Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 36 страниц)

Після втечі  ковуїв половці швидко розітнули руське військо  навпіл. Всеволода, оточивши, тиснули до великого озера,  маючи надію добити його  там.  А Володимира, Святослава  і  Рагуїла,  воїни  яких  зовсім  знемогли  від   спеки, спраги та втоми, почали припирати до крутих  берегів Каяли. Біля озера гинули під  шаблями оточені ковуї. Недалеко ж вони втекли! Дві чи три сотні кинулися вплав, сподіваючись досягти протилежного берега, та  стомлені, ледь  живі  коні, напившись без  міри  води, швидко потонули, затягуючи за собою на  дно  і вершників.

– Боже, що  робиться! – прошепотів Ігор. – Усе пропало! Все  загинуло!

Половці справді обсіли русичів, мов  сарана, і розстрілювали з  луків. Вої  падали,  устилали землю трупом. Ті,  що прорвалися до Каяли, з високих круч  бачили внизу воду,  та напитися не  могли – річка в’юнилася в глибокій ущелині. Окремих сміливців, які  спускалися вниз, вражали стріли кочовиків, що  стояли на  протилежному боці.

До  обідні з  цими полками було  покінчено. Полонених половці в’язали, важкопоранених добивали, а з мертвих здирали  зброю, одяг, взуття.

Тримався ще  Всеволод зі своїми трубчівцями та курянами.  Ігореві добре  було  видно, як  він  прорубався крізь половецький заслін до Каяли, перейшов її, кинувся до озера, що голубіло вдалині, і там,  ідучи  понад берегом, відбивався від ворога. Частина його   воїв  пустилася, як  і  ковуї, вплав до того  берега, та вони не  допливли й до середини – потопилися у ньому разом з кіньми.

Довго виблискував проти сонця Всеволодів шолом. Ігор бачив, з якою запеклістю відбивався його  єдиний улюблений брат  від степовиків, як  він  шаленів у бою, рубаючи ворогів своїм важким двосічним мечем, як  танула горстка його  відчайдушних витязів, і з жахом зрозумів, що  й Всеволода не мине зла  доля.

Ось  переламався в його  руці меч.  Хтось  подав йому  списа,  і молодий князь прохромив ним груди  нападникові, що заніс над  його  головою шаблю...

– Брате мій,  хоробрий буй-туре Всеволоде! – вигукнув Ігор. – Прости мене, що  завів тебе  сюди на  погибель... Боже, дай мені  смерті, щоб  не бачити, як упаде  мій  брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грішник! Тепер споминаю я гріхи свої перед  Господом Богом моїм, – як багато  убивств заподіяв я і крові пролив у землі  християнській! Це  ж я не пощадив християн, взявши на  щит  город  Глібів  біля  Переяслава! Тоді   немало завдав я  горя, розлучаючи батьків з дітьми своїми, брата  з братом, друга  з другом, жінок з чоловіками, дочок з  матерями,  подруг з  подругами своїми! І все  тоді  полоном і горем було  покрито! Живі мертвим заздрили, а мертві радувалися, що  у вогні, як  святі  мученики, спокус життєвих позбулися! Старих повбивали, юнакам же люті,  без жалю, рани завдавали, мужів  сікли, жінок оскверняли!  І те все зробив я!.. Не  пристало мені  тепер жити!.. І се нині виджу  кару  від Господа Бога  мого!..  Де нині улюблений брат  мій?  Де  нині брата  мого  син? Де  чадо  моє? Де  бояри думаючі? Де  мужі  хоробрі? Де  полк мій?   Де  коні і  зброя многоцінна?..  Чи   не   через  усе   те  віддав Господь мене, зв’язаного, в  руки поганинам? Се  воздав мені господь за беззаконня моє  і за  злість мою!  І впали сьогодні гріхи  мої на  голову мою!..

Він  ударив себе  здоровою рукою в  груди   і,  щоб   ніхто не  помітив сліз  в  його   очах,   опустив голову. А  коли підняв,  то  вже   не   видно  було   ні  брата   Всеволода,  ні  його славних витязів, ні  черлених щитів, ні  барвистих руських стягів...

