Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 36 страниц)
Любава витягла з жлукта ще гарячі, добре визолені сорочки та спідниці, повісила на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері хатини:
– Мамо, я до річки! Поперу білизну! З хати долинув материн голос:
– Іди, доню... Та будь обережна – не впади в воду, бо кладка ще від батька залишилася – стара і хистка вже!
Вони вже звикли одна одну називати матір’ю і донею і були раді, що між ними установилися такі приязні, родичівські взаємини.
З дверей вибіг Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що трималися на шлейці, перекинутій через плече, у такій же сорочці, білявочубий та синьоокий, він скидався на тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зі стрілки.
– І я з вами на річку! – гукнув з порога і застрибав на одній нозі.
– А бабуся пускає?
– Пускає, пускає! Вона годує Настуню, бо та маленька... А я сам поїв! Я вже великий!
Любава усміхнулась і подумала: як же любитиме вона свого Жданка, якщо так прив’язалася до цієї, по суті, чужої їй дитини!
– Ну йди! Та не пустуй! А то впадеш у річку та втопишся! Мама Варя плакатиме дуже! І ми всі будемо плакати!
– Я не пустуватиму! Я слухняний! – гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився по стежині.
Кладка була справді стара, почорніла, хистка і на два чи три пальці покривалася водою. Однак прати на ній було зручно.
Поряд з нею колихався на хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти рибу в сіть, та липовий ковшик – вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід, стоїть човен без руху – чекає на свого господаря.
Склавши в нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав понад берегом – ловив прудкокрилих метеликів.
Сонце підбивалося все вище і вище. Скоро й обідати пора!.. Та раптом відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що зависла над Сеймом і над левадами, і все навкіл:
– Людоньки-и! Половці!.. Убивають!.. Рятуйте!..
Прач випав із Любавиних рук. Дівчина глянула на село і завмерла від жаху: з трьох боків його затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов хижаки, у двори, в хати, нишпорили по хлівах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що тікали в поле чи до річки, в левади чи в ліс, одних в’язали, інших убивали, тягнули все, що потрапляло під руку, виганяли з повіток худобу, коней, птицю... Ось запалав один куток, задимів другий. Стовп диму й вогню шугнули в синє небо... Всюди крики, тупіт, чужинська лайка, дитячий вереск, стогін поранених, чоловічі прокляття...
Жданко зіщулився, притулився до Любавиного коліна голівкою і тремтів, мов перелякане пташеня.
– Мені страшно!
Вона теж боялася. Страх скував її серце льодяним панциром. А потерплі ноги мов прикипіли до землі. Щось подібне вона відчула торік у Глібові, коли на нього несподівано напали сіверяни.
Жданків голос вивів її з остовпіння. Треба ж щось робити! Треба рятувати матір, Варю, маленьку Настуню! Ось-ось половці нагрянуть і до них!
– Мамо! Варю! Тікайте сюди! У леваду! – гукнула вона щосили.
Та її голос розтанув у страшному ґвалті, що охопив усеньке село. Тоді вона кинулася бігти – і враз зупинилась. Хіба встигне? Ген на їхнє подвір’я завертає один чужинець, другий, третій... Вриваються в хатину... Чується приглушений скрик, дитячий вереск... О небо! Що там діється!.. Невже і мати, і Настуня вже мертві, загинули?
Вона переводить погляд на Іванове обійстя. Звідти долітає несамовитий крик Варі:
– Дітоньки-и!
Половець тягне її за коси, вона пручається. Тоді він б’є її, мов скотину, ногою в живіт, в’яже сирицею руки...
Любава хапає Жданка, хоче занести його за кущі, щоб не бачив того жаху, але хлопчина вже почув материн голос і кричить щосили, пронизливо:
– Мамо-о!
Половці почули той дитячий крик, побачили Любаву і Жданка. Один з них відразу ж метнувся вниз, до річки, швидко зачеберяв своїми викривленими ногами, що звикли до верхової їзди. На ходу ладнав лука...
Любава зі Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили відштовхнулася від берега. На той бік! В очерети! До лісу! Швидше! Швидше! Тільки там можна сховатися від хижих людоловів!
Яка, одначе, широка ріка! Як поволі пливе човен! А половець уже збігає в леваду, піднімає лука, цілиться.
