Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 21 страниц)

Мора вийшла за ним до передпокою, де він діставав пальто із шафи. Узяла своє.

– Прошу, лишайтеся, повечеряйте, – сказав чоловік, беручи ключі від автомобіля. – Вам немає сенсу поспішати додому.

– Я не їду додому, – відповіла Мора. – Я їду з вами.

22

На ґанку Джойс О’Доннел горіло світло, але двері ніхто не відчинив.

Сансоне посмикав клямку.

– Замкнено, – сказав він і дістав мобільний. – Спробую ще раз їй зателефонувати.

Поки він набирав номер, Мора зійшла з ґанку й стала на доріжці, дивлячись на будинок О’Доннел, а саме на вікно другого поверху, яке проливало радісне світло в ніч. Всередині ледве чутно дзвонив телефон. Тоді знову тиша.

Сансоне дав відбій.

– Увімкнувся автовідповідач.

– Думаю, час телефонувати Ріццолі.

– Поки ні.

Він дістав ліхтарик і почав обходити будинок збоку.

– Куди ви?

Сансоне йшов до під’їзної доріжки, чорне пальто розчинялося в тінях. Промінь ліхтарика ковзнув по плитах і зник за рогом.

Докторка Айлс стояла сама у дворі, слухаючи шурхіт мертвого листя в гілках над головою.

– Сансоне? – гукнула.

Ніхто не озвався. Вона чула лише калатання власного серця, тож пішла вслід за будинок. Зупинилася на порожній під’їзній доріжці, перед тінню гаража. Знову покликала Сансоне, але щось змусило її замовкнути – непевне усвідомлення того, що хтось спостерігає за нею, вистежує її. Мора розвернулася, просканувала поглядом вулицю. Побачила, як вітер жене папірець, схожий на привида в польоті.

Їй на плече опустилася рука.

Зойкнувши, Мора різко розвернулася й опинилася перед Сансоне, який тихо матеріалізувався за нею.

– Її авто – у гаражі, – мовив він.

– То де вона?

– Я спробую зайти ззаду.

Цього разу жінка не випускала його з очей, слідом за ним пішла через бокове подвір’я крізь глибокий неторканий сніг попід гаражем. Коли вони виринули в задній двір, її брюки були мокрі, сніг просочився у взуття, холодив ноги. Ліхтарик її супутника пройшовся по кущах та шезлонгах, укритих білим оксамитом. Жодних слідів, сніг цілий. Дворик оточувала вкрита лозами стіна, що створювала повністю закритий від сусідів особистий простір. І докторка Айлс була тут сама, з чоловіком, якого заледве знала.

Та його увага була прикута не до неї. Він зосередився на кухонних дверях, які не міг відчинити. Він трохи подивився на них, обмірковуючи наступний крок, тоді глянув на Мору.

– Маєте номер детектива Ріццолі? Наберіть її.

Вона дістала мобільний, підійшла до вікна кухні, де було світліше. Вже збиралася набрати номер, аж раптом завмерла, дивлячись на кухонну раковину за вікном.

– Сансоне, – прошепотіла вона.

– Що?

– Там кров… біля зливу.

Він кинув туди погляд, і наступний крок шокував її. Чоловік схопив один із шезлонгів і жбурнув його у вікно. Скло розбилося, уламки полетіли до кухні. Він пробрався всередину, і за мить двері розчахнулися.

– Тут і на підлозі кров, – мовив Сансоне.

Судмедекспертка побачила червоні розмазані плями на кремових кахлях. Сансоне вибіг із кухні, чорне пальто тріпотіло за спиною, мов накидка, бо з його швидкістю, коли Мора була біля сходів, чоловік уже добіг до другого поверху. Вона побачила ще кров, розмазану по дубових сходинках, по плінтусах, наче скривавлені руки чіплялися за сходи й стіни, поки тіло тягнули нагору.

– Моро! – загорлав згори Сансоне.

Вона побігла вгору, на сходовому майданчику другого поверху побачила ще кров, схожу на блискучу лижню серед коридору. І почула звук – наче клекотіння води в аквалангу. І ще не ввійшовши до спальні, вже знала, кого побачить – не мерця, а жертву, яка відчайдушно чіпляється за життя.

