Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 36 страниц)

Мій  вуй  Всеволод молодший за  мене на  три  роки, і ми з ним відразу поладили. Прийняв він  мене, як  рідного, та й не  забув, що  волю  він  здобув взамін на  мою  неволю. А що треба  князю-ізгою? Теплий куток, харчі  та добре  слово. Все це я мав.  Не мав лиш  душевного спокою. Мати лежала мертвою   у  церкві Богородиці Золотоверхій – я  ходив до  неї кожної неділі, але  не  міг  розповісти їй  про  свої  біди,  поділитися своїм горем. А  якщо й  розповідав, припавши  до кам’яної плити, то  вона не  чула  мене, не  подавала свого голосу втіхи  і розради.

Не  було  біля  мене і тих,  кого  я любив найбільше, – незаконну, але кохану жону  мою  та хлопчиків моїх маленьких, за  якими скучив безмірно. Не  було  того  ранку, коли б  я, встаючи зі сходом сонця, не летів  думкою до них  у далекий і рідний, хоч  і не  мій  Галич, не  посилав їм свого благословення.

Нелегкий то був для мене час,  хоча,  повторюю, вуй Всеволод  не  забув, кому  має  завдячувати своїм визволенням з полону київського. І робив усе,  аби  скрасити моє  життя в чужому краю. Хоч і тужив  я за Галичиною, за своїми рідними маленькими соколятами, за коханою ладонькою, та все ж якось жилось. Однак біда одна  не ходить, а й другу за собою водить. Цієї  весни у Володимирі сталося лихо, що  перевернуло  не  тільки моє  життя ізгоя, втікача, а  й  життя князя Всеволода та всіх володимирців, – сталася жахлива пожежа, внаслідок якої  вигоріло все  місто, – князівські тереми, боярські хороми, дерев’яні церкви та будинки городян. Усі  в один день  залишилися без  нічого – без  житла, без  одягу, без  ніяких припасів. Князь із двором перебрався у Суздаль, духовенство знайшло пристановище у суздальських церквах та навколишніх монастирях, бояри – у вотчинах, а простолюдини сяк-так обладнали собі землянки і почали по велінню  князя зводити новий город.

А що ж мені?  Обтяжувати своєю присутністю Всеволода? Після того,  як згоріла над могилою нашої праведниці-матері церква Богородиця Золотоверха, там уже мене ніщо не тримало.  Я подякував вуєві Всеволоду за хліб-сіль і помандрував у далеку дорогу. Єдиною рідною людиною, що  могла і мала змогу прихистити мене, залишалася тепер сестра Євфросинія. Ось  сюди, до  тебе, сестронька, і  до  тебе, Ігорю,  і прибув я нині. Приймете – дякуватиму, не приймете – серця  на  вас  не  матиму: світ  широкий, десь  прихилюся... Піду до  двоюрідного брата  Володимира Глібовича у Переяслав. То  моя  остання надія – може, він  прийме...

3

Сумна це  була  розповідь. І хоча  Володимир намагався бадьоритися і не  показувати, як  йому  важко на  душі,  однак було  видно, що  за кожним його  словом таїться відчай і глибока  туга.

Він зітхнув  і опустив голову, уквітчану темними хвилями густого, злегка закучерявленого волосся, що  спадало йому мало  не  до пліч.

Поки він розповідав, Ярославна, не зводячи з нього  очей, мовчки ковтала сльози, а коли замовк, схопилася, притиснула  його  пониклу голову собі  до грудей  і заридала.

– Бідний братику мій! Соколику мій! Скільки ж горя  ти зазнав! То  чому  ж прямо до нас  не  поїхав, а помандрував  у Турів,  Смоленськ та Володимир! Чому  поневірявся по чужих кутках? Ми  б же тебе привітали, як брата, прийняли б з відкритими обіймами! – і підняла на  Ігоря заплакані очі.  – Правда ж,  ладо  мій  любий? Залишимо Володимира в себе?

