Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 36 страниц)
Кза був лютий і в розпачі: Ігор зник, мов крізь землю провалився. Тепер не лежатиме його голова на високій могилі Чугайчика, а жертовна князівська кров не окропить підніжжя обатаса – кам’яної баби, що стерегтиме довічний спокій загиблого сина.
– Як же ти випустив його з рук, Байтоку? – досадував Кза. – Він же був десь поряд! Ти постарів! Тобі зрадили твій собачий нюх та твоє зірке око! Як же ховати сина без жертовної треби? Га?
Сивий Байток похмуро кинув:
– У князя Ігоря тут залишився син – візьми, хане, його голову!
Кза плюнув набік.
– Кончак не дає. Він, бач, заручив свою дочку за нього.
– То брата Ігоревого – князя Всеволода!
– І цього не дозволяє взяти, бо сподівається на великий викуп.
– То племінника Святослава Олеговича. Колись князь Олег завдав тобі і твоєму родові немало прикрощів – тепер помстися йому!
– Хто полонив Святослава?
– Єлдечюк з роду Бурчевичів. Заплати йому добре – віддасть.
– Ти думаєш? А Кончак?
– Єлдечюк здавна ненавидить Кончака, бо той колись образив його.
– І правда! Тоді їдь – привези мені князя Святослава! Плати, скільки скаже! Не скупись! Завтра похорон... Живого чи мертвого – привези!
Байток уклонився – і щез.
Повернувся він наступного дня зі Святославом, коли весь рід хана Кзи зібрався за стійбищем, щоб, оплакуючи, везти загиблих молодих ханів Чугая та Костука на поле мертвих, щоб там поховати.
Кза вперше за ці дні усміхнувся, побачивши його, – усміхнувся зловісно, жорстоко.
– Прив’яжіть до воза, на якому везуть Чугая! – кинув крізь зуби. – І гайда вперед!
Схудлого, посірілого Святослава прив’язали до воза, на якому лежав прибраний до останньої своєї земної подорожі Чугай, – і процесія рушила.
Святослав зрозумів, що його жде. Він знав про криваві половецькі похоронні обряди і відразу здогадався, що стане жертвою під час похорону молодого хана.
Він оглянувся – і побачив цілий гурт полонеників, а серед них і своїх земляків, пов’язаних, пониклих, що, оточені вартою, похмуро брели услід за возами. Отже, і їх чекає така ж смертна доля. О боги! Невже і вуйко Ігор, і вуйко Всеволод, і двоюрідний брат Володимир серед них? Приглянувся пильніше – ні, немає.
Він полегшено зітхнув. Слава Богу, – лише йому судилося іспити смертну чашу, лише він один спокутує провину за те, що сталося з ними на березі Каяли, бо він винен у всьому. Він! Бо то він наполіг, щоб ночувати у полі, біля Каяли!
Скриплять колеса, торохтять вози, бредуть приречені на смерть полоненики, плачуть родовичі хана Кзи, і старий хан, ідучи пішки поряд з возом, плаче лютими сльозами, готовий разом із сином закопати в землю цілий світ.
А позаду процесії рогаті сірі воли, запряжені у ярма, тягнуть незграбні, але міцні мажі, на яких лежать кам’яні обатаси, що навіки стануть на ханські могили, щоб стерегти їхній потойбічний спокій.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
1На початку серпня Ігор отримав від Святослава Всеволодовича листа. Великий князь київський писав: «Брате, а прийди до мене на снем, що відбудеться на Успіння Богородиці серпня 15-го дня. Будуть князі многі з усіх Україн і буде розмова про те, як нам захиститися від Кончака, що набрав силу велику і возгордився вельми від того... А ще прошу прибути з жоною своєю Євфросинією, з дітьми і зятем нашим, а твоїм шурином – князем Володимиром Ярославичем. Хочу бачити його, а найпаче княгиня Марія Васильківна...»
Збори були недовгі. На цей час знахар Гук уже залікував князеві коліно – рана загоїлась. Та й сам Ігор після страшного потрясіння на Каялі відійшов, оговтався, відпочив після важкої, небезпечної втечі з половецького Тору до рідної Десни, оглядівся довкола себе, зібрав усі військові сили, які зміг спорядити за такий короткий час, і послав до Путивля – стерегти рубежі Сіверської України. При цьому зрозумів, що ці сили замалі, що без допомоги князів не зможе в ближчім часі створити і спорядити всім необхідним нову дружину, а тому вельми зрадів запрошенню Святослава – і зразу ж вирушив у путь.
