Текст книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 36 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

1

У  левадах, за  Тором заливалися солов’ї, та  Янь   ні  на хвилину, ні  на  мить не  затримався, щоб   послухати їх  чи пожартувати з джигітами-сторожами, як він робив це щовечора, а відразу шуснув у юрту.  Ще  з порога випалив:

– Княже,  біда!

Свічка  від   його  рвучкого  руху   заблимала  і  ледь   не погасла.

Всі кинулися до нього.

– Що? Що  сталося?

Янь  озирнувся і перейшов на  шепіт:

– Бачився я з Настею лише одну  хвилину, бо повернувся  з  походу хан  Туглій... Переяслава  половці не  взяли,  і Кончак, відступивши, обложив Римів і заходився плюндрувати  Посулля, а його, Туглія, відправив попереду, щоб  повідомив родичів про  перемогу. Бранців, каже, Кончак тягне видимо-невидимо!.. Та  не  в  цьому річ!  По   дорозі Туглій зустрівся з ханом Кзою, що  вертається з-під Путивля...

– Ну,  і що  там?  – аж  кинувся Ігор  та Рагуїл. – Кажи! Ждан помертвів. Перед очима зринула Вербівка – вся  у вогні, у криках, у погромі половецькому. Що  там?  Як  там?

Невже всі  загинули?

Янь  перевів подих.

– Кза   Путивля теж  не  взяв, княже... Володимир Ярославич відбив його... А князь Святослав урятував Посем’я – прислав із дружинами синів, і ті прогнали поганих... Але  й не  в цьому річ!

– А в чому  ж? – зітхнув полегшено князь.

– Там  загинули син  і зять  хана  Кзи, і їх везуть  додому, щоб  поховати за половецьким звичаєм в рідній землі. І розлютований Кза  нахваляється з уруських голів  насипати над ними могили, а передусім обезголовити наших князів... Пробач,  княже, за такі  слова. Але я переказую те,  що  чув...

Звістка приголомшила всіх.

– Не  може  цього бути! – вигукнув Рагуїл.

Та  Ігор, пригадавши, як  загинув у гридниці Святослава Коб’як, подумав, що  цілком може  бути.

– Від скаженого Кзи можна всього чекати, – тихо  промовив він.

– Що  ж  робити? – спитав Ждан. – Що  каже  Настя?

– Настя радить негайно тікати... Поки не  прибули Кза і Кончак... А їх чекають з дня  на  день....

– Так, треба  тікати!  – вигукнув Ждан. – Княже, треба тікати!

Ігор  мовчав. У його  очах  застиг біль.  Усі  розуміли, що думає він  зараз про  брата, про  сина, про  племінника. Та  й про всіх своїх дружинників та воїв,  що опинилися через  його нерозважливість у половецькій неволі!

– Княже,  іншого виходу немає, – тихо  промовив Рагуїл.  – Тікати негайно! Слушнішого часу  не  буде!

– Я хотів  би  переговорити з Кончаком...

– Що  з ним говорити! – вигукнув Рагуїл. – Якщо Кза та інші  хани  наполяжуть, він  не  порятує ні  тебе,  княже, ні твою  братію, бо  не  захоче протиставити  себе  всьому ханському курултаю! Для  нього важливіше зберегти владу  над Половецьким степом, ніж  непевну  дружбу з  сіверськими князями... Треба повідомити Овлура, щоб  з кіньми, зброєю та припасом харчів  ждав  за Тором в умовленому місці!  Погоджуйся, княже! Одне твоє  слово – і простелиться дорога додому!  Я згоден віддати за  Овлура свою  доньку, якщо він допоможе врятуватися тобі,  княже!

Ігор  знову задумався, охопивши голову руками. Видно, нелегкі  почуття  бурхали в  його серці,  бо  обличчя  йому спотворила болісна гримаса, а  з  грудей вирвався  глухий стогін.

Урешті підвів очі.

– Гаразд. Скажіть Овлурові, щоб  готував коней!

