Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 36 страниц)

«СЛОВО» ТА ЙОГО АВТОР

«Слово о  полку  Ігоревім» – найвидатніша пам’ятка стародавньої української літератури. По  значенню вона  стоїть  поряд з «Літописом руським» та іншими літописами.

«Слово»   чудом  збереглося від  загибелі в  безконечних міжкнязівських війнах та сварах, пожежах та чужинецьких навалах, в яких  безслідно зникали не тільки  пергаментні манускрипти, а й кам’яні хороми, церкви та монастирі.

На  початку 90-х років  ХVIII  століття його  цілком випадково відкрив президент Російської Академії мистецтв, історик та археолог  Олексій Іванович Мусін-Пушкін (1744—1817). Придбавши   у  Спасо-Ярославському монастирі старовинний  рукопис ймовірно ХVІ століття, він cеред відомих  науці світських повістей наприкінці книги наштовхнувся на невідомий твір «Слово  о полку Ігоревім» і був  глибоко вражений його  високою художністю та поетичністю. Пізніше він  зняв  з нього  дві копії  (одна з них, що  призначалася для  імператриці Катерини II,  збереглася до нашого часу),  а 1800  року  при  допомозі вчених А.Ф.  Малиновського, М.М. Бантиш-Каменського та  М.М. Карамзіна видав його  окремою книжкою. На  жаль,  більшість її накладу та чудом врятований старовинний манускрипт згоріли в будинку О.І.  Мусіна-Пушкіна під час  московської пожежі 1812 року.

Дуже  скоро «Слово»  стало  відоме  в Європі та  цілому  світі. З’явилися переклади його  на  різні  мови. Досліджували цей  невеликий за  обсягом твір  найвідоміші мовознавці та літературознавці, присвятивши йому  сотні   монографій та  тисячі статей.

«Слово»  відразу поставило перед  ученими багато  загадок. Хто й  коли  написав його?  Де  відбулася нещаслива для  князя Ігоря битва  з половцями? Як розшифрувати «темні»  місця, що заганяли дослідників у глухий  кут? Чому  й коли  переплуталися сторінки  старовинного манускрипта, так  що  порушилася логічність

викладу, стала  помітною структурна деформація твору?  Звідки взялися в  ньому галицизми?  Невже автором був  галичанин? А тюркізми? Звідки вони? Питання, питання, питання... Та найголовніше серед  них  – чи  це  не  підробка Мусіна-Пушкіна або когось іншого?

Ці  та інші  загадки, а особливо вражаюча поетичність, високий  патріотизм та несподіваний для середньовіччя гуманізм приваблювали до «Слова»  все  нові  й нові  покоління дослідників – і фахівців, і любителів.

Спочатку дуже  гостро постало питання  про  автентичність цього твору.   Висловлювалися міркування,  що  «Слово» – це підробка самого Мусіна-Пушкіна або  архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоіля  Биковського, котрий мав усі дані для такої  підробки, бо  закінчив Києво-Могилянську  академію, або когось іншого. Однак ці гіпотези скоро були  відкинуті як бездоказові. Виявилося, що  на  ряді  творів   пізнішого часу,  зокрема найяскравіше на «Задонщині», позначився вплив «Слова». І питання було  зняте.

Протягом  майже двохсот років   зусиллями  багатьох учених були  розкриті й  інші   загадки, але  не  всі.  Серед нерозкритих найголовнішою до останнього часу  залишалася одна  – хто був автором «Слова»?

Називалося багато  імен  – і самого князя Ігоря, і «премудрого книжника» Тимофія, і тисяцького Рагуїла, і ковуя  Біловолода Просовича, і великого князя київського Святослава Всеволодовича, і чернігівського воєводу Ольстина Олексича, і київського боярина Петра  Бориславича, і Ярославни, і дев’ятнадцятирічного Ігоревого племінника Святослава Олеговича, і навіть  міфічного Ходини.

Та всі ці гіпотези розсипалися при  першій серйозній критиці. Деякі  вчені  взагалі  відмовлялися вірити у можливість знайти автора (наприклад, М.К. Гудзій).

