Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 36 страниц)
Того ж дня, в обідню пору, до Кончака на курултай [72]72
К у р у л т а й – збори, нарада, з’їзд, свято.
[Закрыть]зібралися хани, що брали участь в битві на Каялі. Велике ханське шатро ледве вмістило всіх.
Сиділи кружка, попід стінами, на шовкових подушках, набитих перемитою вовною. Крізь відкритий верх юрти золотим потоком вривалося яскраве сонячне проміння, грало веселкою на дорогих ханських шаблях.
Перед кожним на лляних уруських скатертинах стояли вишукані страви та напої, на які заради перемоги не поскупився Кончак, – плов з ізюмом, политий топленим маслом, плов з бараниною, приправлений шафраном, засмажені лебеді та гуси, тушкована баранина та лошатина, уруські шулики з медом та пшеничні пироги з м’ясом та ізюмом, солоний овечий сир, кумис, ромейські вина, хмільний березовий сік, уруський варений мед, заправлений хмелем, холодна просяна буза.
Хани їли вволю, пили скільки хотіли, хвалилися своїми подвигами на полі бою, співали пісень, слухали акинів, які, награючи на двострунній домрі, прославляли їхні перемоги, а потім знову їли й пили...
Коли миски й глечики спорожніли, а хани почали попускати шовкові пояси, Кончак підняв руку, просячи уваги.
Акини і служниці-полонянки враз, низько кланяючись, вийшли з шатра, а хани, витерши масні губи і руки вишиваними уруськими рушниками, замовкли.
– Преславні достойні хани! – гучний Кончаків голос прозвучав урочисто. – Нині ми здобули велику перемогу – вщент розбили дружини сіверських князів, які, зарозумівшись, увірвалися в саме серце Дешт-і-Кипчака. Такої перемоги кипчаки, відколи поселилися між Волгою і Дунаєм, не здобували ніколи!
Кончак трохи помовчав, промочив горло бузою. Хани слухали уважно: йшлося про славу їхньої зброї! Але у декого, особливо ж у хана Кзи, роти скривилися в недобрій посмішці. Ще б пак! Їм ясно, що всю славу цієї, без сумніву, значної перемоги Кончак намагатиметься привласнити собі.
Рябе, віспувате обличчя Кзи червоніє, зоб надувається, як у гюрзи, а очі наливаються жовчю. Та він стримується, мовчить. Не час! Бо ще не забув, як сидів у цій юрті нещасним прохачем, коли Ігор погромив його орду на Сюурлії... Послухаємо, що скаже великий (гм, великий!) хан далі.
– Преславні хани, – повів знову свою мову Кончак, ніби й не помічаючи косого погляду Кзи, – а чи не скористатися нам з такої щасливої нагоди та не вдарити на Переяслав та Київ, щоб погромити і їх, як нині погромили Сіверську землю? Взимку нас спіткала на Хоролі невдача, зате нині перевага за нами! Майже всі наші сили зібрані в один кулак, – і він простягнув наперед важкий, як молот, кулак, – а уруси в розгубленні, вони пригнічені нечуваною поразкою, якої зазнав Ігор зі своїми родичами на Каялі. Святослав Київський ще не зібрав свого війська, а Володимир Переяславський не жде нас! Я закликаю вас, хани, скористатися цією слушною нагодою і завершити те, до чого прагнули великі хані Шарукан, Тугоркан, Боняк, до чого прагнемо і ми, – потіснити Русь, щоб вона вже ніколи не вилізла зі своїх лісів та боліт, щоб ніколи не була загрозою для Половецької землі! Я вас слухаю, хани!
– В похід! На Русь! На Київ! – схопилися Токсобичі, і Колобичі, і Єтебичі, і Терьтробичі.
– На Київ! – підтримали їх, трохи подумавши, Тарголовичі.
Але мовчав Кза Бурнович, мовчали його родичі Бурчевичі ти Улашевичі.