– Звичайно ж,  дорога моя, – відгукнувся Ігор. – Хай живе  у нас  і рік,  і два,  і скільки потрібно буде.  Не  їхати  ж йому  до Володимира Переяславського. Після того,  що  трапилось між  мною та Мономаховичем у тому  зимовому нещасливому поході, навряд чи  захоче він  прийняти  брата твого, а мого  свояка.

Тут  сплеснула руками княгиня  Ольга, красна Глібівна, зобразила на  ясному личку гнів.

– Що-бо ти  мовиш, Ігорю!  Мій  брат  добрий і чуйний! Ти  його  просто не  знаєш, – та він  і комашки не  зобидить без  потреби! Тож  мені  дивно чути,  що  він  не  прийме свого  двоюрідного брата!  – І повернулася до  мужа, що  саме приклався до  кухля  з пивом. – Скажи, Всеволоде! Скажи, яр-туре!

Вона простягла руку  і погладила його  по  левиній гриві  і крутій шиї   степового тура.   Відчувши доторк її  тендітних пальців, він на мить  завмер, примружив очі від задоволення і  відразу ж  заспокоївся і  погодився з  її  думкою. Не  було випадку, щоб  цими своїми звичаями-обичаями юна  княгиня  не  приборкала свого буйного яр-тура, як  вона звикла називати мужа.

Всеволод цмокнув її в рожеву щічку.

– Звичайно, люба! Звичайно, красна моя Глібівно! Я згоден  з тобою!

– Але  ж  ти  не  чув,  про  що  я  тебе  питала, мій  туре,  – капризно закопилила губенята княгиня. – Ти  саме  дудлив пиво і не  слухав  мене!

– Справді, не  слухав, не  чув,  – відразу погодився Всеволод. – А про  що  ти питала?

– Який у мене  брат Володимир? Правда ж, добрий, чуйний і справедливий?

– Ще  б пак! А хіба в цьому  хтось сумнівається? Давай-но його  сюди  на  розправу!

– Та  ж Ігор!  Який-бо ти,  їй-богу! За  пиво ладен все  на світі  проміняти, навіть жінку!

– Що  ти, люба! – випнув груди  колесом Всеволод. – Та все  пиво світу  не  варте  твого  мізинця!

– Можна повірити! – усміхнулася Глібівна, але  тут же зашарілася від задоволення, бо слова його, як  завжди, були щирі.

Володимир Галицький з цікавістю розглядав цих закоханих  молодят, що  так  гармонійно підходили одне  одному, і в душі позаздрив їм, їхньому коханню, їхньому щастю, їхній природній безпосередності. Невідомо, який Володимир Переяславський, а Ігор  добрий! Не залишив ні молодшого брата, ні  племінника Святослава без  волості. Із свого скромного  Новгород-Сіверського  князівства  виділив першому Трубецьк, а  другому – Рильськ, і між  ними встановилася не тільки приязнь, а й братерська дружба та взаємна любов. От  би  між  усіма  князями так!  Щоб не  розбрат, не  міжусобиці  розділяли їх, а єдність і братерство панували між ними! Тоді  б не  страждала Русь, не  страждала б Україна Переяславська, Київська та  Сіверська від  нападу половців, Галицька – від угрів-хиннів, Волинська – від ляхів, а Полоцька  – від литви. Та  ба! Нема між  ними єдності, се – моє, і те моє  теж,  – сказав брат братові. Навіть батько синові каже це! Рідний батько не  виділив йому, синові, невеличкої волості  для  прокорму сім’ї,  вигнав з дому, зробив ізгоєм, як  і племінника Івана Берладника. А Ігор  так  не зробив – наділив  усіх землями.

Тим  часом Ярославна витерла сльози і пригорнулася до чоловіка.

– Дякую тобі,   ладо  мій, дякую за  брата. Гарний ти  у мене, добре  серце маєш. Я така  щаслива, що  саме  ти судився  мені!

Ігор  прихилився до  неї  і поцілував у шовкові коси. Він був також щасливий, що доля  послала йому  Ярославну, ніжну,  гарну, розумну і люблячу жону  та  матір  його  дітей, до якої  він  усе  більше й  більше прив’язувався своїм суворим серцем.

