Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 36 страниц)

3

З Галича Ігор  з сім’єю виїхав у ясну  морозну днину, та вже  зразу  за  Дністром погода зіпсувалася: настала відлига, небо  затягнуло хмарами, сійнули холодні осінні дощі.  Дороги  перетворилися на справжнє болото. Ярославна з дітьми не  вилазили з  критого воза, а  Ігор, насунувши на  голову каптур мокрої киреї, їхав  верхи  і слідкував, щоб  усе  в його невеликій валці  було  в порядку.

До  Києва, замість десятого дня, як  сподівалися, добралися увечері аж на  п’ятнадцятий.

Ігор  повернув валку  в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся, коли приїздив до Києва.

Славута був дома. При світлі  смолоскипа зійшов з ґанку у двір,  упізнав Ігоря.

– Княже! – розкинув для обіймів руки. – Дорогий мій! Звідки? Яким побитом?

Старий боярин  безмірно зрадів несподіваному гостеві, якого не  бачив кілька місяців. Він  поцілував Ігоря в холодну мокру щоку і запросив до хоромів.

– Я з сім’єю, боярине, – зупинив його  Ігор. – З княгинею Ярославною, з  дітьми та  з  почтом. Їдемо з  Галича.

– Так  це  ж чудово!  Княгиня Ярославна! Діти!  Зараз ми приготуємо все  для  дорогих гостей. – Він  заметушився  і почав гукати до челяді: – Гей,  люди!  Топіть грубки!  Готуйте гарячу вечерю! Засипте вівса  коням та покладіть сіна!  Та швидше повертайтеся! Ну?

Широкий боярський двір  ураз  ожив. Запалали смолоскипи, в хоромах засвітилися свічки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, різали півнів, засипали в жолоби  обрік, діставали з горища сіно.

Славута привітав Ярославну як  доньку – обняв, поцілував  у лоба, повів з  дітьми до  хоромів. Ігор  деякий час  ще порядкував у дворі, аж поки люди  і коні не були  поставлені на  нічліг. Потім зайшов до боярської хоромини.

Тут уже палахкотів у грубці вогонь, діти  пили з коржами та медом гаряче молоко, що  виганяє простуду з горла. Текля вносила перини та ковдри – слала їм постіль на  жовтій, вимитій до блиску дощаній підлозі.

Коли дітей  поклали спати і погасили свічку, Ігор, Євфросинія та  Славута перейшли до  боярської хоромини, де був накритий стіл.  Усе,  що  мав  кращого і смачнішого, боярин  звелів подати сюди.

Він  наповнив келихи іскристою солодкою ситою.

– За ваше  здоров’я, княже й княгине, за здоров’я ваших діток!  Дякую, що  не  забули мене і  завітали не  до  когось іншого, а до моєї  господи!

– Ріднішої і дорожчої людини в Києві, ніж  ти,  Славуто, для  мене немає, – з  почуттям проказав Ігор. – За  твоє здоров’я, вчителю! За  те,  щоб  повнився достатком твій  дім, щоб ясною була голова, а голос  лунав  по-молодечому! І якщо дозволиш, ми  на  кілька днів  скористаємось твоєю гостинністю, бо  додому ще  тиждень путі,  а коні стомилися і діти послабли...

– Княже! – вигукнув Славута. – Мій  дім  – твій  дім. Усе,  що  маю, що  я  нажив за  своє  життя, все  те  від  князів Всеволода  Ольговича,  Святослава  Всеволодовича,  твого батька Святослава Ольговича та найбільше – від тебе,  Ігорю. Всі мої статки-маєтки подаровані цими князями за мою вірну  службу  і належать їм,  як  і я їм належу тілом  і душею. Ольговичі – моя  доля...

– Я  завжди високо цінив твою  відданість Ольговичам, Славуто, але  Ольговичів стало багато. Хто  ж  із  них  тепер займає перше місце у твоєму серці? Святослав?

– Уже  з  твого  запитання, Ігорю, мені  ясно, як  високо ти ціниш мою  відданість. Можеш не сумніватися, найперше місце в моєму серці належить тобі.  Це  всім  відомо...

– Навіть не  Святославові?

– І Святославові теж.

– Але  останні чотири роки ти  незмінно при  його  дворі і віддано служиш йому!  – вигукнув Ігор.