Тоді  почали визначати гіпотетичного, уявного, гаданого автора  – з якої  місцевості він  родом, яке  його  суспільне становище, в яких  стосунках був він з Ігорем, зі Святославом київським, з іншими князями,  скільки йому  було  років у час  написання

«Слова»  тощо.  Всі дані  для  такої  характеристики вчені  черпали з самої  поеми, – інших  джерел  просто не  було.  Найвідомішою гіпотезою цього  типу  була гіпотеза професора Сумського педінституту  П.П. Охріменка, який вважав, що автором міг бути освічений і талановитий сіверянин, учитель-наставник Ігоря, людина в літах,  але не стара.  Він добре  знав  історію, географію, рідну природу, був  у дружніх  стосунках зі Святославом київським та багатьма іншими князями.

Вагомий внесок у «Слово»-знавство вніс  проф. Охріменко своєю статтею «Якому  народові належить “Слово о полку  Ігоревім” (Березіль, 1996,  №  7,  8,  9).  Користуючись тим  фактом, що «Слово»  було знайдене в Росії, російські вчені  стали  вважати його  набутком лише  російської літератури. Не  відцуралися цієї хибної тези  і радянські «Слово»-знавці, хоча всім  було ясно, що в першу  чергу цей твір належить українському народові. В ньому йдеться про  події  нашої історії, в  ньому ми  знаходимо цілий пласт  української мови, та  й  автор  був  не  з  чужих  країв, хоча довгий час  його  вважали Великим Анонімом.

А тим  часом автор  був у всіх на  виду.  Про  нього  писали літописи, про  нього  писали історики.

Хто ж він?

Хто і як  знайшов його?

У 1985  році  була  завершена, а в 1989-му у видавництві при Київському університеті вийшла фундаментальна монографія українського вченого – філолога-поліглота, історика і археолога – проф. Леоніда Єфремовича Махновця «Про  автора “Слова о полку  Ігоревім”. Саме  цією  людиною і в цьому  творі  остаточно  розв’язана загадка славнозвісної поеми.

Л.  Махновець – не  новачок в історії  літератури і культури Київської Русі.  Йому належить грандіозна праця – переклад на сучасну українську мову «Літопису руського» («Літописець руський»)  та коментарі до нього. За неї учений був удостоєний Державної премії ім.  Т.Г.  Шевченка. Відомі  й  інші  його  серйозні праці  з історії  та літератури.

Народився він  31  травня 1919  року  в  селі  Озера Бородянського району на  Київщині. До  війни закінчив 4 курси  філологічного факультету Київського університету. З війни повернувся з десятьма бойовими нагородами і, успішно закінчивши університет, у 1947  році  поступив в  аспірантуру при  Інституті літератури  АН   України.  Його  керівником  став   відомий  учений М.  К.  Гудзій.  Захистивши кандидатську, а потім  докторську дисертації, Л. Махновець плідно працює в Інституті літератури та Інституті археології, написав понад 400 наукових праць. Був винятково працьовитою і талановитою людиною, досконало знав 16 мов,  а на багатьох  читав  зі словником, добре  знав  мистецтво, грав  на скрипці та фортепіано, був теслею, слюсарем, годинникарем, палітурником, невтомним мандрівником.

Помер у Києві 19 січня  1993 року.

Отже,  який був шлях  його  пошуків автора «Слова»?

Як  мені  здається, вибір  претендента на автора «Слова»  у багатьох  попередніх учених  був  стихійний – наперед вибиралася певна особа, що могла  знати князя Ігоря, і об’являлася автором поеми. Часто-густо без будь-яких серйозних мотивів чи доводів, що  та  особа м о г л а  бути  автором. До  прикладу, Овлур   знав Ігоря, допоміг йому втекти  з полону, пізніше став боярином. Чим не претендент на автора? І всерйоз доводили, що дев’ятнадцятилітній  напівполовець Овлур створив «Слово». Або – хай автором буде теж юнак, князь Святослав Олегович, Ігорів  небіж.  І висувалася гіпотеза про  його  авторство, хоча контраргументи лежали на поверхні в тому  ж таки  «Слові».  Ясно, що  Святослав загинув у половецькому полоні.

Проф. Л.  Махновець пішов зовсім іншим шляхом. Він  у своїй  монографії пише: «Наперед я автора  не визначав. Наперед виробив лише  конкретний м е т о д  дослідження... Без  будь-якої заданості об’єктивно вивчав факти, документальні дані, аналізував  їх...»

