Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 36 страниц)

Володимир схилив голову, мовчав і тихо  усміхався. А за його  плечима гриміла тисячоголоса яса:

– Слава князеві Володимиру! Слава-а!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

1

Тим  часом в Новгороді-Сіверському події  розгорнулися по-іншому.

Коли гонець привіз листа, в якому Святослав запрошував сіверських князів  узяти участь у поході, Ігор   закликав  до себе  на раду брата  Всеволода, племінника Святослава і сина Володимира. Ті прибули не  гаючись.

– Братіє, що  будемо робити? Великі князі Святослав та Рюрик збирають похід  на  подніпровських половців. Закликають і нас...

– А що  робити – іти! – не  довго  думаючи, рішуче відповів Всеволод і поклав, стверджуючи вагу своїх  слів,  важкі кулаки на  стіл.

– Ну,  це  ще  треба  подумати, – відповів на  його  слова Ігор. – Чи  варто нам  кидати свою  землю без  охорони і забиватися на  край світу  – аж  до Дніпра? А якщо наскочать донські половці? Тоді  хто порятує наших жон, дітей, ратаїв, люд  простий?

– Справді, треба  подумати, – сказав розважливо Святослав Рильський, пильно дивлячись на  дядьків своїх  сумними карими очима. – А Ярослав Чернігівський? Він  іде?

– Ні, – Ігор усміхнувся. – Гонець сповістив, що  князь занедужав. Але  я  думаю, це  тільки про  людське око.  А насправді Ярослав думає  так, як і я. Хто захистить наші князівства, якщо Кза  або  Кончак у цей  час  нападуть на  наших?

– То  що  ж нам  робити? – спитав Всеволод. – Незручно  відсиджуватися в затишку, коли інші  воюватимуть.

– А ми  й не сидітимемо. Ми  теж  підемо в похід.  Тільки не  до Орелі та Самари, а за Ворсклу...

– Моя дружина готова до походу!  – перший відгукнувся  Святослав.

– Моя теж! – продзвенів голос юного Володимира Ігоревича, князя путивльського, якому наприкінці року  мало виповнитися чотирнадцять літ.  – П’ять стягів  ждуть  твого слова, княже!

Ігор  поглядом приголубив сина.

Мужніє Володимир! Набирається сил і військового вміння! І так  схожий на матір  – княгиню Ярославну. Голубі  очі під  крутим чолом, по-дитячому ніжні, пухкі  губи,  прямий ніс  з ледь  помітною горбинкою, русявий чуб...  Тільки голос почав ламатися, але  і в ньому вчувається музика Ярославниної галичанської вимови.

– Славно, княже! – похвалив його  батько. – Тоді,  якщо князь Всеволод не  проти, і виступимо не  гаючись.

– Я не  проти, – сказав Всеволод.

Домовилися дружину брати невелику: Ігор  – тисячу вояків, інші  князі – по  півтисячі. Йти всім  без  обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарів  і солонини лише на  десять днів.  Це  дасть  змогу  швидше досягти рубежів Половецької землі, завдати несподіваного удару  і так  же  швидко повернутися назад...

2

За  річкою Мерлом, притокою Ворскли, починалася ніким не  заселена нічийна  земля. Буйні трави, бур’яни та ковила котили по  неозорій рівнині зелено-сріблясті хвилі.

Золоте сонце, встаючи щоранку на сході,  вітало Ігореве військо ласкавою усмішкою і верстало по  небу  далі  свою  одвічну  путь.  В розпеченому повітрі стояв густий дух чебрецю та  полину, бентежив серця воїв  близькою небезпекою, що чигала на  них  за синім небокраєм.

Ігор  з братією та воєводами їхав попереду, не спускаючи з ока  сторожу, яка  ледь  мріла вдалині. Спека зморила всіх, розмовляти не  хотілося. Кожен був  заглиблений у власні думки та спомини.

Хід  їхніх  думок був  перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.

Ігор  зупинив військо.

Назустріч мчав  гонець, кричав здалеку:

– Княже, княже! Половці!

– Скільки їх?

– Чотири або  п’ять  стягів  – не  більше. Ідуть  нам  насупроти.

– Без  веж,  без  жон  і дітей?