Князі їхали кінно, верхи, а Ярославна з дітьми – у великому критому возі, вимощеному ковдрами та подушками. Позаду, трохи відставши, гарцювали на конях молоді гридні – невелика князівська охорона, а ще далі – гуркотіла по накатаній дорозі валка з припасами та одягом.
Ігор їхав задуманий, аж посмутнілий. Володимир помітив це.
– Неприємно тобі зустрічатися з Святославом та Рюриком, брате?
– І неприємно, і нелегко, – відповів Ігор. – Відчуваю провину... А ще ж треба буде на снемі зустрітися з багатьма іншими князями. Що я їм скажу? Військо загинуло, син, брат та племінник у полоні... Сором який!
Володимир під’їхав ближче – поклав Ігорю на плече руку.
– Годі тобі думати про це, брате! Хто йде на брань, той мусить бути готовий до найгіршого – до поразки, до розгрому, до поранення чи й смерті. Тобі нічим докоряти себе. Ти вступив у золоте стремено за обиду нашого часу – за покривджений, посічений половецькими шаблями народ наш, за землю нашу! Ти не ухилився від битви, ти був поранений і мужньо бився, поки була змога. Триденна битва з ворогом, який удвічі, втричі, а може, і вдесятеро переважав тебе силою, засвідчила, що ти зробив усе, що зміг, або й більше того... Тобі нема чого червоніти перед князями. Не одному з них доводилося тікати від половців, бо то сильний ворог, тож, думаю, жоден з них, хіба що окрім Святослава київського, не закине тобі слова докору... Та й не треба тобі виправдовуватися перед ними. Слово про твій похід скажу я!
– Ти? – Ігор вражено глянув на Володимира. – Що ж ти скажеш?
Володимир усміхнувся.
– У мене є що сказати. Покладися на мене. За ці дні я вже все обдумав, обмізкував, обміркував. Я розповім, княже, і про твій похід, і про героїчну, але нещасливу для тебе битву, і про твою сміливу втечу, я закличу князів не осуджувати тебе за поразку, бо хто ж не зазнавав її, а закличу їх вступити в золоті стремена за обиду нашого часу, за рани твої, Ігорю, за землю Руську! Так я скажу...
Ігор зітхнув, похитав головою.
– Роби, як знаєш. Я вірю тобі: ти мудрий чоловік, великий книжник, Володимире...
В Чернігів вони прибули другого дня під вечір. Ярослав на радощах звелів ударити в дзвони, міцно обняв Ігоря.
– Брате, соколе ясний, живий! Прилетів! Я такий радий, такий радий! Слів не вистачає, щоб висловити мою радість! Прошу до терему!
Радість його справді була щира – він заплакав щасливими слізьми, ще раз обняв Ігоря і повів до хоромів, де стольники і чашники вже накривали стіл.
Після першої чаші Ігор, що сидів поряд з Ярославом, торкнувся його руки.
– Княже, моє Посем’я залишилося оголене. Заледве нашкріб зброї на два стяги і послав до Путивля. Допоможи! Боюся, що Кза або Кончак виберуть слушну для себе годину – і нападуть. А чим оборонятись?
Ярослав відразу ж запевнив:
– Дорогий брате, безпека твоєї землі – це запорука безпеки і землі Чернігівської. Звичайно ж, я пошлю на Посем’я допомогу – цілий полк пошлю завтра чи позавтрьому. Можеш не сумніватися!
Ігор прояснів.
– Дякую, брате, – обняв Ярослава. – Довіку не забуду твоєї братерської допомоги... До Києва їдемо разом?
– Та ні, я поїду пізніше, щоб за день до снему прибути туди, – відповів князь чернігівський.
– Ну а я переночую у тебе – і в путь. Хочу просити Святослава та Рюрика, щоб і вони допомогли мені військовою силою.
Чим ближче під’їжджав Ігор до Києва, тим більшу тривогу відчував, тим більш тужно нило серце. Розум усвідомлював, що Святослав запросив до себе на снем не для того, щоб вибатькувати, принизити його перед князями за безславний похід, а для чогось іншого, може, навіть для того, щоб спорядити новий спільний похід проти половців і визволити нещасних полонеників-сіверян, але серце чомусь заходилося від тужного болю, і на душі було важко, ніби вона передчувала якусь біду.
