Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)

32

Лілі дивилася на тосканську провінцію крізь тоноване вікно лімузина. П’ять місяців тому вона їхала на південь цією ж дорогою, але за інших обставин – у торохкотливій вантажівці, за кермом якої сидів неголений чолов’яга, який тільки й хотів залізти їй у штани. Тієї ночі вона була виснажена й голодна, ноги боліли, бо пів ночі трюхикала пішки. Тепер вона прямувала цією дорогою на північ, назад, до Флоренції, і їхала не втомленою автостоперкою, а стильно. Усе, на що падав погляд із заднього сидіння лімузина, говорило про розкіш. Сидіння були оббиті чорною шкірою, м’якою, як шкіра людини. У кишеньці перед нею лежали на диво різноманітні газети – свіжі числа «Інтернешнл Геральд Триб’юн», лондонської «Таймс», «Ле Фігаро» та «Кор’єре делла Сера». З вентиляції йшло тепле повітря, у барі стояли пляшки газованої води та вина, лежали свіжі фрукти, сир, крекери. Та хай як затишно тут було, авто однаково було в’язницею, бо відчинити двері Лілі не могла. Від водія та його товариша на передньому сидінні її відокремлювало непробивне скло. За минулі дві години жоден із них навіть і не глянув у її бік. Вона навіть не могла бути впевнена, що це люди. Може, просто роботи. Їй було видно лише їхні потилиці.

Жінка розвернулася й подивилася крізь заднє вікно на «мерседес», що їхав за ними слідом. Німець дивився на неї в лобове скло. Її везли на північ троє чоловіків у двох дуже дорогих автівках. Ці люди мали кошти й знали, що саме роблять. Чи були в неї шанси проти них?

«Я навіть не знаю, хто вони такі».

А от вони її знали. Хай яка обачна Лілі була в останні місяці, вони якимось чином змогли її вистежити.

Лімузин звернув з траси. То вони їдуть не до самої Флоренції... Натомість авто тепер прямувало вглиб провінції, на родючі пагорби Тоскани. Денне світло майже згасло, і в сутінках вона бачила голі виноградні лози, що тулилися до схилів, і пошарпані, давно закинуті кам’яні будинки. Чому саме ця дорога? Тут не було нічого, окрім занепалих ферм.

Може, в цьому й був сенс. Жодних свідків.

Їй хотілося вірити німцеві, коли той сказав, що її везуть до безпечного місця, – так сильно хотілося, що Лілі дозволила тимчасово приспати себе цими розкошами, поїздкою в комфорті. А тепер, коли лімузин сповільнився й звертав на приватну ґрунтовку, вона відчула, як серце б’ється об ребра, як руки пітніють – так, що довелося витерти їх об джинси. Було вже досить темно. Її поведуть на прогулянку в поле і всадять кулю в голову. Троє чоловіків швидко впораються – викопають могилу, скинуть туди тіло.

Земля в січні холодна.

Лімузин піднімався, крутився між дерев, світло фар відбивалося від покрученого підліску. Лілі побачила червоний спалах в очах зайця. Тоді дерева розступилися, і машина зупинилася перед залізними воротами. На інтеркомі спалахнула камера. Водій опустив скло на своєму вікні й сказав італійською:

– Пакунок у нас.

Загорілися сліпучі прожектори, камера, здається, проглядала вміст машини. Тоді ворота з рипінням відчинилися.

Лімузин заїхав у двір, слідом за ним – «мерседес», який висів у них на хвості від самого Рима. Очі Лілі знову пристосувалися до темряви, і вона побачила силуети скульптур та підстрижений живопліт. А попереду, в кінці посипаної гравієм доріжки, виднілася вілла, у якій горіло світло. Лілі здивовано нахилилася вперед, витріщаючись на кам’яні тераси, велетенські кам’яні урни та високі кипариси, схожі на ряд довгих списів, націлених у зорі. Лімузин зупинився біля мармурового фонтана, який узимку був порожній і мовчазний. «Мерседес» став за ним, німець вийшов з нього й відчинив їй двері.

– Міз Сол, ходімо до будинку?

Жінка подивилася на двох чоловіків, що стояли обабіч нього. Ці люди не давали їй шансу на втечу. Вона не мала вибору, окрім як піти з ними. Тож вийшла з авто, заклякла від довгої подорожі, і слідом за німцем піднялася кам’яними сходами на терасу. Холодний вітер замітав листям її шлях, розкидав його, мов попіл. Не встигли вони дійти до входу, як двері відчинились і до них вийшов старший чоловік. Він побіжно глянув на Лілі й звернувся до німця:

– Кімната для неї готова.

