Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 21 страниц)

– Якщо до фонду дослуховуються так, як стверджує Сансоне, то про нього мають знати не лише правоохоронці. Вочевидь, Домінік теж почув про них і точно знав, як їх зацікавити. Взяти той дзвінок до Джойс О’Доннел. Слова латиною, мушля, сатанинські символи змусили «Мефісто» думати, що вони нарешті вистежують Сатану. Але я думаю, що їх просто обдурили.

– Домінік використав їх, щоб знайти мене.

– І вони непогано впоралися, чи не так? «Мефісто» знайшли вас всього за десять днів.

Лілі трохи подумала. Тоді сказала:

– Тіла немає. Ви не можете висунути мені звинувачення, тож і затримувати більше не можете.

Джейн подивилася в очі, що блищали страхом, і подумала: «Вона хоче втекти».

– Я вільна, правильно?

– Вільна? – Ріццолі засміялася. – І ви називаєте свободою це життя переляканого кролика?

– Я ж вижила, чи не так?

– А коли відбиватися почнете? Коли захистите себе? Ми говоримо не про диявола, а про людину. Його можна перемогти.

– Вам просто говорити, це ж не на вас він полює!

– Ні, але я полюю на нього й потребую вашої допомоги. Співпрацюйте зі мною, Лілі. Ви знаєте його краще, ніж будь-хто.

– Тому він і не хоче залишити мені життя.

– Обіцяю, ви будете в безпеці.

– Ви не зможете дотримати слова. Думаєте, він ще не знає, де я? Ви не знаєте, який він педантичний. Не пропустить жодної деталі, жодної нагоди. Він може бути живий, але вам ніколи не переконати мене в тому, що він людина.

Задзвонив телефон Джейн, злякавши їх обох. Відповідаючи, вона відчувала на собі погляд Лілі, напружений і допитливий. «Вона припускає найгірше».

То був Баррі Фрост.

– Де ви зараз?

– Ще в Норвічі. Уже пізно, то ми, певно, заночуємо в мотелі, а завтра повернемося до міста.

– Гадаю, краще тобі її не привозити.

– Чому?

– У нас тут серйозна проблема. Олівер Старк мертвий.

– Що?

– Хтось скористався його телефоном, викликав 911 і лишив слухавку висіти. Так ми й дізналися. Я зараз у нього вдома. Господи, тут просто кривава лазня. Він прив’язаний до свого візка, але його майже не впізнати. Бідолашний не мав шансів. – Він трохи зачекав, поки вона щось скаже. – Ріццолі?

– Треба застерегти інших. Сансоне та місіс Фелвей.

– Я їм уже зателефонував, і докторці Айлс так само. У «Мефісто» є люди в Європі, вжито всіх заходів.

Джейн подумала про щойно сказане Лілі. «Вам ніколи не переконати мене в тому, що він людина». Яких заходів можна вжити проти вбивці, який, здається, вміє проходити крізь стіни?

– Він полює на них, – сказала вона.

– Скидається на це. Масштаб більший, ніж ми думали. Йдеться не просто про Лілі Сол. Про весь фонд.

– Якого дідька він це робить? Чому полює на них усіх?

– Знаєш, як Сансоне це назвав? – спитав Фрост. – Винищенням. Можливо, ми помилилися щодо Лілі Сол. Можливо, не вона справжня мішень.

– У будь-якому разі її зараз привозити не можна.

– Лейтенант Маркетт вважає, що за межами Бостона їй буде безпечніше, і я з ним згоден. Намагаємося зараз знайти їй довгостроковий сховок, але на це піде день-два.

– І що мені до того з нею робити?

– Сансоне запропонував Нью-Гемпшир. Будинок у Білих горах. Каже, безпечний.

– Чий будинок?

– Товариша місіс Фелвей.

– І ми довіримося Сансоне?

– Маркетт згодився. Каже, керівництво в ньому не сумнівається.

«Тож вони знають про Сансоне більше за мене».

– Гаразд, – сказала вона. – Як знайти той дім?

– Місіс Фелвей зателефонує й усе розповість.

– А Сансоне та Мора? Що вони робитимуть?

– Вони теж туди їдуть. Зустрінуть вас там.