Затих над  Половецьким полем гомін бою, що  тривав без перерви суботу, ніч  на  неділю і  неділю до  півдня. Затих брязкіт мечів, і гуркіт  щитів, і тріск списів, і тупіт  кінських копит. Чулися тільки радісні вигуки переможців, стогони вмираючих сіверян та  каркання воронів, що  зліталися на покорм.

– Навіщо я  залишився  жити? – прошепотів Ігор. – Чому   мене не  вразила гостра шабля чи  половецька стріла?..

Під’їхав з ханами Кончак. Сидів на  коні прямо, гордовито. У чорних блискучих очах неприхована радість. Радість перемоги!

– От ми  й зустрілися, Ігорю!  І я не  заздрю тобі! – сказав  бундючно. – Ти  хотів  завоювати Половецький  степ, а став  невільником, рабом простого кочівника Чилбука! Ойбой!..  Що  тепер скажеш?

Ігор  мовчав. Очі  його  погасли, щоки поблідли.

Кончак повернувся до ханів.

– А хто полонив князя Всеволода?

– Роман Кзич, син  хана  Кзи, великий хане, – відповів хтось.

– А князя Володимира?

– Копті з роду  Улашевичів!

– А Святослава Ольговича?

– Єлдечюк з роду  Бурчевичів!

– Отже, всі  князі в наших руках!  Що  ж будемо робити з ними, хани? Скараємо смертю, продамо в неволю чи  визначимо викуп?

– Викуп! Викуп! – закричали хани. – Та  такий, щоб Русь  застогнала! Щоб князі запродали не тільки табуни свої, не тільки поля й ліси  свої, не тільки смердів і холопів своїх, а й дітей  та жон  своїх!

– Ти  чуєш, Ігорю? – знову повернувся до  новгородсіверського князя Кончак. – Ми  даруємо тобі,  і всім  князям, і воєводам, і твоїм дружинникам, і воям життя!  Але за життя треба  платити!

Ігор  підняв голову.

– Скільки? Передусім – за воїв!

– За  воїв?  Тут просто: у вас,  на  Русі,  багато наших людей,  у нас  – ваших. Тож  обміняємо воя  за воя!..

– А за бояр, воєвод?

– По  сто  та по  двісті  гривень – хто чого  коштує!

– А за князів?

– По  тисячу гривень!

– А за мене? Кончак завагався.

– Дві  тисячі гривень! – вигукнув хан  Кза.

– Дві  тисячі!  Дві  тисячі!  – підтримали його  інші  хани. Ігор  скривив у гіркій усмішці рота.

– Все  моє  князівство не  нашкребе стільки!

– Нашкребе! Дістане! Або  згинеш у неволі! Як  хан  Коб’як  у Києві! – зі злістю кинув Кза.

– Мене взяв  у полон ваш  муж  по  імені Чилбук. Що  ж він  скаже? Якого він  викупу хоче?  – спитав Ігор.

– Чилбукові буде за це винагорода, а в полоні ти у мене, Ігорю!  – пояснив Кончак.

Бачачи, що  його  здобич вислизає з рук,  Чилбук випхався  з натовпу наперед, слізно заблагав:

– Але ж,  великий хане... Великий хане... Справді... Кончак перебив його.

– Я беру князя Ігоря на поруки, Чилбуку! Він поранений і  потребує лікування та  догляду, якого ти  не  можеш йому дати.  А князь, як бачиш, коштує дорого!  Він житиме у мене, бо належить не  одному тобі,  а всьому племені половецькому! А навзамін одержиш удвічі  більше, ніж  одержить нині перший-ліпший наш  воїн!  Тсе! Тсе!

Чилбук скривився,  скрушно похитав головою, поцмокав   язиком  і  відійшов  убік.   Не   сперечатися  ж  із  самим Кончаком!

Кончак дав знак, і хани  почали роз’їжджатися. Кожен зі здобиччю потягнув у свої  стійбища, до своїх  веж.

6

Додому, на  Тор, Кончак повертався переобтяжений полоном і здобиччю. Ігореві дозволив узяти з собою кого  побажає і приставив до  нього сторожу. Князь побажав, щоб біля  нього були  Славута, Янь  і Ждан.