– Ні,  княже, – втрутився Янь, – коня тільки для  тебе! Тікатимеш удвох  із Овлуром – це безпечніше, ніж  нас  буде ціла  юрба... Але й ми  не  залишимося тут на  вірну  загибель. Розлютовані Кза  і Кончак не пощадять нас, коли дізнаються,  що  ти втік... Отож, ми недовго забаримося тут, а зразу  ж ноги на  плечі  – і гайда  в путь!

Ігор  здивувався.

– Пішки?

– Пішки нам  краще буде.  Половці шукатимуть кінних утікачів, а  ми  тим  часом пірнемо в  бур’яни, в  шелюгу, в ліс – і розчинимося в ньому, заховаємося, як  звірі... Ночами  пробиратимемося до  города Дінця. А  там, дасть   Бог, і зустрінемося, якщо пощастить...

І Рагуїл  і Ждан в один голос заявили:

– Тільки так,  княже, тільки так!

Ігор   довго мовчав, схиливши голову в  задумі, а  потім тихо  зітхнув.

– Гаразд, хай  буде  так!

2

Наступного дня  опівдні прибув Кончак. Що  зчинилося в  стійбищі! На   радощах усі  вирядилися у  свої   найкращі вбрання. Різали баранів, бичків, коней – варили в котлах м’ясо. Несли на  високий пагорб над  річкою, де жінки розстеляли барвисті килими та  ліжники для  урочистого святкування перемоги над  урусами, важкі бурдюки з кумисом, вином, бузою.

Ні  військо, ні полон, ні караван з награбованим добром ще  не  прибули – Кончак з ханами та беями поспішив додому  налегкоруч, та радощам кочовиків не  було  меж.  Шум, гам,  крики, сміх не вгавали ні на хвилину. Сторожі-джигіти радувалися разом зі всіма  і теж готували багату  вечерю з бузою  та вином.

Надвечір стійбище завирувало: лунали співи, гриміли бубни, заливалися ріжки та домри, галасували чорноголові дітваки.

Сторожа перепилася теж.  Джигіти дудлили надміру і тепер  розважалися, як хто вмів  і хотів.  Одні  пішли бродити по табору, інші, доросліші, гайнули до  дівчат, а  тих  кількох наймолодших, яких  старші залишили стерегти полонених, Янь  споїв зовсім – усе  частував і частував, тим  більше що вина і  бузи   було  вдосталь. Потім віддалеки від  юрти, на пригірку, затіяв ігрища: в челика, в довгої лози, в половецьке  перетягання поясами. Джигіти борюкалися, ганяли, мов лошаки, реготали, аж поки зовсім не вибилися з сил.  А коли стемніло, попадали на  землю і миттю поснули. Лише двоє лишилося на чатах,  та й вони всілися побіля своїх товаришів і клювали носами доти, аж поки поснули.

І тоді  за Тором пролунав свист. Раз  і вдруге. Овлур  дає  знати – пора!

Янь  шуснув у юрту.

– Тікай, княже! Щасливо! Всі перехрестилися.

– Ну,   з  Богом! –  промовив князь  і,  піднявши тильне  полотнище намету, пірнув у  густу  темряву безмісячної ночі.

У стійбищі пригасали вогні, валували собаки, влягався гомін людських голосів.

Ігор  поповзом добрався до очеретів, перебрів на  той  бік Тору. Овлур чекав  в  кущах, біля   старої верби з  кіньми. Шепнув:

– Поспішаймо, княже! Вже  пора!

Вони скочили на коней і повернули на північ, до Небесного  Ока, довкола якого верстають свій  віковічний шлях  усі зірки.

Виїжджаючи з лугових заростів, Ігор  на  мить  оглянувся. На тлі темно-синього неба  сколихнулися половецькі гостроверхі  вежі,  заблимали поміж ними пригасаючі багаття, а на них  з неба  покотилася яскрава падуча зоря. «На  щастя!» – подумав князь.

Попереду мчав  Овлур. Він  добре  знав  ці місця – горбовисті, безводні, пустинні. Тут  жодного стійбища. Праворуч  – солончаки та  солоні озера, десь  ліворуч – Каяла, попереду – Донець. До нього п’ятнадцять-двадцять верстов по  необжитому степу, зарослому колючою таволгою, терном, полином,  ковилою... Передусім добратися до  нього!