Говорив він англійською, з італійським акцентом.

– Я теж лишуся на ніч, якщо можна. Він прибуде завтра?

Старший чоловік кивнув.

– Нічним рейсом.

«Хто прибуде завтра?» – здивувалася Лілі. Вони піднялися на другий поверх сходами з величною балюстрадою. Коли проходили повз гобелени на кам’яних стінах, вони заворушилися, затріпотіли. Та Лілі не мала часу милуватися мистецтвом. Чоловіки вели її довгим коридором, повз портрети, що, здавалося, стежили за кожним її кроком.

Старший чоловік відімкнув важкі дубові двері, подав їй знак заходити. Вона ввійшла до спальні, тісної від темного дерева й оксамиту.

– Це лише на сьогодні, – промовив німець.

Лілі розвернулася, раптом усвідомивши, що ніхто не ввійшов до кімнати слідом за нею.

– А що буде завтра? – запитала вона.

Двері зачинилися, і вона почула, як у замку повертається ключ, замикаючи її всередині.

«Чому ніхто не може відповісти хоч на одне кляте запитання?»

Залишившись сама, Лілі швидко підійшла до важких завіс, смикнула, виявляючи заґратоване вікно. Вона спробувала розігнути ґрати, тягнула й тягнула, поки не втомилися руки, та плоть і кістки не могли змагатися з міцно звареним залізом. Охоплена відчаєм, вона розвернулася й подивилася на свою оксамитову тюрму. Побачила велетенське дубове ліжко з різьбленням, вкрите винно-червоним покривалом. Підвела очі до вирізьблених з темного дерева херувимів та виноградних лоз, що мереживом укривали високу стелю. «Може, це й в’язниця, – подумала Лілі, – але, чорт забирай, у кращій спальні я ще не спала. Ця кімната годиться й для Медичі».

На вишуканому інкрустованому столику стояла накрита срібна таця, келих та пляшка к’янті, вже відкоркована. Вона підняла кришку й побачила холодну м’ясну нарізку, салат з помідорів та моцарели та прісний тосканський хліб. Налила вина, піднесла до вуст і зупинилася.

«Для чого їм труїти мене, якщо буде простіше вистрелити в голову?»

Тож Лілі випила й налила собі ще. А тоді сіла за стіл і налетіла на їжу – відривала руками шматки хліба, пхала до рота й запивала к’янті. Яловичина була така ніжна й тонко нарізана, що нагадувала масло. Жінка з’їла все до крихти й випила майже всю пляшку вина. Вставши з-за столу, почувалася такою незграбною, що ледь дошкутильгала до ліжка. «Я не отруєна, – подумала вона. – Просто п’яна». Їй було начхати на те, що буде завтра. І Лілі впала на багряне покривало, навіть не роздягаючись.

* * *

Її розбудив голос – глибокий, незнайомий чоловічий голос, що кликав її на ім’я. Лілі розплющила одне око й примружилася на світло, що сяяло з заґратованого вікна. Око швидко заплющилося. «Хто в біса відсунув завісу? Коли це сонце встигло піднятися?»

– Міз Сол, прокиньтеся.

– Ще трохи, – промимрила вона.

– Я летів усю ніч не для того, щоб подивитися, як ви спите. Треба поговорити.

Лілі застогнала й перевернулася.

– Я не розмовляю з чоловіками, які не кажуть, як їх звати.

– Моє ім’я – Ентоні Сансоне.

– Я мушу його знати?

– Це мій дім.

Ці слова змусили її розплющити очі. Вона кліпнула, проганяючи сон, і розвернулася до срібноволосого чоловіка, який дивився на неї згори вниз. Навіть похмільна, вона зауважила, що він був збіса привабливий, попри очевидну втому, яка лягла тінню на очі. Він сказав, що летів усю ніч, і, дивлячись на зім’яту сорочку та темну щетину на його підборідді, Лілі не мала в цьому сумнівів. Сансоне прийшов до її кімнати не сам – біля дверей стояв учорашній німець.

Вона сіла в ліжку, стиснула скроні, у яких калатав біль.

– Ця вілла справді належить вам?

– Вона вже багато поколінь належить моїй родині.

– Пощастило. – Лілі помовчала. – Ви говорите як американець.

– Я і є американець.

– А цей чоловік? – Вона підвела голову, примружившись, глянула на німця. – Він працює на вас?

– Ні. Містер Баум – мій друг. Він з Інтерполу.

Лілі завмерла. Опустила погляд на ліжко, щоб вони не бачили її обличчя.