– Самі вої,  княже. І всі  добре  озброєні.

– Гм,  сам  Бог  посилає їх  нам  в  руки, – тихо, сам  до себе, промовив Ігор,  а  потім запитав: –  Вони вас  помітили?

– Ні,  не  помітили. Ідуть  долиною. Ігор  переглянувся з князями.

– Що  робитимемо, братіє? Нападемо?

– А якщо це тільки чоловий полк, а за ним  ціла  орда?  – висловив сумнів обережний Святослав.

– Ну й що?  – вигукнув Всеволод. У нього від передчуття близького бою  вже  почали роздуватися ніздрі. – Оточимо!  Блискавично ударимо, знищимо і,  поки надійде орда, швидко  відступимо! Така   щаслива нагода – знищити або захопити в полон півтисячі половців – трапляється не  щодня!  До  бою, братіє!  До  бою!

Всі  пристали до  його  думки. Ігор  тут же  розпорядився:

– Я  б’ю  в лоб.  Князі Святослав і Володимир обходять ліве  крило супротивника, Всеволод – праве. Якщо ворог вчинить спротив – висікти до  ноги!  Якщо ні  – полонити всіх! А потягнемо, братіє!

Готувалися недовго. За  кілька хвилин дружини розділилися і пішли кожна своєю дорогою.

Ігоря, як  завжди, супроводили Рагуїл  та  Янь  із  сотнею відбірних гриднів. Рагуїл  нічим не  виділявся з-поміж воїв, хіба  що  огрядністю. На  ньому були  звичайні, без  прикрас, гриднівські шолом та лати, на лівій  руці – окований бляхою дерев’яний щит, у  правій – меч, сідло і  чапрак теж  без прикрас, і кінь  під ним був не кращий, ніж  у його  воїв.  Зате Янь  хизувався посрібленим шоломом і  острогами, новою кольчугою, що  не  встигла потемніти, багатим сідлом і ще багатшою вуздечкою, що  ряхтіла бронзою та сріблом. Баский  кінь  міг би  позмагатися по  красі та прудкості з князівськими кіньми.

Він  перший домчав до  сторожі і  з-за кущів глянув на долину, де поволі, зовсім не  підозрюючи лиха, наближався половецький загін. Попереду, судячи по одягу, похитувався на  коні хан.

Янь  подав знак, і князь, зупинивши дружину, під’їхав на край горба. Спішившись, прикрився гілкою і довго  дивився вниз.

– Ідуть  безпечно, – промовив стиха. – І їдуть  не  на прогулянку, а на  баранжу [37]37
  Б  а р а н ж а – розбійницький напад  з метою  захопити худобу.


[Закрыть]. І прямісінько до Путивля... Гадають, кляті, що  ніхто  не  стереже Сіверську Україну, а ми тут мокрим рядном і накриємо їх!

– Ех,  і  вдаримо зараз!  Аж  пір’я   полетить! – пристукнув  кулаком по  луці  сідла  Янь.   – Дозволь, княже,  взяти молодшу  дружину  та  потішити  серце!   Бо   так   рука   свербить!

І він  стиснув правицею руків’я меча. Ігор  заперечливо похитав пальцем.

– Нападемо всією  дружиною. Та з усіх боків, разом, щоб жоден не  вислизнув! Їдь  до  батька, скажи – хай  ставить військо в бойовий ряд  і жде  мого  знаку!

Янь  поскакав. А Ігор  озирнув далину – чи не видно там орди? Він  знав, що  самої орди, якщо вона далеко, не  побачити, зате  можна помітити куряву, збиту  тисячами кінських копит, а ще швидше – зграю  чорного гайвороння у голубому літньому небі.

Однак  ні   орди,  ні   куряви,  ні   гайвороння  не   видно. Що  ж  – це  на  краще! Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам  веде  своє  військо в пастку!

Тим  часом ворог наближався. Вже  видно не  тільки окремі  постаті, а й обличчя половців. Розімлілий від спеки хан куняє на  коні, його  вої  поволі плетуться за ним.

Ігор  перелічив – чотириста чоловік. Проти його  двох  з половиною тисяч – жменька. Можна роздушити, мов  комашку. Та  Ігореві не  хочеться втрачати жодного свого воя, і  він  усю  надію покладає на  несподіваність нападу. Приголомшити степовиків! Не  дати  опам’ятатися! Захопити зненацька! Взяти в полон! Щоб самі  здалися!