– А що скаже преславний хан Кза? – спитав Кончак. – Я закликаю тебе, хане, піти на Київську сторону, де колись побиті були браття наші і великий хан наш Боняк, де нині склав голову хан Коб’як! Об’єднаймо весь язик наш на Руську землю!
Всі повернулися до Кзи.
Той випростався, темним суворим лицем і твердим поглядом показуючи, що має свою думку, і сказав:
– Преславні хани, я гадаю, треба вдарити по найслабкішому місцю Русі – по Сіверській землі! Підемо на Сейм, де залишилися самі жони та діти, – це ж готовий, зібраний полон! Візьмемо городи їхні без опаски!
Його підтримали Бурчевичі й Улашевичі.
– Підемо на Сейм!
Кончак аж позеленів:
– Та ні ж, хане, треба вдарити по Києву – і тоді впаде вся Русь! Що нам жони та діти сіверянські!
Кза нахилив голову, уперто промовив:
– Ні, я піду на Сейм! Я маю серце на князів сіверських, бо покійний Ігорів брат Олег, батько Святослава Рильського, взяв колись мої вежі, і жону, і дітей моїх, і скарби мої! А Ігор хотів тут розорити гніздо моє!
– А ми на Київ, на Святослава, бо він узяв у полон нашого хана Содвака! – рявкнули Кулобичі. – Нашого отця!
– Як хочете, а я на Сейм! І завтра ж вирушаю! – твердо сказав Кза і, підвівшись, попростував до виходу.
За ним вийшли його спільники.
Кончак скрипнув зубами і похмурим поглядом обвів своїх прихильників.
– Ми теж виступаємо завтра! Ідіть готуйтеся! Ойє!
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
1Залишивши валку на візників, Самуїл та Славута, ведучи на поводі підмінних коней, щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега відкривала їм усі степові шляхи-дороги, – жоден половець, уздрівши її, не посмів їх затримати. На Русі вони помчали ще швидше, бо воєводи, посадники, огнищани, дізнавшись про поразку Ігоревого війська, давали їм свіжих коней. Путь від Тору до Сейму вони подолали за шість діб, а на сьому, рано-вранці в неділю, загрюкали у ворота Путивля-града.
– Хто такі? – позіхнув хтось на вежі спросоння.
– Від князя Ігоря! Відчиняйте скоріше! – гукнув Славута.
Нагорі заохкали, затупцяли. Ворота розчинилися. Почали збігатися дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир Галицький, прискочив путивльський тисяцький Вовк. Вістка про страшну поразку в далекому Половецькому степу приголомшила всіх, мов грім, відібрала в людей мову. Тисяцький схопився за голову: з князем Володимиром пішли його два сини. Славуті довелося нагадати, що прибули вони, власне, до княгині, щоб повідомити про страшне лихо.
– Де вона? Ще спить?
– Де там! – махнув рукою Володимир. – Уже на валу... Відколи князь Ігор пішов, вона, бідолаха, не знає ні сну, ні спочинку – ні світ ні зоря піднімається на вал і подовгу стоїть там, мов сновида, дивиться в той край, звідки має прилетіти її ладо...
Славута сумно похитав головою.
– Не скоро прилетить... Шаблями поганих підрізано йому крильця!
На вал Славута піднявся з Володимиром. По вичовганих соснових сходах зійшли на забороло і побачили Ярославну – в самому кутку, біля південної вежі, звідки відкривався неозорий краєвид на Сейм, на широкі засеймські далі. Там десь залягла таємнича і хижа Половецька земля.
Княгиня не помічала їх. Стояла в задумі, заломивши руки, дивилася, як випливає з ранкової імли велике червоне сонце, як починають золотом горіти чисті плеса ріки, як тануть, розвіюючись по лугових заростях, рожеві тумани. Дивилася. Та чи бачила те все?
Біле шовкове платно з довгими і широкими приставними рукавами вільно спадало з пліч, невиразно окреслюючи струнку її постать.
