Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 36 страниц)
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1Рано-вранці з Києва виїхали гінці до Переяслава, Чернігова, Смоленська, Новгорода-Сіверського, Трубецька та Рильська. Святослав і Рюрик скликàли князів до походу на половців. У Новгород-Сіверський вирушили Кузьмище і Ждан.
Мчали вони без відпочинку, і на п’ятий день, об обідній порі, добралися до Новгорода-Сіверського.
З високої гори, де розкинувся посад, фортецю було видно як на долоні, бо лежала вона в улоговині, між Десною і широким яром, на самою природою укріпленому шпилі, і займала весь той просторий шпиль, забудований князівськими хоромами, собором, гридницею, конюшнею, зброярнею, кухнею та іншими допоміжними будівлями. Могутні вали, насипані понад самим краєм обриву, дубові, потемнілі від часу заборола та вежі, глибокий рів, що відділяв шпиль від материка, перекидний міст через нього та вузький, вигнутий черепашкою, щоб утруднити дії нападників, під’їзд до ґратчастої залізної брами, що піднімалася й опускалася на цепах, – усе це робило фортецю неприступною.
Кузьмище затрубив у сигнальний ріг, що висів у нього біля пояса.
На валу з’явилося кілька воїв-севрюків.
– Ге-гей! Звідки? – загукали вони.
– Від князя київського Святослава до князя Ігоря! – відповів Кузьмище.
Їх впустили у фортецю, провели до хоромів. У просторих сінях до них вийшов молодик у оксамитовому каптані та жовтих чоботях на залізних підковах. Був він красень. Груди колесом, на щоках рум’янець, кучерявий русий чуб безладно спадав на лоба, у злегка нахабних очах – лукаві вогники.
– Хто такі? – спитав зверхньо.
– А ти хто? – у тон йому відповів Кузьмище.
Молодик здвигнув плечима, усміхнувся, мов добрим знайомим.
– Я син тисяцького Рагуїла – Янь.
– А ми посланці від київського князя Святослава до князя Ігоря.
– Почекайте до вечора... Князь з княгинею Євфросинією приймають гостей.
Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопів носом.
– Хлопче! Та чи ти відаєш, що говориш? У нас до князя спішні вісті! Похід на половців готується! А ти – до вечора! Ха! Бачили таке?
Цей хлопець, Янь, видно, ніколи не сердився. Він розгонисто зареготав і жартома штурхнув старого гридня в груди.
– Чого кричиш, борода? Відразу сказав би про похід! – І розчинив двері: – Заходьте!
У великій світлиці, незважаючи на те що день був сонячний, стояли сутінки. Кольорові шибки пропускали мало світла. В кутку, перед образами, горіли свічки.
Гінці вклонилися, привіталися.
Ждан відразу впізнав князя Ігоря, хоча бачив його лише один раз кілька років тому, коли той приїздив до Путивля. Він не змінився: ті ж проникливі суворі очі, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно підстрижена борідка різко відтіняли чистоту худорлявого обличчя, а міцна шия і широкі плечі свідчили про неабияку силу. Мав він тридцять і три роки. Поряд з ним, на чільному місці, сиділа русокоса красуня-жона – княгиня Євфросинія... А далі за столом темніло кілька чоловічих постатей, але розглядати їх було ніколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Ігор розкинув руки:
– Кузьмище! От не ждав! Скільки ж це літ я тебе не бачив?
– Та вже, мабуть, чотири літа... З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Київ ішли, щоб відвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обійшов нас з тилу та й припер до Дніпра. Мусив я шугнути у кущі!.. А тобі ж, княже, як поталанило?
– Ха-ха-ха! – зареготав Ігор. – Ну й нагадав ти історію!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв біля берега, і теж втекли – перевели дух аж у гирлі Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли підростуть наші діти – мій син Володимир, а ханова дочка, – стати сватами... Гай-гай, як це давно було!.. А нині ти з чим до мене завітав?
Кузьмище подав пергаментний сувій. Ігор зламав воскову печать, розгорнув і почав читати вголос. Святослав сповіщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князів у похід, щоб відомстити нападникам.
