Текст книги "ТАРС уповноважений заявити…"
Автор книги: Юлиан Семенов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)
Константинов
Генерал Федоров передав папку з документами Константинову[4]4
У тексті нерозшифрованої радіограми, яку ЦРУ передало своєму агентові, сказано: «Дорогий друже! Спасибі за ваше повідомлення, яке викликає великий інтерес, ми доповіли про нього не тільки нашому керівникові, а й ознайомили з ним уряд. Нас цікавить, який демарш з нашого боку може зупинити Москву від негайної воєнної допомоги Нагонії на випадок будь-яких подій у цій країні? Ваше занепокоєння з приводу того, що за вами чи за вашими знайомими почали стежити, нам здається наслідком перевтоми. Радили б вам поїхати на кілька днів відпочити, бажано до моря. В наступній передачі надішліть нам усі свої аналізи, ми порадимося з провідними спеціалістами й надішлемо вам ліки, якщо буде в цьому конча потреба. Все-таки ми думаємо про операцію прикриття, про яку ви нагадуєте. Можливо, вашу пропозицію слід реалізувати трохи пізніше? Чи ви наполягаєте на негайній реалізації гри? Передаємо вам привіт від вашого друга П. Повідомляємо, що частину ваших гонорарів вкладено П. в акції «Юнайтед фрут» і «Трейд корпорейшн». Бажаємо вам усього найкращого, ваші друзі Д. і Л. (Примітка автора.).
[Закрыть]. Той уважно переглянув колонки цифр і сказав замислено:
– У нас теж нема нічого нового. Нічого цікавого, хіба що Вінтер несподівано вирішила поїхати на тиждень у Піцунду…
– Відпустка?
– Ні. За власний рахунок.
– Це у них в інституті практикується?
– З'ясуємо.
– Можна зразу?
– Якщо дозволите подзвонити Проскуріну.
– Мені можна? – всміхнувся Петро Георгійович. – Чи він виконує накази тільки безпосереднього керівника?
Через десять хвилин Проскурін доповів, що в тому інституті, де працює Вінтер, старшим науковим співробітникам часто дають відпустки за власний рахунок. Повідомив він також, що Шаргін вилетів сьогодні до Одеси, але не відпочивати, а його відрядило об'єднання, щоб на місці перевірив, як завантажують судна, котрі йдуть до Нагонії.
– Ну що ж, – сказав Федоров. – Підведемо підсумки. Перше: Парамонов відпав, він – чистий.
– Я називав би його номером «два», Петре Георгійовичу. Номером «один» я все ж позначив би Івана Бєлова, цього самого Айвена Белью. Новоросійське управління опитало моряків – у грудні на Луїсбург часто ходили судна з Новоросійська, – пояснив Константинов, – двоє з тих, кого опитали, були в «макдоналдсі» в грудні і пам'ятають Белью – він співав їм «Рушничок» і «Полюшко-поле». Він питав, чи можна підпливти до пароплава й залізти по шторм-трапу, а там, казав, «мені все одно, хай судять і садять».
– Скільки йому було років у час війни?
– Вісімнадцять. Пішов з німцями. Славін повідомляє – «хрещений».
– Отже, агент працює в Москві – всі наші сподівання на провокацію, на передачі в порожнечу відкидаються остаточно?
– На жаль.
– Шаргін чи Вінтер?
– Всі інші якось не вкладаються в схему підозри.
– А скільки цих інших?
– Усі, хто зв'язаний з вузлом Нагонії. Шість чоловік.
– І ви хочете просити санкцію на їх перевірку?
– У мене нема підстав просити такої санкції. Ви перший мене не зрозумієте.
– Яке чудове єзуїтство закладене в формулюванні – «нас не зрозуміють», правда?
– І все ж я просив би вас санкціонувати роботу по Вінтер і Шаргіну. Що стосується Зотова, то наш Славін мав сьогодні надіслати телеграму, я ждатиму, гадаю, до півночі надійде.