Ніч  темна, але  прямо перед ними дишлом униз  висить на  небі  Великий Віз,  а на  задній його  вісі  – Небесне Око, довкола якого рухаються всі  зірки. І Овлур держить путь прямо на  неї.

Опівночі домчали до  Дінця. Коні ледве   трималися на ногах. Скажена  скачка,  під   час   якої їм  не   дали   жодної хвилини  перепочинку,  підірвала їх.  Як  тільки ступили  в воду,   припали до  неї,   і  вже  ніяка сила   не  могла зрушити їх з місця.

Тут  же,  на  водопої, упав   Ігорів кінь. Не  витримавши перенапруги, обпившись водою, він,  скільки не силкувалися  і скільки не  сіпали його  за  вуздечку, не  зміг  піднятися. Потім упав  і Овлурів.

– Що  ж тепера робити? Ми  залишилися без  коней, – забідкався Ігор.

– Обійдемося, – відгукнувся Овлур. – На  тому, низинному, боці  – Чорний ліс. На конях навряд чи й продеремось крізь нього, а  якщо продеремося, то  залишимо після себе такий слід,  по якому нас  швидко знайдуть. А пішим – усюди дорога!  Ми  пірнемо в хащі  і загубимося в них,  мов  перепеленята в степових бур’янах.

– Що  ж робити з кіньми? – спитав Ігор.

– Зіпхнемо на  бистрину – хай  пливуть собі  за  водою. Якщо буде  погоня, то  їхні  сліди  на  деякий час  заплутають переслідувачів, – відповів Овлур. – Ми  ж самі перепливемо річку  і виберемося на  берег  у зручному місці, щоб  не  залишити слідів...

Тим  часом зійшов місяць, залив сріблястим світлом усе довкола: і холодні хвилі, і густі очерети, і рясні верби, і широку  піщану косу.

Втікачі зіпхнули коней на глибоке, а самі,  роздягнувшись і  примостивши одяг  на  голові, пустилися до протилежного берега.

3

Рано-вранці в  стійбище Кончака прискакав Кза. Схуд, зчорнів, як  головешка, очі  палали люттю і відчаєм.

Кончак уже знав  про  його  невтішне горе  і, міцно обнявши, притиснув до грудей.

– Уй-уй, хане, співчуваю тобі.  Але  синів повернути не можу. Не  в  моїх  це  силах... Кріпись!.. Ти  воїн і  звик до втрат... А час  залікує твої  рани в серці... Один час!

Кза  схлипнув, розчулений несподіваною щирістю великого  хана, та зразу  ж відсахнувся. Глянув суворо.

– Я приїхав не співчуття шукати, а справедливого відомщення!

– А саме?

– За   голови  сина  та   зятя  я   вимагаю голову князя Ігоря!

Кончак витріщив очі.

– Кза!  Я  розумію, що  твоїми вустами говорить велике батьківське горе... Але ж ти  мусиш розуміти, що  помста ця безпідставна. Твій  син  і твій  зять  загинули як  воїни, в бою. Це  смерть батирів! І їх Тенгріхан візьме до себе!..  А Ігор  – полоненик і ти хочеш зарізати його, як  вівцю!

– А Коб’як? Його вбили в гридниці Святославовій!

– Ну,  ти  ж  знаєш, що  він  сам  винен, – накинувся на князів, як  лютий вепр... А Ігор  сидить спокійно... Та  й поручився я за нього!..

– То  віддай його  сина Володимира!

– Ти здурів, Кза! Який же батько віддасть сина на заріз? Ти  б віддав?

– Звичайно, ні!  Я  з  радістю сам  поклав би  свою  стару голову, аби  лиш  ожив мій  Чугайчик!

– Ото  ж бо! Тим  більше що  Володимир – мій  зять, він заручений з моєю дочкою.

– То  князя  Всеволода, брата Ігоревого! –  наполягав Кза.