І далі:  «“Слово” напресоване  величезною інформацією  – іменами, подіями, географічними назвами і т. д., такою, що вона просто вражає. Протягом майже двох  століть  сотні  людей  трудилися, щоб  усе це зрозуміти і прокоментувати. Автор, ясна  річ, бездоганно знав  усе, про  що  говорив. У творі  не виявлено жодної  авторської неточності будь-якого характеру. Кожному зрозуміло:  щоб  створити “Слово”, треба  було  насамперед володіти всією  інформацією, яка  закладена в ньому. Інакше “Слово” як таке  просто не  могло  з’явитися. Це  о с н о в о п о л о ж н а   а к с і о м а.  Вона й  лягла в  основу пошуку в  цій  розвідці особи (імені) автора твору».

Отже,  як  бачимо, учений обрав  суворий науковий шлях  пошуку.  Жодного домислу, жодної натяжки! Все має  бути підтверджено  і обґрунтовано фактами з літописів та інших  джерел!

Відправною точкою пошуку було обрано визнаний майже  всіма дослідниками постулат, що автором «Слова»  міг бути т і л ь к и к н я з ь, оскільки лише  князь мав  право, звертаючись до  інших князів, називати їх «братами», «братією». Саме  таким звертанням і починається поема: «А чи не ліпше було б нам, братіє...» «Ніхто інший – ні  боярин, ні  дружинник, ні  купець чи  монах, а тим більше смерд  – і помислити не  міг  назвати князів «братами».

А чи  міг  князь до  князя  звертатися словом «княже»? Бо  в «Слові»  є  таке  звертання: «Великий княже Всеволоде!» Л.Махновець передбачив і подібне запитання від опонентів і, переглянувши літописи,  переконався,  що   у  розмові поміж князями подібна форма звертання («княже») зафіксована в джерелах.

Отже,  автором «Слова»  був князь!

Але князів у часи  Ігоря Святославича було багато.  І всі вони були  «братами», Рюриковичами, бо їхнім  спільним предком був Рюрик. Котрий же з них?

Щоб вийти на  одного-єдиного претендента на  автора «Слова», учений визначив головні передумови авторства:

1) автор  повинен володіти всією  інформацією, нагромадженою  в «Слові»;

2) він  повинен мати  якийсь дуже близький стосунок до Ігоря  – дружній чи  родинний, – а  також і до  Святослава київського, бо інакше не  можна пояснити, чому  він  проявляє добрі почуття до них  обох,  особливо до Ігоря;

3) ці близькі стосунки потрібно підтвердити документально, і насамперед у 1185 році;

4)  кандидат у автори повинен бути  сучасником подій, змальованих у «Слові», але не дряхлим і не дуже молодим.

Треба   визнати,  що   жоден   дослідник  не   йшов  подібним шляхом.

Визначивши  всі   ці  передумови,  а  також  ряд   дрібніших, Л. Махновець склав  родовідну таблицю всіх князів Рюриковичів. Відкинувши померлих до 1185 року і тих, що народилися пізніше, він  вийшов на  доволі вузьке коло   князів – сучасників Ігоря. Потім із цього  кола виключив малолітніх та дряхлих, а також  тих, котрі  в силу  географічної віддаленості, як  князі полоцькі, володимиро-суздальські чи  рязанські, не  мали  ніякого відношення до походу  сіверських князів. Були  й деякі  інші  мотиви, що  дозволили скоротити список.

Із тих, що  залишилися, потрібно було  вибрати одного, який:

1) був другом  чи родичем Ігоря;

2) одночасно був другом  чи  родичем Святослава київського;

3) знав подробиці підготовки до походу,  перебіг  битви  та втечі Ігоря;

4)  і,  звичайно ж,  володів усією   інформацією, закладеною в «Слові».

Перебравши всіх князів, що залишилися в списку, Л.Махновець  зупинився на  одному імені  – імені  князя Володимира Галицького.

Володимир Галицький!

Доволі відоме  ім’я! І ще  відоміша складна доля  цього  князя! Чому  ж  ніхто  із  дослідників за  двісті  років  пошуків автора «Слова»  не запропонував його  кандидатуру?

Л.Махновець пояснює це  тим,  що  літописи часто  писалися та переписувалися тенденційно – одних  вихваляли незаслужено, а інших  гудили  незаслужено. Щось подібне трапилося і з Володимиром Ярославичем. Недруги, особливо з галицького боярства, постаралися змалювати його образ  у літописах чорними фарбами, він і п’яниця, і гульвіса, і з батьком сварився, і чужу жінку  відбив від живого чоловіка. Через  багато  століть  ці несправедливі характеристики по волі лібретиста В. Стасова, який повірив їм, перекочували в  чудову  оперу  О.П. Бородіна «Князь Ігор»  і,  безперечно, негативно подіяли на дослідників «Слова».