Думки скачуть одна  за  одною. А хвилини біжать, і половці все  ближче і ближче.

Пора!

Ігор  подає знак – і Рагуїл  з дружиною рушає. Ігор  сідає на  коня, виймає меча.

На  чолі  своїх  закутих у броню сіверян вилітає на  узгір’я і пологим схилом мчить униз. Услід  за ним ринула вся  дружина – тисяча досвідчених у ратному ділі  воїв,  що  стрясають землю тупотом копит своїх  бойових коней, а повітря – громом дужих  голосів.

Майже одночасно з  обох  боків долини появилися дружини Всеволода, Святослава та Володимира.

Вражені, приголомшені, мов  громом, половці зупинилися,  оніміли. Почулося протяжне виття, що переросло в крик відчаю та  розпачу. Потім вершники враз  повернули коней і кинулися  тікати,  не   випустивши  жодної  стріли  в   бік урусів.

– Доганяйте  їх!  Переймайте!  –  гукнув щосили  Ігор і вдарив острогами свого огиря.

Поряд з  ним мчав  Янь.  Очі  захоплено блищать, меч  зі свистом розтинає повітря, з-під шолома вибилися русяві кучері...

– Ге-ех! – рубонув він степовика, що відстав  від своїх.  – Є один!

І не зупинився, не глянув на свою  жертву, бо вже запримітив попереду себе  червоний ханський каптан.

Їдучи  на  чолі  загону, хан  опинився тепер позаду. І хоча дужий, бистроногий кінь  міг  би  винести його  з цього киплячого виру, він  не  міг  утекти, бо  нікуди було, – всюди перед очима лише пилюка,  розвихрені кінські хвости та згорблені спини ошалілих від страху  родовичів.

Янь   швидко наздогнав його. Хан   навіть не  витягнув шаблі.

– Не  вбивай мене!   Я  хан  Обовли Костукович! Я  дам викуп!  Не  вбивай!

Янь  задержав руку,  схопив повід  ханового коня, одним спритним помахом меча  відрізав від  пояса ханську шаблю. Очима пошукав князя, щоб  похвалитися здобиччю. Та Ігорів золотий шолом виблискував далеко попереду, в самій гущі половців. Тоді  Янь  звернув убік,  і, тягнучи за собою скакуна  з обважнілим, ніби  мертвим, ханом Обовли, що  все  ще прихилявся до кінської гриви, виплутався з шаленої круговерті. Звідси він  побачив, як  спочатку князь Всеволод, а потім Святослав та  Володимир перетнули втікачам шлях з долини. Лише десятку їх,  чи  й  того  менше, пощастило вирватися з оточення і дременути без  оглядки в степ.

Короткий бій спалахнув, як  жмут  сухої соломи, і відразу згас.

Князі з’їхалися щасливі, веселі. Вітали одне  одного з перемогою, обнімалися, цілувалися...

– Оце   побували в  ділі!  Оце   звитяга!  – гримів розкотисто Всеволод, знімаючи шолом і рукавом шовкової сорочки, що  вибивалася з-під кольчуги, витираючи спітніле чоло.  –  Я   радий  за   племіника  Володимира,  що   став справжнім воїном. Та  й Святослав проявив себе  хоробрим витязем. Я бачу  – князівські мечі  обагрені ворожою кров’ю!  Це  славно!

Він  обняв юних князів дебелими ручищами і притиснув до грудей. Ті щасливо усміхалися.

До  них  під’їхав Янь.  Штовхнув до ніг  Ігореві зв’язаного бранця.

– Хан  Обовли, княже. Їхав  на  Путивльську землю, щоб пограбувати, взяти худобу,  полонеників. Сам  зізнався... Що робити з ним, княже? Голову зняти чи  викуп узяти?

Князі стали перед ханом, мовчки дивилися на  його  зігнуту  в шанобливому поклоні спину.

– Підведись! –  неголосно сказав Ігор. –  Ти  ж  хан, а повзаєш, мов  черв’як...