Стріла плюхається в воду зовсім недалеко – за кормою. Половець вищирив зуби, регоче і накладає другу стрілу. Він упевнений, що влучить! Швидше! Швидше! Вона упирається бовтом у дно – раз, другий! Шумить прозора вода, все ближче зелена стіна очеретів. Чи ж устигне?
Стріла цвьохнула над вухом, опекла плече.
– Тетю Любаво! У тебе кров! – кричить Жданко, показуючи на білий рукав, що почав червоніти.
Та думати про це ніколи. До кущів, до заростей зовсім недалеко – десять кроків, п’ять...
Вона оглядається. Половець усе ще регоче і накладає третю стрілу.
Ну, кінець! Тричі долю не випробовують!
Але тут човен із шелестом розсуває високий очерет і ховається в густих його заростях, а через мить упирається в твердий берег. Любава хапає на руки Жданка і, продираючись крізь жовто-зелений верболіз, біжить лісом. Біжить, не відчуваючи болю ні в плечі, ні в босих ногах, що ступають по колючій глиці, натикаються на сухе гілля та пеньки, ні в обличчі, по якому шмагає ялинове віття... Біжить до знемоги... І коли вже відчула, що останні сили залишають її, упала в траву, притиснула до себе маленьке тремтяче тільце хлоп’яти і безсило заридала...
4В той час, як хан Кза із синами Романом та Чугаєм, зятем Костуком та своїми прибічниками плюндрував обидва береги Сейму, поволі наближаючись до Путивля, Кончак, розділивши свої сили на кілька загонів, напосівся на Посулля і винищував ті поодинокі селища й городки, які уціліли від попередніх нападів або зусиллями Володимира Переяславського були відбудовані. Терьтробичі спалили П’ятигірці, Тарголовичі – Лукім’я, Токсобичі дотла сплюндрували Мгар та Луку, Колобичі приступом взяли міцний кснятинський городок, а Єтебичі винищили все, що було живого, між Щеками і Сенчою. І тільки сам Кончак забарився під Лубном. Думав узяти його з ходу, та виявилося, що це міцний горішок – не по зубах, тому покликав на допомогу Токсобичів та Колобичів.
Посадник Мотига стояв на заборолі і дивився вниз, на берег Сули, де спішувалися свіжі половецькі загони. Був він заклопотаний, сумний. За чотири дні облоги і безперервних боїв на валах схуд, змарнів, очі запали, почервоніли від безсоння, борода скошлатилася, а руді вуса підгоріли, коли гасив пожежу, і з двох боків підковою охоплювали міцно стиснутого рота. Причому один кінець їх був довший, а другий, більше присмалений, коротший, і від того обличчя здавалося скривленим, ніби болів зуб чи підпухла щока.
– Що, брате Мотиго, сунуть поганці? Тепера нам непереливки буде? – прогув у нього над вухом Кузьмищів голос. – Бачу, бачу... Що ж робити?
Кузьмище тихо підійшов і став поруч. Він теж змарнів. Воронячим гніздом стирчав на всі боки чорний чубисько, а таке ж чорне й густе, мов ліс, бородище, як і вуса Мотиги, присмалилося на вогні і позакручувалося поруділими баранчиками.
– А що робити – триматися! – відповів Мотига. – Скільки сил наших стане!.. Іншого виходу в нас немає!
– І я так думаю... От тільки чи довго протримаємося? Уже половина людей або вбита, або поранена... Та ти дивися – вони, здається, відразу підуть на приступ! Га?
Кузьмище показав рукою вниз.
Половці справді заворушилися. Одні погнали коней на луг, а ті, що лишилися, – не менше двох тисяч, – почали здиратися по крутому схилові до валу. Ладнали луки, несли палаючу смолу.
– А йдуть, кляті! – і Мотига раптом загукав охриплим голосом: – Браття! Пильнуйте! Знову починається!.. На забороло! На забороло!
Він залишився на східному валу – від Сули, а Кузьмище прудко побіг до воріт. Там було найбільш небезпечне місце, бо коли зі всіх боків городище оточували глибокі яри та урвища, біля воріт, від материка, його відділяв лише сухий рів.