Був теплий літній день, із-за Дніпра сяяло надвечірнє сонце, з халабуди, в якій їхала Ярославна з дітьми, долинав веселий дитячий щебіт і сміх. То князь Володимир, їхній вуйко, що їхав верхи поряд з халабудою, смішив малечу якимись вигадками та розповідями, на які він був мастак.
Ігор важко зітхнув – йому було не до сміху. Хотів розважитися спогляданням навколишніх красот – зелених борів Дарниці, переправи через Дніпро, золотих хрестів Печерського монастиря та видів Києва, що відкрився зорові здалеку, але ніщо не змогло зняти з серця все наростаючу тугу, яка гнітила його до самих Золотих воріт. Лише ступивши в місто, він трохи заспокоївся або, сказати правильніше, просто забув про свій внутрішній стан, бо всю його увагу привернули натовпи люду, гомін вулиць та майданів, гучний і веселий передзвін числених церков, що закликали киян до вечерні.
Від Софії Ігор послав двох гриднів до Володимирового города, щоб сповістити князя Святослава про прибуття гостей. Це змусило його знову захвилюватися – зустріне його сам Святослав, якщо дома, чи вишле назустріч кого-небудь із ліпших мужів. Це означало б нещо інше, як неповагу, навіть образу. Тоді б він одразу повернув назад і попростував би до Славути, де – він добре це знав – його сердечно привітав би старий учитель-наставник.
Але трапилось те, чого він зовсім не ждав. Ще здалеку, лише проїхавши Софійські ворота, що вели з города Ярослава до города Володимира – резиденції великих князів київських, він побачив великий гурт ошатно вбраних людей, а попереду пізнав князів Святослава та Рюрика. Вони поволі йшли від князівського білокам’яного терему з вежею над другим поверхом до Десятинної церкви і зупинилися на майдані, перед Квадригою – четвіркою баских мідних коней, привезених Володимиром Святославичем з Херсонесу.
Не менш як за один перестріл Ігор зупинився, спішився і, знявши шапку, швидко пішов до великих князів.
Йому назустріч рушили Святослав та Рюрик. Святослав витягнув наперед руки, в його очах блищали сльози, а сиве волосся бриніло сріблом. Він прийняв Ігоря в свої обійми.
– Брате! Страждальцю наш! Я радий привітати тебе в славному золотоверхому Києві!
Рюрик обняв його з другого боку.
– Я теж радий, княже.
Тим часом княгиня Марія Васильківна кинулася до зятя Володимира Ярославича, обняла його схилену в поклоні голову, схлипнула, прошепотіла крізь сльози:
– Володюшко! Володимирко! Безталанний наш!
Стара княгиня не могла і через багато років забути свою покійну кохану доньку Болеславу і сильну любов до неї перенесла на зятя, що й до цих пір не одружувався – залишився вдівцем. А те, що Володимир, як подейкують, мав якусь там жінку, не брала цього до серця: діло молоде, не вік же йому бути ченцем.
Увесь вечір князівський терем сповнювався веселим гулом голосів. Столи вигиналися від їжі та напоїв. Лунали пісні, гули бубни та гуслі, бряжчали цимбали. Як завжди, неперевершеним був Славута, якого Святослав сповістив про приїзд Ігоря, і чий голос тепер тішив своєю силою і незрівнянною чарівністю усіх присутніх.
Від такої сердечної братерської зустрічі Ігор відчув себе вільно, розковано. З душі поволі вивіялися тривога та туга, від яких весь день скніло серце. На його досі похмурому обличчі все частіше з’являвся радісний усміх.
Тож не дивно, що Володимир уже вночі, коли учта скінчилася і всі розійшлися по своїх кімнатах, розкрив свою книгу, з якою не розлучався ніде, і записав:
«Із Новгорода Ігор іде ко брату Ярославу к Чернігову, помощі прося на Посем’я. Ярослав же обрадовався йому і помощь дати обіща. Ігор же оттолі їха ко Києву, к великому князю Святославу, і рад бисть йому Святослав, также і Рюрик сват його».
І лише другого дня, вранці, після сніданку, Ігор зрозумів, чого останній час так тривожно нило серце, віщуючи щось недобре. Святослав узяв його під руку, завів у свою хоромину-бібліотеку, посадив до столу і, виждавши якусь хвилину, тихо сказав:
– Ігорю, кріпись, брате: цими днями з Половецької землі до Києва дійшла сумна звістка...
