Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 36 страниц)

5

На  підході до  Новгорода-Сіверського  Славута несподівано  занедужав. Його раптом затрясла пропасниця, поперек мов  переломило навпіл, голова запалала вогнем, а ноги так охололи, ніби  їх обкидало снігом.

– Ох,  важко мені, – поскаржився. – Невже це  смерть моя? Хоча  б до Ігоря допливти та побачити мого  князюшка любого...

Святослав не ревнував свого друга  до Ігоря, бо знав, що то  була  не  дружба, як  між  ними, а зовсім інше почуття – батьківське. З особливою силою воно розгорілося тоді,  коли Славута осиротів, утративши майже одночасно жону  і сина. Не  дивувало його  й те, що з усіх молодших Ольговичів Славута найбільше уподобав Ігоря. Чесний, прямодушний і безмірно сміливий, Ігор  завжди привертав до  себе  серця всіх, хто  його  пізнавав ближче. Був  час,  коли між  Святославом та Ігорем тривала якщо не  дружба, то  братерська приязнь, і тільки великокнязівський стіл,  якого не без допомоги Ігоря  домігся Святослав,  охолодив цю  приязнь і  вніс   у  їхні стосунки якусь незрозумілу холодність чи навіть ворожнечу. Бо ж володаря або бояться, або зневажають і завжди заздрять йому.

– Ну  що  ти,  друже!  Допливемо! – підбадьорив боярина князь.

З Путивська він  послав гінця в Новгород-Сіверський  до Ігоря, щоб  той  ждав  їх на  пристані з носилками.

Ігор  зустрів їх з великим почтом. Хворого на кінних носилках вивезли на  гору,  в князівський замок, де Ярославна вже  розпорядилася приготувати для  нього простору, добре натоплену хоромину, і постельничі миттю поклали його  в ліжко. Князівський чашник приніс гарячого молока та миску  шуликів з медом, а древній знахар Гук,  що  знахарював при  князях уже  півста літ,  – жбан холодної води  з оцтом, щоб  охолоджувати недужому лоба, та торбину гарячих висівок, щоб  зігрівати ноги.

До  шуликів Славута не  доторкнувся, а  молока випив. Мокрий холодний рушник, якого Гук щохвилини прикладав до палаючого лоба, витягував з голови жар,  а гарячі висівки змусили застиглу кров швидше зануртувати в ногах, і вони незабаром зігрілися.

Славуті стало легше.

Після вечері  до нього  прийшли обидва князі – поважний сріблоголовий Святослав та стрункий чорнобровий красень Ігор.

Ігор  присів на  ліжко, потиснув Славуті руки.

– Як  тобі,  учителю? Важко?

Славуті справді було  нелегко, але  все  ж  не  так,   як  на човні, де,  як  не  кутайся, продимає вітер.  І він  сказав:

– Від турбот  Ярославни та твоїх, княже, мені  стало  ліпше.

– Я чекатиму, поки ти видужаєш, Славуто, – підсів до ліжка Святослав.

– Ні,  ні,  – заперечив боярин. – Не  жди  мене, княже... Я не  знаю, коли підведуся, а ти  повинен їхати!  Час  загубимо – не наздоженемо! Пливи – збирай дружину!.. З Ігорем домовився?

Святослав ствердно кивнув головою.

– Домовився... Ігор  охоче  погодився взяти участь  у літньому поході на  Дон  і жалкує, що  туман та  ожеледь перешкодили прибути взимку на  Хорол.

– Я радий це чути,  – сказав Славута і підвів очі на Ігоря.  – Княже, сину   мій,   наступають нелегкі літа  для  Русі. Погані об’єднуються, щоб  гуртом столочити нашу землю. А що  ми  протиставимо їм?..  Моє заповітне бажання – побачити вас,   нащадків Володимирових, у єдності і  любові! Тоді  нам  ні половці, ні ляхи, ні литва, ні гоги  та магоги не страшні! Тоді  й  умерти можна спокійно,  бо  знатиму: Русі ніхто  здолати не зможе... Почніть же ви,  братове, це єднання!..  Ігорю, сину мій, прислухайся до  голосу Святослава, підкоряйся йому, він  старший віком, він  великий князь київський, володар землі  Руської!.. Почни ти  – і за  тобою підуть  всі молодші Ольговичі, а там  і Мономаховичі та Всеславичі схаменуться...

– Учителю! – вигукнув Ігор. – Ти  говориш так,  ніби прощаєшся з нами і залишаєш нам  свій  заповіт!.. З  чого  б це! Хіба так  зле почуваєш себе?  Сам  же сказав, що  тобі  ліпше  стало...