– Міз Сол, – тихо мовив Сансоне. – Чому в мене складається відчуття, що поліція вас лякає?

– Це не так.

– Думаю, ви брешете.

– А я думаю, що ви не надто гостинний господар. Замкнули мене у своєму домі. Увірвалися, не постукавши.

– Ми стукали. Ви не прокинулися.

– Якщо ви мене заарештуєте, то хоч скажете за що? – спитала Лілі.

Вона збагнула, до чого це все. Вони якимось чином дізналися про те, що вона зробила дванадцять років тому, і вистежили її. Їй уявлялися різні варіанти кінця, але цього там не було. Холодна безіменна могила? Так. Але поліція? Їй захотілося зареготати. «О так, заарештуйте мене. Я бачила значно жахливіші речі, ніж загроза ув’язнення».

– Чи є причина, з якої нам варто вас заарештувати? – спитав містер Баум.

Чого він чекав – що вона покається йому просто на місці? Мусять докласти до цього трохи більше зусиль.

– Лілі, – звернувся до неї Сансоне, сідаючи на ліжко. Таке вторгнення в особистий простір змусило її негайно насторожитися. – Вам відомо, що сталося в Бостоні кілька тижнів тому?

– У Бостоні? Я не знаю, про що ви.

– Ім’я Лорі-Енн Такер вам щось каже?

Лілі мовчала, спантеличена запитанням. Невже Лорі-Енн говорила з поліцією? Це так вони дізналися? «Лорі-Енн, ти обіцяла. Ти сказала, що збережеш таємницю».

– Вона була вашою подругою, чи не так? – спитав він.

– Так, – визнала Лілі.

– А Сара Пармлі? З нею ви теж дружили?

Раптом вона збагнула: він говорить у минулому часі, не в теперішньому. В горлі пересохло. Усе це починало звучати дуже погано.

– Ви знали обох цих жінок? – тиснув Сансоне.

– Ми… ми росли разом. Утрьох. Чому ви питаєте про них?

– Отже, ви не чули.

– Я була поза зв’язком. Багато місяців уже не спілкувалася ні з ким у Штатах.

– І вам ніхто не телефонував?

– Ні.

«І не вийшло б. Я як проклята працювала над тим, щоб залягти на дно».

Сансоне подивився на Баума, тоді знову на неї.

– Мені дуже прикро вам про це говорити. Але ваші подруги – обидві – мертві.

Лілі похитала головою.

– Я не розумію. Вони потрапили в аварію? Як вони обидві могли…

– Не аварія. Їх убили.

– Разом?

– Окремо. Це сталося напередодні Різдва. Лорі-Енн убили в Бостоні, а Сару – в П’юриті, штат Нью-Йорк. Тіло Сари знайшли в будинку ваших батьків, який ви намагалися продати. Саме тому поліція вас шукає.

– Перепрошую, – прошепотіла Лілі. – Мене зараз знудить.

Вона вибралася з ліжка й кинулась у ванну кімнату, прилеглу до спальні. Грюкнула дверима, впала на коліна над унітазом. Випите вчора вино пішло назовні, пропалюючи горло, мов кислота. Лілі чіплялася за унітаз, аж поки шлунок не спорожнів, поки вже не було чим блювати. Тоді спустила воду й, похитуючись, підійшла до вмивальника. Прополоскала рота, хлюпнула водою в обличчя. Дивлячись на своє мокре відображення, вона заледве впізнавала жінку в дзеркалі. Скільки часу минуло, відколи вона востаннє по-справжньому дивилася в дзеркало? Коли встигла перетворитися на цю здичавілу істоту? Постійна втеча взяла своє. Коли надто довго тікаєш, зрештою можеш загубити душу.

Лілі витерла обличчя товстим бавовняним рушником, пальцями розчесала волосся, зібрала у хвіст. Містер Красень-Багатій чекав на неї зі своїми запитаннями, тож вона мала бути у формі. Розповісти йому досить, щоб задовольнити. «Якщо він не знає, що я вчинила, то я йому точно про це не скажу».

До обличчя поверталися барви. Вона підвела голову й побачила в очах давній войовничий блиск. Обидві її подруги мертві. Вона лишилася сама. «Допоможіть мені, дівчата. Допоможіть це пережити». Лілі глибоко вдихнула й вийшла з ванни.

Чоловіки дивилися на неї стурбовано.

– Пробачте, що так різко виклав вам цю новину, – мовив Сансоне.

– Розкажіть подробиці, – прямо сказала Лілі. – Що знайшла поліція?

Його, здається, заскочила її холодна прямота.

