Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 36 страниц)

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

1

Чутка про  перемогу Святослава Київського  та  Рюрика Руського [58]58
  Рюрик володів Київською (Руською) землею.


[Закрыть]   над   половцями, на  цей   раз   над   самим Кончаком, весняним громом прокотилася по  всій  Русі.  Князі й бояри,  духовенство й  купці, ремісники і  смерди  зітхнули вільно,  на  повні груди:   народ  радів,  що   відбито,  відвернуто  ще  одну  і,  може, найбільшу загрозу, що  нависла над Руською  землею.

Не  радів  лише Ігор. Тяжка досада гризла йому  серце. Не міг  він  змиритися з думкою, що  втратив таку  щасливу нагоду  прославитися.

І подумати тільки – що  стало на  заваді!   Ожеледиця, туман!  Коли б не  вони, його  дружина птахом перелетіла б через  поле  до Лубна і він  обагрив би  свого меча  у битві  на Хоролі. І дзвони всіх церков і соборів Русі  воздали б нині й йому  разом зі всіма  хвалу!

Він  уже  встиг призабути або  не  хотів  згадувати, що  в глибині душі був радий їм. Бо  то була природна і незалежна ні  від кого  причина, чому  новгород-сіверські вої  не  зуміли прибути до Лубна, щоб  з’єднатися з киянами та переяславцями.

Клятий туман!  Відібрав у війська честь, а у нього – славу!.. Тепер усі дзвони Русі  дзвонять славу  Святославові, Рюрику, Володимиру Глібовичу, а він,  Ігор, залишивсь осторонь ні  з  чим!  Він!  Ігор!  Ольгович! Син Святослава, онук Олега!

Як  тут не  досадувати!

Наприкінці березня Ігор  закликав брата  Всеволода, синовця Святослава Рильського, шурина Володимира Ярославича та  сина Володимира в  Новгород-Сіверський. Вони прибули в суботу, в передостанній день  першого весняного місяця, і після щедрого обіду  з Ігоревою сім’єю зачинилися в Ігоревій хоромині.

– Братіє! – сказав Ігор, заглядаючи пильно кожному в вічі.  – Ви  чули  вже  про  погром Кончака на  Хоролі, чули, як  Святослав, Рюрик і Володимир Глібович, три  мої  родичі-недруги, слави зажили. Тільки нас   там  не  було.   А  ми єсми чи  не  князі ж?  Пойдемо також – і собі  хвали  добудемо!

Перший озвався брат  Всеволод:

– Ах, Ігорю, як  це було  б славно – погуляти в чистому полі!  Розім’яти застояних коней! Потішити себе  поєдинком з поганином-половчином!..

Святослав і Володимир вигукнули в один голос:

– І ми  поїдемо! І ми  готові!

Ігор  і не  ждав  іншої відповіді від  своїх  найближчих родичів, бо добре  знав  їх. Та  й жили вони дружно, вирізняючись  цим  серед  інших князів.

– Дякую, братіє, за підтримку. Тепер давайте обміркуємо:  коли, куди  і якими силами йти?

– Ти   вже   обміркував,  брате,  то   й   кажи,  –  поклав свою   могутню  руку   на   стіл   Всеволод,  аж  стіл,   здається, ввігнувся.

– Так, братіє, обміркував я,  – послухайте. – Ігор  стишив  голос. – Виступимо в похід, як  добре  підсохне степ  і завруниться на  ньому паша для  коней. Думаю, що  найкращий час  для  цього – кінець квітня...

– Двадцять третього квітня – день Георгія Побідоносця, твого  християнського патрона, брате, – сказав Всеволод. – От давайте у цей  день  і виступимо!

– Правильно! – підтримали молоді князі.

– Гаразд, – погодився Ігор. – Думаю, перший-ліпший день  для  цього годиться, аби  щасливий був! Якщо на  Георгія  буде  сухо  і зазеленіє степ, виступимо в той  день... Візьмемо з собою всі сили, які  може  виставити Сіверська земля. Залишимо  тільки залогу в  Путивлі. Про всяк випадок. Та закличемо на  поміч князя чернігівського. Я  написав Ярославу, щоб  приєднався до  нас.  Його могутні полки будуть великою запомогою нам!..  І останнє – куди  йти?

Князі переглянулися.

– Як  куди?  – перепитав прямодушний Всеволод. – На половців, звичайно!