Тут, на горі, подихав свіжий вітерець, та вона, здається, не помічала того, – невідривно зорила в той край, де сходило сонце.
– Княгине! – тихо окликнув її Володимир. – Сестро! Ярославна стрепенулася, накинула на плечі велику квітчасту хустку, що висіла поряд, на поручні, і повернулася на його голос.
В її очах спочатку сяйнула радість, потім промайнув подив, а коли упізнала Славуту, почав наростатти страх. Вона схопилася за серце. Зблідла.
– Славуто, що? Чому ти такий змарнілий і засмучений? Чому сам? Де князь?
Славута поволі, не поспішаючи, ніби збираючись з думками, рушив до неї.
– Не хвилюйся, княгине... Князь живий. Лише поранений у руку...
– Поранений у руку! І ти так спокійно мовиш про це!.. Чому ж не йде? І що з Володимиром? – голос її затремтів.
– Усі князі живі, Ярославно!
– Повернулися?
– Ні.
– Чому?
– Вони в полоні.
– В полоні! Боже мій! А військо?
– Військо теж... Одні вої загинули, інші потрапили в неволю.
Ярославна зблідла ще дужче. В очах зблиснули сльози.
– Одні загинули, інші в неволі!.. Так ось чому останні дні я не знаходила собі місця! Ось чому люта туга тиснула мені серце. Мій коханий ладо в полоні! Його вої погинули або потрапили в неволю! Боже! Боже! – Вона затулила обличчя долонями і заридала. Потім, схлипуючи, витерла сльози краєчком хустки, сіла на приступець сходів, що вели на вежу, і якимось чужим, здерев’янілим голосом сказала: – Розповідай мені все! Все, як було! Хочу знати!
Ярославна слухала, не перебиваючи розпитуванням. В її очах стояли сльози, а білі руки, мов чаїні крила, тріпотілитремтіли у великому збудженні.
Особливо вразило її те, як страждали від спеки і безводдя люди й коні, як хмарами летіли на Ігоревих воїв половецькі стріли, як мучився Ігор від болючої рани та ще більше від думки, що він став винуватцем великого нещастя рідної землі.
Коли Славута скінчив свою сумну оповідь, вона довго мовчала, ковтаючи сльози, що котилися по її зблідлому обличчі, потім раптом схопилася, простягла вперед, через забороло, руки і неголосно, зі щемким болем затужила-заквилила:
– Ой полечу я зигзицею по Дунаєві, омочу бебряний [73]73
Б е б р я н и й – шовковий.
[Закрыть]рукав у Каялі-ріці, утру князю криваві його рани на дужому його тілі!
Ой Вітре-Вітрило! Чому, господине, насупроти вієш? Чому мечеш хиновські [74]74
Х и н о в с ь к і – гуннські, угорські.
[Закрыть] стріли на своїх легких крильцях на воїв мого лада? Хіба мало тобі простору вгорі, під хмарами, віяти, гойдаючи кораблі на синьому морі? Чому, господине, мою радість по ковилі розвіяв?
Ой Дніпре-Славутичу! Ти пробив єси кам’яні гори крізь землю Половецьку, ти ніс на собі Святославові човни до полку Коб’якового! Принеси, господине, мого лада до мене, аби не слала до нього сліз на море рано!
Ой світле і трисвітле Сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі свої промені на воїв лада, в полі безводному спрагою їм луки стягнуло, тугою їм тули заткнуло?
Вона все далі простягала через забороло свої трепетні руки, мов і справді збиралася полетіти по Дунаєві, що щирим золотом блищав унизу, в незнане поле Половецьке, ніби своїми мольбами-заклинаннями хотіла допомогти і коханому ладу-князеві, і його воїнам у їхній важкій біді.
