Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 36 страниц)
Туглій повернувся від Кончака, коли стемніло, добре напідпитку. Важко ввалився до юрти, дихнув вином і кумисом. Широкий вид його був насуплений, очі налилися кров’ю, рідкі сиві вуса наїжачилися, товста шия почервоніла, мов у півня гребінь. У руці він мав замашного гарапника.
Настя миттю схопилася з м’яких подушок, і від того різкого руху заколивалося жовтаве полум’я лойової свічки. З її округлих білих плеч вільно спадала гаптована шовком тонка лляна сорочка виробу київських умільців.
Туглій ступив крок наперед і зловісно прохрипів:
– Хр-р! Хр-р! Ну, негіднице-повійнице! Ось так ти бережеш чоловікову честь! Робиш мене, хана, володаря цілого степу, тисячних отар і табунів, повелителя племені, посміховиськом перед усім народом половецьким! Що надумала! Заступатися привселюдно за якогось шмаркача, жебрака, чабана! Та я тебе саму накажу прив’язати коневі до хвоста і голою пустити в степ! І ніхто тебе не порятує! Ніхто не заступиться! Та я з тебе живої шкуру спущу! Хр-р! Хр-р!..
Над його головою звився гарапник. Але не встиг він упасти на ніжне жіноче тіло, як Настя вихопила зі складок сорочки невеликого кривого ножа і наставила собі проти серця.
– Хане! – гукнула голосно. – Зупинись! Кого б’єш? Один удар – і не стане твоєї русокосої жони, твоєї відради і втіхи! Чи ти подумав, хто милуватиме тебе, хто цілуватиме тебе, хто привітає, коли повернешся з походу? Хто пригорне і приголубить, коли ти ляжеш у холодну постіль старого вдівця? В чиї очі заглянеш, коли важкі думи обсядуть твою сиву голову, і хто зігріє твою стару кров у довгі зимові ночі? Чи подумав ти про це? Якщо подумав, тоді бий!
Вона знала, що робити і що казати.
Туглій, мов заворожений, прикипів поглядом до тонкого блискучого леза. Гарапник здригнувся і впав додолу. Ханові губи затремтіли, а брови сивими дугами полізли на лоба.
– Настуню! – вигукнув він, простягаючи до примхливої і своєвільної дружини руки. – Не треба! Зачекай! Я пожартував! Давай поговоримо ладком! Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! Справді – ти моя єдина радість і втіха! Хіба я посмію хоч пальцем зачепити тебе, люба моя! Та швидше я голову дам відрубати, ніж ударю тебе! Тільки будь моєю і більш нічиєю – і ти купатимешся, поки я живий, у розкоші й щасті! Настуню!
Настя подумала трохи, мовби вагалася і зважувала почуте, потім відвела ножа від грудей і пожбурила додолу.
– Хане мій! – Її білі руки простяглися наперед, як для обіймів. – Хане мій!
Туглій з радісним стогоном кинувся до неї:
– Настуню!
Між ними знову, як це бувало не раз, запанував мир. Туглій роздягнувся, і вони забралися на м’яке ложе, під пухкі ковдри з верблюдячої шерсті.
– Весело було у Кончака? – спитала Настя, щоб звести розмову на інше. – Надудлилися вина скільки хотіли?
Туглій плямкнув губами, покрутив головою.
– Вино те скоро крівцею проллється...
– Як то?
– Кончак замислив велику війну з урусами... Нині обрали його верховним ханом... Як тільки ляжуть на землю сніги і стануть ріки, підніметься весь Половецький степ... І здригнеться Руська земля!
У Насті стиснулося серце. Ні, не забула вона рідної землі! Не забула! Іноді така туга найде – хоч у Тор головою кидайся. І тоді стають перед очима зелені береги сріблястого Сейму, пахнуть у груди духмяними пахощами скошені трави на левадах та гіркі дими осінніх багать на городах, відізвуться гострим болем рідні голоси матері, батька, братиків і сестричок... Ніде правди діти, звикла вона за три роки, проведені в ханській юрті, і до ситої їжі, і до гарного одягу, і до прикрас дорогих – золотих перснів та сережок, срібних заколок, бурштинового намиста. Та до рідної землі на крилах летіла б – щоб хоч одним оком уздріти її, на рідні стежки-доріжки поглянути, зі своєї криниці води попити, пісень солодко-тужливих дівочих послухати, що бринять під місяцем...
