться… А там четвертак дадуть, а мені вже п'ятдесят три… Коли ж я вийду? Отож бо й воно…
– У нас четвертак тепер не дають. П'ятнадцять.
– Ну п'ятнадцять. Теж не місяць. Шістдесят вісім буде, поки одбабахаю. Кому я старий потрібен? Знову ж таки й для сім'ї ганьба, в мене брати й сестри в Пряниках, мабуть, живуть… Так – «без вісті пропав», а коли повернуся, тоді що? До Сибіру поженуть, а в чому вони винні? Я сам-один винуватий, тому із злодіями у більярд ганяю…
– Чуєш, ти мені прізвище безпалого скажи.
– Не налягай. Поки я з ним не поговорю, прізвища не скажу. Думаєш, у Вологді Пряники є? Так я тобі й назву своє село… Навчені ми гірким досвідом, Карповичу. Життя пошарпало, навіть самому собі не віриш… Приходь сюди через тиждень, може, він і погодиться, а закладати його не буду, нас тут раз, два – та й усі, русак русака береже, хоч душу по-нашому можна одвести… Безпалий – як ти кажеш – хмура душа, від усіх тікав, самітникує… Може, ще вріжемо?
Директор кримінальної поліції генерал Стау одержав від директора бару «Гонконг» містера Чу-Ну запис бесід іноземців – профілактичний захід, чого на світі не буває, – доводиться навіть обладнувати вертепи технікою.
Стау подзвонив Джону Глеббу.
– Джон, тебе не цікавить росіянин, який працює в готелі?
– Коли б він працював у Міністерстві закордонних справ, це мене зацікавило б, – відповів Глебб. – Вони ж тут лакеї, вище не піднялись, а від лакея ніякого пуття, Стау. Як його прізвище?
– Я не з'ясував до розмови з тобою. Безпалий, більше нічого невідомо, працює, здається, в «Хілтоні».
– Гаразд, завтра зустрінемось, подумаємо…
– А говорив про нього садівник російського посольства.
– Он як? Це вже цікаво. Про що ж він говорив?
– Безпалого сестра розшукує, садівник сказав, що по радіо була передача.
– Цілком можливо, у них є така передача…
– А з садівником у хазяїна китайського ресторану, дислокованого сюди з Нью-Йорка, був якийсь Славін. Я про всяк випадок поцікавився ним, він живе в готелі «Хілтон».
– У «Хілтоні»? – трохи помовчавши, перепитав Глебб. – Що ж, спасибі, Стау. Післязавтра я подзвоню тобі.
… Опинившись у кондиціонованому вестибюлі «Хілтона», Славін відчув, як він спітнів, – сорочка була мокра, обличчя після пляжних прогулянок пашіло вогнем, навіть крем не допоміг.
Він підійшов до портьє, попросив ключ од свого номера, купив усі газети і попрямував до ліфта. Але його хтось гукнув. Він обернувся: коло бару стояв огрядний, неохайно одягнений чоловік, а поруч з ним усмішливий – сама приязнь, худорлявий, сивоволосий, напрочуд вродливий Джон Глебб.
– Хелло, Іване! – знову покликав чоловік, хлюпнувши пивом на сорочку кольору хакі. – Невже ви не впізнали мене, старина?!