– Поки маю  сили, хочу сказати те, що  думаю... Щоб не було  пізно...

– Не  буде! Я вірю  – ти житимеш...

– В шістдесят літ пора  оглянутися назад, зважити, чи по правді жив,  чи залишив після себе добро  чи зло,  чи полишив по  собі  хоч який-небудь слід  на  землі  – синів та дочок народив, дім збудував, поле  розорав, грудьми ворога зупинив, мудру  книжку написав... Чи  ніякого сліду  по  тобі  не  лишилося  – ні доброго, ні злого.

– По  тобі помітний слід залишиться, учителю, – сказав Ігор. – Твої  учні,  твої  літописи, твої  пісні...

– Е-е, мої  учні... Зараз вони виросли, стали князями  і роблять те, що їм на розум  спаде... Мої  літописи... Хто відає, в чиї  руки  потраплять вони після мене? У дружні чи  в зловорожі? Чи  не  витлумачить мій  наступник-літописець мої записи на  догоду  собі  та князеві своєму? І чи  взагалі судилося  їм  довге  життя? Бо  пергамент такий нетривкий, а вогонь  такий всепожираючий!.. Одні  пісні якийсь час  житимуть,  бо розлетілися по світу,  мов  ластівки, – дивися, якась і зів’є  собі  гніздечко у чиємусь серці!

– Ну  от,  бачиш!

– Ні,  мені  здається, що  не  все  я зробив, що  міг...  Доля була  щедрою до  мене. Син смерда, я  став, дякуючи долі  і добрим людям, боярином, темний як ніч хлопчина з берегів Дніпра-Славутича, я,  знову ж  таки завдяки долі  і  добрим людям, прозрів, став  освіченим книжником на  Русі, мені відкрили свої  знання Нестор і Сильвестр, Володимир Мономах і Кирило Туровський, Іларіон і Ян,  мудреці грецькі і єгипетські, іудейські і ромейські... Протягом півста літ я жив при  наймогутніших володарях землі  нашої, не  раз  у походи з ними ходив, славу  і неславу ділив... Я дуже  любив Руську землю, наші ріки  та ліси, степи і луги,  наших людей. Багато я бачив, багато пізнав, і шкода, що  зі мною все  це відійде у небуття... А мої  знання, мої  слова так  би пригодилися люду нашому, землі  нашій!

Святослав і Ігор  переглянулися, і в їхніх очах промайнула тривога. Схоже, що  Славуті важко і цю  розмову завів  він неспроста, – видно, відчув  наближення смерті.

Вони обидва підвелися.

– Ми  стомили тебе,  друже.  Відпочивай і не думай  ні про що... Хай  легкою буде  для  тебе  ця  ніч!..  А Гук  побуде біля тебе  і дасть  тобі  такого зілля, щоб  ти заснув і на ранок прокинувся дужим!  – сказав Святослав, а  вийшовши, повернувся до  Ігоря: – Доведеться мені побути у тебе, Ігорю, кілька днів, поки він  видужає або...

– Звичайно, брате, – схилив голову Ігор, зрозумівши, що  має  на  увазі  великий князь. – Гостюй стільки, скільки потрібно буде.

Однак на  ранок Славуті полегшало, і Святослав, повагавшись, вирушив далі  в  путь  – спочатку у Трубецьк до Всеволода, а звідти у свої  верховенські володіння. І не  знав він,  що  на  світанку від Ігоря помчав до Всеволода гонець з попередженням, що їде великий князь київський і щоб  Всеволод не  обмовився перед ним жодним словом про  їхній наступний похід.

6

Тиждень Славута не  піднімався з постелі. Та  хвороба – чи то завдяки дочірньому піклуванню Ярославни, чи травам та  нашіптуванню старого Гука, чи  природному  здоров’ю хворого – у ніч  на  восьмий день   раптово відступила, зійшовши рясним потом. Уранці Славута встав  і забажав, щоб йому  натопили лазню.

Ігор полегшено  зітхнув: Славута видужав! Вмирущий у лазню не  проситься...

Разом з тим  князю додалося і тривоги. Як же тепер, коли Славута виходитиме на люди, приховати від нього підготовку  до  весняного походу? Поки він  був  прикутий до  ліжка, можна було  про  це  не  турбуватись. Дружина і  ополчення рать  за раттю, стяг  за стягом вирушали кожного дня  до Путивля, де був назначений збір  головних сил.

Як  же  бути  тепер? Славута став  на  ноги і рано чи  пізно дізнається про  все.  Що  ж робити?