Той  підвівся. Однак запобіглива усмішка не  сходила з його   лиця. У  коричневих очицях зачаївся страх.   Тихо   запитав:

– Ти  стратиш мене, княже?

– Якщо вже  тебе  в бою  не зачепила стріла і не торкнувся  меч, то  нині – живи! Твоє щастя, що  зустріли тебе  з порожніми руками, коли тільки йшов на  Русь.   Бо  коли б повертався зі здобиччю, коли б руки  твої були в крові наших людей, то,  клянусь небом, я власноручно зітнув би  тобі  голову! А так  – живи!  Сплатиш викуп – відпущу на всі чотири  вітри!

– Дякую, княже!  – Обовли вклонився. – Тоді  відпусти одного полоняника, мого  довіреного, щоб  я міг, не гаючись, послати додому за грішми... У скільки оцінюєш мою  голову?

– Думаю, більше ста  гривень [38]38
  Г р и в н я – у Стародавній Русі була основною грошовою одиницею,  що  дорівнювала майже фунту  (400 г) срібла.


[Закрыть]  вона не  варта.

– У сто гривень! – вигукнув вражено хан. – Та весь  мій рід,  якщо обдерти всіх,  як липу, не нашкрябає стільки! Краще  рубай  голову!

Відчувши себе  у  відносній небезпеці, зрозумівши, що смерть обійшла його  стороною, він  посмілішав і почав торгуватися.

Та Ігор  суворо відрізав:

– Знаю, що  ти  голодранець! І сто  гривень для  тебе  забагато.  Але   п’ятдесят  знайдеш!  Це   моє   останнє  слово!.. А довіреного можеш послати хоч і сьогодні...

3

Мати рвалася додому, на  Сейм, і Ждан, щойно прибувши з Поля до Києва, знову почав готуватися в дорогу. Тепер він  був  багатієм: мав  шестеро половецьких коней.  Трьох осідлав – для  матері, для  Любави та  для  себе, а на  інших навантажив чимало всілякого добра, на яке  не поскупилися Славута з Самуїлом, – жита  й  пшениці, щоб  восени було чим  засіяти нивку, ножів, серпів, наральників, сокир, сухарів,  солонини.

Вирушили в суботу, зі сходом сонця.

Ждан їхав  додому з  великим острахом. Боявся, що  від його  оселі  не залишилось нічого, крім  попелища та бур’янів, а ще  більше боявся, що  коли-небудь доведеться здибатися з князем Ігорем. Як  він  його  зустріне!

То  дарма, що  відпустив із  в’язниці. Випустив усупереч своєму бажанню – здався на просьбу княгині. А сам?  Чи  не схопить знову та  не  запроторить у ще  похмурнішу кліть  у Путивлі? Або,  чого  доброго, накаже підвісити на першій же гілляці?

Ні  матері, ні Любаві про  свої  сумніви не  відкрився. Навіщо тривожити їхні  серця? Їм,   бідолахам, і  так  нелегко. Дорога важка, незвична верхова їзда  геть  змучила жінок. Любава молода, витриваліша, а стара  мати  ледве  тримається в сідлі.

За  денний  перехід до  Вербівки, полишивши  Путивль збоку, Ждан звернув з дороги, облюбував затишну долину з невеликим воркітливим струмком і зеленою травою, кинув поводи.

– Відпочинемо  тута!

Мати схилилася на  луку  сідла, безсило сповзла з коня і відразу лягла на постелену Жданом кошму. Любава присіла біля  неї,  зняла хустину, рукавом витерла спітніле чоло.

– Може, водиці принести, мамцю?

– Принеси, доню.

Важка дорога зблизила їх,  здружила. У них  ще  не  було ні спільної оселі, ні спільного добра, які  часто роз’єднують не  тільки невістку з свекрухою, а й  матір  з  дочкою, у них була тільки спільна любов до Ждана та бажання бачити його щасливим. А така  любов, якщо до неї не домішується нерозумна, сліпа ревність, швидко зближує жінок – стару   та молоду.

Поки Ждан триножив коней, Любава принесла із струмка  холодної води, нарізала хліба  й сала.

– Їжте,  мамцю,  пийте! А  неволю  половецьку  не  згадуйте!

Підійшов Ждан, присів біля  них.