– Ти теж,  Ігорю, не раз  воював на його  боці, допомагав йому  здобути Київ. І допоміг! І це  велика перемога Ольговичів!.. Що  ж стосується мене, то нас  зі Святославом єднає і  дитяча та  юнацька дружба, і  спільне бажання об’єднати довкола Києва всі руські землі, і, зрештою, те, що  більшість моїх  угідь  розташовані на  нинішній Святославовій землі... Моя батьківщина – Сіверщина. У Чернігові у мене є, як  ти знаєш, кращий дім,  ніж  у Києві, та з Ярославом жити мені скучно... Є, правда, дякуючи тобі, дім  і  в  Новгороді-Сіверському... І я ж наїжджаю до тебе  в гості...

– Ну  от! Наїжджаєш! А кажеш, що  я на  першому місці в твоєму серці...

– І це  так.  Я люблю тебе  як  сина!  З усіх Ольговичів ти найбільше припав мені  до  душі  – за  щирість і відвертість, за безкорисливість і хоробрість... З малих літ припав!

– Ну  не  такий уже  я  хороший! – не  без  задоволення сказав Ігор.

Славута усміхнувся, і його  очі  засвітилися батьківською добротою.

– А я не  перехвалюю тебе,  бо  добре  знаю, що  ти,  крім того,  ще  й упертий, запальний, честолюбний, а іноді  і жорстокий... Ну та про  це у нас  ще буде час погомоніти, – ви  ж не  завтра вирушаєте в  путь... Тим  більше що  завтра доведеться йти  до  Святослава: він  збирає князів на  снем. Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський і твій  любий брат  Всеволод...

Ігор  аж кинувся:

– Всеволод тут? Чому  ж ти мені  відразу не  сказав?

– Бо  ти  б же  миттю помчав до нього серед  ночі. А тобі треба  передусім добре   відпочити, виспатися. А вже  завтра зустрінетесь...

Ігор  і Ярославна відчули, які  вони страшенно стомлені. Тепло, що  йшло від грубки, смачна вечеря та хмільна сита ще  більше розморили  їх,  обличчя запашіли гарячковитим рум’янцем. Уже  ні  їсти, ні  пити, ні  розмовляти їм  не  хотілося. Очі  склеплювалися самі.  Сон – це  все,  що  зараз для них  було  наймиліше.

4

Святослав не  вважав це  зібрання загальноруським снемом, бо прибули до Києва, крім  Рюрика, лише  чотири князі: Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський, Ігор Новгород-Сіверський та Всеволод Трубецький. Однак урочистості й  пишності зібранню не  бракувало. Святославів терем був  прикрашений  князівськими  хоругвами, одягнуті в барвисте вбрання князівські гуслярі, дудкарі та скоморохи ще  до  початку снему почали веселити ліпших київських мужів – бояр, багатих купців, дружинників – музикою, піснями та скомороськими жартами-витребеньками.

Ігор  з Ярославною та Славутою трохи  припізнився і зайшов до  терему тоді,   коли там   уже  стояли Святослав з Марією Васильківною, Рюрик з  жоною та  прибулі князі.

Святослав широко розкинув руки, струснув сивою чуприною і пішов назустріч гостю.

– Княже, брате  мій! – І міцно обняв Ігоря, потім Ярославну. – Який я радий, що  ви з княгинею завітали до моєї господи! Який я щасливий, що ти, не пам’ятаючи дріб’язкових  образ, прибув сюди, щоб  спільно подумати про  землю Руську!

Ігор  переходив з рук  до  рук.  Його щиро обняли Рюрик та  Ярослав, а брат  Всеволод згріб  у ведмежі обійми і мало кісток не  потрощив на  радощах.

І ось перед  ним  Володимир Глібович. Ігор  глянув на його юне  вродливе обличчя, заглянув у світло-голубі очі – і руки не  простягнув, тільки процідив крізь зуби:

– Здрав будь,  княже!

Володимир холодно кивнув головою:

– Здрав будь!

Святослав стежив за  виразом їхніх  облич, за  кожним словом. Помітивши, що вони і рук не подають один  одному, і не думають розходитися, а стоять, настовбурчившись, мов півні, поспішив до них,  щоб  не спалахнула сварка, взяв  обох попідруки, рушив до князівського столу  на  підвищенні.

– Дорогі мої  синовці [49]49
  С  и н о в е ц ь  – племінник. Святослав був  двоюрідним братом Ігоря, але  майже вдвічі   старший за  нього, тому   називав і  його   синовцем.