Серце її стиснулося. Вона не забула того жахливого зимового дня, коли зненацька, зовсім несподівано, на Вербівку налетіли половці, пам’ятає, як закричали люди під шаблями половецькими, заревла худоба, коли її нападники почали виганяти з хлівів, як спалахнули стріхи хат і дим заступив сонце...
І ніколи не згладиться з її пам’яті та мить, коли її шиї торкнувся холодний половецький аркан, а важкий гарапник упав на дівочі плечі...
Це було жахливо!
Скількох же інших молодесеньких русокосих дівчаток жде її доля? Скільки сіл попелом розвіються по білому снігу, скільки люду трупом ляже під шаблями половецькими?
– Чого ж замовкла? – торкнувся її руки Туглій. – Невже своїм патяканням я розвередив тобі душу? Так ти не бери до серця... Так було, так і буде!
– Я й не беру, – прикинулася Настя байдужою, щоб не викликати у хана підозри, як гостро вразила її ця новина. – Мало про що можуть говорити п’яні чоловіки...
І з відразою обняла нелюбого мужа за м’які бабські плечі.
А другого дня, вибравши хвилину, коли Туглій разом з Кончаком та іншими донськими ханами виряджав гостей, Настя шуснула в юрту до Рути.
– Сама? Трата і Овлура немає?
– Ох, ох, сама, – застогнала жінка, підводячи голову з постелі. – Трат і Овлур уже біля ханських табунів, а я колодою лежу і не можу підвестися – все тіло болить... Овлур, бідолаха, теж ледве підвівся...
Настя призвичаїлася до напівтемряви, простягнула Руті чималий вузлик.
– Я ось тобі тут дещо принесла – сиру, айрану та смаженого м’яса. Підкріпляйся та одужуй швидше!
– Щось знову трапилось? – кинулася Рута, по Настиному голосу догадавшись, що в тієї за душею якась таємниця.
– Трапилося! – Настя перейшла на шепіт. – Задумали хани взимку Русь звоювати, винищити всіх аж до Десни та Києва...
– Кляті!..
– І то не все... То буде не простий набіг, як бувало не раз до цього...
– Що ж вони надумали ще?..
– Хочуть усю Переяславську Україну навіки посісти, щоб стала вона їхньою землею! Хочуть ставити там свої вежі, випасати там свої табуни!
– Звідки ти дізналася про це?
– Туглій розпатякався... Ти ж знаєш, що він, як баба, – що на думці, те й на язиці! Та ще коли напідпитку...
– О Боже!.. Що ж нам робити?
– Звістку дати додому!
– Ніби це так просто!
– Знаю, що не просто... Особливо для нас, жінок... Але ж у тебе є син...
– Ти хочеш, щоб Овлур устряв у це діло? Що ж він може зробити?
– Я все обдумала. Коли б тільки Овлурова згода... Але ж він такий непідступний...
По колись вродливому, а тепер змученому Рутиному обличчю промайнула гірка усмішка.
– Ох, Насте... Знаю, не сліпа я, – сохне твоє серце за ним! Та не баламуть ти хлопця! Облиш! Чи хочеш йому ще більшого нещастя?.. Не рівня він тобі ні в чому...
– Тітонько Руто, – почервоніла Настя, – не про те я зараз мовлю, хоча й не байдужий мені Овлур, а про те, щоб сповістити князів про намір Кончака...
– То ти вибрала для цього Овлура? Але ж він може голову втратити! Невже ти не подумала про це? Чи не жалко його?
– Чому не подумала? Думала і про це, всеньку нічку думала. Та нічого іншого надумати не змогла... Хіба самій їхати...
– Куди тобі!