Джойс О’Доннел лежала на спині на підлозі, вирячивши очі в смертельній паніці, з шиї бив, пульсуючи, червоний струмінь. Вона з сичанням набрала повітря, закашлялася, в легенях забулькала кров. Яскравий струмінь порснув у лице Сансоне, коли той схилився над жінкою.

– Пропустіть мене! Телефонуйте 911! – наказала Мора, опустилася навколішки й затисла пальцями різану рану.

Вона звикла торкатися мертвої плоті, не живої, і кров, що струменіла по її руках, була приголомшливо тепла. «Прийом Сафара», – згадала вона. Перші правила реанімації: перевірка дихальних шляхів, дихання, кровообігу. Але одним брутальним ударом леза по горлу нападник поставив під сумнів усі три. «Я лікарка, але навряд чи можу її врятувати».

Сансоне закінчив телефонну розмову.

– Швидка їде. Чим я можу допомогти?

– Несіть рушники. Треба зупинити кров!

Рука О’Доннел раптом стиснулася на Мориному зап’ястку з панічною силою. Шкіра була така слизька, що пальці Мори ковзнули з рани, вивільнивши новий фонтан крові. Знову сичання, знову кашель, знову порскання з розрізаної трахеї. О’Доннел захлиналася. З кожним подихом удихала власну кров. Вона клекотіла в дихальних шляхах, пінилася в альвеолах. Судмедекспертці доводилось оглядати легені інших жертв, яким перерізали горло, вона знала механізм такої смерті.

«А тепер я спостерігаю, як це відбувається, і не можу нічим зарадити».

До спальні ввірвався Сансоне з рушниками, і Мора притиснула зібгану тканину до шиї. Білий махровий рушник магічним чином почервонів. О’Доннел ще сильніше стиснула їй зап’ясток. Губи ворухнулися, але слів не було, тільки булькотіння повітря через кров.

– Все гаразд, все гаразд, – мовила Мора. – Швидка вже близько.

О’Доннел затремтіла, кінцівки судомно здригалися. Але очі були притомні, зосереджені на Морі. «Чи бачить вона це в моїх очах? Те, що знаю я: вона помирає?»

Мора підвела голову, почувши далеке виття сирен.

– Ну ось, – мовив Сансоне.

– Парадні двері зачинені!

– Я спущуся й зустріну їх.

Він підвівся, і докторка Айлс чула, як гупають його кроки на сходах.

О’Доннел досі пильно дивилася на неї. Її вуста заворушилися швидше, пальці пазурами вп’ялися Морі в руку. Сирена наближалася, але цю кімнату заповнювало тільки клекотливе дихання жінки, що помирала.

– Джойс, будьте зі мною! – спонукала Мора. – Я знаю, ви витримаєте!

О’Доннел смикала її за зап’ясток сповненими паніки рухами, що загрожували відірвати Морину руку від рани. З кожним удихом з її горла розліталися яскраві краплі. Очі розширилися, наче вона побачила безодню, що розкривалася перед нею. «Ні, – промовили вуста. – Ні».

У цю мить Мора збагнула, що жінка дивиться вже не на неї, а за її спину. Тільки тоді вона почула, як рипнула підлога.

«Нападник не виходив з дому. Він досі тут. У цій кімнаті».

Вона розвернулася, щоб зустріти удар. На неї кажанячими крилами накотилася темрява, і вона впала. Вдарилась обличчям об підлогу й лежала, оглушена, з чорнотою перед очима. Але крізь дошки підлоги під щокою чула гупання кроків, що віддалялися, наче серцебиття самого будинку. Біль пульсував у голові, перетворюючись на удари, наче хтось уганяв гвіздки їй у череп.

Мора не чула останнього подиху Джойс О’Доннел.

Чиясь рука схопила її за плече. Вона замахала руками, відбиваючись у раптовому нападі паніки, наосліп цілячись у нападника.

– Моро, тихо. Моро!

