Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 36 страниц)

3

Кза  був сам  не  свій.  Довго бісився, кляв усіх,  вивергав з чорного рота найстрашніші погрози та лайки, а потім, зовсім вибившись із  сил, згорблений і  понурий,  торкнув коня  і рушив до  своєї похідної юрти. Зайшов – і  ліг  на  кошму відпочити. Але  й  цього зробити йому не  пощастило. Несподівано в кіш  з криками та плачем ввалився якийсь розвихрений, збуджений кінний  загін половців і  зупинився перед ханським шатром.

Кза  схопився в тривозі, відкинув полог.

– Що  там?

– Біда,  хане!  Біда!   Нас   розбили,  а  хан   Костук  поранений!

– Як  це  – розбили? Хто  поранив хана?

– Уруси  напали на  нас... Несподівано... До  Клевені ми не  дійшли...

Кза  нічого не  міг  уторопати.

– Які  уруси?  Звідки? Де вони взялися?

Він   кинувся  до   похідних  носилок,   прив’язаних  до інохідців, що   йшли один за  одним. Там, в  уруських  подушках, лежав зблідлий, посірілий хан  Костук і тихо  стогнав.  Досвідчене око  Кзи відразу помітило, що  його  зятеві жити  недовго.  Очі   запали,  на   вустах  і  на   всьому лиці передсмертна  смага.

Кзу  аж струсонуло. Він схопився за голову, нахилився до умираючого.

– Хане, хто  тебе  так?   Як  це  трапилося? Адже  і  в  Сіверській землі  не  полишилося жодного воїна!.. О,  я нещасний!  Що  скажу твоїй  жоні, а моїй  дочці? Що  скажу малим твоїм сиротам – моїм  онукам? О, горе  мені!..  Хто ж це тебе так?   Скажи – і  я  без  жалю розіпну на  уруських хрестах і його, і весь  рід його!

Костук поволі розплющив очі.

– Хане, на мене напав князь Володимир, син  Святослава Київського... З цілим полком... Коли я не ждав  його... Бо і я ж,  як  і ти,  думав, що  раз  Ігоря нема, то й ніякого війська  уруського тут нема... А воно... не  так... Володимир багатьох побив, похапав... Я люто  оборонявся, та стріла влучила мені  в живіт... І я помираю....

– Де ж Володимир?

– Він  іде услід  за нами... Тікай!

– Чого  б  же   я  тікав?  Я  зустріну  його   і  відомщу за тебе!

Костук ледь-ледь поворухнув головою.

– Бачиш – ми  взяли в полон одного уруса... Обрізали йому  вуха,  і він  сказав, що  сюди  десь  пішов другий кінний полк... Князя Олега Святославича... Це  молодий, недосвідчений князь... Але  з  ним іде  старий воєвода Тудор... А то хитрий лис!.. Ти знаєш його... Коли б ти не потрапив у сильце,  хане!

Кза  на  хвилину завагався.

– Ти  знаєш це  напевно?

– Умираючи, урус  не  міг  збрехати...

– Куди ж подався Олег?

– Тим  боком Сейму... Десь  угору,  – прошепотів Костук і, непритомніючи, заплющив очі.

Кза  змінився на  лиці.

– Десь  угору!..  Але  ж  там  син!..  Чугай!.. Він  потрапить в уруську пастку!  Треба рятувати його!  О вай-пай!

Він  відразу наказав знімати облогу.

Минуло зовсім небагато часу,  і орду  з-під Путивля, на подив і превелику радість обложеним, мов  вітром здуло.  Все витоптуючи, нищачи на своєму шляху  села і вбиваючи бранців,  що  не  встигали за  кінними воїнами, вона покотилася вверх  по  Сеймові на  з’єднання з молодим Чугаєм.

Не  витримавши швидкої їзди, на  першому ж  привалі помер хан  Костук. Кза наказав загорнути його в  повсть, прив’язати до сідла  і везти з собою.

