Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 36 страниц)
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
1Кончак скликав ханів усього Дешт-і-Кипчака [44]44
Д е ш т і К и п ч а к – Половецький степ.
[Закрыть]на воєнну раду. Причина її скликання була важлива: поразка хана Коб’яка та його союзників на Орелі похитнула і підірвала силу Половецької землі.
Кіш Кончака на Торі, неподалік від злиття його з Дінцем, вирував у той день, як вулик. Кожен хан, прибувши з почтом, ставив на вказаному місці, на високому березі річки, похідну юрту, охоронці ставили поряд ще одну – для себе. В коші лунав шум, гам, лемент. Хтось прибував, кудись мчали вершники, снували між дорослими всюдисущі чорноголові хлопчаки, іржали коні, палали багаття, в казанах кипіла, пінячись, конина, стікали смальцем над вогнем жирні баранячі туші, пахло смаженим м’ясом, часником і лавровим листом.
На горбі, навколо великої білої юрти Кончака, стояли колом бунчуки та корогви. На корогвах майоріли під вітром вишиті канителлю і шовком лебеді, вовки, собаки, тури – захисники половецьких родів, а ще – бичачі роги, довгошиї дракони, з червоних пащ яких пашів вогонь, степові беркути та коршуни. Біля входу до юрти розвівався золотистий стяг з головою собаки та кольчужним наколінником – кончаком, від якого й пішло ім’я великого хана.
Тут зібралися найвпливовіші хани донських, лукоморських, поморських та «диких» половців: Кза, Туглій, брати Токсобичі, Колобичі, Єтебичі, Терьтробичі, Бурчевичі, Улашевичі, Торголовичі. Прибули навіть Кулобичі з КульОби – Керченського півострова.
Після ситого обіду, влаштованого на мальовничому пагорбі над Тором, звідки видно було далеко довкіл, усі перейшли до білої ханської юрти. Сіли кружка на вовняних подушках. Молоді гарні рабині-уруски внесли кумис та айран, поставили на дерев’яних тацях перед кожним гостем і, покірні, слухняні, мовчки вийшли.
Поки гості всідалися, Кончак стояв. Високий, широкоплечий, горбоносий, він підносився над усіма на цілу голову. Його розшитий золотом та сріблом візантійський одяг, виготовлений у майстернях Константинополя, сяяв самоцвітами, мов сонце, і коштував кількох кінських табунів. Дорогà, дамаської роботи шабля висіла на барвистому шовковому поясі і теж яскріла коштовними камінцями. На широких грудях блищала розплескана в кружок золота гривня з прокресленими двома паралельними лініями – знаком кипчацьких родів. А позад нього, на стіні, висіла ханська зброя – залізний позолочений шолом, кольчуга, зібрана з багатьох тисяч крицевих кілець київськими зброярами, круглий щит з зображенням собачої голови посередині, великий лук і шкіряний тул, начинений стрілами.
Коли останній з гостей усівся на своє місце в почесному крузі ханів, Кончак теж сів – на тор. Діждавшись тиші, випрямився, пригладив цупкими пальцями копицю шорсткого чорного чуба, обвів усіх важким поглядом.
– Достославні хани, володарі великого і вільного, як вітер, Дешт-і-Кипчака! – пророкотав басовитим голосом. – Настала для нас година печалі, невтішних сліз і лютого горя: наша братія, придніпровські хани, самочинно зібралися походом на урусів і, зазнавши страшної поразки, опинилися в полоні в уруських князів, а все військо хана Коб’яка, який не послухався мене, не приєднався до всіх нас, до великої об’єднаної половецької сили, наклало головами або теж пішло безславною дорогою рабів в уруський полон... Коб’як захотів суперничати зі мною, захотів тільки для себе слави і багатства. От і доскочив! Осиротив свої роди, підірвав могутність Дешт-і-Кипчака, а сам, як останній раб, плететься десь у Святославовому обозі в ганебний уруський полон!.. Та не будемо нині осуджувати його – він сам себе покарав. Подумаємо, достославні хани, як вивернутися з тяжкого становища. Князі уруські Святослав і Рюрик зажадали великого викупу. Якщо піти на це, то все срібло і золото Половецького степу попливе до Києва... Вай-пай!
Хани, що досі слухали мовчки, враз стрепенулися.
– Йок, йок! [45]45
Й о к – ні.
[Закрыть] – почулися вигуки. – Тільки не викуп!
