Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 36 страниц)

Характерною особливістю мови  «Слова»  є її вражаюча близькість  до  сучасної української, до  її  лексики,  структури, навіть синтаксису.

Вже  в  першому рядку   поеми ми  натикаємося на  кличний відмінок іменників – «братіє», а далі все частіше – Ігорю, княже, земле, соловію, яр-туре Всеволоде, Рюриче, Давиде, Ярославе,  Романе, Мстиславе, вітре,  Дніпре та ін.

А хіба не  так,  не  такими словами, як  у XII  ст.,  наші  жінкивдови  під  час  війни голосили за своїми загиблими чоловіками?

Вслухаймося:

 
«Уже нам  своїх  милих  лад
ні мислію змислити,
ні думою  здумати,
ні очами зглядіти!»
 

І вже  зовсім  на сучасний лад звучать  рядки:

 
Ти-бо можеш Волгу
весли  розкропити,
а Дон  шеломи вилляти!
 

Або:

 
Загородіте полю  ворота
своїми острими стрілами
за землю Руськую,
за рани  Ігореві,
буйного Святославича!
 

Ці  та  багато  інших  прикладів наочно свідчать, що  «Слово» випливло, як  човен  з моря, із праукраїнської мовної стихії,  що ця  стихія  сформувалася не  в ХIV—ХV ст.ст., як  дехто  твердить, а значно раніше, в доісторичні часи.  Володимир Галицький, як і всі літописці того  часу,  користувався тодішньою літературною мовою, створеною на  основі церковнослов’янської, але,  проголошуючи свою  промову експромтом, мимоволі вжив  елементи живої  розмовної мови, і вони, як  уже давно  помічено дослідниками,  просто вражаюче схожі  на  сучасну розмовну українську мову.  Це свідчить про  безперервний її розвиток від давнини і до сьогодні.

Отже,  зробимо підсумок:

1. Л.Є.  Махновець на основі конкретних історичних, географічних та лінгвістичних фактів беззаперечно довів,  що  автором «Слова»  був князь Володимир Галицький.

2. На  основі конкретних фактів довів  також, що  воно  було створене 15 серпня 1185  року  в Києві; не  написане заздалегідь як  художній твір,  а проголошене експромтом як  політична промова  на  захист  Руської землі  та  нещасливого, хоч  і героїчного походу  Ігоря Святославича на половців.

3. Як  визначити жанр  «Слова»?  Сам  автор  спочатку називає його  повістю, згодом – піснею. Ми  звикли вважати його  поемою.

Мабуть, усі ці дефініції мають  право  на існування.

Л. Махновець вважав, що  «Слово»  – це  високохудожня експресивна промова князя Володимира Галицького, виголошена на  князівському снемі 15  серпня 1185  року  і тоді  ж  записана писцем великого князя  Святослава Всеволодовича. Головна її мета  – возвеличити і виправдати князя Ігоря, котрий своїм  необачним сепаратним походом, що  закінчився тотальною поразкою  сіверян, відкрив половцям шлях  на рідну  землю, і, головне, закликати князів до єднання перед  ворожою навалою.

Та річ не у визначенні жанру  твору,  а в тому,  що ця промова дійшла до нас  через  віки  і стала  сприйматися нами, як  коштовна  перлина, як  золота сторінка нашої стародавньої літератури.

Майже двісті  років  «Слово»  ховало  в собі  свого  геніального автора, і ніякі  зусилля багатьох  учених,  письменників та аматорів не  могли розкрити цієї  таємниці. Лише Леонідові Махновцю, завдяки його   глибоким знанням та  новому методові пошуків анонімного автора, пощастило розв’язати цю надзвичайно складну проблему.

Справедливості ради  слід сказати, що його  праця, як він сам зазначає, опиралася на подвижницьку наукову діяльність сотень попередніх учених, які  протягом двох століть  невтомно вивчали

«Слово», коментували  його, розшифрували  більшість «темних» місць  у ньому  та висунули ряд гіпотез  щодо  автора твору.  Багато хто вважав, що  автором був галичанин, але  ніхто  імені  його  не назвав. Лише  відомий український поет  та історичний романіст Богдан Лепкий прямо назвав ім’я  князя Володимира Галицького як  автора «Слова». Однак це не принижує блискучого наукового та творчого подвигу Л.Є.  Махновця, який міг і не знати про здогад Лепкого, бо  творчість цього письменника  до  останніх років  у нас  замовчувалась.

