Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

16

Криміналістична лабораторія містилась у південному крилі «Шредер Плази», на тому ж поверсі, що й кабінети відділу розслідування вбивств. Джейн з Фростом проминули вікна, що виходили на пошарпаний і похмурий район Роксбері. Сьогодні сніг укрив усе білим покривом, очистив навіть небо, зробив повітря прозорим. Однак Джейн хіба що кинула погляд на цей кришталевий небокрай, зосередившись на кімнаті S269, де була трасологічна лабораторія.

Криміналістка Ерін Волчко вже чекала на них. Щойно детективи ввійшли до кімнати, вона рвучко розвернулася від мікроскопа, над яким сиділа, й схопила теку зі столу.

– Мусите виставитися, – сказала вона. – З цим довелося попрацювати.

– Ти завжди так кажеш, – завважив Фрост.

– Але цього разу – серйозно. Думала, цей буде найпростішим з усіх доказів із першого місця злочину, а натомість довелося носитися тут як скаженій, щоб зрозуміти, чим же намалювали те коло.

– Не простою крейдою, – припустила Джейн.

– Ні. – Ерін передала їй документи. – Дивіться.

Ріццолі розгорнула звіт. На першій сторінці побачила знімки червоних плям на розмитому тлі.

– Я почала зі світлової мікроскопії великого збільшення, – почала розповідати Ерін. – Від шестисот до тисячі разів. Оці плями – частинки пігменту, яким було намальовано те червоне коло на підлозі кухні.

– І що це означає?

– Кілька речей. Тут видно різний ступінь забарвленості, тож частинки неоднорідні. Індекс рефракції теж змінюється, від 2,5 до 3,01, до того ж численні частинки – двозаломні.

– Тобто?

– Це безводні частинки оксиду заліза – цілком звичайна речовина, багато де в світі трапляється. Саме вона надає глині характерних відтінків і використовується художниками для отримання червоного, жовтого й коричневого кольорів.

– Наче нічого особливого.

– От і я так думала, аж поки не копнула глибше. Я припустила, що ці частинки – зі шматка крейди чи пастельного олівця, тож порівняла їх зі зразками з двох місцевих художніх крамниць.

– Збіги є?

– Жодного. Під мікроскопом різниця очевидна. По-перше, червоні гранули пігменту в пастельних олівцях показали значно менше різноманіття кольору та індексу рефракції. Це тому, що безводний оксид заліза в наш час переважно синтетичний, його виробляють, а не видобувають із землі. Зазвичай застосовують сполуку під назвою «червоний марс», суміш оксидів заліза та алюмінію.

– А ці гранули пігменту на фото не синтетичні?

– Ні, це природний безводний оксид заліза. Також називається гематитом, від слова «кров» грецькою, бо іноді він буває червоним.

– Природний використовується в художньому знарядді?

– Ми знайшли кілька особливих марок крейди та пастельних олівців з натуральним гематитом. Одначе крейда містить карбонат кальцію. А до промислово вироблених пастельних олівців зазвичай додають натуральний клей, щоб скріпити пігмент, – якийсь крохмаль, типу метилової целюлози, чи трагакантову камедь. Замішують пасту й пропускають через форму, щоб отримати олівці. У зразках з місця злочину немає слідів трагаканту чи будь-якого крохмалю. І карбонату кальцію не досить, щоб пігмент походив з кольорової крейди.

– Тож маємо справу з чимось таким, чого в художній крамниці не купиш.

– Не в нас.

– То звідки ця червона штука?

– Власне, поговорімо про червону штуку. Про те, що воно таке взагалі.

– Ти сказала – гематит.

– Так, безводний оксид заліза. Але в складі кольорової глини він зветься інакше – вохрою.

Втрутився Фрост:

– Це ж нею індіанці розмальовували обличчя?

– Людство користується вохрою принаймні триста тисяч років, її знаходили навіть у печерах неандертальців. Червона вохра по всьому світу використовувалась у поховальних церемоніях, можливо через схожість із кров’ю. Її знаходять у печерних малюнках кам’яного віку й на стінах Помпей. У давнину нею розмальовували тіла, прикрашаючи або ж ідучи на війну. І використовували в магічних ритуалах.

– І в сатанинських церемоніях також?

– Це колір крові. Він має символічну силу в усіх релігіях. – Криміналістка помовчала. – Та в цього вбивці неординарні смаки.

– Це ми вже знаємо, – завважила Джейн.