Сонце схилялося до  заходу. Курява, що  протягом  двох днів  висіла над  степом, вляглася, розсіялася, і зорові вершників відкрилося видовище.

Скільки сягав  погляд, у столоченому бур’яні лежали, мов снопи, вбиті  і вмираючі. Поміж ними бродили поодинокі степовики, підбираючи те,  що  ще  залишалося і  мало хоч яку-небудь вартість.

– Боже, Боже! Тут  цілий полк!   Дві  або  три  тисячі! – з болем вигукнув Ігор. – Погляньте, які  витязі!  Які  сміливці! Це  ж я завів  вас  сюди  на  загибель, браття мої!

Ось,  розкинувши руки, зі стрілою в грудях  лежить і дивиться розплющеними очима в голубе  небо  безвусий юнак. Лице біле,  кучері русяві, а темні брови навіки застигли на мертвому чолі.

Красень!

Чий же  то син? Чиє материнське серце обіллється кров’ю  в  далекій Сіверській землі, коли туди  прийде звістка про  нечуване побоїще? І старий батько заціпеніє від  горя, і  кохана дівчина затужить-заголосить над  блакитним Сеймом  чи  над  чарівницею Десною, і сестриці заквилять, мов чаєнята, на  порозі  рідної хатини! Але  ти,  витязю, вже  не почуєш їх...

А ось,  либонь, смерд – плоскінна сорочка, постоли на ногах, борода скуйовджена... Розкинув руки, лежить у бур’яні спокійно, мов  живий. І коли б  не  стріла в  грудях, можна було б подумати, що приліг спочити після важкої цілоденної праці біля  рала...

Хто  ти?  Звідки? Щось знайоме ввижається в  обличчі твоєму!

Ждан торкнув князя за руку.

– Це ж коваль Будило, княже! Пам’ятаєш? Заступив тебе собою!

Ігор  збентежився. Як не пам’ятати! Коваль Будило з Путивська! Язичник! Поклонявся своїм предковічним прабатьківським богам – Дажбогу, Перуну, Велесу, поклонявся нивам і лісам, рікам і озерам, дубам  і березам! І за це  сидів на цепу  у князівській темниці! А нині віддав  за князя життя своє!

І перед ним ти  винен! І перед ним ти  в  неоплаченому боргу!

Ігор  їхав мовчки. Стогони, що  долітали з усіх боків, гнітили його, розривали серце. Він  ладен був  затулити вуха  й очі,  щоб  нічого не  чути  й не  бачити.

Нараз Ждан кинувся вбік,  скочив з коня. Тужливий крик вирвався з його  грудей:

– Брате! Братику Йване!

Від  того  крику всі  зупинилися.  Кончак  зупинився  теж. Іван  лежав горілиць і  був  ще   живий. В  його  животі стриміла стріла, а поряд з ним темніла вузенька стрічка закипілої крові.

Почувши крик, він  розплющив очі,  ворухнувся. Довго дивився на Ждана, мовби не впізнавав, потім перевів погляд на  князя, на  половців, на  Кончака. Нарешті розціпив сухі, вкриті смертельною смагою вуста, тихо  промовив:

– Ждане, ти?  Я  так  тебе  кликав, брате   мій!  І ти  прийшов!

– Я тут,  Іванку! Я допоможу тобі! Я зараз... Іван заперечливо похитав головою.

– Мені вже   ніхто не  допоможе... Хіба   не  бачиш? – і поглядом показав на  стрілу.  – Не  в ногу,  не в руку,  навіть не  в  груди, а в  живіт, – а це  завжди смерть... Послухай... Якщо ти  повернешся додому...

– Я в полоні...

– З  полону повертаються... Тож  якщо повернешся додому,  доглянь моїх сиріток... Допомагай їм, поки виростуть... І матері... Матері не  кидай...

– Усе  зроблю, як  кажеш!

– От  і добре... А тепер ще  одне  прохання... Уволь  мою волю  – добий мене!.. Щоб не  мучився... Добий!..

– Ну  що  ти,  Йване! Як  можна!

