Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 36 страниц)
Рано-вранці 15 серпня 1185 року, на Успіння, заграли дзвони всіх київських церков – вітали храмове свято знаменитого на всю Русь Успенського собору Києво-Печерської лаври та невеликої, зовні нічим непримітної церкви Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудованої півстоліття тому великим князем Мстиславом Володимировичем.
Ранкове літнє небо над Києвом було чисте, голубе, мов щойно вмите. І звуки дзвонів линули до нього у високість теж чисто, молодо, голубино, – всім на радість.
На майдані, між великокнязівським теремом та Десятинною церквою, хвилювалося барвисте людське море. Князі, княгині, княжичі, князівни, бояри та боярині, наряджені в найкоштовніші вбрання, виблискуючи золотом та самоцвітами, всідалися на ситих коней, що сяяли золотом стремен, розшитими сріблом сідлами та вуздечками, прикрашеними позолоченими бляшками. Молоді гридні тримали поводи, підсаджували поважних господинів та господинь, а потім відводили туди, де кому з можновладців яке місце було призначене.
Коли всі були готові, Святослав Всеволодович подав знак – і пишна кавалькада рушила до Подільських воріт, з яких Боричів узвіз вів на Поділ.
Князі їхали до церкви Успіння Богородиці Пирогощої, щоб помолитися.
Кияни дивувалися – чому на Поділ, чому до Пирогощої? Адже храмове свято і в Києво-Печерській лаврі! Та й у старовинній Десятинній церкві, що стояла поряд з князівським теремом, можна було помолитися, або у пишному храмі Василія Великого, що був також поблизу, на Ярославовому дворі, або в Софії.
Кияни були раді, веселі – і у Верхньому городі, і в Нижньому, і ніхто не здогадувався, що блискучим видовищем вони насолоджуються завдяки князеві Ігорю, котрий ще звечора попросив Святослава поїхати вранці на Поділ, до церкви Успіння Богородиці Пирогощої.
Його впізнавали здалеку – ставного чорнобрового красеня.
– Дивіться, дивіться – Ігор! Князь Ігор Святославич! – неслося звідусюди.
Люди витягували шиї, пхалися наперед, щоб краще роздивитися цього незвичайного чоловіка, ім’я якого було у всіх на вустах. Їх не стільки вражала небачена поразка, якої він зазнав, як героїчна втеча з полону, з далекого Дону, що багатьом здавався краєм землі. Це був подвиг, яким чудувалися і захоплювалися.
Ігор їхав поряд з великими князями – Святославом та Рюриком. Він на людях бадьорився, навіть трохи хизувався, тримаючись у сідлі легко, прямо, але на душі у нього було важко: поряд з князями-переможцями почував себе незатишно, незручно. Ще добре, що не приїхав Володимир Переяславський, бо заліковував рани, а то було б зовсім зле. Після поразки на Каялі душа його була збаламучена, знічена, а вістка про смерть племінника Святослава зовсім надломила її. Це ж він винен, він завів його і все військо на погибель! Він!
Пригнічений, душевно спустошений, відразу після поразки, в полоні, він шукав виправдання, розради, підтримки в молитвах, тому й велів привести на Тор попа з города Дінця, а тепер звернув очі до чудотворної ікони, що містилася в церкві Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, – подякувати їй за чудотворний порятунок і попрохати заступництва для сина, для брата, для всіх бояр та воїв, котрі знемагали в половецькій неволі.
В цьому була причина його поїздки до чудотворної ікони Богородиці Пирогощої на Поділ.
Невелика, але гарно зведена біло-голуба церква стояла на майдані, під Старокиївською горою. Золотом блищали її хрести. Довкола гомоніли натовпи святково зодягнутих подолян.
Двері церкви були розчинені, всередині горіли свічки, на паперті ждав князів церковний причет на чолі з благочинним.
Князі спішилися і – по старшинству – рушили всередину, хрестячись і кланяючись. Попереду зайшли Святослав, Рюрик та Ігор. Їх супроводив благочинний. Заспівав хор на криласі, та так сильно, що замигали свічки в підсвічниках і в бронзовому панікадилі, виготовленому подільськими умільцями.