– Я маю на увазі, що він знається на історії. Бере для ритуальних малюнків не звичайну крейду, а примітивний пігмент, яким користувались у палеоліті. Його на подвір’ї не накопаєш.

– Але ж ти сказала, що червона вохра міститься у звичайній глині, – сказав Фрост. – То, може, і накопав.

– Ні, якщо його подвір’я десь поблизу. – Ерін кивнула на теку в руках Джейн. – Подивіться на результати хімічного аналізу, на те, що показала газова хроматографія та раманівська спектроскопія.

Ріццолі перегорнула сторінку, побачила роздрукований графік з численними спалахами.

– Поясниш, що тут до чого?

– Авжеж. Спочатку раманівську спектроскопію?

– Ніколи про неї не чула.

– Це археологічний метод для аналізу історичних артефактів. За допомогою світлового спектра речовини визначаються її властивості. Особливо цінне для археологів те, що сам артефакт при цьому залишається цілим, тож можна аналізувати пігменти на всьому, від обгорток мумій до Туринської плащаниці, жодним чином їх не пошкоджуючи. Я попросила доктора Ієна Мак-Евоя з факультету археології Гарварду проаналізувати результати спектроскопії, і він підтвердив, що зразок містить оксид заліза, плюс глину, плюс кремній.

– Це червона вохра?

– Так, червона вохра.

– Але ж ти це вже знала.

– Однаково було приємно отримати підтвердження. Тоді доктор Мак-Евой запропонував допомогти з відстеженням того, звідки походить саме ця конкретна червона вохра.

– Хіба це можливо?

– Метод ще на стадії дослідження, і в суді його за доказ не пропустять. Але докторові було цікаво, і він порівняв наш зразок із профілями вохри, зібраної по всьому світу. Він визначає концентрацію одинадцяти інших мікроелементів, таких як магній, титан та торій. Згідно з теорією, конкретне географічне походження відбивається у виразній комбінації мікроелементів. Це однаково що дивитися на зразки ґрунту з шини автомобіля й знати, що його свинцево-цинковий профіль відповідає шахтарським регіонам Міссурі. У випадку з вохрою ми перевіряємо зразок на вміст одинадцяти окремих складових.

– Саме тих мікроелементів.

– Так. І археологи уклали цілу бібліотеку місць видобування вохри.

– Навіщо?

– Це допомагає встановити походження артефактів. Наприклад, звідки походить пігмент Туринської плащаниці? З Франції чи Ізраїлю? Відповідь може допомогти зрозуміти, звідки сама плащаниця. Або прадавній наскельний малюнок – звідки художник узяв вохру? Якщо її джерело – за тисячу миль звідти, це свідчить про те, що або він сам подолав цю відстань, або існувала якась форма доісторичної торгівлі. Саме тому бібліотека джерел вохри така цінна. Вона дозволяє зазирнути в життя наших пращурів.

– То що відомо про наш зразок? – запитав Фрост.

– Що ж, – усміхнулась Ерін. – По-перше, він містить велику кількість діоксиду марганцю – п’ятнадцять відсотків, саме тому колір насичений, соковитий. Така ж пропорція марганцю – у червоній вохрі, якою користувались у середньовічній Італії.

– То вона італійська?

– Ні. Венеційці імпортували її. Коли доктор Мак-Евой порівняв повний склад мікроелементів, то побачив, що він збігається з одним конкретним місцем, де червону вохру видобувають навіть нині. Це острів Кіпр.

– Мені потрібна мапа, – визнала Ріццолі.

Ерін указала на теку:

– Я саме роздрукувала її з Інтернету.

Джейн перегорнула сторінку.

– Гаразд, бачу. Середземне море, південніше Туреччини.

– Здається, з червоною крейдою йому було б простіше, – завважив Фрост.

– І значно дешевше. Ваш убивця використовує незвичайний пігмент із загадкового джерела. Можливо, у нього є зв’язки з Кіпром.

– Або ж він веде з нами якусь гру, – припустив Фрост. – Малює химерні символи, використовує химерні пігменти. Наче хоче задурити нам голови.

Джейн вивчала мапу. Вона все думала про символ на дверях у саду Ентоні Сансоне. Уджат, всевидюще око. Вона подивилася на Фроста.

– Єгипет саме південніше Кіпру.

– Думаєш про те око Гора?

– А це що? – спитала Ерін.

– Символ з місця злочину на Бікон-Гілл, – відповіла Ріццолі. – Гор був єгипетським богом сонця.