– Дешт-і-Кипчак збіднів! З року в рік страшна весняна посуха випалює наші степи, худоба гине від безкорм’я, а люті зими довели наші роди до крайнього зубожіння! Де наберемо стільки золота, щоб викупити сім тисяч воїв і сімнадцять ханів? Якщо ми повириваємо з ушей наших жон і дочок сережки, познімаємо з їхніх рук персні, то й тоді не нашкрябаємо стільки, щоб викупити таку силу людей!
– Війною треба йти на урусів! – вигукнув войовничий, запальний хан Кза. – Зібрати все військо, яке у нас є, промчати по землі урусів, потрощити їхні села та городи й обложити Київ! Князі відпустять тоді ханів і беїв, і всіх половецьких джигітів, та ще й заплатять нам, щоб ми відступили від стін їхньої столиці!
– Правильно, правильно! Провчити урусів! Піти на них війною! Виручити наших побратимів! Веди нас, хане Кончак!
Кончак торжествував: поразка хана Коб’яка обернулася для нього перемогою! Тепер усі половецькі роди об’єднаються під його рукою, як колись об’єдналися було під рукою його діда Шарукана, і він уже не випустить влади, а використає її для звершення своїх давніх задумів – об’єднати Дешт-іКипчак і стати його самовладним володарем.
– Достославні хани, – довірливо понизив він голос, – я цілком поділяю вашу думку, що урусам не викуп платити, а треба зібратися з силами і погромити їх, як ще ніхто не громив. Хтось тут сказав, що наші південні степи страждають останнім часом від жорстоких посух... Правильно. А в уруських землях посух немає. За Ворсклою та Пслом буяють трави – аж до Сейму та Десни, плинуть повноводі ріки, шумлять безкраї ліси та гаї. Багата земля! То чому б нам не зробити її своєю? Чому уруси псують її, копирсаючись у ній ралами та мотигами? Чом би нам не випасати на ній своїх табунів? Га?
Думка була не нова. Вона давно жила серед половецької знаті – урвати цей ласий шмат руських земель і зробити їх частиною Дешт-і-Кипчака. Тільки як це зробити? Може, Кончак знає?
– Сил малувато, – сказав молодий хан Єльдечук із Вобурчевичів. – Одне діло – пограбувати, а друге – утримати ці землі за собою!
– Коли об’єднаємося, то сил вистачить, – заперечив Кончак. – Та й приготуватися треба як слід, а не так, як Коб’як... Чув я, що за Обезькими горами воюють живим вогнем. З вогняного рога летить полум’я просто у вічі ворожим коням і воям. Хто може устояти перед такою зброєю? Гадаю, якщо ми вирішимо йти на урусів, то треба нам її мати. Я пошлю своїх людей за нею. Ось на що ні срібла, ні золота не шкода!
– Це буде хтозна-коли, – розчаровано протягнув Кзаків син Роман Кзич. – А серце просить помсти зараз!
Кончак усміхнувся.
– Молодість нетерпляча... А у військовому ділі потрібне терпіння. У похід ми все одно не підемо раніше зими. На той час і живий вогонь роздобудемо...
– Яким же шляхом іти? Кого першого воюватимемо? – запитав старий Туглій, відсапуючись від випитого кумису і витираючи рукавом рідкі вуса. – На Переяслав, на Київ, на Чернігів чи на Посем’я?
Кончак давно все обдумав.
– Першого треба бити того, хто найслабший. А зараз найслабша Переяславська земля – все Посулля мною вже знесене, залоги залишилися тільки в небагатьох городах – у Воїні, Римові, Сніпороді, Лубні, Лохвиці, Ромні. Та вони для нас не перепона. Пройдемо непомітно між Лубном і Лохвицею прямо до Переяслава і з ходу візьмемо його. Князя Володимира, якщо залишиться живий, притягнемо на аркані до Орелі, де він бився з Коб’яком, і там скараємо. Погромимо всю Переяславську землю і залишимося там на літо, а потім – і назавжди... Чи правильно я міркую?
– Ойє, ойє! Правильно! – закричали хани. – Слава ханові Кончаку! Слава внукові Шарукана!
Кончак і оком не повів, хоча радість розпирала йому груди. Нарешті досягнув він верховної влади! Довгий і нелегкий це був шлях – і ось сьогодні все Половецьке поле кричить «славу» на його честь, віддає свої військові загони йому в руки.
