Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)

23

– Ви точно вночі нічого не чули? Жодних кроків на ґанку, нічого особливого? – спитала Джейн.

Мора сиділа на канапі й тремтіла, хоч і була вбрана у светр та шерстяні штани. Вона не снідала, навіть кави собі не налила, але й зовсім не відчувала голоду. Пів години до приїзду Джейн та Фроста вона просиділа біля вікна вітальні, спостерігаючи за вулицею, прислухаючись до кожного звуку, відстежуючи кожне авто. «Убивця знає, де я живу. Він знає, що вночі відбувалось у моїй спальні».

– Док?

Мора підвела очі на Ріццолі.

– Я нічого не чула. Як прокинулася, написи були тут, у мене на дверях. Коли я вийшла забрати…

Вона здригнулася, серце загупало.

Дзвонив телефон.

Фрост підняв слухавку.

– Резиденція Айлс, говорить детектив Фрост. Перепрошую, містере Сансоне, ми наразі розбираємося тут із ситуацією, їй незручно з вами говорити. Я передам, що ви телефонували.

Джейн знову подивилася на Мору.

– Ви впевнені, що, коли вчора повернулися додому, написів на дверях не було?

– Я не бачила.

– Заходили через парадні двері?

– Так. Зазвичай заходжу через гараж, але моє авто досі на Бікон-Гілл.

– Отець Брофі провів вас до дверей?

– Джейн, було темно. Ми не побачили б написів.

«І були зосереджені одне на одному. Думали лише про те, як дістатися до спальні».

Заговорив Фрост:

– Я піду гляну надворі, може, знайду сліди.

Він вийшов у парадні двері. Хоча й тупцяв тепер просто за вікном, звук його кроків не долинав з-за подвійного скла. Вчора порушник міг проходити просто повз її спальню і вона нічого не почула б.

– Гадаєте, він учора за вами стежив від будинку О’Доннел? – запитала Джейн.

– Не знаю. Міг. Але я була на всіх трьох місцях злочину. У Лорі-Енн Такер. Біля Єви Кассовіц. Він міг побачити мене в будь-яку з цих ночей.

– І вистежити, де ви живете.

Мора охопила себе руками, намагаючись угамувати тремтіння.

– Я не помітила. Не думала, що за мною можуть стежити.

– У вас встановлено сигналізацію. Вчора ви її вмикали?

– Ні.

– Чому?

– Я… я просто забула її ввімкнути.

«Зовсім про інше думала».

Ріццолі опустилася в крісло перед нею.

– Для чого йому малювати ті символи у вас на дверях? Як гадаєте, що вони означають?

– Звідки мені знати?

– Залишене ним повідомлення – воно таке ж, як у спальні Лорі-Енн Такер. Тільки цього разу латиною він не переймався, щоб ми точно зрозуміли, що мається на увазі. «На мені гріх». – Джейн помовчала. – Чому він адресував вам саме ці слова?

Мора не відповіла.

– Думаєте, вони призначені вам?

Погляд Джейн був пильний, допитливий.

«Вона надто добре мене знає, – подумала докторка Айлс. – Бачить, що я не все кажу. Чи, може, відчула аромат хіті на моїй шкірі. Треба було прийняти душ до їхнього приїзду, треба було змити запах Деніела».

Вона різко підвелася.

– Я не можу зосередитися. Мушу випити кави.

Розвернулася й рушила до кухні. Там заходилася наливати каву по чашках, діставати вершки з холодильника. Джейн пішла за нею, та Мора намагалася на неї не дивитися. Поставила перед детективом чашку, що парувала, й розвернулася до вікна, сьорбаючи каву, якомога далі відтерміновуючи свій сором.

– Ви нічого не хочете мені сказати? – спитала Ріццолі.

– Я все вам розповіла. Прокинулася вранці й знайшла написи на дверях. Не знаю, що ще сказати.

– Коли ви вийшли з будинку О’Доннел, отець Брофі одразу ж повіз вас додому?

– Так.

– І ви не бачили автомобілів у вас на хвості?

– Ні.