– Це сатанинський символ?

– Ми не знаємо, що він означає для порушника, – мовив Фрост. – У кожного своя теорія. Він сатаніст. Він любитель історії. Або ж це просте звичайне безумство.

Криміналістка кивнула.

– Як із тим Сином Сема. Пам’ятаю, поліція чимало часу змарнувала на те, щоб дізнатися, хто ж той загадковий Сем. А виявилося, що це просто слухова галюцинація вбивці. Пес, що говорить.

Джейн згорнула теку.

– Знаєте, сподіваюся, що наш убивця теж псих.

– Чому? – запитала Ерін.

– Бо альтернатива лякає мене значно більше. Вона означає, що вбивця повністю при своєму глузді.

* * *

Джейн та Фрост сиділи в автомобілі, поки грівся двигун і дефростер очищував лобове скло. Якби ж так само просто було розігнати туман, що ховав убивцю. Вона не могла скласти його образ, навіть приблизно не уявляла, який він на вигляд. Містик? Митець? Історик? «Знаю тільки, що він різник».

Фрост натиснув на газ, і вони влились у ряд машин, які рухалися значно повільніше, ніж звичайно, бо дорогу вкривала слизька крига. Небо було чисте, температура падала, тож вечір обіцяв бути найхолоднішим за цю зиму. В такий вечір треба сидіти вдома з мискою наваристого рагу, тож Ріццолі сподівалася, що сьогодні зло триматиметься подалі від вулиць.

Її напарник рушив на схід по Коламбус-авеню, тоді звернув до Бікон-Гілл, де вони планували ще раз глянути на місце злочину. Авто нарешті прогрілося, і Джейн жахала думка про те, щоб знову виходити на цей вітер, у двір Сансоне, досі поцяткований плямами мерзлої крові.

Вона завважила, що вони вже біля Массачусетс-авеню, і раптом сказала:

– Можеш звернути праворуч?

– Хіба ми не до маєтку Сансоне?

– Просто зверни.

– Як скажеш.

Фрост повернув.

– Їдь далі, в напрямку Олбані-стріт.

– До судмедекспертів?

– Ні.

– То куди ми їдемо?

– Ще кілька кварталів.

Джейн дивилася на зміну адрес на табличках, а тоді сказала:

– Стій. Зупинись.

І пильно вдивилася в інший бік вулиці.

Фрост під’їхав до тротуару, звів брови.

– «Кінкос»?

– Тут працює мій тато. – Джейн глянула на годинника. – Майже полудень.

– Що ми робимо?

– Чекаємо.

– Ну тебе, Ріццолі. Це через твою матір?

– Ця історія псує мені життя просто зараз.

– Ну посварилися твої батьки. Буває.

– Зачекай, хай твоя матір до тебе переїде. Подивишся, чи сподобається це Еліс.

– Певен, усе минеться й твоя мама поїде додому.

– Якщо йдеться про іншу жінку – не минеться. – Вона раптом випросталася. – Ось він.

Френк Ріццолі вийшов з офісу «Кінкос» і застібнув куртку. Глянув на небо, помітно здригнувся й видихнув білу хмаринку.

– Здається, він іде обідати, – сказав Фрост. – Що тут не так?

– Ось, – тихо мовила Джейн. – Ось що не так.

За ним з дверей вийшла жінка з пишним білявим волоссям, у чорній шкіряній куртці й тісних синіх джинсах. Френк вишкірився і обійняв її за талію. Вони пішли вулицею, обійнявшись, геть від Джейн та Фроста.

– Якого дідька, – видихнула Джейн. – То це правда.

– Знаєш, краще нам просто поїхати звідси.

– Ти поглянь на них. Поглянь!

Фрост завів двигун.

– Я й сам не відмовився б від обіду. Може, поїдемо до…

Джейн пхнула дверцята й вийшла з машини.

– Ріццолі, ти чого?!

Вона перебігла вулицю й рушила слідом за батьком.

– Агов, – гукнула. – Агов!

Френк зупинився, рука впала з жінчиної талії. Він розвернувся й дивився, роззявивши рота, як підходить його дочка. Білявка не зрозуміла ситуації й продовжила чіплятися за Френка, поки він марно намагався вивільнитися. З відстані жінка здавалася привабливою, але зблизька Джейн побачила глибокі зморшки, що віялом розходилися від кутиків очей, і навіть щільний макіяж не міг їх приховати. До того ж на неї війнуло тютюновим димом. І ось на це купився Френк? На кудлату блонду? Людський еквівалент ретривера?