Ігор  поділився своїми турботами з Ярославною, і княгиня,  не  роздумуючи, порадила:

– Треба не ждати, поки дізнається сам, а чесно і відверто розповісти йому  про  все!

Ігор  здивувався.

– Як?  Він  же,  без  сумніву, буде  проти нашого походу!

– Ну  й  що?  Краще хай  буде  проти, ніж  ти  постанеш  у його  очах нечесним, несправедливим... Безперечно, він буде проти. Я теж  проти, і ти  це  знаєш, бо  я боюся за  тебе,  коханий мій,  за  сина Володимира, за  наших родичів і за  всіх воїв.  Та що  я можу  вдіяти? Зупинити тебе?  Несила моя... Та й розумію я,  що  краще зустріти ворога в чистому полі, ніж відбиватися від нього  у власному домі...  Славута – воїн, і він зрозуміє тебе  також!

– Але ж я не  сказав про  похід  Святославові!

– Тоді  не  йди!

– Ні,  ні,  я цього не  зроблю! – вигукнув Ігор. – Я сам задумав цей  похід,  домовився з братією. Ярослав досі зібрався,  мої теж у дорозі до Путивля, в суботу  я й сам  вирушаю... Як  же  тепер не  йти?  До  того  ж цей  похід  обіцяє нам  перемогу  і славу!  Половці не  ждуть, що  ми  вдаримо на  них...

– Тоді  скажи Славуті всю  правду і не  муч  себе, не  край думами серце!  Так  буде  найліпше – відверто, чесно! А йти чи  не  йти  – вирішуєш ти сам, бо ти – князь!

Ігор  повеселішав, пригорнув княгиню.

– Дорога моя, ти  у мене мудра!  Справді, найкраще самому  розповісти все  бояринові – і хай думає, як  хоче! Піде зі мною – буду  радий, не  піде  – хай  жде  Святослава! А я в суботу  – в путь!

Ярославна пригорнулася до нього, зазирнула в вічі.

– Княже, я теж  з тобою!

– Тобто?.. – Ігор  здивовано відсторонив її від  себе.  – Як  – зі мною?

– До Путивля... Хочу провести тебе,  хочу побачити сина Володю... А також брата  Володимира Ярославича.

– Це  ж порубіжний город!  Небезпечно!

– Але  ж ти  там  десь  поблизу будеш з військом! А вали Путивля не нижчі, ніж в Новгороді-Сіверському! Ще  ні разу половці не взяли його!  Та й під захистом брата  Володимира не  страшно буде...

Ігор  задумався.

Так, це  правда. Розташований на  високому шпилі, що панував над  широким  повноводим  Сеймом,  Путивль був невеликим, але неприступним городом. Високі вали, зведені понад крутими схилами, глибокий рів,  міцна брама – все не гірше, ніж  тут, у Новгороді-Сіверському. А якщо додати, що  в  Путивлі залишиться  значно більша залога на  чолі  з досвідченим у військовій справі князем Володимиром Галицьким, то виходить, що  Ярославна з дітьми буде там  у більшій  безпеці, ніж  тут.

– Розумнице моя!  – поцілував він  княгиню в лоба.  – Я не  проти... Поїдеш разом зі мною до Путивля!

Зі  Славутою розмова відбулася наступного дня, після вечері, коли дітей  відправили спати, за столом їх залишилося тільки троє  – Ігор, Ярославна та Славута. Відпивши ковток  прохолодного березового соку, Ігор  відставив келих і, нахилившись через  стіл,  тихо  промовив:

– Славуто, учителю мій дорогий, маю  зробити тобі одне признання, хочу  відкрити таємницю, яку  приховав від брата Святослава...

Здивований боярин підняв на  князя очі.

– Кажи, Ігорю.

Князь зам’явся, почував себе  трохи  ніяково.

– Не  дивуйся, Славуто, і вислухай мене з розумінням, так  же  стримано, як  колись давно ти  розумно і стримано ставився до моїх  дитячих витівок, – почав він  здалеку.

– Та   кажи  вже,   я   все   зрозумію,  –  знизав  плечима старий.

– Так  от,  – рішуче сказав Ігор, – в цю  суботу, в день мого  покровителя Георгія Побідоносця, я  з  братією вирушаю на  половців! У  нас   уже  все   давно домовлено і  все готове до  походу. Мої   стяги стоять у  Путивлі і  ждуть  на мене!