– Так, на  половців. Але куди?  І кудою?

– Що  ти надумав, Ігорю!  Кажи! – нетерпляче вигукнув Всеволод.

– Надумав я ось  що,  братіє, – почав Ігор. – Прямий, узвичаєний шлях  на половців здавна відомий: з Києва – це Залозний шлях, з  Чернігова – уздовж Поля на  Ромен чи Лубен, а  там  на  Оріль та  Самару, з  Новгорода-Сіверського  – поперек Поля до  Сули  і звідти вже  теж  на  Оріль та Самару. Або  прямо на  Дон через Мерло,  як   ми   ходили торік... На  цих  шляхах половці ставлять бекети і заслони, легко можуть вислідити нас... Тому  ми підемо зовсім іншим шляхом. З Путивля рушимо прямо на схід – аж до Осколу, а ти,  Всеволоде, з  Курська теж  попрямуєш туди,  там  і зустрінемося. А вже  звідти повернемо понад Осколом на  південь  і досягнемо половецьких кочовищ на  Дону, де  й  погромимо їх!.. Для  них  це  буде  велика несподіванка – наша поява не  з заходу, а з півночі!

Молоді  князі  знову  захоплено  глянули  на   старшого з Ольговичів.

– А що!..  Надумав ти  добре, Ігорю!  – підтримав старшого брата  князь Всеволод. – Так  ми  зайдемо в тил  поганим!  Погромимо їх – і назад!  Нас  там,  у самому серці Половецької землі, справді ніхто  не  жде,  – і Кончак, і інші хани  спостерігатимуть Оріль та Самару.

– У  цьому вся  суть,   – сказав Ігор   і  поклав правицю долонею на  стіл, мовби даючи зрозуміти всім, що  іншої думки бути  не  може. – Хочу  сказати ще  про  одне... Братіє, все це потрібно тримати в таємниці. Зробимо наш, окремий, сіверський похід!  Досить одним киянам та  переяславцям заживати слави!   Зажиємо і  ми!  Адже  ми  теж  князі!.. Їдьте  – і готуйтеся, бо  часу  в  нас  мало. Мої, Святославові і Володимирові стяги зберемо в Путивлі, подалі від очей. Та й  ближче до  Поля. Туди  ж підійде і Ярослав з Чернігова... Святослав ждатиме нас  на  Пслі, а Всеволод – на  Осколі... Пошукаємо, братіє, шляху  до  города Тмутороканя, що  був колись теж  Руською землею, отчиною Ольговичів!

2

Після  сніданку  Славута помив  руки,  розчесав  перед бронзовим дзеркалом довге  сиве  волосся, рівно підстрижену бороду і  тільки після цього, чистий,  святковий,  зайшов  у простору хоромину, де  він  любив проводити довгі  години.

Це  була  світла кімната, в  якій одне  вікно виходило на південний схід,  а друге  – на південний захід.  Посередині її, якраз між вікнами, стояв  широкий стіл. Побіля нього  – важкий  дерев’яний стілець з вузькою різьбленою спинкою. Між вікнами – лава,  застелена вовняним ліжником, на ній – вишита  покійною жоною подушка. На неї,  стомившись, любив боярин схилити голову.

На   одній стіні   висіла зброя  –  мечі, луки,  кольчуги, лати, шестопери, тули  зі  стрілами, на  протилежній – полиці   з  найдорожчим багатством, яким володів боярин,  – книгами.

Славута збирав їх усе життя. Одні  купував за великі гроші  у монастирях, де  їх виготовляли монахи, другі  придбав випадково у купців чи  збіднілих книжників, треті  переписував  сам... І любив їх як  дітей.  Любив дивитися на  срібні, дерев’яні або  шкіряні обкладинки, на  жовто-сірий пергамент, любив гортати цупкі сторінки з  чорним мереживом рядків на чолі  з червоними заголовними літерами, йому  навіть було  просто приємно сидіти тут і вдихати неповторний запах  – запах  вичиненої шкіри і старовини.

Читав він  їх безліч разів  і кожну знав  майже напам’ять. Та й як  не  знати!  П’ятдесят літ минуло з того  дня, коли він в  хоромах покійного князя  Всеволода, разом з  княжичем Святославом, уперше сів за книгу і вслід  за учителем-монахом  вимовив: аз,  буки, веді,  глагол... П’ятдесят літ!