– От бачиш? Залишається один Овлур. Він не раб, за яким пильнують десять очей, а вільний кочівник. Він чабан, тому може під час відгону табунів непомітно для інших зникнути з пасовиська і за кілька днів домчати до Воїня чи Лубна і повернутися назад... Йому легше це зробити, ніж будь-кому іншому. Потрібно тільки, щоб ти його напоумила на це... Нікого іншого, крім тебе, він і слухати не захоче!
– А якщо і мене не послухається?
– Тоді Кончак застукає наших зненацька і пів-Русі потягне на арканах у неволю.
– Жахливо!
– Отож-бо!.. Навряд чи повернуся я коли-небудь на батьківщину, та забути рідної землі довіку не зможу – ні роду свого, ні села свого, ні тих стежок-доріжок, по яких походили мої босі ноженята, ні всього іншого, до чого прикипіло моє серце! Нічого цього не забути мені! Тому й не хочу, щоб гасав там, по наших селах-хуторах, по наших нивах та луках, хижий половецький кінь...
Рута схлипнула.
– Я і сьогодні, коли б мала силу, полинула б додому. Хай би там ні кола ні двора – аби на рідну землю! Та ще з Овлуром, синочком моїм єдиним... А без нього – ні! Без нього мені – смерть! Хоча і так вона не за горами! Доконає мене Гнідий Кінь, ох, доконає, хай би був щез!
Настя обняла її, і вони обидві заплакали.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
1На три листи князя Ігоря з проханням помиритися з сином Володимиром Ярослав відповідав коротко і сухо: «Ні!» Ігор досадував, злився, Володимир сумував, а княгиня Євфросинія плакала, бо шкода їй було брата. Після відповіді на третій лист не залишилося нічого, як з жоною та дітьми вирушити на поклон до тестя.
І ось перед очима Галич – столиця могутньої Галицької землі. Здалеку сяють золотом хрести на банях Успенського собору, збудованого Ярославом. Високо здіймаються в небо на високій горі вали і заборола дитинця. Гудуть дзвони, і їхні солодко-тривожні звуки холодять душу.
Як-то прийме князь Ярослав? Чи не вижене? Проминувши гамірливе ремісниче Підгороддя з його кузнями, млинами, чинбарнями, олійницями, сукновальнями, зброярнями, з його невеликими хатами та напівземлянками, з його кривими вуличками, курми, гусьми, качками та свиньми на вигонах, із бродячими псами та запаршивілими котами, валка князя Новгород-Сіверського прогуркотіла по дерев’яному мосту через Лукву, проїхала мимо боярських та монастирських садиб, огорожених такими міцними заборолами, ніби то були князівські городки, піднялася вузькою дорогою на високий пагорб і через кам’яну браму в’їхала в дитинець. Її супроводжували посланці Ярослава, вислані галицьким князем назустріч гостям.
Перед Успенським собором – невеличкий гурт бояр та найбагатших і найвпливовіших городян, що вийшли зустрічати князевих дочку та зятя. На паперті одиноко стояв Ярослав. Посивілий, схудлий, згорблений. Горе не обійшло його стороною.
Євфросинія зіскочила з візка, притьмом кинулась до нього.
– Отче! Княже! – заридавши, впала йому на груди. Вони не бачилися кілька літ і тепер довго стояли обнявшись.
Ярослав був твердою, суворою людиною, але і в нього покотилася по щоці сльоза.
Підійшов Ігор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князеві в очі.
– Чого приїхав? Просити за Володимира?
– І за Володимира теж, – з притиском відповів Ігор, витримуючи пронизливий погляд галицького князя.
– Нічого не вийде! – рішуче відрізав Ярослав, провівши вказівним пальцем поза золотим ожереллям, ніби воно заважало йому дихати. – І не проси!
– Таточку, про це потім поговоримо, – втрутилася Ярославна. – А зараз привітай онуків!..
З критого візка одне за одним вилазили діти, з цікавістю й острахом роздивлялися довкола, зиркали спідлоба на гурт бояр, на старого бородатого князя, про якого няня встигла шепнути, що то їхній дід.