– Ждіть дома.
– Я ждатиму й працюватиму, Петре Георгійовичу. Мені підібрали матеріали про скандал з Глеббом – це, здається, та ниточка, за яку можна вхопитись, а потім за неї смикнути.
– Добре. До години я не спатиму, дзвоніть, коли щось важливе.
– До Шаргіна вилетить Гмиря, нехай він погляне на нього на місці. А я, мабуть, післязавтра – якщо погодитесь – вилечу в Піцунду, до Вінтер.
– У Піцунду, кажете? – Петро Георгійович спохмурнів, якусь мить сидів непорушно, потім узяв одну з папок, що лежали акуратно складені на столі, переглянув папери, витяг аркуш і подав Константинову: – Добре, що згадав.
У документі повідомлялося, що прес-аташе американського посольства Лунс, виявлений контррозвідкою працівник ЦРУ, вилітає в Піцунду – того ж дня і тим же рейсом, що й Ольга Вінтер.
– Ну що ж, – сказав Константинов, повертаючи документ, – по-моєму, тепер все ясно. Гмиря міг би подякувати мені за хороший вояж в Одесу, покупався б і загорів, робити йому там нема чого.
– Ні, не згоден.
– Думаєте, варто поглянути?
– Звичайно. І з прес-аташе пошліть когось. Але чому Лунс і Вінтер в одному літаку? Не бережуть агента – якщо вона їхній агент? Чи це просто збіг?
Квиток на ім'я Ольги Вінтер справді продавали на той самий рейс, яким летів Лунс. Але в літаку її не було, квитка ніхто не здавав, і в Піцунді вона не з'являлася – ні наступного дня, ні пізніше. Дома телефон не відповідав, хоч дзвонили через кожні дві години.
Константинов запитав Проскуріна:
– На роботу до неї дзвонили?
– Ми не хотіли тривожити зайвими запитаннями. В неї товаришів багато, з усіма підтримує добрі стосунки, може здогадатись, що нею цікавляться…
– А в батька?
– Там її нема. – Проскурін хмикнув. – Співробітники сказали, що «фізичної наявності не зафіксовано».
– В домі, де вона живе, розпитували про неї?
– Ніхто нічого не знає, квартира замкнена.
– Словом, Вінтер ви загубили?
– Можна сказати й так.
– А як скажете інакше?
– Та, мабуть, інакше й не скажеш.
– Зорієнтуйте ваших людей: Вінтер розшукувати треба дуже ретельно. Це правильно – тривожити її надмірною зацікавленістю не слід; а от знайти – конче потрібно, і негайно! Подивимося, з ким вона товаришувала; ви ж говорили, що в «сумі прикмет» Вінтер особливо виділяється її товариськість… Кому з її дуже близьких знайомих, давніх знайомих, можна вірити?
– Як це розуміти?
– Добре спитали, – зауважив Константинов. – Вірити ми повинні всім. А я думаю зараз про таку людину, яка нікому не скаже жодного слова про розмову з нами.
– Доктор Раїса Ісмаїлівна Ніязметова, це її найближча приятелька, але в неї немає телефону, і на роботу вона не ходить – хвора, ми вже з'ясували.
– Нехай з нею поговорять ваші люди. Обережно й дуже тактовно.
ПОШУК – III
… Писав Константинов чітко й швидко. Але він вважав за краще – а найбільше в останні роки – не писати, а зразу друкувати на портативній машинці, бо слово надруковано неабияк різниться від слова написаного. А коли Константинов підготував свою дисертацію до видання (тема була відкритою – «Політичні маневри гітлерівської Німеччини напередодні заколоту Франко»), то, на превеликий свій подив, помітив, що сторінка, надрукована на машинці, також відрізняється від набраної в друкарні – ніби це два зовсім різні тексти. Він тоді подумав, що міра відповідальності людини за думку – а вище виявлення думки це рядок, набраний у друкарні, – значною мірою залежить від того, на якому папері і яким шрифтом набрано: хоч як там крути, форма – це вже зміст. Він згадав батькового друга; шрифт і папір – якщо вони були справді гарні – збуджували в того захват, що спершу здавався Константинову навіть трохи нещирим; лише згодом, з роками, він зрозумів, що старий володів, мабуть, надто розвиненим почуттям прекрасного.