Ігор попростував до ікони Матері Божої Пирогощої, поцілував золотий оклад, опустився на коліна, схилив голову, довго молився, б’ючи поклони і не чуючи всього того, що відбувалося в церкві. Позад нього стала Ярославна з дітьми та братом Володимиром – усі молилися теж гаряче.
Всі просили чуда – врятування князів Володимира Ігоревича та Всеволода Святославича з усіма полоненими воями.
– Мати Божа, Царице Небесна, захисти їх і допоможи їм! – шепотів Ігор.
– Мати Божа, захисти сина мого! – гаряче вторувала йому Ярославна, і сльози котилися по її щоках.
Богородиця Пирогоща з немовлям на руках співчутливо дивилася на них з іконостаса своїми смутними візантійськими очима, і в мерехтінні свічок Ярославні здавалося, що в них теж бринять сльози.
Чудотворна Мати Божа Пирогоща!
За півсотні літ, відколи вона прибула до Києва і висіла на царських вратах цієї подільської церкви, слава про її чудотворність широко розлетілася по всіх князівствах, – і не було кінця-краю богомільцям, що стікалися до неї зі своїми болями, хворобами та незгодами.
Що ж то була за ікона? Звідки взялася вона? Чому в людей виникла віра в її чудодійну силу, в яку повірив князь Ігор і прибув сюди, до Пирогощої, щоб уклякнути перед нею на коліна?
5У літопису під роком 1132м, у запису про Мстислава Ве ликого, сказано коротко: «У сей же рік була закладена кам’яна церква Святої Богородиці, звана Пирогощею».
Короткий запис, а за ним – могутні пристрасті, великі трагедії.
Мстислав Великий, прозваний так сучасниками за те, що був князь грізний, хоробрий у походах і щодо інших князів кру тий, того року, взимку, пішов з синами Всеволодом, Ізяславом та Ростиславом, а також з Ольговичами та Всеволодом Го роденським на Литву.
Немолодим він був на той час– лише двох літ не виста чало йому до шістдесяти, а друга жона його, Любава, дочка новгородського посадника Дмитра Завидовича, була молодша за нього рівно наполовину.
І була вона краси несказанної, а долі нещасливої. Бо яка то доля у неповних вісімнадцять стати жоною майже п’ятде сятилітнього сивого старика? Прожила з ним десять років– і любові не зазнала, і дітей не придбала. А що серце мала вогняне, то безтямно закохалася у князівського тіуна Прохора Васильовича, чорнявого красенявдівця.
Той відповів їй взаємністю.
Довго вони носили ті почуття в собі, не сміючи одне одно му слова мовити. Та їхні очі, палкі погляди без слів сказали їм про взаємне кохання. І в перший же вечір після від’їзду князя, зустрівшись випадково (а може, й ні?) в напівтемних сінцях безлюдного терему, вона впала йому в обійми.
– Соколе мій!– простогнала радісно.
– Княгине моя!
Щоб ніхто не помітив, вона обережно прочинила двері до свого покою і поманила його до себе.
– Сюди!
З того часу щоночі, коли слуги та служниці міцно засина ли у своїх комірчинах першого поверху, Прохор обережно, щоб не скрипнула жодна дошка підлоги, таємно пробирався в хо ромину молодої княгині.
Вони знали, що ризикували життям, але стриматися не могли: любов сильніша за розсудок та боязнь смерті.
І все було б нічого, та, на лихо, була тут ще третя люди на, покривджена людьми і долею і від того зла та мстива,– і тою людиною був князівський євнух Сидір, теж, як тіун Прохор, гарний, видний собою, але немощний силою чоловічою, якої позбавили його вже в парубоцькому віці вороги його. Та не був він позбавлений Богом почуття краси – і безтямно зако хався в княгиню, хоч і знав, що даремно, безнадійно.
Ото він якось підгледів, як Прохор таємно проникає на половину княгині, і загорілося його серце злобою на тіуна. І ви рішив він про все розповісти князеві.