Він  поволі підступив до  полиць і вголос, як  до  живих, привітався:

– Добридень, друзі  мої  любі!  Як  ся  маєте? Як  вам  ведеться? – Погладив холодну срібну обкладинку Євангелія, торкнувся пальцями Біблії, Псалтиря, що став букварем усіх великих і малих книжників того  часу,  переклав з полиці на стіл – для натхнення, щоб  це велике творіння рук людських лежало перед очима. Любовним поглядом ковзнув по інших книгах. Ось «Ізборник» Святослава, «Служебна Мінея», «Патерик», «Апостол», «Александрія», «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Девгенієве діяння», «Сказання про  Бориса і Гліба»... А там  далі  найцікавіші з усіх книг – літописи, в  яких розповідається історія рідної землі – Русі... А  ще далі  – десятки книг, ба навіть сотні, що  стали його  другим «я». Без  них  він  уже  не  уявляв свого життя.

Потім відчинив поцяцьковане  візерунками вічко невеликої скриньки зі срібними защіпками, дістав  з неї  обкладену  сріблом і перламутром книжку, перевернув важку обкладинку.  На   титульній  сторінці  зачервонів,  мов   кров, зроблений кіновар’ю чіткий напис: «Пісні Яна  Вишатича».

Багато років тому   потрапила йому   в  Чернігові до  рук обшарпана, без  обкладинки і  назви ця  книжка. Він  прочитав  її  і  завмер  від  захоплення і  зачудування. І  раніше були   відомі  йому   деякі пісні Яна.  Та  вони  передавалися з  уст  в  уста.  А тут  – книга! Він  зробив дорогі обкладинки,   придумав для  неї  назву і  довгі   роки не  розлучався з нею.   Йому відкрився з  неї  цілий дивовижний світ  – світ його   предків-сіверян. Минуле життя постало перед ним як   живе...  Могутні князі  –  Олег, Володимир Мономах,

Всеслав, Роман...  Прадавні  боги,  яким  багато хто  і  досі поклоняється таємно в лісах  та пущах, – Дажбог або  Хорс, Троян, Велес, Перун, Смаргл, Мокош... Нечисті сили, що населяли  домівки  людей  і  ліси,  поля,  гаї,   ріки  й   озера,   –  домовики,  лісовики,  польові  та   водяні  русалки, берегині,  потерчата,  чорти  та   відьми...  Та   найчастіше  в тих  піснях ішлося про  славних витязів, що  в чистому полі перемагали чужинців-степовиків.

 
Коні іржуть  за Сулою  —
дзвенить слава  в Києві!
 

І зараз, як  і сто  літ тому, степовики набігають на Руську землю, на  зелені береги Дніпра і Сули, Трубежу і Сейму, і зараз, як і колись, погибає життя Дажбогових онуків... Чи  ж буде  тому   кінець? І хто  зупинить їх?  Святослав? Рюрик? Володимир Переяславський? Чи  Ігор  Сіверський?

Славута зітхнув, поклав книжку назад у скриньку і сів до столу.  Тут лежав розкритий десь  на  середині пергаментний зшиток. Ліва  сторінка його  була  наполовину заповнена чітким  напівуставом. Славута взяв  гостро обрізане, розщеплене  на  кінці гусяче перо  і, подумавши, почав писати:

«Кончак же  стоял у лузі,  його   же  єдуще по  шоломені оминуша. Іниє ватаги, узрівше, удариша на них.  Кончак же, то  видив, занє утече  через   дорогу, і меньшицю його  яша. І оного бесурменина яша, у нього же  бяшеть живий огнь. То  й  того  ко  Святославу приведоша со  устроеним огнем. Прочая же  вся  їх – оних  ізбиша, а інех  ізоймаша, а коні і оружіє многоє множество ополониша... Святослав, увидивша  те Кончака біжавша, посласта по  нім  Кунтугдия в шість тисяч. Той  же,  гнав, самого не  обрете, бяшеть, бо тала  стопа  за Хоролом...»

Тут прочинилися двері  і служник сповістив:

– Боярине,  прибув посланець... Великий князь велить тобі  прибути не  гаючись.

Славута кивнув головою.

– Іду.

Залишивши книгу  розкритою до наступного разу,  відклав убік  перо  і підвівся.