У городищі тривожно сурмили труби. З усіх усюд до валу збиралися лубенці. Вони несли луки-самостріли, довгі дерев’яні вила-дворіжки, щоб відштовхувати драбини нападаючих, лозові кошелі з піском та землею, щоб засипати їм очі, розтоплену смолу та окріп. Чоловіки ставали до бійниць, жінки, підлітки й старі подавали їм усе, що потрібно для оборони. Навіть поранені, хто ще почувався на силі, брали списа чи сокиру і ставали в ряди захисників.
Усюди діжки та цебри з водою, щоб гасити пожежі. Лубен в котрий раз готувався дати відсіч ворогові.
Кузьмище піднявся на надбрамну вежу й охнув: тисячі половців оточували городище – і понад ровом, і по горі, і по яру, що зразу стрімко падав у кінці рову, і по широкій і глибокій долині, де текла Луб’янка, і попід Нижнім валом побіля Сули... За ровом, на високому горбі, стояв гурт вершників – ханів та ханських охоронців. Серед них горбатилася могутня постать великого хана.
Кончак!
Його Кузьмище впізнав одразу, хоча й минуло кілька років, як разом з князями гнався за ним та за Ігорем від Щекавиці аж до Дніпра. Ох, яка була добра нагода злапати сучого сина! Коли б не випадковий човен, припнутий біля берега, не проливали б нині лубенці свою кров, не всівалася б Переяславська Україна трупом та згарищами! Та ба! Не пощастило!
Сонце опускалося на захід і, визираючи з-за ханських спин, сліпило Кузьмищеві очі. Хитрий гаспид – Кончак! І тут усе обміркував! І сонце, засліплюючи очі русичам, допомагає йому!
Кузьмище застромив за пояс бойовий топір, узяв до рук важкого довгого списа.
– Ну, братця, стіймо кріпко, бо чи так, чи інак – все одно смерть! Зараз почнеться!
Ніби вгадуючи його думки, Кончак підняв руку і подав знак до наступу.
На приступ ринули тисячі вояків. Вони, мов мурашки, лізли по крутих схилах нагору, пускали стріли з прив’язаними до наконечників палаючими шматочками смоли, розмахували шаблями та списами. Ті, що ринули через рів, несли з собою довгі штурмові драбини.
І над усім лунав протяжний грізний рев – а-а-а!..
В городищі спалахнули пожежі. Їх гасили жінки й діти. По всьому околу городища, де вал здіймався над крутими схилами яруг, половці зуміли піднятися лише до підніжжя валу, а в багатьох місцях взагалі не піднімалися. Бо як же видряпатися по прямовисних глиняних стінах? Вони тільки запускали вгору стріли з палаючою смолою, сподіваючись підпалити сухе дерев’яне забороло, та безперервно кричали, щоб нагнати на урусів жаху і щоб ті, перебуваючи в постійному страхові, не мали змоги перекидати підмогу туди, де вона потрібна.
Зате біля городської брами зав’язалася люта січа. Хоча степовики не були навчені штурмом брати укріплені городи і неохоче йшли на приступ, вони мали багатократну перевагу в людях і, користуючись цим, все лізли і лізли на заборола, мов сарана.
Кузьмище ледве встигав зі своїми людьми відштовхувати драбини і скидати з заборол тих найспритніших, яким пощастило здертися нагору. Він носився по дощатому помосту, як буря, і його громовий голос лунав усюди, де було найважче.
– Тримайтеся, братця! Тримайтеся! – підбадьорював воїв. – Половці видихаються! Уже всі драбини лежать унизу потрощені! А без драбин їм не залізти на вал! Та й вечір незабаром – ми матимемо передишку!
Сонце справді швидко сідало за далекий небокрай. Ще година-друга – і стемніє!
Розумів це і Кончак.
Коли стало ясно, що захисників на заборолах так просто не дістати і що вони, незважаючи на великі втрати, і не думають здаватися, він наказав пустити в діло порок. Це був простий, нашвидкуруч приготовлений стінобитний пристрій – важка дубова колода, яку на арканах, на віжках та обротьках несли півсотні дужих вояків. Простий, але небезпечний. Воїни перетягли його через рів і поволі наближалися до воріт. Ще сотня вояків ішла поряд і щитами закривала і товаришів, і себе від руських стріл.