– Це все одно, що самого Ігоря... Хіба не знаєш, як Ігор любить молодшого брата?

– То  племінника Святослава! Його батько, князь Олег, був  моїм   лютим ворогом! Він  побив мій  рід!  Смерть моїх синів потребує відомщення, потребує ворожої крові!

Вони б сперечалися довго, бо Кза  настійливо домагався свого, а  Кончак не  менш настійливо перечив йому, та  в стійбищі раптом зчинився крик,  пролунав тупіт  багатьох кінських копит.

– Що  там?  – стривожився Кончак.

Вони вийшли з юрти. Сюди з розпачливим криком мчали  на  конях кілька молодих джигітів.

– Хане, хане!  Князь Ігор  утік!

– Та ви  часом не  п’яні? Як  утік?  Коли?

– Мабуть, ще  вечором, бо  постелі холодні, не  зім’яті... Кончак змінився в лиці.

– Прокляття!

Кза  злорадно усміхнувся.

– От бачиш!  А ти йому  вірив! Поручився за нього!  Тепер, якщо піймаємо, ти віддаси його  мені!

– По   конях!  –  гукнув Кончак.  –  Ми   наздоженемо його!

В погоню кинулися обидва хани  – і Кончак, і Кза  – зі своїми  людьми. Слід   узяли  відразу –  на   березі, де  був зім’ятий очерет  і залишилися відбитки ніг на піску, а на тому боці  знайшли кінські сліди. По  них  і рушили навздогін за втікачами.

– Ми  їх наздоженемо! – гукнув  Кза, підстрибуючи в сідлі. – Вони далеко не  втекли!

– Я теж  так  гадаю, – відповів Кончак, поглядаючи на сонце. – До  обіду  вони будуть  у наших руках.

Як   же   здивувалися  хани,  коли  сліди  повели  не   на захід,   до  Ташлика та  Сальниці, а  на  північ –  прямо  до Дінця.

– Ігор  обхитрив нас!  – ревнув розлючений Кза. – Полетів  сокіл до  свого гнізда не  степом, а перебрався на  той бік  Дінця – в ліси!  Хіба  ми  його  там  знайдемо?

На  Дінці слід  Ігоря та його  супутників раптом загубився.  Лише двоє  загиблих коней прибило до  берега. А де  ж втікачі?

Кза  від люті  позеленів.

– Шукайте! – кинувся на людей. – Не  полетіли ж вони птахами понад лісом!  Повинні бути  сліди!  Байток, спішуйся  – шукай!

З десятком джигітів старий Байток миттю зник у лісі.  Та незабаром повернувся ні  з  чим: людських слідів ніде   не було.

– Ей-вах! – схопився за голову  Кза.  – Прокляття! Князь Ігор  і тут обхитрив нас!  Що  будемо робити?

– Я повертаюся додому, – відповів Кончак. – Не  личить  великому ханові  винюхувати сліди  втікачів! Я повертаю коня назад!

Кза  ударив камчею по  луці  сідла, у відчаї  підняв перед собою руки.

– О горе  мені! Я теж не маю  часу бродити по цих  заростях,  бо жде мене мій син  Чугай, щоб  я провів його  у царство тіней!  Але  клянусь пам’яттю предків, я піймаю Ігоря! Байток,  доручаю тобі це зробити... Відбери скільки треба  спритних   джигітів і  наздожени втікачів! З-під землі відкопай, а приведи мені  на  аркані князя Ігоря!

Байток поморщився, але  покірно схилив сиву  голову.

– Я  візьму джигітів, хане... У  Ігоря один шлях – на захід  сонця. Та не одна  стежка: і по цьому березі, і по тому, і понад самою річкою, і поодаль від неї  – лісами та галявинами. А яку  з них  обрав уруський князь – лише він  знає... Нам треба всюди порискати, пошукати... Тому   я  розділю своїх  людей на  кілька невеликих загонів – який-небудь та натрапить на  Ігорів слід... А  я  з  сином та  онуками  поїду понад Дінцем. Чомусь мені   здається, що  втікачі триматимуться його  берегів...