Святослав ніколи не  проявляв до  нього зверхності. Ще з  дитячих літ  між  ними  склалися рівні, дружні стосунки. Славута  був  одним з  небагатьох, окрім  княгині  Марії та княжичів,  хто   користувався  повною  довірою  і   щирою дружбою князя.

У князівській хоромині, де збиралася боярська дума,  вже сиділи найближчі до  князя люди – його сини Всеволод, Олег  та  Володимир, воєводи Роман Нездилович та  Тудор, по другий бік столу  – князь Рюрик зі своїми найближчими воєводами.

Святослав указав на  місце поряд з собою.

– Сідай, Славуто... Тепер, здається, зібралися всі,  кому належить бути  на  цьому снемі, – і,  обвівши пильним поглядом присутніх, тихо  сказав: – Братіє! Минуло всього п’ять  тижнів з того  щасливого дня, коли ми  погромили на Хоролі богопротивного Кончака. На  жаль, нам  не пощастило схопити його самого, подібно Коб’якові, і він, як сповіщають наші люди  з Лубна та Римова, знову заворушився, знову  збирає  сили,  щоб  напасти  на   нас...  Доки  ж  будемо терпіти це  лихо?  Чи  не  пора  сильною збройною рукою перепинити шлях  поганим на  Русь?

– Пора, княже! Пора!  – почулися голоси. – Не  ждати, поки він  сам, окаянний,  прийде в  нашу землю, а  зібрати силу  і самим піти  в Степ!

– Ми  теж  так  думаємо, братіє, з  князем Рюриком! На цей  раз підемо не на Сулу і не на Оріль, а до самого синього Дону, в саме  серце Половецької землі!

– Для  цього потрібні немалі сили, – докинув воєвода Тудор.

– Ми  зберемо такі  сили, яких  ще  ніхто  з нас  ніколи не збирав! Князь Рюрик підніме всю  Руську землю та  чорних клобуків! Володимир  Глібович тільки  й  мріє про   новий похід!  Я завтра вирушаю у свої  Верховенські володіння [59]59
  В е р х о в е н с ь к і   в о л о д і н н я   – землі  Святослава у верхів’ях Десни (Вщиж, Брянськ, Карачів).


[Закрыть]  – зберу   там  немалу дружину! Поїду водою по  Десні – тож заверну в Чернігів до брата  Ярослава і підніму його  на  цей похід!  А потім – до  Ігоря та  Всеволода. Гадаю, і вони не відмовляться... Князь Рюрик, як  мені відомо, уже  послав гінців у Смоленськ до  брата Давида Ростиславича,  і  я  не сумніваюся, що  смоляни припливуть Дніпром... Закличемо інших князів!.. Як  бачите, ми  поведемо справді велике військо, і на  цей  раз  Кончака спіткає безславний кінець!

Всі знову дружно загукали:

– Так,  княже!  Тільки  спільними  силами! Захистимо Руську землю від поганих!

– Коли ж вирушимо? – спитав Славута. – Може, варто було  б завдати половцям попереджувального удару,  щоб ввести їх в оману? Скубнути – і назад!  Хай  думають, що  це справжній наш  похід  і, відбивши його, хай  розпустять свої сили!  А ми  тут як  тут!

– Це  розумна думка, – сказав Святослав і обвів  оцінюючим поглядом воєвод. – А що,  коли послати нам  Романа Нездиловича з берендеями? Нехай цими днями зніметься і коротким, але сміливим ударом трохи  полякає степовиків... Як  ти гадаєш, Романе?

Наполовину берендей, воєвода Роман тріпнув смоляним чубом, відповів швидко, без  вагання:

– Зроблю, княже! Два  дні  на  збори – і гайда!

– От  і добре!  А ми  виступимо десь  наприкінці травня, коли будемо готові.

Всі погодилися з такою думкою.

Рішення снему було  дуже  важливе. Йшлося про  велику війну, яка  мала, коли пощастить, надовго відбити половцям охоту  нападати на  Русь.  Та  ніхто  з учасників його  і сном і духом  не  відав  і відати, звичайно, не  міг,  що  готує  їм  найближче майбутнє. А це  майбутнє вже  насувалося на  Руську землю, і було  воно неждане, грізне і криваве.