Ігор завмер. Ураз посірілі вуста видихнули:
– Що? Невже щось із сином Володимиром? Святослав поклав йому на плече руку.
– Ні, слава Богу, Володимир живий. І Всеволод живий... А племіника Святослава Ольговича немає. Кажуть, хан Кза приніс його разом з кількома десятками полонеників у жертву своїм поганським богам на могилі загиблого сина свого Чугая...
Ігореве обличчя враз спотворила страшна болюча гримаса.
– О Боже! – простогнав він і закрив обличчя долонями.– Бідний Святославе! Це ж я винен у смерті твоїй!
2Того ж дня, надвечір, незважаючи на важкий удар, якого зазнав він від звістки про загибель племінника, Ігор з невеликим почтом поїхав до Славути. Горе-горем, а діло – ділом. Поки живий, князю, мусиш про живе дбати!
На стукіт у ворота відчинилося оглядове віконце і чийсь, як здалося князеві, знайомий голос запитав:
– Хто там?
– Ігор, князь сіверський.
За віконцем хтось радісно скрикнув. Грюкнув засув, і важкі дубові ворота, обковані залізом, розчинилися. З них вибіг Ждан.
– Княже! – І притиснувся щокою до Ігоревого коліна. – Який я радий бачити тебе при доброму здоров’ї!
Ігор скочив з коня і, на подив усьому почтові, міцно обняв привратника.
– Ждане! Ти тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так і думав!.. Ну що ж, Славута – добра душа, і тобі з Любавою буде тут непогано... Веди ж мене до нього хутчій!
Славута уже ждав його – обняв.
– Спасибі, що прибув, княже. Ігор зітхнув сідаючи.
– Прибув... З поклоном до князів прибув.
– Це добре!.. Казав колись віщий Ян: «Тяжко тобі, голово, без пліч, зле тобі, тіло, без голови!» Це треба розуміти так: «Києву, голові, без Сіверської та Галицько-Волинської земель не вистояти супроти ворогів, що напирають зі степу, а тілу, тобто Русі, без голови, без Києва, без великого князя київського теж не втриматися! Тож добре, що ти, княже, у важкий для себе час приїхав до Києва, до князів київських, на снем, щоб спільними силами рятувати нашу землю від кочовиків. Ти вчасно вирвався з неволі та прибув сюди, бо зле Руській землі без Ігоря.
Ігор скрушно похитав головою.
– Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався тебе!.. Скільки разів давав ти слушні, як тепер мені стало ясно, поради, а я... От і мушу йти з поклоном до Святослава, до Рюрика та інших князів, щоб дали військову силу для захисту Посем’я, грошей – для викупу полонеників, зброї – для оснащення і спорядження нового війська. Бо який я князь без війська? А війська без зброї не поставиш! Людей зберу, та чого вони варті в бою без мечів, луків, списів та іншого військового обладунку!.. За цим приїхав! Не знаю, що великі князі скажуть на це. Як ти гадаєш?
– На твоє запитання, Ігорю, відповісти мені нелегко. Бо хто відає, на яку ногу завтра встане Святослав або Рюрик? Однак я гадаю, ні в одного, ні в другого немає підстав відмовити тобі у допомозі. Допомагаючи тобі, вони захищатимуть і свої князівства, і всю країну. Та й я докину слово за тебе... До речі, Святослав уже ділом допоміг тобі – послав на Посем’я своїх синів, і ті витурили звідти Кзу! Допоможе й зараз. Війська дасть, а може, і грошей... А от про зброю – не знаю. Навряд. Зброя – то найбільше, многоцінне багатство князівське. А тобі ж немало треба!
По Ігоревому обличчі промайнула тінь.
– Немало... Адже вся моя зброя в руках кочовиків...
– Скільки ж?
– Щоб заново озброїти таке військо, яке я вів до Дону великого, потрібно вісім тисяч мечів, луків, списів, щитів, захалявних ножів, сідел... А ще ж одяг, взуття...
– От бачиш!.. Думаю, ні Святослав, ні Рюрик не дадуть тобі і десятої частини того, що ти попросиш у них...
– Що ж мені робити! – в Ігоревому голосі забринів відчай.
Славута поклав теплі долоні на міцно стиснуті князеві кулаки.
– Вихід є!
– Який?
– Треба поклонитися не тільки великим князям, а й київському купецтву! Воно постачить тобі і зброю, і одяг, і взуття для цілої дружини!