Хан  Кза  схвально кивнув головою.

4

Майже півверсти втікачі чалапали по коліна, а подекуди й по  пояс у воді.  Попереду – Овлур, позаду – Ігор. Одяг  і зброю несли на  плечах. А коли почало глибшати, по  мокрому  стовбурищу підритої повінню верби, що  схилилася в річку, вибралися на  берег, одяглися і, не  гаючись, рушили по  звіриній стежці в дикі  хащі  лісу.

Там  було  тепло і сиро. Довкола стояли густі  кущі, над ними вивищувалися могутні верби та  осокори. Крізь їхнє лапате гілля де-не-де пробивалися тонкі, мов списи, промені місячного світла.

Йшли мовчки, бо  навіть тріск сухої  галузки під  ногами лякав – чи  ніхто  не  почує? Тоді  ще  напруженіше дослухалися, – ні,  не чути  нікого. Тільки десь  далеко заухкає сова, зашипить над  головою сич  та  важка рибина скинеться на плесі. І знову тиша...

Стежку ледь  видно: петляє в гущавині, незмірно подовжуючи путь.  Та  Овлур  ні  на  крок не  збочує з  неї,  щоб  не заблудитися в цьому нічному пралісі.

Ранок зустрів їх сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани – на радість: приховують від стороннього  ока.  Роси – зрадливі: пройдеш по  них  – і залишається після тебе широкий, добре  помітний слід. До того ж від роси обидва мокрі по  самі  вуха.  Одяг  хоч викручуй! Вода  з нього аж хлюпотить. Самі закоцюбли, посиніли. На  обличчях повиступали сироти.

Коли сонце підбилося вище, зігрілися, обсохли. Зате  стомилися, зголодніли – заледве переставляли ноги.

– Пора перепочити, – сказав Овлур.

Він  оглянувся. Обережно, щоб  не  залишити після себе слідів, повернув убік  від стежки, до великого лапатого куща верболозу, що   ріс   посеред галявини,  і  шуснув  під   його віття.

– Сюди!

Тут  було   сонячно,  тепло і  тихо. Лише гув  волохатий джміль, перелітаючи з квітки на квітку, та десь тонко цвірінькала  синиця:

– Цівінь! Цівінь!

Миттю попадали в траву.  Овлур  скинув з-за  плеча торбину, дістав  по шматку цупкої в’яленої яловичини і мовчки накинулися на  смачне солонувате м’ясо.

А потім, стомлені, але  ситі, поснули – прямо на  сонці. Спали до самого вечора.

Прокинулися від недалекого кінського тупоту. Ігор  скочив  на  ноги, та Овлур  устиг  схопити його  за рукав.

– Тс-с-с! Без  шуму!  Щоб і листочок не  сколихнувся! Вони обережно розсунули віття.

З  лісу  на  галявину виїхало п’ятеро вершників. Зупинилися, розглядаючи все  довкола.

– Це  люди  хана  Кзи, – шепнув Овлур. – Я  знаю їх... Старий – то батир Байток, позаду – його  виводок: син  та внуки. Без  сумніву, їдуть  по  нашому сліду...

– Що  ж робити?

– Якщо повернуть у наш   бік,  будемо стріляти! Їх  п’ятеро... Я беру  на  себе  переднього...

Тонкі стріли з залізними наконечниками миттю видобуті зі шкіряних сагайдаків і покладені на тугі тятиви луків.  Один порух  – і полетять у груди  переслідувачам.

Та Овлур  застережливо підняв палець.

– Не  стріляти поки що!

Половці тим  часом збилися в гурт  і про  щось тихо  сперечалися,  збуджено розмахували руками. На  жаль, жодне слово  не долітало до слуху втікачів. Однак, судячи по жестах, все  ж можна було  здогадатися, що  Байток наполягав обшукати навколишні кущі, а  його   син   та  онуки пропонували їхати  далі.

Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати  з половцями у відкритий бій  не  хотілося. Сили сторін нерівні, загальна перевага на  боці  переслідувачів, – вони знаходилися на  своїй землі  і до них  кожної хвилини могла прибути підмога. А  хто  ж  допоможе втікачам? До  того  ж найлегше поранення  одного з  них  ускладнить становище обох.