36

О першій годині вони перетнули кордон штату Массачусетс і в’їхали до Нью-Гемпширу, а Лілі заледве хоч слово сказала, відколи вони вранці виписалися з мотелю в Онеонті. Тепер же, дорогою на північ до Білих гір, єдиним звуком в автівці був шурхіт двірників, що змахували сніг з лобового скла. «Надто нервується для балачок», – подумала Джейн, зиркаючи на свою мовчазну супутницю. Вночі в спільному номері вона чула, як та вовтузиться й крутиться в сусідньому ліжку, і сьогодні очі Лілі були запалі, обличчя витягнуте, кістки мало не просвічувалися крізь бліду шкіру. Якби Лілі Сол набрала кілька кілограмів ваги, вона була б гарненькою. Але зараз, дивлячись на неї, Джейн бачила живого мерця.

«Може, вона саме така і є».

– Ви сьогодні залишитеся зі мною?

Запитання пролунало так тихо, що мало не загубилось у шурхоті двірників.

– Подивлюся за ситуацією, – відповіла Ріццолі. – Там вирішу.

– То можете не залишитися.

– Ви там будете не сама.

– Вам, певно, додому хочеться. – Лілі зітхнула. – Маєте чоловіка?

– Так, я заміжня.

– І дітей?

Джейн завагалася.

– У мене дочка.

– Не хочете розповідати про себе. Не довіряєте мені.

– Я мало вас знаю.

Лілі подивилась у вікно.

– Усі, хто мене по-справжньому знали, мертві. – Пауза. – Окрім Домініка.

Завіса снігу за вікном ставала дедалі щільніша. Вони пробиралися крізь густий сосновий ліс. І вперше Джейн засумнівалася, що її «субару» впорається з дорогою, якщо й далі сніжитиме.

– Та й чому ви мали б мені довіряти? – гірко засміялася Лілі. – Тобто ви знаєте про мене тільки те, що я намагалася вбити двоюрідного брата. І облажалася.

– Той напис на стіні Лорі-Енн, – сказала детектив. – Він призначався вам, так? «На мені гріх».

– Бо так і є, – пробуркотіла Лілі. – І я ніколи не припиню за нього платити.

– І стіл було накрито на чотирьох. Це символізувало родину Солів, я правильно розумію? Вас було четверо.

Лілі потерла очі, подивилась у вікно.

– Я остання. Четверта за столом.

– Знаєте, я теж убила б того сучого сина, – сказала Джейн.

– Вам це краще вдалося б.

Почався підйом. «Субару» важко видирався на гору, буксуючи в усе глибшому свіжому снігу. Ріццолі глянула на свій мобільний і побачила, що зв’язку немає. В останні миль п’ять вони жодного будинку не проминули. «Може, варто розвернутися, – подумала вона. – Я мушу оберігати цю жінку, а не завезти її в гори, де вона замерзне до смерті».

Чи це взагалі та дорога?

Вона примружилася, дивлячись уперед, намагаючись побачити вершину. А тоді помітила хатину, що сиділа на самій верхівці скелі, мов орляче гніздо. Інших будинків поблизу не було, і на гору вела лише ця дорога. Безперечно, звідти відкривається дивовижний краєвид долини. Вони поїхали у ворота, відчинені спеціально для них.

Джейн промовила:

– Мені здається, що тут максимально безпечно. Коли ворота замкнені, сюди неможливо пробратися. Він вас тут не дістане, хіба що крила відростить.

Лілі подивилася вгору на скелю.

– І ми не зможемо втекти, – тихо завважила вона.

Біля хатини стояло два автомобілі. Джейн стала за «мерседесом» Сансоне, і жінки вийшли з машини. Ступивши на під’їзну доріжку, Ріццолі оглянула грубо оброблені колоди, з яких було складено будинок, гострий дах, що підносився в повне снігу небо. Тоді підійшла до багажника по речі й, щойно захляснула його, почула за спиною гарчання.

З-за дерев чорними привидами вигулькнули двоє доберманів, так тихо, що вона їх до останнього не помічала. Жінки завмерли на місці, а пси наближалися, вишкіривши ікла.

– Не біжіть, – пошепки застерегла Ріццолі. – Навіть не ворушіться.

