Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 36 страниц)

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

1

Ігор  тільки зовні здавався спокійним і впевненим у собі. Насправді ж у його  серці  бушувало сум’яття, а голова тріщала  від  тривожних думок і передчуттів. Він  розумів, що  без бою з половцями, бодай  без короткої зустрічі  з якою-небудь, хай і невеликою, ордою, без  перемоги над  нею  повертатися з півдороги додому – смерті подібно. Вся  Русь  насміхатиметься з нього!  А більше всього на  світі  боявся він  насмішки,  зневаги. Його самолюбна душа  не винесла б такого безчестя!   Душа  гордого  Ольговича!  Ні,   краще  смерть,  ніж зневага! Смерть у бою, на  людях  – красна!

Разом з тим  його  глибоко вразили суворі  застереження долі  – спочатку кінь   під  ним підбився, а  потім Бог  явив небесне знамення, що було,  як засвідчив Славута, пророчим і фатальним для  його  роду.

Йому загрожує явна небезпека! Смерть? Полон?

Що  ж,  він  воїн  і давно звик до  думки, що  одного разу шабля або  стріла, бойова сокира чи спис можуть не оминути його, як  і він  не  може  оминути своєї долі!

Тривожні думки й сумніви тіснилися в Ігоревій голові і сповнювали серце гризотою. Та зовні князь здавався спокійним, упевненим, іноді  навіть усміхався і весь  час  знаходився  попереду війська, ведучи його  все  далі  і далі  на  схід.  За два  дні  полки подолали відстань від Дінця до Осколу і, вийшовши на  Ізюмську сакму [68]68
  С  а к м а    (тюрк.)– шлях.  Ізюмська сакма вела  з  приазовських степів  понад р. Осколом до Курська.


[Закрыть], досягли умовленого місця. Всеволода тут ще  не  було.

– Почекаємо, поки підійде брат  мій,  – сказав Ігор  і дозволив ставати на  спочив.

Всеволод прибув через два  дні,   привівши з  собою дві тисячі кметів-трубчевців та  курян. Це  були  відбірні рослі воїни, під  стать  своєму князеві,  добре озброєні та  споряджені  всім  необхідним для  далекого походу.

Наступного ранку об’єднане військо сіверських князів під  загальним керівництвом Ігоря круто повернуло понад Осколом на південь, до половецьких степів. Замір Ігоря був хитрий і обіцяв безсумнівний успіх.  Князь вирішив ударити на  половців не  в лоб  – через  Сулу,  Псло і Ворсклу, звідки Кончак, Кза   та  інші  хани   могли чекати нападу русичів, а обійти їх з тилу  і завдати короткого, але  сильного удару  по їхніх  стійбищах та кочовищах там, де вони не  чекають, – з-за Дінця.

Шлях лежав прямий – по  Ізюмській сакмі – на  Сальницю, невелику, але добре  відому  військовому люду,  купцям та мандрівникам річку, що  впадала з південного половецького  боку, якраз поряд високого кургану, в Донець, де здавна  існував брід,   перевіз і  де  колись Володимир Мономах ущент розгромив сильні половецькі полки.

З  нижнього Осколу Ігор  послав Яня  з  копієм гриднівсторожових наперед, щоб  розвідати брід через  Донець і прилеглий до нього степ  на  половецькому боці.

Увечері восьмого травня  русичі підійшли  до  Сальниці і  стали на  нічліг за  горбом, який приховував їх  від  половецьких спостерігачів, коли б  вони зачаїлися на  високому Ізюмському кургані. Багать не  розпалювали, шуму  не  здіймали.

Увесь   день   дев’ятого травня військо спочивало. І дружинники, і вої помилися в теплій воді  Дінця та його  мілководних обрічків, одяглися перед наступними боями в чисті сорочки, попідстригали чуби  та бороди, полагодили взуття, одяг, збрую. Молодики пасли в лузі  коней. А біля  похідного  Ігоревого намету, що  стояв на  зеленому пригірку, під тінистими вербами, зібралися бояри, воєводи та ліпші мужі на  боярську думу.  Обмірковували, як  краще і в якому порядку перебродити Донець, куди  скерувати перший удар  – понад узбережжям Дінця на  нижню  течію Тору, де  були кочовища Кончака, чи поза  Сюурлієм на верхів’я Тору, а чи повернути на  захід  у тил  орільським половцям, погромити їх і вже Муравським чи Залозним шляхом навпростець, щоб було  ближче, повертатися додому?