Діти підійшли до Ярослава, і няня поставила їх рядочком по зросту. Одні були темніші – в Ігоря, інші – русявіші, як мати, але Ярослав відразу відзначив у думці, що у всіх є щось від нього.
– Твої онуки, батьку. – Ярославна витерла сльози, усміхнулася, побачивши, як перелякано зиркають діти на діда, і почала перелічувати: – Оце Олег, а то Святослав, а то Роман, а то Ростислав, а то Ольга... А найстарший, Володимир, зостався дома, князює в Путивлі, охороняє Сіверську землю, поки ми тут...
Ярославове обличчя розпогодилося, різкі зморшки на лобі розійшлися. Він раптом відчув у серці щось таке, чого ніколи не відчував і навіть назвати його не вмів. Ні донька Євфросинія, ні син Володимир, ні другий син – Олег, або Настасич, як його по імені матері прозвали в Галичі, не викликали у нього такого сильного почуття, як оці маленькі смішні чоловічки, його онуки. В ньому вміщалася разом і любов, і ніжність, і страх за їхнє майбутнє, і гордість та радість, що в них було щось твоє, що залишиться на світі після тебе, коли ти відійдеш у небуття.
Він знав, чув не раз, що дідусі та бабусі люблять онуків дужче, ніж колись своїх дітей любили. Чому так – хтозна. Може, тому, що попереду у старих уже немає нічого світлого і радісного, крім оцих ясних личок? А може, тому, що онуки продовжують твоє життя, твій рід?
Як би там не було, а він раптом переконався у правдивості людських спостережень. Перед ним стояли маленькі, насторожені чоловічки, що трохи наївно і трохи налякано, але з непідробною цікавістю розглядали його, свого діда, як якогось казкового звіра чи якесь невидане чудо.
Він щасливо усміхнувся, присів і почав по черзі обнімати і цілувати малих, а найменшу – Ольгу – підняв, пригорнув, і вона, не проявляючи страху, охопила рученятами його шию і голосно засміялася, бо дідова кошлата борода була така лоскітлива...
– Рідненькі мої, – прошепотів Ярослав. – Ходімо ж зі мною до хоромів! Така радість сьогодні буде у старого одинокого князя! Та й ви в дорозі притомилися...
2Тиждень промайнув, як одна година. На честь дочки та зятя, князя Новгород-Сіверського, Ярослав щодня влаштовував лови на лисиць, кабанів, ведмедів, а вечорами у його кам’яній гридниці, оздобленій фресками та глазурованою плиткою, лилося угорське вино, гості стомлювалися від надміру страв, гули гуслі, гриміли бубни, бриніли цимбали, заливалися ріжки та сопілки. Ні Ігор, ні Євфросинія не могли вибрати зручної хвилини, щоб наодинці поговорити з батьком про княжича Володимира. Здавалося, Ярослав навмисне робив так, щоб такої хвилини не випало.
Закінчувався місяць жовтень, наступав падолист. Пора було вирушати у зворотну дорогу. І тоді Ігор, якому ніколи не бракувало рішучості, пішов напролом.
– Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зіпсується погода, ми хочемо вирушати додому, – сказав він уранці, коли Ярослав вийшов до спільного сніданку. – А ми так і не поговорили з тобою про все, що нас турбує. Сьогодні, княже, ми з княгинею ні на лови не поїдемо, ні на пир не прийдемо. Стомилися ми від усього цього та й поговорити з тобою хочемо!
Ярослав утопив пронизливий погляд своїх примерхлих, вицвілих зеленувато-сірих очей у молоді Ігореві, в яких щасливо поєдналася небесна голубінь очей матері-новгородки і зоряна темрява прекрасно дикуватих очей бабусі-половчанки, жони князя Олега. Подумав, пожував сухими губами, сказав коротко:
– Як князь і княгиня бажають... Я звелю обідній стіл накрити для трьох.
Обідали у невеликій хоромині, суміжній зі спальнею князя Ярослава. Стрільчасті вікна з олов’яними рамами, в які було заправлене прозоре скло, виходили на південь, і осіннє сонце щедро заливало її теплим промінням.