– Подробиці будуть неприємні.

– Я інших і не чекаю. – Вона сіла на ліжко й тихо додала: – Просто мушу знати. Я мушу знати, як вони померли.

– Можна спочатку дещо у вас запитати? – звернувся до неї німець, містер Баум. Він підійшов ближче, і тепер обидва чоловіки стояли над нею, спостерігаючи. – Ви знаєте, що означає перевернутий хрест?

На кілька секунд вона втратила здатність дихати. Тоді опанувала себе.

– Перевернутий хрест… це символ, яким висміюють християнство. Іноді вважається сатанинським.

Вона побачила, як Баум та Сансоне здивовано перезирнулися.

– А цей символ? – Баум дістав з кишені піджака ручку й клапоть паперу, нашвидкуруч намалював щось і показав їй. – Його іноді називають усевидющим оком. Вам відоме його значення?

– Це уджат, – відповіла Лілі. – Око Люцифера.

Ще один обмін поглядами.

– А якби я намалював голову цапа з рогами? – припустив Баум. – Це щось би вам сказало?

Вона зустріла його м’який погляд.

– Припускаю, ви про символ Бафомета? Чи Азазела?

– Уся ця символіка вам відома.

– Так.

– Чому? Ви сатаністка, міз Сол?

Їй захотілося сміятися.

– Навряд чи. Просто знаю про них. Цікавилася.

– А ваш кузен Домінік – сатаніст?

Лілі завмерла, руки на колінах наче кригою скувало.

– Міз Сол?

– Це треба питати в нього, – прошепотіла вона.

– Ми залюбки, – сказав Сансоне. – Де його можна знайти?

Вона опустила очі на свої стиснуті руки.

– Я не знаю.

Він зітхнув.

– Ми чимало сил витратили на ваші пошуки. На те, щоб знайти вас, пішло десять днів.

«Лише десять? Боже, я стала легковажна».

– Якби ви могли сказати, де Домінік, то дуже полегшили б нам життя.

– Кажу вам, я не знаю.

– Чому ви його захищаєте? – запитав Сансоне.

Від цього вона різко скинула голову.

– Якого біса я мала б його захищати?

– Він ваш єдиний живий кровний родич. І ви не знаєте, де він?

– Дванадцять років його не бачила, – відрубала Лілі.

Сансоне звузив очі.

– Ви так точно пам’ятаєте скільки?

Вона зглитнула. «Помилка. Треба бути обачнішою».

– Те, що зробили з Лорі-Енн та Сарою… Це зробив Домінік, Лілі.

– Звідки ви знаєте?

– Хочете почути, як він повівся з Сарою? Скільки годин вона мала кричати, поки він вирізав у неї на шкірі хрести? І знаєте, що він намалював на стіні в спальні Лорі-Енн, у тій же кімнаті, де розчленував її тіло? Перевернуті хрести. Той же символ, який вирізав на стіні хліву в п’ятнадцятирічному віці, того літа, коли жив з вами, у П’юриті. – Сансоне наблизився, і це було загрозливо. – Це від нього ви втікаєте? Від вашого ж двоюрідного брата?

Лілі не відповіла.

– Ви, вочевидь, від чогось утікаєте. Після Парижа ніде не жили довше шести місяців. І роками не поверталися до П’юриті. Лілі, що сталося того літа, коли ви втратили родину?

Жінка охопила себе руками, згорнулася клубком. Її почало трусити, саме в ту мить, коли їй, як ніколи, треба було триматися.

– Спочатку тоне ваш брат, Тедді. Тоді ваша мати падає зі сходів. Далі ваш батько вкорочує собі віку. Усе протягом кількох тижнів. Страшна трагедія для шістнадцятилітньої дівчини.

Лілі стиснула себе ще сильніше, страшачись, що інакше розколеться, розіб’ється на друзки.

– Це просто низка нещасних випадків, Лілі?

– Що ж іще це могло бути? – прошепотіла вона.

– Чи того літа відбувалося щось іще? Між вами з Домініком?

Вона різко підвела голову.

– На що ви натякаєте?

– Ви відмовляєтеся допомогти нам знайти його. Можу тільки дійти висновку, що ви його захищаєте.

– Ви… ви гадаєте, що в нас були стосунки? – Вона заговорила високо, істерично. – Думаєте, я хотіла, щоб моя родина померла? Моєму братику було лише одинадцять!

Вона замовкла, тоді повторила пошепки:

– Йому було лише одинадцять.