Він схопив її руки, вона кілька раз слабко смикнулася. А тоді перед очима розвиднілося, і вона побачила перед собою Сансоне. Почула інші голоси, помітила металевий блиск ношів. Озирнувшись, зосередилася на двох парамедиках, які зігнулися над тілом Джойс О’Доннел.

– Пульсу немає. Дихання теж.

– Крапельниця на повну.

– Господи, ти глянь, скільки крові.

– Як там інша пані?

Парамедик глянув на докторку Айлс. Сансоне відповів:

– Начебто все гаразд. Гадаю, вона просто зомліла.

– Ні, – прошепотіла Мора. Схопила його за руку. – Він був тут.

– Що?

– Він залишався тут. У цій кімнаті!

Раптом він усвідомив її слова, відсахнувся, скочив на ноги.

– Ні… зачекайте на поліцію!

Але Сансоне вже вибіг з кімнати.

Мора спробувала сісти й похитнулася, в очах усе попливло. Коли нарешті зір прояснів, вона побачила двох парамедиків на колінах у крові Джойс О’Доннел, в оточенні обладнання й упаковок від ліків та інструментів. На осцилоскопі висвічувалась електрокардіограма.

Пряма лінія.

* * *

Джейн сіла на заднє сидіння патрульного авто поруч із Морою, зачинила двері. Один подих холоду забрав усе тепло з автівки, і докторка Айлс знову затремтіла.

– Ви точно нормально почуваєтеся? – запитала детектив. – Може, вам треба до лікарні?

– Я хочу додому, – сказала Мора. – Можна мені додому?

– Нічого більше не пригадуєте? Жодні деталі не спливають?

– Я вже сказала, обличчя я не бачила.

– Тільки чорний одяг.

– Чорне щось.

– Щось? То йдеться про людину чи про звіра?

– Усе сталося дуже швидко.

– Ентоні Сансоне носить чорне.

– То був не він. Він саме вийшов, спустився зустрічати швидку.

– Так він каже.

Обличчя Ріццолі було силуетом на тлі вогнів патрульних машин по всій вулиці. Прибув звичний конвой офіційних автівок, і тепер поміж стовпчиків у дворі тріпотіла жовта поліційна стрічка. Мора просиділа в машині так довго, що кров на її пальті встигла висохнути, і тканина стала жорстка, мов пергамент. Доведеться пальто викинути: вона більше не мала бажання його вдягати.

Мора глянула на будинок, у якому тепер світилися всі вікна.

– Коли ми прийшли, двері були зачинені. Як він сюди пробрався?

– Ознак зламу немає. Тільки розбите вікно на кухні.

– Ми мусили його розбити. Побачили кров у раковині.

– І Сансоне весь час був з вами?

– Джейн, ми були разом увесь вечір.

– За винятком того, коли він погнався за злочинцем. Каже, що нікого надворі не бачив. І коли ми пішли оглянути двір, виявилося, що він добряче попсував сніг. Зіпсував усі сліди, які могли б нам згодитися.

– Він не підозрюваний.

– Я цього й не казала.

Мора затихла, думаючи про дещо інше, сказане Джейн. «Ознак зламу немає».

– Джойс О’Доннел його впустила. – Докторка Айлс подивилася на Ріццолі. – Вона впустила вбивцю у свій дім.

– Або ж забула замкнути двері.

– Авжеж, двері вона замкнула. Була не дурна.

– Але й не остерігалась як слід. Працюючи з чудовиськами, ніколи не знаєш, хто з них піде слідом за тобою. Ці вбивства мали стосунок до неї, док. З першого ж випадку він привертає її увагу дзвінком. Друге вбивство відбувається за будинком, у якому вона вечеряє. Усе вело до цього, до головної події.

– Чого б їй упускати його до будинку?

– Може, вона гадала, що спроможна його контролювати. Подумайте, у скількох в’язницях вона бувала, скількох людей, таких як Воррен Гойт чи Амальтея Ленк, опитувала. Вона зближується з ними всіма.

Від згадки матері Мора скривилася, але промовчала.