Яким же був насправді Володимир Галицький? Давайте коротенько познайомимось з його життям, зокрема з тим періодом, що  нас  цікавить.

Володимир Галицький був сином галицького князя Ярослава Осмомисла, одного з героїв  «Слова». До  речі,  в жодному документі  того  часу,  окрім «Слова», ми  не  знайдемо прізвиська Осмомисл. Отже,  воно, мабуть, вживалося в  дуже  вузькому придворному колі  галичан, котрі  знали, що  князь володіє вісьмома мовами. Знав  це,  безперечно, і син  Володимир і увіковічив це батькове прізвисько в «Слові». Більше того,  давно  було помічено, що  характеристика Ярослава Осмомисла у «Слові»  така  широка і  детальна, як  ні в кого  іншого з князів. Чому  так?  Чи  не  тому, що  Володимир знав  батька краще, ніж  будь-кого іншого?

Матір’ю його  була  дочка великого князя  київського Юрія Довгорукого Ольга, напівгрекиня, бо її матір’ю була друга  жона Юрія  Довгорукого, візантійська принцеса із династії Комниних. Вихована в грецькому оточенні матері, Ольга, безумовно, знала грецьку мову.   Треба думати, що  її  первісток володів нею, як і чоловік Ярослав.

Окрім Володимира, в сім’ї було ще три дочки. Нас  особливо цікавить середульша (точне ім’я її невідоме, здогадно – Євфросинія) – знаменита Ярославна, жона  князя Ігоря. Таким чином, Ігор  був зятем  Володимира, а Володимир Ігорю  – шурином.

Доволі  близька рідня!

Вона  підтверджується записом у літопису восени 1184 року: «Володимир прийшов у Путивль до Ігоря, зятя».

Коли б не цей  запис, ми ніколи б не дізналися, що Ярославна  – дочка Ярослава Осмомисла і рідна   сестра Володимира, оскільки в  той  час  було  декілька князів, що  носили таке  ім’я і мали  дочок.

Чому  Володимир прийшов у Путивль, дізнаємося пізніше. Народився він  1151 року,  як  і Ігор  Святославич. Дитячі та юнацькі  роки його  минули у сприятливих умовах  для навчання. Він отримує блискучу домашню освіту:  вивчає мови, в  тім  числі  і класичні – грецьку та латинську, військову справу, історію рідної землі  та суміжних країн. Батько Ярослав, як і дід Володимир та прадід  Володар, були освіченими людьми, великими книжниками і зібрали багату  бібліотеку, якою користувався молодий княжич.

На п’ятнадцятому році батьки одружують його  з дочкою чернігівського князя Святослава, котрий згодом  стане  великим князем  київським, та  княгині Марії Васильківни – Болеславою. З невідомих причин Болеслава незабаром померла, але, оскільки Володимир ніколи вже  ні  з ким  не  вступив у законний шлюб, тесть  і теща  і далі  вважають його  своїм  зятем, хоча  він  не  був монахом і від коханої жінки-попаді пізніше мав двох синів  – Василька та Володимира.

Таким чином, був знайдений ключ  до загадки, яку досі ніхто з дослідників не міг розгадати, – чому автор одночасно проявляв доброзичливість до  обох  двоюрідних братів  – Ігоря та  Святослава, котрі  нерідко ворогували поміж собою. Він був зв’язаний з ними обома родинними зв’язками, а з Ігорем ще  й вдячністю за допомогу в скрутну хвилину, про  що  нижче.

Наступні роки життя  княжича Володимира ускладнилися сімейними сварками, що доходили до справжньої війни між батьком  та матір’ю.

Династичний шлюб  Ярослава Осмомисла з Ольгою  Юр’ївною не  приніс їм  ні  палкого кохання, ні  сімейного щастя. Ярослав закохався в красуню – бояришню Анастасію (Настаську), дочку галицького боярина Чагра, і прижив з нею  сина  Олега.  Особливої  гостроти набули ці  незгоди тоді,  коли  Ярослав привів Настаську  на  Гору,  на  т. з.  Золотий тік,  у княжі хороми, і об’явив Олега  своїм  спадкоємцем.