І дістала пістолет.

– Балане! Баку! Назад!

Пси зупинилися, озирнулися на господарку, яка з’явилася на порозі хатини.

– Пробачте, якщо вони вас налякали, – сказала Едвіна Фелвей. – Випустила їх погуляти.

Джейн не сховала зброю. Вона не довіряла цим тваринам, а вони помітно не довіряли їй, бо не зрушили з місця, тільки й дивилися на неї чорними зміїними очима.

– Вони захищають свою територію, але швидко розбираються, хто друг, а хто ворог. Тепер усе буде добре. Просто заберіть зброю та йдіть до мене. Але не поспішайте.

Ріццолі неохоче повернула пістолет до кобури. Вони з Лілі поволі проминули псів, піднялися на ґанок: добермани стежили за кожним їхнім кроком. Едвіна впустила жінок у велику простору вітальню, у якій пахнуло димом. Над головою вигинались арками балки, а на стінах, обшитих вузлуватими сосновими дошками, висіли голови лося та оленя. У кам’яному каміні потріскували березові колоди.

Мора підвелася з дивана, вітаючи їх.

– Нарешті ви доїхали, – сказала вона. – З цим снігопадом ми вже почали хвилюватися.

– Дорога сюди паршива, – відповіла Джейн. – Ви коли приїхали?

– Вночі, одразу після дзвінка Фроста.

Ріццолі підійшла до вікна, яке виходило на долину. Крізь завісу снігопаду виднілися далекі гори.

– Їжі тут удосталь? – запитала вона. – Пального?

– Вистачить на кілька тижнів, – відповіла Едвіна. – Мій приятель постійно поповнює запаси, разом з винним погребом. Маємо багато дров і генератор на випадок, якщо пропаде електрика.

– І я озброєний, – додав Сансоне.

Джейн не почула, як він увійшов до кімнати. Розвернулася й була дещо спантеличена тим, який він похмурий. Остання доба сильно його змінила. Тепер вони з друзями були в облозі, і це залишило відбиток на його виснаженому лиці.

– Я радий, що ви залишитеся з нами, – мовив він.

– Насправді… – Ріццолі глянула на годинник. – Ситуація здається мені доволі безпечною.

– Ви ж не думаєте виїжджати сьогодні, – втрутилася Мора.

– Я сподівалася на це.

– За годину буде вже темно. Дороги не чиститимуть до ранку.

– Вам варто лишитися, – погодився з нею Сансоне. – Їхати буде погано.

Джейн знову визирнула з вікна, на сніг. Подумала про буксування шин та порожні гірські дороги.

– У цьому є сенс, – визнала вона.

– Отже, вся банда лишається ночувати? – спитала Едвіна. – Тоді піду замкну ворота.

* * *

– Пропоную випити, пом’янути Олівера, – сказала Едвіна.

Усі зібрались у великій вітальні, навколо велетенського каміна. Сансоне підкинув у вогонь чергову березову колоду, тонка кора засичала, заіскрила. Надворі стало темно. Стогнав вітер, постукували вікна. Раптовим протягом з каміна до кімнати видуло хмарку диму. «Наче Люцифер проголошує своє прибуття», – подумала Джейн. Двоє доберманів, які лежали поряд з кріслом Едвіни, раптом підвели голови, мов відчули запах чужого.

Лілі встала з дивана, підійшла до вогнища. Попри ревіння вогню, в кімнаті було прохолодно, і, накинувши ковдру на плечі, жінка дивилась у вогонь, що кидав оранжевий полиск на її обличчя. Вони всі були тут мов у пастці, але справжньою бранкою була саме Лілі. Та людина, навколо якої вирувала темрява. За весь вечір вона майже нічого не сказала, ледь торкнулася вечері й не взяла келих вина, коли всі підняли тост.

– За Олівера, – тихо мовив Сансоне.

Келихи було піднято в мовчазному, сумному вшануванні. Ріццолі трохи сьорбнула й посунула свій келих до Мори: їй хотілося пива.

Едвіна сказала:

– Ентоні, нам потрібна свіжа кров. Я маю кількох кандидатів.

– Я не можу нікого до нас запрошувати. Не зараз. – Чоловік подивився на докторку Айлс. – Мені прикро, що вас у це втягнули. Ви ніколи цього не хотіли.