3

Князь Ярослав на честь  брата, великого князя київського,  звелів дзвонити у всі  дзвони Чернігова. І поки Святославові човни приставали до  причалу, поки веселий князь із  Славутою сходили на  берег, де  стояв в  оточенні бояр, ждучи  їх,  Ярослав, у синьому надвечірньому небі  пливли і пливли урочисті передзвони і линули за повноводу весняну Десну, що  нещодавно звільнилася від криги, на  Чорну могилу,  на  Болдині гори  і на  всі  кінці світу  – на  Красне, на Любеч, на  Городню та Мену...

Невеличкий, ошатно одягнений, з рівно підстриженою бородою та хитринкою в карих очах,  Ярослав широко розкинув руки  і тричі, хрест-навхрест, поцілував брата  в уста.

– Здоров будь,  брате  мій,  великий княже мій!  Твій  рідний Чернігів радіє  з твого  приїзду і щиро вітає  тебе!

Потім обняв Славуту.

– Учителю! Мій  дім  – твій  дім! У ньому ти будеш найбажанішим гостем!  Не гостем, а господарем, бо Чернігівська земля – твоя  вітчизна, а мені  хочеться, щоб  ти відчував себе тут,  як  дома!

Ярослав умів бути гостинним, коли хотів.  Умів і лукавим бути  одночасно. І важко було  визначити, коли він  той  чи інший.

Цю   братову рису   добре знав Святослав,  тому   відразу обірвав його  медоточиві слова:

– Не  гостювати приїхали ми,  Ярославе, а по великому і важливому ділу  завітали до  тебе... То  ж на  пир  нас  увечері запрошуй – вихилимо келих  за твоє  здоров’я, але перед  тим знайди годинку, щоб  порадитись з тобою!

– Гаразд, брате, – схилив голову Ярослав.

Баскі коні швидко винесли їх на невисоку гору,  де здіймалися могутні вали  та  дубові, потемнілі від  часу  і негоди стіни города. Позаду гарцювали молоді гридні з охоронного стяга  Ярослава. Тисячні натовпи людей вкрили узбіччя дороги  та навколишні горби. Кожному кортіло поближче побачити Святослава – переможця Коб’яка та Кончака. В’їхавши  через Київські ворота в  город, Ярослав відразу повів гостей до  себе, усадовив за  стіл,  звелів подати сит  та березового соку, а потім прямо, без  передмов, запитав:

– Кажи, брате, що  привело тебе  нині до мене? Святослав усміхнувся в сиву  бороду. Зацікавив Ярослава – кортить дізнатися. Таким він  був і змалку – допитливим  і разом з  тим  потайним. Сам  хотів  усе  знати, а  своїх думок нікому не  довіряв.

– Ярославе, брате мій, княже чернігівський, – почав великий князь. – Степ усе дужче  й дужче  натискує на  нас. Тобі  відомо, якої  шкоди завдають погані Руській землі, зокрема Україні Переяславській,  твоєму зятеві Володимиру Глібовичу. Постійні  напади  поганих  украй  зруйнували і знекровили її! Села  спалено, городи сплюндровано! Посульські   городки, збудовані двісті   літ  тому   нашим пращуром Володимиром, у багатьох місцях зруйновані Кончаком... Навіть  на  Київ та Чернігів зазіхає, окаянний!

Ярослав перебив його  мову:

– Я  все  це  знаю, Святославе, – сказав ласкаво. – Не розумію тільки, до чого  ти вернеш...

Святослав перехилився через  стіл  і поклав свою  гарячу долоню на  твердий Ярославів кулак.

– Брате, замислили ми  новий, третій, ще  більший, ніж торік та взимку, похід  на  Кончака. У двох  попередніх твоїх хоробрих полків, на  жаль, не  було.  Сподіваюся, на  цей  раз ти приєднаєшся до нас і незмірно зміцниш наші  сили. З цим і прибув до тебе,  Ярославе! Що  скажеш на  це?

– Коли розпочнеться похід?

– Наприкінці травня або  на  початку червня.