– Я ось  що  вирішив, ладонько, – сказав голосно, звертаючись і до неї,  і до всіх.  – Наш син  Володимир має  лиш п’ятнадцятий рік, –  недосвідчений ще.   Тож   Володимир Ярославич, вуй  його, живучи тут,  у Путивлі, наставлятиме його  на  путь  істинну, навчить і військової справи, і книжної  премудрості, і  життя. Як  ви,  два  Володимири? Помиритесь?

Юний Володимир Ігоревич схопився зі свого  місця, оббіг довкола столу  і поцілував батькові руку.  Очі  його  сяяли.

– Дякую,  таточку! Я  такий радий! – Потім поцілував матір  у щоку і в руку,  а вуя  – в голову. – Хочу  бути  таким розумним, як  вуй  Володимир!

Володимир Ярославич пригорнув його.

– Дякую, Ігоре!  Дякую, брате!  Ти  ощасливив мене!  Ми з юним князем знайшли вже  спільну мову.  Я довіку не  забуду твоєї  доброти!.. Каюсь, був про  тебе  іншої думки. Бо  ж усім  відомо, які  запальні, а часом несамовиті Ольговичі, – твій  дід  Олег, невтомний войник, що  все  життя  провів  у сідлі,  ворогуючи з Мономахом, твій  батько Святослав, запальний до  самозабуття, якого, бувало, хлібом не  годуй, а лиш  дай ув’язатися в котору, в битву,  твій покійний старший брат  Олег, що  погромив кочовища хана  Кзи і його  родовичів.  І про  тебе  не  раз  чував:  Ігор   гарячкуватий,  гордий,  у гніві  нестримний! Не  приховаю, що  це  й  було  причиною, чому  я  не  приїхав прямо до  вас,  у Новгород-Сіверський... Побоювався... А виходить – помилявся...  Добрий ти!

Ігор  подумки усміхнувся на   цю   мову. Добрий! Чи   й справді ж він  добрий? Чи  добре  у нього серце?

На   ці   питання  він   і  сам   би   не   зміг   відповісти,  бо ніколи  не   задумувався  над   тим,  який  він   є.   Син  свого неспокійного,  жорстокого часу,   коли Руська земля – від Карпат до  Волги і  від  Сули   до  Волхова  –  колотилася  в лютих   князівських которах-чварах, коли чорними смерчами  налітали зі  сходу   та  з  півдня хижі   половецькі орди   і рвали,  шматували  її  живе   тіло,   він   жив,  як   і  всі   в  той час  жили, – війною. Відколи й  пам’ятав себе, не  розлучався ні  з  мечем, ні  з конем.

Чи  ж  могла залишитися в  його  серці доброта? А якщо залишилася, то звідки взялася, де її коріння?

В одну  мить, як  блискавка, промайнуло перед внутрішнім  зором його  коротке життя.

4

Належав Ігор  до тієї  парості руських князів, яку  називали Ольговичами і яка  протягом століття володіла Сіверською землею. Її  родоначальником був  запальний, войовничий, невтомний і  несамовитий князь Олег   Святославич, онук Ярослава Мудрого, дід  Ігорів. До  неї  належали і нащадки його  брата  Давида.

Все життя Олег  ворогував з двоюрідним братом Володимиром Мономахом, також онуком Ярослава Мудрого. Ця ворожнеча передалася їхнім  нащадкам – Ольговичам та Мономаховичам. І хто відає, якої  шкоди завдала вона Руській землі, – чи  не  більшої, ніж  напади половців? У цій  міжусобній боротьбі за кращий город, за багатше князівство, за більш ласий шмат землі  Олег  часто опирався на  допомогу половців і  навіть, щоб зміцнити цей   союз, одружився з княжною-половчанкою,  поклавши цим початок багатьом змішаним русько-половецьким шлюбам не тільки Ольговичів,  а  й  Мономаховичів. Від  неї  у князя було  три  сини – Всеволод, Ігор  та Святослав.

Наймолодший, Святослав, Ігорів батько, вельми огрядний  і  неповороткий,  але   до   шаленства  запальний  і  войовничий,  також одружився з  половецькою  княжною,  та дітей   від  неї   не   мав.   А  коли  вона  померла,  взяв   дочку новгородського боярина і мав  трьох  синів – Олега, Ігоря та  Всеволода.