– Джейні, – мовив він. – Зараз не час…

– А коли час?

– Я тобі зателефоную, гаразд? Сьогодні все обговоримо.

– Френкі, любий, що відбувається? – втрутилася білявка.

«Не смій кликати його “Френкі”!» Джейн люто витріщилася на жінку.

– А тебе як звати?

Та випнула підборіддя.

– Сама хто така?

– Відповідай на запитання, чорт забирай!

– То змусь мене! – Жінка подивилася на Френка. – Хто це в біса така?

Френк торкнувся голови, застогнав, немов від болю.

– Дідько.

– Поліція Бостона, – промовила Джейн. Дістала посвідчення, сунула його білявці під носа. – Назвися.

Білявка на документ і не глянула, налякано дивилася на Джейн.

– Сенді, – пробелькотіла.

– Сенді, а далі?

– Гаффінгтон.

– Документи, – наказала Ріццолі.

– Джейні, – втрутився її батько. – Годі вже.

Сенді слухняно дістала гаманець, показала права.

– У чому ми винні? – Вона підозріло глянула на Френка. – Що ти вже накоїв?

– Це просто маячня, – промовив він.

– І коли ця маячня скінчиться? – напосіла на нього дочка. – Коли ти подорослішаєш?

– То вже не твоя справа.

– Он як? Вона зараз сидить у мене в квартирі, певно, всі очі вже виплакала. А все тому, що ти свої кляті штани застібнути неспроможний.

– Вона? – перепитала Сенді. – Про кого це?

– Тридцять сім років шлюбу, і ти кидаєш її заради цієї колоди?

– Ти не розумієш, – відрубав Френк.

– О, я чудово розумію.

– Ти не уявляєш, як воно. Я все життя гарую наче проклятий. А хтось хіба що готує й байдики б’є. Мені шістдесят один рік, і що я маю? Не думаєш, що я заслужив на те, щоб хоч трохи повеселитися?

– Думаєш, мамі весело?

– Це її проблема.

– І моя також.

– Ну, я тут ні до чого.

– Стоп, – втрутилася Сенді. – То це твоя дочка?

Вона глянула на Джейн.

– Ти сказала, що ти коп.

– Вона справді коп, – зітхнув Френк.

– Ти їй серце розбиваєш, розумієш? – сказала Джейн. – Тебе це хоч трохи обходить?

– А моє серце? – перебила Сенді.

Не зважаючи на білявку, Джейн не зводила очей з батька.

– Тату, я тебе просто не впізнаю. Раніше я тебе поважала, а тепер глянь на себе! Це просто жалюгідно. Ця блонда тільки дупою потрусила, і ти вже як кобель за нею. О так, татку, піди потрахайся.

Френк тицьнув у неї пальцем.

– Так! Годі!

– Думаєш, ця колода про тебе піклуватиметься, якщо захворієш, га? Думаєш, вона залишиться біля тебе? Чорт, та вона хоч готувати вміє?

– Як ти смієш?! – спалахнула Сенді. – Ти мене своїм значком злякати хотіла!

– Мама тебе прийме, тату, я це знаю. Поговори з нею.

– Те, що ти зробила, незаконно! Має бути! Це поліційне залякування!

– Я тобі покажу, що таке поліційне залякування, – огризнулася Джейн. – Напирай далі.

– І що ти зробиш, заарештуєш мене? – Сенді тиснула на неї, очі звузилися до густо вимащених тушшю прорізів. – То давай. – Вона тицьнула пальцем у груди Джейн, штовхнула. – Не посмієш.

Далі Ріццолі діяла рефлекторно, ні на мить не замислилася – просто зреагувала. Вона схопила Сенді за руку, вивернула її. Крізь стукіт у вухах чула, як білявка верещить і лається. Як батько кричить:

– Припини! Припини, заради Бога!

Та Джейн суто машинально, не стримуючись штовхнула Сенді на коліна, як учинила б із будь-яким порушником. Однак цього разу нею керувала лють, змушувала викручувати жінці руку сильніше, ніж це було необхідно, щоб завдати їй болю. Принизити.

– Ріццолі! Господі Ісусе, годі вже!

Голос Фроста нарешті пробився крізь калатання серця. Вона різко відпустила Сенді й відступила, важко дихаючи. Подивилася на жінку, яка квилила на тротуарі. Френк опустився на коліна біля Сенді й допоміг їй підвестися.