Ярослав через  братове плече глянув на невелику шкатулку,  що  стояла під  протилежною стіною на  низькій пузатій шафі, – в ній  лежав лист  від Ігоря з закликом узяти участь у весняному поході  сіверських князів на Дон.  «З ким  же йти? Що  робити? – подумав Ярослав. – Сказати Святославові про   листа чи  промовчати! Звичайно,  краще промовчати! Адже Ігор  застерігає, що похід буде тільки  їхній,  сіверський... Тоді  з ким  же  йти?  З Ігорем? Зі Святославом? Чи  ні з тим, ні  з другим? Може, краще залишитися дома, як  уже  робив не  один раз?  Хай  вони воюють, а  я  прибережу сили? Це, мабуть, найрозумніше, що тут можна придумати... Святослав уже старий, – хто відає, коли Бог  покличе його  до себе?  От і звільниться в Києві великокнязівський золотий стіл  – а я тут як  тут! Та  не  сам, а зі своїми могутніми полками! Звичайно, племінники, Святославові сини, так  просто не  поступляться Києвом, бо котрийсь із них  – чи Гліб,  чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав – захоче посісти батьківський стіл,  та що  вони вдіють  навіть гуртом,  коли мене підіпре вся могуть  Чернігівської землі? Адже Київ нині не  той,  що  був  раніше, – не  та сила  в нього без Київської землі, яка  належить Рюрику Ростиславичу... Ох, цей  Рюрик! Сильний князь! Він  теж  захоче повернути собі Київ! Тоді   я  об’єднаюся з  племінниками  проти Рюрика! А ще  ж Ігор  з братією буде за мене!  Цих  треба  тримати при собі,  щоб  було  на кого  опертися!.. Ні,  тут треба  не схибити! Брат братом, а  своя   сорочка до  тіла  ближча! Думай, Ярославе, передусім про  себе!»

Мовчання затягувалося, і Святослав стиснув Ярославів кулак, спонукаючи його  до відповіді.

– Ну?  Чого ж мовчиш?

– А що  говорити? – запитанням на  запитання відповів Ярослав. – Я не  проти. Приєднаюся! Як  усі!

Святослав  полегшено  зітхнув,  відкинувся  на   бильце стільця.

– Дякую, брате, дякую... Тепер і  з  Ігорем легше буде домовлятися, бо останнім часом, помітив я, ви з ним  заприятелювали. Тож  коли він  дізнається, що  ти йдеш, і сам  піде без  вагання...

Ярослав якось непевно усміхнувся.

– Звичайно,  звичайно, –  і  швидко  перевів мову   на інше. – А  тепер, коли важливі діла  залишилися позаду, якраз упору  сісти  до  трапези, бо  вже  час  – княгиня жде... Прошу... Та й ви  з дороги голодні, стомилися...

4

Ріки – найзручніші шляхи в такій безмежній низинній країні, як  Русь.  І великих річок, і менших річок тут усюди багато, вони повноводі, тихоплинні, без  небезпечних порогів,  окрім дніпровських, – пливи по  них  і їдь  в  усі  кінці, куди  хочеш!  Улітку  – по воді  на човнах, узимку – по льоду на  санях чи  верхи...

Від Чернігова до Новгорода-Сіверського проти течії  три дні  плавання, і Святослав, не  затримуючись у брата  жодної зайвої хвилини, наступного ранку вирушив у дальшу путь. Попутний вітер   пругко надув прямокутні  вітрила, молоді дужі  гридні вдарили дружно по  воді  веслами – і невелика флотилія шпарко помчала в глиб  Сіверської землі.

Хоча  верби вже  красувалися в  жовто-зелених котиках, придеснянська весна була  не тепла. Від синіх  талих  вод,  що прибували з півночі, віяло холодом. Великий князь востаннє  помахав рукою братові Ярославу, що  стояв на  причалі, щільніше закутався в кожуха і сів на заслане ведмежою шкурою  сидіння під дерев’яним дашком в носовій частині човна  поряд зі Славутою. Накинувши на  ноги ведмежу шкуру, сказав:

– Не подобається мені  останнім часом брат  Ярослав. Як став  після мене князем чернігівським, то дуже змінився. До мене – холодком, в’яже  дружбу  з Ігорем... Жодного разу  не пішов зі мною в похід  проти поганих, зате  веде  перемови з Кончаком... Невже мріє   про  великокнязівський стіл?  Так цей  коровай не  по  його  зубах!

Славута заперечливо похитав головою:

– Не  віриться, щоб  Ярослав замишляв щось лихе  проти тебе,  княже. Хіба  що  приміряється на  майбутнє... Бо  хто ж з князів, та ще  чернігівських, не мріяв і не мріє  стати  великим  князем?