Однак трапилось так, що коли Мстислав повернувся з по ходу, княгиня тяжко занедужала. Всі боялися за життя її, і євнух не посмів зробити своє чорне діло.
А тим часом Мстислав, молячись за здоров’я жони своєї, дав привсенародно у Десятинній церкві, перед іконою Богоро диці, обіцянку закласти на Подолі храм, якщо княгиня виду жає.
Невдовзі княгиня видужала.
Мстислав вельми зрадів з того і зібрав у гридниці дружину і бояр своїх, з якими ходив на Литву, і довго веселився, п’ючи меди і слухаючи дружинних співців.
І ось тоді, коли всі присутні, напившись та наївшись, слу хали чернігівського співця, ззаду до Мстислава, котрий одино ко сидів на чільному місці, підійшов євнух Сидір і прошепотів на вухо:
– Княже, ти ось, ходячи, землі чужі воюєш і неприятелів усюди перемагаєш, а коли ти вдома, або в суді, або над спра вами землі своєї трудишся, а іноді з приятелями своїми, весе лячись, проводиш час, то не відаєш, що у княгині твоєї дієть ся. Прохорбо Васильович часто з княгинею наодинці буває. Якщо нині ти підеш, то сам побачиш, що я правду тобі кажу.
Мстислав мовчки, не перебиваючи, вислухав, усміхнувся в сиву бороду і сказав:
– Рабе! А чи не пам’ятаєш ти, як княгиня Христина, перша жона моя, вельми мене любила і ми жили в цілковитій злагоді? І хоч я тоді, як молода людина, нерідко чужих жінок навідувався, вона, знаючи це, зовсім не ображалась і тих жінок приязно приймала, показуючи їм, ніби нічого не знала, і через те найбільше мене до її любові і пошани зобов’язувала. Нині ж я зостарився, а багато трудів і клопотів про землю мені вже про це й думати не дозволяють. А княгиня, як мо лода жінка, хоче веселитися і може при цьому вчинити щось непристойне. Мені це устерегти уже немає змоги, але досить того, коли про це ніхто не знає і люди не говорять. Тому й тобі краще мовчати, якщо не хочеш нерозумним бути. І на далі нікому про це не говори, щоб княгиня не довідалась і тебе не погубила.
Євнух затремтів, зблід і прошепотів:
– Я мовчатиму, княже, як могила,– і непомітно вислизнув із гридниці.
По якімсь часі Мстислав помітив, що княгиня завагітніла, і радісно об’явив усім:
– У нас радість: княгиня збирається подарувати мені ще одного сина або ще одну дочку. Маю тринадцятеро дітей, – тепер буде чотирнадцятеро. Бог любить, щоб було до пари! З цієї радості нині закладемо церкву, як я і обіцяв.
Під передзвін усіх київських церков урочисто була закладе на подільська церква Успіння Богородиці, а наступного дня Мстислав покликав до себе тіуна і сказав:
– Заутра відпливає корабель з нашими гречниками [82]82
Г р е ч н и к и – купці, що торгували з Візантією.
[Закрыть] до Царграда. Поїдь з ними та купи дві ікони Святої Богороди ці– одну для подільської церкви, а другу– для вишгородської, бо та уже потемніла і облізла. І з купцями повертайся назад! Не барися!
Дав йому кілька срібних гривнів на покупку– і той поплив по Дніпру на купецькому кораблі.
А через два місяці повернувся– схудлий, почорнілий, але радісний. У князівському золотоверхому теремі, круглій двопо верховій будові посеред города Володимирового, коли він зайшов зі своєю ношею, закутаною у вишневу плащаницю, було гамірно, шумно – князь зібрав гостей, щоб ушанувати день народ ження княгині. Пройшов мимо всіх до чільного стола – поклав перед князем та княгинею покупку.
– Привіз, княже,– і кинув швидкий погляд на княгиню. Мстислав і виду не подав, що помітив той погляд, а також і те, як спалахнули рожевим цвітом завжди бліді тепер княгинині щоки, і спокійно сказав:
– Покажи!
Прохор розв’язав вузол і в обох руках підняв перед собою дві ікони – обидві Святої Богородиці. Були вони однакового роз міру, і Богородиці були схожі обличчям та одягом, і немовлята були як близнята, і не різнилися окладом, доситьтаки неба гатим.