– Знаю одного чоловіка в Лондоні, – вела далі Едвіна. – Впевнена, він захоче до нас. Уже запропонувала його кандидатуру Ґоттфрідові.

– Вінні, зараз це недоречно.

– А коли ж? Він працював з моїм чоловіком багато років тому. Сам єгиптолог і, певно, зможе дати інтерпретацію всьому, що Олівер…

– Ніхто не замінить Олівера.

Коротка відповідь Сансоне, здається, заскочила Едвіну.

– Звісно ні, – нарешті відповіла та. – Я не мала цього на увазі.

– Він учився у вас, у Бостонському коледжі? – запитала Джейн.

Чоловік кивнув.

– Йому було лише шістнадцять, наймолодший першокурсник у кампусі. Я зрозумів його обдарованість того ж дня, коли він уїхав до моєї аудиторії. Ніхто інший не ставив стільки запитань. Те, що він спеціалізувався на математиці, допомагало йому вкрай якісно робити свою справу. Він міг подивитися на якийсь таємничний стародавній код і негайно побачити за ним схему. – Сансоне поставив свій келих. – Я не знав нікого подібного. З першої ж зустрічі було зрозуміло, що він геній.

– Не те що ми, – криво всміхнулась Едвіна. – Я одна з рядових, тих, кого спочатку хтось мусить порекомендувати.

Вона подивилася на Мору.

– Думаю, ви знаєте, що вас запропонувала Джойс О’Доннел?

– У Мори це викликає неоднозначні почуття, – завважив Сансоне.

– Джойс вам не дуже подобалася, так?

Докторка Айлс допила вино детектива.

– Не хочу говорити зле про померлих.

– А я можу висловитися прямо, – втрутилася Ріццолі. – Будь-який клуб, до якого входить Джойс О’Доннел, не викликав би в мене бажання до нього вступати.

– Я й так не думаю, що ви могли б до нас приєднатися, – сказала Едвіна, відкорковуючи нову пляшку. – Ви ж не вірите.

– У Сатану? – засміялася Джейн. – Його немає.

– І ви кажете так навіть після всіх тих жахів, які бачили у своїй роботі, детективе? – спитав Сансоне.

– Їх чинять звичайні люди. І ні, у сатанинську одержимість я так само не вірю.

Сансоне нахилився до неї, на його обличчі виблискував вогонь.

– Ви знайомі зі справою Чайного отруйника?

– Ні.

– Це був англійський хлопець на ім’я Ґрем Янг. У чотирнадцять років він узявся труїти власних родичів – матір, батька, сестру. Зрештою опинився за ґратами за вбивство матері. Коли ж вийшов, кілька років по тому, знову взявся за отруту. Коли його спитали, чому він це робив, він сказав – задля розваги. І слави. Це була не просто людина.

– Радше соціопат, – знизала плечима Джейн.

– Приємне, втішне слово: якщо є психіатричний діагноз, ним можна пояснити непояснюване. Але бувають такі страхітливі вчинки, що їх не можна пояснити. І збагнути не можна. – Чоловік помовчав. – Те, що робив Ґрем Янг, надихнуло іншу юну вбивцю. Шістнадцятилітню японку, з якою я розмовляв минулого року. Вона прочитала опублікований щоденник Янга й була така вражена його злочинами, що вирішила його наслідувати. Спочатку вбивала тварин. Розчленовувала їх, бавилася з частинами тіла. Вела електронний журнал, ретельно й детально записувала, як це – встромляти ножа в живу плоть. Як відчувається тепло крові, тремтіння істоти, що помирає. Тоді перейшла до вбивства людей. Вона отруїла свою матір талієм і занотувала в щоденнику всі болісні симптоми, від яких та страждала.

Сансоне відкинувся на спинку крісла, не зводячи очей з Джейн.

– Ви назвали б її просто соціопаткою?

– А ви – демоном?

– Її сутність не описати іншим словом. Чи сутність такого, як Домінік Сол. Ми знаємо, що вони існують. – Він розвернувся до вогню й тихо додав: – Біда в тому, що вони, здається, знають про те, що ми існуємо.

