Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 36 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

1

В суботу, перед вечором, князь Ігор  з князями та дружиною  прибув до Путивля, своєї другої  столиці, яку  він  дуже любив. Послані  заздалегідь гінці   сповістили про  перемогу над ханом Обовли – і над високими путивльськими горами, над  усім  містом та зеленим Засейм’ям гучно  залунав з церковних дзвіниць урочистий благовіст.

Княгиня Євфросинія з дітьми  та юною княгинею Ольгою Глібівною, жоною Всеволода, котра прибула з  Трубецька, ждала  переможців на майдані, перед  міською брамою. Побіля  княгинь, але  тримаючись трохи позаду, стояв разюче схожий на  Ярославну вродливий чоловік років тридцяти трьох.  Чорна оксамитова шапка з малиновим верхом відтіняла  блідість його  чола,  з-під розстебнутого легкого каптана, розшитого канітеллю, виглядала блаватна кошуля, а на  ногах  жовтіли легкі   літні   чоботи. Його ліва  рука  лежала на держакові меча,  а  він   сам,  виструнчившись,  напружено вдивлявся в обвітрене, засмагле обличчя Ігоря, який, скочивши з  коня і  розставивши для   обіймів руки,  швидко наближався до княгині та дітей.

Ігор   не  помічав його, як  не  помічав і  всіх  інших,  хто зібрався тут,  окрім своєї сім’ї.   Він  притьмом кинувся до них.

– Ярославно! Княгине! – зірвалося з його  уст.– Ладонько  моя!

Євфросинія метнулася на той поклик, мов пташка, і впала йому  на  груди.

– Княже мій!

Ні  на  кого не  зважаючи, Ігор   поцілував її  в  мокрі від щасливих сліз  очі,  в тугі,  по-дівочому рожеві щоки. Потім повернувся до синів, кожного підняв перед собою, поцілував,  а доньку, найменшеньку, кілька разів  підкинув високо вгору, аж та заверещала від задоволення та втіхи.

Потім, поки Ярославна обнімала сина Володимира, а Ольга Глібівна – князя Всеволода, глянув на  ошатно вдягненого чоловіка, що  напружено і  невідривно дивився на нього. Вигукнув:

– Княже Володимире Ярославичу! Брате мій! Яким побитом? – і,  простягнувши руки, обняв його. – Я  радий вітати тебе,  княже, на  сіверській землі!  Мій  дім  – твій  дім! Брат моєї  жони – завжди бажаний тут гість!

Володимир спалахнув радістю, щоки  його   почали поволі   рожевіти.  Він   міцно  потис  Ігореві  руки,  теж   обняв його.

– Дякую, княже, – промовив розчулено, – дякую, брате  мій!  Правду сказати, не  без  страху  я  їхав  сюди. Боявся, що  слово грізного князя Ярослава, вітця мого, вже  і до тебе дійшло, як  наздоганяло мене всюди, де  я  з’являвся, і  ти вирядиш мене на  всі  чотири вітри...

Ігор  нахмурився.

– Я  не  боюся твого  вітця, а мого  тестя, Володимире... Хоч він і наймогутніший на Русі  володар, я не боюся його... Я тут, у своєму князівстві, господар, і ти можеш у мене  жити стільки, скільки тобі захочеться! Ось  тут, у Путивлі, й живи! Город міцний, край багатий, дичина в  лісах  не  перевелася  – втішайся ловами, а  нападуть половці – захищайся. Путивльці – воїни знатні!

– Дякую, Ігорю. Я з радістю скористаюся твоєю гостинністю. Тут  справді гарно, як  у нас  у Галичині, а головне – тихо, спокійно. Буде  змога і подумати, і почитати, і записати в літопис усе,  що  бачив, чув,  що  пережив.

– Ти  книжник, наскільки я пам’ятаю?

– О! Я зріс  серед  книжок!

– Тут  матимеш час  читати й писати... Так, Ярославно? Ярославна  глянула  на   нього  вдячними  щасливими очима.

– Так, ладо  мій! Володимир може  у нас  гостювати доти, доки отець наш  не дозволить йому  повернутися до Галича... А тепер прошу всіх  до господи – за стіл!

Після вечері, на  якій були  присутні, крім  князів, бояри, воєводи та  ліпші мужі,  у гридниці зосталися лише свої  – Ігор  та Євфросинія Ярославна з дітьми, Всеволод з Ольгою Глібівною, Святослав Олегович, племінник Ігорів, та Володимир Галицький. Євфросинія Ярославна підвелася, обвела поглядом довгий стіл  з порожнім посудом після пиру.