Іван з великим зусиллям простогнав.

– Молю тебе  – добий!.. Візьми що-небудь...  Уламок списа абощо – і добий!

Ждан затулив обличчя руками, схилився коневі до гриви і голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав  цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на  пораненого,  і той  одним ударом шаблі позбавив його  нелюдських мук...

Шлях їхній   лежав на  Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де  загинули ковуї  і де  до  останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як і поле, були  завалені вбитими і пораненими. На  них  з огидно-радісним карканням уже спускалося вороння. Чим далі  вони від’їздили від Каяли,  тим  більше серед  кочівників проявлялася радість перемоги. Назустріч воїнам, що  поверталися з кочовища зі здобиччю, поспішали всі,  хто  міг  ходити. Лунали співи, гули бубни. Половецькі дівчата радісно зустрічали переможцівбатирів, приймали від  них  подарунки – золоті та  срібні хрестики, персні, фібули-застібки, гривні. Радість і веселість переповнювала серця кочівників.

А  на  серці у  Ігоря та  його супутників було  нелегко...

«Пересів ти, княже, із золотого сідла в сідло  поганина-кочівника, у сідло  рабське!» – думав  Ігор, з болем і тугою  озираючись на  безкраїй Половецький степ, де  полягло його військо.

На  Торі, біля  броду, Кончак під’їхав до Ігоря.

– Княже, ради  нашої колишньої дружби, ради  тих двох тисяч гривень, які ти рано  чи пізно внесеш як викуп за свою свободу, я  не  закую тебе  в  залізні пута  і не  кину до  ями. Я відведу  тобі простору юрту,  де ти житимеш зі своїми людьми,  з якими побажаєш. Тобі слугуватимуть двадцять джигітів з ханських та байських родин, вони ж і охоронятимуть тебе від  розбійників-татів, якими повниться степ. Ти  зможеш вільно їздити по кочовищу, полювати, розважатися, джигіти завжди будуть  до твоїх  послуг...

– Дякую, хане.  Ти  добрий, – відповів Ігор.

– Я не втрачаю надії  породичатися з тобою, Ігорю. Адже ми  свати, і діти  наші підросли. Твій  син  – витязь, а  моя донька – на  виданні.

– Майбутнє покаже, – байдужно відповів на  це  Ігор.

– Так, майбутнє покаже, – погодився Кончак і підвів очі.  – Чого ще  бажаєш, княже? Кажи! Вволю!

Ігор  пильно подивився на  хана.  Чого він  заграє з ним? Які  його  потаємні наміри?

А вголос сказав:

– Якщо живий мій  тисяцький Рагуїл, то  пришли його до мене, хане.  І священика б мені...

– Ну,  попів та  дяків ваших у нас  хоч  відбавляй! Якого захочеш, такого і пришлю...

– Я не хочу,  щоб  це був раб... Я хочу,  щоб  був зі святою службою!

– І таких  є достатньо! Серед половців уже багато хрещених.  Особливо коли мати  – русинка... Мій  син  Юрій теж похрещений... Отже, піп  тобі  буде!..  Навіть з Русі  привеземо... З города Дінця... Ще  що?

– Більше нічого.

– Ну,  тоді  прощавай... Сторожа допровадить тебе  куди слід,  а я – до свого народу!  Перемога ж! Та ще  яка!

І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через  річку  на  той  берег.

А там,  серед  темних гостроверхих веж,  кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут,  то там  спалахували й радісно дзвеніли тягучі половецькі пісні... Половці урочисто відзначали перемогу над  Ігорем.

7

Ігор  думав, що  з  від’їздом Кончака його  душевні муки стишаться. Він  пірне у темне нутро  половецької юрти, впаде  на  шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному  сні.

Та він  помилився.

Як  тільки перебралися на  той  бік  Тору, кожному бранцеві  половці накинули на  шию аркан і,  хоча  й  не  змусили злазити з коней, у такому ганебному стані  потягли через  усе стійбище – напоказ людям.

Попереду тягнули Ігоря.

Краще б йому  було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке  приниження! Кругом нього і його  супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали  до  них  руки,  вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось  кричали, посилали вслід  прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на  них  гарячий присок і бігли  попереду, показуючи язики.