Ігор  та Овлур  завмерли – не  поворухнуться. Ясно: там, на  галявині, зараз вирішується їхня  доля. Рушать половці далі  – вони врятовані, кинуться нишпорити по  кущах   – хтозна, чим  це  закінчиться.

Врешті Байток з досадою махнув рукою і різко вигукнув:

– Уперед!

Приострожені коні важко вдарили копитами об землю і швидко понесли верхівців на  протилежний бік  галявини, у густий зелений ліс.

Ігор  полегшено зітхнув.

– Ми  врятовані! На цей раз неволя або й смерть обійшли нас  стороною! Тепер по стежці нам  ходу нема – будемо йти манівцями, щонайгустішими заростями, щоб  не запримітив жоден собака...

5

Ця   зустріч  з  Байтоком, що   закінчилася  для   втікачів щасливо,  застерегла їх  від  багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зі стежки і вибирали найглухіші місця,  продиралися крізь непролазні хащі,  прибережні очерети   та  бур’яни, перебродили численні струмки, зарічки, притоки Дінця, купалися в холодних росах, мокли під  дощами, обсихали на  сонці, – і знову йшли, приглядаючись пильно до  всього: чи  не  видно кочовиків, чи  не  загрожує їм  небезпека?

Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбільшій гущавині  з віття, трави чи  моху  мостили кубло  і лягали щільно, один побіля одного, щоб  зігрітися. Стомлені, голодні, миттю поринали у важкий тривожний сон, а як  тільки на  сході піднімався край неба і  розбурхане птаство заводило свої ранкові співи, схоплювалися і, дрижачи від холоду, рушали далі.

І знову йшли невпинно, силоміць продираючись крізь непроглядні хащі  верболозів, вільшняків, ліщини та очеретів,  зарослих травою, бур’янами, колючою ожиною та дерезою, шипшиною  та  глодом, переплетених дрібнолистою берізкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали на  собі одяг, розбивали взуття, дряпали до  крові обличчя, руки, спотикалися, падали і знову йшли і йшли – все на захід,  на захід,  до рідної землі.

На  п’ятий день, надвечір, перепливли Оскол, а наступного  дня  – проминули Ізюмську сакму. Знайомі місця!  Ще зовсім недавно Ігор  проїздив тут на коні, зі зброєю в руках, сповнений надії  на  перемогу... А нині, зарослий, голодний, пробирається тайкома, як  загнаний звір, боячись зустрічі навіть з поодинокими чабанами.

Він  брів  мовчки, понуро. Ні  голод, ні спека, ні холод, ні інші  злигодні цього важкого шляху  не  гнітили його  так,  як спогади про  цей  нещасливий похід, про  страшну поразку, про  втрату  війська і всієї  зброї, про  те, що  ціле  крило Руської  землі   – Сіверщина – лишилося оголене, без  захисту військового.

За Осколом почав  допікати голод.  Овлурова торбина спорожніла – їсти  було  нічого. Чалапали цілий день   важко, похмуро. Нетерпеливий Овлур  нишпорив попід кущами – чи не зачервоніє де суниця, чи не визирне з трави сироїжка? Та пошуки були  марні. І суниці, і сироїжки траплялися нечасто.

Де ж знайти поживу?

– Треба щось уполювати, – сказав Ігор. – Звернемо до Дінця – там,  на  зарічках та  озерах, страх  скільки птаства! Небезпечно, правда, та без  поживи далі  не  можна.

Вони звернули вбік  і незабаром опинилися на березі  озера.  З-за густих  заростей очерету, куги  та верболозу доносилися пташині голоси: качине крякання,  гусяче ґелґотання та ячання лебедів.

Ігор   зняв з-за   плеча лука, дістав   стрілу. Овлур   зробив те  саме. Потім тихо  розсунули очерет, виглянули за  плесо  –  і завмерли: на   озері вирував справжній пташиний базар!  Парами плавали поважні білосніжні лебеді, хлюпоталися і пірнали у воду  гуси,  шниряли поміж ними вертляві сірі  качки...