Він розуміє, що завдячує Коб’якові, його нерозважливості, сьогоднішню перемогу над родовичами. А перемога над урусами належатиме тільки йому, і більше нікому! І вона зміцнить і утвердить владу над Дешт-і-Кипчаком за ним, а може, і за його нащадками.
Він подякував ханам за довір’я, за добровільно вручену верховну владу і на радощах звелів подати п’янке червоне вино, привезене сугдейськими купцями з далекої Куль-Оби.
2В юрті ставало душно. Настя відкинула вовняну ковдру, провела рукою по обличчю, мовби відганяла сон, і позіхнула, роздумуючи – вставати чи ні. Вставати не хотілося.
Надворі давно вже буяв сонячний літній день, а в юрті прохолодно, стоять густі сутінки, коливаються похмурі тіні. Сюди крізь подвійну повсть проникає зовсім небагато приглушених звуків гамірливого половецького стійбища – хіба що плач дитини чи далекий тупіт кінських копит, і коханій жоні хана Туглія не хочеться вставати і поринати в безладну і безглузду метушню чужого і ненависного життя.
За три роки неволі Настя звикла до розкошів, до ситості й неробства, бо була не рабинею, як інші її співвітчизниці, а катуною [46]46
К а т у н а – жона.
[Закрыть]хана, однак до чужини так і не звикла. Дітей від хана не мала і жила тільки для себе, ні в гріш не ставлячи ні свого старого чоловіка, який упадав біля неї і мало не носив на руках, ні його рід, ні всю половецьку орду. Користуючись сліпою любов’ю Туглія, вона робила що хотіла, – ні в чому він їй не перечив. Мала гарний одяг, золоті прикраси, смачну їжу і вдосталь часу для спання, видивляння у бронзове дзеркальце чи для теревень зі своїми рабинямиземлячками.
Вона подумала, вставати чи ні, – і не встала. Прислухалася до сюрчання степового цвіркуна, що вів свою безконечну пісню десь під килимом. Тут і цвіркуни не такі, як дома. Домашні жили під піччю і тихо заколисували – сюр-сюр... А тут голосисті, як півні, заведуть спів – не заснеш.
Не цікавив її і приїзд багатьох ханів, про що вночі розповів їй Туглій, не змусив засвіт вилізти з теплого м’якого ложа, притьмом вискочити із затишної юрти. Чи й не диво – хани! Мало вона їх перебачила за ці роки! Такі ж кочовики, що кохаються в конях, вівцях, худобині, як і всі інші. Хіба що ситіші та одягнуті краще.
Вона повернулася на другий бік і заплющила очі.
Та подрімати не пощастило. Раптом недалеко пролунав пронизливий жіночий крик і змусив її схопитися. По голосу впізнала – кричала тітка Рута, невільниця з Переяславщини, сорокарічна дружина Туглієвого наймита-пастуха Торіата, або по-простому Трата, як звали його всі родовичі, тобто Гнідого Коня, бо саме так він прозивався.
Кричала Рута. Це, правда, не було дивиною. Мусила кричати, бідна, бо навіжений Трат, коли йому щось входило в голову, частенько хапався за віжки чи обротьку і ганявся за нею довкола юрти, а траплялося – бив смертним боєм. Бив за те, що був бідний і не бачив просвітку в своєму нужденному житті, бив, що взяв у жони уруску, бо за половчанку не мав змоги заплатити калим, бив за те, що народила йому тільки одного сина Овлура, якому, отже, теж потрібно, коли захоче женитися, готувати калим, і не народила жодної дівчини, яка принесла б йому багатство, коли б виходила заміж.
Хтозна, яка була причина сьогодні, але Рута кричала, ніби її вбивають до смерті. Тож причина, мабуть, була з поважних.
Настя поспіхом накинула на себе барвистий халат, вискочила надвір.
Біля Тратової юрти юрмився натовп. Однак ніхто й пальцем не повів, щоб порятувати нещасну. Трат звалив Руту на землю і періщив гарапником нещадно, ніби тварину.
Настя розштовхала людей і прожогом кинулася наперед, щоб прининити це бузувірство.
Та тут з протилежного боку вискочив задиханий від швидкого бігу вродливий кремезний юнак і повиснув на Тратовій руці.
– Батьку, що ти робиш! Отямся! Зупинись! Не бий матері.
Це був син Трата і Рути – Овлур. Йшов йому дев’ятнадцятий рік, і ставав він дужим вродливим парубком. Від матері успадкував густе, злегка кучеряве волосся, прямий ніс, білу шкіру, а від батька – чорні брови та виразні карі очі. Настя давно запримітила хлопця, але він не звертав на неї ніякої уваги.