– І що ти в біса робитимеш тепер? – спитав Френк дочку. – Заарештуєш її?

– Ти все бачив. Вона мене штовхнула.

– Вона засмучена.

– Вона перша почала.

– Ріццолі, – тихо втрутився Фрост. – Облиш це, гаразд?

– Я могла б її заарештувати, – сказала Джейн. – Могла б, чорт забирай.

– Так, гаразд, могла б, – погодився напарник. – Але ти справді цього хочеш?

Джейн видихнула.

– Маю нагальніші справи, – пробуркотіла вона. Тоді розвернулася й пішла до автівки.

Коли сіла всередину, її батько та білявка вже зникли за рогом.

Фрост сів поряд, замкнув двері.

– Це було не круто з твого боку, – мовив він.

– Поїхали вже.

– Ти напрошувалася на бійку.

– Ти її бачив узагалі? Мій тато зустрічається з якоюсь хвойдою!

– Ось тому тобі й треба триматися від неї подалі. Ви можете повбивати одна одну.

Джейн зітхнула, затулила обличчя рукою.

– Що я мамі скажу?

– Нічого. – Фрост завів двигун, від’їхав від тротуару. – Їхній шлюб – не твоя справа.

– Я ж маю повернутися додому, дивитись їй в очі. Бачити її біль. Це моя справа.

– То будь хорошою дочкою, підстав їй плече, дай виплакатися. Бо саме це їй потрібно.

* * *

«Що я скажу мамі?»

Джейн під’їхала до будинку, трохи посиділа в машині, страшачись того, що мало бути далі. Може, не варто їй розповідати про те, що сьогодні сталося. Анджела й без того знала про тата та міс Ретривер. Для чого тицяти це їй під ніс? Принижувати її ще більше?

«Бо на маминому місці я воліла б про це почути. Не хотіла б, щоб дочка мала від мене такі таємниці, хай які вони болісні».

Джейн вийшла з автівки, міркуючи над тим, що сказати, і знаючи, що, хай що вона вирішить, вечір буде жахливий і жодні її слова чи вчинки не применшать болю матері. Фрост сказав: «Будь хорошою дочкою, підстав їй плече». Гаразд, на це вона спроможна.

Піднялася на другий поверх, важко ступаючи й мовчки проклинаючи міс Сенді Гаффінгтон, яка зіпсувала їм усім життя. «О, я за тобою стежитиму. Тільки дорогу на червоне перейди, хвойдо, і я прийду. Прострочені квитки на парковку? Тобі буде непереливки. Мама не може дати здачі, а я, чорт забирай, можу». Ріццолі встромила ключ у двері й затрималася, почувши всередині материн голос. Звук її сміху.

«Мама?»

Джейн штовхнула двері й відчула аромат кориці та ванілі. Почула інший сміх, бентежно знайомий. Чоловічий. Вона ввійшла до кухні й витріщилася на колишнього детектива Вінса Корсака, який сидів за столом із чашкою кави. Перед ним стояла велетенська тарілка з печивом.

– Привіт! – сказав він, піднісши руку з чашкою на знак привітання.

Маленька Реджина, яка сиділа поряд з ним у люльці, теж піднесла крихітну ручку, немовби наслідуючи його.

– Ем… Що ти тут робиш?

– Джейні! – насварилася Анджела, виймаючи з духовки деко зі свіжим гарячим печивом. – Не кажи такого Вінсу.

«Вінс? Вона його Вінсом зве?»

– Він телефонував запросити вас із Гебріелом на вечірку, – пояснила Анджела.

– І вас теж, місіс Ріццолі, – підморгнув їй Корсак. – Що більше ціпочок, то краще!

Анджела розчервонілася – і не від жару з духовки.

– Певна, він через телефон відчув запах печива, – мовила Джейн.

– Так вийшло, що я саме готувала. Сказала, що, якщо він зайде в гості, зроблю додаткову партію для нього.

– Від такого не відмовляються, – зареготав Корсак. – Слухай, правда добре, коли мама тут, га?

Джейн глянула на крихти на його непрасованій сорочці.

– Бачу, дієти ти вже не дотримуєшся.

– А я бачу, що в тебе гарний настрій.

Він голосно сьорбнув кави й провів жирною рукою по губах.

– Чув, ти собі в біса дивну справу вхопила. – Він глянув на Анджелу. – Пробачте мою французьку, місіс Ріццолі.