… Константинов попросив секретаря ні з ким його не з'єднувати і нікого не пускати до кабінету, коли, звісна річ, не буде чогось нагального в Панова з дешифрувального відділу, в Трухіна (той шукав Вінтер) і коли принесуть телеграми від Славіна (у вчорашній Славін лише повідомив, що приступає до з'ясування версії «Зотов», і повторно просив якнайшвидше надіслати матеріали на Глебба).
Працюючи з Славіним десять років, Константинов розумів, що Славін квапить не просто так. На його місці, він, Константинов, вчинив би так само: після того як Глебб відправив на той світ єдиного свідка і ніхто тепер агента ЦРУ в Москві впізнати не може, треба завдати головного удару – змусити самого Глебба відкрити ім'я зрадника. Така можливість з'явилася лише після того, як Славін почув і вчепився за фразу Пола Діка про «гонконзьку мафію» і як Глебб – аж надто збуджено – постарався цю фразу засинати десятком своїх фраз.
Константинов працював допізна; п'ять папок з документами та газетними вирізками він переглянув особливо ретельно, виймаючи з тексту прізвища, клички, дати.
Він уявив собі таку картину:
«В Гонконзькому авіапорту 12 грудня 1966 року офіцер митної служби Бенш зажадав провести повторний огляд багажу м-ра Лао, чиновника банківської корпорації «Лім лімітед», і міс Кармен Фернандес, що летіли рейсом на Сан-Франціско.
Віце-президент філіалу ЮСІЛ у Гонконзі м-р Д. Г. Глебб, який супроводжував містера Лао і міс Фернандес, запропонував офіцерові митниці Беншу скасувати свій наказ, бо, як сказав Глебб, «містер Лао – його вірний друг, людина, якій у Штатах безмежно вірять, а міс Фернандес до того ж працівник спостережної ради американської ювелірної фірми «Кук і сини».
Бенш відповів Глеббу, що він аж ніяк не бере під сумнів віри м-ра Глебба в м-ра Лао і міс Фернандес, але не може скасувати свого наказу, бо це поставить його в незручне становище перед підлеглими.
Потім Глебб запросив Бенша до службової кімнати, де віце-президент ЮСІА відрекомендувався офіцерові митниці як резидент ЦРУ. Але назавтра Бенш відмовився повторити це своє твердження під присягою, хоча під час скандалу, який спалахнув через п'ять хвилин, він говорив про це вголос, і репортер «Кронікл» Дональд Гі все, що тут відбувалося, записав на диктофон: саме на підставі цього запису він і опублікував свій сенсаційний матеріал.
Незважаючи на опір, чемодан відкрили; в другому дні знайшли героїн, котрий оцінили в три мільйони доларів, – небачена на той час контрабанда.
За десять хвилин після обшуку в аеропорт прибув адвокат містера Лао м-р До Цзилі, який заявив, що чемодан, відкритий митними властями, не належить м-ру Лао.
Один з трьох секретарів містера Лао, двадцятисемирічний м-р Жуі визнав, що чемодан – його власність. Інших показань він не дав, і його зразу ж заарештували.
Коли м-ра Жуі повели в наручниках до поліцейського автомобіля, кореспондент «Кронікл» м-р Дональд Гі чув, як другий секретар м-ра Лао сказав заарештованому: «Завтра вас звільнять під заклад, якщо поводитиметесь як треба».
Однак по дорозі до в'язниці поліцейську машину зрешетили кулями і м-ра Жуі доставили в тюремний госпіталь мертвим.