Володимир та Славута заніміли, вражені глибиною почуттів, що виривалися з серця цієї незвичайної жінки, і довго мовчали, не знаючи, з якого боку підступити до неї, а коли вона замовкла і здригнулася від ридання, Славута обережно торкнувся її ліктя, промовив тихо:
– Годі тужити, Ярославно! Ходімо! У мене зовсім мало часу – я зараз же мушу мчати до Києва! Бо захмелілі від перемоги половці як виводок гепардів, от-от накинуться на нашу землю, і хтозна, чи не найперше сюди, на беззахисну Сіверу...
Ярославна перестала плакати, ще раз глянула на імлисту далину, що розділяла її з найдорожчими людьми, змахнула з ока сльозу, а потім покірно, мов дитина, почала спускатися з валу вниз.
Там до неї підступив Самуїл – змарнілий, зчорнілий, очі запалені, червоні. Заточуючись, мовчки вклонився княгині.
Ярославна глянула на брата.
– Що будемо робити, Володю? Куди їх відпускати – таких знебулих?
Володимир був заклопотаний, весь напружений, натягнутий, мов струна. Страшне лихо, що спіткало Ігоря і його полк, накладало тепер на нього важкий обов’язок – захищати Путивль і княгиню з дітьми, готуватися до нападу половців. А часу – обмаль. Тому відповів твердо і коротко:
– Гадаю, так зробимо: я пошлю гінців до Переяслава та Києва, щоб сповістити князів про поразку Ігоря, Славуті ж та Самуїлу нічого поспішати після такої нелегкої дороги. Днів два-три відпочинуть, а тоді – в путь! Іди, сестро, – пригости їх, а я готуватиму Путивль до оборони. Мене до вечора не ждіть – справ багато!
Славута хотів було заперечити, та Ярославна рішуче сказала:
– Князь Володимир правий. Вам треба відпочити. Ходімо! Та й хочемо ми послухати вашу розповідь про все, що трапилося в степу Половецькому. Відпочинете – і розповісте.
І вона рушила до князівського терему.
А тим часом з наказу Володимира Ярославича над Путивлем ударив на сполох дзвін, помчали гінці до Переяслава та Києва, а нарочні – до всіх сіл і міст Сіверської землі. І покотилася страшна звістка від села до села, від міста до міста, і застогнали, заплакали люди від великої, нечуваної біди-напасті, одні хапали зброю і йшли до городів, шукаючи захисту за їхніми валами, а інші з дітьми та найнеобхіднішими припасами тікали в лісові нетрі, болота, яри та вертепи.
«То бо слишавше, возмятошася городи Посемські і бисть скорбь і туга люта, яко же ніколи те не бивало во всім Посем’ї і в Новіграді-Сіверськім і по всій волості Чернігівській: князі ізимані, і дружина ізимана, і збита.
І мятяхуться люди, акі в мотві. Городи воставахуть, і немило бяшеть тогда комуждо своє ближнєє, мнозі тогда отрекахуся душ своїх, жалующе по князях своїх», – записав Володимир Ярославич до своєї книги-літопису.
2У доброму настрої повертався до Києва князь Святослав із своїх карачівських та вщизьких земель, що на багато десятків, ба навіть сотень верст простяглися по верхній Десні аж до Оки. Чотири полки відбірних воїв вів він звідти: два кінних ішли правим, високим берегом – старою, наїждженою дорогою, а два піших пливли разом з ним на човнах.
Поспішали. Тому князь у Трубецьк, до Всеволода, не заїздив – проплив його вночі з надією, що ранком, на сніданок, прибуде в Новгород-Сіверський, до Ігоря, і там остаточно домовиться з ним про майбутній похід.
Ніч була тиха, ясна. Між скромними, сором’язливими зорями гордо красувався місяць-молодик. В його сріблястому холодному сяйві мріли далекі весняні береги. За кормою шуміла темна вода. Спали вої, вільні від веслування, спали на помості, вкрившись кожухами, молоді князі – син Володимир та Олег, а Святославові не спалося: нили суглоби, і в голові роїлися думки.