Коли б у хоромині розверзлася стеля і пролунав грім,  це не  більше вразило б Славуту, ніж  ці  тихо  вимовлені слова. Він  довго  сидів  мовчки, ніби  сказане не  доходило до  його свідомості, і безтямно дивився на  князя. Його бліді  після хвороби щоки ще  більше зблідли, а в очах  поперемінно виростали  то  подив,  то  страх,  то  журба. Здавалося,  йому відібрало мову, й Ігор  у душі пожалкував, що  послухав княгиню і завів  цю  розмову.

Врешті Славута подолав заціпеніння,  яке  охопило його, і тихо  запитав:

– Ігорю, невже це  правда? Я  відмовляюся вірити цьому! – А потім простягнув через  стіл  до  князя руки  і схвильовано заблагав: – Ігорю, княже мій  дорогий, скажи, що ти пожартував, що це твої давноминулі дитячі пустощі, якими  ті захотів розвеселити свого старого вчителя!

Ігор  на  якусь мить  розгубився, зніяковів, на  його  смаглявих щоках спалахнули рум’янці. Але  відразу ж  вид  його посуворішав, чорні брови насупилися,  – князь узяв  себе в руки.

– Ні,  Славуто, це не пустощі, це правда! – сказав твердо. – Похід задумано задовго до приїзду Святослава, полки зібралися – ждуть мого  наказу, і я в суботу  вирушаю з Новгорода-Сіверського...

– Ось  як!  – похитав головою Славута. – Якими ж силами?

– Зі  мною підуть  усі  князі сіверські – Всеволод, Святослав Рильський,  Володимир Путивльський та  Ярослав Чернігівський...

– І Ярослав з  вами? –  ще   більше  збентежився  Славута.

– Так, і Ярослав.

– Отже, він  теж,  як  і ти,  приховав цей  задум  від Святослава!   – вигукнув Славута з  осудом і  сплеснув з  досади руками. – Що  ж ви надумали, нерозумні! Що  затіяли!.. Напередодні великого, може, найбільшого за півстоліття походу на  поганих відколюватися від усіх,  робити свій  окремий похід!  Чому  ж  не  почекати місяць чи  півтора і не  піти  сукупно? Адже спільний похід  принесе безсумнівну перемогу! Та ще  яку!

Ігор  задумався. Безперечно, Славута правий. Але відступати йому не  можна, і,  коли самому собі  признатися, не хоче  він  цього.

– Ми  завдамо короткого удару кочівникам у передпіллі, розвідаємо їхні  сили, захопимо полон і швидко відступимо назад!  Святослав ще не збере  рать, як  ми повернемося з перемогою і приєднаємося до нього!

– А якщо без  перемоги?

Ігор  випрямився, карі  очі  його  блиснули грозою.

– Такого не  може  бути,  учителю! Невже ти  гадаєш, що ми  зазнаємо поразки? У  мене разом з  братією буде  шість тисяч воїнів!  Та Ярослав приведе тисяч п’ять!.. Це  ж сила!.. Який з половецьких ханів  витримає наш  натиск?.. До того  ж ми  не  будемо зариватися... Адже  Святослав сам  послав Романа Нездиловича з  берендеями у степ  і не  побоявся, що половці потріпають їх!..  Ні,   я  все  передбачив... Ходімо з нами, учителю, – сам  переконаєшся, що  я  правий! А  до полку Святослава ми  встигнемо. У  нас  ще  буде  час  і  для відпочинку, і для  зборів... Раніш як  на  початку червня він не  виступить.

Славута задумався.

Звичайно, Ігор   – досвідчений полководець. Він  устиг побувати в багатьох походах і битвах, не  раз  перемагав, не раз  і сам  був  битий. А сміливістю, хоробрістю Бог  його  не обділив, – може, навіть занадто гарячий!.. В інший час  хай би йшов – потріпати степових розбійників не зашкодило б! Але  тепер... Тепер, коли готується один з  найбільших походів,  що  може  остаточно приборкати Кончака і забезпечити Русі спокійне життя на багато літ, Ігорів похід з усіх боків видається і ризикованим, і нерозумним. Кончак не змирився з поразкою. Зі степу  доходять вісті,  що  він знову готується до походу. Тому  Святослав і послав Романа Нездиловича в поле  розвідати наміри і сили половців, поганятися за родами  половецькими, що посунули на нічийні землі  між Ворсклою та Хоролом на весняні випаси. Але Святослав виділив воєводі Роману лише невеликий загін  берендейської кінноти,  а Ігор  веде  у степ  усю  силу  Сіверщини. І добре, якщо його  чекає удача.  А якщо ні?  Важко передбачити наслідки такого необдуманого вчинку...