Кузьмище відразу зрозумів, яка це велика загроза – цей порок – для воріт, і для городища, і для лубенців.
– Братця, стріляйте! Та стріляйте не поспішаючи! Цільтеся не кваплячись! В ноги, в руки – куди зможете, аби не в щити! Аби хоч як-небудь вразити гаспидів! – гукав він, а молодому довгов’язому кметові, що трапився поруч, наказав: – Біжи хутко до посадника Мотиги – нехай бере сотню чи дві людей і мчить не гаючись сюди! Та хай захопить міхів і заступів – закладати землею ворота! Біжи!
Жінкам звелів нести і тягти до воріт усе, що згодилося б для цієї мети: дошки, плахи, кошелі з землею, лави, столи, рогачі, вози, засіки, кадуби – все, чим можна загатити, забити велику діру в валу, коли б кочовикам пощастило висадити дубові, обковані залізними шпугами ворота.
– Давайте сюди окріп! Підігрійте смолу! Наливайте її в горщики, в глечики, в череп’яні кухлі! Щоб тріскалися на головах тих нечестивців! Несіть усе, що можна пожбурити на них, – каміння, колеса, жлукта, столи, бочки! Усе – навіть одяг, постелі, сідла... Аби лиш перешкодити поганцям розмахувати тією колодою!
І полетіло на голови нападникам усе, що можна було знайти в городищі. А тим часом Мотига з сотнею воїв закладав ворота міхами з землею, і незабаром тут виросла важка і міцна загорожа... Коли уже в сутінках, незважаючи на втрати, половці розтрощили дубові бруси брами, то раптом наткнулися на непробивну земляну стіну. Хан Туглій, що керував наступом, кинувся до Кончака – що робити?
Кончак скрипнув зубами, вилаявся і наказав знімати облогу. І так він згаяв тут скільки днів! А попереду ж нові бої – Переяслав, Київ! Що цей Лубен! Він візьме його на зворотному шляху! Та коли впаде Переяслав, коли схилить голову гордий золотоверхий Київ, цей горішок сам упаде йому до рук! Ой-бой!
Уранці лубенці висипали на вали і з подивом і радістю побачили, як величезне половецьке військо, здіймаючи за собою хмару куряви, швидко покотилося на захід. Важко було повірити цьому, але Кончак зняв облогу, що коштувала йому кількох сотень вояків і чимало даремно згаяних днів.
Кузьмище змахнув з ока сльозу, згріб друга Мотигу у ведмежі обійми і радісно загукав:
– Вистояли, братику! Вистояли, мат-тері його ковінька!
5Кончак ішов на Русь швидко, а чутка про нього летіла ще швидше. Люди кидали все і тікали в лісові нетрі, в непрохідні болота, в глибокі яруги, ховалися за високими валами найближчих городів та острогів. Переяслав переповнився військовим і невійськовим людом. Смерди, холопи, закупи, ремісники, огнищани, купці брали мечі, списи, луки, щити і ставали на заборола.
Сам Кончак іде! Всі готувалися до зустрічі з жорстоким, безпощадним ворогом.
І все ж поява половців, які в неділю вранці, мов чорна хмара, посунули з-за Трубежу, була для багатьох, як це часто буває в подібних випадках, і несподіваною, і приголомшливою. Всі – від старого до малого – висипали на вали і вжахнулися: ніколи ще не приходили степовики такою силою!
Розуміючи, що Кончак незабаром обступить весь город так, що з нього й миша не вишмигне, Володимир Глібович поспішив послати гінців до Святослава, Рюрика і до всіх князів: «Се половці у мене – а поможіте мі!»
Гінцям відчинили Київські ворота – і найбистріші князівські скакуни вихором понесли їх у різні боки до Дніпра: до Києва, до Трипілля, до Івана [77]77
І в а н – давньоруське місто-фортеця, теперішній Ржищів.
[Закрыть], Чучина [78]78
Ч у ч и н – давньоруське місто-фортеця, залишками якого є городище по правому березі Дніпра, біля с. Велико-Щучинка Кагарлицького району Київської області.
[Закрыть], Канева, де, напевно, не сьогодні, то завтра, як повідомляв Святослав, стануть війська для оборони того берега.