– Ходімо від  цього безладу до  нас  у світлицю – посидимо по-сімейному.

Всі  перейшли  в  князівський  терем, у  простору  хоромину.

Тут  було  чисто, прохолодно, пахло  воском від свічі, що потріскувала у бронзовому підсвічнику, і ладаном.

Ігор  та Ярославна з дітьми  сіли по один  бік столу,  гості – по  другий бік.   Старший чашник вніс   холодного пива та сирівцю, поналивав у келихи.

Володимир Ярославич побачив гуслі на столику біля  вікна  – взяв  до рук.

– Дозволите? – глянув на  Ігоря та сестру.

– Просимо, просимо! – загукали всі.

Володимир пройшовся пальцями по  струнах, вслухаючись  у їх звучання, а потім тихо  заспівав:

 
Не  буря  соколи занесе
через  поля  широкая —
галиці  стади  біжать
ко Дону  великому.
Комоні ржуть  за Сулою  —
звенить слава  во Києві...
 

Його сильний, приємний голос  заповнив собою  всю світлицю, зачарував серця тих,  хто сидів  за столом. Сам  співець теж був захоплений піснею і звучанням струн  – зблід, примружив очі і вслухався в останній акорд довго, аж поки він не  згас  у найдальших закутках терема. Володимир був  красенем, разюче схожим на  сестру, тільки риси обличчя його були  різкіші, мужніші, а чуб та борода – темніші, аж каштанові.

– Боже, це пісня Янова, – прошепотів уражено Ігор. – Її  любить співати мій  учитель Славута. Звідки ти  знаєш її?

Володимир лагідно усміхнувся.

– Ну  як  же! Я ж зять  князя Святослава Всеволодовича, а Славута – його  співець і друг.  Я не  раз  чув від нього пісні славетного співця. Більше того,  під  час  нашого весілля з Болеславою, покійною моєю жоною, донькою Святослава Всеволодовича, він  подарував мені  переписані ним власноручно пісні Янові. Тож  не  дивно, що  я  багато з  них  знаю напам’ять.

– Аж дивно, що  князь сам  став  співцем, – вставив слово Всеволод. – Я не пам’ятаю випадку, щоб  таке  трапилося коли-небудь у роду  Рюриковичів.

– Ну,  чому  ж, ладо  мій,  – поправила його  Ольга Глібівна,  – кажуть, князь Ярослав Мудрий, предок наш, і пісні співав, і на гуслях  знатно грав, і книги писав. А Володимир Мономах – теж... То  чому  ж мій  двоюрідний брат  Володимир  не  може  бути  співцем? Навіщо ти  йому  завдаєш прикрощів?

Вона заперечила мужу,  але  з такою доброю обеззброюючою усмішкою і  таким люблячим поглядом, при   цьому прихилившись до нього і цмокнувши його  малиновими устами  в плече, що  він  тільки розвів руками і погладив її по пухнастій косі.

– Ну,  люба  моя, я сказав це  не  з докором князю Володимиру, а просто здивувався, що  він так  гарно співає, – забубонів він,  намагаючись виправдатись.

Усі засміялися, бо знали, як  сильно Всеволод закоханий у свою   красуню-жону і  як  вона верховодить над  ним. Це була  примітна пара: високий, ставний, плечистий, запальний князь і  невеличка, гарненька, мов  котятко, княгиня Ольга. І от  цей  велетень, ярий у гніві  та  в  бою, мов  тур, незмінно  пасував перед своєю коханою, котра чарівною усмішкою та ніжним поцілунком усмиряла його  найбуйніший гнів  і  все  повертала по-своєму. Зараз він  зніяковіло виправдовувався перед нею, мов  хлопчисько.

Здивований  князь Володимир Ярославич вступився за нього:

– Сестронько, що-бо ти!  Князь Всеволод і в  думці  не мав  завдати мені  прикрощів. Хіба  уміння грати та  співати чимось принижує будь-кого, навіть  князя? Мій  батько, князь Ярослав, і грає, і співає, хай  здоров буде! А дідусь  Володимир, царство йому  небесне, просто кохався у співах  та в музиці, як  і в книгах. Мабуть, і я перейняв від нього у спадок цю  любов, бо  відняти у  мене пісню та  книгу – значить вийняти душу  з тіла,  відняти життя.