Здається, він усе зробив, аби наступний похід на Дон був найбільший з часів Мономаха і закінчився щасливо. Зібрав немалу свою дружину, Рюрик приведе не меншу, а ще чорні клобуки, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Сіверський з братією... Напевне, прийдуть самі, як і торік, або пришлють дружини Всеволод Луцький, Ярослав Пінський, його брати Гліб Дубровицький, Мстислав Романович та Ізяслав Давидович – обидва із смоленських князів. Обіцяв прибути сам Давид Ростиславич Смоленський, Рюриків рідний брат, який не брав участі ні в поході 1168 року, ні в поході 1184 року, відмовившись тим, що нездужає... Написані й відправлені з гінцями листи у Галич Ярославу Осмомислу і у Володимир Всеволоду Юрійовичу, князеві Володимиро-Суздальському [75]75
Пізніше його прозвуть Всеволодом Велике Гніздо, бо мав він дванадцятеро дітей: вісім синів та чотирьох дочок.
[Закрыть]– двом наймогутнішим володарям. Якщо вони приєднаються і пришлють свої полки, тоді хай тремтить Кончак – майже вся Руська земля стане на нього!
Лише опівночі Святослав заснув.
Розбудив його легкий поштовх: човен пристав до причалу.
– Новгород-Сіверський! – почув голос княжича Олега.
Святослав відкинув кожуха, зачерпнув пригорщу м’якої деснянської води, хлюпнув собі на обличчя. Сон враз мов рукою зняло. Йому подали рушника – витерся, звівся на ноги і глянув на безлюдний причал.
«Гм, ніхто не зустрічає, – подумалося прикро. – Невже сторожа на валу не помітила сотень човнів, що спінили всю Десну?»
Але тут почувся тупіт копит. З узвозу виринуло кільканадцять вершників. Попереду на сірому огиреві мчав боярин Черниш. На березі кинув поводи гридневі, швидко збіг на дощаний причал.
– Княже, я радий пригостити тебе, твоїх синів і бояр на Горі, – вклонився він. – А твоїм воям сніданок привезуть сюди.
– Де ж князь Ігор? Бува не захворів? Черниш витріщив очі.
– А хіба князь не знає?
– Що?
– Ну як же? Минув майже місяць, як князь Ігор пішов з князями Всеволодом, Святославом, Володимиром та чернігівськими ковуями у похід на половців...
Святослав сторопів. Аж відсахнувся, мовби від невидимого удару.
– Як – на половців! Не діждавшись мене? Не попередивши мене? Та чи він сповна розуму? Отсе так новина для мене!
– А я гадав, князю відомо...
Розгубленість, що вималювалася на обличчі боярина, свідчила, що він дійсно був глибоко вражений і збентежений.
Підійшли княжичі Володимир та Олег, наблизилися бояри та воєводи. Вістка про те, що скоро минає місяць, як сіверські князі пішли в похід на половців, приголомшила всіх.
– Що ж чути від Ігоря? – ледве спромігся на слово Святослав.
– Нічого не чути.
– А боярин Славута? Живий він?
– Боярин Славута помчав услід за князем Ігорем.
– Як – помчав? – вигукнув ще більше вражений Святослав. – Та чи вони не показилися тут? Хай Ігор – він завжди був дещо легковажний... А щоб Славута!.. Просто неймовірно!..
– Наскільки мені відомо, боярин залишився дома. Я сам бачив, як він прощався з князем та княгинею. А потім, коли я порядкував у городі, бо князь Ігор усе залишив на мене, він вибіг з палат, скочив на коня і помчав услід за військом...
З того часу я його не бачив. Гадаю, він наздогнав князя Ігоря і пішов з ним...
– Дивно... З хвилини на хвилину не легше... А княгиня Ярославна – вона де? Теж пішла в похід? – Святослав сумно усміхнувся.