Одночасно звелися вгору  луки, тонко задзвеніли тятиви з висушених бичачих жил, свиснули гострі половецькі стріли  – і  два  ситі  птахи, тужливо зойкнувши  на  все  озеро, затріпотіли крилами і склали на  воду  свої  гнучкі шиї.

Овлур  роздягнувся і дістав  здобич.

Це були лебеді.  Викресавши вогню, зажарили їх на вугіллі, повечеряли і вклалися спати під покровом старої гіллястої  верби.

Отак  і йшли. Перепливали ріки, обходили зарічки й озера,  продиралися крізь колючі чагарі, тайкома прокрадалися мимо половецьких стійбищ та  пасовищ, широкі відкриті місця  переходили вночі,  а  вузькі галявини  переповзали в бур’янах, мов  вужі,  щоб  ніхто  не  помітив.

І  щастя супутничало їм   –  одного  дня,  перебрівши Малий  Донець,  застукали в  браму  сіверянського  города Дінця.

Воєвода дав  їм  коней, припасів на  дорогу  – і вони, не гаючись, верхи  рушили по  рідній землі  до Путивля...

Несподівана небезпечна пригода чекала на них неподалік Путивля, біля  села  Святого Михайла. Вона мало  не  коштувала  життя князю.

Дорога йшла лісом, по  широкій долині. Десь  збоку жебонів невидимий у густих  заростях струмок. Хоча  всю  весну і майже півліта стояла суша  і трави на полях сохли, жовтіли, а листя, в’янучи, облітало з  дерев, тут  було  прохолодно, з обох сторін зеленіла густа стіна  дубів,  берез, вільхи, ліщини. Увесь  ліс  гомонів веселим пташиним співом.

Ніщо не  віщувало біди.  Вершники їхали  швидко: Ігор поспішав, бо хотів  надвечір добратися додому, і мчав  попереду.

Несподівано з заростей вискочив кабан-сікач і кинувся прямо князевому коневі під  ноги. Кінь шарахнувся вбік, і князь в одну  мить  опинився на  землі.

Вепр  злякався теж і хутко  зник у кущах, а Ігор, охкаючи, намагався підвестися і не  міг.

– Княже, що?  – кинувся Овлур.

– Здається, я дуже  забився... Допоможи мені! Овлур  підвів. Та він  не  міг  стати  на  ногу.

– Хоча  б  не  перелом, – забідкався Ігор. – І треба   ж такого нещастя! Майже вдома – і на  тобі!

Овлур  допоміг сісти  князеві на коня, та, щоб  їхати швидко,  уже не могло бути й мови: кожен рух віддавався гострим болем.

Поволі добралися вони до села, завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привітний чоловік, дізнавшись, що  перед ним князь Ігор  і що  тікає він з полону, кишнув на  замурзаних дітей:

– Геть!  Щоб духу  вашого тут  не  було!  – А  чорнявій молодиці, пов’язаній полотняною хустиною, кинув: – Фросино, ріж півня, вари  борщ!  Та позич борошна – князеві на вареники! Та хутчій! А я в садку  помощу сіна, щоб  князь міг спочити...

Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затінку під  вишнями кілька оберемків сіна, понакривав його  ряднами, приніс глек  сирівцю і липовий ковшик.

– Пий,  княже... Холодний –  з  погреба... А  я  миттю приведу костоправа Демидка чи  бабу-шептуху Якилину – хай  подивляться на  твою  ногу!

– Не  треба, Васильку, – поморщився від  болю  Ігор.  – Не  треба  ні  костоправа, ні  баби-шептухи... Краще знайди огнищанина – хай  сповістить у Путивль про  мене... Княгині...

– Княже, для  чого   огнищанин? Поки я  його   знайду, поки  він   знайде  гінця  та   коней,  мине  півдня! Дозволь мені   скочити до  Путивля – я  хутко!  Одна нога   тут,  друга  –  там!

– Тоді  бери   наших коней,  скачи! – погодився князь.