Мати підвелася на  руку,  з’їла  шматочок хліба  з  салом, запила водою. На  її стомленому, змарнілому обличчі з’явилася  подоба гіркої усмішки.

– Дякую, доню... А неволі довіку не  забути, бо немає в світі  нічого тяжчого, ніж  неволя чужинецька, – хіба  що смерть, голод  або  хвороба невигойна...

У Ждана від цих слів стиснулося серце. Йому, молодому, дужому, було  важко. А як  же  їй?  Втратила чоловіка, дітей, домівку...

Ну,  тепер він  матері нікому не  дасть  скривдити. Збудує хатину побіля Сейму, зоре  шмат землі  та засіє  житом-пшеницею, розведе худобу,  птицю – і заживуть вони втрьох  тихо та любо...

Він  жував  черствий хліб  з салом, а в мріях  витав у майбутньому, що  здавалося йому  ясним і щасливим. Коли б то все  збулося!

З роздумів його  вивів  приглушений Любавин скрик. Він підвів голову і глянув туди,  куди  показували розширені від жаху  очі  дівчини. Там, на  горі,  де пролягала дорога, на  тлі синього неба  темніли постаті кількох вершників.

– Половці!  –  змертвілими  губами  прошепотіла  Любава.

Ждан схопився на ноги, приклав руку козирком до лоба. Ні,  на  половців не  схожі!  Червоні щити за  спинами,  мечі при  боках. Свої!  Сіверяни!

Вершники помітили їх теж  і рушили в долину.

– Не  бійтеся – це наші люди!  – заспокоїв жінок Ждан, хоча  у самого серце билося тривожно. Кожна зустріч із незнайомими людьми таїла  в собі  небезпеку.

Незнайомці швидко наближалися. Ждан стрепенувся – попереду їхав  Янь!

Янь  теж  був вражений.

– Ждане! От не  чекав!  Звідки ти тут узявся?

– А ти?

– Ну,  ми  трохи  попатрали з  князем  Ігорем половців у степу   і  повертаємося  додому! – не  без  гордощів відповів Янь.  – Я сам  своїми руками взяв  у полон хана  Обовли!

– Он  як! Виходить, князь Ігор  ходив  у похід?

– Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром... А чого  це  тебе  дивує?

– Та  тому, що  і  я  з  походу. Був  аж  на  Самарі з  князями...

Він  хотів  запитати, чому  Ігор  не  приєднався до  Святослава  та Рюрика, але вчасно прикусив язика. Яке  його  діло? Хай  князі між  собою виясняють це.  Його діло  – мовчати і жодним словом не обмовитися, що він полонив самого хана Коб’яка.

– О! – вигукнув Янь.  – Ти повинен розповісти про  той похід  князю! Ось  він  їде...

З-за гори   показалося  військо. Стяг   за  стягом спускалося   в  долину до  струмка, де  вої  напували коней  і  пускали пастися.

Під’їхали князі Ігор  та Володимир. Ждан схилився в поклоні.

Ігор  окинув його  бистрим поглядом, здивовано звів брови.

– Ти?

– Я,  княже.

– А ті жінки? З тобою?

– Старша – моя  мати, яку  я  вирвав з половецької неволі,  а молодша – то Любава... З Глібова... Та дівчина...

– А-а,  – якось непевно промовив князь, ніби  силкувався  пригадати, що  ж  трапилося в Глібові, хоча  було  видно, що  пригадав він  одразу все:  і сварку з Володимиром Переяславським, і різанину в Глібові, і подальшу історію зі своїм конюшим, – пригадав – і насупився.

Хитрий, проникливий  Янь  помітив заминку в  розмові і поспішив на  допомогу:

– Ждан щойно з  Самари та  з  Орелі, княже, – ходив з князями у похід  на  придніпровських половців...

В Ігоревих очах  спалахнула зацікавленість.

– Ось  як! З чим  же повернулися князі?

Ждан у душі  був  вдячний Яневі. Він  полегшено зітхнув і почав розповідати про  битви на  Орелі, про  перемогу і полонення Коб’яка, багатьох ханів  і значної частини їхнього війська.

Спочатку по Ігоревому обличчю промайнула тінь досади. Видно, ця  звістка вразила його. Тепер скромна перемога за Мерлом над  ханом Обовли у порівнянні з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще  скромнішою.