– Ні,  Ігорю, не  поїду  я,  – сказав Славута. – І тобі  не раджу... Дождися Святослава і  порадься з  ним. Якщо він схвалить твій  намір, якщо дозволить...

Ігор  спалахнув.

– Схвалить! Дозволить!.. Хіба  я  не  такий же  князь, як Святослав? Хіба  я  не  господар у своїй землі? Чому  ж маю питати дозволу Святослава?

– Він  великий князь! Він  отець руським князям!

– Великий князь! Одна назва! Славута гірко усміхнувся.

– В тім і біда  наша, що  так  стали думати всі князі і відмежовуватися від Києва. Розпалася земля Руська – і невідомо,  хто і коли її збере... А погані тим  часом не  дрімають – намагаються відхопити від  неї  ласий шмат... І відхоплять коли-небудь, якщо не  станемо розумніші... Якщо ви  всі, князі, не  перестанете люто  гризтися за Київський стіл  і так же  люто   не  перестанете зневажати його і  цуратися, коли досягти його  не  пощастило...

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

1

23 квітня 1185  року, у вівторок, у день  Георгія Побідоносця, християнського патрона князя Ігоря, над  Новгородом-Сіверським  затрубили бойові труби. Їхні  радісно-закличні  мідні  голоси  полинули  з  високих  валів фортеці далеко навкіл – на  посад, що  розкинувся на  горі,  на  Поділ та розлогі яруги, де серед  гущавини дерев  тулилися халупи бондарів, стельмахів, шорників, ковалів, кожум’яків, зброярів, щитників, за Десну – на широкі луги  і темні бори, на сріблясті заводі та озера, на весь  зелений весняний світ,  що милувався собою і своєю красою у потоках ранкового сонячного проміння.

Всі  мешканці города і  околиць зібралися біля   собору Успення Божої Матері та  на  дорозі, що  вела  з  фортеці до нього.

Був тихий теплий ранок. Над  Подолом кружляли голуби, а у високості, у синьому безхмарному небі, шугали бистрокрилі соколи.

Дзвонили в усі дзвони.

Ворота фортеці були  відчинені, міст  опущений. Молодша дружина Ігоря вишикувалася у  фортеці, на майдані перед собором Святого Миколая,  і  вельми тучні, застояні за зиму  коні  нетерпляче переступали з ноги  на ногу. Виблисували начищені крицеві шоломи гриднів, колихалися  над  ними золотисті полотнища князівських  корогв та вузькі трикутнички барвистих прапорців, прикріплених до списів, сяяла міддю  та  бронзою кінська збруя. Багрянцем осінніх гаїв  та лісів  горіли проти сонця черлені щити.

Перед хоругвою, поклавши на  груди  широку чорну бороду,  сидів  на спокійному ситому коні боярин Рагуїл, поряд з  ним, хизуючись дорогим убранням та  не  менш дорогою зброєю, гарцював на  нетерплячому огирі, як  завжди, щасливий, усміхнений золотоволосий Янь.

На  паперті собору чекав виходу князя з хрестом у руці старенький отець Ісидор.

Нарешті важкі, оковані залізними шпугами двері  князівської  палати розчинилися, і з них вийшов князь Ігор  у похідному  військовому обладунку, княгиня  Ярославна з  дітьми та боярин Славута. Вони перейшли двір  і стали перед собором  на  простелений барвистий килимок. Отець Ісидор відправив короткий напутній молебень, дав  князеві і княгині поцілувати хреста. Потім провів княгиню з дітьми до  критого  візка, там  попрощався зі Славутою.

– Не  журися, учителю, повернемося з перемогою!

– Щасливо, щасливо! – Славута поцілував князя і княгиню, підняв руку,  благословляючи  від’їжджаючих. Та  погляд  його  був сумний, – чи  то йому  не  хотілося залишатися,  коли всі вирушають у похід, чи гризло якесь передчуття, якого він  не  міг  ні висловити, ні пояснити.

Ігор  скочив у сідло  і став  попереду дружини.

– В добру  путь!

– В  добру путь!  В  добру путь!  – відгукнулися ті,  хто залишався.

Знову затрубили труби, і дружина рушила.

На  горі,  перед  Успенським собором, на князя чекали два стяги старшої дружини, а  на  паперті – весь  клір  на  чолі з самим єпископом. Довкола товпилися сотні людей: провожали на  війну, бо з кожної сім’ї  хтось  ішов  – чи  батько, чи  син, чи  брат, чи  коханий.

Ігор  перед єпископом преклонив коліно. Єпископ теж, як і отець Ісидор, відправив короткий молебень, дав князеві поцілувати хреста. Хор  прогремів «Многая літа»,  а дружинники і городяни-севрюки прокричали:

– Слава князеві! Слава княгині! Можна було  рушати.