4

Любава згубила лік  дням і ночам. Довкола стояв теплий зелений ліс,  і вона йшла хтозна-куди – аби  подалі від  душогубів-кочовиків. Продиралася хащами, ведучи Жданка за руку  або  несучи на  плечах.

У лісі було моторошно. Такий він великий, високий, безконечний, такий кострубатий і начинений різними страхіттями: чорними дуплами, з яких, так  і дивись, виповзе гадюка, оброслими мохом  пеньками, всілякими звірами, птахами, гадами. А вони із Жданком такі  нещасні, беззахисні – босі, обшарпані. На  ній  – одна сорочка та  спідниця, на  ньому – коротенька полотняна сорочечка та штаненята. Невеликий це  захисток! А довкола скільки небезпек! То  продираються напролом,  трощачи кущі, могутні волохаті зубри, то,  хрюкаючи, промчить виводок вепрів на  чолі  з кабаномсікачем та веприцею, то скрутиться проти сонечка, якраз на стежині, холодний вуж,  а  вночі, коли, назгрібавши глиці, вони влягалися де-небудь під  ялиною, щоб  спочити, їх будили  диким реготом і шипінням сови  та сичі.

Страшно у лісі,   а  в  полі   ще  страшніше – там  можна наткнутися на  половців.

Вони зовсім охляли з  голоду. Чим тут  поживишся? Ні горіхів  ще,  ні  смородини чи  малини, ні  жолудів. Подекуди є, правда, сироїжки. Та хіба ними ситий будеш?  У пташиних гніздах шукали яєць,  а  знаходили голих   пуцьвірінків, що самі  їм назустріч витягували тоненькі шийки і широко роззявляли жовті  дзьобики. Пробували гризти дрібні кислиці та груші,  що часто  зустрічалися на їхньому шляху, та зразу  ж випльовували, бо таким кислим і терпким було  те їство, що судомою корчило рот.

Рятувалися суницями, що  цього раннього і жаркого літа густо  червоніли по  галявинах, але  мала це  була  запомога голодному шлункові.

Так  і брели вони лісом, знесилені, змучені, з подряпаними руками й  ногами, ледь  живі, аж  поки одного дня, опівдні, не  вийшли на  узлісся. Жданко ледве  чалапав. Любава  теж  відчувала, що  ось-ось упаде, – ноги підгиналися, в очах  хилитався світ.

Вони присіли на горбочку під сосною, звідки було видно широку галявину, що  полого спускалася до  якоїсь річки з болотистими берегами, і незчулися, як,  пригріті сонечком, поснули.

Прокинулися від тупоту, грюкоту, брязкоту зброї  та людського крику. Схопилися на ноги. Униз по галявині шалено мчали вершники. Їх  було  багато. І гнали вони коней так, ніби  доганяли кого  чи  хтось  за ними гнався.

Жданко притулився до  Любави,  затремтів усім   своїм тільцем.

– Половці!

Любава обімліла теж. Але, придивившись пильніше, безсило  схилилася плечем на сосну, полегшено зітхнула і залилася  сльозами.

– Та це  ж черлені щити!  Русичі!  Наші!

Вона притиснула Жданка до грудей, поцілувала в змарнілі  брудні щічки,  наповнені  жахом хлоп’ячі оченята і  не переставала повторювати:

– Це  ж наші, Жданку! Наші!

Вона хотіла  бігти  до них,  але  на  могла: ноги затремтіли, обважніли і мов  приросли до  землі. Хотіла  крикнути, щоб зупинилися,  щоб забрали їх  з  собою, але  й  крикнути не змогла: язик затерп, став  чужий, а в усьому тілі розливалося якесь радісне безсилля.

– Наші...

Та  чому  вони так  прудко мчать, так  поспішають? Чому передні, діставшись болота, зупиняються і,  повернувшись лицем до поля, звідки щойно прибігли, починають шикуватися  в густі лави? Чому  задні раптом проскочили мимо них, завернули праворуч і зникли за  лісом, що  даленіє на  тому боці  галявини?