Віднині ми повинні рішуче, без найменшого сумніву, ставити  ім’я  князя Володимира Галицького на  титульних сторінках усіх наступних видань цього  безсмертного твору – «Слова  о полку Ігоревім»!

ПРИМІТКИ

Полк  – це  слово  в різні  часи  мало  різне  значення: плем’я, народ, похід,  військова частина. Я вважаю, що в авторській традиційній назві  поеми його  не слід перекладати.

Ян Вишатич  – за  двісті  років  друкованого існування «Слова» ми звикли до штучного імені Боян. Насправді такого  співця не було. Він виник унаслідок помилки перших перекладачів та видавців твору. Цю  помилку виправив наприкінці 1995 року  відомий літературознавець, професор Київського університету ім.  Т.  Г.  Шевченка Василь Васильович Яременко, оприлюднивши свою  гіпотезу, що тепер  сприймається як аксіома, по Українському радіо.  Ось що він сказав при  цьому:  «Я задумався, чому наші  літописи іноді  зафіксовували  імена  людей  маловідомих або й зовсім невідомих, а про  такого  знаменитого барда, яким був Боян, ніде немає жодного слова. А чи  не  ховається в імені  Бояна інша  людина?» І він  по-новому розбив стародавній текст, що  колись писався всуціль  – «боянбобратіє». Але  тепер  учений покористувався словниковим складом української мови, а не  російської, як  це  зробив Мусін-Пушкін зі своїми консультантами. І в нього  вийшло щось  зовсім інше:  «Бо Ян-бо, братіє...» тут перше «бо» – сполучник підрядності, а друге «бо» – частка, що ставиться після  слів, яким надає  певного смислового  відтінку. У «Слові»  ця  частка зустрічається майже на  кожній сторінці... Отже, не Боян, а Ян! А це дуже поширене в той час ім’я. Зокрема так називався відомий київський боярин Ян Вишатич, що був воєводою Ярослава Мудрого та його  синів  і другом  літописця Нестора. Нестор зазначає, що  з його  слів  він  записав багато  історичних фактів, що  був він  високоморальною та смисленою, тобто освіченою, талановитою людиною, прожив на світі 90 літ, помер у 1108 році і похований у Києво-Печерській лаврі з великими почестями. Отже, не вигаданий Боян, а реальний київський боярин Ян був воєводою та співцем «давніх» князів, автором «ратних повістей» та героїчних пісень, що переказувалися й співалися його  далекими нащадками протягом багатьох десятиліть.

Редедя  – князь касогів, що  жили на  Північному Кавказі. Поєдинок між Редедею  та братом  Ярослава Мудрого Мстиславом відбувся в 1022 році.  Переміг Мстислав.

Руська  земля  – первісно це  Київська земля. Згодом – уся імперія Рюриковичів. Латинізована назва  «Росія»  була  введена Петром Першим, коли  у 1721 році  ним  була створена Російська імперія замість Великого князівства Московського, мешканців якого сусіди  називали по-різному: мошковами (татари), москалями  (поляки, українці), московитами (західні  європейці).

Троян– не до кінця прояснене ім’я. У «Слові» воно  згадується чотири рази (стежка Троянова, земля  Троянова, віки Троянові, на  сьомому віці  Трояновім). Учені  вважають, що  йдеться про римського імператора Траяна (I-II ст.  н.  е.),  завойовника Дакії (суч.  Румунії). Чомусь ніхто  не згадав, що українці Трояном колись  називали батька трьох  синів-близнюків. Може, так  прозивався  у свій  час відомий, а згодом  забутий сіверський князь? Бо як пояснити «на сьомому  віці Трояна»? Полоцький князь Всеслав жив  не на сьомому, а на десятому віці  Трояна.

Тул  – торба  для  стріл,  сагайдак.