Всі  сиділи кружка, просто на  траві. Перед кожним на простелених рушниках – сухарі, солонина, цибуля, часник, дерев’яні чаші   з  джерельною водою. Каші чи  кулешу не варили, щоб  не  виявити себе  димами багать.

Розмова велась без поспіху. Кожен говорив те, що думав, знаючи, що  останнє слово все  одно буде  за князем.

Воєвода Ольстин Олексич, круглоголовий, чорний,  з бистрими, трохи   розкосими очима, які  він  успадкував  від матері-ковуйки, гаркавив:

– Княже, бгатіє!  А повегнімо на  Огіль  та вдагимо тамтешніх половців! Вони нас  не ждуть, і ми їх легко поколошматимо, а звідти нам  пгяма догога додому – через  Ворсклу та Псло...

Тисяцький Рагуїл  був іншої думки.

– Щоб ударити на  орільських половців, не  треба  було йти  аж до Осколу, а повернути поза  Ворсклою на  південь і Муравським шляхом досягнути Орелі. По-моєму,  нам  слід від  Ізюмського кургану піти  прямо на  Сюурлій, де  весною паші для  коней та  скоту невпрогорт і  де  зараз, напевно, кочує яка-небудь орда.  Розгромимо її, захопимо полон, табуни, отари – і цим  же Ізюмським шляхом назад!

Молоді князі Святослав та Володимир, двоюрідні брати, пошепталися між  собою, і промовляти став  Святослав:

– Князі і  дружино, знаючі люди кажуть, що  до  Тору звідси п’ятдесят верст, а  на  Торі, як  відомо, кочовище  і стійбище самого Кончака. То  чому  б,  коли ми  вже  тут,  не погромити його? А заодно і половецькі городки-зимівники, що  стоять, як  кажуть, між  Ізюм-курганом і  Тором... Тут і здобич була  б багатша, і слава  більша!

Бояри  загули, зважуючи, куди   краще  направити  удар. Про грізне знамення,  що   явилося їм  на  Дінці, всі  ніби призабули, а якщо хтось  і пам’ятав, то не  наважувався згадувати.

Думки розділилися.

Мовчали тільки князь Всеволод та боярин Славута. Всеволод   знав, що  ось-ось повернеться з  розвідки Янь  і тоді все  буде  ясно, що  робити, куди  йти, а  до  того  краще послухати інших  – адже   серед   багатьох слів  завжди можна впіймати кілька розумних. Тому  розстебнув сорочку і, прислухаючись до  розмов,  підставив свої   широкі груди   приємній  прохолоді, яку   приносив з  річки легкий вітерець. А Славута сидів  одинаком під  вербою і не  встрявав у розмову, бо  відчував себе   тільки гостем в  Ігоревім  війську.

Якщо Ігор   побажає почути його   думку, – а  не  побажати цього він  не  міг,  – тоді  і він  мовить.

Ігор  побажав. Вислухавши всіх,  він  повернувся до  Славути.

– Учителю, а що  ти скажеш?

Гомін відразу влігся. Славуту знали не  тільки як  учителя – князевого наставника, коли той  був отроком, як  великого  книжника, а й як  досвідченого воїна, мудрого радника і ще  більше – як  уславленого співця.

Славута підвівся, щоб  усі його  чули, розправив сиву  бороду.

– Моя  думка  така.  Щоб зариватися глибоко в Половецький  степ, сил  у нас  недостатньо. Тому  швидкість і несподіваність удару – запорука нашого успіху. Я знаю, що за верст тридцять звідси, між  річками Сюурлієм і Каялою, є  гарні випаси і місця для  кочовищ. Не  думаю, щоб  цієї  весни там нікого не  було.  Там  напевне стоять вежі  якоїсь орди. Якщо нам   пощастить непомітно підійти до  неї,   то  ми  візьмемо великий полон, захопимо коней, худобу  і швидко повернемося назад.

– Як  же це  зробити?

– Туди  треба  йти  не  вдень, а вночі, щоб  ми  звалилися на  половців, як  сніг  серед  літа!

– Уночі?  По   чужій   землі?  –  почулися  тривожні  голоси.

Славута розвів руками.