– Як  цікаво! Так   ось  ти  який,  братику! – вигукнула Ольга. – Вся  Русь  тебе  знає!  Вся  Русь  про  тебе  говорить! А ми,  твої  найближчі родичі, пізнаємо тебе  останніми, та й то  від  сторонніх людей. Розкажи, будь  ласкав, про  себе  та про  своє  життя, Володимире! Прошу тебе  і всі ми  просимо! Ну  ж!

Під  бурхливим натиском цієї  маленької княгині,  своєї двоюрідної сестри,  Володимир Ярославич відчув, що  теж ніяковіє і не  має  сили відмовити їй.  Він  збентежено обвів поглядом присутніх. Але  всі,  навіть Ярославна, підтримали Ольгу:

– Просимо, княже! Розкажи!

Володимир гірко усміхнувся. В його  сумних очах  залягла  глибока туга.  Він  запитально глянув на  Ігоря, ніби  просив, щоб   той  увільнив його   від  такого важкого для  його душі  обов’язку, але  Ігор  схвально кивнув головою, а вголос прорік:

– Просимо, брате.  Тут усі свої,  усі тебе люблять і співчувають тобі.  Поділися з нами своїми бідами – і ми їх візьмемо  на  свої  серця. Тобі  ж буде  легше!

Володимир зітхнув.

– Хай  і так.  Тоді  слухайте.

2

– Я мав  щастя і нещастя, а чому  – дізнаєтеся пізніше, народитися у сім’ї  наймогутнішого на  Русі  галицького князя  Ярослава Володимировича, прозваного за розум  та знання  багатьох мов  Осмомислом. Я,  як  і всі  ми,  прямий нащадок Рюрика, Святослава, Володимира Красне Сонечко, Ярослава Мудрого. Далі  мій  родовід іде  від  Ярослава старого  через  його  сина Володимира до галицького Ростислава,  що  став  князем Тмутороканським. Там, у Тмуторокані, він  був  отруєний підісланими з  Візантії вбивцями.  Отже, Тмуторокань –  і  моя вотчина! І Ярославнина! Тепер ці землі  стали половецькими – багаті  та  привільні землі  над синіми морями. То  земля незнана. Я  її  ніколи не  бачив, але   чув  перекази про   неї, про   її  красу, і  в  моєму серці змалку жила мрія  пошукати колись шляху  в невідомий город  Тмуторокань. Там  якийсь час  княжив і мій  прадід Володар  Ростиславович, що  змушений був під  натиском своїх братів-князів та  половців залишити ті  землі   і перебратися в  Перемишль, що  належав йому. Його син, а  мій  дід  Володимир, або  Володимирко, як  його  частіше називали і в сім’ї, і  в  народі,  дякуючи розуму і  силі, ще   в  далекому 1141  році  об’єднав усі  галицькі землі, що  відтоді   під  його рукою простяглися від Сяну до Дунаю та теплого грецького  моря, де  колись жило споріднене нам  плем’я тиверців, а  ще  раніш – германське плем’я готів, вихідців з-над берегів  холодного Балтійського моря, що  називалося просто Болотом. Мій   батько  успадкував ці  землі. Я,  виконуючи батькову волю,  не  раз   спускався Дністром униз,  до  тих місць, оспіваних готським хроністом Йорданом, католицьким  єпископом, у його  латинській хроніці «Про  походження   та  історію  готів». Це   були   щасливі  молоді літа   мого життя.  Оточений  ученими  мужами,  що   навчали  мене  і книжної премудрості, і чужих  мов  – грецької, латинської, угорської, польської, і військової справи, і музики та співу, я  багато подорожував по  прекрасній Галицькій землі, вочевидь  спостерігаючи те, про  що  вичитував у наших літописах,  у ромейських хроніках Прокопія, Феофілакта Сімокатти,  Менандра та  пізніших хроністів Східного та  Західного Риму. Я  ходив  тропою імператора Траяна, по  якій ромейські  легіони приходили з  далекої Італіки  захищати Дакію від  готів  та  інших чужих  племен, що  нападали з  Поля на Імперію, здирався на  високі оборонні вали   між  Дністром та  Дунаєм, ночував на  піщаній косі, яка  відділяє Дністрове  гирло від  моря, і  там  під  місяцем, під  шепіт ласкавих морських  хвиль, мені   вчувалися голоси красних  готських дів,  що  співали на  березі синього моря.