– Ось ця,– підняв ту, що в правій руці,– куплена у Влахернському храмі. І зветься вона погрецьки Пирогоща, тобто Баштова, бо сам той храм збудований у міській стіні у вигляді сторожової башти... Це чудотворна ікона, скажу вам!
Усі затихли, вдивляючись у загадковий лик Богоматері.
– У чому ж проявилася її чудотворність? – спитав князь.
– Про це мені сказали і настоятель, і прихожани Вла хернського храму... А пізніше, в дорозі додому, ми всі пересвід чилися в цьому.
– Як?
– Як тільки ми покинули Босфор, налетіла на нас страш на буря. Удень стало темно, як уночі. Хвилі сягали висоти двох або й трьох людських зростів і заливали наш корабель. Усі вже готувалися до найгіршого і почали молитися. І тоді я виніс Богородицю Пирогощу– і всі опустилися перед нею на коліна, просячи заступництва. І що ви думаєте? Небо поволі проясні ло, вітер ущух, хвильовиця уляглася– і ми полегшено зітхну ли. Врятовані! Ми знову стали на коліна перед іконою і довго дякували за порятунок, на який уже не сподівалися. Потім полагодили снасті, вичерпали воду – і налягли на весла. Так Мати Божа Пирогоща врятувала нас перший раз...
– А вдруге? – видихнув хтось нетерпляче.
– А вдруге, це вже було в Дніпровому гирлі, – і ми пере коналися в її чудотворності, в цілющій силі, коли один з вес лярів раптово занедужав, а на третій день віддав Богові душу. Знаючі люди подивилися на бідолах і сказали: «Готуймося, браття, до смерті! Це – мор!» У всіх опустилися руки. Вже скороскоро Пороги, рідна земля, а чи допливемо ми живі та здорові до Києва? Ніхто в це не вірив, бо всі знали, що таке мор. Він нікого не милує!.. І тоді я знову дістав із скриньки Богородицю Пирогощу і підняв високо перед собою. «Молімося, браття, молімося!– сказав я.– Єдина надія на заступництво Матері Божої!» І ми гаряче молилися три дні на острові Хор тиці – і ніхто з нас за три дні не захворів і не помер. І тоді ми повірили остаточно в чудотворну силу ікони, перетягли волоком свій корабель через пороги – і щасливо добралися до Києва.
Всі перехрестилися, з острахом і надією поглядаючи на ікону, а князь сказав:
– Справді, правдива історія. Не вірити їй у нас немає підстав, бо двічі ікона порятувала тебе, Прохоре, та твоїх супутників, але почекаємо до третього разу – чи й утретє порятує? А тим часом я велю зробити на ікону новий оклад із золота, срібла та коштовного каміння. Поки це зробиться, дивись, і церква буде готова.
Всі загукали: «Так, так! Хай ця чудотворна ікона Богоро диці Пирогощої залишиться в новозакладеній подільській церкві, а друга буде для Вишгорода!»
І ніхто, крім княгині, яка добре знала норов свого мужа, не вник глибоко в слова князя Мстислава. Лише княгиня здригну лася, почувши його зауваження– «почекаємо до третього разу». Здригнулася і глянула на Прохора – чи й він зрозумів, що ховається в тому мимохідь кинутому зауваженні? Ні, Про хор не зрозумів, навіть не глянув на неї. А даремно! Князі слів на вітер не кидають, бо у них завжди за словами– діла, нинішні або майбутні... Княгиня в душі відчула тривогу за коханого. Та чим вона могла йому зарадити, чим допомогти? Вона не могла навіть відкрито глянути на нього, слово сказа ти йому. Бідна, бідна! Яке скороминуще її кохання!
А в середині осені, коли дерева під сонцем палахкотіли у золотому вбранні, вона народила князеві сина. І назвали його по дідові Мономаху Володимиром, а в хрещенні – Дмитром. А старші сини та дочки Мстислава відразу прозвали його Ма чушичем, тобто сином мачухи їхньої.
