Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 21 страниц)

38

Снігоочисна машина видряпувалася на гору, гуркіт двигуна відлунював у долині. Стоячи на засніженій терасі хатини, Джейн перехилилася через поруччя, намагаючись роздивитися дорогу внизу. Машина вперто повзла до них, розчищаючи шлях крізь свіжий сніг. Детектив удихнула холодне й чисте повітря й підвела обличчя до сонця, намагаючись позбутися решток туману в голові. Щойно дорога буде чиста, на гору виїде ціла зграя транспорту: поліція штату, судмедексперт, криміналісти. Вона мусить бути бадьора й готова до запитань.

Хоч і не має всіх відповідей.

Ріццолі струсила сніг із чобіт, відсунула скляні двері й повернулася до хатини.

Ті, хто пережив цю ніч, сиділи за столом на кухні. Хоча у вітальні, де палав вогонь, було тепліше, ніхто не хотів туди йти. Ніхто не хотів сидіти в одній кімнаті з мерцями.

Докторка Айлс закінчила перев’язувати руку Лілі.

– Пошкоджені сухожилля згиначів. Знадобиться операція чи, щонайменше, антибіотики. – Вона подивилася на Джейн. – Коли розчистять дорогу, передусім треба доправити її до лікарні.

– Недовго лишилося, – відповіла Ріццолі. – Очисник уже начпівдорозі.

Вона сіла, подивилася на Лілі.

– Ти ж розумієш, що поліція матиме до тебе запитання. І чимало.

Втрутилася Мора:

– Це зачекає, доки вона не отримає медичної допомоги.

– Звісно. Але Лілі, тебе розпитуватимуть про те, що тут сталося вночі.

– А ви не можете підтвердити її слова? – спитала Мора.

– Я не все бачила, – визнала Джейн. – Половину проспала.

– Дякувати Богу, ви не допили вино. Інакше ми всі перетворилися б на попіл.

– Це я винен, – мовив Сансоне. – Я ж узагалі не збирався спати. Було помилкою дозволяти Едвіні підливати собі вина.

Детектив подивилася на нього, зсунувши брови.

– Ви планували не спати всю ніч?

– Подумав, що хтось мусить чергувати. Про всяк випадок.

– То ви вже підозрювали Едвіну?

– Соромно це визнавати, але ні. Зрозумійте, ми вдаємося до численних пересторог, коли приводимо нових членів фонду. Вони приходять винятково за рекомендаціями від тих, кого ми добре знаємо, а тоді самі все перевіряємо. Я не сумнівався в Едвіні. – Він подивився на Лілі. – Це вам я не довіряв.

– Чому Лілі? – спитала Джейн.

– Пам’ятаєте ніч, коли хтось відчинив вікно до саду і я сказав, що воно завжди замкнене?

– Так.

– Тобто хтось відімкнув його зсередини, хтось із тих, хто був того вечора в будинку. Я припустив, що це Лілі.

– Все одно не розумію, – сказала Мора. – Якщо ви так обачно ставитеся до того, хто приєднується до вашого фонду, як ви могли так помилитися щодо Едвіни?

– Це ми з Ґоттфрідом мусимо збагнути. Як вона втерлася в довіру. Який був план і як його було виконано. Вона ж не просто з’явилась у нас на порозі – мала допомогу від когось із «Мефісто», того, хто витер усі підозрілі місця з її біографії.

– Це були останні слова Домініка, – завважила Лілі. – «Ми не єдині».

– Я певен, що є й інші. – Сансоне перевів погляд на Джейн. – Розумієте ви це, детективе, чи ні, але ми ведемо війну. Вона триває століттями, і ця ніч – лишень одна з битв. Найгірше попереду.

Ріццолі струсонула головою, втомлено засміялася.

– Ми знову говоримо про цих ваших демонів.

– Я в них вірю, – виголосила Лілі й упевнено стиснула щелепи. – Я знаю, що вони існують.

Вони почули, як снігоочисна машина дряпає бруківку, як гудуть, наближаючись, двигуни. Дорога була нарешті чиста, і можна було поїхати геть із цієї гори, повернутися до своїх життів. Морі – в обійми Деніела Брофі, який міг дати їй надію або ж розбити серце. Джейн – до обов’язків мирного посередника між матір’ю та батьком.

«І я поїду додому, до Гебріела. Він на мене чекає».

Вона підвелася, підійшла до вікна. Надворі сонце сяяло на ідеальному снігу. На небі – ані хмаринки, і дорогу вже мали розчистити й посипати піском. Прекрасний день для поїздки додому. Обійняти чоловіка, поцілувати доньку. «Так уже хочеться вас побачити».

– Ви так і не вірите мені, детективе? – спитав Сансоне. – Не вірите в те, що йде війна.