[Закрыть], – сказав лагідно, як  батько, що повчає недорослих синів, – є час  битися, але  є час  і миритися. Що  було,  те загуло, те биллям поросло! Подайте один одному руки, як  брати, і хай  ніколи чорна тінь  незгод не затьмарить ваших сердець! Від  цього виграє і кожен з вас, і вся  Русь!  Подайте руки, прошу вас!

Не  дивлячись один одному в вічі,  молоді князі простягнули руки, але  потиск їхній   був  ледь  помітний і  ніяк не свідчив про  примирення.

Святослав запросив усіх  до  столу.  Чашники метнулися наповнювати чари, келихи, роги, поставці.

– Братіє і дружино! – голосно, на  всю  гридницю, промовив великий князь. – Важкий і тривожний час настав для Руської землі. Заворушився Половецький степ, піднялися кочові племена і напосілися на  наші землі. Ми  було  приборкали Коб’яка з його  братією, та цього, виявляється, замало. Безбожний окаянний Кончак, якого на  ханському снемі обрано великим ханом, задумав знести всю  Переяславську землю і прилучити її до землі  Половецької...

Святослав замовк, підшукуючи потрібні слова. А гридниця враз зашуміла, по ній прокотився грім обурення. Звістка  була  дуже  важлива і вразила всіх.

– Звідки дізнався про  це,  княже? – запитав брат  Ярослав.  – Може, це  вигадка?

Святослав похитав головою.

– Ні,   не  вигадка... З  Лубна прибув гонець. Посадник Мотига повідомляє: зі степу  прискакав молодий половець, що  добре  говорить по-нашому, бо мати  його  – наша жінка, він докладно розповів про ханський снем, про обрання Кончака  верховним ханом, про те, що половці задумали великий зимовий похід  проти нас, і навіть про  те, що  Кончак послав людей за Кавказькі гори, щоб  придбати там  лук-самостріл, що  стріляє «живим вогнем». Щоб застрахати наших воїв...

Усі довго  мовчали. Кожному з присутніх було  добре  відомо, якою смертельною загрозою для  Русі  були  половці протягом останніх ста років, після того,  як  вони могутньою хвилею вихлюпнулись з-за  Волги, з земель незвіданих, таємничих, і,  витіснивши своїх  родовичів-печенігів, затопили неозорі степи  між Волгою  та Дніпром, а згодом  і між Дніпром та Дунаєм.

Усе,  що  сказав великий князь, ніяк не  скидалося на  вигадку.  Не було того року, щоб  минув для Русі спокійно, щоб та або  інша половецька орда  не  топтала руські землі. Тепер же,  коли половці об’єдналися, треба  ждати гіршого.

– Що  ж нам  робити? Зима довга, а ми  не  знаємо, коли саме  нападе Кончак, – почав розмірковувати уголос Ярослав.  – Не  тримати ж у Полі цілу  зиму  об’єднане військо... Що  порадить великий князь?

Святослав виділявся серед  інших князів не тільки віком, сивою головою, а й дорідністю. Ні щуплуватий брат Ярослав з його  кущуватими бровами, маленькими очицями і спокійним, урівноваженим характером, ні жвавий чорночубий Рюрик, ні Ігор  та Володимир Переяславський, що  були  середнього зросту, не могли дорівнятися ні дорідністю, ні силою до великого князя. Один Всеволод, що сидів  край стола, мав таку  ж велику голову, крупне лице і могутні плечі, як  старший від нього майже вдвічі  двоюрідний брат.

Усі  повернулися до  Святослава. Справді, що  порадить великий князь?

Святослав рукою відкинув назад сиву   чуприну, трохи відпив з  келиха сити   і,  подумавши якусь хвилину, сказав:

– Ми  з  великим князем Рюриком уже  кріпко думали, що  нам   робити. Звичайно, посилати на  всю  зиму  в  Поле військо нерозумно. Та  й  хто  витримає таку  зимівлю? А от держати на  Хоролі, Пслі та  Ворсклі в зимівниках таємних вивідачів можна. Як  тільки вони помітять половців, то  від вити [50]50
  В и т а – сторожовий пост, сигнальний вогонь.


[Закрыть]  до вити  звістка за один день  дійде  до нас  – у Київ,  у Переяслав, у Чернігів... А ми,  держачи рать  напоготові, негайно виступимо і зустрінемо супротивника десь  на  Сулі, а то й на  Хоролі... Чи  згодні на  це?  Чи  так  я кажу?