На якийсь час княгиня Любава за клопотами забула про своє кохання. І тільки через місяць, коли якось із немовлям сиділа біля вікна і дивилася на майдан перед Десятинною церквою, побачила, як із княжого двору виїздить простий незграб ний віз, а на ньому – Прохор, схудлий, зарослий, закований у ланцюги залізні...
Княгиня зойкнула, притиснула сина до грудей, але зразу ж прикусила губу: до неї на скрик уже поспішали няні та дворові дівки.
– Що тобі, княгинюшко? Що, голубонько?
– Ні, ні, нічого! Йдіть! Йдіть собі! Ті вийшли.
І тоді княгиня піднялася на повен зріст, мовби розп’ялася на перехресті великого вікна – вся у білому. І Прохор побачив її– і підвів заковані ланцюгом руки, прощаючись з нею, та віз тут же рушив і завернув за ріг.
Видіння щезло.
Вона не помітила, як відійшла від вікна, як поклала сина в колиску, як сіла на ліжко і отуманіло дивилася довкола і нічо го не бачила, аж поки не вбігли дівчата.
– Ой, княгинюшко, хто б міг подумати! Та такий же чоловік!
– Про що ви?– кволо запитала вона.
– Тіун Прохор зле людям чинив, грабував, у судах не по закону діяв, і князь велів схопити його, забити в залізні пута і зіслати в Полоцьк, у поруб. Повезли вже його, бідолаху... Хто б міг подумати, що такий він! А яким же прикидався добрим!
Княгиня задерев’яніла вся – ні пари з вуст. Недарма ка жуть, що горе живе у серці, а радість – на лиці. Її горе за чаїлося в серці– на дні. Мучилась питанням– хто підгледів їх, хто доніс князеві? Сам князь мовчить, і всі мовчать. І Бо городиця Пирогоща не захистила їх з Прохором. Ніби весь світ позаздрив їхньому коханню і відвернувся від них.
Боже! На все воля твоя!
Взимку з Полоцька дійшла вість – колишній велико князівський тіун Прохор Васильович помер у порубі від хвороби, не визнавши за собою ніякої вини.
А незабаром тяжко захворів і великий князь Мстислав Володимирович. Перед смертю, нутром відчуваючи її прихід, він покликав до себе жону свою, а всім присутнім звелів вийти.
Княгиня зайшла з сином Володимиром на руках, боязко наблизилася до тисового ліжка, на якому помирав її муж.
Він лежав з заплющеними очима, схудлий, змучений, сивий зовсім.
– Княже, я тут, – промовила тихо.
Мстислав поволі відкрив очі. Вони були каламутні і чужі. Упізнав її– і легкий усміх скрасив його уже неземне потой бічне обличчя.
– Дякую, що прийшла... з сином, – промовив кволо. – Чий бик не стрибав, а телятко наше.
Княгиня Любава похолола– не могла ні слова мовити, ні з місця зрушити. Відчувала, що осьось упаде, і думала тільки про те, щоб при цьому не покалічити маля.
А князь, зібравшись з силами, прорік:
– Не лякайся... Я не завдам тобі прикрощів... Я написав брату Святополку, щоб ішов до Києва і посів мій велико князівський стіл і щоб став батьком для всіх дітей моїх, а для твого Мачушича– також... А тобі заповідаю– закінчити церкву, яку я заклав на Подолі, а ікону Богородиці Пирогощої обкувати золотом і помістити на чільному місці... В пам’ять душі моєї!.. Кошти на це я відклав...
У княгині виступили на очах сльози: вона зрозуміла, що прощена, що Мати Божа захистила її.
– А хто?.. – зірвалося з її вуст, і вона знову злякалася. Та князь зрозумів і тихо відповів:
– Усе, що було, биллям поросло... Хай скотина животіє... Не хочу перед смертю ще один гріх брати на душу... Бог ми лостивий, і я під кінець хочу бути теж милосердним... І ти не допитуйся, щоб важкого каменя не носити на душі... А мине три роки – виходь заміж. Ти молода... Або в монастир... Там тобі легше буде... І хай тебе і твого сина береже Мати Божа Пирогоща! – Він заплющив очі і кволо махнув рукою. – А те пер– іди!