– От тобі й сват! – вигукнув, дочитавши, Ігор. – От тобі і Кончак! Заприсягся бути сватом, а тепер плюндрує Руську землю! Га? Дуже він знахабнів останнім часом. Підбив під свою руку кілька орд і вважає себе великим ханом... Наробить він лиха, якщо не дати відсічі!
– Однак же не на Сіверську землю він напав, а на Переяславську, – подав голос із-за столу чорнявий молодик у червоному князівському корзні. – Хай Володимир Глібович і чухає боки! А ми далеко!
– Е-е, Святославе, від Дмитрова до Путивля зовсім недалеко! Звичайно, син Глібів загордився, вважає, що він зі своїм Рюриком – пуп землі Руської. Видав сестру свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичів, цурається, не родичається!.. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пішов далі. А коли б пішов? Хто відає, куди б він повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твій благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Київський правильно чинить, що йде в похід.
Він знову повернувся до гінців:
– Князі уже виступили?
– Коли ми від’їздили, то вже збиралися. Вони мали перейти Дніпро і ждати в Ольжичах Ярослава Чернігівського, а потім рушити до Лохвиці на Сулі. По дорозі до них мав приєднатися переяславський полк...
– Отже, нам теж іти до Лохвиці... Ти готовий, Всеволоде? – запитав Ігор могутнього з виду чорнявого мужа, що сидів по праву руку від нього і спокійно, ніби мова йшла про якісь дрібні буденні діла, обгризав гусяче стегно.
Це був Ігорів молодший брат, князь Всеволод Трубецький.
– Мої кмети [24]24
К м е т и – тут: кінні воїни.
[Закрыть] завжди готові. Два дні на збори – і ми в путі, – відповів Всеволод. – Я з радістю розімну своїх коней та й сам погуляю в степу.
– А ти, Святославе, княже Рильський? – повернувся Ігор до молодика у червоному корзні.
Той розпростав вузькі юнацькі плечі, гордо випростався. На його жовтуватому обличчі пробився ледь помітний рум’янець, а трохи розкосі очі блиснули молодецтвом.
– Я теж готовий, стрию. Сьогодні ж помчу до Рильська! А за два дні виступлю до Путивля, де зустрінуся з тобою і стриєм Всеволодом.
– Ну, от про все і домовилися!
Тут підвівся отрок, що сидів непорушно по праву руку князя Всеволода. Було йому літ чотирнадцять, але темні брови і густий темно-русий чуб, зачесаний назад, робили його трохи старшим на вигляд.
– Княже, – промовив він деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвінкість і почав ламатися, – а мені ти дозволиш піти в похід?
Ігор пильно глянув на підлітка, і в його очах спалахнула ніжність. Це був його син, первісток, і любив він його більше, ніж інших дітей.
– Володимире, я радий за тебе. Ти справжній Ольгович! – з гордістю промовив князь, милуючись сином. – Мені приємно, що в тобі живе ратний дух наших предків. Безперечно, ти підеш зі мною! Бо вже час починати! Але підеш уже не простим воєм, а князем, на чолі путивльських стягів, бо віднині Путивль належить тобі!
– Отче, який я радий! – вигукнув княжич захоплено і, підбігши до князя, поцілував його в плече. – Я сьогодні ж вирушаю до Путивля! Я зберу свій полк! Я приготую все, щоб достойно зустріти князів у себе в Путивлі!
Потім наперед виступив Ждан і простягнув Ігорю свій сувій.
Ігор почав, як і перший лист, читати вголос. Святослав Київський розповів про втечу юнака з половецького полону, про зустріч з Кончаком і Самуїлом. А наприкінці радив Ігореві взяти Ждана на князівську службу, «понеже отрок міцний, сміливий і розумний вельми і буде князеві не тягарем, а радістю, і понеже боярин Славута теж просить за сіє».
Ігор з цікавістю оглянув добре скроєну постать отрока, так розхваленого Святославом.
– Ти севрюк?