Після опублікування статті в «Кронікл» та «Істерн ревю» репортера Дональда Гі звинуватили в дифамації й наклепі, бо американський консул офіційно заявив, що м-р Глебб, коли зчинився скандал, перебував на відкритті виставки іракської кераміки. М-р Бенін відмовився підтвердити, що м-р Глебб був присутній під час скандалу.
Тоді м-р Гі передав суду плівку з записом голосів, серед них, за висновком експертизи, виразно звучав голос м-ра Глебба. Дональд Гі також приніс три фотографії жінок, яких розшукував «Інтерпол» і яких звинувачували в належності до «героїнового бізнесу», – одна з них була як дві краплі води схожа на міс Кармен Фернандес; але в списках «Інтерполу» вона проходила під іменами Марія, Росіта Лопес, Шлар і Кармен Гарсія.
Після цього м-р Глебб зник із Гонконгу, не ставши як позивач перед судом першої інстанції; зникла і міс Фернандес.
Дональда Гі відкликали з Гонконгу й відправили до Таїланду. Там на нього вчинили напад терористи. Після семимісячного лікування в госпіталі він повернувся до Нью-Йорка, але газета відмовилась відновити з ним контракт. Дональд Гі звинуватив ЦРУ в тому, що напад на нього інспіровано їхніми людьми. Суд присяжних не став слухати справу м-ра Гі, бо, мовляв, він не зміг підтвердити своє обвинувачення документами.
М-р Гі заявив, що витратить усі свої гроші на розслідування, яке буде провадити сам, і збере необхідні докази.
Останній раз згадували про «справу Дональда Гі» в січні 1970 року.
У 1976 році якийсь Дональд Гі почав передавати кореспонденції з Нагонії для вкрай правої «Стар».
«Центр.
Дякую за інформацію про Глебба, Фернандес і Гі. Чи можна ознайомити з цими фактами Дмитра Степанова, письменника й журналіста? Він займався Гонконгом, наркотиками, людьми ЦРУ і Ліма, що зав'язли в цьому бізнесі.
Славін».
– Думаю, що вам потрібно негайно, на кілька днів, не більше, вилетіти до Нагонії, – сказав Федоров, вислухавши рано-вранці повідомлення Константинова. – Але я трохи переакцентую ваше завдання: по-перше, треба ближче самому досконально дослідити, чи є змога ремонтажувати площадки для балістичних ракет, націлених на нас, – я кажу про ті, які там мали американці, коли правили колонізатори? А по-друге, поговоріть з Степановим – треба до кінця збагнути Глебба, включаючи, звичайно, «гонконзький вузол».
… До Нагонії Константинов вилетів нічним рейсом; прилетів туди на світанку; з Степановим зустрівся вдень. Напад узяв квитка на дев'яту годину вечора.
Константинов виклав Степанову суть проблеми стисло, карбуючи слова; закінчив він так:
– Глебб, Лао. Вузол Гонконгу. Наркотики, ЦРУ, гонконзька таємна служба. Чи не змогли б ви допомогти нам розплутати все це?
– Лао – людина містера Ліма?
– Мабуть.
– Це не відповідь, Костянтине Івановичу. Точніше, «так» чи «не так».
– А ми не знаємо. Тому я й прилетів до вас, Дмитре Юрійовичу, саме з цього приводу. Але зараз найбільше пас цікавить Глебб.
– Якою мірою він небезпечний для інтересів нашої країни тут, у Нагонії?
– Значною. У нас є деякі підстави вважати, що він – ланка в ланцюгу, котрий зв'язує ЦРУ з їхнім агентом у Москві.
– Шпигун у Москві? Росіянин?
– Ми не знаємо. Поки що принаймні не знаємо.
– Тема зрадництва мене цікавить, – сказав Степанов. – Що це воно таке, до речі, як гадаєте?