А половці все сунули, каламутячи копитами світлі води Трубежу, і поволі охоплювали весь город зі всіх боків.
Володимир Глібович обняв княгиню Забаву, мов хотів захистити від біди, і з гіркотою вигукнув:
– Ну от, удружив Ігор! Не діждався, щоб сукупно з усіма піти в Поле! І свою силу погубив, і на нас погибель навів!.. Бідна Україна Переяславська! І знову ти розплачуєшся, як не раз бувало, за чужі гріхи! І знову проллється невинна кров люду твого! Прокляття!
– А може, і нема Ігоревої вини в цьому? Може, Кончак і без того посунув би на нашу землю? – висловила сумнів княгиня Забава.
– Ні, княгине, зараз у всьому, що скоїлося на нашій землі, князь Ігор винен, – підтримав Володимира Глібовича боярин Шварн. – Це він відкрив ворота половцям на Руську землю!
Надвечір Кончак обложив Переяслав зі всіх сторін, а рано-вранці розпочав сильний обстріл городських заборол звичайними і запалювальними стрілами. Сухе дерево займалося швидко, і в багатьох місцях спалахнули пожежі. Їх заливали водою. На валах появилися перші вбиті та поранені.
Особливо сильний натиск вчинили половці на острог, що захищав Київські ворота. В ньому зачинилася корогва стрільців, і вони були Кончакові як більмо на оці, – не давали змоги наблизитись до найбільш вразливого місця, де він сподівався добитися успіху.
Кончак кинув на нього орди Туглія, колобицьких та терьтробицьких ханів. Ті пішли на приступ. Спочатку обложені в острозі успішно відбивались, та перед вечором сили їхні підупали.
– Шкода витязів! Треба рятувати! – занепокоївся Володимир Глібович. – Коня мені! Відчиніть ворота! Молодша дружина, за мною!
Івашко підвів йому коня.
Поблискуючи золотим шоломом і золотими стременами, князь вирвався з воріт на чолі невеликої дружини і щодуху помчав до острогу. Туглієва орда не витримала несподіваного удару і сипонула врозтіч. Туглій у штовханині ледве не впав з коня – його підтримав Трат, що випадково був поруч.
– Відчиніть ворота! Виходьте до нас у поле! – гукнув князь обложеним. – Та швидше! Кожна хвилина дорога!
Ворота розчинилися – і з них виїхало сотні дві вершників. Багато хто вів на поводі запасних коней з пораненими.
– Відступаємо до Київських воріт!
Молодша дружина, визволивши приречених на загибель побратимів, повертала коней назад. Але в цей час хан Туглій, оговтавшись від переполоху і холонучи від страху, що цей переляк не залишиться непомічений Кончаком, завернув орду і вдарив на переяславського князя.
Так сталося, що в першому ряду нападаючих опинився Трат. Він незграбно скакав на своєму миршавому соловому коні і, піддаючи собі хоробрості криком, потрясав важким ханським списом. Бідак з бідаків, він добровільно зголосився піти в похід, щоб чим-небудь поживитися в землі урусів. Як пастух ханських табунів та стад, міг і не йти, однак Туглій не заперечив і відразу погодився взяти з собою, навіть зброю порядну дав. Трат був щасливий. Не знав він, що цим щастям мав завдячувати Насті, яка давно вже протурчала ханові вуха, щоб десь запроторив Рутиного чоловіка подалі і щоб Рута хоч на якийсь час зітхнула вільніше.
Трат скакав поряд з усіма, кричав, розмахував списом і відчував у животі якийсь неприємний холодок. Він був добрим чабаном і неабияким вершником, але давно вже не ходив у походи і зі страхом думав тільки про те, як би щитом захиститися від уруської стріли і не впасти з коня. Бо хто у такій круговерті падав на землю, той уже не підводився ніколи.
Ось передня лава половців зіткнулася з переяславцями, і Трат зовсім несподівано для себе побачив перед собою багато одягненого вершника – у харалужній кольчузі, золотому шоломі, з легким червоним плащем за плечима, що розвівався, як знамено, і довгим двосічним мечем у міцній руці.
Князь! Уруський князь!