Народився Ігор  3  квітня 1151  року  в  Новгороді-Сіверському. Якраз напередодні його   народження князь-отець, покинувши жону-породіллю, помчав з військом на  заклик Юрія Довгорукого, свого тодішнього союзника,  під  Київ, щоб вигнати зі  стольного града великого князя  Ізяслава Мстиславовича. Вістка про   народження сина наздогнала Святослава Ольговича в  дорозі, недалеко від  НовгородаСіверського. Літописець того  дня  записав: «Святослав же, не дочекавшись Великодня, виступив у понеділок на Страсному  тижні, а у вівторок народився у нього син, і дав  він йому  ім’я – у святому хрещенні Георгій, а мирське – Ігор». Це  ім’я  новонароджений  одержав на  честь свого дядька, батькового брата Георгія-Ігоря,  убитого п’ять   років перед тим  повсталими киянами.

Вище за все  отець ставив війну. Тому, не  повертаючись додому, щоб   глянути на  сина, що  з’явився на  світ,   повів свою  рать  далі.  Цілий місяць супротивники ганялися один за одним, аж поки на річці  Руті,  побіля Києва, не відбулося криваве побоїще, в якому кияни перемогли, хоча і втратили вбитими великого князя Ізяслава. Юрій Довгорукий та Святослав Ольгович ледве втекли з поля  бою і, перебрівши вище Заруба Дніпро, відступили до Десни.

Про все  це  Ігор  дізнався, звичайно, значно пізніше – з розповідей старших та  з літописів. А запам’ятав він  себе трирічним хлопчиком, коли одного весняного сонячного дня   нарядили його   у  військовий одяг, навмисне зшитий для  такого випадку, причепили до  боку  іграшкового меча, а  на  голову наділи золотий шолом,  і  отець посадив його в сідло.

Це  були  урочисті пострижини – посвята у воїни.

В Новгороді-Сіверському перед замковою церквою вишикувалася князівська дружина. Маяли знамена, блищали шоломи. Княгиня, дивлячись на  сина, втирала сльози. Верещав біля  неї  від  захоплення старший Ігорів брат  Олег. Князь теж  змахнув з ока  сльозу, коли син  раптом вихопив з піхов  меча  і підняв угору,  а гридні, тримаючи коня за вуздечку, зробили з ним на  майдані, на  виду  у сотень людей, почесне коло. І поки він  їхав,  гриміли бубни, гули  гуслі  та домри, кричали дружинники...

Тридцять літ  минуло, а  та  щаслива мить і  досі  стоїть у нього перед очима.

Коли йому пішов сьомий рік, отець став  князем чернігівським і перевіз туди сім’ю.  На  цей  час народився третій син  – Всеволод.

Чернігів! Місто дитинства! Найстародавніше  і найпишніше після Києва місто  на  Русі!

Хіба  можна забути голубу  Десну і мальовничі горби по її  правому березі? А  Задесення – з  протоками, озерами, заростями очеретів, верболозу, вільхи, де так  гарно ловилася риба  і кишіло птаство! А скільки було радощів від походів та  поїздок на  курган княжни Чорної, на  Чорну могилу, в Єлецький  монастир,  на   Болдині  гори,  до   Гульбища  та Троїцького монастиря, та  ще  далі  – до  Святого Гаю, де, кажуть, стояв колись бог  грому  Перун...

У  пам’яті також могутні вали   города і  дитинця, княжі кам’яні хороми, величний Спаський собор, загородній княжий  двір  на  Любецькій дорозі, багаті  боярські отчини і потемнілі хатини ремісників, смердів, закупів... А ще пристань на  Десні, де завжди повно човнів, що  рихтуються в далеке плавання до Києва, до Константинополя, Новгорода на Волхові,  до Смоленська, Новгорода-Сіверського, Трубецька чи Путивля...

Все було там нове  й цікаве, тому й закарбувалося в пам’яті назавжди.