Я не  обділений був,  повторюю, щастям змалку: цілими днями я  просиджував у великій бібліотеці, де  зберігалися книги мого   вельми вченого діда  Володимира. І не  тільки читав, а й сам, коли підріс, почав писати і записувати різні цікаві  бувальщини з  життя Галицького князівства,  його князів та  бояр, попів та  смердів. Згодом я  зрозумів, що  це справжній літопис, і, переписавши давні, ще  дитячі записи заново в  товсту книгу, вже  свідомо став  заносити до  неї найбільш важливі події  галицького життя.

Та недовго тривало моє  щастя.

Нас  було в сім’ї четверо дітей  – я, найстарший, за мною на півтора року  молодша сестра  Анна [39]39
  Насправді ім’я  її невідоме.


[Закрыть]потім  – Євфросинія, котру тепер ми  з  легкої руки Ігоря  звемо Ярославною,  і наймолодша – Вишеслава, її видано заміж за  князя великопольського та  Калішського Одона, і вона стала  відламаною  гілкою в нашому роду.

Анну, що  була  майже ровесницею мені   і нерозлучною учасницею моїх  дитячих ігор  і  забав, я  дуже  любив.  Але батько рано розлучив нас.  Їй  ще  не  виповнилося і восьми років, як  він  віддав  її на виховання в Угорщину, заручивши з  наслідником  угорського престолу. Ця   розлука була  для мене  першим відчутним ударом долі: від’їзд Анни  спустошив моє  серце, і я зрозумів, як  то тяжко втрачати близьких людей.  А тепер я  втратив майже всіх,  окрім Ярославни. То  ж можна уявити, якою радістю для мене було повернення любої сестриці додому, – угорський король раптом передумав одружувати з нею  свого сина. Їй уже було  дванадцять років, наша дружба тривала ще майже два щасливих роки, а потім її було віддано за князя Мстислава Ростиславича у Білгород, а мене одружено з Болеславою, дочкою чернігівського князя  Святослава Всеволодовича, теперішнього князя  київського.

Ви,  старші, пам’ятаєте це  весілля у Чернігові. Мені виповнилося п’ятнадцять літ, Болеславі звернуло на п’ятнадцятий.  Вона була гарна дівчина, і, хоча це був шлюб династичний, як  водиться між  князями, королями та імператорами, ми  скоро сподобалися одне  одному, а згодом і покохалися. Після весілля ми,  молоді, довгий час гостювали в Чернігові, і там  я близько зійшовся з тестем та тещею – князем Святославом та  княгинею Марією Васильківною. Вони мене полюбили як  сина, і  ми  в  спільних розмовах усе  більше пізнавали одне   одного, читали літописи, співали разом зі Славутою пісень, їздили на соколині лови, а вечорами, коли за столом збиралася вся  родина, князь і княгиня розповідали про князів нинішніх і давніх, про військові походи та січі, згадували нерідко боярина Яна  Вишатича, уславленого і неперевершеного співця, пісні та  билини якого живуть і понині. Тоді  ж мати  князя Святослава купила у спадкоємців Яна  його  землю за 700 гривень.

Ці  спогади і зараз зігрівають мені  серце. Князь Святослав, досвідчений воїн  і смислений муж,  був  дещо  стриманий у своїх  почуттях, а Марія Васильківна, жіночим своїм серцем відчувши нашу  щиру  любов  з Болеславою, стала  мені другою матір’ю, розповідала нам  з Болеславою про  своє  дитинство, проведене в Полоцьку, про  прадіда, князя-ворожбита  Всеслава, про  юного брата Ізяслава,  що  засмутив їй серце на все життя, загинувши в бою  з Литвою. Єднало нас і те,  що  і в її жилах, і в моїх  тече  якась частка гарячої крові грецьких імператорів.

Розповідаю вам  про  це для того,  щоб  ви зрозуміли, чому й  до  цього часу,  незважаючи на  ранню смерть Болеслави, тесть  і теща  ставляться до мене приязно, хоча  теж,  як  і інші князі, бояться прогнівити мого  батька Ярослава.

Ох,  Болеславо, Болеславо! Як  рано ти  пішла від  мене разом з  нашим маленьким синочком! Як  осиротила мене і навіки забрала з собою радість з мого  серця!

Це  страшне лихо  трапилося наприкінці того  ж року, що так  щасливо розпочався для  нас.  Після пологів, подарувавши мені  синочка, Болеслава почала поправлятися, розквітати,  наливатися  материнським  щастям,  жіночою красою і силою. Я,  молодий батько, був  щасливий, тішився своїм первістком і красунею жоною, упадав біля  них,  не  відходячи  ні  на  крок у ті хвилини, коли Болеслава купала малого, годувала та,  присипляючи,  наспівувала йому колискових пісень.