Велес– слов’янський бог пастухів  та поетів-співців.

Див– половецький розвідник-дозорець, що сидів на вершині дерева. Походить від слова  «дивитися».

Тмуторокань– давньогрецьке місто  на Таманському півострові.  Ним колись володів Ігорів  дід Олег.   Бовван  – грецька статуя,  що  збереглася в цьому  місті  від прадавніх часів.

Знамення  –  сонячне  затемнення,  що   сталося  1   травня 1185 року,  коли  Ігор  з військом підійшов до  р.  Малий Донець в районі теп.  Харкова.

О Руська земле,  уже за горою єси!– Цю  гору (шелом’я) знайшов  відомий дослідник «Слова»  проф. М.Ф. Гетьманець. Вона знаходиться на  правому березі   С.  Дінця в  м.  Ізюмі. Висота її 260 м,  довжина – 3 км.

Стрибог  – слов’янський бог вітрів.

Глаголять  – говорять.

Харалуг,  харалужні  мечі   –  міцна  сталь,  яку   привозили з Франкської держави, де правила династія Каролінгів.

Шоломи  оварські  – шоломи мадярські. Територію сучасної Угорщини поперемінно займали різні  народи: слов’яни, гунни, авари  або  овари  (літописні обри). Угорців, що  прийшли сюди  з Південного Уралу і закріпилися тут, сусіди часто по старій пам’яті називали то  хиновами (гуннами), то  оварами. Так  називає їх і автор-галичанин.

Канина– невелика річка в  Сіверській землі, де  лютувала міжусобна битва.

Олег  Гориславич  – Ігорів  дід,  найбільший заводіяка міжусобиць.

Паполома(гр.)  – саван, поховальний траурний одяг.

Іноходець– дресирований кінь, що  одночасно переставляє обидві  праві  та  обидві  ліві  ноги. Інохідцями перевозили поранених.

Каяла– невеличка скеляста річка  (кая  – скеля, каяла – скеляста) західніше від м. Слов’янська. Тепер – р. Макатиха. Впадала у велике солоне озеро  («море»), що нині  майже висохло. Тут відбулася люта  битва  десятитисячного війська сіверських князів проти всього  половецького степу (30—40 тисяч  вершників). Урятувалося лише 15  сіверян, решта – або  полягли в  бою, або, поранені, потрапили в полон.

Діва Обида– цей  неясний образ  Діви,  що ступила на землю Троянову, свідчить про  те,  що  Троян – не римський імператор Траян, який не  мав   ніяких  стосунків з  Сіверською землею, а хтось  інший.

Карна,  Жля  та полум’яний  ріг– перші два слова  розшифровувались, як  кара  та  желя  (печаль). Однак, на  мій  погляд, це суперечить логіці:  як може  кара  та печаль нести людям смерть у полум’яному розі?  Карна – явний тюркізм. У словниках: обкарнати  – обрізати, карнавух – безвухий, карна – мішок, гузир невода. То  чи  не  була  це  назва   бойового строю  половців? Як, наприклад, тевтонська «свиня», козацька «лава»,  фашистський танковий «клин» і т. д. Ідучи «карною», половці охоплювали наші села,  мов  неводом, і підпалювали їх «вогненним рогом», тобто світильником з бичачого рога,  наповненого лоєм, а полонених в’язали  «желями». По-староказахськи «жель» – волосяний аркан, що  висів   у кожного вершника на  правій луці  сідла.  Половці, родичі казахів, можливо, вимовляли це слово, як жля.  Отож  треба визнати – це ще одна  блискуча метафора автора безсмертного «Слова о полку  Ігоревім».

Ногата, різаня– дрібні  тогочасні грошові одиниці.

Кніс  – центральний стовп або  труба  князівського теремаротонди, на  якому тримався дах та  перекриття між  поверхами. І досі  видно контури фундаменту ротонди Святослава в одному з дворів  по вул. Володимирській біля Андріївського узвозу.  В тому теремі  вперше пролунало «Слово».

Готські  красні  діви  – нащадки розгромлених гуннами кримських  готів, що дожили під зверхністю половців до часів  «Слова».