– Ну, може, отець Брофі щось помітив. Подивимося, що він пригадає.

– Не треба з ним говорити, – обрубала Мора. – Тобто якби він учора щось побачив, то сказав би мені.

– Я все одно мушу в нього запитати.

Мора розвернулася до Джейн.

– Знаєте, сьогодні неділя.

– Я знаю, який нині день.

– У нього служба.

Детектив примружилася, і Мора відчула, як у неї спалахнули щоки.

– Що сталося вночі? – запитала Ріццолі.

– Я вже сказала. Після О’Доннел я одразу поїхала додому.

– І були всередині аж до ранку?

– Я з дому не виходила.

– А отець Брофі?

Це запитання, таке прозаїчне, спантеличило Мору, і вона замовкла. Тоді опустилася на кухонний стілець, але мовчки, просто дивлячись у свою каву.

– Він довго тут пробув? – запитала Джейн. Так само без жодних емоцій, як справжній коп, хоча докторка Айлс знала, що за цим запитанням ховається несхвалення, і горло їй стиснула провина.

– Майже всю ніч.

– До котрої години?

– Не знаю. Коли він пішов, було ще темно.

– І що ви з ним робили, поки він був тут?

– Це не має стосунку до справи.

– Ви знаєте, що має. Ідеться про те, що вбивця міг побачити, зазирнувши у вікна. Що могло надихнути його на ці слова на ваших дверях. Світло у вітальні було ввімкнене? Ви з Брофі сиділи там і розмовляли?

Мора важко зітхнула.

– Ні. Світло... не горіло.

– У будинку було темно.

– Так.

– І хтось, дивлячись у вікна знадвору, мав би припустити…

– Ви знаєте, чорт забирай, що вони припустили б.

– І мали б рацію?

Їхні погляди зустрілися.

– Джейн, я вчора страшно перелякалася! Деніел був поруч. Він завжди підтримував мене. Ми цього не планували. Єдиний раз… один тільки раз… – Її голос зірвався. – Я не хотіла лишатися сама.

Джейн теж сіла за стіл.

– Знаєте, тоді слова набувають нового змісту. «На мені гріх».

– Ми всі грішні, – відрубала Мора. – Чорт забирай, кожен з нас, без винятків.

– Я вас не критикую.

– Критикуєте. Гадаєте, я цього з голосу не чую?

– Док, якщо ви відчуваєте провину, то не через мої слова.

Мора відповіла Ріццолі таким же непохитним поглядом, думаючи: «Авжеж, вона має рацію. Моя провина належить мені».

– Ми мусимо обговорити це з отцем Брофі, ви ж розумієте. Те, що сталося вночі.

Мора зітхнула, примирюючись із ситуацією.

– Будь ласка, як говоритимете з ним, тримайте це в таємниці.

– Ну, телевізійників я до нього не приведу.

– Детектив Фрост не мусить про це знати.

– Авжеж мусить. Він мій напарник.

Мора опустила голову на руки.

– Господи.

– Це стосується справи, і ви це розумієте. Якщо я не повідомлю Фроста, він матиме повне право говорити про перешкоджання розслідуванню.

«Отже, я тепер не зможу дивитися на Фроста й не бачити відображення власної провини», – подумала Мора, зіщулившись, уявляючи його реакцію. Репутація – надзвичайно крихка річ, одна крихітна тріщина – і все розвалиться. Два роки її вважали королевою покійників, незламною судмедексперткою, яка може незмигно дивитися на те, від чого в найдосвідченіших детективів усе всередині перевертається. Тепер же на неї дивитимуться й бачитимуть слабку, недосконалу, самотню жінку.

З ґанку долинули кроки: до будинку повертався Фрост. Мора не хотіла бути присутня під час відкриття ганебної правди. Стриманий і чесний, Баррі Фрост буде шокований дізнатися, хто побував у неї в ліжку.

Але ввійшов детектив не сам. Мора почула голоси й підвела голову саме тоді, коли до кухні ввірвався Ентоні Сансоне. Фрост ішов за ним.