Але тут Бог  позаздрив нашому щастю. В Галичі почався мор, що  у латинян зветься тифусом. Одною з  перших захворіла Болеслава, а за нею  і синок. Горіли обоє як  у вогні, страждали від болю  в животі, а невдовзі згасли навіки.

Той  нещасливий рік – 1166-й – приніс у нашу  сім’ю  ще одне  нещастя, – Ярославна знає про  це,  мабуть, краще за мене.

Мати наша, княгиня  Ольга Юр’ївна, дочка київського князя Юрія Довгорукого, була  віддана батькові не  по  любові, – їх подружили батьки у корисливих цілях. Так  трапилося і трапляється в князівських родинах часто. Але іноді такі  династичні шлюби стають щасливими: між  молодими розгорається палке кохання, що  триває все  життя, як  ось  у Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни або у Ігоря з  Євфросинією. У  мене з  Болеславою було  б,  мабуть, так само. Та  буває  і навпаки – на  все  життя лишається холодність, нелюбов, що  переходить у ворожду. Так  трапилося  і між  нашими батьками. Прожили вони спільно півтора десятка літ,  народили сина та трьох  дочок, а любові не  зазнали.  Мати, жінка горда   і незалежна, була  дуже  нещаслива: плакала, тужила, всю  любов материнську віддавала нам, дітям, із-за нас  скорялась, терпіла наругу, сподіваючись на краще, а кращого все  не  було  і не  було.  Батько, князь Ярослав, відверто зневажав її, ображав, у гніві  навіть руку  здіймав  на неї,  а згодом закохався в молоду красуню бояришню Настасію, прижив з  нею  незаконного сина Олега, а  коли привів її на  Гору, в княжий терем, ні матері, ні мені  життя зовсім не  стало. Все  в  сім’ї  колотилося, як  у  киплячому казані. Лише майбутнє весілля сестри Євфросинії з князем Ігорем, що  сталося на  початку 1170  року, стримувало від остаточного розриву, хоча батько не раз погрожував віддати матір  у монастир, а мене за те, що  став  на захист її, вигнати з дому.  Весілля відгуляли бучно – і в Галичі, і тут у вас,  на Сіверщині. Це  для  мене були  світлі  дні,  і я  пожив якийсь час  у вас,  а  потім – у тестя  та  тещі  в  Чернігові, котрі не відцуралися від мене і все  ще  вважали за свого зятя. А коли повернувся в Галич, то знову потрапив у родинне пекло: тут уже  верховодила Настаська, все  прибравши до  рук.  Матері місця в  княжих хоромах не  стало, і  вона перебралася до воєводи Коснятина Сірославича, що  з жалю  надав їй  притулок  у себе.  Я теж  поселився з нею.

Таке  непевне життя тривало ще  літо  й  зиму, а на  провесні, коли батько, розпалившись гнівом, об’явив, що  Ольга  йому   не  мила і він  постриже її  в  черниці, ми  втекли з Галича в  ляхи   до  Казимира Справедливого, князя сандомирського, що  тримав рідну  сестру материного зятя  Мстислава  Ростиславича Хороброго Олену Ростиславівну. З нами пішли в Польщу наші однодумці, прихильники наші – воєвода  Коснятин та многі інші  воєводи. Там  жили ми в городі Віслиці вісім  місяців. Я  послав послів до  володимиро-волинського князя Святослава Мстиславича з проханням, щоб дав нам  для прокорму город  Червен, бо гірко жити в гостях, і Святослав дав мені  те місто. Та по дорозі до нього отримав я вістку  від таємного друга  мойого, служебного князя Святополка та  інших галицьких бояр,  прихильних до  нас   з матір’ю, щоб  ми  поверталися до Галича, бо  все  там  змінилося: повсталі галичани схопили князя Ярослава і змусили його   цілувати хреста, що  буде  у злагоді жити з  законною жоною – княгинею Ольгою, малолітнього Олега Настасича заслали в далекий город, саму  Настаську спалили привселюдно в Галичі на  вогнищі яко  відьму, а її родичів Чагрів перебили.

Ми  повернулися додому. Батько справді поцілував хреста  – тепер перед матір’ю, що  житиме з  нею  по  закону, а мене навіть допустив до  своєї бібліотеки, за  якою я  давно скучив.