Ігор  сів  на  коня, підняв руку.

– Людіє і дружино! – гукнув на весь  майдан. – Допоки кривава шабля поганих падатиме на  голови наших людей? Допоки оратаї наші, виїжджаючи в поле, поглядатимуть за небокрай – чи  не  підкрадається половчин, щоб  забрати  у нього коня, а самого заарканити і потягти в неволю? Допоки  земля Руська житиме в страсі, що  ненависна орда  прокотиться по ній  вогняним смерчем і випалить усе дощенту? Чи  не  пора  нам  підняти свій  меч  супроти ворога? Нині настав такий час! Нині вирушаємо, дружино, у землю незнану, до  синього Дону!  На  кощія-супостата! Хочу  вам  честі  здобути,  а собі  – слави!

Сотні воїв  на  ці слова підняли вгору  списи і, потрясаючи  ними, прокричали:

– Слава князеві Ігорю!  Слава!

Ігор  вклонився городянам, що зібралися сюди, щоб  провести його  в похід.

– Прощавайте, люди  православні! Побажайте нам  удачі на  нашій нелегкій дорозі!  А нам  пора!  У путь!

Торкнув коні, і військо рушило.

Люди  доземно кланялися князеві і воїнам, плакали, щось кричали навздогін воям. Безперервно дзвонили дзвони. Глухо  загула, застогнала під  кінськими  копитами тверда сіверська земля, що  за всю  весну  ще не прийняла в своє  лоно жодної краплини дощу, – така  невидана досі  суша  встановилася. Услід  за  воями довго, аж  у поле, бігли  табунцями босоногі хлопчаки й  дівчатка, проводячи батьків, старших братів.

Та скоро й вони відстали, і три  стяги князівської дружини,  здіймаючи куряву, попрямували до  Путивля, на  переправу  через  Десну.

Коли князь із  княгинею, що  їхали  попереду, наближалися до лісу,  далеко позаду почувся кінський тупіт.  Услід  за військом мчав  одинокий вершник. Не  стишуючи бігу,  він звернув на обочину дороги, обігнав молодшу та старшу дружини і, лише порівнявшись із князем, зупинив змокрілого коня.

– Славуто! Ти? – вигукнув збентежено Ігор. – Що  трапилося?

– Нічого не трапилося, княже... – Старий боярин витер спітніле чоло, віддихався. – Просто така  туга раптом накотилася на  груди, коли ви  поїхали і я залишився один, що  й не  сказати! Розумом розумію – правильно зробив, що  лишився, що  діждуся Святослава і з ним через  місяць чи  півтора  піду  в  Степ, а  серце розривається від  болю   і  велить наздогнати тебе... Отож  я,  мов  отрок, а не  сивий муж,  послухався серця – схопив коня і навздогін за тобою, княже, хлопчику мій  дорогий! Може, для  чогось пригоджуся в поході – пораду дам,  билицю розповім, пісню заспіваю, рану перев’яжу, серця воям добрим словом звеселю чи  на  битву настрою... Та  мало чого   я  вмію!  Гай-гай, за  довге життя дечому  навчився!.. А прийдеться до діла – і меча в хід пущу!.. Сина втратив на  полі  бою  – ачей, тебе,  княже, при  нагоді захищу!.. Ось  чому  я тут...  Не  зумів  відмовити від походу, то хоч у пригоді чимось стану... А Святослав простить старому другові мою  дитячу витівку!.. Та,  може, ми  й повернемося, поки він  їхатиме назад...

Ігор  подобрів на  виду.

– Дякую, дорогий мій учителю! Дякую за щирість, за те, що  з дитячих літ  і до зрілості незмінно любиш мене, за те, що  не  залишив мене сьогодні наодинці з моїми думами, а йдеш, незважаючи на  літа,  в цей  многотрудний похід, щоб розділити зі мною радість перемоги чи  гіркоту невдачі!

Він  перехилився з  сідла   і,  обнявши  Славуту за  плечі, поцілував у бліду  після хвороби щоку.

Незабаром полк спустився узвозом з гори  до Десни, перейшов її по  зв’язаних плотах і прямим, наїждженим шляхом  рушив до Путивля.

Вої  не  поспішали – їхали  поволі, щоб  не  запалилися та не підбилися коні, що за зиму нагуляли чимало зайвого жиру. Їхали тихо, без  розмов, жартів та  сміху.  Кожен заглибився в себе, адже  попереду слалася не  святкова прогулянка...