– Аномалія, – впевнено відповів Константинов. – Більше того, мені здається, що зрада – взагалі категорія патологічна, невластива нормальній людині.
– Чи не полегшуєте пояснення проблеми, Костянтине Івановичу?
– Навпаки. Ускладнюю, Дмитре Юрійовичу. Але я висловлюю свій власний погляд, чи варто підстроюватись під інші?
– Тільки я не дуже вмію знімати прихованою камерою і бігати по дахах, – усміхнувся Степанов.
– У вас любительське уявлення про роботу контррозвідки, – Константинов теж усміхнувся. – Державна безпека займається питаннями державними, а якщо так, то основний інструмент наш – голова, а не акробатичний хист…
– Як і чим саме я можу допомогти?
– Діло це, звісно, ризиковане, Дмитре Юрійовичу, а ми до вас, пробачте, ставимось по-хазяйськи – ваші книги й фільми потрібні країні. Тому будьте обережні, гаразд? Річ у тому, що тут, у Нагонії, працює американський журналіст Дональд Гі…
ТЕМП
«Центральне розвідувальне управління.
Цілком секретно.
«Операція «Факел» вступила в останню стадію. Всю підготовку закінчено. Необхідно погодити з Пентагоном проблему поставки вертольотів для групи Огано найближчим часом.
Стадії плану:
У день X (субота чи неділя, в ці дні майже неможливо звернутися в ООН) три роти десантників з групи Огано, одягнені в форму народної міліції Нагонії, висаджуються з вертольотів у передмісті Савейро, де на них чекатимуть двадцять бронетранспортерів і п'ятнадцять легких танків, передислокованих з джунглів (пункт В вже обладнано для зберігання палива).
Танки й бронетранспортери з десантниками займуть президентський палац і, якщо Грісо відмовиться добровільно передати владу демократичній більшості, тоді розпочнуть дії, обумовлені бойовою ситуацією.
Палац повинні захопити о 8.30, тобто за тридцять хвилин до того, як почне працювати телебачення Нагонії.
О 9.00 група парашутистів викидається в телерадіоцентр і плівка з підготовленим зверненням до нації генерала Огано вийде в ефір і на екран.
Текст звернення Огано додається.
Резидент ЦРУ Роберт Лоренс».
Цілком секретно.
Текст звернення генерала Огано до народу Нагонії, підготовлений заступником резидента Глеббом.
«Дорогі співвітчизники! Брати й сестри! Діти й старики!
В ці хвилини я звертаюсь до вас із словами поваги, гордості й любові!
Я поздоровляю вас з визволенням з-під іноземного ярма, я пишаюся тим, що ви знайшли в собі сили розірвати кайдани й сказати «ні» новому рабству, нав'язаному вам клікою продажного авантюриста Джорджа Грісо, якого розтерзав натовп обурених громадян у його розкішному палаці.
Введений у країні стан облоги буде знято зразу ж, як тільки ми покінчимо з економічним хаосом, розрухою і терором. Ми заявляємо з усією пристрасною революційною рішучістю: нація знищуватиме тих, хто виступає проти свободи й незалежності, хто намагається чинити опір волі більшості.
Я беру на себе відповідальність за розстріл на місці без суду всіх тих, хто підніме руку на святу справу національної свободи.
Я заявляю – від імені Надзвичайної Асамблеї нації, яку створено сьогодні вночі і яка взяла на себе функції позбавленого влади уряду зрадників, – що всі договори, укладені клікою Грісо, вважаються з цієї хвилини недійсними.
Я звертаюся – від імені Надзвичайної Асамблеї нації – по негайну воєнну й економічну допомогу до всіх тих, кому дорога ідея миру, незалежності й свободи.
Дякую за увагу».
«Резидентові ЦРУ Роберту Лоренсу.
Директор, ознайомившись з матеріалами, підготовленими у відділі стратегічного планування, висловив ряд критичних зауважень, які ви повинні врахувати, коли готуватимете остаточний план для затвердження вищими керівниками.