Все це незрозуміло і дивно. Неясна тривога закрадається в серце, а глухий  стугін, що  докотився до  її слуху,  змусив оглянутися назад. О  небо!  О  лихо!  Звідти насувається, як несподівана грозова туча,  половецька орда.  Вже  видно гостроверхі шапки кочовиків, мають жовті  знамена із зображенням бичачих та собачих голів, небо  пропорюють золоті гостряки бунчуків, на яких  метляються довгі  кінські хвости, а далеко позаду здіймається вгору  сіра  курява.

Половці! Як  їх  багато!   Їх  значно більше, ніж  русичів, яких  вони, видно, переслідують! Зараз тут,  на  широкій галяві  спалахне бій.  Треба тікати!  Залишатися тут  небезпечно... Але  вона чомусь стоїть, чогось жде,  не  може  зрушити з місця. Врешті, зважившись на  щось, оглядається і знаходить   те,  що   їй  потрібно, –  старого, похилого, з  трьома стовбурами дуба,  здирається з хлоп’ям на  нього і всідається  у розлогу розкаряку.

Хай  буде,  що  буде,  а тікати вона вже  не  в змозі.

В ту ж  мить  мимо них  пронеслася, прогрюкотіла орда. З криком, гиком, свистом, з  високо піднятими шаблями половці з  ходу  вдарили на  русичів і  зчепилися з  ними  у смертельному рукопашному бою.  Заіржали, здиблюючись, коні, загриміли об червоні щити русичів половецькі шаблі, заблискотіли важкі руські мечі, розтрощуючи дерев’яні шоломи степовиків. Гул,  тріск, ґвалт, крик здійнявся від зеленого  берега до синього неба.

Половців було  більше, і мчали вони згори вниз, до лугу. Тому  й потиснули відразу русичів аж до болота. І ті,  затято відбиваючись, поволі відступали все далі назад. Уже не один русич  наклав головою, не  один поранений випустив з рук меча  і щита і, зігнувшись, зі всієї  сили чіплявся за гриву  чи за сідло, щоб  не  впасти на  землю.

Любава  з  жахом  шепоче:  «Це   кінець!  Їх  усіх  перерубають!»

Вона вже  не  думає про  себе, про  Жданка. Все  єство її там,  на  широкому купинястому березі, де ллється кров, де з останніх сил  тримається руське військо. Коли хтось  падає чи  опускає донизу червоного щита, вона скрикує і затуляє очі.

– Боже, Боже!  Що  робиться!

Серце її завмирає, сльози затуманюють зір. Вона  з жахом жде  невідворотного кінця.

Раптом Жданкові рученята обвили її шию.

– Тето  Любаво! Глянь – і там  черлені щити!  Глянь! Та як  багато!  – задзвенів його  голосочок.

Любава розплющила  очі  і  крізь сльози,  мов   крізь туман, глянула в той  бік,  куди  показувало хлоп’я. Із-за лісу, що   зеленів  по   той   бік   галявини,  виринали  кінні  лави русичів,  завертали  праворуч  і  щодуху   мчали вниз,  у  тил половцям.

– Наші! Жданку, це  наші!  – скрикнула дівчина і в пориві  радості міцно здушила малого в обіймах. – Ой,  любий мій  хлопчику, дорогесенький мій,  тепер ми  порятовані! Як же вони вчасно, любі  наші!  Як же вони зараз ударять по тих бузувірах! Бийте  їх,  бийте!   Порятуйте і  братів своїх, і  нас нещасних! Порятуйте!

Пізніше, після бою, Любава дізнається, що  на березі захищався з частиною свого полку молодий князь Олег  Святославич. Він  відтягнув на  себе  і  затримав усю  силу  хана Чугая  Кзича, давши можливість хитрому і досвідченому воєводі  Тудору, що  придумав цей  хід, обійти лісок і вдарити на половців з тилу.