Та  найдужче запам’ятався, найглибше ввійшов у серце вчитель Славута, якого батько випросив у племінника Святослава Всеволодовича, що  в  той  час  посів княжий стіл  у Новгороді-Сіверському. Все,  що в Ігоревому дитинстві було світлого, пов’язане з цією  людиною.

Стрільба з  лука, вправи з  мечем, списом та  арканом, їзда  верхи   на  коні, піші  мандри по  лісах,   луках  та  полях, полювання з соколами, вивчення військових хитрощів, ігри в  піжмурки, довгої лози, челика, плавання у водах  Десни та  на   човнах, перші незграбні закарлючки, написані на жовтуватому пергаменті дитячою рукою, – аз,  буки, веді, глагол... А ще  пісні, яких  Славута знав  безліч і немало сам складав,  награючи при   цьому на  гуслях... Хіба  можна це забути?

Однак найголовніше – Славута відразу полюбив темноокого жвавого хлопчину, якому в сім’ї  мало  приділяли уваги.  Батько – через  війни, полювання, князівські снеми та інші  клопоти, мати  – через  те,  що  був  середульший. А, як відомо, в сім’ї,  де троє  дітей, батьківська і навіть материнська ласка ділиться між  дітьми не  порівну: спочатку вся увага  – первістку, пізніше – найменшому, а середульший завжди залишається обділений. Тому, коли вчитель пригорнув  малого, пригладив міцною чоловічою рукою його  вихрастого чуба  і назвав не  княжичем, а Ігорком, дитяче сердечко враз  потягнулося до чужої, але доброї, чулої  людини, як тонкий пагінець до сонця... Славута на кілька літ замінив Ігореві отця і матір: жив  з ним в одній кімнаті, слідкував за його харчуванням, за  здоров’ям, а  коли той   хворів, поїв різними травами та  зіллям, звареними в  череп’яному горщику, натирав груди  лоєм, парив ноги в гарячій воді  з гірчицею, спалював бешиху, коли та прикидалася, перев’язував рани, замовляв кров та  відливав переляк. Вечорами, особливо довгими зимовими, коли за вікном завивав вітер  і сипала  снігом у шибки віхола, розповідав цікаві бувальщини про  князів та дружинників-богатирів, про  їхні війни з хозарами, печенігами та  половцями або  сягав у таку  давнину, коли на  Русі  ще  й попів та церков не  було,  а люди  поклонялися своїм предковічним добрим та  злим богам – Дажбогу,  Хоросу, Трояну, Велесу, Стрибогу, Перуну, Мокоші, берегиням, лісовикам, домовикам, русалкам, дідькам, відьмам, чортам, а  ще  – сонцю, вітру,  дощу, грому, деревам, рікам, гаям, лісам, озерам, звірам, птахам... Це був для хлопця новий, невідомий, незвіданий світ,  що  манив таємничістю,  казковістю, незбагненною вигадкою і  красою. Проти теперішніх пісних і мертвих богів, що  зирили з ікон холодними байдужими очима, колишні боги  здавалися і зрозумілими, і цікавими, і живими... Чого тільки не  знав  Славута, чого  не  нарозповідав він  хлопчині! І про  далекий теплий вирій, куди  відлітають на  зиму  птахи; і про  краї  східні  та північні, звідки, кажуть, колись прийдуть страшні гоги  та магоги, вогнем і кров’ю затоплять Русь і навколишні країни; і про  далекі землі, де живуть песиголовці, бродять по степах кентаври – напівлюди-напівконі, де воюють проти навколишніх племен жінки-амазонки... А коли розповідати стомлювався, то брав  до рук важку книгу із срібними защіпками і читав  при  свічці  «Поученіє Володимира Мономаха», «Александрію» або  «Девгенієве діяння»...

Того  ж року, коли Ігор  почав навчатися, отець узяв  його в Лутаву на князівський снем. Тут вони зустрілися з великим князем київським Ізяславом Давидовичем. Сюди приїхали також  старший брат Ігорів  Олег,  стрункий чорночубий юнак, князь курський, двоюрідний брат  Святослав Всеволодович, що  був набагато старший за Ігоря, та троюрідний брат  Святослав Володимирович із  Вщижа. Князі обмінялися подарунками – соболями, горностаями, чорними кунами, песцями, пардусами, баскими кіньми під  дорогими сідлами. Три  дні приймали гостей, і три  дні невтомний Славута розважав князів піснями, грою  на  гуслях  та  розповідями про княжих предків, яких, на  подив усім,  знав  так  добре, ніби сам  жив  при  їхніх  дворах.