Ігор знав цю давню історію з літопису, навіть думав, читаючи, від кого ж літописець її записав – від євнуха чи від самого князя? Лише вони двоє знали подробиці тієї застольної розмови між ними. Але зараз, молячись, зовсім забув про неї. Вся душа його була звернута до Богородиці Пирогощої, що єдина, вірив він, може захистити і врятувати його сина, як Бог помислом своїм урятував його самого, а також визволити з тяжкої неволі брата, бояр та воїв усіх.
І він вкотре схилився перед нею в низькому поклоні.
6На князівський снем у круглий золотоверхий терем Святослава були запрошені, крім князів, що приїхали до Києва, їхніх жон та чад, ще найвпливовіші бояри та настоятелі головних київських соборів та монастирів. Велика кругла зала другого поверху, посеред якої стояв такий же круглий цегляний кніс-стовп, що тримав на собі всю величну споруду і був одночасно піччю та димарем, ледве вмістила всіх за столами, заставленими блюдами, мисками, жбанами, келихами, повними їжі та напоїв, – горами хліба, пирогів, яблук, груш, слив, раннього винограду з монастирських садів, хмільного меду, узвару та сирівцю, не кажучи вже про м’ясні страви.
На чільному місці сиділи великі князі – Святослав з княгинею Марією Васильківною та Рюрик з княгинею Анною Юр’ївною. Ближче до них розмістилися інші – по старшинству – князі з родинами, духовенство та бояри.
Князеві Ігорю з сім’єю було відведено почесне місце по праву руку від Святослава та княгині, позаяк саме він, його нещасливий похід та відчайдушна щаслива втеча з полону були причиною цього князівського зібрання. Ну а Володимир, хоч і вдівець, був зятем великого князя і княгині і сидів теж поблизу них.
Окремо від усіх, посередині кола, побіля кніса, за чималим столом, сидів Славута. На столі – гуслі, кілька аркушів пергаменту, біле гусяче перо, каламар з чорнилом, щоб занотувати для нащадків слова князів, їжа в мисках, келих, глеки з медом-ситою, сирівцем та узваром, щоб промочувати горло.
В теремі стояв приглушений гамір. Присутні почувалися вільно, бо всі були свої, перемовлялися впівголоса, тихо сміялися, чашники клали гостям на коліна рушники, наповнювали келихи, брязкали посудом.
І тут підвівся Святослав. Високий, дебелий, оглянув з висоти свого зросту гостей, тріпнув гривою сивого волосся – аж воно, здається, задзвеніло сріблом, підняв на рівень грудей, до бороди, руку.
Гомін стих. Усі завмерли.
– Братіє, – звернувся він до князів, – зібрали ми вас зі сватом моїм Рюриком на снем для того, щоб порадуватися спільно щасливому поверненню брата нашого Ігоря з полону половецького та поговорити про те, як нам далі бути із загрозою половецькою, що нависла над Руссю. Нині відбили ми Кончака від Переяслава, а Кзу – від Путивля. Але хто знає, чи не зберуться вони з силами та чи не вдарять на нас знову! Що нам робити? Сидіти склавши руки та ждати, поки не закричать люди наші під шаблями половецькими, чи об’єднатися по-братерськи і дати міцного одкоша степовикам, що знахабніли останнім часом і хочуть поставити нас на коліна? Та й про Ігоря треба подумати – він залишився без сили військової, без зброї та іншого військового обладунку. Треба допомогти йому! А ще ж і сина його Володимира та брата його Всеволода Трубецького маємо із полону визволити, а також і бояр його та воїв його, бо то теж наші люди!.. Тож давайте вип’ємо за щасливе врятування князя Ігоря Святославича та побажаймо полоненикам нашим якнайскоріше визволитися з полону нечестивого та при доброму здоров’ї повернутися додому! За твоє здоров’я, брате Ігорю!