– Можливо, ви не розуміли, як це небезпечно, – припустив Сансоне. – Можливо, приєдналися до нього в кількох закляттях, кількох невинних ритуалах. Знаєте, багато дітлахів так роблять – із цікавості. Може, показати, що вони унікальні, не такі, як інші. Може, шокувати батьків. Ваші батьки були шоковані?

– Вони не розуміли його, – прошепотіла Лілі. – Не усвідомлювали…

– А інші дівчата? Ваші подруги Лорі-Енн та Сара, вони приєднувалися до його ритуалів? Коли ця гра стала страшною? Коли ви збагнули, що деякі сили краще не пробуджувати? Бо сталося саме так, правда ж? Домінік вас затягнув.

– Ні, все було зовсім інакше.

– А тоді вам стало страшно. Ви намагалися все кинути, але було надто пізно, бо за вами вже стежили. І за вашою родиною. Одного разу запросивши темряву до свого життя, не так просто її позбутися. Вона поглиблюється, стає частиною вас. Так само як ви стаєте нею.

– Це не так. – Вона подивилася на нього. – Я не хотіла мати з нею справу.

– То чому ви й далі її шукаєте?

– Що ви маєте на увазі?

Сансоне глянув на Баума, той відчинив свого дипломата, дістав папери.

– Це інформація про ваше місцеперебування в останні роки, – сказав Баум. – Інтерв’ю з людьми, з якими ви працювали. Куратори музеїв у Флоренції та Парижі. Екскурсійне бюро в Римі. Антиквар у Неаполі. Здається, міз Сол, ви їх усіх уразили своєю обізнаністю – в демонології. – Він кинув розшифровки бесід на стіл. – Ви чимало про це знаєте.

– Я вивчала її сама, – мовила Лілі.

– Для чого? – запитав Сансоне.

– Хотіла зрозуміти його.

– Домініка?

– Так.

– І розумієте тепер?

– Ні. Усвідомила, що ніколи не зрозумію. – Жінка зустріла його погляд. – Чи можливо повністю зрозуміти щось нелюдське?

Сансоне тихо відповів:

– Це неможливо, Лілі. Але ми можемо докласти всіх зусиль, щоб подолати його. Допоможіть нам.

– Ви його кузина, – сказав Баум. – Ви жили з ним того літа, тож можете знати його краще за будь-кого.

– Дванадцять років минуло.

– І він вас не забув, – мовив Сансоне. – Саме тому загинули ваші подруги. Він використовував їх, щоб знайти вас.

– Тоді він марно їх убив. Вони не знали, де я, і нічого не могли йому сказати.

– Можливо, тільки тому ви досі жива, – завважив Баум.

– Допоможіть його знайти, – сказав Сансоне. – Летімо зі мною до Бостона.

Лілі довго сиділа на ліжку мовчки, під поглядами двох чоловіків. «Я не маю вибору. Мушу їм підігравати».

Вона глибоко зітхнула й подивилася на Сансоне.

– Коли вилітаємо?

33

Лілі Сол скидалася на юну наркоманку, яку притягли з вулиці. Очі червоні, масне темне волосся зібране неохайним хвостом. Було помітно, що вона спала в цій блузі, а сині джинси, здавалося, розпадуться на лахміття, якщо ще раз опиняться в пральній машинці. Чи це в підлітків тепер такий стиль?.. А тоді Ріццолі згадала, що дивиться не на підлітка. Лілі Сол було двадцять вісім років – доросла жінка, утім, зараз вона здавалася значно молодшою і вразливішою. Масивне крісло робило її ще тоншою, їй було до болю не місце в розкішній їдальні Ентоні Сансоне, і Лілі це розуміла. Її погляд знервовано перебігав від Джейн до Сансоне й назад, наче вона намагалася здогадатися, з якого боку чекати нападу.

Джейн розгорнула теку, дістала збільшену копію знімка з фотоальбому Патнемської академії.

– Ви можете підтвердити, що це ваш двоюрідний брат, Домінік Сол? – запитала детектив.

Лілі опустила очі до фото й не змогла їх відвести. На неї дивився справді дивовижний портрет: обличчя, мов виліплене скульптором, золоте волосся, блакитні очі – рафаелівський янгол.

– Так, – відповіла вона. – Це мій кузен.

– Цій фотографії понад дванадцять років, новіших ми не маємо. Ви не знаєте, де можна було б дістати таку?

– Ні.

– Дуже впевнено говорите.

– Я не підтримую зв’язку з Домініком. Багато років його не бачила.

– А коли бачили востаннє?

– Того літа. Він поїхав за тиждень після похорону мого батька. Я тоді жила в Сари, і він навіть не потурбувався зі мною попрощатися – написав записку й поїхав. Сказав, що по нього приїхала мати й вони їдуть геть.