– Севрюк. Я з Путивльської волості, княже. Над Сеймом було колись сільце Вербівка, якщо знаєш...
– Чому було?
– Половці дотла його спалили.
– Воно й зараз є... Правда, в ньому кілька хат усього... Але є!
– То, може, і з мого роду хто залишився? – скрикнув Ждан. – Ото була б радість!
– Коли-небудь дізнаєшся... А зараз ти хочеш, я так зрозумів, поступити до мене на службу. І за тебе клопочуть князь Святослав та боярин Славута... Що ж ти вмієш?
– Руки й голову маю – то й умію немало... Чого не вмію – навчуся!
– Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмієш? З лука стріляти? Мечем та списом орудувати?
– Біля коней я змалечку... А в Половеччині три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея... Вмію і мечем рубнути, і списа метнути!
– А ще що?
– Читати вмію і писати...
– Навіть так! Та ти просто знахідка для мене! Ви чуєте? Він навіть читати й писати вміє! А по-половецькому гомоніти навчився?
– Був час і для цього, княже... Який біс хотів би, так біда навчила!
– Гм... Ти з простих смердів?
– З простих, княже.
– А хочеш із грязі та в князі?
– Ні, я цього не хотів, коли добирався на рідну землю. Це вже князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута... Чув про Славуту, княже?
– Ще б пак! Це ж мій учитель... Він навчав багатьох Ольговичів!.. Ким же ти хочеш бути?
– Ким накажеш, княже... Після Половеччини ніяка робота не страшна – був би кусень хліба та куток теплий...
Ігор замислено затарабанив пальцями по столу – щось міркував. Однак було видно, що хлопець йому подобається.
– То кажеш – любиш коней і вмієш доглядати їх?
– Люблю, княже, і вмію.
– Тоді я беру тебе... Мені якраз потрібен конюший, бо старий упокоївся.
– Дякую, княже. Старатимуся.
– Але не думай, що тобі в мене буде солодко. Муситимеш супроводжувати мене в усіх походах, у битвах! Якщо боїшся, то ще є час передумати і відмовитися.
– Я залишаюся у тебе, княже, – твердо сказав Ждан.
– От і гаразд, – завершив розмову Ігор і повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловіка, що сидів віддалеки разом з Янем: – Рагуїле, покажи новому конюшому стайні, коней, конюхів, потурбуйся про житло та одяг і дай притулок гінцям князя Святослава!..
– Слухаюся, княже, – статечно вклонився, підводячись, Рагуїл. – Зараз ми з Янем все зробимо!
2У полі, біля Ольжич, на лівому березі Дніпра, розкинувся військовий стан. Третій день безперервно горіли у снігах багаття, вої варили куліш з яловичиною, сушили онучі біля вогню, самі грілися, бо в наметах, що гулко лопотіли під вітром, ходив мороз.
Довкола наметів у два ряди поставлені сани – голоблями в поле на випадок несподіваного нападу. На санях – зброя, кольчуги, щити, сухарі, крупи, солонина, заморожене м’ясо, овес... Довкола не вгаває тисячоголосий людський гомін та кінське іржання.
А вої все прибувають і прибувають.
Великі князі Святослав і Рюрик ждуть з Чернігова князя Ярослава з дружиною. Святославові не терпілося побачитися з братом – виїздив назустріч у поле, за Ольжичі. Той прибув лише надвечір. Без війська, з невеликою дружиною для охорони.
Святослав глянув – потемнів на лиці. Невже і цього разу любий братик приготував якусь каверзу? Це вже не вперше.