– Ви чули про Книгу Еноха, детективе? – запитала Едвіна, наповнюючи келихи.

– Ви про неї вже згадували.

– Її знайшли серед сувоїв Мертвого моря. Це старовинний, ще дохристиянський текст, частина апокрифічної літератури. Він передбачає знищення світу. Розповідає нам про те, що земля заражена іншою расою, так званими стражами, які першими навчили нас робити мечі, ножі, щити. Вони дали нам інструменти для нашого ж знищення. Навіть у стародавні часи люди, вочевидь, знали про цих істот і визнавали, що вони не такі, як ми.

– Сини Сета, – тихо додала Лілі. – Нащадки третього сина Адама.

Едвіна подивилася на неї.

– Ви про них знаєте?

– Знаю, що вони мають багато імен.

– Ніколи не чула, що в Адама був третій син, – мовила Джейн.

– Про нього йдеться в Книзі Буття, але Біблія на стільки всього навела глянцю, – сказала Едвіна. – Величезну частину історії було цензоровано, заборонено. Тільки зараз, через дві тисячі років, ми можемо прочитати Євангеліє від Юди.

– А ці нащадки Сета, це вони стражі?

– За минулі століття їх багато як називали. Елогіми, нефіліми. У Єгипті – Шемсу-Гор. Ми знаємо лише, що їхня кров дуже стара, коріння її в Леванті.

– Де?

– У Святій землі. Книга Еноха розповідає, що зрештою ми муситимемо битися з ними за власне існування. І страждатимемо від страшних нещасть, поки вони нищитимуть, придушуватимуть і вбиватимуть нас. – Едвіна долила Ріццолі вина. – Однак усе це буде вирішено в кінці. Буде останній бій. Апокаліпсис.

Вона подивилася на Джейн.

– Вірите ви в це чи ні, насувається буря.

Полум’я розмивалося перед утомленими очима детектива. Вона на мить уявила море вогню, яке поглинає все. «То в такому світі ви живете, – подумала вона. – Мені він незнайомий».

Ріццолі подивилася на Мору.

– Будь ласка, док, не кажіть, що й ви в це вірите.

Та докторка Айлс просто допила вино й підвелася.

– Я виснажена, – сказала вона. – Піду спати.

37

На самому краю свідомості Лілі хтось стукав, просився ввійти до таємного краю її снів. Жінка прокинулась у темряві й на мить запанікувала: усе навколо було незнайоме. Тоді побачила сяйво місяця й пригадала, де вона. У вікно їй було видно приголомшливо яскравий сніг. Буревій минув, і місяць світив на досконалий білий пейзаж, тихий і магічний. Уперше за останні місяці Лілі почувалась у безпеці. «Тепер я не сама, – подумала вона. – Я з тими, хто розуміє мої страхи, з тими, хто захистить мене».

Вона почула, як за дверима щось заклацало, віддаляючись. Подумала, що то має бути один з доберманів. Баку і Балан – потворні імена. Лілі лежала, дослухаючись, чи не процокає щось знову повз двері, але пес не повернувся.

І добре. Бо їй треба було до ванни й не хотілося наштовхнутися на одного з цих звірів.

Вона вибралася з ліжка й підійшла до дверей. Визирнула в коридор, роззирнулася, але не побачила псів, не почула цокання кігтів. На сходах горіло слабке світло, якого було досить, щоб знайти дорогу до ванни. На порозі нога Лілі торкнулася чогось мокрого. Вона подивилася вниз, побачила полиск калюжі та з огидою відсмикнула ногу. Авжеж пси. Які ще сюрпризи вони лишили на підлозі? Не хотілося вступити в щось гірше.

Вона намацала вимикач, клацнула, оглянула підлогу. Побачила ще калюжі, але усвідомила, що вони залишені не псами: то був розталий сніг, у формі відбитків ніг. Хтось був на вулиці й наніс снігу в будинок. Лілі підвела голову, з дзеркала на неї глянули власні зіщулені й сонні очі. І ще дещо, те, від чого шкіра взялася сиротами, – відображення малюнка червоним на стіні позаду неї.

Три перевернуті хрести.

Зойкнувши, жінка позадкувала й вибігла з ванни. У паніці помчала коридором до найближчих дверей, ковзаючи босими ногами по вологій підлозі. То була спальня Мори.