– Купецтво! – вигукнув розчаровано Ігор. – Та воно й слухати мене не захоче! Купцям потрібне золото, срібло! А де я його візьму? Після того, як викуплю з неволі сина та брата, бояр та воєвод своїх, я жебраком піду по Русі!
– Якщо розумно повести діло, зброю тобі постачать у борг.
– У борг? Та це зневага для мене!
– Ти гордий, Ігорю. А коли подумати, то нічого зневажливого у цьому немає... Святослав не раз користувався купецькими позичками. Рюрик теж.
– Ну гаразд, згоден, – охолов Ігор. – Та як це зробити? Не стану ж я переступати поріг кожного купецького дому!
– І не треба. Аби твоя згода – все владить Самуїл. Домовилися?
– Домовилися.
– Тоді до столу, дорогий мій гостю.
Славута плеснув у долоні. Розчинилися двері – і служник і служниця внесли вечерю: м’яса тушкованого та судака вареного, хліба з тмином та пирогів з капустою, куманець солодкої сити медяної та жбан холодного сирівцю. Поставивши все це на стіл, наливши в келихи і простеливши князю та бояринові на коліна рушники, щоб витирати руки, вони зникли так же тихо і непомітно, як і зайшли.
Славута підняв келих, глянув на Ігоря.
– Ти живий, княже, і на волі, а це найголовніше... За твоє здоров’я!
– Спасибі, вчителю! Дякую, Славуто! – почулося у відповідь.
Вони заходилися біля смаженини та смачного дніпровського судака. А коли перше, найсильніше почуття голоду втамували, Славута відклав ложку, задумливо глянув на схудле обличчя Ігоря, запитав тихо:
– Княже, ти розумієш, що на снемі очі всіх князів будуть звернуті на тебе, бо ти став причиною, чому цей снем збирається?
– Розумію. Звичайно, розумію.
– Що ж ти їм скажеш?
Ігор задумався, довго мовчав. Потім, потерши чоло рукою, сказав:
– А що я їм скажу? Вони все знають уже. Просто попрошу допомогти, бо настала для мене скрутна хвилина.
– Цього мало.
– А що ж іще?
Славута здвигнув плечима.
– Коли б я знав! Коли б я знав, як прихилити їхні серця, мій дорогий князюшко! Бо ти ж, гадаю, не думаєш, що всі прихильні до тебе і співчувають тобі? Порадься з Володимиром Ярославичем, – він мудрий чоловік...
3Останні дні перед снемом Володимир Галицький жив напруженим життям. До 15-го серпня, на яке припадало храмове свято князівської церкви Успіння Богородиці Пирогощої, що на Подолі і на яке Святослав збирав князівський з’їзд, залишався тиждень. Почали приїздити князі – з жонами, з дітьми, з охороною та обслугою. Разом із Святославом та його синами Володимир удень зустрічав їх, пригощав, розташовував по князівських та боярських хоромах на Ярославовому дворі, а вечорами поспішав до Святославової бібліотеки, яку тесть і теща відвели йому під тимчасове житло, запалював свічку і поринав у літописи, відновлюючи в пам’яті минуле, та в Янові пісні, щоб знайти ключі того, як відчинити двері до князівських сердець.
Янові пісні були ще у всіх на вустах, і йому здавалося, що досить наповнити їх, або одну з них, новими словами про Ігорів похід, як зачудовані старою, давно всім знайомою мелодією князі проникнуться якщо не братерською любов’ю, то співчуттям до Ігоря, до його ран, до його страждань.
Володимир уже вибрав з літописів усе, що йому було потрібне, щоб старими, давноминулими подіями якоюсь мірою виправдати нинішній нерозважливий вчинок свого зятя Ігоря, якого він полюбив, як брата, за гостинність, чесність, прямоту та відчайдушну сміливість. Він уже обдумав, як звернеться до князів на снемі, якими словами промовить до них, щоб їхні тверді серця сповнилися не осудом Ігоря, а співчуттям до нього.
Тихо потріскувала свіча, коливалися мерехтливі тіні на стінах, а він, сидячи за столом і проказуючи напівшепотом слова, що зринали з глибин душі, награвав на гуслях і вслухався в Янову музику. Всім вона була відома, всім була люба. Йому теж – здавна! Але тепер якась неясна досада, якийсь сумнів заповзали в серце, щось мучило, муляло, бентежило його. Не подобалось йому те, як неприродно звучала прекрасна Янова мелодія, покладена ним на свої нові слова, що розповідали про сучасні, нові події – Ігорів похід.