Директор вважає, що всі необхідні корективи треба внести протягом найближчих трьох-чотирьох днів, бо – цілком можливо, – що день початку операції «Факел» буде перенесено; мабуть друга неділя цього місяця.
Зауваження директора знищити зразу ж після прочитання.
Заступник директора ЦРУ Майкл Велш».
«Резидентурі – Роберту Лоренсу, Джону Глеббу
(копія в Міністерство оборони, Центагон).
Цілком секретно, після прочитання знищити.
Передаємо інформацію з Москви від Розумного, яку одержали через останню тайникову операцію в об'єкті «Парк».
«На червень-липень планується відправка суден, приписаних до порту Одеса. Судна виходять з Мурманська через добу, по чотири в кожному каравані, починаючи з п'ятниці. Військового прикриття суден не передбачено.
Заступник директора ЦРУ Майкл Велш».
Константинов
На аеродромі, біля трапа літака, що прибув з Нагонії, Константинова зустрів полковник Коновалов.
– Ми знайшли за цю добу Вінтер, Костянтине Івановичу, – сказав він. – Тільки мертву. Її ховають сьогодні.
Константинов не зразу збагнув:
– Кого ховають? Вінтер? Що таке?…
За півгодини його вже чекали в кабінеті.
– Запалення легенів, – доповідав Проскурін. – Покашлювала останнім часом, але все одно їздила на корт. Температурила, приймала багато аспірину, хотіла подолати хворобу, думала, дрібниці. Звалилася в Дубова. Звідти її й одвезли до лікарні.
– Хто такий Дубов?
– Її приятель, кандидат наук…
– Що ви про нього знаєте?
– Ми ще про нього нічого не з'ясували.
– Оце так?! Диво яке! Квітуча жінка, тридцяти років… А чому вчора на роботі в неї нічого про це по знали?
– Дубов увечері подзвонив, сьогодні поминки, він усіх її друзів збирає…
– Зможете послати туди когось?
– Навіщо?
– Вас не дивує її смерть?
– Ні. Тепер шаленіє якась легенева епідемія, капітан Стрельцов довідався про це в інституті удосконалення лікарів…
Увечері Проскурін доповів, що на поминках був його співробітник, який колись учився разом з Глібом Грачовим, приятелем Вінтер, отже, підхід знайшли, Грачов сам запросив його, подзвонивши попередньо Дубову.
Той відповів, що приходити можуть усі, хто «хоче пом'янути Олечку, двері квартири відчинені для всіх».
– Ну й що там було? – спитав Константинов.
– Батько ледве живий, побув хвилин з тридцять, а потім Дубов викликав «швидку допомогу», відвезли старого – єдина ж донька… Говорили про неї всі дуже добре, щиро говорили… Дубов плакав: «Тепер я маю право відверто сказати, що ховаю найдорожчу мені людину, немає дорожчої за неї і не буде». Обручальний перстень надів їй на палець – уже на кладовищі…
– Зотову телеграму дали?
– По-моєму, ні.
– Чому?
– Вони ж фактично розлучені…
– Коли вона захворіла?
– Сусід Дубова розповів, що ввечері їй стало дуже погано, Дубов їй гірчичники ставив, робив гірчичну ванну – ноги парив; розгубився, каже старий, але робив усе, що міг.
А вранці викликали «швидку допомогу», та вже було пізно, не могли її врятувати…
– Нічого не розумію, – повторив Константинов. – Абсолютно нічого. До сусіда, до Дубова – до всіх придивіться, будь ласка.
Панов доповів, що останні три дні – тобто після смерті Вінтер – радіограм з розвідцентру ЦРУ не надходило.
– Значить, вона їх приймала? – задумливо спитав Константинов, глянувши на Проскуріна.
– Більше нікому.