Стіл був повен наїдків та напоїв. На срібних та золотих блюдах лежала смаженина – ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина. Поряд з нею в череп’яних мисках духмяно парувала гаряча підлива на смак кожного – і з перцем, і з лавровим листом, і з грецькими горіхами. В полумисках біліла шаткована капуста з морквою, тьмяніли крутобокі солоні огірки, мариновані гриби, іскрився в щільниках мед. На дерев’яних різьблених тацях горою здіймалися скибки свіжого хліба, підсмажених на рижієвій олії грінок, пухких пиріжків з м’ясом та капустою до смаженини, з маком, сиром та калиною до меду. Вина теж було вдосталь, а ще стояв жбан медяної сити та запітнілий – з холодного льоху – глек хлібного сирівцю.
Сиділи по-сімейному, без служників і чашників, утрьох: по один бік столу – князь Ярослав у голубому оксамитовому каптані, по другий бік – князь Ігор з княгинею Євфросинією.
Їли мало, а пили тільки ситу та сирівець.
Виждавши для чемності якийсь час, Ігор рубонув з плеча:
– Княже, настав час повести розмову про те, заради чого ми з княгинею завітали до тебе, – про княжича Володимира...
– Я знав, що приїхали ви не мене, старого, провідати, а заради нього, – спокійно промовив Ярослав.
– Ти не хочеш зрозуміти, княже, що він твій єдиний син і законний спадкоємець...
– У мене є ще один син – Олег, – приглушено кинув Ярослав.
– Будемо відверті: ти старий, княже, і рано чи пізно прийде час, коли золотокований Галицький стіл осиротіє [47]47
Князь Ярослав Осмомисл помер через три роки після цієї розмови, у жовтні 1187 року.
[Закрыть]. Хто ж посяде його? Невже Настасич, син Настаськи?
– Він – мій син! – наголосив на слові «мій» Ярослав.– Не забувай, Ігорю!
– Тату! – скрикнула Ярославна. – Володимир – твій син по закону! Ні Бог, ні люди не зрозуміють тебе, якщо ти посадиш після себе Олега! Володимир – законний твій спадкоємець, і ти повинен помиритися з ним і визнати його за сина!
– За сина! – гнівно вигукнув Ярослав. – Та чи знаєте ви, що він засилав послів до короля польського та короля угорського, щоб заручитися їхньою підтримкою на випадок моєї смерті?! Ніби не відав, недолугий, що вони тільки й ждуть цієї нагоди, щоб загарбати Галич! Вони й зараз роздерли б, розшматували б Галицьку землю, та бояться моєї сили! Бо я підпер гори Угорські своїми залізними полками, бо я замкнув на замок Сян і Буг!.. Він знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по багатству перевищують князів і прагнуть відокремитися від мене, хочуть самі стати князями! Вони вже не раз виступали проти мене! Вони підняли проти мене повстання, спалили на вогнищі жінку, яку я палко кохав, – Настю...
– А мати? – прошепотіла Ярославна бліднучи. – Як же їй було, бідній?
Ярослав не відповів на її запитання, а повів далі:
– Вони погромили мій дім, погрожували мені смертю, кинули в поруб мого сина Олега, порубали мою челядь!.. І все це робилося з благословіння Володимира і його матері княгині Ольги Юр’ївни, які не розуміли, що боярство – то найбільший ворог князів і держави нашої. Половці б’ють нас ззовні, бояри – зсередини... Галицькі бояри, як ті криваві собаки, ладні розірвати моє князівство на шматки, перебити князів, сплюндрувати городи, пограбувати наші добра, винищити наших дітей!.. У вас п’ять синів. Хто знає, як складеться їхня доля, – чи не впадуть їхні голови під сокирами зажерливих можновладних бояр, яких навіть мені важко приборкати!.. [48]48
1 Справді, два сини Ігоря та Євфросинії, покликані на Галицький стіл, були через чверть віку повішені у Галичі боярами.