– І відтоді ви його не бачили й не мали звісток?

Лілі завагалася. Пауза була коротенька, але вона змусила Ріццолі насторожено нахилитися вперед.

– Щось було, чи не так?

– Я не певна.

– Що ви маєте на увазі?

– Минулого року, коли я жила в Парижі, отримала листа від Сари. Їй прийшла листівка, яка її дуже засмутила. Вона переправила її мені.

– Від кого була листівка?

– Не було ані зворотної адреси, ані підпису. То була листівка з картиною з Королівського музею в Брюсселі. Портрет кисті Антуана Вірца, «Янгол Зла».

– Що там було написано?

– Ані слова, самі символи. Ми із Сарою впізнали їх, бо бачили того літа вирізьбленими на деревах.

Джейн передала Лілі ручку й записник.

– Намалюйте їх.

Жінка взяла ручку. Трохи затрималася, наче вагаючись, чи варто відтворювати побачене. Нарешті притиснула ручку до паперу. Від намальованого Джейн відчула, як усім її тілом прокотилася хвиля холоду: три перевернуті хрести й напис R17:16.

– Це посилання на цитату з Біблії? – запитала Джейн.

– З Одкровення Йоанна Богослова.

Ріццолі глянула на Сансоне.

– Можете знайти?

– Я можу процитувати, – тихо мовила Лілі. – «Десять рогів, що ти бачив, і звір – ці зненавидять блудницю і спустошення вчинять їй і роздягнуть, і плоть її з’їдять і її спалять огнем».

– Ви знаєте ці слова напам’ять.

– Так.

Джейн перегорнула сторінку й повернула записник Лілі.

– Напишіть для мене, будь ласка.

Якусь мить вона просто дивилася на порожню сторінку. Тоді нерішуче почала писати – повільно, наче кожне слово завдавало їй болю. Повернула записник, зітхнувши з полегшенням.

Ріццолі подивилася на слова й знову відчула холодну хвилю по спині.

«І плоть її з’їдять і її спалять огнем».

– Мені це скидається на застереження, на погрозу, – сказала вона.

– Так і є. Впевнена, це призначалося мені.

– Чому тоді листівку отримала Сара?

– Бо мене було надто важко знайти. Я стільки разів переїжджала, по стількох містах.

– Отже, листівка прийшла Сарі, а вона вже знала, як вас знайти. – Джейн помовчала. – Це від нього, чи не так?

Лілі похитала головою.

– Я не знаю.

– Та ну, Лілі. Хто, крім Домініка, це міг бути? Це ж майже те саме, що він вирізав у тому хліві дванадцять років тому. Чому він шукає вас? Чому погрожує?

Лілі опустила голову. Тихо відповіла:

– Бо я знаю, що він зробив того літа.

– З вашою родиною?

Вона подивилася на Джейн, в очах яскраво бриніли сльози.

– Я не могла нічого довести. Але була впевнена.

– Чому?

– Мій батько ніколи б не вкоротив собі віку! Він знав, що був мені потрібен. Але мене ніхто не послухав би. Ніхто не прислухається до шістнадцятирічного дівчиська!

– Що сталося з тією листівкою із символами?

Лілі гордо скинула голову.

– Я спалила її. І поїхала з Парижа.

– Чому?

– А ви що робили б, отримавши таку погрозу? Сиділи й чекали б склавши руки?

– Ви могли повідомити поліцію. Чому не зробили цього?

– І що б я їм сказала? Що хтось надіслав мені цитату з Біблії?

– Ви навіть не подумали про все розповісти? Відчували, що ваш кузен – вбивця, але так і не доповіли про це владі? Ось чого я ніяк не збагну, Лілі. Він вам погрожував. Налякав настільки, що ви поїхали з Парижа. Але ви не пішли по допомогу, просто втекли.

Лілі опустила очі. Запала тривала тиша, чути було, як у сусідній кімнаті голосно цокає годинник.

Детектив глянула на Сансоне. Він, здається, був так само спантеличений. Знову зосередилася на Лілі, яка вперто не хотіла зустрічатися з нею поглядом.

– Гаразд, – зітхнула Ріццолі. – Чого ви нам не кажете?

Лілі не відповіла.

У Джейн скінчилося терпіння.

– Чому, чорт забирай, ви не допоможете його спіймати?

– Ви не зможете його спіймати, – сказала Лілі.

– Чому?

– Бо він не людина.