Однак він  скоро прогнав цю  думку... Як-не-як,  а  все військо Обовли в полоні, він сам теж,  а головне – половцям не  пощастило пошарпати сіверські села  та хутори!

Коли Ждан закінчив, він  гордо  сказав:

– Перемога князів велика, але  ми  теж  з перемогою! Не з порожніми руками повертаємося додому!

– Я  знаю. Янь   уже  встиг повідомити... Я  вітаю тебе, княже, і радію, що  Сіверщину на  цей  раз,  дякуючи твоїй хоробрості і  хоробрості інших сіверських князів,  оминула зла  біда,  – з почуттям промовив Ждан.

До  Ігоря повернувся добрий настрій.

– Що  ж  ти  тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до  мене? Мені завжди потрібні сміливі і досвідчені люди!

Ждан миттю оцінив великодушність князя. Це було прощення, і важило воно для  нього немало. Але,  кинувши погляд  на  згорблену постать матері і  на  засмучену Любаву, відповів ухильно:

– Княже, я вдячний тобі  за доброту твою  і при  першій же  нагоді стану   до  лав  твого   війська. Але  зараз я  не  сам. Мати рветься у Вербівку... Невідомо, чи там після половецького  погрому залишився хто...  Однак вона хоче там поселитися...

– Там є люди, хоч і мало, – втрутився у розмову княжич Володимир. – Ідіть  селіться! Я дозволяю... Це моя  волость... І мені  потрібні поселенці.

– Атож, ідіть  селіться, – погодився Ігор. – Посем’я знелюдніло, і  треба докласти багато сил, щоб  воно знову стало многолюдним і багатим...

Ждан полегшено зітхнув, бо одержав остаточне прощення  князя і дозвіл розпоряджатися своєю долею на  свій  розсуд. Він  низько вклонився і заспішив до жінок, щоб  заспокоїти їх і поділитися радістю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербівці чи  там,  де захочуть.

4

Наступного дня, опівдні, коли сонце стало майже над головою, стомлені подорожні переправилися  вбрід   через Сейм, піднялися вгору  і зупинилися.

Ждан одним поглядом окинув усю  широку долину, де колись було  велике і гарне село.  Які  довкруг знайомі з дитинства рідні  місця!  На  видноколі, за Сеймом, темний бір, куди  влітку  та восени він бігав  по ягоди та по гриби, а взимку  їздив  з  батьком по  дрова. Ось  попереду вузький узвіз  з обривистими глинистими стінами, де  в  норах гніздилися чорнокрилі щурі,  на рівнині розкинулися поля, тепер  занедбані, порослі бур’янами, а  понад берегом ріки – левади. І всюди верби, верби – гіллясті, рясні, зелено-сиві. Недарма  село  назвали Вербівкою...

Ждан пізнавав рідне село  і  не  міг  упізнати. Що ж  від нього залишилося? З  землі  стирчали чорні обвуглені сохи. Де  колись стояли хати,  повіті, клуні, там  тепер здіймалися купи золи, порослі бур’янами, городи теж  позаростали, перетворилися на пустища. І тільки де-не-де під солом’яними та  очеретяними  стріхами темніли маленькі,  мов   грибки, хижки, зведені спішно, невміло – аби  перебути зиму.

Він  знайшов свій  город, що  левадою спускався до самого Сейму, і сам  собі  не повірив: на місці їхньої чималої хати тепер стояла хижка і над  нею  з обмазаного рудою  глиною димаря вився в небо  сизуватий димок. За  ворітьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а біля  нього біліла чоловіча постать...

Хто  ж там  – свої  чи  чужі?

Ждан раптом відчув, як  потерпли ноги. Хотів  ударити під боки коня і не міг. Радість і тривога стиснули груди.  Очі затуманилися слізьми.

– Мамо, там  у нас  хтось  живе!  – вигукнув хрипко. Мати крізь сльози мало  що  бачила вдалині.

– Хто  ж,  сину?

– Не  знаю... Їдьмо швидше!