[Закрыть] Володимир не розуміє, що він потрібен їм тільки до того часу, поки вони не знищать мене, а як упаду я, упаде й він! Він слабший за мене і не зуміє загнуздати їхню сваволю!.. Хіба я про себе дбаю? Я вже старий чоловік. Звичайно, і в старості є свої радощі, та не вони змушують мене чинити так, як я чиню. Я думаю передусім про те, як уберегти Галицьке князівство від загибелі, від занепаду. Я все життя зміцнював його, збагачував, розбудовував, і воно стало наймогутнішим на Русі. З ним тільки Володимиро-Суздальське князівство може зрівнятися силою. Це два крила Русі, що несуть наш народ у майбутнє. Київ занепадає, бо самі князі, гризучись за нього, як собаки, сприяли і сприяють цьому. Чернігів здавна суперничав з Києвом і намагався перейняти його значення як осереддя Русі, але ж ніколи не щастило йому зробити цього. Переяслав ледве тримається під ударами половців, а ваше Новгород-Сіверське князівство занадто бідне і слабке для того, щоб впливати на долю всієї Русі... Залишається Галич і Володимиро-Суздальське князівство. Два крила Русі! Уявляєте, що може статися, якщо комусь пощастить підтяти їх? А ненажерливе галицьке боярство заповзялося зробити це. І допомагає йому Володимир, бо в боротьбі проти брата Олега опирається на боярство... Ось чому я прогнав Володимира! Поки він не зрозуміє цього, поки не дасть клятви, що не підніме руки ні на мене, ні на Олега, до того часу я не зможу простити його і взяти в своє серце...
Голос Ярослава зміцнів, і сам він преобразився – випрямився, розправив плечі, примерхлі очі загорілися, кулаки стиснулися, – став знову таким, яким його кілька літ тому знали і Євфросинія, і Ігор, – грізним галицьким князем, перед яким тремтіли і свої, і чужі.
Його слова справили сильне враження на Ігоря і Ярославну. Подружжя переглянулося і довго мовчало. А що казати?
Нарешті Ігор промовив:
– Мабуть, ти правий, княже, і тепер ми розуміємо, чому між тобою та Володимиром запалася земля, чому виникло неперехідне провалля... Однак непутить нас ще одно: твої колишні зв’язки з покійною Настею і твоя непомірна любов до її сина...
Ярослав спалахнув і перервав Ігореву мову:
– Не продовжуй! Я вас зрозумів!.. Що я мушу сказати на це? Одно можу сказати: князь теж людина і ніщо людське не чуже йому. Кохання теж!.. Між князями повелося здавна так: не княжич вибирає собі наречену до вподоби, а йому вибирають – батьки, дядьки, митрополити, бояри. Як молодята житимуть – чи кохатимуться, чи сваритимуться, – нікого це не обходить. Так і зі мною було. Так було і є з багатьма. Твій дід Олег, наприклад, перший серед руських князів одружився з половчанкою, донькою хана Осулка, внучкою хана Гіргеня, не тому, що покохав її, а тому, що хотів, поріднившись з дикими половцями, заручитися їхньою воєнною підтримкою в майбутній боротьбі з Володимиром Мономахом. Він і сина свого, а твого батька Святослава, одружив з нелюбою половчанкою, яка не принесла твоєму батькові ні дітей, ні щастя, і він після її смерті одружився вдруге, уже сам, по любові, з простою, не князівського і не ханського роду дівчиною з Новгорода, де він тоді князював... Та й ти сам одружився з Євфросинією не тому, що вона тобі сподобалася, бо ти її і в вічі не бачив до заручин, а тому, що тобі вибрали її твоя мати та твій старший брат Олег. А вони знали, чию дочку вибирали, – самого Ярослава Осмомисла!
Ярослав хитро примружився і хихикнув у кулак. Ігор і Євфросинія почервоніли.
– Ми кохаємо одне одного, – тихо сказав Ігор. – Я щасливий, що моєю жоною стала твоя дочка, княже, – Ярославна.
– І я щаслива, отче, – опустила свої блакитні очі Євфросинія.