Як тільки посів після нього чернігівський стіл, так і став гнути по-своєму – сторонитися старшого брата, заводити дружбу з Ігорем та Всеволодом, відокремлюватися від Києва, ухилятися від спільних походів на половців, загравати з ними і навіть укладати якісь там угоди... Хотілося Святославу сказати різке слово, але стримався, тільки подумав:
«Ох, брате, брате! Невже заздриш мені? Невже і тебе, як інших, спокушає великокнязівський стіл? Дурний єси! Не зазнав ти гіркоти мого становища – бути великим князем і мало що могти! Сидіти на золотому столі київському, що належав колись великим князям Святославу, Володимиру, Ярославу, Володимиру Мономаху, і відчувати себе другорядним князем землі Руської! Бо хіба ж зрівняєшся по кількості воїв та по багатству з Ярославом Галицьким чи особливо з Всеволодом, князем Володимиро-Суздальським? Тільки й слави, що князь великий Київський. Який душевний біль, яка гризота в серці!.. Ох, брате, брате! Ось і тепер явився без війська. Знову мудруватимеш, хитруватимеш, викручуватимешся. Ти завжди такий – з самого малечку! Хитрунчик! Мазунчик мамин!»
Хотів відразу запитати, що трапилося, хотів різке слово мовити, але промовчав. Любив молодшого – на цілих п’ятнадцять літ! – брата, любив у ньому своє дитинство, свою молодість. Глянув у його хитруваті карі очі – мовчки обняв, поцілував у шорсткі, покриті інеєм вуса і повів до натоплених князівських покоїв.
А там уже заждалися: великий князь Рюрик, сини Святославові – Всеволод Чермний та Олег, торчеські хани Кунтувдей та Кулдюр, що зі своїми чорними клобуками сиділи по Росі та Стугні і за це служили збройно київським князям, воєвода Андрій та воєвода Роман Нездилович, боярин Славута, старий воєвода Тудор.
Після взаємних привітань сіли до столу. Їли, пили, говорили про се, про те, а коли наситилися, Святослав відклав набік ложку і сказав:
– Братіє, нині зібралися ми всі тут, окрім князів Володимира Переяславського, Ігоря Новгород-Сіверського, Всеволода Трубецького та Святослава Рильського. Вони мають приєднатися до нас на Сулі, щоб рушити на окаянного Кончака. Якщо ми не вдаримо по ньому сьогодні, то він, возгордившись, нападе на землю Київську і Чернігівську, і Сіверську завтра. Зібрали ми нині силу немалу – то, може, й рушимо? Хто як мислить?
Святослав добре знав думку всіх, хто сидів за столом, окрім братової, і чекав, що скаже Ярослав.
Ярослав мовчав. Спокійно дивився на великого князя і, розчервонілий з морозу, задумливо куйовдив лівою рукою густу чорну бороду. Був він не старий, мав сорок чотири роки, а поряд із обважнілим, зовсім сивим Святославом виглядів ще молодшим. Так що його можна було швидше прийняти за сина Святославового, ніж за брата.
Тишу порушив Рюрик:
– Що ж тут мислити? Зібралися всі – отже, в похід! Завтра ж і рушаймо! – і пристукнув рукою по столу.
Це був діяльний, розумний, хоча запальний, гарячкуватий князь. Рано здобувши київський стіл, він вів довгу і вперту боротьбу проти Святослава, який всіма силами намагався вигнати його з Києва. Не раз спалахували між ними котори [25]25
К о т о р а – сварка, чвара, міжусобиця.
[Закрыть] і люті січі, не раз лилася на берегах Дніпра кров їхніх воїв. А три роки тому Святославів двоюрідний брат князь Ігор навіть привів з собою Кончака та Коб’яка з ордами на допомогу. Правда, всім – і Святославу, і Ігорю, і Кончаку – довелося тікати без оглядки. Половці були порубані на березі Дніпра, біля Чортория, загинули хани Козл Сотанович та Кончаків брат Єлтут Атракович, два сини Кончака потрапили в полон. Однак повністю скористатися з цієї блискучої перемоги Рюрик так і не зумів. Йому на перешкоді стало впливове, багате і могутнє київське боярство, яке стомилося і почало розорятися від безперервних кривавих міжусобиць, однак не хотіло мати в Києві сильного князя, бо боялося обмеження своїх прав і свобод. Тому ліпші київські мужі порадили Рюрикові, нібито для блага Руської землі, поступитися владою і віддати Святославові Київ, а собі залишити Київську землю. Рюрик погодився і сів у Білгороді. А що він мав робити? Без боярства, без київської раті, без підтримки чорних клобуків, що набирали все більшої сили на окраїнах Київської землі, він міг би втратити все... Ось так у Київському князівстві з’явилося два співправителі – Святослав та Рюрик. Обидва досить могутні володарі, бо Святослав, крім Києва, ще мав обширні володіння у Сіверській землі, а Рюрикові володіння простиралися від Сули на сході і Росі на півдні до Горині і Прип’яті на заході та півночі. І все ж цей дуумвірат [26]26
Д у у м в і р а т – спільне правління двох осіб.