На Ріццолі Сансоне не зважав – він не зводив очей з докторки Айлс. Сьогодні чоловік убрався не в чорне – сірий твідовий піджак, сорочка кольору попелу. «Він так відрізняється від Деніела, – подумала вона. – Я не можу його прочитати, і мені від цього незатишно».

– Я побачив написи на дверях, – мовив він. – Коли це сталося?

– Не знаю, – відповіла Мора. – Уночі.

– Треба було самому вас відвезти.

Втрутилася Джейн:

– Гадаю, вам краще піти.

– Зажди, – застеріг її Фрост. – Тобі треба почути, що він каже про написи на дверях. Про їхнє значення.

– «На мені гріх»? Значення очевидне.

– Не про слова, – відповів Сансоне. – Про символи під ними.

– Ми вже чули про всевидюще око. Ваш товариш Олівер Старк пояснив.

– Він міг помилитися.

– Ви не згодні, що це око Гора?

– Я вважаю, це може бути дещо зовсім інше. – Він подивився на Мору. – Ходімо надвір, я все поясню.

Мора не мала жодного бажання знову бачити звинувачення на своїх дверях, однак це здавалося нагальним, тож вона мусила піти за чоловіком. Вийшовши на ґанок, вона зупинилася, кліпаючи на сонці. Це був прекрасний недільний ранок, коли так приємно посидіти за кавою та газетою. Вона ж натомість боялася залишатись у власному домі, боялася дивитися на свої двері.

Жінка набрала повітря й розвернулася до написів вохрою, що мала колір засохлої крові. Слова «На мені гріх» аж кричали до неї – звинувачення, від якого хотілося зіщулитися, сховати винне обличчя.

Та Сансоне зосередився не на тексті. Він указав на два символи під ним. Більший вони вже бачили на дверях у його саду.

– Як на мене, точнісінько те всевидюще око, – сказала Джейн.

– Погляньте на інший символ, – вказав Сансоне на фігурку внизу дверей. Вона була така дрібна, наче зловмисникові спало на думку намалювати її в останню мить. – Це теж вохра, як на інших місцях злочину.

– Звідки ви знаєте про вохру? – запитала Джейн.

– Мої колеги мають це побачити. Щоб підтвердити мою здогадку.

Він дістав мобільний.

– Заждіть, – втрутилася Джейн. – Це не для публічної демонстрації.

– А ви знаєте, як це інтерпретувати, детективе? Маєте ідеї, з чого почати? Якщо хочете знайти вбивцю, мусите зрозуміти, як він мислить. Його символіку.

Сансоне почав набирати номер. Ріццолі його не зупинила.

Мора присіла так, щоб бачити нижній малюнок. Вдивилась у вигнуті роги, трикутну голову, щілинки очей.

– Схоже на цапа. Але що це означає? – мовила вона й підвела голову до Сансоне. У світлі ранку він височів над нею, чорний та безликий.

– Це зображення Азазела, – була відповідь. – Символ стражів.

* * *

– Азазел був ватажком се’ірім, – мовив Олівер Старк. – То були цапоподібні демони, що вселяли жах у прадавні пустелі ще до Мойсея, до фараонів. Ще в епоху Ліліт.

– Що за Ліліт? – запитав Фрост.

Едвіна Фелвей глянула на нього з подивом.

– Ви не знаєте про неї?

Детектив присоромлено знизав плечима.

– Мушу визнати, я не дуже знаюся на Біблії.

– О, в Біблії Ліліт не знайти, – сказала Едвіна. – Її давно вигнано із загальноприйнятої християнської доктрини, хоча вона й має місце в легендах юдеїв. Це перша дружина Адама.

– Адам мав іншу дружину?

– Так, до Єви. – Едвіна всміхнулася, дивлячись на його спантеличене лице. – Що, думаєте, Біблія розповідає історію повністю?