– Я радий чути це, діти мої. І дай вам Бог такої любові на все життя! – розчулився Ярослав. – Але ж не завжди, далеко не завжди так буває. У мене теж... Коли мій батько, князь Володимирко, висватав за мене доньку Юрія Довгорукого Ольгу-Євфросинію, він був упевнений, що зробив добре діло, бо поріднив два наймогутніші князівські роди. Так, поріднив! Та чи приніс цей шлюб мені й Ользі щастя? Ні! Ось чому з’явилася на нашому сімейному овиді Настя, молода красуня, з якою, не боюся сказати цього, я був щасливий...
Євфросинія мовчки плакала, а Ігор лляним рушником витирав спітнілого від хвилювання лоба і в душі дивувався, що розмова прибирала такого довірливого тону і такої відвертості, на які він, їдучи з Ярославною сюди, в Галич, далебі, не сподівався. Обеззброєний щирістю і прямотою князя Ярослава, він усе ж не хотів здаватися.
– Княже, все це ми можемо зрозуміти, навіть до якоїсь міри співчуваємо тобі, але в одному ніяк не можемо зійтися з тобою.
– В чому? – спокійно спитав Ярослав.
– У тому, що ти Олега Настасича хочеш зробити своїм спадкоємцем, хочеш віддати йому Галицький стіл... Як же можна? Адже він позашлюбна дитина!
Ярослав усміхнувся в бороду.
– Ну й що? Наш пращур Володимир Красне Сонечко до хрещення був язичником і взяв собі не одну, а кільканадцять жон – яку ґвалтом, як Рогніду, яку військовою силою, яку сли привезли з-за моря... І з жодною з них не був він у законному християнському шлюбі, а сини від цих жон стали його спадкоємцями! Та й сам він був, як ти кажеш, незаконнонароджений, бо народився від любові князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим же гірший мій син Олег? Тим, що він незаконний? Але ж у його жилах також тече кров наших перших князів – Рюрика і Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого! Чим же він гірший за мене, за тебе, за Євфросинію? Інша річ, чи буде і чи стане Олег князем? І чи варто йому ставати князем галицьким? Дуже вже неспокійне це місце – Галицький князівський стіл. Треба мати велику силу духу і тверду руку, щоб усидіти на ньому!
– Отже, як я зрозумів, ти не проти, щоб цей стіл зайняв Володимир?
– Ви вже знаєте мою думку з приводу цього. Все залежить від Володимира. Він теж мій син!
Ігор полегшено зітхнув. Здається, недаремно сурганилися вони з Ярославною та дітьми в таку далечінь. Тепер, справді, все залежатиме від Володимира, від його мудрості й зговірливості. Князь-отець зробив перший крок!
На цьому можна було б і кінчати мову, та Ігор, коли їхав сюди, леліяв досягти ще однієї цілі. Як і всі Ольговичі, він був непомірно честолюбний, мав палкий і неспокійний характер. Це честолюбство і ця нестримність характеру наштовхувала його на думку домагатися в майбутньому Київського великокнязівського стола. Для цього потрібні союзники. Одним з таких союзників – і могутнім союзником! – міг би бути Ярослав Осмомисл. Коли б захотів, звичайно. Його слово, його збройна підтримка багато важать на Русі! Однак чи захоче?!
– Княже, ми з Ярославною все зробимо, щоб княжич Володимир став добрим сином, – завершив Ігор розмову про свояка і тут же звів на інше: – Тепер хочу знати, отче, твою думку про діла київські. Вони всіх нас турбують...
Осмомисл пильно зазирнув Ігореві в очі, як це він робив завжди, коли хотів прочитати потаємні думки співбесідника, і тихенько побарабанив пальцями по столу.
– Діла галицькі мене турбують значно більше, ніж діла київські, Ігорю. Та коли хочеш знати мою думку, то я скажу, що відтоді, коли в Києві сів Святослав і поділив владу з Рюриком, в Київській землі нарешті запанував мир, якого там не було багато літ. А мир – це благо. Кажу про мир між руськими князями...
– Я згоден з тобою, княже. Але я не про те... Хто, на твою думку, посяде великокнязівський стіл після Святослава?
– А хіба Святослав захворів?
– Та ні, при здоров’ї.