– У тім  і лихо, що  кожен хоче  стати  великим князем, а слухатися його  нікому! Всяк тягне у свій  куток!  Русь  розвалилася, розпалася, і погані скубуть її зі всіх боків!  – вигукнув  гірко Святослав.

– Твоя правда, княже, – тихо  мовив Славута. – Русь нині має  два  лиха:  князівські чвари і половецькі напади... І яке  з них страшніше – важко сказати... По-моєму, перше... Коли б  князі слухалися великого князя,  коли б  усі  були заодно, то  й  половці були  б не  страшні! Ми  їх гуртом вигнали б  з  наших степів, як  зробив це  колись Володимир Мономах, який загнав Кончакового діда Шарукана за Обезькі  гори... А зараз вигнати їх  ми  не  можемо, бо  сили Русі розпорошені, роз’єднані. Навіть серце Русі  – Київ і Київська  земля – не  належать одному князеві: Київ – тобі,  а земля – Рюрикові. А між  вами, хоча  ви й мирно живете, не завжди  є  одностайна згода. Що  ж  говорити  про   інших князів?.. От  і виходить, що  головне зло  наше – князівські незгоди, князівські міжусобиці!.. Утихомир князів,  Святославе!  Приверни до  себе  серця покірних ласкою, а  на  непокірних накинь вузду,  щоб  слухняні були! І тоді,  зібравши сили в один кулак, удар  на  поганих, щоб  назавжди відбити в них  бажання ходити на  Русь!

– Але ж їх треба  відігнати від наших рубежів зараз, сьогодні!  – вигукнув Святослав. – Бо  поки ми  об’єднаємося, то  вони  висічуть наш  люд   упень, –  нікого буде   об’єднувати.

– Для  цього ми  і їдемо  нині і до Ярослава, і до Ігоря, і до Всеволода, щоб  зупинити ворожу навалу... Та  головною метою твого   життя, Святославе, було  і є  об’єднання  Русі! Хіба  не  мріяв ти  про  це  тоді,  коли був  князем НовгородСіверським, і тоді,  коли сидів   у нашому благословенному Чернігові?..

– Ми  разом мріяли про  це,  друже, – Святослав поклав руку  на  Славутине коліно. – Разом! Та вже  ось  і чуби  наші вкрилися густою памороззю, а ми  все  ще  мріємо про  це... Бо несила наша... Не об’єднати нам того, що не об’єднується!.. Спробуй прихилити до  Києва гордого Ярослава Осмомисла – не прихилиться! Підпер гори  Угорські своїми залізними  полками і сидить собі,  мов  король, у своєму Галичі, на високій горі,  воює з непокірним боярством, що  теж  стало таким же  злом, як  і князівські чвари, – і не  думає про  те, що  Київ ледве  тримається під натиском кочовиків... А Всеволод Володимир-Суздальський! Могутній князь! Своїми полками міг  би  Волгу  вичерпати і Дон  розплескати! Та  ба! Сидить за  лісами, за  глибокими ріками, і не  страшні йому половці, бо далеко сидить... І про  всю  Русь  голова йому  не болить!.. Навіть брат,  рідний брат Ярослав не пособляє мені, а таємно ставить палки в колеса! То  що  говорити вже  про інших князів!

Святославів голос затремтів. Славута обняв його  за плечі.

– Важко тобі,  княже-друже! Важко! І все ж треба  вистояти! Половці – сила  грізна, та все ж не така, що  зламає нас на  корені! Ми  зуміємо протистояти їй!..  Страшно інших – тих народів невідомих, племен диких – гогів та магогів [60]60
  Г о г и    т а    м а г о г и – міфічні дикі племена, про які згадується в Біблії  та Корані.


[Закрыть], які прийдуть із земель східних, незнаних, щоб  покарати нас  за гріхи  наші!  Перед ними Русь  не  встоїть, якщо залишиться роз’єднана, як  нині!.. Ось  цього треба  боятися нам, княже! Від цього щодня і щоночі проймається тугою  моє  серце!

Тихо за  бортом  човна  хлюпочуть сині  води Десни,  і дзвінка тиша стоїть над  весняною землею. І так  же  тихо точиться розмова двох сивоголових мужів,  яких  доля поєднала  в  дитинстві і  провела через довге життя незрадливою стежкою дружби.