– Невже? – Константинов похитав головою, дістав сигарету, не кваплячись зняв з неї целофан. – Збирайте людей, обговоримо становище.
… Але вранці, о 7.15, як і досі, афінський розвідцентр надіслав своєму агентові в Москву коротку радіограму[5]5
В тексті нерозшифрованої телеграми ЦРУ було сказано: «Сьогодні ми прочитали ваш контрольний сигнал. Зустріч відбудеться в умовленому місці, як завжди. Ваші друзі Д. і Л. (Примітка автора.)
[Закрыть].
– Отже, не Вінтер? – спитав Константинов, запросивши до себе Проскуріна й Панова.
– А може, вони ще не знають, що вона померла, – заперечив Проскурін.
– Може, й не знають… А що Вінтер робила останніми днями? З ким зустрічалась? Про що говорила?
– Раїса Ніязметова сказала, що Вінтер була в неї перед самою смертю, звичайна собі зустріч подруг, нічого важливого, балачки, та й годі.
– Ви щось розумієте? – спитав Константинов Панова. – Я – нічого, зовсім нічого не розумію. Знаєте що, – він обернувся до Проскуріна, – я сам поїду до Ніязметової, все-таки з Вінтер я був знайомий, розмова може виявитися предметнішою. Попередьте її, будь ласка, про мій візит – чим скоріш, тим краще…
Та поїздку до Ніязметової довелося відкласти: генерал-лейтенант Федоров несподівано викликав до себе Константинова, Проскуріна і Коновалова. Обличчя в нього було дуже бліде, аж синє. Він сидів, поклавши перед собою руки на стіл, і було видно, що пальці його, які міцно тримали кольорові олівці, холодні як лід, навіть нігті посиніли.
– Ні для кого з вас не буде відкриттям, – мовив він, – коли я дозволю собі повторити, що розвідка не вестиме протягом року радіомонологу. Існує зворотний зв'язок, про який ми не маємо найменшого уявлення. Це діалог, жвавість якого, як ми мали змогу впевнитися, залежить від напруженості, що посилюється нині на Африканському континенті, конкретно – в Нагонії. Висновок очевидний: джерело – добре обізнана особа, інформує хазяїв з широкого кола питань. Отже, кожний такий діалог завдає нам чималих втрат. Визначити їх розмір – неможливо. Ми визначимо, звичайно, але чим пізніше, тим більшу ціну заплатимо за його компенсацію. Ось так. А тепер ознайомтесь із спецповідомленням, яке мені щойно передали в керівництва…
Федоров розгорнув червону папку, покашляв і, не поспішаючи, мало не по складах прочитав:
«Сьогодні о п'ятій годині ранку, коли вже підходили до берегів Луїсбургу, підірвалося транспортне судно «Гліб Успенський», приписане до порту Одеса, з вантажем для Нагонії. Судно вийшло з Мурманська, маючи на борту сільськогосподарську техніку, вантажні машини й ліки. Загинули три члени екіпажу».
Федоров уважно подивився на чекістів і знову став терти руки, немов гріючи їх.
– Мені здається, що ця акція – самодіяльність ЦРУ. Уряд не міг санкціонувати таку безсоромність – зрештою, вони розуміють – ситуація така, що приховати цього не вдасться.
Федоров помовчав і майже пошепки, стримуючи себе, сказав:
– Мені здається також, що після повідомлення про загибель нашого корабля Фелікс Едмундович подавав би у відставку! Ясно? Бо ми в цьому винні. Ми! Славін мудрує в Луїсбурзі, ви тут плани накреслюєте, а шпигун нищить людей і техніку! Не можете знайти – так і скажіть, поставимо інших!
– Славін гідно виконує свій обов'язок. Я ж готовий подати у відставку негайно, – стиха мовив Константинов.
Федоров зняв руки зі столу:
– Що стосується відставки: спершу зробіть те, що вам належить зробити, генерале. Це все. Можете йти.