Римів  – город  на нижній Сулі,  знищений Кончаком.

Шерешири– важкі  грецькі списи, якими стріляли з катапульт по  кораблях противника.  З  ними  автор порівнює «відважних синів  Глібових».

Золоте  ожерелля  – золота князівська прикраса, яку  носили на шиї.

Білгород  – город  на  Ірпені за  20  км  від  Києва.  Тепер село Білогородка.

Толковини– перекладачі.

Дерево...  листву  обронило– літо  1185 року  було  дуже  жарке, посушливе.

Немига – річечка, на берегах  якої  відбулася міжусобна битва. Тепер – вулиця у Мінську.

Хорос (Хорс)– бог Сонця у слов’ян-язичників.  Звідси слово «хороший».

Володимир Глібович– переяславський князь. Улітку 1185 року героїчно захищав Переяслав від Кончака, був тяжко поранений, але місто  захистив. Наприкінці зими  1187 року,  не зовсім  видужавши від ран,  пішов у похід,  з якого повернувся тяжко хворим і  в середині квітня помер на  28-му  році  життя. В літописному повідомленні про  його  смерть уперше згадується назва  – Україна:  «За  ним  вже  Україна много постона...» Отже,  виявляється, що  здавна існувало дві паралельні назви нашої землі  – Русь  та Україна, аж поки остаточно утвердилася народна назва  – Україна,  що  означає країна, вітчизна, батьківщина, рідний край.

Лада– муж,  жона.

Дажбог  – головний бог  Сонця,  жнив, достатку у слов’янязичників. Вважався покровителем русів-українців.

Татрани... ольбери– тюрксько-половецькі племена, що осіли по Сожу  та нижній Десні  і збройно служили чернігівським князям.  Їхніх  воїнів прозивали ковуями.

Ізяслав– син  Васильків, молодший брат  великої княгині київської Марії  Васильківни, тещі Володимира Галицького. Ім’я Ізяслава в жодному літописі не зафіксоване. Це ще одне свідчення авторства князя Галицького, який міг чути про  нього  від тещі і   на   догоду   їй   так   поетично зобразив юного князя-витязя в «Слові».

Хиновські   стрілки– короткі й  легкі  половецькі (гуннські) стріли  були  небезпечні тим,  що  несли в собі  рослинну чи  тваринну отруту.

Кам’яні  гори– пороги, пробиті Дніпром через  кам’яну гряду. Великий Дон, малий Донець– у старовину річки  часто мали  інші назви, ніж тепер. Так, Сіверський Донець колись називався Великим Доном, а теперішня р. Уди називалася Малим Дінцем.

Боричів  узвіз– так  колись називався в Києві сучасний Андріївський узвіз.  Саме  по  ньому  князь Ігор  спускався з Гори  до церкви Пирогощі.

Синовець  – небіж.  Насправді Святослав був двоюрідним братом  Ігоря та  Всеволода, але  вдвічі  старшим за  них,  – тому  й називає їх синовцями.

Овлур  – молодий половець, а  швидше напівполовець, що допоміг Ігорю   втекти з  полону. Пізніше став  боярином Ігоря.

Володимир  та Кончаківна– був час,  коли  Ігор  з Кончаком, будучи  союзниками, домовилися в майбутньому одружити своїх дітей.  У полоні Володимир Ігоревич одружився зі своєю нареченою, і Кончак у 1188 році  відпустив їх у Путивль. При  хрещенні молоду  княгиню назвали Свободою, бо вона  принесла Володимирові свободу.

Пирогоща– чудотворну ікону   Матері Божої Пирогощі на кошти київського князя Мстислава було придбано в Константинополі, в церковці, що містилася в башті  на міському валу. Звідси й назва  – Пирогоща, тобто  Баштова.

Святослав Олегович  – небіж  Ігоря, князь Рильський, загинув у полоні, через  що  його  ім’я  відсутнє в  переліку князів, яких прославляє в кінці  поеми автор.

Зорясвіт– сонце.

Амінь  (гр.)  – істинно. А народ переінакшив – кінець, бо вживалося це слово  наприкінці молитви чи проповіді.