Трат заверещав:
– Геть! Відпусти мене! Як смієш перечити батькові! Овлур не відпускав.
Трат лівою рукою ударив сина в обличчя.
– Геть-но, щеня!
Овлур спалахнув. Не тямлячи себе, вхопив батька за поперек, підняв над собою і щосили жбурнув у натовп. Трат гепнувся на землю і заскиглив від болю. А Овлур, не глянувши в його бік, узяв матір на руки і зник за пологом юрти. Все це трапилося так швидко, що ні Настя, ні родовичіполовці не встигли й охнути. Такого ще не бувало! Щоб син підняв руку на батька?! Щоб посмів перечити йому?! Щоб порушив стародавній звичай степовиків – покорятися батькові, покорятися старшому, покорятися беєві та ханові?! Ні, такого, достеменно, ще не бувало!
Всі чекали – що ж буде далі?
Трат тим часом підвівся, безтямно глипнув на людей, в очах яких уздрів сміх і глум, бо вони глумилися з нього все життя, відколи він себе пам’ятає, з самого малку, і, не тямлячи себе, кинувся вслід за Овлуром до юрти.
– Я уб’ю тебе, уруський вишкребку! – заревів, видобуваючи зі шкіряного чохла широколезого ножа.
У юрті враз зчинився крик. Стіни із старенької повсті задвигтіли, затріщали. Вслід за тим з неї вискочили обоє – батько й син. Власне, вискочив один Овлур з піднятим над головою Тратом і двигонув батька ще далі, ніж перший раз.
Трат покотився під ноги родовичам. Потому, проклинаючи все на світі – і жінку, і сина, і самого себе, – пошкутильгав до білої Кончакової юрти.
– Я знайду на тебе управу! Ти не битимеш більше батька! Начувайся! – помахав він кулаком.
Настя отерпла. Бути біді! Хани розправляються з непокірними безпощадно.
Вона кинулася до юрти. Рута лежала на шорсткій, побитій міллю кошмі і стогнала. Сорочка на ній порвана, закривавлена. Овлур сидів поряд і гладив її збасамужене гарапником плече. Погляд його був розгублений і блукав десь далеко-далеко.
Настя доторкнулася до юнакової руки.
– Овлуре, тікай! Трат побіг до хана! Коли б не схопили тебе...
Рута переполошилася теж, підвела голову.
– Ой лишенько! Що ж це буде, Овлуре! Але Овлур мов задерев’янів.
– Ну і хай! – махнув рукою. – Ліпше смерть, ніж таке життя!
– Дурненький! Що ти говориш? Буря минеться – і знову засяє сонечко! Батько пробачить тобі... На те ж він батько! – переконувала Настя.
– Авжеж! Батько! Крім батога, я нічого не зазнав від нього гарного! А матір катує, мов звірюка! Він мені, може, й пробачить, та я йому не пробачу ніколи!
Настя зрозуміла його. Овлур був сином полонянки Рути. Вигодуваний, вихований нею, хрещений попом-невільником і названий при хрещенні Лавром. З розповідей матері багато знав про її батьківщину – Русь, про її села і городи, про вишневі садочки і повноводі ріки, про зелені діброви і родючі ниви, а найбільше – про її людей, яких і тут, у Половецькій землі, було немало. Вивчив від матері їхню мову, їхні звичаї, пісні і почувався серед них як свій. Знав, що жінка там, у порівнянні з жінками кочовиків, живе вільніше, їй легше дихається, вона там часто вершить усіма господарчими ділами сім’ї. Так здавна повелося серед того народу. А тут, в орді, навіть жінки-половчанки – безправні і безсловесні істоти, а про невільниць нічого й казати. Рута ж натерпілася, мабуть, за всіх, – таке важке було її життя. Одного Овлура любила вона тут, один Овлур був тим промінчиком, що манив її до себе серед безпросвітного мороку і тримав на світі. А син платив їй взаємною любов’ю. За неї він був ладен на все. Навіть на батька руку підняв через неї...
І це було найстрашнішим злочином. Половецькі звичаї такого не прощали.
– Овлуре, тікай! – мало не закричала Настя. – Ти краще за мене знаєш, що тебе чекає, як розправляються хани з непокірними!
Овлур стиснув рукою лоба і мовчав. Рута теж то благала його тікати, то раптом ставала безтямною і безсловесною.