– Прокиньтесь! – шепотіла вона. – Ви мусите прокинутися!

Вона трусила заснулу жінку так, що торохтіло узголів’я ліжка й протестували пружини. Докторка Айлс хіба що зітхнула, але навіть не поворухнулася.

«Що з тобою не так? Чому я не можу тебе розбудити?»

У коридорі щось рипнуло. Лілі різко розвернулася. Вона відчувала, що серце гупає так сильно, що ребра мало не тріскаються, але пройшла до дверей і завмерла там, слухаючи, намагаючись щось почути за калатанням свого серця.

Тиша.

Вона визирнула з-за одвірка, у коридор. Там було порожньо.

«Розбудити інших! Вони мають знати, що він у домі!»

Лілі вислизнула до коридору й поспішила босоніж до кімнати, де, як їй здалося, мала бути Джейн. Взялася за клямку дверей, коротенько схлипнула, коли виявилося, що двері замкнені. «Може, постукати, щоб її розбудити? Та чи наважусь я на гучні звуки?» Тоді вона почула скавучання пса й цокання пазурів у вітальні внизу. Обережно просунулася до сходів. Визирнувши за перила, мало не засміялася від полегшення.

Унизу в каміні палав вогонь. На дивані перед ним сиділа Едвіна Фелвей.

Лілі поспішила вниз, двоє доберманів глянули на неї, один застережливо загарчав. Лілі завмерла.

– Спокійно, Балане, – мовила Едвіна. – Що це з тобою?

– Едвіно! – прошепотіла Лілі.

Жінка розвернулася до неї.

– О, ти не спиш. Я саме збиралася підкинути дров.

Лілі глянула у вогонь – той уже ревів, полум’я танцювало, зжираючи небезпечно велику купу дерева.

– Послухайте, – прошепотіла вона, роблячи крок уперед. Та один з псів підвівся, вишкірюючи ікла, і вона завмерла. – Він у будинку! Треба всіх розбудити!

Едвіна спокійно взяла дві колоди й кинула їх у вогонь, що буяв, наче полум’я пекла.

– Я завважила, Лілі, що ти сьогодні ледве торкнулася вина.

– Домінік тут!

– Могла б проспати все це, як решта. Але так буде значно краще. Якщо ти не спатимеш.

– Що?

Пес знову загарчав, Лілі подивилася на його зуби з оранжевим полиском від вогню. «Пси», – раптом спливла думка. Вони сьогодні зовсім не гавкали. До будинку вліз чужий. Наслідив мокрим взуттям по підлозі. А пси ніяк не відреагували.

«Бо вони його знають».

Поки Едвіна розверталася до неї, Лілі кинулася вперед і вихопила кочергу з вогню.

– Ви його сюди привели, – сказала вона, задкуючи, виставивши кочергу вперед для захисту. – Ви йому розповіли.

– О, в цьому не було потреби. Він був уже тут, у горах, чекав на нас.

– Де він?

– Домінік прийде, коли це буде потрібно.

– Чорт забирай! – скрикнула Лілі, стискаючи кочергу міцніше. – Де він ховається?

Вона надто пізно помітила атаку. Почула завивання, клацання кігтів по дереву й глянула вбік, коли до неї вже летіли дві чорні тіні. Від удару вона заточилася, кочерга з голосним гупанням упала на підлогу. На її руці зімкнулися щелепи, зуби вгризлись у плоть. Лілі закричала.

– Балане! Баку! Фу!

Команду віддала не Едвіна, то був інший голос – голос із кошмарів Лілі. Пси відпустили її, ошелешену й скривавлену, позадкували. Жінка спробувала спертися на руки й підвестися, але ліва рука зовсім не слухалася: могутні щелепи пошкодили зв’язки. Вона зі стогоном перекотилася на бік і побачила власну кров, що збиралася калюжею на підлозі. А за калюжею крові до неї йшли чоловічі черевики. Лілі важко дихала, схлипувала, та все ж змогла сісти. Він зупинився біля каміна й став, підсвічений полум’ям ззаду, наче темна постать, породжена пеклом.