[Закрыть] означав разом з тим і слабкість Київського князівства, бо між співправителями хоч і панував мир, одностайності не було.
Зараз Рюрик не міг уторопати, чому Святослав висловився так туманно, невпевнено. Хитрує? Який смисл? Сам же затіяв похід!
– Безперечно, йти! І погромити поганих! – повторив він і обвів усіх присутніх суворим поглядом своїх холодних крицево-сірих очей.
Його зразу ж підтримав хан Кунтувдей, дебелий круглоголовий торк [27]27
Т о р к и – тюркське плем’я, що було на службі у руських князів.
[Закрыть] років сорока. Він долонею протер сите, обсмалене морозом лице, блиснув вузькими чорними очима.
– Чому князь Святослав так питає? Для чорних клобуків хан Кончак, а особливо хан Коб’як – ворог... Людей б’є, скот грабить... Чорний клобук іде в похід на хана Кончака і зловить його на аркан!
Хан Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав головою. А старший син Святославів Всеволод Чермний, прозваний так за рудий, аж червоний, колір чуба і бороди, здивовано знизав плечима.
– Хто ж проти походу? Хіба є в кого інша думка? Військо зібране, готове в путь – не розпускати ж його по домівках!
Ярослав усміхнувся кутиками уст. Який гарячий у нього племінник! І, здається, натякає на нього, пускає невидимі стріли в свого стрия? Ну що ж, він прийме виклик!
– Я проти, – промовив він тихо і ще тихіше повторив:– Я проти...
Всі голови обернулися в його бік. Чи не почулося їм? Святослав стиснув зуби. Він так і знав! Хитромудрий Ярослав приїхав для того, щоб знову, як це бувало вже не раз, викинути коника!
– Чому, брате? – запитав, ледве стримуючись. – Ти ж знаєш, що без тебе, без твого могутнього і хороброго полку ми не можемо сподіватися на остаточний успіх... Для задуманого походу в глибину Половецької землі потрібні великі об’єднані сили! Ти ж підведеш нас усіх!
– Нині, браття, не ходіть! – з притиском сказав Ярослав. – Який зимою похід? Одні муки! Сніги, морози, безкормиця для коней... На носі – весна. Розтане – буде ще гірше... Давайте виждемо час і, якщо дасть Бог, влітку підемо. Зберемо ще більшу силу, погромимо половців і заженемо Кончака за Дон, аж в Обези, як колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака... Залишилося ж зовсім небагато ждати – березень, квітень, травень... Зате підготуємося як слід!.. Та й недужий я зараз...
– У нас уж все готове, княже, – чого ждати? Ніби для нас первина робити зимові походи! Кончак же не ждав весни, а напав у найлютіші морози, в снігопади. І безкормиці не боявся! – вигукнув Рюрик.
За столом запанувала тиша. Ярослав не поспішав відповідати Рюрикові на його справедливі слова, кривив губу.
Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потім тихо почав:
– Княже Ярославе, якщо між братією не буде злагоди, то ні сьогодні, ні завтра не підемо ми на половців і не заженемо їх за Дон чи в Обези. Всі біди землі нашої – від гордині князівської, від того, що князі про мале «се велике» почали мовити і, маючи волость, накидати оком на чуже – се моє і те моє теж!.. Ні, братіє, так не годиться! Котори та усобиці – то загибель землі нашої! Погані дивляться, що між князями немає миру, і без страху нападають на наші села та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають...
– Брате, я не зачинаю усобиць, я тільки кажу, що не хочу йти зараз у похід, – стримано заперечив Ярослав. – Не хочу мордувати ні воїв, ні себе...