– Вона наче циркова приборкувачка левів. Коли щодня працюєш із тваринами, починаєш думати, що все під контролем. Чекаєш, що кожного разу, як ляснеш батогом, вони стрибатимуть, як хороші кошенята. Може, навіть думаєш, що вони тебе люблять. А тоді якось розвертаєшся спиною, і вони встромляють ікла тобі в шию.

– Я знаю, вона вам ніколи не подобалася, – мовила Мора. – Але якби ви були там, якби бачили її смерть… – Вона глянула на Джейн. – Вона була нажахана.

– Я не почну її любити тільки тому, що вона мертва. Тепер вона жертва, тож я зобов’язана виконати свою роботу якомога краще. Але не можу не думати, що вона сама це накликала.

У скло постукали, детектив опустила вікно. Зазирнув коп зі словами:

– Містер Сансоне хоче знати, чи ви закінчили його опитувати.

– Ні, не закінчили. Скажіть, хай зачекає.

– І судмедексперт уже збирається. Маєте ще запитання?

– Як щось буде, я його наберу.

Мора побачила у вікно, як із будинку вийшов її колега, доктор Ейб Брістол. Це він робитиме розтин О’Доннел. Якщо побачене всередині його засмутило, то він ніяк цього не показував. Зупинився на ґанку, спокійно застібнув пальто, натягнув теплі рукавиці, розмовляючи з копом. «Ейб не дивився, як вона помирає, – подумала докторка Айлс. – На його пальті не лишилось її крові».

Джейн відчинила двері автомобіля, і всередину ввірвався новий подих холоду.

– Ходімо, док, – мовила вона, вибираючись назовні. – Відвеземо вас додому.

– Моє авто лишилося на Бікон-Гілл.

– З ним розберетеся потім. У вас тут особисте таксі. – Ріццолі розвернулася й гукнула: – Отче Брофі, вона готова.

Тільки тоді Мора помітила його – на вулиці, у тіні. Він підійшов до них – високий силует, чиє обличчя набуло мерехтливих рис тільки тоді, як він опинився в танцівних вогнях патрульних автівок.

– Ти певна, що добре почуваєшся? – спитав він, допомагаючи їй вийти з машини. – Не хочеш до лікарні?

– Прошу, відвези мене додому.

Хоча Деніел і запропонував їй підтримку, вона сховала руки в кишені, відмовившись від його простягнутої руки дорогою до машини. Вона відчувала, що на них дивляться поліціянти. Докторка Айлс і той священник, знову разом. Чи хоч хтось не звернув на них уваги, не поцікавився?

«Чорт забирай, тут немає чим цікавитися».

Вона сіла на пасажирське сидіння, дивлячись просто перед собою, поки він заводив двигун. Мовила:

– Дякую.

– Ти знаєш, я прийду, щойно ти покличеш.

– Це Джейн тебе викликала?

– І я цьому радий. Сьогодні тебе має відвезти додому друг. Не якийсь коп, якого ти заледве знаєш.

Він від’їхав від тротуару, і сліпучі вогні швидкої розтанули позаду.

– Сьогодні ти була надто близько, – тихо сказав Деніел.

– Повір, я цього не хотіла.

– Не варто тобі було йти до будинку. Краще викликала б поліцію.

– Можна ми не будемо про це говорити?

– Моро, лишилося хоч щось, про що ми можемо говорити? Чи тепер завжди буде так? Ти не приходитимеш у гості, не відповідатимеш на дзвінки?

Вона нарешті подивилася на нього.

– Деніеле, я не стаю молодша. Мені сорок один, мій єдиний шлюб був приголомшливо катастрофічний, і я схильна до безнадійних романів. А я хочу заміж. Хочу бути щасливою. Не можу дозволити собі марнувати час на стосунки, які нікуди не ведуть.

– Навіть якщо дружба й почуття щирі?

– Дружба постійно руйнується. А серця розбиваються.

– Так, – згодився він і зітхнув. – Правда.

Вони трохи проїхали мовчки. Тоді Деніел промовив:

– Я не хотів розбивати тобі серце.

– І не розбив.