– Тобі це завжди якось вдавалося, Лілі, – мовив він, дивлячись на неї згори вниз. – Ти завжди створювала мені проблеми.

Вона поповзла спиною вперед, відступаючи, але наштовхнулася плечима на стілець, і далі повзти було нікуди. Завмерши, вона дивилася на Домініка, на те, яким він став. Він мав те ж золоте волосся, ті ж дивовижні сині очі. Але став вищий, плечі стали ширші, а колись янгольське обличчя набуло гострих, жорстоких рис.

– Дванадцять років тому ти мене вбила, – сказав він. – Тепер я поверну борг.

– За нею треба наглядати, – завважила Едвіна. – Вона швидка.

– Хіба я тобі цього не казав, мамо?

Погляд Лілі метнувся до Едвіни, тоді знову на Домініка. «Один зріст. Одні очі».

Домінік побачив, яка вона шокована, й мовив:

– До кого ще може звернутися п’ятнадцятирічний хлопець у біді? Після того як вибрався з автівки під водою, маючи лише той одяг, що на ньому? Я мусив залишатися мертвим, подалі від чужих очей, інакше ти напустила б на мене поліцію. Ти забрала в мене всі варіанти, Лілі. Окрім одного.

«Його мати».

– Мій лист дійшов до неї за кілька місяців. Хіба ж я не казав, що вона по мене приїде? А твої батьки в це не вірили.

Едвіна лагідно торкнулася синового обличчя.

– Але ти знав, що я з’явлюся.

Домінік усміхнувся.

– Ти завжди дотримувалася слова.

– І цього дотрималася, чи не так? Я привела її. Ти просто мав бути терплячим і завершити навчання.

Лілі подивилася на Едвіну.

– Але ж ви – з фонду «Мефісто».

– Я знала, як їх використати, – мовила вона. – Знала, як залучити до гри. Ти, Лілі, думаєш, що річ тільки в тобі, але насправді йдеться про них. Про шкоду, якої вони з роками завдали нам. Ми їх скинемо.

Едвіна подивилась у вогонь.

– Потрібні ще дрова. Піду принесу.

– Навряд чи це необхідно, – сказав Домінік. – Цей будинок сухий, мов порохова бочка. Одна іскра – і все спалахне.

Лілі похитала головою.

– Ви хочете вбити їх усіх…

– Такий план, – погодилась Едвіна. – Вони й не прокинуться.

– Це не так весело, як було вбивати Джойс О’Доннел, – сказав Домінік. – Але принаймні ти, Лілі, не спиш і насолодишся вповні.

Він узяв кочергу, сунув глибоко в полум’я.

– Вогонь такий зручний. Він повністю поглинає плоть, не лишає нічого, крім почорнілих кісток. Ніхто не дізнається, якою насправді була твоя смерть, бо ніхто не побачить порізів. Опіків. Усі думатимуть, що ти загинула так само, як інші, – уві сні. Страшний нещасний випадок, у якому змогла вижити лише моя мати. Вони не знатимуть, як ти кричала годинами, перш ніж померти.

Домінік дістав розпечену кочергу.

Лілі видерлася на ноги, по руці текла кров. Вона кинулася до дверей, та, перш ніж добігла, добермани опинилися перед нею. Жінка завмерла, дивлячись на вишкірені ікла.

Едвіна схопила її за плечі й потягла назад, до каміна. Лілі верещала, борсалася, вимахувала руками й дуже потішилася, коли її кулак угатив тій по щоці.

Але пси знову збили її з ніг, кинулись їй на спину.

– Фу! – наказав Домінік.

Пси позадкували. Едвіна притиснула долоню до побитої щоки й помстилася, копнувши Лілі по ребрах. Та відкотилася, неспроможна навіть удихнути в агонії. Крізь завісу болю побачила, як Домінікові черевики підійшли ближче. Відчула, як Едвіна схопила її за зап’ястки й притиснула їх до підлоги. Підвела погляд до кузенового обличчя, до очей, у яких розпеченими жаринками відбивалося сяйво вогню.

– Вітаємо в пеклі, – прорік він.

У нього в руках була розпечена кочерга.

Лілі закричала, закрутилася, намагаючись вивільнитися, але Едвіна була надто сильна. Домінік опускав кочергу, і вона відвернулася, притислася щокою до підлоги, заплющивши очі перед неминучим болем.