Першим відгукнувся Володимир Глібович:

– Я згоден.

– А ти,  Ярославе? – Святослав повернувся до брата.

– Іншого виходу у нас  немає, – відповів той  ухильно.

– Отже, ти згоден піти  разом з нами в Поле? – перепитав  Святослав.

– Згоден, – нахилив голову Ярослав, і ніхто  не  міг  побачити його  очей.

– А ти,  Ігорю?

– Сіверські князі підуть!  – твердо сказав Ігор. – Всі підуть – і я, і Всеволод, і Святослав Рильський, і Володимир Путивльський...

Рум’яний Святославів вид  прояснів.

– От і добре!  Вісім  князів уже згодні йти  в Поле. А тим часом, поки Кончак збиратиме сили, домовимося з іншими князями. Половці об’єднуються для  рішучого бою  з нами, і Русь   не  повинна  дрімати! Всі  разом грудьми станемо на захист рідної землі!

Останні слова великого князя  потонули в  гучних  вигуках:

– Не  пустимо поганих на  Русь!

– Загородимо їм дорогу  своїми щитами!

– Смерть Кончакові!

– Слава князям!

– Хана  Коб’яка сюди! Хочемо побачити поганина-кощія в колодках!

– Усіх  ханів  приведіть! Хай  поглянуть на  руську славу, а свою  ганьбу!

Ця   думка сподобалася  всім.  Багато  голосів  підхопили  її:

– Ханів  сюди!  Ханів!

Святослав подав знак гридню Кузьмищу:

– Візьми сторожу, приведи Коб’яка з братією!

Йому і самому хотілося показати полонених брату  Ярославу  і двоюрідним братам Ігорю та Всеволоду, які  не брали участі  в переможному поході.

Кузьмище вклонився:

– Миттю будуть  тута,  княже!

Однак з’явився він  не  скоро. Гості  встигли випити чимало пива і  сити, з’їсти половину наїдків, перш ніж  він з молодими гриднями ввів  Коб’яка і ханів.

Полонених поставили на  проході, між  столами, неподалік  від князів. За час,  проведений у неволі, вони змарніли, жовто-сірі від  природи, ще   більше поблідли й  посіріли. Коб’як теж схуд, гострі вилиці кістляво випирали з-під шкіри,  вузькі очиці люто  косилися на  князів та боярство.

Кузьмище поклав йому  на  шию важку, мов  довбешка, руку  – пригнув ханову голову в низькому поклоні.

– Кланяйся князям, поганцю! Ще  раз  і ще!

Молоді гридні зробили те ж саме  з іншими ханами. Святослав   махнув,  щоб  відпустили,  повернувся   до Коб’яка:

– Ну що,  хане,  важко в полоні? Не подобається? Крутиш носом? А скільки ж нашого люду ви тримаєте у себе? А скільки  загнали в сиру  землю? Думав про  це?

Коб’як хитнув головою, як  норовистий кінь, коли на нього насіли оводи.

– Прийде час,  княже, і  ти  стоятимеш  переді мною та моїми родовичами, як  я нині перед тобою, тоді і дізнаєшся, як  бути  в полоні!

Всі обурено загули: це була  погроза. Але Святослав підняв  руку.

– Чому  ж не жив  з нами, як добрий сусіда?  Чого  плюндрував  нашу землю? Чому   знову збирався напасти на  нас? Легкої поживи захотілося?

– Ви  самі  накликали мене сюди... Поряд з тобою, княже,  сидить князь Ігор  і не  дасть  збрехати. Це  ж він  на  твоє прохання покликав мене  та Кончака разом воювати Рюрика! Хіба  не  так?

Ігоря пересмикнуло. Святослав спохмурнів. Що  було,  те було.  І зовсім недавно, якихось чотири чи п’ять  років тому. Та навіщо про  це  нагадувати тут?

У Рюрикових та Володимирових очах  блиснули насмішкуваті  вогники. А київські бояри, ці багатії, незалежні вельможі, що  на  свій  розсуд запрошували до Києва князів і нерідко проганяли їх, відверто засміялися.

– Прикуси язика, рабе! Довгого матимеш – вкорочу! – спалахнув Ігор. – Не  тобі  згадувати минуле! Ліпше думай про  день  завтрашній – що  він  тобі  принесе. Ось  ми  дізналися, що  Кончак підбиває ханів  на  велику війну проти нас. Так  от,  якщо він  справді сунеться на  нашу землю, то  першою  полетить твоя  башка з пліч!