У довгій тиші Джейн чула, як відлунює по кімнатах дзвін годинника. Холод, який вона відчувала, раптом перетворився на кригу, що скувала їй спину.

Не людина. «Десять рогів, що ти бачив, і звір»…

Сансоне нахилився до жінки в кріслі й м’яко запитав:

– Що він таке, Лілі?

Вона здригнулася й охопила себе руками.

– Я не можу його випередити. Він завжди мене знаходить. І тут знайде.

– Гаразд, – мовила Ріццолі, опанувавши себе.

Ця розмова зовсім вийшла за розумні межі й змусила її піддати сумніву все те, що ця жінка казала до того. Лілі Сол або брехала, або марила, і Сансоне не лише ковтав химерні подробиці, одну за іншою, а й підживлював її марення власними.

– Годі марновірства, – сказала вона. – Я шукаю не диявола, а людину.

– Тоді вам його ніколи не впіймати. І я не можу вам допомогти. – Лілі подивилася на Сансоне. – Мені треба до вбиральні.

– Ви не можете нам допомогти? – перепитала Джейн. – Чи не хочете?

– Слухайте, я втомилася, – відрубала Лілі. – Щойно зійшла з літака, у мене джетлаг, і я два дні не приймала душ. Більше не відповідатиму на жодні запитання.

Вона вийшла з кімнати.

– Вона анічогісінько корисного нам не сказала, – завважила детектив.

Сансоне дивився на двері, у яких зникла Лілі.

– Помиляєтеся, – заперечив він. – Як на мене – сказала.

– Вона щось приховує.

Джейн замовкла. Дзвонив її мобільний.

– Перепрошую, – пробуркотіла вона й дістала його з сумочки.

Вінс Корсак не обтяжив себе вступним словом.

– Ти мусиш приїхати негайно, – гавкнув він.

Зі слухавки було чути музику й голосну розмову. «Господи, – подумала Ріццолі, – я зовсім забула про ту дурну вечірку».

– Слухай, пробач, – сказала вона. – Я сьогодні не зможу. У мене зараз допит.

– Але тільки ти можеш з цим розібратися!

– Мені треба йти.

– Це твої батьки. Що мені в біса з ними робити?

Джейн заклякла.

– Що?

– Вони тут верещать одне на одного. – Він помовчав. – Йой, вони пішли на кухню. Треба ховати всі бісові ножі.

– Мій тато в тебе на вечірці?

– Щойно з’явився. Я його не запрошував! Він приїхав одразу після твоєї мами, і вони вже хвилин двадцять сваряться. То ти їдеш? Бо якщо вони не заспокояться, доведеться викликати 911.

– Ні! Господи Ісусе, не роби цього!

«Моїх тата й маму забирають у кайданках? Я цього не переживу».

– Гаразд, зараз приїду. – Вона дала відбій і глянула на Сансоне. – Мені треба їхати.

Той провів її до передпокою, де лишилось її пальто.

– Ви ще повернетеся?

– Вона наразі не надто схильна до співпраці. Спробую завтра.

Сансоне кивнув.

– Тут вона буде в безпеці.

– У безпеці? – Ріццолі пирхнула. – Може, просто не дасте їй утекти?

Надворі стояв холодний ясний вечір. Джейн перейшла через дорогу до свого «субару» й саме відмикала його, коли почула, як ляснули дверцята іншого авто. Озирнулася й побачила, що до неї прямує докторка Айлс.

– А ви що тут робите? – спитала Джейн.

– Чула, він знайшов Лілі Сол.

– Та знайшов.

– Ви її вже розпитали?

– І вона нічого корисного не сказала. Ми ані на крок не ближчі до правди. – Джейн глянула туди, куди саме під’їжджав фургон Олівера Старка. – Що тут відбувається?

– Ми всі приїхали зустрітися з Лілі Сол.

– Ми? Тільки не кажіть, що й справді приєдналися до цих скажених.

– Я ні до кого не приєднувалася, Джейн. Але мій дім було позначено, і я хочу знати чому. Хочу почути, що може сказати ця жінка.

Мора розвернулася й попрямувала до будинку Сансоне.

– Агов, док? – гукнула Джейн.

– Так?

– Будьте обачні з цією Лілі Сол.

– Чому?

– Вона або несповна розуму, або щось приховує. – Детектив помовчала. – Або і те, і інше.

* * *

Навіть крізь зачинені двері Корсакової квартири Джейн чула гупання танцювальної музики, наче калатання серця в стінах. Чоловікові було п’ятдесят п’ять років, він пережив серцевий напад, і «Staying Alive»[14]14
  Пісня гурту «Bee Gees», ритм якої відповідає швидкості, з якою слід виконувати непрямий масаж серця.