– Я ж казав уже, що знаю  ці місця, як свої п’ять  пальців, і  проведу вас  туди  навіть з зав’язаними очима. Ми  підемо понад берегом річки Ташлик, тобто  Кам’янки по-нашому, і  в  нас  буде  вдосталь води. Ми  матимемо час  погодувати коней тими запасами вівса, що  в нас  іще  лишилися, і вранці,  зі  свіжими силами, нагрянемо на  кочовища по  обидва береги Сюурлію! Якщо нам  пощастить удень  розбити половців,   ми  вночі повернемося знову сюди, за  Донець, і  нам звідси відкриється безпечна дорога на  Русь!..

– Їде  Янь!  – раптом вигукнув князь Володимир Ігоревич.  Усі  миттю схопилися на  ноги. Що   скажуть вивідачі?

Понад обрічком у супроводі кількох вершників мчав  Янь Рагуїлович. На  вітрі  розвівався його  золотисто-пшеничний кучерявий чуб.

Залишивши своїх  супутників на березі річки, він швидко піднявся на  узвишшя, до  князівського намету. Бояри розступилися, впускаючи його  в коло.

Ігор  ступив крок назустріч.

– Ну  що?  З чим  приїхав? – спитав нетерпляче.

Янь  був стомлений і несподівано для  всіх  серйозний.

– Княже, ми  далеченько проїхали в степ.  Спочатку нікого  не  зустріли і вже  думали повертати назад, аж  раптом, визирнувши з-за  горба, я побачив половецьких ратників із зброєю – вони об’їздили, мов  сторожа, всю  околію...

– Помітили вас?

– Ні. Але здалося мені, що вони чимось стривожені і ведуть пильну охорону шляхів...

– Невже щось пронюхали про  нас? Янь  здвигнув плечима.

– Княже, або треба  їхати  швидко туди і напасти на них, або  повертатися додому, бо,  мабуть, не  наш  це  є час!

Ігор  випрямився, обвів  бистрим поглядом князів і гордо сказав:

– Якщо ми  повернемося додому не  бившись, то сором нам  буде паче  смерті!  Йдемо! І як нам  Бог  дасть!..  Піднімайте людей і переводьте на той бік! Щоб дотемна бути нам  усім на  тім  боці  шеломені!

2

Переправившись через Донець на  половецький берег, Ігореве військо по крутій стежині піднялося на високу Ізюмську  гору  і,  дочекавшись у заростях її пологого південного схилу   вечора, рушило в  степ. Попереду –  сторожові, за ними – передовий полк князя Святослава, потім – головний полк Ігоря, куди  входили його  дружина та Всеволодова, а ще  далі  розтяглося прикриття.

Просувалися по  чужій  землі  обережно, не  поспішаючи. Боялися, щоб  гулким тупотом копит не викрити себе  передчасно.

Степ жив  своїм звичним,  предковічним життям. Густо пахло  полином та чебрецем, сюрчали – аж заливалися – голосисті цвіркуни. Здалеку доносилося протяжне вовче виття,  уривчасто гавкали дикі  собаки та лисиці, що  вийшли на нічне полювання, з-під кінських ніг  спурхували налякані птахи. А  з  високого темно-синього неба тихо  усміхалися зорі, мерехтливим своїм промінням скупо освітлюючи воїнам  путь  у землю незнану.

Коли військо поминуло широку долину і  поза   горбом почало повертати на  південний схід,  Ігор  зупинився і оглянувся.

Позаду, закриваючи півнеба, темніла похмура Ізюмська гора.

Ігореві перехопило дихання. Від  неясного тривожного передчуття стиснулося серце. Там, за  горою, залишалася рідна  сторона, мила серцю зелена Сіверщина, залишалося все,  що  він  любив, – розлогі поля і дрімучі ліси, гамірливі городи і тихі  села, повноводі ріки  й озера, знайомі стежкидоріжки, по   яких  ходив тридцять  і  чотири літа, ніжноспокійна  синьоока  жона Ярославна,  маленькі синочки  і крихітка доня... Чи  повернеться він  до них  знову? Чи  складе голову в цьому чужому полинному степу?

З його  грудей  вихопилося мимовільне, як  стогін, зітхання,  а з вуст  гострим болем вирвалося:

– О Руська земле, уже  за шелом’янем єси!