Він розумів, що знайшов чудовий зачин для своєї пісні:
А чи не ліпше було б нам, братіє,
почати старими словесами
ратних повістей про похід І
горів, Ігоря Святославича?
Він відкинувся на різьблену спинку дубового стільця і проказав ці слова вголос.
Як звучать! Як беруть за душу і зразу вводять слухача у нелегку оповідь про нещасливий похід Ігоря і трагічну долю його полку!
Але як не пасує розлого-урочиста Янова музика до цих напружено-тривожних слів! Ще б пак! Хіба йому зрівнятися з віщим Яном, неперевершеним співцем давніх князів – старого Ярослава, хороброго Мстислава, котрий зарізав Редедю перед полками касозькими, красного Романа Святославича? Ян Вишатич прославляв великі перемоги колишніх князів, а його завдання далеко складніше – оспівати Ігорів похід, що завершився небувалою поразкою, оспівати так, щоб викликати співчуття до хоробрих сіверських князів. А це ой як непросто!
Як же проспівати цю пісню – по бувальщинах свого часу чи по замислу Яновому?
Володимир поклав перо і охопив голову руками. Як важко дається йому ця пісня! Про Ігоря та його похід йому все відомо: щось сам бачив і чув, дечому був свідком, багато розповіли очевидці походу і насамперед – сам Ігор. Про старих князів та їхні походи вичитав у літописах, чув розповіді батька, Святослава Всеволодовича, Марії Васильківни. Отже, все в нього є, вся картина походу стоїть в уяві. Немає лиш відповіді на одне питання – як проспівати цю пісню? А це – найголовніше! Не що, а – як! Вічне питання поетів... Був би він Яном, тоді б розпочав так:
Не буря соколи занесе чрез поля широкая —
Галиці стади біжать к Дону великому.
Або:
Комоні ржуть за Сулою —
звенить слава в Києві;
труби трубять в Новіграді —
стоять стязі во Путивлі.
Гарно! Чудово! Але, мабуть, треба розпочати цю пісню не по замислу Яновому, а так, як велить новий час. Про нові події слід і розповідати по-новому, новими словами, новою мелодією, щоб у ній чувся і гул копит, і дзвін мечів та шабель, тріск списів, і посвист стріл, і грім щитів. Щоб промовляла ця пісня не тільки до серця, а й розуму досягала, щоб князі яскраво уявили, яка страшна напасть нависла над рідною землею!
Ця думка сяйнула, мов блискавка, і пронизала свідомість. Так! Тільки так складати її – по бувальщинах сього часу!
Він відкинувся назад, сповнений внутрішньої снаги, що рвалася з душі, простягнув руку – дістав «Пісні Янові», переписані Славутиною рукою для Святослава Всеволодовича, потримав важку книжку на вісу, ніби зважував, яка в ній вага, потім полистав, хоча знав там кожне слово, врешті відсунув набік, а аркуш пергаменту присунув до себе, розгладив рукою і рішуче вмокнув біле гусяче перо в каламар.
Тихо, але значуще промовив:
– Ну, великий Яне, допоможи мені. Ти ж зумів, віщий!
Потріскувала і миготіла у бронзовому підсвічнику воскова свічка, озивався із темного закутка цвіркун, а з недалекого міського валу долітав приглушений крик сторожі: слу-хай!
Та Володимир того вже не чув і не бачив.
Перед його внутрішнім зором зринали одна за одною картини недавнього походу, сонячного знамення, щойно відшумілої битви: криваве сонце ледь просвічує крізь збиту копитами куряву, свистять легкі хиновські стрілки, гримлять щити, тріщать поламані списи, іржуть спраглі коні, зграї вороння летять до бойовища з усього Половецького степу на сите уядіє, стогнуть поранені, посилають до неба мольби і прокляття вмираючі... То Ігореві вої списами скородили чорну землю, кровію поливали, а трупами засівали. Тугою зійшов той посів по Руській землі.
І тоді рука твердо вивела:
А чи не ліпше було б нам, братіє,
почати старими словесами
ратних повістей
про похід Ігорів,
Ігоря Святославича?
Ні, почнемо ми сю пісню
по бувальщинах нашого часу,
а не по замислу-бо Яновому!