Незабаром Ігор  познайомився з князівською віроломністю і справжньою війною.

Той  самий Ізяслав, який нещодавно цілувався зі Святославом  у Лутаві, втративши в міжусобній війні Київ, вирішив відняти у Святослава Чернігів і привів під  його  стіни половців.

З коротким мечем при  боці, в легких латах, стояв Ігор  з матір’ю на  високому валу  і крізь вузькі бійниці в заборолах дивився, як  хижі  степовики, гарцюючи на  конях, підпалюють  села  за  Десною, а князь Святослав Ольгович, бояри і Славута лаштують до бою  чернігівські полки та берендеїв [42]42
  Б  е р е н д е ї  – тюркське плем’я, що на початку XII  ст. осіло  на Київській, Переяславській та Чернігівській землях  і почало  служити  руським  князям.


[Закрыть]. Половців було  розбито, і князь Ізяслав відступив на денний перехід від Десни. Та несподівано того  ж дня  захворів Святослав. Таємні прибічники  Ізяслава, яких немало було  в городі, поспішили сповістити його, що Святослав розпустив рать, а сам  лежить хворий... Ізяслав повернувся, вбрід  перейшов Десну, спалив єпископське село  і почав готуватися до  вирішального бою. Перемагаючи хворобу, Святослав швидко зібрав дружину, послав гінців услід  за  берендеями і, коли ті прибули, ударив на  ворога. Берендейська кіннота розгромила половців, загнала в Десну, де одні  потопилися, а інші  здалися в полон. Ізяславові пощастило переправитися  з  дружиною на  той  бік,  і він  пустився навтьоки. Цього разу  чернігівці переслідували його протягом кількох днів і загнали аж на  Сейм.

А що  ж Ігор?

Усе  для  нього тут було  нове: і князівська зрада, і війна, і  смерть, і перемога. Ці  дні  значили для  нього більше, ніж тижні і місяці попереднього безтурботного життя. Закінчилося  дитинство – почалося отроцтво. Своїм ще  недозрілим розумом він  раптом осягнув ту істину, що  коли хочеш вижити, то  носи при   боці   меча!  І з  того  часу  він  його носив  – спочатку дитячого, іграшкового, а  з  чотирнадцяти років – справжнього, бойового.

Той  чотирнадцятий рік  був важкий і переломний у його долі: взимку простудився і тяжко захворів отець, князь Святослав Ольгович. Відчуваючи близький кінець, він  послав у Курськ сина Олега. Батькові турботи були  недаремні: на чернігівський стіл уже давно  відверто зазіхав  його  племінник Святослав Всеволодович, що  мав  сорок літ і був тепер старшим серед  Ольговичів.

Не  діждавшись сина, князь помер. Його вдова, Ігорева мати, боячись, що  Святослав Всеволодович примчить з недалекого Новгорода-Сіверського швидше, ніж  Олег  з Курська, зібрала боярську думу.  Запросили сюди і  єпископа Антонія та Славуту, які  знали про  смерть князя.

– Нам треба  виграти час,  достойні бояри і велії  мужі,  – сказала  княгиня  таємному зібранню.  –  А  тому   будемо мовчати про  смерть князя Святослава до приїзду його  старшого сина, спадкоємця. Щоб ця печальна звістка не дійшла передчасно до Новгорода-Сіверського...

– Згода,  княгине,  –  відповів  за   всіх   тисяцький  Георгій.

– Тоді  покляніться на  святому Євангелії, що  зберігатимете  цю  таємницю!

Бояри переглянулися. А тисяцький нерішуче промовив:

– Але  ж,  княгине, серед   нас  єпископ... Якось незручно   приводити  його   до  присяги,  зане   же   святитель  єсть. Та  й...