Наступили короткі ясні  дні.  Я  знову багато читав, писав,  полював, їздив  по  всій  Галицькій землі  – аж  на  море та  на  Дунай. Батько кілька разів  натякав на  те,  щоб  удруге оженити мене і навіть підшукував наречену, але  я  твердо  відмовився від  нового шлюбу, бо,  як  ви  це  знаєте, закохався в молоду  гарну  жінку-попадю, і вона  народила мені сина Василька. Та  моє  щастя охмарювалося незгодами між батьком та  матір’ю і між  мною та  батьком. Батько переніс нелюбов до  матері  й  на   мене і  об’явив, що   після  його смерті галицький стіл,  що  по  праву  належить мені, перейде до  Олега Настасича. Як  мені  було  чути  це?  Як  пережити? Я просив батька виділити мені  яку-небудь волость для  прокорму, – адже  у  мене тепер на  руках  була  сім’я   – жона та  син. І ми  ждали ще  одну  дитину. Батько твердо відмовився виділити мені  зі  своєї безмежної землі   хоч  найменший шматочок, де  я  міг  бути  господарем, бо  все  заповів Олегові. Що  мені залишалося робити? Я  вирішив  діяти інакше. Щоб мати  для  себе  та для  матері якийсь притулок, я  поїхав у Луцьк до  князя Ярослава Ізяславича, і він,  маючи  немалу військову потугу, взявся був  мені  волость добути.   Та  батько, заплативши полякам три  тисячі гривень срібла, щоб  вони напали на  Волинь, змусив його  відмовити  мені  в допомозі. Вигнані батьком, ми  з матір’ю намагалися  знайти  притулок у  князя  дорогобужського Інгвара Ярославича, але  й  він,   боячись помсти галицького князя, випровадив нас  від  себе.  Тоді  ми  поїхали, на  цей  раз  самі, без  вірних друзів  і охорони спочатку в Білгород на  Ірпені, до  сестри Анни, а звідти в Торцьк, на  Рось, де  жили чорні  клобуки, до  материного брата  Михалка Юрійовича. Однак  ви,  браття, самі  знаєте, який гіркий хліб  князів-ізгоїв. Брат мій,  а хліб  їж  свій, – це  давня приказка, смисл якої я  відчув   на  власній шкурі. До  того  ж  я тужив   за  жоною, що  ось-ось мала  обродитись, та  півторарічним сином Васильком, котрий уже спинався на  ноженята. Єдиною відрадою  моєю в Торцьку було  приятелювання з чорними клобуками, що  жили по  річках Горохуватці та  Росі, і  спільні виїзди  з  ними в  степ   на   соколине полювання. Від  них я навчився трохи  половецької мови та  їхніх  звичаїв.

Недовго, лиш   весну   та  півліта пробули ми  з  матір’ю в Торцьку. Дійшла і сюди  батькова погроза, і вуй  Михалко, скривившись, бо  не  мав  власної військової потуги і  теж боявся князя галицького, сказав нам,  щоб ми підшукали собі інший притулок. Я  послав гінця в  Чернігів до  Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни, і вони запросили нас до себе.  Їхали ми  туди  з матір’ю через  Київську землю не  з легким серцем. Як  було  без  Болеслави переступати поріг їхнього терему  і користуватися їхньою гостинністю? Як мені було  дивитися на  душевні муки моєї   матері, що  втратила князівство, почесті, достаток і бідною прохачкою побирається  по  можновладних родичах?

Переїжджаючи через   річку  Стугну, я  з  болем пригадав іншу  матір-княгиню та іншого княжича – княгиню Анну  та її молодого сина Ростислава, що  мав,  як  і я,  двадцять і два роки.

З літопису я знаю, що  року  божого 1093-го половці напали на  Торцьк і оточили його. Проти них  у місяці травні виступили київський князь Святополк та брати Володимир Мономах і Ростислав Всеволодовичі. Битва сталася 26 травня,  на Вознесіння, за Стугною. Спочатку був розгромлений Святополк і кинувся тікати, а потім і Володимир Мономах. І побігли Володимир з Ростиславом і кинулися у Стугну, що розлилася після дощів. Хоча  пливли вони поряд, однак не бачив Володимир, як  половецька стріла влучила братові в голову. І почав Ростислав потопати. Володимир кинувся йому  на  поміч, та,  ледве  сам  не  втопившись, не  зумів  урятувати любого брата. Перебравшись з невеликою дружиною за Дніпро, вельми печальний, пішов він до свого Чернігова. А пізніше знайшли тіло  Ростислава, привезли в  Київ, поклали в церкві Святої Софії і поховали коло отця його  Всеволода. І гірко плакала за ним мати  його, і всі люди  плакали  за ним сильно, юності його  заради.