– Дякую, що  сказав. Тепер знатиму, що  мене жде.  Але ти  сам  стережись! І думай   не  про  день  завтрашній, а  про нинішній, – відрізав Коб’як,  хижо  повівши прищуреним оком  по столу.  – Бо хто відає, чий  вік довший? Хто тут може сказати, до  кого  першого підійде щербата з косою? Може, до тебе,  Ігорю? А може, до князя Святослава?

Коб’як раптом відштовхнув Кузьмища, нахилився над столом, блискавично вирвав застромленого в копчений окіст захалявного ножа і, майже не цілячись, сильно метнув його в Ігоря.

Ніж  просвистів, мов  стріла, направлений твердою рукою прямо в груди  князеві, але Ігор  устиг  відхилитися. Ніж  пролетів  побіля його  плеча і глибоко ввігнався в живіт  молодому чашнику, що  стояв позаду.

Чашник упав.  Крик болю  і жаху  пролунав на  всю  гридницю.

Ігор зблід.  Всеволод і Володимир Переяславський намагалися видобути мечі, та, сидячи за столом, у тісноті, не  могли цього зробити. А Коб’як, побачивши, що промахнувся і ненависний йому  князь сидить живий і неушкоджений, кинувся на  нього з  розчепіреними пальцями, щоб  схопити за  горло.

Тут його  й наздогнав важкий Кузьмищів меч,  в одну мить відділивши ханову голову від тулуба.  І впав  Коб’як у гридниці Святославовій – без  слави, як  підлий убивця.

За  Ігоревою спиною корчився в  передсмертних  муках Святославів чашник. У  гридниці стояв неймовірний  шум і ґвалт. Гості  посхоплювалися, вимагали скарати на  горло всіх ханів  і, зібравши вісько, не ждучи  нападу Кончака, йти на  нього війною.

Святослав сидів  поблідлий, розгублений. Йому на допомогу  кинувся Славута, нахилився до вуха.

– Княже, не  піддавайся почуттям. Гарячі голови вмить порубають полонених, а це на руку Кончакові, бо полегшить йому  об’єднання всіх племен половецьких. Та й похід  не на часі.  До  походу треба  готуватися...

Порада була  слушна, а головне, привела до  тями великого  князя. Він  підвівся, розпорядився допомогти пораненому чашнику, ханів   вивести, мертвого Коб’яка винести.

Гамір  і пристрасті поволі затихли, вгамувалися. І хоча всі були  пригнічені тим, що  сталося, однак згадали, що  на столах ще  багато смачної їжі,  що  ще  не подавав сьогодні свого голосу Славута, а смерть половецького хана  – не  така  вже важлива причина, щоб  перервати князівський пир. Згадали це  всі  і,  заповзявшись біля  наїдків та  напоїв, поволі знову розвеселилися. Забули і про  Коб’яка, і про  його  братію,  і про  похід, до якого щойно так  палко закликали один одного. Хтось  перший захотів почути спів  Славути, інші  підтримали.

– Славуто, заспівай!

Славута не  примусив просити себе  довго. Кинув руки на  струни, пройшовся по  них  кілька разів, діждався тиші  – аж  у  вухах  від  неї  задзвеніло –  і  враз   високо, протяжно завів:

 
Ой  ти,  степ,  мій  степ,
без кінця, без меж!
Ой  чому  ти,  степ,
ковилом цвітеш?
 
 
Ковилом шумиш,
кров’ю червониш,
кістю  білою
у траві  дзвениш?
 
 
Чом  по тобі,  степ,
не жита  цвітуть,
не жита  цвітуть,
а полки ідуть?
 

 
Чом  на тобі,  степ,
нема  ратая,
скаче  лиш  орда р
озпроклятая?
 
 
– Що  від крові  я,
від солоних сліз
галиччю покривсь,
ковилом поріс...
 
 
Степ, широкий степ,
мій  привольний край!..
Що  на серці  – біль,
на душі печаль...
 

Це  була  нова пісня Славути, складена ним після походу на  Оріль. Її прості слова, що,  здавалося, жили в серці кожного, хто ходив  у похід,  її розлогий, як безмежний степ,  спів, її глибока туга  й печаль приголомшили всіх,  вразили, ніби громом, видавили з  ока  не  одного суворого воїна пекучу сльозу. Справді, яка  лиха  година, яка  напасть насунулася на рідну  землю, на  широкі прабатьківські степи!