Настя не знала, що робити.
– Божевільний, тікай! Сідай на коня – і в степ!
Та тікати було вже пізно. Хтось владною рукою шарпонув полог – і до юрти ввалилося троє ханських нукерівохоронців.
– Де Овлур?
Його схопили, потягли – аж сорочка затріщала. Рута закричала, Настя кинулася вслід за ними.
На майдані зібралися всі – від старого до малого. Окремо, посередині, стоять хани. Над ними височіє могутня постать Кончака. Біля його ніг, розтираючи по обличчю сльози, зігнувся старий змиршавілий Трат.
– Ведіть-но поганця сюди! – загримав Кончак. – Хочу глянути на нечестивця, що підняв руку на батька!
Овлура кинули йому до ніг, силоміць поставили на коліна. Кончак носком чобота ткнув його в груди.
– За віщо батька бив?
– За матір, хане. Щоб не знущався з неї, щоб не вбивав до смерті!
– Жона – пил на чоловікових підошвах! Що чоловік хоче, то й робить з нею – милує або лупцює... Та не в тім, зрештою, річ. Річ у тім, що ти виступив супроти освячених цілими поколіннями звичаїв – зняв руку на старшого! Сьогодні – на батька, завтра – на хана! Тебе мало висікти канчуками – тебе треба прив’язати коневі до хвоста і пустити в степ! Хай звірі зжеруть там твоє м’ясо, хай вітер і сонце висушать твої кості!
– Ойє, ойє! – закивали головами хани. – Він потоптав наш предковічний закон – хай поплатиться за це!
Настя обімліла. Прив’язати коневі до хвоста! Це ж вірна смерть! Який жорстокий степовий звичай!
Вона кинулася до ніг Кончакові. Плутаючи половецькі та рідні слова, заблагала:
– Великий хане, зглянься на хлопця! Його мати лежить при смерті – так скатував її ні за що Трат... А Овлур вступився за неї... Не бив він батька, а тільки відтрутив від матері, коли той ввірвався, щоб зарізати обох – матір і сина! Я цьому свідок!
Кончак насупився. А хан Туглій, що загубився в натовпі ханів, витріщився на дружину і не знав, що робити, – схопити непутящу за коси та відтягти до своєї юрти чи промовчати, щоб не стати посміховиськом перед усім родом. Вирішив промовчати.
Тим часом Кончак упізнав Настю. Його вразила її свіжа жіноча краса – пишне русяве волосся, ще не заплетене після пізнього сну, рожеві щоки, білі руки, що не знали чорної роботи, великі голубі очі, в яких, здавалося, можна було втопитися... Серце його пом’якшало.
– А чому ханша вступається за цього чабана?
– Бо його мати, Рута, – моя землячка... Мені жаль її. Настя ще більше зашарілася і сміливо глянула прямо у вічі грізному ханові. Сказала вона, звичайно, тільки, півправди. Руту їй жаль, безперечно. Та ще більше жаль самого Овлура, такого гарного, мужнього, дужого, що запав їй у серце. То дарма, що він молодший. А хіба вона стара? От тільки він, дурненький, не помічає її почуттів чи вдає, що не помічає, бо боїться хана Туглія... Але ж коли-небудь помітить! Прийде час!
Поки Настя так думала, Кончак дивився на неї і відчував, що її погляд обеззброює його.
– Гм, – буркнув він незлобливо. – Я не можу відступитися від щойно сказаних слів, жінко!
Зрозумівши, що її чари подіяли і тут, як діяли вони безвідмовно завжди, коли потрібно було полонити тверде чоловіче серце, Настя повела новий наступ:
– Я не прошу великого хана відступитися від власного слова. Я прошу лише зберегти життя цьому хлопцеві. А як – то вже турбота самого великого хана.
Дві пари очей – хижі, брунатно-коричневі – ханові і великі, ясно-голубі – Настині – якусь мить мовчки змагалися між собою. І це змагання було явно не на користь Кончакові, і його сувора, вовча натура почала поволі танути, м’якшати, поступатися перед вродою і волею цієї незвичайної уруски. «І треба ж, – подумав Кончак, – щоб така красуня дісталася отому старому бовдурові Туглію! Яка несправедливість! Ой-бой!»
А вголос промовив:
– Буде так, як уже сказано, – треба провчити непослуха. Та й іншим наука!.. Але пустимо коня не в степ, а проженемо по стійбищу, щоб усі бачили, що чекає того, хто не поважає старших!