Довго стояв я над  темними берегами Стугни і думав  про долю, що погубила тут юного князя Ростислава. А що ж несе вона мені? Матері моїй? Що  чекає нас  попереду?

Ми  щасливо добралися до  Чернігова. Нас   прийняли з радістю. І кілька місяців, до жовтня, ми  жили там,  оточені увагою та достатком. Найбільше піклувалася нами княгиня Марія Васильківна. Безконечні розмови з нею  скрашували наше життя вигнанців. Тут  з  її  розповідей я  ще  глибше пізнав полоцьку гілку Рюриковичів, не знаючи ще,  що через кілька років буду  верстати шлях  через  їхні  землі  і в декого з них  проситиму притулку.

На  жаль, і в Чернігові, де  нам  було  добре, ми  довго  не втрималися. Ще  напровесні того  року, – Ігор  Святославич це  добре  знає, бо  був  учасником тих  подій, – зав’язалася між князями затята боротьба за Київ. Утрутився в неї і Святослав Всеволодович.

Почалося з того,  що  в місяці березні князі Ростиславичі на чолі  з Рюриком зненацька, вночі, напали на Київ і захопили в полон великого князя київського Всеволода Юрійовича, материного брата, а мого  вуйка. Уже  влітку, коли ми прибули в  Чернігів, вони ладнали військо для  походу на Торцьк, щоб  захопити і  Михалка Юрійовича, та  в  справу встряв Святослав Всеволодович. Отримавши грізного листа від мого  батька, щоб  повернув княгиню Ольгу  і мене в Галич, він  задумався. Що робити? Він  до  сього часу  був  у спілці з синами Юрія Довгорукого – Андрієм, що  сидів  у Суздалі, Всеволодом та Михалком. Тепер же, коли Всеволод втратив київський стіл і сидів  у Рюрика в темниці, йому  було невигідно підтримувати дружбу  з Юрійовичами, і він  переметнувся на  бік  Рюрика, що  став  великим князем. Ми   з матір’ю та  її брати стали розмінною картою у цій  грі  Святослава з  Рюриком. До  того  ж  і  Рюрик отримав з  Галича листа від  батька, щоб  не  надавав нам  притулку, а відіслав назад.

Вузол  затягнувся так  туго,  що  годі  було  його  розв’язати. Святослав ішов  на угоду з Рюриком, але вимагав відпустити його  колишніх спільників – Всеволода Юрійовича та Ярополка Ростиславича, а також припинити похід  на  Михалка Юрійовича. Він  був  відвертий з  нами, і мати  теж  просила його  заступитися за  братів. Зі  свого боку, Рюрик, боячись гніву  Ярослава Галицького, наполягав, щоб  Святослав повернув нас  у Галич, і тоді він відпустить на волю  полонених князів і не  нападатиме на  Торцьк.

Що  було  робити? Уперся Рюрик, уперся і Святослав, бо не  хотів  віддавати нас  на  розправу сватові, моєму батькові. Горою за нас  стала  і княгиня Марія Васильківна. Вона наполягала на  тому, щоб  не  видавати сваху  й зятя.

Тепер усе  залежало від  нас  з  матір’ю. Насамперед  від мене. Я довго  розмірковував, зважував і дійшов думки, що мені  треба  віддатися в руки  Рюрика, щоб  він  відіслав мене в  Галич. Матері повертатися туди  ніяк не  можна: батько постриже її в черниці, думав  я. А мені  що він зробить? Уб’є? Ні.  Нагримає? Я звик до його  гримання. Зате  я знову буду з  коханою жінкою, що  ждала  другу  дитину, та  маленьким Васильком, за яким я так  скучив.

Мати не  хотіла  й слухати про  таке, та Святослав відразу погодився на  це  і переконав матір, що  так  буде  краще.

Ми  попрощалися з матір’ю (я  не  думав, що  бачу  її востаннє), і вже  другого дня, надвечір, разом зі  Святославом були  в  Києві. Рюрик після недовгих вагань віддав  Святославові полонених князів,  і  той  зразу  ж  відбув  з  ними до Чернігова, а  звідти відправив разом з  матір’ю в  Суздаль. А мені   довелося під  наглядом Рюрикових кметів верстати шлях  до Галича. Так завершився ще один круг нещасливого, зате  багатого на  пригоди життя.