На  захист  матері  і своїх  законних прав  став  Володимир.

У критичний момент їм зі своїми однодумцями-боярами довелося тікати  і шукати притулку в інших  князів, що  сиділи на пограниччі з Польщею. Та  Ярослав пригрозив тим  князям всілякими карами, і вони  вирядили від себе  втікачів у Польщу, де була  замужем за  польським князем наймолодша дочка Ольги Юр’ївни.

Через  півроку надійшла до  них  звістка, що  галицькі бояри повстали. Настаську спалили посеред Галича на вогнищі, Чагрів перебили, Олега  вислали у віддалене місто, а  князя Ярослава примусили цілувати хрест,  що  мирно житиме з княгинею.

Мати  з сином повернулися. Та миру  не було: Ярослав наполягав, щоб  після  нього  наслідником став Олег.  Ольга  та Володимир  перечили цьому. І знову  довелося їм тікати  – на  цей  раз  у Білгород на  Ірпені, де  була  замужем старша дочка. Але  й  сюди долетіли батькові погрози – і втікачі шукають притулку в м. Торцьку на Росі, де князював наймолодший брат  матері  Михалко.  Торцьк і все  Поросся в той  час  були  населені половецькими племенами торків  та  чорних клобуків, що  служили київським князям. Тут Володимир познайомився з їхніми звичаями та мовою. От звідки половецький вплив на «Слово».

Однак після  погрозливих листів  Ярослава Михалко виряджає їх далі  – до  Святослава Всеволодовича, який саме  боровся за київський престол.

По  дорозі до  Києва вони переїздять річку  Стугну, відому Володимирові з літописів тим,  що  в ній  багато  десятиліть тому, тікаючи після поразки від  половців, втопився молодший брат Володимира Мономаха князь Ростислав.

Торф’янисті, порослі чорноліссям, переважно вільшаником, береги Стугни здалися Володимирові темними та непривітними. Пізніше, проголошуючи своє  «Слово», він  згадає  їх і протипоставить світлим та гостинним берегам Дінця, що «леліяв  на своїх хвилях»  іншого втікача від половців – князя Ігоря.

Поява Стугни в «Слові»  була  справжньою загадкою для  дослідників. Тепер, як  бачимо, нічого  загадкового в цьому  немає. Володимир читав  запис у літопису про  загибель Ростислава, сам бачив  ту річку,  в якій  молодий князь-юнак утопився, і застосував у «Слові»  антитезу, протипоставлення двох річок  – гостинної та негостинної для посилення враження у слухачів. При  цьому  Володимир не знав, що справжньою причиною загибелі Ростислава була  не  Стугна, а половецька стріла.  Про  це  дізналися лише в XX ст.  українські археологи, які,  відкривши саркофаг Ростислава  в Софії Київській, знайшли в його  черепі  наконечник тієї стріли, що  поранила Ростислава, коли  він  перепливав річку.

Так  саме  життя  та вимушені мандри Володимира Галицького  відкривають його  авторство, звичайно дякуючи геніальності вченого, котрий застосував новий метод  дослідження.

Між  Святославом Всеволодовичем та Ярославом Галицьким зав’язалася тривала переписка з приводу втікачів, внаслідок чого Ольга  Юр’ївна поїхала на  північ до брата  Всеволода, а син  Володимир змушений був повернутися до батька.

Однак до згоди  між ними не дійшло. Володимир утретє  тікає з Галича – на цей  раз  у Мінськ.

Ця втеча і поїздка Л. Махновця по слідах Володимира Галицького  розкрили ще  одну  таємницю «Слова». Йдеться про  те,  що полоцький князь – ворожбит Всеслав, прадід Марії  Васильківни, «скочив вовком до Немиги з Дудуток», де відбувалася люта міжусобна  битва  князів. Раніше помилково думали, що Дудутки  знаходяться під  Новгородом Великим. По  прямій – це  500  км!.. Л. Махновець, археолог, знайшов старе  городище Дудутки на околиці с. Дудичі  за 35 км  на південь від Мінська. Саме  з нього Всеслав помчав до р. Немиги, а не з-під  Новгорода!