Тисяцький замовк, утупивши погляд у Славуту.

Всі  знали, що  учитель –  друг  Святослава Всеволодовича.

Славута підвівся перший, поклав руку на Євангеліє і урочисто проказав:

– Святослав Всеволодович – мій  друг,  але  честь  мені дорожча. Клянуся зберігати таємницю!

Заметушився і  єпископ,  невисокий смаглявий гречин. Швидко підхопився, підняв золотого хреста.

– Клянуся Богом і  Божою Матір’ю, що  не  пошлю до Всеволодовича, і вас,  бояри, Святою Трійцею заклинаю не уподібнитися Іуді,  який видав ворогам Христа, і не зрадити покійного князя! Цілуйте хрест!

Усі поклялися і поцілували хрест.

І ніхто  не  знав  до  пори до  часу,  що  тієї  ж ночі, повернувшись з  князівських хоромів додому, Антоній написав Святославові Всеволодовичу листа:

«Стрий [43]43
  С  т р и й   – дядько по батькові.


[Закрыть]  твій  помер, а по  Олега послали. А дружина по городах далече. А княгиня сидить у розпачі з дітьми. А товару  множество у  неї... Приїжджай скоріше! Олег   ще  не прибув, і ти по  своїй волі  вчиниш договір з ним!»

Ледве  встиг  Олег  в’їхати  в Чернігів – без  дружини, без спільників, як  сюди  зі збройною силою доскочив двоюрідний брат  і став  поблизу.

Чи  ж міг Олег  змагатися з ним? Після недовгих перемов та обміну листами він змушений був поступитися. Святослав Всеволодович зайняв Чернігів, пообіцявши зі  своїх  земель виділити уділи   княжичам Ігорю та  Всеволоду, коли підростуть, а  Олег   Святославович перейшов у Новгород-Сіверський. З ним  поїхала княгиня-мати з молодшими синами та дочками.

Так  іудина підступність «святителя», про  яку  стало невдовзі  відомо всім,  обернулася для  Олега  та його  сім’ї  втратою  Чернігова. Вже  тоді  Ігореве серце запеклося недобрим почуттям і проти Антонія, і проти Святослава Всеволодовича.

Непрості стосунки склалися в  Ігоря та  його братів зі Святославом. І винен у цьому  був передусім Святослав, який не тільки силою захопив Чернігів, а й зламав слово – не дав ні Ігорю, ні Всеволоду зі своїх  володінь обіцяних волостей. Княжичі зростали без всякої надії  на власні князівські уділи. І навіть справжня війна, що  спалахнула між Олегом та Святославом, не поправила становища молодших братів, бо нелегко було  Новгороду-Сіверському змагатися з Черніговом. І тільки рання несподівана смерть брата  Олега припинила ці  чвари: Ігор   успадкував після старшого брата новгород-сіверський стіл, виділивши зі  своїх   земель малолітньому племінникові  Святославу Ольговичу Рильськ із  волостю, а братові Всеволоду – Трубецьк і Курськ.

З того  часу між  Ігорем та Святославом установився мир. Ігор  слухався Святослава, допомагав йому  у війнах за київський стіл,  та доброти, приязні до нього  не мав. У безперервних  князівських чварах, нападах, наїздах вигоріло його  серце,  закам’яніло, стало черствим і жорстоким. Глібів  – тому останній приклад...

І він не розкаюється, що так учинив... Правда, Святослав останнім часом трохи  втихомирив князів – кого  просьбами, кого грозьбами. Та  чи  надовго? Розбрат і  ненависть  між князями – то  невиліковна хвороба! Звичайно,  Святослав так не залишить його  нападу на Глібів  – гримне з київських гір.  Та хай  гримає! Хто ж розпочав нинішню котору? Володимир... То  хай  на  нього й гримає!

А  ще  ж  половці! Не  минає року, щоб не  пронеслися вони, як нищівний, усе руйнуючий смерч, по Руській землі, змітаючи городи і села  на  своєму шляху. Скільки сил  коштує боротися з ними! Скільки людського життя і крові тратить  у цій  боротьбі Руська земля!

Де вже  тут узятися доброті в серці?