– Ні, вона з дітьми залишилася в Путивлі. Від неї були гінці.
Святослав розвів руками.
– О Боже! Дивні діла твої, Господи! Усе, що я з таким трудом ладнав, розсипалося в одну хвилину!
Він затулив обличчя долонями і скрушно похитав головою.
Всі мовчали. Було ясно, що в серці старого князя зараз бушує буря, і ніхто не наважувався розраджувати, втішати його, а головне – ніхто не знав, як це зробити. Кожному було нелегко на душі.
Нарешті Черниш порушив важку мовчанку.
– Княже, прошу до сніданку, бо лихо лихом, а їсти все одно треба...
– Та який може бути сніданок! – скипів князь. – Ігор утаївся від мене, обманув мене, а я за його столом стану нині трапезувати! Не буде цього! Зразу ж рушаймо до Чернігова! Поснідаємо на човнах!
Два дні, що пливли до Чернігова, Святослав був сердитий і все підганяв гребців: швидше, швидше! Нарочних до брата Ярослава не посилав, хотів заявитися несподівано, як сніг на голову, і виказати йому все, що накипіло на душі. Ярослав обманув його теж. Знав же, що пошле на поміч Ігореві ковуїв, а промовчав! Ігор став йому ближчий, ніж рідний брат! Ну що ж, коли так, то й він не буде з ним няньчитися, потурати його витівкам. Тепер або зі мною, або проти мене! – вирішив Святослав.
Ніхто не зустрічав його. І справді з’явився у Чернігів мов сніг на голову. В’їздив у ворота злий, лютий. Ну, начувайся, Ярославе!
І все ж Ярослава встигли попередити. Чернігівський князь зустрів старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором і відразу кинувся йому на груди.
– Брате мій, таке лихо! Таке лихо! Якби ти тільки знав! – схлипнув він, обіймаючи і цілуючи Святослава в обидві щоки.
– Що трапилося? Хтось захворів? Помер? – сторопів Святослав, відчуваючи, як щось обірвалося в грудях і з серця щезли всі гіркі слова, які він приготував для молодшого брата.
– Ні, ні, дякувати всім святим, усі живі й здорові.
– Так що ж тебе так схвилювало? Кажи!
– Ігорів полк загинув! А сам Ігор, поранений, потрапив до Кончака в полон!
– Звідки ти дізнався? – Святослав відчув раптову слабкість, ніби ноги підігнулися. – І невже так-таки весь полк? Це ж шість, вісім або й десять тисяч воїнів!
– Щойно прискочив Біловолод Просович, боярин тюркський, – він і розповів...
– Веди мене до нього! – аж крикнув Святослав.
Обидва князі в супроводі княжичів та Святославових воєвод зайшли до гридниці. Їм назустріч підвелися чернігівські воєводи та могути [76]76
М о г у т и – витязі, ліпші мужі.
[Закрыть]. Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Біловолод Просович, а коли підняв голову, то всі побачили в його запалених, почервонілих очах сльози.
Святослав зупинився перед ним.
– Біловолоде, розкажи, як це було!
Торк з натугою проковтнув гіркий клубок, що здавив йому горло.
– Княже, це був з самого початку нещасливий похід. Сонячне знамення застерігало князя Ігоря і всіх нас від великої біди, але князь Ігор не зважив на нього і повів нас далі – аж на Сюурлій та Каялу. У першій битві з ордою хана Кзи ми перемогли, та другого дня рано-вранці побачили, що вся сила половецька оточила нас. Почалася битва. Відразу був поранений у руку князь Ігор. Весь день і всю ніч ми пробивалися до Дінця, але дістатися не змогли. Стріли летіли на нас хмарами спозаранку й до вечора, коні знесиліли від голоду й спраги, багато воїнів полягло в тій битві. У неділю опівдні упали знамена Ігореві...
– Де ж князі?
– Усі в полоні.
– А військо?