У четвер надвечір Ігор  прибув до Путивля. При радісних вигуках вишикуваних на плацу хоругов, під веселе калатання  дзвонів князь і  княгиня  в’їхали в  місто. Їх  зустріли з хлібом-сіллю юний щасливий Володимир, який на радощах мало  не кинувся матері на шию, та,  вчасно спохватившись, лише поцілував отцю й  матері руки, та  князь Володимир Галицький.

Хоча  дорога була  стомлива, Ярославна побажала відразу  піднятися на  забороло, щоб, як  вона сказала, окинути оком усю  синову отчину – Путивльську землю – і благословити її.

Відправивши дітей  з нянями до палат, князі у супроводі боярина Славути та  Володимирового воєводи Вовка скрипучими  дерев’яними  сходами зійшли  на   південну  вежу. Звідси відкрився величний краєвид на  розлогі яри   та  долини,  порослі густими гаями,  на  широкі  сріблясті плеса Сейму, на  безмежні луги  за  рікою та  темно-сині бори ген на  видноколі.

В обличчя війнуло теплим вітром і сонцем. Ярославна не  стрималася:

– Ой  леле,  яка  розкіш!

З  путивльського заборола відкрився величний краєвид. Повноводий весняний Сейм під скісним промінням сонця, що  заходило за далекі бори, блищав, мов  щире золото. Лежав  він  ген-ген унизу, і Путивль з його  високими  валами і ще вищими заборолами та вежами, здавалося, пливе по тому щирому золоті, мов  велетенський казковий корабель.

Ярославна не вперше в Путивлі, та все не може  намилуватися красою, що  кожного разу  відкривається їй.  Її  око вишукувало і вишукувало щось  незвичайне, чарівне, від чого їй забивало дух,  і з уст зривалося захоплення:

– Ой  леле,  яка  розкіш!

А довкола справді було  гарно. Буяла рання весна. Ніжною  зеленню вкрилися гори  й  доли. На  сході,  на  високих горбах, серед  лісу,  блищали золочені хрести монастиря, на заході  гострим шпилем здіймалася Перунова гора, де,  кажуть,  був похований прадавній сіверський князь Путив, що зрубав цей  город, за Сеймом темніли неозорі бори, а внизу, під горою, синіло широке плесо, прозване Братом і Сестрицею, бо там колись, рятуючись від половців, утопилися брат і сестра...

– Як  гарно довкола! Яка  гарна дунай-ріка! – захоплено вигукнула Ярославна.

– Не  Дунай, а Сейм, княгине, – поправив Ігор. Та Ярославна заперечила:

– Дунай... У нас, в Галичині, всяку річку  називають дунаєм. Навіть у піснях про  це  співається:

 
Тихо-тихо дунай  воду несе,
а ще тихше  дівка  косу  чеше...
 

Ігор  не  став  сперечатися, а відразу погодився:

– Хай  буде  так!  – І повернувся до  сина: – Твій  полк уже  готовий до походу, княже?

Володимир радісно зашарівся від батькового урочистого звернення – «княже».

– Готовий, отче,  – схилив шанобливо голову. – Чотири стяги гриднів, окрім путивльської залоги, що залишається  дома, та  шість сотень чорних людей, зібраних з  усієї волості. Всі  добре  озброєні. У кожного – щит, меч,  спис, лук,  по сотні стріл, захалявний ніж... По  двоє  коней – верховий та сумний [61]61
  С  у м н  и й  – кінь  для  перевезення зброї  та  припасів у сумках, тобто  в міхах,  торбинах.


[Закрыть].

Володимир і далі  розхвалював би свою  дружину, та Ігор перебив його:

– А що  чути  від Святослава Рильського?

– Був  гонець. Князь Святослав ждатиме нас, як  і домовилися, на  Пслі.

– Це  добре... А Ярослав Чернігівський прибув уже?

– Князя Ярослава немає.

– Тобто... Як  немає? – на  повірив Ігор, темніючи на лиці. – Мав  би  уже  тут бути!

– Його не  буде,  отче,  – опустив ясно-голубі, як  у матері,  очі  Володимир, ніби   завинив у тому, що  Ярослав не прибув. – Зате  прислав тисячу ковуїв з Ольстином Олексичем.   Ним же  передав, що   сам   не  може прибути,  бо  захворів...

– Захворів, захворів! – вигукнув сердито Ігор. – Знаю я його  хворобу! Хитрий лис! Ще  ні в один похід  на половців не ходив! Недарма Святослав, хоч і рідний брат,  недолюблює його!  Захворів!.. Крутій! Боягуз чортів!.. Обіцяв сам  привести  чи  прислати дружину на  чотири або  п’ять тисяч воїв, а прислав лише ковуїв...