Одержавши грізне  послання від  Ярослава Галицького, мінський князь поспішив спровадити небезпечного гостя   далі,  в Смоленськ, правда забезпечивши його  транспортом та припасами. Така  ж історія (скільки їх було!) повторилася і в Смоленську. І звідти  поїхав  князь-ізгой до дядька Всеволода в дальній Володимир, де  на  той  час  померла його  мати.  Тепер по-новому ми розуміємо слова  автора, звернуті до Ярослава Осмомисла: «Грози твої  по землях  течуть!».

Ось тут чекають нас ще два відкриття Л. Махновця, пов’язані зі  «Словом». По-перше,  ми  дізнаємося, що  навесні 1184  року у Володимирі трапилася пожежа, внаслідок якої   вигоріло все дерев’яне місто.  Мешканці розселилися по селах,  князь з двором перебрався в невеликий тісний Суздаль. А що  ж князь-галичанин? Він  відчув,  що  зайвий тут  у важку  хвилину. Залишалася одна  рідна  душа,  у котрої він  міг попросити притулку, – сестра Євфросинія,  Ярославна, як   звикли  звати її  у  Новгороді-Сіверському. І він  вирушає на  південь, хоча  і побоюється, що  не вживеться у запального славолюбця Ігоря.

Тоді,  восени 1184  року,  як  записав літописець, і «прийшов Володимир у Путивль до Ігоря, зятя».

Всупереч побоюванням, Ігор  прийняв шурина по-братньому і  дав  йому   «на  прокорм» Путивль, де  щойно став  князювати старший Ігорів  син  Володимир. Тут Володимир Ярославич прожив  безбідно майже три  роки, не  раз  зустрічався з сестрою та Ігорем, був  свідком підготовки сіверських князів до  походу  на половців. Ідучи  в похід,  Ігор  доручив йому  оборону Путивля, що був укріплений не  гірше  Новгорода-Сіверського, і залишив  тут Ярославну з дітьми. Отже,  стало  ясно, чому  Ярославна, дізнавшись  від  утікачів про  поразку війська, поранення Ігоря, полонення його  та  всіх  воїв,  плакала не  в  Новгороді-Сіверському, а в «Путивлі-граді, на валу».

А скільки було  роздумів і гіпотез, чому  княгиня Ярославна плакала в Путивлі, а не десь-інде, подалі  від Половецького степу! Та тому,  що  Путивль був добре  укріпленою фортецею, тут була чимала і добре  вишколена залога  та ополчення із навколишніх смердів.  На чолі цієї залоги  стояв  досвідчений тридцятичотирьохлітній  князь галицький, котрий, до  речі,  через  тиждень-другий успішно відбив  напад  хана Кзи  і врятував місто, сестру  Ярославну та її дітей.

І  тепер  місцевість, де  стояла фортеця, здається неприступною.  Це височенна гора над голубим Сеймом, зі стрімкоспадними  схилами та  високими валами, на  яких   колись здіймалися дубові заборола. З північного боку,  від материка, вона  відділялась глибоким ровом та міцною брамою. Ось  чому  хан  Кза  не  зумів узяти  цю  фортецю і полонити Ярославну з дітьми.

Так сміливе припущення про авторство Володимира Галицького  легко розв’язує чимало запитань та  загадок, що  ставило «Слово»  перед  дослідниками.

Або ще одно:  всі сходяться на тому, що «плач  Ярославни», це найпоетичніше місце «Слова», безперечно, не авторський домисел, а реальний факт. Виникає запитання: хто ж міг, сторонній, чужий, бути присутній на валу, коли  плакала Ярославна? Ніхто, крім  брата Володимира! Лише  він міг бути свідком великого горя  княгині, її найінтимніших переживань та  заклинань. Саме  він  міг  точно запам’ятати і передати всі її слова. Про  це свідчить епітет  «т р и с в і т л е   с о н ц е». Звідки цей  дивний, н е   н а ш  епітет?  По-українському ми сказали б – «пресвітле сонце», а тут раптом – «трисвітле».  Виявляється, поліглот Л. Махновець дослідив і довів, що в грецькій поетичній  мові   вживається саме   епітет «трисвітле». Отже, Ярославна таки знала  цю мову, бо вжила  його, а Володимир, без сумніву, теж знав, бо запам’ятав і вжив  у «Слові».

Так крок  за кроком накладаються життя  і знання Володимира Галицького на «Слово»  і пояснюють усі таємниці його.