– Коли б тільки це, Ярославе, – перебив його Святослав. – Коли б тільки це... Та боюся, що причина в чомусь іншому... От тільки не розумію в чому... Коли помер наш батько князь Всеволод, то я замінив його тобі і при цьому не раз повчав, що не книжна премудрість прикрашає князя, а його бажання служити землі своїй, уміння смиряти свою гординю перед старшим князем – батьком чи братом, вуйком чи стриєм, що посідають великокнязівський стіл. Смирення молодших зміцнює Руську землю, зарозумілість руйнує її. Пощо руйнуєш братню злагоду і любов? Ми з князем Рюриком нарешті дійшли згоди – і настав мир на Руській землі, а ти хочеш його при корені зрубати. Негоже так чинити, княже!
Ярослав почервонів, на лобі у нього виступив піт. Комусь іншому відповів би різко, сердито, ні від кого не потерпів би подібних слів. Та Святославові, який у дитинстві замінив йому рано померлого батька, не смів сказати різкого слова. Хитрувати міг, лицемірити міг, а прямо, відверто сказати не смів. Тому заперечив тихо:
– Брате, все, що ти мовиш, то істинна правда. З одним не можу погодитися – що я сію зерно незгоди між братією. Не йти в похід – це ще не означає, що я розпочинаю усобицю. Ні, я просто не готовий до походу. І військо моє не готове, і сам я погано себе почуваю. Хіба можна за це осуджувати?
Всі надовго замовкли. За столом запала гнітюча тиша. Святослав відчував, що Ярослав нещирий, що причина відмови у чомусь іншому, а не в недузі. Та не хотів він затівати на людях сварку з братом. Князі Всеволод Чермний і Олег, бачачи, що батько мовчить, теж не сміли нічого сказати. Хани утупилися вузькими очима в стіл і нічим не виявляли своїх почуттів. А воєводи Андрій, Роман і Тудор, дотримуючись неписаного закону, що менші говорять тоді тільки, коли їх питають, взагалі за вечір не проронили жодного слова.
Врешті знову заговорив Рюрик. Заява його було для всіх як грім серед ясного неба.
– Якщо князь Ярослав не йде, то я теж не йду! Оборона Руської землі – наш спільний обовя’зок, а не тільки мій чи Святославів!
Хтось крякнув. Святослав розвів руками. Не вистачало, щоб князі, ще не вирушивши в похід, пересварилися. Що ж тоді сказати війську? Як пояснити, що одні князі йдуть у поле, а інші вертаються додому? Відмінити похід? Але ж сіверські князі досі простують до Сули. Що ж вони скажуть, коли нікого там не застануть? Та й Володимир Глібович уже зібрався і чекає сигналу... Ох, як усе негарно складається!
– Братіє, бачу, поспішив я з походом, – почав він з болем у голосі. – Не домовився заздалегідь, не попередив...
Хотів швидше, щоб до весняного бездоріжжя повернутися назад... У цьому моя вина... що ж нам тепер робити? Припинити похід? Але ж віз покотився з гори – не легко його зупинити... Тому ось що я намислив: якщо князі Ярослав і Рюрик не йдуть у похід, то й мені негоже це робити. Я теж повертаюся додому... Однак військо піде в поле! Замість себе я настановляю князя Ігоря як найстаршого і найбільш смисленого. А до зустрічі з ним полки поведе мій син князь Всеволод... Мета походу та ж сама – перейти Ворсклу, знайти половецькі кочів’я і погромити їх! Бажано зустрітися з самим Кончаком... Ти не перечиш, княже Рюрику?
– Ні, не перечу... Свій полк я вручаю князю Володимиру Глібовичу. А до зустрічі з ним поведе його воєвода Андрій.
Святослав полегшено зітхнув. Здається, пощастило виплутатися із безглуздого становища, в яке завів усіх своїм лукавством брат Ярослав.
– Тоді досить розмов. Віддайте полкам наказ виступати завтра зі сходом сонця!