Ігор  нахилив голову, зіщулився і ні на  кого  не  підводив очей. А звідусіль летіло:

– Кинязь  Ігор!   Кинязь  Ігор!   У-лю-лю-лю!   У-люлю-лю!

Раптом все  завмерло, мов  обірвалося. Настала мертва тиша.

Ігор  підвів голову і на  узвишші побачив Кончака, що  в своєму бойовому обладунку, так,  як  прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над  іншими ханами та  баями, на  своєму гарячому коні. Десниця його була  піднята вгору. То  вона, видно, раптово обірвала те страхітливе ревище, що  можливе тільки в розлютованій орді.

– Зніміть з  них  аркани! – наказав Кончак. – У  бою князь Ігор  був нашим ворогом, противником, а нині він мій гість!  І хай  ніхто  не  посміє ображати його  ні  словом, ні  ділом!

Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу  аж до Тору, де на  високому березі, у затінку верб  та  тополь, темніла одинока юрта. Бранці зрозуміли, що  то їхнє  житло і їх зараз допровадять туди.

Ігор  був такий приголомшений, що  навіть не  міг уторопати, чи  все,  що  скоїлося з ними щойно, було  заздалегідь придумане Кончаком,  щоб принизити його ще  раз, дати відчути йому  ганебність рабського становища, а потім показати себе  з найкращого боку, чи  хан  нічого не  знав  і все те зробила на  свій  розсуд сторожа. Чи  так,  чи  інак, а принизили його  достатньо – довіку пам’ятатиме!

Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб  рушати, та  Кончак незворушно, мов  закам’янілий, сидів   на коні і пильно дивився на  Ігоря та його  супутників. Про що він  думав?   Що   ховалося під  його  нахмуреним чолом? Які нові  заміри виношував він?

Ігореві же хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що  невідривно стежили за ним, обмацували його  доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він  не  витримав і торкнув острогами коня.

Та  Воронець не  встиг зробити й  кількох кроків, як  у напруженій тиші  несподівано пролунало два  голоси. Спочатку  жіночий:

– Ждане! Братику! Ти? І тут же чоловічий:

– Вуйку  Славуто! Це  я! Самуїл! Ігор  оглянувся.

З натовпу пробиралося двоє:  з одного боку  – гарно вдягнута  молодиця, з  виду  русинка, а  з  другого – рудочубий кремезний  муж, русич, що  і  одягом, і  статурою своєю,  і кольором чуба  та  бороди відрізнявся серед   чорноголових, переважно тонкостанних половців.

Жінка припала до Жданового коліна, заридала.

– Жданчику, братику мій! Невже це ти?  Як  же?  Звідки?

– Я,  Настуню, я! – вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.

– А як  же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що  з ними?

Ждан спохмурнів.

– Одна мати  дома  залишилася... Та Йванова жона Варя з  двома дітками... А  більше нікого з  нашого роду  немає. Менші ще  тоді,  коли тебе  забрали, погинули, батько торік помер, а  Йвана  сьогодні не  стало... На   Каялі... Стрілою в живіт...

Настя заридала ще  дужче, забилася в  невтішному горі.

– А-а-а... – квилила вона.

Тим  часом між Самуїлом і Славутою відбулася інша розмова.

Потиснувши бояринові обидві руки, Самуїл спитав:

– Вуйку, як  ти  опинився тут?  От  не  сподівався на  таку зустріч!

– Про  це  потім, – коротко  відповів Славута. – Скажи   ліпше,  що   в   тебе?   Чому  не   повертаєшся  додому? Вже   час!

Самуїл понизив голос:

– Вуйку, я  ще  тиждень тому   мав  виїхати з  орди, але Кончак  затримав. Зібрав зі  всього степу військо... Мені здається, що  він  якось пронюхав про  намір князя Святослава   йти  цього літа  на  Дон   і  приготувався, щоб  зустріти його... Ну,  а князь Ігор, не відаючи про  те, тут якраз і нагодився... І потрапив йому  в руки, як  кур  в ощип!.. Та  тепер не  об тім  мова. Я думаю  – як  визволити  тебе!