У  липні 1185  року   до  Путивля після багатоденної втечі  з полону добирається князь Ігор,  стомлений і вдруге  поранений. На лісовій дорозі  напереріз коневі раптом вибіг кабан-сікач, кінь шарахнувся вбік  – і князь, упавши, пошкодив коліно. При  допомозі Овлура  він  дістався до Путивля.

І ось  він  у колі  сім’ї,  рідних  людей.  Можна уявити загальну радість  сіверян, а не тільки  родини. Повернувся з полону князь! Утекти  з полону – це вже героїчний вчинок. Але не тільки  цьому раділи  люди.  Князь – це  захист  від чужоземних ворогів, своєю сміливою втечею  він  зберіг  для  князівства 2000  гривень, майже 900  кг  срібла, за  які  Кончак  погоджувався відпустити його   з полону. Тому  й  звучить радісний благовіст-передзвін по  всій Сіверській землі.

Заліковуючи коліно, Ігор  багато  розповідає – і про  похід,  і про  битву,  і про  полон, і про  втечу...  А Володимир Галицький записує, записує... І вийшла з-під  його пера «П о в і с т ь  о  п о л к у  С в я т о с л а в и ч а  І г о р я,  в н у к а  О л е г о в а», що з часом стала  частиною Київського літопису...

До  такого висновку прийшов Л.Махновець, а  ще  раніш – Д. Лихачов.

Як  багато спільного  між  «Повістю» та  «Словом»!  Навіть у назві!

Після видужання Ігор  з сім’єю  та  шурином повертається в Новгород-Сіверський. Головне його  завдання – створити нову дружину. Люди  були,  а  вся  «многоцінна» зброя – у половців. Що  робити? Купити ні за що! Поневолі доводилося приборкати гординю і йти  на поклон до «братів».

На  початку серпня Святослав Всеволодович запросив Ігоря з сім’єю  та зятя  Володимира до себе в Київ  на князівський снем (з’їзд), приурочений  до  храмового свята Успіння Богородиці 15 серпня 1185 року.

В Києві було два храми  Успіння Богородиці – один, пишний, відомий на  всю  Русь, у Печерській лаврі, а другий, скромніший, князівський, а не купецький, як думали  раніш, – храм Богородиці Пирогощі, названий так на честь чудотворної ікони Богородиці Пирогощої (Баштової) на  Подолі. Цю  ікону  було  привезено на кошти князя Мстислава з Константинополя, де її було  придбано у маленькій церковці, що містилася у башті  (по-грецькому – Пирогоща) на міському валу. Вранці 15 серпня, на храмове  свято, Ігор поїхав з Гори  на  Поділ до  чудотворної ікони, щоб  помолитися перед  нею за сина, брата та все військо, що страждало в половецькому  полоні, а також  подякувати за свій  порятунок.

Того  ж  дня, 15  серпня 1185  року, в  золотоверхому теремі Святослава розпочався князівський снем.  Головне його  питання – як захиститися від половців та як допомогти Ігорю  озброїти нову  дружину.

Чи  виступав на  снемі  Ігор?  Невідомо. Можливо, виступав. Але тепер  ми точно  знаємо, що виступав Володимир Галицький, бо його  яскрава політична, патріотична та високохудожня промова  – «Слово о  полку  Ігоревім» – дійшла до  нас  через  віки і тривожить, хвилює серця далеких нащадків.

Чому  ж так  палко виступав він?

Майже протягом року  перед  цим  майбутній автор  «Слова» жив  у Новгород-Сіверській землі,  на  гостинних хлібах  Ігоря та Ярославни, полюбив їх усім серцем, був щиро вдячний їм за цю гостинність, він захищав Путивль і написав там повість про  Ігоря.  Чим  іще і як міг князь-ізгой віддячити за добро  своїм  благодійникам?

Тож у важку  для Ігоря  хвилину, коли  потрібно було розповісти  князям, їхнім  жонам та чадам  про  нещасливий похід  на  половців, йому  на  підмогу поспішив Володимир і, притягуючи історичні паралелі, натискуючи на  емоції слухачів, так  яскраво змалював і похід,  і битву,  і втечу,  що  у них  не вистачило б духу вимовити слова   осуду  в  адресу  буйного Святославича за  його необдуманий сепаратний похід.