Ігор підвівся, цокнувся келихом зі Святославом, обняв його і, поцілувавши в щоку, розчулено сказав:
– Дякую, брате мій, великий княже київський, за добрі слова і побажання, а всій братії моїй низький уклін, що приїхали, не погребували нещасливцем, який сам винен, що так трапилося. Обнімаю всіх і, затиснувши гординю в кулак, прошу у вас допомогти, бо сиджу на самому краю землі руської – перед загрозою половецькою. Я ваш щит на Сіверській Україні, але зараз без щита і без меча! Допоможіть мені!
Деякий час князі холодно мовчали. Розуміли, яких душевних сил коштувало гордому Святославичу промовити такі слова, однак не поспішали з порадою і допомогою, – морщили лоби, опускали очі і... мовчали.
Ігор сів, зблідлий і напружений. Було йому важко на душі, незручно перед князями, перед жоною і дітьми, відчував себе ображеним. Святослав помітив це і прийшов на допомогу:
– До діла, браття, до діла! Опорожняйте чари! За здоров’я Ігоря!
Князі переглянулись – випили.
Після цього зашумів пир – і розмови припинилися. Всіх приворожили до себе повні миски їжі, смачної, тривкої, ситної, та дерев’яні жбани і череп’яні глеки прохолодних напоїв. Чашники, що стояли за спинами у гостей, ледве встигали наповнювати чаші, змінювати порожні жбани та глеки на повні. На хорах заграла музика, але ніхто поки що не поспішав ні до танців, ні до співів: кожен насищав плоть свою.
А коли втамували спрагу та голод, хтось із князів запропонував послухати розповідь Ігоря про його пригоди та пригоди його полку в полі Половецькому. Це всім сподобалося.
– Просимо! Просимо!
Звичайно ж, ні в кого ніякої задньої думки, ніякої хитрої каверзи проти Ігоря не було, – просто спрацювала загальнолюдська цікавість – дізнатися про все з перших рук. Але Ігор задерев’янів, зблід, а потім густо почервонів. Як! Розповідати про свою поразку, про свою ганьбу! Ще б чого! Та краще – смерть!
Він у замішанні не знав, що відповісти.
Це миттю спостеріг Володимир Ярославич, тонкий знавець душі людської. Він помітив, як Ігор здригнувся від цього запитання, від цієї невпопад мовленої просьби, помітив, як блиснули його очі і кров хлинула до голови. Чого доброго, скаже щось різке!
– Братіє! – швидко підвівся він, привертаючи до себе увагу. – Братіє! Ігорів похід на половців був нещасливий. Але разом з тим усім відомо, як хоробро билися Ігореві дружини, як він сам, будучи поранений, не покинув війська, а стояв попереду, на чолі його, виказуючи і відвагу, і військове уміння вождя. А яку велич духа проявив він при втечі з полону! То хіба ж личить йому самому привселюдно хвалитися мужністю своєю, відвагою і сміливістю? Хто б з вас, ставши на його місце, зробив таке?.. Але тут є вихід – розповім вам я про Ігорів похід, бо був свідком, очевидцем його, очевидцем його зародження. При мені Ігор з братією задумував його, при мені їхні полки вирушили в незнаєме поле Половецьке, а згодом я перший з княгинею Євфросинією дізнався від Славути про героїчну битву Ігоря з переважаючими силами ворога, про його поранення та полон. Я обороняв Путивль, коли його обложив хан Кза, потім зустрічав Ігоря після повернення з полону і записав його розповідь до літопису. Нарешті, весь цей час, аж до сьогодні, я думав над тим, що Ігорів похід – це не звичайна, не буденна подія, бо про неї нині говорить уся Русь, бо про неї, про подвиг Ігорів, про його рани і втечу можна складати билини та пісні, як про подвиги Кирила Кожум’яки чи Микули Селяниновича... Отож і дозвольте, дорога братіє, мовити слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова.
– Просимо! Просимо! – загула гридниця.
– Але це буде довга розповідь!
– Просимо! Просимо, Володимире Ярославичу! – закричали князі ще дужче. – Волимо слухати твій солодкоголосий спів!