– За  мене назначено високий викуп – п’ятдесят гривень.

– Ого! Ну,  та в мене є трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана?

– Він княжий конюший. Навряд чи Ігор  відпустить його зараз від себе...

В цю  хвилину Кончак подав сторожам знак, і вони рушили.

– Я знайду тебе,  вуйку, – шепнув Самуїл, потискуючи Славуті руку.

Він кивнув Жданові, що саме  виривався з обіймів сестри, і пірнув у натовп.

Ігоря сторожа допровадила на  берег  Тору.  В  юрті  було напівтемно і прохолодно. Посередині, на  килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Ігор  не їв нічого – випив дві чашки кумису і відразу, не проронивши  ні слова, ліг у куток.

Сон не йшов. Боліла рука.  Боліла душа.  Перед заплющеними очима, мов  покара, стояло широке поле, всіяне тілами  загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав  невгаваючий шум  бою  – крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней... Боже, Боже, яке  нещастя!

Він  довго  стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки – і все  ніяк не  міг  заснути. І тільки десь  опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих  гавкіт собак, він  поринув у забуття...

Славута, Ждан і Янь  поснули теж.

Прокинулися від  того,  що  хтось  досить голосно сперечався зі сторожею. Янь  відкинув полог, виглянув надвір.

Сонце вже   стояло високо –  добиралося до  полудня. З кочовища долітали вигуки, співи – там  відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.

Перед юртою двоє  сторожів – а це вже  були  не підстаркуваті  воїни, а молоденькі джигіти, судячи по  одягу  і зброї, з багатих родин – сперечалися з  Настею. Ханша стояла рум’яна, гарна, розгнівана, з кошиком в руках.  Перед нею молодики схрестили списи й не  пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.

– Та пропустіть же, іродові душі! Там  мій брат! – гарячкувала Настя і напирала грудьми на  списи.

Джигіти вертіли головами.

– Не  велено!

– Хто не  велів?  Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він  вас,  молокососів...

Тут  вона побачила Яня  і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів  з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи  білі,  блискучі, мов  перламутр, зуби.  Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.

Вона таки була  гарна, ця  Настя-ханша! Її  слов’янська врода, одягнута в барвистий східний одяг,  була така  яскрава, вражаюча, що  Янь  на  якусь мить  позбувся мови.

Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому  крізь  сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того  було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він  тоді  ледве тримався в сідлі... А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову  відчув у  своєму тілі  нестримну жагу  життя. Знову сяє сонце,  співають птахи, лунко б’ється в  грудях  серце... Ні, він  був  не  з тих,  хто  довго  сумує, хто  живе  спомином про вчорашній день, коли є день  нинішній, що несе  нові  радощі і свіжі  відчуття!

– Хто  ти?  Дівчино! – нарешті спромігся він  на  мову. Настя потягнулася до нього, мов  квітка до сонця.

– Я Жданова сестра  – Настя... Жона хана Туглія... Власне,  полонянка... А ти хто?

– А я – Янь... Тобто – Іван, син  новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, якщо чувала...

Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате  вбрання бранця і думаючи, що  це сам  князь Ігор, розступилися, даючи дорогу  Насті.

Янь  узяв  її за руку,  повів до юрти.

– Дякую, Яню, – шепнула Настя. – А то ці цербери...

– Коли б  мені  крила, то  я  соколом злинув би  в  небо і  вирвав тебе  з  пазурів цих  степових стерв’ятників,  красуне!   –   запально  вигукнув  Янь.  –   Хіба    твоє  місце тут?

– Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! – не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку.  – Від цих  полинів, від  цих  табунів, від  гірких димів, від  свого старого осоружного хана-мужа! На  край світу!

У них,  видно, були однакові серця, однакові душі – палкі,  вразливі, безпосередні, влюбливі, і досить їм було  обмінятися поглядами, доторкнутися одне  до  одного пальцями рук,  як  від  цих  поглядів і дотиків, як  від  удару  кресала об кремінь, раптово спалахнув вогонь.