Супився Святослав, витирав очі  Рюрик, хмурився Ігор  і Володимир, ридав, не  стримуючись, гридень Кузьмище, і сльози текли по  його  чорній закошлаченій бороді.

– Славуто, сьогочасний-бо Яне  наш!  – Святослав поцілував співця у сиву  голову. – Незрівнянний наш!  Дякуємо  тобі!

І гридниця загула, заревла, застогнала сотнями голосів:

– Славуто-о!

5

По  приїзді в Новгород-Сіверський Ігор  запросив до себе княжича Володимира Галицького. Помітно схвильований і злегка зблідлий, той,  щойно прибувши з Путивля, поспішно ввійшов до хоромини, обняв сестру і зятя  і відразу, без зайвих  слів  запитав:

– Ну  що?  Батька бачили? Як  він?  Що  сказав? Ярославна схлипнула, її рівний гарний носик зморщився,  шовковисті брови здригнулися.

– Постарів... Схуд...  Очі стали тьмяні, заглиблені в себе, ніби  дивляться не  вперед, а назад, на  пройдене життя...

– Ну,  це  ясно – старість. А старість – не  радість... Та не про  те мова... Про мене ви з ним балакали? – нетерпляче запитав Володимир.

– Балакали, – відповів Ігор. – Спочатку й  слухати не захотів про  замирення з тобою, а потім погодився на  твоє повернення, якщо даси  слово, що  порвеш з боярством і не піднімеш руку  ні на  нього, ні на  брата  Олега!

– Такого брата  у мене немає! – скипів Володимир. – Чого  захотів!  Визнати братом сина Настаськи! Ніколи! Який він  княжич! Байстрюк!

Ігореве обличчя посуворішало.

– Та ти не  гарячкуй! Вислухай спочатку!

– Ну?  – Володимир дивився чортом.

– Ти  міркуєш не  як  дорослий муж,  а  як  отрок... Тебе жде  золотий Галицький стіл,  під  рукою незабаром стануть залізні галицькі полки, під  якими, коли вони йдуть, здригається земля і води  розступаються!.. Князь Ярослав справді дуже  постарів. Видно, ті незгоди, що  впали важким тягарем   на  його плечі, укоротять йому віку.   А  ти  не  хочеш цього зрозуміти! Дався тобі  Олег!  Про князівство думай, а не про  нього. Та й брат  він  тобі  по  батькові, від цього нікуди не дінешся! Серед князівських синів байстрюків не буває! Все  одно в них  князівська кров!

– Не  вèзнаю я  Настасича братом! Ніколи не  вèзнаю!

– Визнаєш! – Ігор  почав сердитися. – І напишеш про це батькові! Бо  це для  тебе  єдиний шлях  на Галицький стіл! Іншого я не  бачу...

– А якщо не  напишу?

Ігореве обличчя скам’яніло, очі  похмуро блиснули. Він умів  бути  твердим і суворим.

– Якщо не напишеш, тоді їдь від нас,  Володимире! Хоча, видить Бог, я цього не  хочу,  бо люблю тебе  як  брата!

– Ось  як!  – Володимир ще  дужче  зблід, по  обличчю пробігла гримаса болю. Він  повернувся до  Євфросинії. – І ти,  сестрице, так  думаєш, як  твій  ладо?

Ярославна помертвілими губами прошепотіла:

– Прости мене, братику, але  і  я  так  думаю. І прошу тебе  – напиши батькові! Помирися  з  ним!  Не  довго вже йому  стежку топтати на білому світі,  тож  хай хоч наостанку знайде спокій... Напиши!.. Заради себе і всіх нас!.. А ще – не вір  боярам! Не  вір! Це  змії  підколодні, підступні!

Вона обняла брата  і на  грудях  у нього заплакала. Володимир обережно відсторонив її,  посадив на  лаву  і сам  сів  поряд, охопивши голову руками. Довго так  сидів, непорушний, дивився у  куток, і  не  можна було  зрозуміти – думає він  що-небудь чи ні,  таким безтямним був його погляд.

Ні  Ігор, ні Ярославна жодним словом не  порушили цієї напруженої тиші, даючи княжичу можливість самому зважити все  і  знайти вихід  із  того  становища, в  яке   він  потрапив.

Нарешті Володимир важко зітхнув і тихо  проказав:

– Гаразд, я  напишу такого листа. Напишу... Хай  усім вам  буде  легко!