– О, та кажіть що хочете, – відмахнулась Анджела. – Почувайтесь як удома.

«Будь ласка, не заохочуй його».

– Наче сатанинський культ? – уточнив Корсак.

– Ти про це вже чув?

– Пенсія на слух не впливає.

«І на розум теж». Хай як він дратував її дурними жартами й жахливою гігієною, Корсак був одним з найтямущіших слідчих, яких вона знала. Хоча він пішов на пенсію минулого року через серцевий напад, по-справжньому від значка так і не відмовився. Вечорами буднів його можна було знайти в Джей Пі Дойла, в улюбленій забігайлівці бостонських копів, де він слухав останні оповідки з поля бою. На пенсії чи ні, Вінс Корсак і помре копом.

– Що ще чув? – запитала Джейн, сідаючи за стіл.

– Що цей ваш убивця – митець, лишає після себе гарні малюнки. І любить… – Корсак завагався, глянув на Анджелу, яка знімала печиво з дека. – Любить шинкувати. Тепло?

– Надто тепло.

Анджела зняла останнє печиво, поклала в пакет із застібкою й театрально поставила його перед Корсаком. Джейн не очікувала побачити її такою. Мати метушилася по кухні, збираючи миски й каструлі, збивала піну, миючи посуд. Вона не здавалася жалюгідною, покинутою, пригніченою, навпаки – немов скинула десять років. Це так буває, коли від тебе йде чоловік?

– Розкажіть Джейн про вечірку, – спонукала Анджела, наливаючи Корсаку ще кави.

– О, так. – Він оглушливо сьорбнув. – Розумієш, минулого тижня я підписав папери на розлучення. Мало не рік сперечалися за гроші, і от тепер усе нарешті скінчилося. Я так вирішив, що час відсвяткувати свій новий статус вільного чоловіка. Прикрасив квартиру – гарний шкіряний диван, телевізор з великим екраном. Куплю кілька ящиків пива, зберу друзів, і погуль-бееенимо!

«Він перетворився на п’ятдесятип’ятирічного підлітка з черевом та зачесаною лисиною. Куди жалюгідніше?»

– То ви прийдете, правда? – запитав Корсак. – Друга субота січня.

– Я спитаю Гебріела.

– Якщо він не зможе, приходь сама. Тільки старшу сестричку не забудь.

Він підморгнув Анджелі, та загиготіла.

Ставало дедалі гірше. Джейн відчула полегшення, коли почула приглушений дзвінок свого мобільного. Пішла до вітальні, де залишила сумочку, викопала його звідти.

– Ріццолі.

Лейтенант Маркетт не марнував часу на ввічливість.

– Поводьтеся чемніше з Ентоні Сансоне, – сказав він.

З кухні долинув регіт Корсака, і цей звук її роздратував. «Якщо вже фліртуєш з моєю мамою, заради Бога, роби це деінде».

– Чув, йому та його друзям було з вами непереливки, – сказав лейтенант.

– Може, дасте цьому конкретніше визначення?

– Його допитували майже дві години. Причепилися до дворецького, до гостей. Тоді сьогодні знову поїхали до нього. Наче це він під розслідуванням.

– Ну ой, дуже прикро, що я його зачепила. Ми все робили так, як і завжди.

– Ріццолі, намагайся не забувати, що він не підозрюваний.

– До цього висновку я ще не дійшла. О’Доннел була в його будинку, Єву Кассовіц убили в нього в саду. А коли дворецький знайшов тіло, що зробив Сансоне? Почав знімати. Поширювати фото серед друзів. Хочете правду? Ці люди ненормальні. Сансоне так точно.

– Він не підозрюваний.

– Я його ще не відкинула.

– Можеш мені повірити. Дай йому спокій.

Ріццолі помовчала.

– Не хочете розповісти детальніше, лейтенанте? – тихо спитала вона. – Чого я ще не знаю про Ентоні Сансоне?

– Це не та людина, з якою варто ворогувати.

– Ви знайомі?

– Не особисто. Просто передаю інструкцію згори. Нам сказали ставитися до нього з повагою.

Джейн поклала слухавку. Підійшла до вікна, подивилася на пообіднє небо, яке втратило свою блакить. Певно, знову сніжитиме. Вона подумала: «То гадаєш, що завжди бачитимеш, а тоді приходять хмари й затуляють усе».

Детектив узяла мобільний і почала набирати номер.