Промовлялося «Слово», швидше всього, експромтом. В усякім  разі  заключна частина – напевне, бо про  це свідчить зображення в  поемі  поїздки Ігоря до  Богородиці Пирогощої вранці того ж дня. Коли вже там було обдумувати цей епізод?  Не виключено,  однак, що вся промова була обдумана попередньо ще в Путивлі  та Новгороді-Сіверському.

Чи були у князя Володимира під час виступу записи? Про  це ми  ніколи не  дізнаємось. А от  що  гуслі,  мабуть, були,  про  це можна гадати  з достатньою ймовірністю. Про  це свідчать однотипні пісенні закінчення багатьох  розділів, що так і просять музичного супроводу, – наприклад: «Никне трава  жалощами, а дерево  з тугою  до землі  наклонилося».

Отож  може  бути три варіанти: 1) у Володимира був попередньо  написаний текст;  2) на прохання слухачів, яким сподобалося  «Слово», він  сам  пізніше записав його;  3) не  виключено, що його  записав Святославів писець (секретар). В усякім разі  ясно одно:  «Слово»  не могло  дійти  до нас,  існуючи в одному примірнику. Воно, безперечно, копіювалося, переписувалось багато разів  і тому  один  із  таких  списків зберігся у бібліотеці СпасоЯрославського монастиря, що  щасливо уникнув пожежі та розгрому.

Ще  майже два  роки після цього снему Володимир жив  у Ігоря і повернувся в Галич  лише  незадовго до смерті  батька Ярослава  Осмомисла (1 жовтня 1187 року), а ще  пізніше при  допомозі  бояр  став  галицьким князем.

Як бачимо, цей тридцятичотирьохлітній князь відповідає всім передумовам, висунутим Л. Махновцем до претендентів на автора  «Слова». Він  був  у розквіті фізичних та  духовних сил,  мав ґрунтовну для  того  часу  освіту, багато читав   і писав, об’їздив майже всю  країну, був особисто знайомий з усіма  князями, що згадуються в  «Слові», і,  найголовніше, був  родичем і другомоднолітком Ігоря  та зятем  київського князя Святослава. Він один з-поміж усіх тогочасних князів володів усією  інформацією, закладеною в «Слові», бо мав високу освіту та багато  мандрував по рідній  країні.

Окремо слід сказати про мову «Слова», адже мова  краще, ніж будь-що інше, може  охарактеризувати автора, вказати на  його походження.

«Слово»  написане старою українською літературною мовою, пересипаною галицизмами: вазнь  (щастя), див (той, хто дивиться,  вивідує, тобто  – дозорець), близ, комонь, кус,  трепати, соловій, червений, господин, хоругва, мі  (мені) та  інші. Жоден киянин або сіверянин не вживав би цих слів. Їх звичайно й природно вжив  Володимир Ярославич, котрий на снемі  був єдиним галичанином.

Звичайно, тюркські лексеми, що  знаходяться в «Слові», міг ужити будь-який князь,  бо  дуже  тісними – більше ворожими  – були  стосунки нашого народу з  половцями. Вжив   їх  і Володимир, бо  спілкувався з  торками та  чорними клобуками у Торцьку.

Про  грецькі мовні впливи ми  говорили. Вони  цілком природні  і зрозумілі в устах людини, котра  знала грецьку мову.

Залишається одне невияснене питання: звідки  автор  знав про «готських красних дів» та «время Бусове»?

Германське плем’я готів  жило  на  берегах  Балтійського моря побіля гирла   Вісли. В  кінці II ст.  н.  е.  воно зайняло північні береги  Чорного моря  й Крим, часто  воювало з антами, предками українців. Король Вінітар, перемігши князя антів  Буса  чи Божа, звелів  розп’ясти його  разом  із сімдесятьма боярами на  хрестах. Пізніше готів  погромили гунни, і вони розсіялися по  Європі. Лише  частина їх залишилася в гірському Криму і під зверхністю половців дожила до часів  «Слова». «Красні готські діви»  раділи з перемоги половців, оспівували перемогу Вінітара над  Бусом (Божем).

Звідки автор  знав  про  Буса  (Божа) та готів?  В VІ ст. н. е. гот Йордан змалював ці події  у своїй  «Історії  готів»,  написаній латинською мовою. Безперечно, ця  книжка була в бібліотеці Ярослава   Осмомисла, і  її  в  оригіналі читав молодий Володимир Ярославич. А це означає, що він знав  латинь, бо перекладів її на жодну  мову  тоді ще не існувало.