Та   це   буде   пізніше,  а  зараз  дівчина  здригнулася  від страшного крику, що   злетів над   ордою, –  крику жаху  і відчаю!  Потрапивши в залізні лещата, між  молот і ковадло, половці враз  залементували, завертілися, завирували. Щойно  відчуваючи себе  переможцями, бо загнали урусів  у саме болото, вони раптом усвідомили, що  їх  обхитрили, заманили в  пастку, і ця  пастка за  ними вже  закрилася. Тепер одна   думка оволоділа ними  –  як   урятуватися, як   утікти звідси?

Здалеку для  Любави бойовисько нагадувало бджолиний рій,  що,  вирвавшись із дупла, загув,  заклубочився і поволі летів  хтозна-куди. Все на галявині змішалося, переплуталося – русичі і половці, живі  і мертві, поранені і ті, що  кинулися тікати без оглядки. Все там  збилося в один клубок, що ревів, гримів, стугонів, біснувався.

Так  тривало довго. Тепер оборонялися степовики і, обороняючись, намацували в рядах  урусів  слабше місце, яке  б можна було  б прорвати.

Нарешті знайшли.  Густий клубок їх  з  несусвітним виском, криком, лементом хлинув у нешироку щілину, пробиту   в  лавах   русичів,  і  покотився  по   галявині  нагору,  а там,  прогримкотівши  мимо  Любави  і  Жданка,  помчав у поле.

Погоні за ними не  було.

Бій  після цього швидко затих. Окремі половці і невеличкі розрізнені загони їх складали зброю і здавалися в полон. Русичі почали зносити своїх  поранених та  вбитих, ловили коней, що  позалишалися без  господарів, підбирали зброю. Поволі ущухав  галас, угамовувалися розбурхані пристрасті, над  просторою, залитою кров’ю і всіяною трупами галявиною  знову залягла тепла сонячна тиша.

Тоді  Любава злізла з дуба,  узяла  на руки  Жданка і з криком  побігла вниз.

– Дорогі наші!  Рідні!

5

Хан  Кза зустрів сина Чугая в  степу. Здалеку побачив незвичайно поріділе військо, низько приспущені знамена та бунчуки, схилені, понурені голови джигітів – і зрозумів усе. Його серце враз  обірвалося і зупинилося.

І крикнув хан  на  все  поле:

– Що-о? Що-о?

Йому  ніхто  не   відповів. І  ця   тиша,  грізна,  сувора тиша, що  зависла над  військом,  підтвердила його   страшний здогад.

– Ні!  Ні!  Не  може  цього бути!  – Він  виставив поперед себе  руки, мовби захищався від удару.  – Ні! Ні! Ні-і-і!

Зі  страхом і відчаєм дивився на  покритих чорними попонами білих  коней, що  везли між  собою похідні носилки, і відчув, як  провалюється під  його  ногами земля.

А білі  коні повільно наближалися. Їх вели, тримаючи за вуздечки, старі  прославлені батири Байток і Суюм, з якими Кза  зростав, дружив і не  один раз  ходив  у бойові походи. Тепер голови їхні  похилені, на  рідких сивих вусах  блищать сльози.

І все ж до останньої хвилини хан сподівався на щось. На що  – на  чудо?

Чуда   не  сталося. Коні наблизилися, і  в  носилках він побачив свого  найменшого, найдорожчого сина Чугая, який лежав горілиць і мертвими розплющеними очима втупився у синє небо, ніби  питав: «Що  ж це,  батьку? Чому  небо  таке чорне, чуже,  непривітне?»

Кза з  криком кинувся до  носилок,  припав щокою до синової щоки, гладив тремтячою рукою його  чорного чуба, заглядав у тьмяні очі,  ридав над  ним, як  мала  дитина.

Всі   стояли  мовчки,  бо   нічим  було   втішити  старого хана.

А Кза  приказував:

– Чугайчику, Чугайчику, що ж із тобою сталося! О, вайпай!  Ясний соколе степовий, чому  ж так  рано склав ти свої крила! А я  ж  сподівався колихати онуків, а  тепер колишу тебе  на  смертнім одрі!  Що я  скажу твоїй старій матері, і твоїм сестрам, і братам, і родові всьому! Чому  ж відступився  від  тебе  Тенгріхан і  не  захистив від  чужинської руки? Чугайчику, Чугайчику! О,  вай-пай! Горе  мені!