Вибух бризнув теплом їй на обличчя. Вона почула, як зойкнула Едвіна, як гупнула на підлогу кочерга. І руки раптом були вільні.

Лілі розплющила очі й побачила, як двійко доберманів мчать через вітальню до Джейн Ріццолі. Та підняла пістолет і вистрелила знову. Один із псів упав, але інший уже стрибнув, уже летів, мов чорна ракета. Ріццолі вистрелила востаннє, коли пес урізався в неї. Пістолет покотився геть, обоє впали – Джейн учепилася в пораненого добермана.

– Ні, – простогнала Едвіна. Вона стояла навколішки біля пораненого сина й пестила його обличчя, його волосся. – Ти не можеш померти! Ти обраний.

Лілі спробувала сісти, і кімната навколо попливла. У світлі буйного полум’я вона побачила, як Едвіна зводиться на ноги, мов янгол помсти. Побачила, як вона простягає руку й бере пістолет Джейн.

Кімната закрутилася сильніше, однак Лілі таки звелася на ноги. Картинки витанцьовували навколо, відмовлялися стояти на місці. Вогонь. Едвіна. Калюжа крові Домініка, що все більшала, виблискуючи від вогню.

І кочерга.

Пес востаннє здригнувся, Джейн скинула його з себе. Тіло звалилося на підлогу з висолопленим язиком. Тільки тоді Ріццолі зосередилася на Едвіні, яка стояла над нею, на зброї в її руках.

– Це скінчиться тут. Сьогодні, – мовила Едвіна. – І ти, і «Мефісто».

Вона підняла зброю, міцно стиснула руків’я. Її увага була прикута до Джейн, тож вона не бачила наближення власної смерті.

Кочерга пробила їй голову, і Лілі почула тріскіт кістки, який передався через залізо просто їй у руку. Едвіна впала без жодного звуку. Руки Лілі заслабли, кочерга дзенькнула об дерев’яну підлогу. Лілі дивилася на те, що накоїла. На голову Едвіни з проламаним черепом. На кров, яка текла чорною рікою. Раптом кімната стала темна, ноги затремтіли й підкосилися. Вона опустилася на підлогу, поклала голову на коліна й нічого вже не відчувала – ані болю, ані кінцівок. Просто плавала без тіла на краю чорноти.

– Лілі. – Джейн доторкнулася до її плеча. – Лілі, у тебе кров. Покажи руку.

Лілі різко вдихнула. Навколо стало світліше. Вона повільно підвела голову, зосередившись на обличчі детектива.

– Я її вбила, – пробелькотіла вона.

– Просто не дивися туди, гаразд? Ну ж бо, сідай на диван.

Джейн потяглася до неї, щоб допомогти підвестися, і раптом завмерла. Рука на плечі Лілі задерев’яніла.

Лілі теж почула шепіт, і кров у жилах перетворилася на лід. Вона витріщилася на Домініка й побачила, що його очі розплющені й горять свідомістю. Вуста ворушилися, але говорив він так тихо, що вона ледве чула.

– Не… не…

Ріццолі схилилася над ним, прислухалася. Лілі не наважилася наблизитися, страшачись того, що Домінік раптом стрибне на неї, мов та кобра. Вони можуть знову і знову вбивати його, але він завжди повертатиметься. Ніколи не помре.

«Зло не помирає».

Світло відбивалося в калюжі крові, що розтікалася навколо нього, наче це полум’я текло, наче пекло поширювалося, витікаючи з Домініка.

Його вуста знову ворухнулися.

– Ми не…

– Кажи, – спонукала Джейн. – Скажи мені.

– Ми не… єдині.

– Що? – Джейн опустилася на коліна, схопила його за плечі й струсонула. – Хто ще?

З Домінікових легень вийшов останній подих. Щелепа зм’якла, риси обличчя розгладилися, мов текучий віск. Ріццолі відпустила тіло, випросталася. Тоді глянула на Лілі.

– Що він хотів цим сказати?

Лілі вдивилась у несфокусовані очі кузена, в обличчя, яке тепер було розслаблене, позбавлене життя.

– Він щойно сказав нам, що це не кінець.