Якщо зараз Трат не злякається і настромить його на списа або візьме в полон, то прославиться на весь Дешт-іКипчак і стане багатим чоловіком.
Трат направляє вістря свого довгого важкого списа прямо в груди князеві. А що йому було робити? Праворуч і ліворуч від нього – суцільна лавина воїнів, позаду – ще більше. Куди діватись? Тільки вперед! Хай великий Тенгріхан допоможе йому!
Та в останню мить Трат зажмурив очі, спис похитнувся і, замість того щоб ударити князя в груди, ударив у стегно.
Князь голосно скрикнув, але в сідлі утримався. А Трат з неймовірним страхом раптом побачив збоку від себе молодого уруського воїна з високо занесеним мечем – то був Івашко – і ще почув важкий посвист того меча. І тут світ перевернувся в його очах. Обидві його витягнуті наперед руки – ліва, що тримала повід, і права, що тримала списа, – відсічені тим мечем по самі лікті, упали на гриву коневі, а звідти провалилися кудись у безвість.
Це було останнє, що він бачив у своєму житті, – свої відсічені закривавлені руки. Потім він уже відчував якийсь час, як сповзає з сідла, падає в темну яму, де несамовиті кінські копита рвуть його тіло, трощать кістки.
Потім він зник. Зник навіки, втоптаний у чужу землю, багатством якої так хотілося йому поживитися...
Незважаючи на рану, Володимир Глібович бився затято. Не один раз його меч падав на голови ворогів, що, приваблені блиском золотого шолома, оточували його все тісніше і намагалися дістати шаблею чи списом. Поряд з ним бився Івашко, билися ще десятки юних витязів, що мечами, щитами і власними тілами затуляли свого князя від чужинських щабель і списів.
Та сили були нерівні. Все ріділи і ріділи ряди Володимирових охоронців. Другу рану князеві половці нанесли теж списом – у спину, під праву лопатку. Він схитнувся, але в сідлі утримався, лише перекинув меча у ліву руку.
На валах, біля Київських воріт, зчинився крик.
– Наші знемагають!
– Князь поранений!
– Допоможімо їм! Допоможімо!
Воєвода Шварн стрімголов скотився з заборола вниз, скочив на коня.
– Дружина, за мною! Виручимо князя! Вперед!
Дві тисячі кінних воїв вимчали з Переяслава як вихор і всією своєю залізною силою вдарили на половців, що оточили князя і його невелику дружину. І прорвали кільце. І вихопили Володимира, живого, але зраненого списами половецькими. Третій удар, найсильніший, хтось із нападників наніс йому в груди, і князь упав на руки кмета Івашка.
– Це смерть моя! – прошепотів він, спльовуючи кров’ю. – Ігор доконав мене!
Відступаючи з боєм, дружина допровадила князя в город. Його внесли в княжі палати, поклали на ліжко. Лікарі і знахарі поспішали вже з полотном, зіллям, мазями. Княгиня Забава, стримуючи сльози, цілувала його зблідле обличчя, гладила густого сплутаного чуба [79]79
Ці рани стали, по суті, причиною смерті Володимира Глібовича, бо вони вкрай підірвали його здоров’я. Він довго хворував, а напровесні
[Закрыть]. В кутку, стримувані нянями, голосили малі діти.
А він прикликав до себе Шварна і прошепотів, стримуючи стогін, що рвався із грудей, і витираючи криваву піну з уст: 1187 року, не зовсім видужавши, пішов разом з князями в новий похід і в полі тяжко захворів. На похідних носилках привезли його в Переяслав, де він і помер 18 квітня 1187 року. Це був хоробрий князь, що багато сил поклав для захисту Переяславщини і всієї Русі від степовиків. Літописець після його смерті записав: «І плакалися по нім всі переяславці, бе бо любя дружину... бе бо князь добр і крепок на раті і мужеством крепко показаяся і всякими добродетелями наполнен. О нім же Україна много постона...» Це перша літописна згадка України.
– Воєводо, вручаю тобі долю княгині, і дітей моїх, і всього Переяслава... Бийся до останнього, скільки сил твоїх стане, на валах! У поле не виїзди і ворога в город не впускай!.. Князі виручать нас... Повинні виручити, бо ми ж тут і їх захищаємо... На них уся надія наша!..