Він   бив   себе   в  груди,  дряпав  нігтями  обличчя  –  аж кров  виступила  на   ньому,  простягав  до   неба   руки,  мов благав повернути йому   сина, якого так  несподівано втратив,   і  знову нахилявся над  мертвим і  тихо, по-старечому плакав.

– Як  це  трапилося? – спитав нарешті. – Як  же  ви  не вберегли мені  сина, батирі?

Байток і Суюм  ще нижче опустили голови. Потім Байток тихо, крізь сльози промовив:

– Ми  всі були  побіля нього, хане... Жоден спис і жодна шабля не могла  його  дістати... Та дістала клята стріла  – влучила  ханові прямо в шию... Що  ми  могли подіяти? Як  порятувати?

Байток відкрив шовкову хустину, що  покривала покійного, і  Кза   побачив на  шиї, нижче того  місця, де  нижня щелепа круто  повертає вгору, невеличку рану.  Якраз там,  де міститься жила життя і смерті. Стріла влучила прямо в неї, і смерть наступила раптово, невідворотно, – разом з кров’ю, що  цівкою бризнула з-під гострого вістря, вилетіла з юнацького тіла  і його  молода душа...

Кза довго і  безтямно дивився на  ту  невеличку  круглу ранку, ніби  ждав, що  станеться чудо  і рану  затягне живою плоттю. Та  і на  цей  раз,  як  і з Костуком, чуда  не  сталося: син не  відгукнувся жодним словом, жодним порухом на гарячі батькові мольби.

– Хане, що  будемо робити? Тут поховаємо чи повеземо додому? – порушив мовчанку Суют.

Кза  підвів голову, тихо  відповів:

– Додому... Звичайно,  додому... Я  хочу  поховати його на  нашій землі, за  звичаєм предків наших. Ми  насиплемо над  ним високу могилу і поставимо кам’яну матір-прародительку, щоб  довічно плакала над  своїм сином... Там  же поховаємо і хана  Костука...

– Далеко ж...  А дні  такі  жаркі!  Як  довеземо?

– Пошукайте  меду!..   У  лісі   видеріть,  у  бджіл,  або   у джигітів спитайте – вони немало нахапали всякого добра  в уруських коморах, то, може, у кого  і мед знайдеться!.. У меду й довеземо...

Мед  знайшовся.

Обох   покійників роздягли догола, розпороли животи, випотрошили  тельбухи, а  натомість напхали полину, чебрецю та  звіробою і  залили розтопленим на  сонці медом. Потім змастивши густо  ще й зовні, загорнули щільно в цупкі попони.

За  весь  цей  час  Кза  не  проронив жодного слова – тільки ще більше зчорнів на лиці. А коли набальзамовані таким способом тіла  ханів  поклали на сідла  і прив’язали вірьовками  попід кінськими черевами, раптом підняв угору  руки  і завив на  весь  степ, як  вовк, так  страшно і болісно, що  всім стало моторошно:

– У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мої, сини мої, а  тепера гайда  додому!  І клянуся небом, клянуся степом нашим Половецьким, я  влаштую вам  такий похорон, якого не  знав  і не  видів  Дешт-і-Кипчак! І полетять з пліч  голови урусів, а передусім – голови князя Ігоря та  його   братії!  І вимощу я вам  з тих голів  кривавий надгробок, щоб  довіку ви  відчували, що  ваша  смерть відомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у!

Потім він  скочив у сідло  і вдарив острогами коня.

6

Високі береги Дніпра від  Трипілля до  Києва у  грізні, напружені дні кінця травня і початку червня 1185 року  були густо  всіяні військовим людом. Дружини Святослава і Рюрика, а також чорні клобуки зайняли всі  переправи і були готові грудьми зустріти Кончака  на  дальніх підступах до Києва.