Усім, хто оточував князя і хто почув ці слова, стало сумно,   аж  моторошно.  Хтось теж,   як  і  князь,  важко зітхнув, хтось  перехрестився, у когось в оці блиснула проти зір сльоза.  А над  військом, перелітаючи з вуст  до вуст,  прошелестіло-пронеслося тисячократно повторене:

– О  Руська земле, уже  ти  за  горою!   Уже  ти  за  горою єси!..

Важко, як  важко розставатися з  рідною землею, коли надовго вирушаєш у чужий край!  А ще важче, коли йдеш на війну і не  знаєш, чи  повернешся!..

Невдовзі показалася невелика степова річечка Ташлик. Її долиною війська пішли вперед – назустріч течії.  Опівночі зробили привал –  напоїли  коней,  трохи перепочили,  а потім, по  знаку Ігоря, рушили далі  – в глибину Половецького  степу.

Перед світанком зробили ще  один привал. На  цей  раз довший. Воїни погодували коней вівсом, що  залишався в дорожніх саквах і який берегли для такого випадку, попасли, напоїли їх вволю, самі  підкріпилися і полягали спочивати. Та  мало  хто спав. Зі сходом сонця всі  знову були  на  ногах. Ігор  наказав роздати важке військове спорядження, що  везли з собою на запасних та сумних конях, – лати, кольчуги, шоломи, щити, луки, тули зі стрілами, поручі, поножі, – бо розраховував на  скору зустріч з половцями.

Тепер дружини вишикувалися так,   щоб  відразу можна було  стати   в  бойовий порядок. Рухалися від  Кам’янки  до Сюурлію – десять верст  – без  поспіху, виславши наперед і на  обидва крила посилену сторожу.

Прекрасне видовище являв собою в ці  сонячні ранкові години 10 травня 1185  року, в п’ятницю, Ігорів полк!  Ішов він  замкнутим строєм, щільно, по  вісім  вершників у ряду, розтягнувшись на  таку  відстань, скільки око  могло сягнути. На  лівій  руці  кожного вершника – руський червоний щит, що   проти ранкового сонця  багрянів, мов   стяг, і  здалеку здавалося, що   із  краю в  край широке Половецьке поле перегороджене тими черленими щитами. На  срібних стружіях  майоріли над  військом барвисті Ігореві корогви, розвівалися знамена інших князів, тріпотіли на  вітрі  різнокольорові трикутнички  прапорців,  прикріплених  до  списів старших дружинників. Ряхтіла кінська збруя, блищали крицеві  лати, сонцем горіли золоті князівські шоломи. Тішили і  милували око  різної масті  коні – вороні, сірі,  гніді,  білі, карі, солові... Та  все  ж  головним кольором, що  впадав в очі,  був  багряний колір руських черлених щитів, – вони, мов  мечем, розділили, перегородили навпіл зелений весняний степ...

Ігореві очі блищали захопленням. Оглянувшись, він  вигукнув:

– Славуто, поглянь! Яке  військо іде! Які  соколи! Військо  йшло  бадьоро,  гордо  –  милуватися  справді було  чим.

І ніхто   не  звернув уваги   на  зловісно-огидне каркання ворона, що  долинуло з  дубового гаю  на  узгір’ї, – кар-р, кар-р, кар-р! Бо  хіба мало  вороння в небі?  Хіба на всі звуки, якими заповнений весняний степ, звернеш увагу?

А даремно! Бо  то  був  не  ворон, а знову див,  тобто  той, що дивиться, видивляється, гострозорий половець-див, вивідач,  котрий, здершись на високе гіллясте дерево, від світання до смерку стежить за степом, – чи не йде ворог?  І умовним криком звіра   чи  птаха  попереджає своїх  родовичів у найдальших куточках Половецької  землі  – і на  Волзі, і в Помор’ї, і в Посуллі, і в Сурожі, і в далекому Тмуторокані, де стоїть високий кам’яний бовван.

Перед ранньою обіднею [69]69
  О б і д н я,  або  л і т у р г і я  – церковна служба, що  правиться після  утрені.  Обідня буває  рання і пізня.


[Закрыть]прискакали сторожові.

– Княже! За  річкою – половці! Шикуються поспішно! А далі,  за ними, – вежі з жонами та дітьми!  А ще далі – стада,  отари!

Ігор  зібрав князів та воєвод.