А Святослав сказав:
– Починай, Володимире! Ти відомий на всій Русі книжник і співець, – будемо слухати твоє мудре слово! – І повернувся до Славути: – Боярине, дай князеві гуслі, щоб награвав собі, – вони в тебе дзвінкі та віщі. Та приготуй перо – запишеш для мене Володимирове слово!
– Я вже дещо записав, – Володимир витяг із кишені маленьку книжечку і поклав на стіл. – Однак буду вдячний Славуті, бо під час розповіді, може, щось опущу або нове додам... Тож записуй, Славуто.
Всі зручніше повсідалися. Навіть діти замовкли.
І тоді Володимир торкнувся пальцями струн – і попід високою стелею терему покотився їхній мелодійний передзвін, що раптом змінився тривожно-уривчастим тупотом кінських копит, тонким посвистом стріл, скреготом мечів та шабель, грюкотом списів об щити. На слухачів, здавалося, навіть війнуло терпким запахом далекого полинного половецького степу.
Пролунав останній акорд – і затих. Тиша запанувала така, ніби ніхто і не дихав.
Вона тривала якусь хвилину чи й дві.
Потім Володимир підняв голову, відкинув назад важку гриву каштанового волосся, обвів поглядом принишклий зал і своїм глибинно-грудним, видобутим мовби з самого серця голосом запитав:
А чи не ліпше було б нам, братіє,
почати старими словесами
ратних повістей
про похід Ігорів,
Ігоря Святославича?
Запитав – і зробив паузу, ніби чекав на відповідь. Зал, ждучи, мовчав.
Тоді він, ніби роздумуючи, легенько торкнувся пальцями струн, пройшовся по них і раптом, пригасивши їх звучання, сам відповів:
Ні, початися цій пісні
по бувальщинах нашого часу,
а не по замислу-бо Яновому!
Терем завмер. Багато Русь-Україна знала княжих співців, – у кожного князя було їх по кілька. Та серед них особливої слави зажив Ян Вишатич, співець незвичайний, не схожий на своїх сучасників. Старше покоління знало його, чуло, любило і вважало неперевершеним. І ось цей князь-ізгой, якого батько вигнав з дому за непокірність, не хоче бути схожим ні на кого, навіть на великого Яна! Він відкинув Святославове бажання почути щось схоже на пісні Яна, а твердо заявив, що відмовляється наслідувати славетного співця, а торуватиме свій власний шлях, як велить новий час.
Усі поглядами прикипіли до натхненного обличчя Володимира Ярославича. А воно, ясне, одухотворене, було прекрасне: високий засмаглий лоб, виразні брови, з-під яких яскравими голубими вогнями сяяли дві зорі, прямий ніс і невелика, коротко і майстерно підстрижена борідка – все це так гарно виліплене, вирізьблене, скомпоноване, ніби його творив сам Господь Бог або, принаймні, якийсь прославлений скульптор Еллади.
А під його пальцями то громом рокотали, то ридма ридали, то весняним леготом шептали срібнострунні гуслі. А з його малинових уст злітали все нові і нові, ніби й давно знані, та все ж якісь незвичайні, несподівані слова:
Ігор до Дону воїв веде!
А вже ж біди його
очікують птахи на дуб’ї,
вовки жах наводять по яругах,
орли клекотом на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть на черлені щити...
О Руська земле, уже за горою єси!
Слухачі прикипіли до вуст оповідача, їхні серця уже наповнилися тривогою за Ігоря, за його безстрашних воїнів.
А оповідач майже й не співає, як робив це колись Ян, а просто розповідає, супроводжуючи свою розповідь музикою. Але як! Здавалося, кожне його слово лягає тобі прямо в серце!
Дрімає у полі
хоробре Олегове гніздо.
Далеко залетіло!
Не було воно на кривду породжене
ні соколу,
ні кречету,
ні тобі, чорний вороне,
поганине-половчанине!
Ігор при тих словах закусив губу, змахнув з ока зрадливу сльозу. Боже, Боже! Де ж ви, мої витязі, мої ясні соколи? Це ж я завів вас на смерть, на вірну загибель! Він схилився на руки, щоб ніхто не бачив, як туманяться слізьми очі гордого Святославича...