[Закрыть], певно, пасувала йому найкраще. Ріццолі постукала, страшачись побачити у дверях Корсака в облягальному диско-костюмі.

Він відчинив, і Джейн витріщилася на його мерехтливу шовкову сорочку з колами поту під пахвами. Комір було розстібнуто, з нього визирали горилячі пасма волосся на грудях. Бракувало лише золотого ланцюга на товстій шиї.

– Дякувати Богу, – зітхнув він.

– Де вони?

– Досі на кухні.

– Припускаю, обоє досі живі.

– Але горлають голосно. Господи, аж не віриться, що твоя ма знає такі слова!

Джейн ступила через поріг у психоделічне світлове шоу з диско-кулею. У напівмороці було видно з десяток млявих тусівників, які стояли по кімнаті з напоями чи розвалилися на канапі, механічно вмочуючи чіпси в соус. Вона вперше опинилась у холостяцькому барлозі Корсака й мусила затриматися на порозі, ошелешена цим видовищем. Побачила хромовий журнальний столик зі стільницею із затемненого скла, пухнастий білий килим, великий телевізор та велетенські стереоколонки – якби на таку прибити дах, вона зійшла б за будинок. І чорна шкіра – всюди чорна шкіра. Джейн майже бачила тестостерон, що сочився зі стін.

А тоді почула за бадьорим ритмом пісні вереск двох голосів на кухні.

– Ти тут у такому вигляді не залишишся. Якого дідька? Вирішила, що тобі знову сімнадцять?

– Ти не маєш права вказувати мені, що робити, Френку.

Джейн увійшла до кухні, але батьки навіть не помітили її, повністю зосередившись одне на одному. «Що мама із собою зробила?» – подумала вона, витріщившись на тісну червону сукню Анджели. Коли це вона відкрила для себе підбори-шпильки та зелені тіні для повік?

– Ти ж бабуся, заради Бога! – соромив її Френк. – Як ти можеш виходити з дому в такому вбранні? Тільки глянь на себе!

– Принаймні хтось на мене дивиться. Ти ж ніколи не дивився.

– У тебе цицьки з сукні мало не випадають.

– Бо маю чим похвалитися!

– Що ти намагаєшся довести? Невже ти з цим детективом Корсаком…

– Вінс чудово до мене ставиться, дякую.

– Мамо? – втрутилася Джейн. – Тату?

– Вінс? То тепер ти його Вінсом кличеш?

– Агов!

Батьки подивилися на неї.

– О, Джейні! – вигукнула Анджела. – Ти нарешті приїхала!

– Ти про це знала? – люто глянув на дочку Френк.– Ти знала, що твоя мати – розпусниця?

– Ха! – реготнула Анджела. – Чия б мукала.

– І ти дозволяєш матері виходити в такому вигляді?

– Їй п’ятдесят сім років, – завважила Джейн. – Мені що, міряти довжину її спідниць?

– Це… це непристойно!

– Я тобі скажу, що непристойно, – мовила Анджела. – Те, що ти забрав у мене молодість і красу й викинув на сміття. Те, що ти суєш свій хер у якусь чужу дупу, якою перед тобою погойдали!

«Це моя мама таке щойно сказала?»

– Те, що тобі стає нахабства розповідати мені, що пристойно, а що ні! Йди звідси, повертайся до неї. А я залишуся. І вперше в житті погуляю на повну. У мене вечірка!

Анджела розвернулася й поцокала підборами геть із кухні.

– Анджело! А ну повернися!

– Тату, – схопила Джейн батька за руку. – Не треба.

– Хтось мусить її зупинити, поки вона себе не осоромила!

– Хочеш сказати, тебе не осоромила.

Френк струсив доньчину руку.

– Вона твоя мати. Ти мусиш їй пояснити, що так не годиться.

– Вона прийшла на вечірку? То й що? Це ж не злочин.

– Ця її сукня – справжній злочин. Добре, що я приїхав, поки вона не встигла зробити нічого такого, про що потім пошкодує.

– Що ти взагалі тут робиш? Як дізнався, що вона буде тут?

– Вона мені сказала.

– Мама?

– Телефонує мені, каже, що пробачила. Що я можу йти розважатися, бо вона теж розважатиметься. Іде сьогодні на вечірку. Каже, те, що я пішов, – найкраще, що з нею було. Ти скажи, що в біса коїться в її голові?

«Що коїться? – подумала Ріццолі. – Мама йому мститься. Вона показує йому, що їй начхати на його відсутність».