– Браття, от  і зустрілися ми  з кочовиками. Видно, для них  це  несподіванка. Уряджайте полки до  бою!  Я  зі  своїм полком стану  посередині, по праву  руку від мене – мій брат Всеволод, по  ліву  – Святослав. Перед Святославом стане Володимир, а перед Всеволодом займуть місце ковуї. Наперед   же   виведемо  від   усіх   князів  стрільців добрих, щоб зав’язали бій!

На   ходу   перешикувавшись  у  бойові  порядки,  шість Ігоревих полків пішли низиною  на  зближення з  противником.

Ігор  виїхав  на пагорб, з якого відкрилася широка долина половецької річки Суурлик [70]70
  С  у у р л и к    (тюрк.)– вода,  що бурлить. Тепер це р. Гола  Долина.  Витікає з-під  вапняного пагорба, де б’ють  джерела.


[Закрыть], назву якої  руські воїни переінакшили на свій  лад – Сюурлій, бо так  легше було  вимовляти. За  річкою, на  протилежному пологому березі, гарцювали на  конях половецькі лучники-стрільці,  далі   стояли нерівними рядами полки, зібрані, видно, в поспіху великому,  бо  стрій  їхній  ламався, хвилювався, а  ще  далі,  в  полі, темніли на  возах  юрти-вежі, метушилися жінки й діти,  зганялися стада  й отари.

Ігор  здибив гарячого коня, показав мечем на  ріку.

– Браття, сього єсми шукали! А потягнемо!

Полк стрільців, Святославів і Володимирів полки та ковуї швидко помчали до берега. Половецькі лучники випустили  в них  через  річку  по стрілі, не завдавши, однак, нікому ніякої шкоди, а потім, побачивши, що  руські полки з ходу пішли в наступ, повернулися назад і помчали до своїх.

Тут,  на  полі, за  Сюурлієм, зав’язався короткий, але  гарячий бій.  В  атаку пішли чотири полки, що  складали по кількості воїнів більше половини всього війська. Ігор  і Всеволод  поволі йшли позаду, готові  допомогти тому,  кому  така допомога була  б потрібна.

Випустивши рій   стріл, руські стрільці вийняли  мечі, зімкнули ряди  і з голосними криками кинулися на половців. Володимир поспішив за ними. Святослав почав тіснити праве крило противника, ковуї  налягли на  ліве.

Половці прийняли удар,  намагаючись прикрити свої вежі з жінками і дітьми. Та  відразу ж були  збиті  з місця і покотилися назад. Охоплені жахом, зрозумівши, що  утриматися не пощастить, вони проскочили мимо веж,  не зупиняючись і кидаючи все своє  добро та рідних напризволяще. Три  руські  полки – Святославів, Володимирів і Ольстина Олексича – рубали їх, брали в полон, а потім стрілами розсипалися по полю, захопили вежі  з красними дівчатами та жонами половецькими, захопили одяг, золото, срібло, всіляке узороччя половецьке і,  не  зупиняючись, кинулися далі  – переслідувати ворога, що  поспіхом відступав до Дінця та верхів’я  Каяли.

Ігор  в’їхав  у розгромлене половецьке стійбище. Тут  верещали діти,  голосили жінки, стогнали поранені. Меткі вої збивали до гурту  стада  й отари.

Бояри піднесли Ігореві ханський бунчук – посріблений спис, до якого був прив’язаний довгий пушистий кінський хвіст,  та білу корогву з намальованим на ній  страшним драконом-змієм, що  видихав з роззявленої пащі вогонь.

– Княже, це  тобі,  – сказав Рагуїл. – Захопили у ханській вежі... Виявляється, ми  попатрали самого хана  Кзу!

– Хай знає, старий розбійник, як нападати на наші села та городи! Хай  відчує  тепер на  власній шкурі силу  руського меча!  – загули бояри.

Ігор  був  радісний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотів,  – напився шоломом з великого Дону, переміг самого хана  Кзу  і взяв  полон!

– Забирайте найцінніше – і гайда  звідси!  Тут  ні  паші для  коней та  скоту, бо  все  витоптано, ні  дихнути буде  від трупного духу! Підемо до умовленого місця, діждемося наших  – і рушимо у зворотну путь!

Славута нахилився до Ігоревого плеча.

– А може, послати гінців услід  за  князями, щоб  зразу поверталися?

Ігор  був радісно збуджений перемогою, аж хмільний від неї,  а тому  безпечно відповів:

– Повернуться – не  діти... Хай  трохи  потішаться!