Ріццолі глянула на небо й усміхнулася.

– Сьогодні мій вибір – у це не вірити.

39

Темні хмари висіли низько, Лілі відчувала в повітрі наближення снігу. Вона дивилася на будинок, у якому виросла, і бачила не його нинішній – закинутий панцир з просілим ґанком, з посірілою від негоди вагонкою. Ні, вона бачила його таким, яким він бував улітку, коли квітучий клематис обвивав ґратки, а з карнизів звисали горщики з червоною геранню. Бачила, як із дому виходить її братик Тедді, чула, як риплять і ляскають за ним сітчасті двері, коли він, усміхаючись, збігає вниз сходами ґанку. Бачила матір у вікні, яка махала рукою й гукала: «Тедді, не запізнюйся на обід!» І засмаглого батька, який ніс сапу через двір до свого виплеканого городика. Колись вона була тут щаслива. Хотілося пам’ятати ці дні, триматися за них.

«Усе інше, що відтоді сталося, я перетворю на попіл».

– Ви в цьому впевнені, міз Сол? – перепитав бригадир пожежників.

Його команда, у повному спорядженні, чекала наказу. Нижче пагорбом зібралася невелика купка допитливих містян. Але Лілі дивилася на Ентоні Сансоне та Ґоттфріда Баума. Вона довіряла їм, і тепер вони стояли тут разом з нею, щоб засвідчити вигнання її демонів.

Жінка розвернулася до будинку. Усі меблі винесли й пожертвували місцевим благодійним організаціям. Перед нею була порожня оболонка, за винятком тюків соломи, які пожежники склали в спальні нагорі.

– Міз Сол? – повторив бригадир.

– Спаліть його, – сказала Лілі.

Він дав сигнал, і його підлеглі рушили до будинку зі своїми пожежними рукавами й каністрами із сумішшю керосину та дизельного палива. Нечасто такого розміру будинок пропонували для тренувального підпалювання, тож чоловіки взялися до справи зі справжнім запалом. Для практики вони погасять його, тоді підпалять знову і знову, аж поки не прийде час повного тріумфу полум’я.

Чорний дим спіраллю піднімався в небо, Лілі позадкувала й стала між двома чоловіками, у яких убачала наставників чи навіть батьків. Сансоне та Баум мовчали, але Лілі почула, як Баум різко набрав повітря, коли у вікні нагорі з’явилися перші язики полум’я, і відчула заспокійливу руку Сансоне на своєму плечі. Вона не потребувала підтримки; стояла з прямою спиною, не зводячи очей з вогню. Всередині полум’я пожирало дошки, досі залиті кров’ю Пітера Сола, облизувало стіни, осквернені нечестивими хрестами. Таким місцям не можна стояти. Таке зло не можна стерти – лише знищити.

Пожежники повибігали з будинку, щоб засвідчити великий вогонь. Полум’я тріскотіло на даху, сніг танув, перетворювався на пару. З вікон тягнулись оранжеві пазурі, дряпали суху вагонку. Пожежники позадкували від жару, а полум’я живилося й росло, ревло переможно, наче звір.

Лілі вдивилась у серце вогню, який поглинав рештки її дитинства, і побачила в його сяйві, наче в рамі, єдиний момент. Літній вечір. Її батьки разом з Тедді стоять на ґанку. Дивляться, як вона гасає по траві, вимахуючи сіткою. І світляки – стільки світляків, наче сузір’я, що підморгують їй уночі. «Дивися, твоя сестра ще одного спіймала!» – каже мати, і Тедді сміється, простягає їй банку для свого призу. Вони всміхаються до неї крізь роки з того місця, якого полум’я не може торкнутися, бо воно в безпеці в її власному серці.

Провалився дах, у небо злетіли іскри, і Лілі почула зойки людей у первісному захопленні вогнем серед зими. Полум’я помалу згасало, і глядачі з міста потяглися до підніжжя пагорба, до своїх машин: захопливе видовище скінчилося. Лілі з двома друзями лишилися на місці й дивилися, як гаснуть останні язики полум’я, як піднімається з чорного попелу дим. Коли рештки розгребуть, вона посадить тут сад. Квітучі вишні й дикі яблуні. «Але на цьому пагорбі не може постати інший будинок».

Щось холодне поцілувало її в ніс, вона підвела очі й побачила, як із неба пурхають великі сніжинки. Останнє сніжне благословення, священне й чисте.

– Готова йти, Лілі? – запитав Баум.

– Так. – Вона всміхнулася. – Я готова.

Тоді розвернулася слідом за ними, і троє мисливців на демонів разом почали спускатися з пагорба.