– Половина воїв лягли трупом у степу понад Каялою та були поранені, інших похапали половці. Не знаю, чи й пощастило кому втекти з того побоїща...
– А тобі?
– Коли нас притисли до озера, многі кинулися вплав до протилежного берега, але і люди, і коні були такі стомлені, такі спраглі і так понапивалися води, що не могли пливти і всі потопилися. А я та ще кілька моїх воїв зуміли перепливти, заховатися в кущах і пересидіти там, поки стемніло...
Святослав важко зітхнув.
– О любі мої браття, і синове, і мужі землі Руської! Дав би мені Бог притомити поганих, та не стримав юності і цим отворив поганим ворота на Руську землю. Воля Господня да буде в усьому! Наскільки раніше ремствував я на Ігоря, настільки нині жаль мені Ігоря, брата мого!.. О, мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єста почали ви Половецьку землю мечами разити, а собі слави шукати! Безславно ви перемогли, безславно пролили кров поганську! Ваші хоробрі серця з твердого булату сковані, а в звитязі загартовані! Що ж натворили ви моїй срібній сивині? – Він знову заплакав, а заспокоївшись, махнув Біловолоду Просовичу, щоб вийшов, і, коли той причинив за собою двері, повернувся до Ярослава: – Брате, збирай боярську думу – будемо радитися, що нам тепер робити.
– Майже всі мої бояри тут, княже, і твої теж, – відповів Ярослав. – Ти старший – сідай на моє місце і кажи, що нам робити, а ми послухаємо.
– Гаразд. Хай буде так. Зараз не до сперечань, – погодився Святослав і зайняв чільне місце за князівським столом. Коли всі повсідалися довкола, зміцнілим голосом, у якому вже відчувалася давно вироблена звичка наказувати, промовив: – Братіє і дружино, замислив я цього літа великий похід на половців – аж на Дон. Та Бог розсудив інакше. Молоді, нерозумні князі Ігор та Всеволод, утаївшись від мене, самі пішли в степ, щоб тільки собі слави зажити, – і зазнали страшної поразки. Такої ще й не бувало на Руській землі! Не бувало! Вся Сіверська земля залишилася оголена, беззахисна. Ігор та Всеволод відчинили половцям ворота на Русь! Не сьогодні, то завтра вони будуть на Сеймі – і потече кров люду нашого, запалають городи та села...
Він замовк і задумався. Пригнічені бояри мовчали теж.
– Що ж нам робити? – спитав Ярослав тихо. Він відчував свою провину.
– Що нам робити? – перепитав Святослав і тут же твердо відповів: – Загородити Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака, Кзу та інших ханів! Рятувати землю нашу від спустошення, а люд наш від загибелі!.. Передусім треба захистити беззахисне Посем’я!
– І як же це зробити? Якими силами?
– А ось як... Мої сини Олег та Володимир з двома полками, що йдуть зі мною, повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними піде воєвода Тудор, воїн сміливий і досвідчений... Зробіть там, князі, все, аби захистити ту землю! Не гайте ні хвилини! Там залишилася княгиня Ярославна з дітьми!..
– Слухаємося, княже, – схилили голови молоді князі.
– Ти, Ярославе, негайно збирай дружини свої і стань по Острі! Жди з Києва моїх нарочних. Може бути, що половці, охоплені гординею після перемоги над Ігорем, підуть не на Сейм, а на Переяслав або й на Київ. Швидше всього на Київ! Тоді ми станемо проти них!
– Добре! – відгукнувся Ярослав.
– Нині ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турів, у Пінськ, у Луцьк пошлю гінців, щоб ішли князі, не барячись, на допомогу Києву... І зразу ж, ще сьогодні, сам відправлюся до свого стольного града!.. Тепер нема чого думати про похід. Тепер головне – зібрати всі сили Руської землі на відсіч Кончакові та його ордам!.. Ідіть усі і робіть те, що велить вам ваш обов’язок! Ідіть!