За кілька верстов від бойовища знайшли гарне  рівне  поле і стали табором. Полон поставили під охороною посередині, коней і скот  пустили пастися...

Збігала година за годиною. Звернуло з обіду.  Полки Святослава, Володимира і Ольстина Олексича чомусь не поверталися.

Ігор   почав нетерпляче поглядати на  сонце. І чого   баряться?

Славута хвилювався ще  більше.

– Даремно ти  їх відпустив від  себе, княже. Зразу після бою  потрібно було  повертатися назад. До  вечора були  б на Сальниці. Бо  степ  уже  заворушився.

– Ну,  не  так  скоро збере  Кончак свої  орди!  – відповів Ігор. – Поки гінці  домчать до Орелі та Самари, до Дніпра та  Помор’я,  поки тамтешні хани зберуть своїх  людей, не один день  мине...

– Не  легковаж, княже!

Ігор  промовчав. Йому й самому було  досадно.

Перед вечором повернулися ковуї, за  ними прибув Володимирів полк, і лише перед самим смерком у табір  поволі всунувся, переобтяжений полоном та іншою здобиччю, полк Святослава.

Здобич у  всіх  була  велика, і  молоді князі раділи, мов діти.

– Я погромив Сугрівське городище і захопив майже тисячу  полонеників, – хвалився Володимир.

– А ми  набрали стільки паволок та  дорогих оксамитів, що  на  все  інше й  дивитися вже  не  хотіли!  Половецькими накидками, покривалами та  кожухами мости мостили по болотах та  грузьких місцях, коли поверталися з-під Шаруканя!  – вторив йому  Святослав.

Небагатослівний, стриманий Ольстин Олексич не  проявляв так  гучно  почуттів, та  по  його  очах  було  видно, що він  також задоволений і перемогою, і здобиччю.

– Добре ми  їх потгіпали! – сказав коротко.

– Се Бог  силою своєю потріпав ворогів наших, а на нас возложив честь  і славу!  – промовив Ігор  і скоса глянув на Славуту, мовби запрошуючи його  прислухатися до того,  що буде сказано далі.  – Та ми поки що  зробили тільки півділа, браття. Друга  половина діла  – попереду... Ви  самі  бачили, що  на  Сюурлії перед нами стояли невеликі сили половецькі.  Але  завтра їх  буде  ціла  тьма!  Тож  не  будемо гаятись  і ждати, поки вони прийдуть, а  нині ж  знімемося з  місця і підемо через  ніч!  А якщо хто  з половців завтра і нагряне сюди, то не  всі поженуться за нами, а тільки ті, в кого  добрі коні. Отже, сили їхні значно зменшаться, і нам  тоді – як Бог  дасть!  Будемо битися!

Славута слухав уважно й  схвально кивав головою. Це була  розумна думка. Мети походу досягнуто – тож,  не  гаючись, назад!  Щоб не  було  біди!

Та тут схопився Святослав, заблагав:

– Стрию, далеко я ганявся за половцями, і коні мої  не витримають ще  одного нічного переходу! Це  ж непосильно для  них  – ніч,  день  та й знову ніч! Вони падають з ніг!

– Візьмеш половецьких коней, княже, – сказав Славута. – Їх достатньо маємо...

– Поки ми їх потемну половимо, поки пересідлаємо, то світати стане... Та  й  люди стомилися! Не  витримають! – Святослав повернувся до  Всеволода: – Скажи їм,  стрию! Ми  ж упадемо по  дорозі!  Відстанемо!

Всеволод підтримав Святослава.

– Ігорю, треба  дати  людям і коням перепочинок! Весняна ніч коротка – не встигнуть половці за одну  ніч прийти сюди!  А ми  тим  часом перепочинемо і на  зорі  зі  свіжими силами – в путь!

Ігор  завагався і мовчав, поглядаючи по  черзі  то на  Всеволода, то  на  Святослава, то  на  Ольстина, то  на  Володимира.

Чашу  терезів  на   бік   Святослава  перехилив  Ольстин Олексич.

– Княже, коні спгавді стомилися... Люди  теж...

Ігор  надовго задумався, дивлячись, як  пригасає малиновий  жар  багаття. Потім хитнув головою і тихо  промовив:

– Гаразд. Ставте сторожових, відпочивайте. А з зорею – в путь!