Вони зібрались у Мориній вітальні, за низьким столиком, де між порожніх чашок та блюдець лежав блокнот Олівера. За пів години після дзвінка Сансоне прибули Едвіна та Олівер, щоб оглянути символи на дверях. Кілька хвилин обговорювали їх на ґанку, а тоді втекли від холоду до будинку – по гарячу каву та не менш гарячі теорії. Теорії ці вразили Мору своєю холоднокровною інтелектуальністю. Її будинок позначив убивця, а вони спокійно сиділи у вітальні і обговорювали свою дивну теологію. Вона глянула на Джейн, на обличчі якої було неприховано написано: «Вони очманіли». А от Фрост був просто зачарований.

– Я й не чув, що в Адама була інша дружина, – мовив він.

– Це те, про що Біблія ніколи не писала, детективе, – відповіла йому Едвіна. – Потайна історія, яку можна знайти лише в ханаанських чи гебрейських легендах. Вони оповідають про шлюб між Адамом та вільною духом жінкою, хитрою спокусницею, яка відмовилася слухатися чоловіка й лежати під ним, як годиться покірній дружині. Натомість вона вимагала дикого сексу в усіх позах і глузувала з нього, коли він не міг її вдовольнити. Вона була першою істинно вільною жінкою світу й не боялася плотських насолод.

– Здається, з нею було веселіше, ніж із Євою, – завважив Фрост.

– Але в очах церкви Ліліт була бридотою – жінка, не контрольована чоловіком, істота настільки сексуально ненажерлива, що зрештою вона покинула свого нудного Адама й утекла заради оргій з демонами. – Едвіна помовчала. – І внаслідок цього породила наймогутнішого з демонів, який відтоді став істинною карою людства.

– Це ви про диявола?

Заговорив Сансоне:

– Так вважали у середньовіччі: Ліліт була матір’ю Люцифера.

Едвіна пирхнула.

– Бачите, як історія обходиться з сильними жінками? Як відмовляєшся бути поступливою, як трохи надто сильно любиш секс, церква перетворює тебе на чудовисько й називає матір’ю диявола.

– Або зовсім витирає тебе з історії, – додав Фрост. – Бо я нині вперше чую про Ліліт. Чи про цього цапоподібного.

– Про Азазела, – уточнив Олівер.

Молодик вирвав з блокноту свій останній малюнок і поклав його на стіл так, щоб усі бачили. То була деталізована версія обличчя, намальованого в Мори на дверях, – рогатого козла з вузькими очима та полум’ям на голові.

– Про цапоподібних демонів згадують Левіт та Ісая. То були кудлаті істоти, які плуталися з дикими створіннями, такими як Ліліт. Ім’я Азазел можна простежити до ханаанців – імовірно, воно походить від імен одного з їхніх древніх богів.

– І саме його стосується символ на дверях? – запитав Фрост.

– Мені здається, що так.

Ріццолі засміялася, не стримуючи скепсису.

– Здається? О, то в нас тут самі факти, чи не так?

– Думаєте, ми марнуємо час цією дискусією? – звернулася до неї Едвіна.

– Думаю, що цей символ позначає те, що кому хочеться. От ви вважаєте, що це цаподемон. А от для дивака, який його намалював, це може бути щось абсолютно інше. Пригадуєте все те, що ви з Олівером наговорили про око Гора? Дроби, фази Місяця? То що, тепер це все – суцільна маячня?

– Я пояснив, що око може втілювати чимало різних аспектів, – мовив Олівер. – Єгипетський бог. Всевидюще око Люцифера. Або ж масонський символ мудрості й просвітлення.

– Це ж протилежні значення, – втрутився Фрост. – Диявол проти мудрості?

– Зовсім не протилежні. Не забувайте про те, що означає саме слово «Люцифер». У перекладі це «Той, хто несе світло».

– Не скидається на зло.

– Деякі люди на це сказали б, що Люцифер і не є злим, – завважила Едвіна, – бо він представляє допитливий розум, незалежність мислення – саме те, що колись загрожувало церкві.

Джейн пирхнула.

– То що, Люцифер не такий уже й поганець? Просто ставив забагато запитань?