Ярослав Чернігівський не приєднався до князів, але вже й  не  міг  знехтувати великою небезпекою,  що  нависла над Руссю. Він  став  зі  своїми дружинами та  ковуями по  Десні та Остру  – на той  випадок, коли б половці рушили на Чернігів.

Таким чином Київ і Чернігів не залишилися без захисту, і Кончак, знаючи про  це від своїх  вивідачів і не  маючи підтримки від  хана  Кзи, не  ризикнув напасти на  них  і обмежився грабуванням і руйнуванням Переславської землі.

Великі князі київські розуміли, що  їхній   обов’язок не тільки не  допустити ворога до Києва, а й допомогти Переяславу, бо  ж  із  самої глибини Володимирового серця вирвався розпачливий крик: «Се  половці у мене!  А поможіте мі!» Та  сил  у них  для  рішучого наступу було  недостатньо, тож  залишалося покладати надії  на  прихід Давида Ростиславича, князя смоленського.

Давид приплив зі смолянами на  човнах й  отаборився  у Трипіллі. Був  він  не  в дусі.  Зело  не  в дусі.  Гадав, що  буде пишна зустріч, а його  не зустрів ні Святослав, ні брат Рюрик Ростиславич. І хоча  Давид знав, що  обидва великі князі не бенкетують, не  соколиними ловами займаються, а кожного дня  ждуть  нападу Кончака, примхлива душа  його  перевернулася. Припливти з  військом за  сімсот верст  і мати  таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрічав якийсь нечесавоєвода?

Він  хотів  того  ж дня  підняти вітрила і рушити у зворотний бік.  Але тут прискакав від Святослава боярин Славута. Низько вклонився і  передав два  листи: розпачливого  від Володимира з  проханням про  негайну допомогу і сувороділового від Святослава з наказом іти на Зарубинський брід і переправлятися на  переяславську сторону.

Давид спалахнув.

– Про це  мови не  було! Святослав закликав мене рятувати  Київ, а тепер хоче  запроторити хтозна-куди!

– Не  хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, – зауважив Славута. – Хіба не однаково, де бити  Кончака – під Переяславом чи  на  Дніпрі? Цим ми  обороняємо і  Київ, і Чернігів. Та й Смоленськ теж...

– Не  однаково! – гарячкував Давид. – Мої  люди  стомилися за  таку  далеку дорогу, набили криваві мозолі на руках, день  і ніч  сидячи біля  весел!  Врешті, де ми  візьмемо коней? А піхтурою йти  в степ  смоляни не  звикли!

Смоленські бояри підтримали князя:

– Ми   пливли до  Києва! Без   коней у  степ   не  підемо! Коли б тут була  рать  з Кончаком, то  билися б,  а десь-інде раті   з ворогом шукати –  не  можемо: уже  ся  єсми ізнемогли!

Славута поскакав до Святослава. Що  робити?

Святослав покликав Рюрика – разом склали листа до Давида, умовляли не  відступати від  загальноруського  діла і спільно вдарити на  ворога. А Рюрик від себе  написав окремо: «Брате, становище на переяславській стороні, у Володимира Глібовича, вкрай важке. Якщо ми  не  прийдемо на той  бік,  вина за тисячі і тисячі загублених душ  ляже  на нас. Допоможи, брате!  Не  осором роду  Ростиславичів! Не  зроби так,  як  зробив дев’ять літ тому, коли не  допоміг мені  і братові  Роману в  битві   з  половцями біля  Ростовиця і  погані захопили через  те шість берендейських городів, перемогли нас, а многих воїв  і бояр  полонили».

Однак Давид уперся.

– На  той  бік  не  піду! Прийде Кончак на  сей  бік  – битимуся! А на  той  бік  не  піду! Вої  ізнемогли!

Кілька днів  тривали ці  перемови, кілька разів  Славута, не жаліючи ні себе, ні коней, скакав то сюди, то назад. Нарешті одного дня, прискочивши в Трипілля з новими листами від  великих князів, побачив з  кручі   напнуті вітрила Давидових човнів, що  швидко під поривами попутного вітру віддалялися вгору  по Дніпру... Давид завернув свої  полки назад, утік,  не  побажавши навіть хоч  здалеку побачити супротивника.