– Але я завдав тобі болю. Я це знаю.

– Ми скривдили одне одного. Мусили. – Мора помовчала й додала згіркло: – Цього вимагає твій усемогутній Господь, чи не так?

Вона хотіла зробити йому боляче і з раптової тиші зрозуміла, що влучила в ціль. Священник мовчав, поки під’їжджав до її району, поки звертав на під’їзну доріжку й вимикав двигун. Тоді розвернувся до неї.

– Твоя правда, – сказав. – Мій Господь вимагає забагато, чорт забирай.

І притягнув її до себе.

Вона мала б опиратися, мала б відштовхнути його, вийти з машини. Але не зробила цього: надто довго хотіла цих обіймів, цього поцілунку. І більшого, значно більшого. Це було божевіллям, з цього нічого не могло вийти. Але тепер між ними не стояв ані тверезий розум, ані Бог.

«Не введи нас у спокусу». Вони цілувалися весь шлях від автомобіля до дверей. «Визволь нас від злого». Марні слова – замок з піску, що не встояв проти могутнього припливу. Вони ввійшли до будинку. Мора не вмикала світло, і в темному передпокої здавалося, що темрява робить голоснішим їхнє різке дихання, шурхіт тканини. Вона скинула закривавлене пальто, і воно впало на підлогу чорною калюжею. Коридор освітлювало лише слабке сяйво з вікон. Ніщо не проливало світла на їхній гріх, не було очей, щоб засвідчити їхнє падіння.

Вона провела його до спальні. До свого ліжка.

Уже рік вони кружляли в цьому танку, з кожним кроком наближаючись до цієї миті. Вона знала серце цього чоловіка, а він – її, однак його плоть була чужою, незнаною на дотик, на смак. Вона провела пальцями по теплій шкірі, по вигину його спини – нова територія, яку так хотілося дослідити.

На підлогу впали рештки одягу; останній шанс зупинитися вислизнув від них.

– Мора, – прошепотів Деніел, цілуючи її шию, її груди. – Моя Мора.

Його слова були ніжні, мов молитва, але не до його Господа, а до неї. Вона зовсім не відчувала провини, розкриваючись для нього. Не її клятву було порушено, не її совість страждатиме. «Сьогодні, Боже, у цю мить, він мій, – подумала, святкуючи перемогу, коли Деніел застогнав на ній, коли вона охопила його ногами, катуючи, підштовхуючи. – Я маю те, чого Ти, Боже, не можеш йому дати. Я забираю його в Тебе. Я заявляю про своє право на нього. Можеш кликати Своїх демонів, мені начхати».

І Деніелові сьогодні теж.

Коли їхні тіла нарешті розрядилися, він упав у її обійми. Вони довго лежали мовчки. У світлі з вікна Мора бачила слабкий блиск його очей, що дивилися в темряву. Він не спав, а міркував. Можливо, шкодував. Минав час, і тиша стала нестерпна.

– Ти шкодуєш? – запитала вона.

– Ні, – прошепотів він, ковзнув пальцями по її руці.

– Чому я не переконана?

– А тобі це потрібно?

– Я хочу, щоб ти радів. Те, що ми зробили, природно. Це в людській природі. – Мора помовчала й додала, зітхнувши: – Але, можливо, це погане виправдання гріха.

– Я зовсім не про це думав.

– А про що?

Деніел поцілував її чоло, тепло дихнув у волосся.

– Я думаю про те, що буде далі.

– Чого ти хочеш?

– Я не хочу тебе втрачати.

– І не мусиш. Тобі обирати.

– Обирати, – м’яко повторив він. – Це однаково що обирати між удихом та видихом.

Перекотився на спину, помовчав. Тоді сказав:

– Здається, я тобі розповідав, як прийшов до того, щоб стати священником.

– Ти говорив, що твоя сестра помирала. Лейкемія.

– І я уклав угоду. З Богом. Він виконав моє прохання, Софі жива. І я дотримувався своєї частини угоди.

– Тобі було лише чотирнадцять. Надто юний вік, щоб обіцяти віддати все своє життя.