– Те, кого саме звати дияволом, залежить від точки зору, – сказала Едвіна. – Мій покійний чоловік був антропологом. Я жила в різних куточках світу, колекціонувала зображення демонів, схожих на шакалів, кішок, змій. Чи прекрасних жінок. У кожній культурі є власне уявлення того, який на вигляд диявол. Утім, майже всі культури, аж до найпримітивніших племен, згодні в одному: диявол насправді існує.

Мора згадала безлику чорноту, яку бачила краєм ока в спальні О’Доннел, і відчула, як по шиї пробігли мурахи. Вона не вірила в Сатану, але вірила в зло. «І ввечері була переконана в тому, що воно поруч». Погляд упав на Оліверів малюнок рогатого козла.

– Ця штука… цей Азазел. Він теж уособлює диявола?

– Ні, – відповів Олівер. – Азазел часто символізує стражів.

– Про яких це стражів ви постійно говорите? – запитав Фрост.

Едвіна глянула на Мору.

– Докторко Айлс, у вас є Біблія?

– Так, – похмуро глянула на неї Мора.

– Можете принести?

Вона підійшла до книжкової шафи, проглянула верхню полицю, шукаючи поглядом знайому стару обкладинку. То була Біблія її батька, і Мора роками її не розгортала. Тепер же дістала й передала Едвіні, яка взялася гортати сторінки, здіймаючи порох у повітря.

– Ось воно. Буття, розділ шостий. Вірші перший та другий: «І сталось, як почали люди множитися на землі та народилися в них дочки, побачили сини Божі людських дочок, що були гарні, та й стали брати їх собі за жінок, хто котру вподобав».

– Сини Божі? – перепитав Фрост.

– Ці рядки майже точно стосуються янголів, – пояснила Едвіна. – Тут ідеться про те, що земні жінки викликали в янголів хіть, тож вони одружилися з тими. Шлюб між небесним та земним.

Вона знову подивилась у книгу.

– А от вірш четвертий: «Були ж того часу велетні на землі – були вони й потім, коли сини Божі жили з дочками людськими, й ці їм родили. То були славетні велети давнини».

Едвіна згорнула Біблію.

– І що все це означає?

– Тут говориться, що вони мали дітей, – сказала вона. – Тільки тут у Біблії згадуються ці діти, нащадки союзів між людьми та янголами. То була змішана раса демонів, названа нефілімами.

– Вони ж і відомі як стражі, – додав Сансоне.

– Про них ідеться в інших джерелах, більш ранніх за Біблію. У Книзі Еноха, Книзі ювілеїв. Їх описують як чудовиськ, породжених зляганням палих янголів з людськими жінками. Від цих союзів пішла таємна раса гібридів, які, ймовірно, досі ходять поміж нас. Кажуть, ці створіння незвичайно чарівні й талановиті, незвичайно красиві. Часто дуже високі, харизматичні. Та менше з тим вони демони й служать темряві.

– Ви серйозно в це вірите? – запитала Джейн.

– Просто розповідаю вам про те, що написане у священних текстах, детективе. Наші пращури вірили, що люди не одні на землі, до нас були інші і в жилах деяких із нас досі тече кров цих чудовиськ.

– Але ж ви сказали, що то діти янголів.

– Палих янголів. Злих, порочних.

– Отже, ці стражі, типу, мутанти, – мовив Фрост. – Гібриди.

Едвіна глянула на нього.

– Окремий підвид, жорстокий і хижий. Ми для них не більше ніж здобич.

– Пишуть, що, коли прийде Армагеддон, – продовжив Олівер, – кінець світу, яким ми його знаємо, сам Антихрист буде одним з нефілімів. Стражем.

«І вони позначили мої двері». Мора вдивилась у малюнок козлячої голови. Чи це мало бути попередження?

«Чи запрошення?»

– Ну, – мовила Ріццолі, багатозначно дивлячись на годинник. – Дуже змістовно провели час.

– Ви так і не бачите цінності цього, чи не так? – спитав Сансоне.

– Чудова історія для теревенів навколо багаття, але до вбивці вона мене не наближає.

– Але дає змогу зазирнути йому в голову. Розповідає, у що він вірить.