– Ждане, сестра  прийшла! – гукнув  у юрту Янь і шепнув Насті: – Ти  приходитимеш до нас?  Приходь!..

– Не   часто...  Але   якщо ти   зможеш,  то  прийдеш  до мене...

– А хан?

– Хан  Туглій натякав, що  скоро піде  в похід...

– У похід?  Куди?

– А куди  ходять половці? Звісно, на  Русь... Кляті! Вийшов Ждан. Зрадів сестрі – обняв, поцілував.

– Дякую, що  прийшла.

– Принесла вам  ласощів, бо хтозна, чи нагодують тут.– І всунула Жданові в руки  кошика.

– З голоду  не  помремо. Кумис і м’ясо дають.

Він  одніс кошика в юрту  і зразу  ж повернувся, щоб  розпитати сестрицю про  її життя, та  Настя раптом метнулася тікати.

– Кончак! – показала вона в бік  половецького селища і шаснула в кущі, що  густо  кучерявилися по  березі.

З  юрти   вийшли Ігор   та  Славута, примружилися проти сонця.

До них  наближався загін  вершників. Попереду на гнідому огирі  горбатився Кончак. Від його  могутньої статури віяло нестримною дикою силою і хижістю. Він чимось скидався   на   степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподібний, злегка приплюснутий при   кінці ніс,   чіпкі руки...

Сторожі-джигіти завмерли перед ним у  шанобливому поклоні.

Не  злазячи з коня, Кончак привітався:

– Здоровий будь,  княже! Привіз я тобі твого  тисяцького, як  ти  просив, – ось  він!  – і показав на  Рагуїла. Той  зліз  з коня, вклонився князеві, а Кончак повів далі:  – А забираю боярина Славуту, якого викупив його племінник Самуїл, київський купець і мій  приятель. Вони сьогодні ж, негайно від’їжджають додому... Гадаю, що  це добра  нагода для  тебе, княже, сповістити кого  слід,  щоб  готували викуп... За тебе – дві тисячі гривень, за князів – по тисячі, за думних бояр  – по  двісті, за воєвод – по  сто,  а дружинників і простих воїв обміняємо на наших бранців, яких  на Русі також достатньо... Чим швидше прибуде викуп, тим  раніше поїдеш до  своєї Ярославни, княже... Що  хочеш передати додому, кажи, бо я  поспішаю і  Славуту зараз  візьму з  собою.  Самуїл уже зібрався в дорогу...

Ігор  обняв боярина, заглянув в очі:

– Учителю, я  каюся, що  не  послухався тебе,   –  промовив глухо,   з  болем. – Але  є  каяття, та  нема вороття!.. У  тому,  що   трапилося,  один  я  винен  –  і  більше  ніхто! Так   і  на   Русі   скажи  –  один  я!..  Єдиним  виправданням для   мене  є  те,  що   бився  на  полі   бою,  скільки  сил   мав! Усі  князі,  бояри, воєводи і  вої  билися ще  краще. Звідси скачи прямо в Путивль до  княгині Євфросинії – розповіси,  як  усе  було... Ну,  сам  знаєш... Скажи, хай  відправить заупокійну молитву за  убієнних, а молебень – за  живих... Знаю, що  такого викупу, який хочуть  хани, не  тільки моє князівство, а й  Чернігівське не  назбирає. Тож  хай  просить батька,  князя  Ярослава  Галицького та  Святослава  Київського...  Хоча   на   Святослава  надія  мала   –  не   друг   він мені, не  друг...

– Як  і ти йому, Ігорю, – тихо  вставив Славута.

– Мабуть, що  так,  – погодився князь. – Ну  їдь! І хай бережуть тебе  всі  святі!

Він обняв Славуту, поцілував у лоба.  Розчулений Славута поцілував князеві поранену руку.

– Там  у моїй  торбині залишилася мазь  – прикладатимеш  до рани, Ігорю... І хай  береже тебе  Бог!

Він  ще  раз  поцілував князя, обняв Ждана, Яня  та Рагуїла,  що  приєднався до  них,  і сів  на  коня, яким приїхав тисяцький. Помахав рукою:

– Прощавайте! І хай  вам  добре  ведеться!..