Післямова

Коли я вчилась у Стенфордському університеті, спеціалізуючись на антропології, мене зачаровували міфи стародавнього світу. Мені подобається думати, що історії, які прийшли до нас крізь віки, мають у собі зерно правди. Тумани часу могли змінити деталі, але навіть найнеймовірніша оповідь цілком може базуватися на справжніх людях і справжніх подіях.

Кілька років тому, в Англії, блукаючи книжковою крамницею в Оксфорді, я натрапила на переклад Книги Еноха Р. Г. Чарльза, не змогла встояти й купила його. Книга Еноха – стародавній текст, написаний, імовірно, за двісті років до народження Христа. Хоча це історія Еноха, старозавітного патріарха, прадіда Ноя, отці ранньої християнської церкви викреслили її з гебрейського Святого Письма й проголосили апокрифом. Вона зникла з історії і протягом століть вважалася втраченою.

Одначе текст не загубився. Книга Еноха вижила, схована в різних потайних місцях. У XVIII столітті в Ефіопії було знайдено цілі екземпляри, перекладені з грецької. А 1947 р. в печері на північно-західному березі Мертвого моря пастух-бедуїн зробив неймовірне відкриття: він знайшов глеки зі стародавніми сувоями. З цих печер постало сім уривків Книги Еноха, написаних арамейською.

Сторінки цього надовго втраченого тексту містять загадку, яка й дотепер бентежить науковців. Це історія стражів, палих янголів, що злягалися з жінками, породивши нечисту расу, яка довіку переслідуватиме людство:

 Злі духи вийшли з їхніх тіл, бо народжені вони від людей, і походять первинно від священних стражів; злими духами будуть вони на землі, і зватимуть їх злими духами.

Ці істоти змішаної раси, також відомі як нефіліми, з’являються ще в одному прадавньому тексті – у Книзі ювілеїв. Тут вони так само описані як злі та згубні. Згідно з цим текстом, більшість нефілімів було знищено в часи Ноя, але Господь дозволив одній десятій частині їхньої раси залишитися підданими Сатани. Їхній рід і надалі шкодитиме землі.

Янголи та смертні жінки породжують гібридних потвор? Воістину фантастична оповідь, і деякі науковці, які вивчають Біблію, розважливо припускають, що йшлося насправді про заборонені шлюби між різними племенами. Що «янголи» походили з високого роду Сета, а жінки – зі значно менш шляхетних нащадків Каїна.

Утім, як романістка, я не могла не думати: що, як оповідь про стражів не алегорія, а історія? Що, як нефіліми існують насправді та їхні нащадки досі серед нас, досі сіють хаос?

Протягом історії людства з’являлися люди, які чинили такі нечувані жорстокості, що виникає сумнів у тому, що вони справді належать до людської раси, а не є лютим підвидом, який керується іншими потребами й інстинктами. Якщо вірити в написане в Книзі Еноха та Книзі ювілеїв, цим можна пояснити вчинки справжніх чудовиськ, таких як кривавий диктатор Пол Пот та Влад Цепеш. Просто нефіліми завжди існували поміж нас – невидимі хижаки поміж дичини. І коли трапляється нагода, коли суспільство розколюється під час війни чи заворушень, коли сили закону не можуть нас уберегти, ці хижаки виходять на полювання.

Тільки тоді ми бачимо, хто вони насправді.

Зло не має простого пояснення. Сьогодні, через більше ніж дві тисячі років після того, як було написано Книгу Еноха, ми не стаємо ближчі до розуміння того, чому існує зло. Знаємо лише, що воно існує.

РІЦЦОЛІ ТА АЙЛС ЗНОВУ У ВИРІ МОТОРОШНИХ ПОДІЙ

ВІД АВТОРКИ РОМАНІВ «ХІРУРГ» ТА «СМЕРТНИЦІ»

Це Різдво мало стати дивом. А перетворилося на кошмар. На очах Джейн Ріццолі руйнується багаторічний шлюб її батьків, а подруга Мора зізнається у гріховних стосунках зі священником. Одне за одним відбуваються моторошні вбивства, схожі на ритуальні жертвоприношення. Шокована детектив Ріццолі починає свою звичну роботу – пошук убивці. Розслідування виводить Джейн на таємничий фонд «Мефісто», члени якого переконані: ці вбивства – справа рук демона, що ходить поміж людей. Що в їхніх словах правда, а що – вигадка? Що приховує директор фонду, Ентоні Сансоне? І чи справді його організація прагне допомогти, чи лишень зводить поліцію на манівці? Запитань так багато. А тим часом убивця вже готовий завдати нового удару...

Ґеррітсен уміє створювати незабутніх героїв та загадкові сюжети, які хоч і здаються простими, насправді cкладні та заплутані.

The Washington Post