– Але я пообіцяв. І можу стільки добра зробити в Його ім’я, Моро. Я був щасливий, дотримуючись свого слова.

– А тоді зустрів мене.

Деніел зітхнув.

– А тоді зустрів тебе.

– Ти маєш обрати, Деніеле.

– Або ти зникнеш з мого життя. Знаю.

– Я не хочу цього.

Він глянув на неї.

– То не зникай, Моро! Прошу тебе. Ці кілька місяців без тебе я почувався загубленим. Відчував таку провину за те, що хотів тебе. Але думати міг лише про тебе.

– Яке місце я займатиму, лишившись у твоєму житті? Ти збережеш свою церкву, а що отримаю я? – Вона пильно вдивлялася в темряву. – Насправді нічого не змінилося, еге ж?

– Змінилося все. – Він узяв її за руку. – Я тебе кохаю.

«Але не досить. Не так сильно, як ти любиш свого Бога».

І все одно вона дозволила йому знову обійняти себе. Відповіла на поцілунки. Цього разу вони кохалися не ніжно, тіла відчайдушно, люто зіштовхувалися. Не любов, а кара. Сьогодні вони одне одного використовують. Якщо вона не може мати кохання, то хай буде хіть. Дати йому щось незабутнє, щось таке, що переслідуватиме його в ті ночі, коли Бога замало. «Ось від чого ти відмовляєшся, кидаючи мене. Ось той рай, від якого ти тікаєш».

І Деніел утік, ще до світанку. Вона відчула, як він заворушився поряд з нею, тоді повільно сів на ліжку й почав одягатися. Звісно ж – недільний ранок, парафія чекає.

Він схилився, поцілував її волосся. Прошепотів:

– Мушу йти.

– Знаю.

– Я кохаю тебе, Моро. Ніколи не думав, що скажу таке жінці, а от зараз кажу.

Він ніжно торкнувся її обличчя, вона відвернулася, щоб не показувати йому свої сльози.

– Я приготую тобі кави, – запропонувала, сідаючи.

– Ні, лишайся в ліжку. Я знайду вихід.

Ще один поцілунок, і він устав. Вона чула його кроки в коридорі, звук, з яким зачинилися двері.

Отже, це нарешті сталося. Вона перетворилася на чергове кліше – Єва з яблуком, спокусниця, що заманила святенника до гріха. Цього разу змієм був не Сатана, а їхня власна самотність. «Ви хочете знайти диявола, містере Сансоне. То подивіться на мене. Подивіться на будь-кого з нас».

Надворі небо поволі світлішало, вітаючи холодний світанок. Мора відсунула ковдру, від теплої білизни піднявся запах їхньої пристрасті, п’янкий аромат гріха. Вона не змивала його з себе, просто вдягнула халат, капці й пішла до кухні готувати каву. Набираючи воду для кави, вона дивилась у вікно на лози клематису, вкриті кришталевим льодом, на рододендрони, що похилили пом’яте листя, і не мала потреби дивитися на термометр, щоб знати: холод сьогодні буде жорстокий. Вона уявила, як Деніелові парафіяни кутаються в пальта, виходячи з машин, і крокують до Церкви Богородиці Божественного Світла, долаючи недільний холод заради підбадьорливих слів отця Брофі. Що ж він скаже їм сьогодні? Чи зізнається, що навіть він, їхній пастир, звернув з праведного шляху?

Мора ввімкнула кавоварку й пішла до дверей по газету. Коли ступила надвір, холод ошелешив її, обпік горло й ніздрі. Вона не марнувала часу – швидко підхопила газету, яка лежала перед будинком, розвернулася й поспішила назад. Потяглася до клямки, коли раптом завмерла, не зводячи погляду з дверей. Зі слів та символів, видряпаних там.

Тоді різко розвернулася, навіжено роздивляючись вулицю. Було видно, як сонце відбивається від криги на асфальті, було чути лише тишу недільного ранку.

Повернувшись до будинку, Мора грюкнула дверима, замкнула всі замки. Тоді побігла до телефона й набрала номер Джейн Ріццолі.