Настя зрозуміла, що на більше розраховувати не можна. Однак і це була значна уступка з боку хана. Її потрібно було розширити і узаконити прямою згодою Кончака.
– Дякую, ханочку, – сяйнула білками Настя. – Звичайно, по стійбищу хай протягнуть – в науку іншим... Про одне прошу – дозволь принести йому одяг, який я захочу.
Кончак засміявся.
– Одяг? Він і так не голий... Але коли вже тобі так хочеться, то неси.
Поки ханські охоронці лаштували коня, шлею на нього та вірьовку, щоб прив’язати жертву, Настя метнулася в юрту, де в напівзабутті лежала Рута, шепнула їй, щоб не хвилювалася за сина, бо, мовляв, вона все зробила, щоб урятувати його, схопила Тратового старого, але досить міцного кожуха і валянки, заячого малахая і вибігла надвір. За нею виповзла з юрти Рута.
Настя схилилася до Овлура.
– Одягайся! Взувай валянки! Та швидше, поки ті бузувіри не потрощили тобі кості!
Здивований Кончак спочатку хотів заборонити юнакові так одягатися, та, згадавши, що він сам дозволив принести вдяганку, махнув рукою – е-е, хай!
Ханські охоронці підвели коня, запряженого в шлею, накинули попід руки Овлурові міцну вірьовку, прив’язали до барка. Один з них скочив коневі на спину, вйокнув:
– Вйо!
Юрба роступилася. Кінь рвонув з копита і пішов чвалом. Овлур ухопився за натягнуту, мов струна, вірьовку, підтягнувся на руках, щоб уберегти голову від ударів об землю. Кожух і валянки захищали його тулуб і ноги.
– Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! – заверещала юрба. – Вйо! Вйо!
Для всіх, крім Рути і Насті, це було захоплююче видовище. Очі палали, роззявлені роти кричали, понукали верхівця гнати швидше, хоча той і так мчав шпарко – аж курява здіймалася вслід за ним.
Стійбище розкинулося понад Тором на цілу версту. Наїжджена курна дорога, обабіч якої вишикувалися юрти і похідні вози з вежами-юртами на них, пролягала по узвишшю, і всім було видно, як за верхівцем підстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака.
Живий?
Овлур був живий, хоча відчував, що тримається з останніх сил. Земля, яку він знав змалечку і по якій ходив не раз, тепер йому була ворожою, вона била його в спину, в лікті, в ноги, товкла і гамселила зі всіх боків. Коли б не кожух, валянки і шапка, то не витримав би й половини шляху. Дякувати Насті – поки що він живий!
Коли верхівець завертав назад і припинив коня, Овлур крикнув йому:
– Джигіт, у вибалку, на засохлому грудді, тихіше їдь, прошу тебе! Бо й печінку відіб’єш!
Широколиций джигіт вищирив білі зуби, засміявся.
– Тримайся! Промчу, як вихор! Припиняти не буду – повеселю хана Кончака і його гостей! Пай-пай!
Овлур гірко скривив рота і ще міцніше стиснув вірьовку. Назад джигіт справді мчав, як вітер, весь час б’ючи коня гарапником і ногами під боки. Зупинився за кілька кроків перед Кончаком, сплигнув додолу і шаблею перерубав вірьовку.
Овлур не подавав ознак життя. Кожух звисав з нього клаптями, обличчя заюшилося кров’ю. Лежав мовчки, мов мертвий.
Рута підвела голову, підповзла до сина і закричала:
– Синочку! Що ж вони зробили з тобою!
Від того крику Овлур здригнувся, з його грудей вирвався болісний стогін. Клапті кожуха заворушилися – юнак силкувався підвестися, але не міг.
– Матінко, ти? – намагався впізнати її крізь кривавий туман.
– Я, синочку, я... Ось підведуся, допоможу тобі...
Вона справді знайшла в собі сили підвестися, стати на ноги, але як не силкувалася, а підняти сина не змогла.
Тоді Настя гарикнула на молодих джигітів, що стояли поблизу:
– Чого витрішки продаєте? Допоможіть жінці!
Кончак мовчки кивнув головою, і джигіти обережно підняли Овлура на руки, понесли в юрту. Рута поволі подибала за ними. А Настя стримала себе, хоча їй теж хотілося бути зараз там, у юрті. Тепер, коли небезпека для Овлура минула, вона подумала і про себе. Що скаже на все це хан Туглій? Що то буде?