Гіркий стогін вирвався із грудей  старого боярина.

– Давиде, Давиде, нерозумно чиниш! Погані, мов  стерв’ятники, рвуть  живе  тіло  Руської землі, а  ти  допомагаєш їм,  крамолу піднімаєш, міжусобиці князівські знову зачинаєш, як  колись робив се  Олег  Святославич! Той-бо Олег крамолу кував  і стріли по  землі  розсівав! Тоді, при  Олегові Гориславичу,  засівалася  і  проростала  усобицями  Руська земля, погибало життя Дажбожого внука, у княжих крамолах  вік  людський укорочувався! Тоді  по  Руській землі  рідко  ратаї  погукували, зате  часто ворони граяли, труп’є між собою ділячи,  а  галич і  свою мову   заводила, летячи на покорм! О,  стогнати Руській землі, споминаючи колишні часи  і колишніх князів!.. Один-єдиний  був  князь, що  наводив на  поганих свої  хоробрі полки за  землю Руську, – Володимир Мономах, син   Всеволодів! Ним  половці  дітей своїх  лякали у колисці! А литва із  болота на  світ  не  показувалася. А угри заперли кам’яні городи залізними ворітьми, аби  в  них  Великий Володимир не  в’їхав!  А  німці раділи, що   далеко були   –  аж  за  синім морем!.. Який  жаль, що старого Володимира не  можна було  навіки пригвоздити до гір   київських!..  А  тепера  його  стяги  стали  Рюрикові,  а інші   – Давидові! Та  в  різні   боки їхні  полотнища мають, у різні  боки їхні  списи летять!

Повернув Славута коня і,  гукнувши на  почет, вихором помчав назад, до князя Святослава.

Вислухавши боярина, князь нахмурився.

– Се  зло  –  княже мені   непособіє! Се  найбільше зло нашого часу!  Та  що  маємо робити – не  затівати ж війну з Давидом, коли з Кончаком не  закінчили! Не  знаю, як  там брат  мій  Ярослав, – вирушив на Переяслав чи відсиджується  за  Десною, як  він  це  робив не  один раз.  Давид хоч  до Трипілля  приплив  було, а  Ярослав,  мабуть, і  з  місця не зрушив. – Він  зітхнув і  після недовгого роздуму наказав рішуче: – Більше нам  помочі ждати нізвідки, – нині переходимо Дніпро і вдаримо на  Кончака! Починайте переправу.

Того  ж дня  всі руські полки, а також чорні клобуки форсували Дніпро і рушили до Переяслава, пройняті бажанням дати  рішучий бій  половцям.

Та  Кончак не  став  випробувати долю. Він  хутко   зняв облогу Переяслава і, переобтяжений здобиччю та полоном, пішов до  нижньої Сули, а звідти, ще  раз  поплюндрувавши Посулля і вирізавши майже всіх мешканців города Римова, рушив додому, в землю Половецьку...

Страшні були наслідки необдуманого, слабо і наспіх підготовленого окремішнього походу князя  Ігоря. Все  його військо загинуло чи  опинилося в  полоні, самі  князі стали бранцями кочівників, Сіверська земля залишилася беззахисною, і значна частина її – Посем’я – стала  пусткою після нападу хана  Кзи. Безвинно постраждала Переяславська земля, витоптана і спалена ордами Кончака, а князь Володимир був тяжко поранений.

Лише завдяки рішучим діям  Святослава Київського, Рюрика Руського, Святославових синів Олега та Володимира  і особливо завдяки героїчній обороні переяславців на  чолі  з Володимиром Глібовичем пощастило половців зупинити, а згодом відкинути за межі  Руської землі.

Та загроза нової навали, може, ще  страшнішої, залишилася, і це  почали розуміти всі,  кому  була  не  байдужа доля батьківщини. Треба гадати, що,  перебуваючи в далекій половецькій неволі, почав це  розуміти і князь Ігор.