Вони спустилися з гори, проминули одну  запустілу вулицю, другу і, задихані, охоплені надією і страхом, під’їхали до  рідного дворища. Ось  перед ними чудом  уцілілі  від  пожежі старі, виплетені з лози  ворота. За ворітьми, біля дровітні, застиг з високо піднятою сокирою чоловік у білій  полотняній сорочці. Очі  його  округлилися від  подиву й  страху, а губи  шептали:

– Свят, свят, свят!..   Якщо це  нечиста сила, то  згинь, пропади! Цур  тобі  й пек!

Ждан притьмом злетів з коня, кинувся до нього:

– Іване! Братику! Живий!

Той  оторопіло опустив руки, змінився на виду.  Ждана не впізнав.

– Хто  ти?

– Та Ждан я,  Ждан!  І мати  зі мною! З полону повернулася... А то – Любава!

До  двору  вступила мати. Скрикнула глухо,  схопилася за серце, схитнулася... Останні сили, що  тримали її в дорозі до рідного порога, вичерпались.

І тут  Іван ніби   прозрів. Кинув набік сокиру, рвонувся назустріч:

– Мамо-о!

Вона впала йому на  груди, заплакала. А  він  цілував її мокрі щоки,  шкарубкою рукою гладив заплутані посивілі коси і шептав лише одне  слово:

– Мамо, мамо!

Підійшов Ждан, обняв обох.  Неповороткий, вайлуватий Іван кивнув йому  чубатою головою, притулився плечем до його  плеча, і так  вони утрьох  стояли: то  плакали, то  щось говорили, хоча  жодне слово не  доходило до  їхньої свідомості, то завмирали від щастя і болю.

Тим   часом Любава ввела   на  подвір’я коней,  а  з  хижі, почувши  крик,  вийшла  чорнява  молодичка  з  немовлям на   руках.  За   подолки  її  спідниці  тримався  замурзаний чорночубий  хлопчик,  спідлоба  поглядав  на   незнайомих людей.

Іван опам’ятався перший.

– Мамо, Ждане, ось  мої... Це  Варя... Тобто Варвара... І діти  – Жданко та Настуня...

Мати пригорнула невістку, поцілувала дітей.

– Ріднесенькі мої! Я така  щаслива!.. Вона знову заплакала.

Варя  почала втішати:

– Не  плачте! Ви  ж  дома... Житимете у  нас... А  Ждан поселиться поряд... Не  плачте!  Ходімо до хати  – пообідаєте та спочинете з дороги... Ходімо!

Сама, теж плачучи, взяла стару  за руку і майже силоміць повела до хатини. Любава пішла за ними.

А брати поспішили до коней – напоїли, потриножили і пустили на леваду  пастися. Потім стали на обніжку під старою розлогою грушею, всіяною дрібними жовто-брунатними гниличками. Ждан зірвав одну, вкинув до рота.

– Смачна яка!..  Не  раз  у неволі снилася мені  наша груша.  Не  хатина, не  двір,  а груша  на  межі  з Лебедями, на  яку ми  колись малими здиралися, мов  вивірки, і ховалися там, серед гілля,  від батькового чи материного прочухана... А прокинувшись,  думав: повернуся  коли-небудь  додому – поставлю під  нею  хатину...

– Ось   і  став   на  лебедівському городі,  –  сказав Іван, пригладжуючи розпатланого чуба,  що  кучмою звис  над  лобом.  – З  лебедівського роду  нікого не  залишилося... А ми гуртом допоможемо – я,  мати, твоя  жона...

Ждан усміхнувся.

– Ти  про  Любаву? Вона не  жона мені. Але  весною ми поберемося...

– Жона чи  не  жона – все  одно допомагатиме.

– Допомагатиме, – погодився Ждан. – День чи  два відпочинку – та й зачну тягати з лісу дерево. Щоб до осені поставити хижку.

– Не  хижку, а хату,  – заперечив Іван. – Досить, що  в мене  хижка. Тепер тісно... Але ж нас було тільки  двоє  – Варя та я. А ти не  сам  – гуртом зробимо.

Вони довго  стояли у затінку під  грушею, вели  тиху  розмову, міркували, як  жити, де  сіяти озимину, як  вигідніше продати троє  Жданових коней та купити за них  худобу,  свиней, птицю, яку  зводити хату. Розмовляли б і далі,  до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:

– Досить вам,  хлопці!  Обідати пора!