Батько зустрів мене стримано, холодно, навіть суворо, але  без  лайки. Його вразило те,  що  не  повернулася мати  і він  став  солом’яним вдівцем. Я залишився в Галичі, їздив, як  і  раніше, по  його   повелінню по  всій  Галицькій землі, виконував інші  його  доручення, полював, співав у церковному  хорі,  а найбільше – читав і писав.

Жив я не на Горі, в замку, а у веселій хаті моєї  лади, яка на  той  час  подарувала мені  другого сина. Народивши його під  час  моєї  відсутності, вона назвала його  моїм  ім’ям.

Я був щасливий. Хоч  і незаконна, але  кохана жона, маленькі синочки, книги, які  я приносив з батькової бібліотеки,  гуслі,  з  якими не  розлучався ніколи і разом з  єдиною книгою – моїм  літописом – привіз нині у Путивль, – усе це  скрашувало мої  дні.

Так  прожив я дев’ять років. Дев’ять років щастя і нещастя,  радощів і смутку, надій і глибокої безнадії. Батько і на цей  раз  на  всі  мої  просьби, мольби і  домагання виділити мені  волость, щоб  я міг з сім’єю жити окремо і забезпечено, відповідав відмовою. Чому? Підростав Олег  Настасич, якого він любив безмірно і якому заповідав усе князівство. Олег був  слабосилий,  якийсь  недолугий, часто хворів, але  тим більше дорогий батькові. А я був нелюбий. Мене ждала  доля князя-ізгоя, як  мого  двоюрідного брата  Івана Берладника. Тому  між батьком і мною нерідко виникали суперечки, сварки. А коли восени позаминулого року  до Галича дійшла вість про передчасну смерть нашої дорогої, але нещасливої матері, я  в  серцях висказав  батькові все,   що   наболіло на  душі. Я прямо сказав батькові, що  він  винен у смерті матері, що він  укоротив їй віку.

Мені, мабуть, не варто було казати йому  так,  хоч це була щира правда. Бачили б  ви,  як  спалахнули люттю батькові очі! «Негіднику! – закричав він,  схопившись з лави  і стукнувши посохом об підлогу. – Геть  із Галича! Не  хочу бачити  тебе!  Ти  не  любив і не  любиш мене!  Ненавидиш свого брата  Олега!  Думаєш тільки про  волость! Ждеш моєї  смерті, щоб  захопити все  князівство! Геть! А то посаджу в поруб – і згниєш там! Гей,  люди!..»

Гнів  спотворив його  обличчя. Я знав, що  батько в такому  стані  здатний на  все.  І не  став  випробовувати долю, – миттю покинув  Гору, поспіхом попрощався  з  жоною  та дітьми, схопив найнеобхідніше в дорогу  і поїхав з  Галича. Куди? Аби  подалі!

На  цей  раз  я вирішив шукати захисту і порятунку не  на Волині, не  в Польській, Київській чи  Чернігівській землях, де  я  вже  побував, а  в  Турові, на  Прип’яті, у  Святополка Юрійовича. Та  погрози Ярослава Галицького долетіли і  в той  глухий   край. І Святополк порадив мені   шукати притулку  в  Смоленську, у  Давида Ростиславича.  Дорога туди була  далека – через   Слуцьк,  Дудутки [40]40
  Д у д у т к и – неіснуюче тепер  городище поблизу Мінська.


[Закрыть], Мінськ,  Друцьк і Ршу [41]41
  Р  ш  а – сучасна Орша.


[Закрыть], але  я її подолав досить легко, бо Святополк дав  мені криті сани,  добрих коней  та  проводжатих, забезпечивши також харчами та теплим одягом. Напровесні я вже  в’їздив у Смоленськ. Недовго ж  був  я  у Давида, брата  Рюрикового,  мого  свояка, – адже  його  третій, покійний брат  Мстислав  держав нашу сестру. Не  знаю, чи  любив він  кого-небудь  у житті, окрім себе.  Мені здалося, що  ні.  Полохливий на  полі  бою, він  був  полохливим і дома. Дізнавшись, яка причина привела мене аж  у Смоленську землю, він  не  на жарт   перелякався і  став   випроводжати мене до  вуя  мого Всеволода Юрійовича  у  Володимир. Я  поїхав би  відразу, але  весна, а  потім пізня повінь затримали мене в  нього,  і тільки на  початку місяця червня минулого року  я добрався до  Володимира та  Суздаля.