Він  не  міг  приховати досади. Славута тихо  промовив:

– Ігорю, а може, відмовишся від походу? Адже нема тієї сили, на яку ти розраховував. Зате  коли долучиш свої  полки до Святославових, то буде неабияка поміч  князям київським, а половцям – страх  великий!

Ігор  розсердився.

– Ти  знову за своє, боярине! Мабуть, і наздоганяв мене для того,  щоб  при  слушній нагоді  завернути мою  рать назад? Так  знай же – ніщо не  змусить мене повернутися безславно! Похід відбудеться, хоч би всі сили, земні і небесні, ополчилися проти мене!

Славута замовк. Видно, не переконати йому  Ігоря!  Що  ж, хай  іде! Іноді з меншими силами князі ходили і поверталися  зі звитягою. Сонце схилилося до  небосхилу. З  лугів  потягнуло прохолодою. Ігор  накинув княгині на  плечі  теплу вовняну хустку  і почав спускатися вниз.

Настав погідний зоряний вечір. Путивль довго  не  лягав спати: у таборі, де спинилося на нічліг Ігореве військо, горіли вогні, форкали коні, перекликалася сторожа, по хатинах та хижках чулися людські голоси, в садках шепотілися дівчата  зі своїми коханими, що  вранці вирушали в похід, витьохкували у левадах солов’ї.

А  в  князівських палатах, у  заклечаній зеленим гіллям гридниці, князь Володимир пригощав прощальною учтою князя, княгиню і воєвод.

Не  поскупився юний князь! На  олив’яних та череп’яних блюдах, на  срібних та дерев’яних мисках лежали гори  смаженої риби та  птиці, свинини та  яловичини, вепрятини та оленятини, житнього та пшеничного хліба. Поміж ними стояли  широкі чаші  з огірками, капустою та клюквою. В макітерках мліли в сметані гарячі, з печі, налисники з сиром, в ринках вивершувалися пухкі  золотисті пампушки, перемащені олією з товченим часником, а над  усім  цим  здіймалися високі глечики, жбани та барильця із солодким грушевим узваром, хмільним медом, холодним пивом та свіжим березовим соком.

Прославляли князя Ігоря, княгиню Євфросинію, князя  Володимира Ігоревича. Прославляли воєвод та  військо.

Бажали один  одному удачі  в  поході –  перемоги над  поганими.

Гридниця шуміла, веселилася, співала. Ріжечники та гуслярі  вдарили танець, їм  завторували бубни. З-за столу  вискочив Янь  Рагуїлович, колесом пішов по соснових дошках підлоги, вибиваючи підкованими закаблуками такі  дрібушечки, що пилюка здіймалася стовпом, розмахував руками, прицмокував язиком, висвистував, сам  собі  приспівував:

 
Ой  цур та ще й пек
з його  бідищем!
Ой  бив  мене  муж
та й від бочки днищем!
Ой  бив,  волочив,
у грязюці намочив.
«Лежи  тут, лежи  тут,
поки піду найду  прут!»
Поки прута  найшов,
то й одсердився,
наді  мною, молодою,
змилосердився!
 

Всі плескали в долоні, заохочували його  до танцю, а він високо ніс  кучеряву голову, прижмурював свої  гарні очі, блискав білими зубами і,  похитуючи стегнами та  плечима, приказував далі:

 
Ой  кріп, та ромен, ще й петрушечка...
Кучерявий Іван  – моя  душечка!
Кучерявий Іван  на капусту орав,
а мене, молоду, поганяти найняв.
Ой  Іване, мій  Яне,
моє  серденько в’яне!
Ой  чи в’яне  чи не в’яне  —
поцілуй мене, Яне!
 

Він  танцював би  й  далі,  та  Рагуїл   махнув ріжечникам, щоб  перестали дудніти, а на  сина нагримав:

– Досить тобі,  баламуте! Здійняв пилюку – аж  дух забиває!  Ти  не  один тут – дай  людям повеселитися та поспівати!  Серед нас  же є соловей Славута. Дозволь його  послухати!  Та  й  князюшко наш з  княгинею можуть закаблуки відірвати в танці не  гірше за тебе...

Витираючи з чола  рясний піт,  Янь  востаннє тупнув ногою  і сів  на  лаву.  А кругом загукали:

– Княже, до танцю! Княгине, удар  закаблуками! Ярославна глянула на  Ігоря, повела бровою, ніби  запитала:  як?  Ігор  розвів руками, поморщився.