– То чого ж ти його передчасно ховаєш?
– Боронь Боже! Я не ховаю! Хай живе на здоров’я! Та в житті все буває, особливо коли людині звернуло на друге півстоліття...
Ярослав сумно усміхнувся: йому теж давно звернуло.
– Якщо таке трапиться, то великокнязівський стіл посяде найспритніший... А чого ти завів про це мову? Чи не приміряєшся, бува, діткнутися стружієм стола Київського? – Ярослав знову пильно зазирнув в Ігореві очі.
Однак Ігор не збентежився. Він взагалі бентежився рідко.
– А чому б і ні, княже? Хіба я не князь, не Рюрикович?.. Звичайно, не зараз, а тоді, коли настане мій час. Та готуватися треба завчасно.
– Що ти маєш на увазі?
– Княже, мені потрібна твоя допомога – твоя доблесна дружина.
– Отак зразу? І для чого?
– Ні, ні, не думай, що я хочу йти на Святослава. Я не підніму котори. Правда, він ніколи по-дружньому, по-братерськи не ставився до мене та моїх братів, навіть, траплялося, чинив нам біди, а нині має серце на мене, та Бог йому судія! Я ще молодий і ждатиму свого часу... А військо мені потрібне для війни з половцями. Ти сидиш від них далеко, у нас за спиною, і не відчуваєш, якою грозою дихає степ на нас. Посулля Кончак уже зніс. Все частіше заглядають половці і в моє князівство. Пора дати їм доброго одкоша!
– Святослав дав цього року...
– Я теж, хан Обовли і чотириста його воїв і досі сидять у мене в колодках. Ждуть викупу...
– То для чого тобі моя дружина?
– Для походу на половців.
– Хочеш слави зажити, щоб легше стрибнути на Київський стіл?
Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий і досвідчений був старий галицький князь.
Ігор зрозумів, що з тестем треба говорити навпростець, бо він читав приховані думки співбесідника як по писаному.
– Так, отче, мені потрібна перемога, і не абияка, а славна, не заради самої перемоги, а для майбутнього. Вона допоможе мені прокласти шлях до Золотих воріт! Та власних сил у мене замало...
– У кожного з нас, навіть у мене, замало сил, щоб змагатися зі Степом. Тільки гуртом зуміємо ми зупинити поганих. Святослав навесні закликав і мене взяти участь у поході, але старий я вже став, щоб іти за тисячу верст, тому дав дружину і послав її з воєводами...
– От і мені дай, і я здобуду славну перемогу і для себе, і для тебе.
– Ні, Ігорю, не дам. Що подумають Святослав і Рюрик, якщо моя дружина помине їх землю і піде аж у Сіверщину? Чи не подумають вони, що я хочу разом з тобою взяти Київ на щит з двох боків?.. А потім: не діло ти замислив – воювати самому половців. Якщо вже їх бити, то треба бити так, як робив колись Мономах, а тепер робить Святослав, – щоб аж курява з них летіла, щоб назавжди відбити в них бажання нападати на Русь! А ти хочеш подражнити, як ос. Від того вони тільки зліші будуть... Якщо вже хочеш іти на них, то йди разом з великими київськими князями. І половців добре полякаєш, і слави заживеш. І дружину я тоді дам тобі, – завжди пришлю тисяч п’ять воїв... Це має останнє слово. А тепер ходімо до дітей, хочу побавитись наостанку, перед вашим від’їздом, з онучатами.
Ігор стиснув губи і мовчки встав. Власне, він не дуже й сподівався на те, що Ярослав з першого слова так і дасть йому полк воїв, та все ж відмова була дошкульна і боляче хльоснула по князівському самолюбству.
– Шкода, княже, – сказав він з удаваною веселою усмішкою. – Доведеться твоїм онукам, як виростуть, ділити і так невелике Новгород-Сіверське князівство на зовсім дрібні уділи...
– Нічого, хай ростуть, а життя розпорядиться по-своєму – кому грива, а кому хвіст, – відповів Осмомисл і пропустив у двері поперед себе Ігоря та Ярославну.