– Янголи та цаподемони. Авжеж. Чи, може, наш зловмисник просто любить грати з копами в ігри. Змушує марнувати час на гонитву за вохрою й мушлями. – Джейн підвелася. – От-от мають приїхати криміналісти. Може, ви роз’їхалися б по домівках, щоб ми могли попрацювати.

– Заждіть, – втрутився Сансоне. – Ви щось сказали про мушлі?

Джейн подивилася на Фроста, ігноруючи чоловіка.

– Набери криміналістів, спитай, чого вони так затримуються.

– Детективе Ріццолі, – повторив Сансоне. – Розкажіть нам про мушлі.

– У вас начебто є власні джерела. Може, їх розпитаєте?

– Це може бути дуже важливо. Чому б не зекономити наш час?

– По-перше, це ви мені скажіть. Що означає мушля?

– Яка саме? Двостулкова, конічна?

– А є якась різниця?

– Так.

Детектив помовчала.

– Спіралеподібна. Певно, що конічна.

– Її залишили на місці злочину?

– Можна й так сказати.

– Опишіть мушлю.

– Слухайте, в ній немає нічого особливого. Чоловік, з яким я консультувалася, каже, що таких повно по всьому Середземномор’ї.

Задзвонив телефон Джейн.

– Перепрошую, – сказала вона й вийшла з кімнати.

Усі мовчали. Троє членів фонду «Мефісто» перезирнулися.

– Що ж, – м’яко мовила Едвіна. – Я сказала б, що це остаточно все вирішує.

– Що вирішує? – запитав Фрост.

– Така мушля є на родинному гербі Ентоні, – пояснив Олівер.

Сансоне підвівся, підійшов до вікна. Стояв там, дивлячись на вулицю, – чорний силует на тлі вікна.

– Символи були намальовані червоною вохрою, видобутою на Кіпрі, – мовив він. – Ви розумієте, що це означає, детективе Фросте?

– Жодного уявлення, – визнав той.

– Вбивця не веде ігор з поліцією. Він грає зі мною. З фондом «Мефісто». – Він розвернувся до них, але ранкове сяйво за спиною не давало змоги розібрати вираз його обличчя. – На Святвечір він убиває жінку й залишає на місці злочину сатанинські символи – свічки, коло вохрою. Але найважливіше, що він робить того вечора, – це дзвінок до Джойс О’Доннел, яка входить до нашого фонду. Нас посмикали за рукав, щоб привернути увагу.

– Вашу увагу? Я думав, що йшлося про О’Доннел.

– Тоді Єву Кассовіц убили в моєму саду, у вечір наших зборів.

– Тоді ж вашою гостею була О’Доннел. Це за нею він стежив, на неї поклав око.

– Ще вчора я погодився б. Усе вказувало на те, що ціллю була саме Джойс. Однак ці символи на дверях докторки Айлс кажуть, що вбивця не завершив роботу. Він досі полює.

– Він знає про нас, Ентоні, – сказала Едвіна. – Атакує по одному. Джойс була першою, питання в тому, хто наступний.

Сансоне подивився на Мору.

– Боюся, він вважає вас однією з нас.

– Але ж це не так, – мовила вона. – Я не хочу мати нічого спільного з вашим груповим маренням.

– Док? – втрутилася Джейн. Мора не чула, як вона ввійшла, але Ріццолі стояла в дверях, тримаючи в руці мобільний. – Можете вийти на кухню? Треба поговорити наодинці.

Мора підвелася, пішла за нею.

– Що сталося? – запитала, щойно вони ввійшли до кухні.

– Можете завтра взяти вихідний? Сьогодні нам із вами треба поїхати з міста. Я їду додому, візьму речі. Близько полудня заїду по вас.

– Хочете сказати, що мені треба тікати? Тільки тому, що хтось щось написав у мене на дверях?

– Це не має стосунку до ваших дверей. Щойно телефонували з поліції штату Нью-Йорк. Увечері там знайшли тіло жінки, точно вбивство.

– Чому нас має обходити вбивство в Нью-Йорку?

– Тому що в жінки немає лівої кисті.