Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 21 страниц)

19

1 СЕРПНЯ. Фаза Місяця: повня.

Уночі мати говорила зі мною у сні. Сварилася. Казала, що я недисциплінований. «Я навчила тебе всіх прадавніх ритуалів, і заради чого? – питала вона. – Щоб ти їх ігнорував? Не забувай, хто ти такий. Ти обраний».

Я не забув. Хіба можна? З самого дитинства вона розповідала мені оповіді наших предків, про яких Манетон із Себенніта [8]8
  Манетон із Себенніта – давньоєгипетський історик і жрець, який жив у кінці IV – першій пол. III ст. до н.е.


[Закрыть] писав в епоху Птолемея Другого: «Вони підпалюють наші міста. Змушують наших людей страждати. Вони ведуть війни, прагнучи винищити цю расу».

У моїх жилах тече священна кров мисливців.

Деяких таємниць не знав навіть мій неуважний і забудькуватий батько. Між моїми батьками існував здебільшого практичний зв’язок. Але наш зв’язок з матір’ю простягається крізь час, крізь континенти, аж у мої сни. Вона мною незадоволена.

Тож сьогодні я веду козу до лісу.

Вона йде охоче, бо ніколи не бачила жорстокості від людей. Місяць такий яскравий, що дорогу видно й без ліхтарика. Чую за спиною спантеличене мекання інших кіз, яких я випустив зі стайні, але за мною вони не йдуть. Їхні голоси стають тихіші, я заглиблююся в ліс і тепер чую лише звук власних кроків та шурхіт копит кози.

Зайшовши досить далеко, я прив’язую її до дерева. Тварина відчуває, що на неї чекає, тривожно мекає, поки я роздягаюся догола. Стаю навколішки в мох. Ніч прохолодна, але тремчу я, бо наперед смакую те, що буде. Піднімаю ніж, і ритуальні слова злітають із вуст з тією ж легкістю, що й раніше, – молитва повелителю нашому Сетові, богові моїх пращурів. Богові смерті й руйнування. Протягом незліченних тисячоліть він скеровував наші руки, вів нас із Леванту до земель фінікійських та римських, до всіх куточків землі. Ми всюди.

Кров бризкає гарячим фонтаном.

Коли все скінчено, я йду, оголений, але взутий, до озера. Під сяйвом місяця заходжу у воду, змиваю козячу кров. Виринаю, очищений і піднесений. Тільки вдягнувшись знову, я відчуваю, як нарешті сповільнюється серцебиття й мої плечі важкою рукою огортає виснаженість. Я міг би заснути там, на траві, та не наважуюся лягти, бо втомився так, що не прокинуся до світанку.

Плентаюся назад, до будинку. Дійшовши до вершини пагорба, бачу її. Лілі стоїть на краю галявини – стрункий силует, волосся сяє під місяцем. Вона дивиться на мене.

– Де ти був?

– Ходив поплавати.

– У темряві?

– Це найкращий час. – Я повільно підходжу до неї. Вона стоїть нерухомо, навіть коли я наближаюся так, щоб торкнутись її. – Вода тепла, ніхто не побачить, якщо плаваєш голим.

Рука в мене холодна від купання, і Лілі тремтить, коли я торкаюсь її щоки. Від страху чи від захвату? Я не знаю. Знаю лише, що вона стежила за мною ці тижні, так само як і я за нею, і між нами щось відбувається. Кажуть, що безодня кличе безодню. Щось у ній, якась темрява, чує мій поклик і збуджується до життя.

Я стаю ще ближче. Хоча вона старша за мене, я вищий, і коли нахиляюся, моя рука легко обіймає її за талію. Наші стегна притискаються.

Від ляпаса я відсахуюся.

– Ніколи більше мене не торкайся, – каже Лілі. Розвертається та йде до будинку.

Обличчя пече. Я затримуюся в темряві, чекаю, доки зі щоки спаде слід її удару. Вона й гадки не має, хто я такий, кого вона щойно принизила. І не здогадується про наслідки.

Тієї ночі я не сплю.

Натомість лежу в ліжку, перебираючи всі материні настанови про терпіння й вичікування. Вона казала: «Найприємніша винагорода – та, якої ти мусиш чекати». Коли на ранок сходить сонце, я досі в ліжку, обмірковую материні слова. І думаю про принизливого ляпаса. Про те, як Лілі з подругами демонстрували мені свою неповагу.

Тітка Емі внизу готує сніданок. Я відчуваю аромати кави й бекону, що смажиться на сковорідці. І чую, як вона гукає:

– Пітере? Ти бачив мій обвалювальний ніж?

20

Як завжди в спекотний літній день, площа Іспанії являла собою море спітнілих туристів. Вони вешталися пліч-о-пліч, із ший звисали дорогі камери, червоні обличчя ховалися від сонця під обвислими капелюхами й бейсболками. Зі своєї позиції нагорі Іспанських сходів Лілі спостерігала за рухом натовпу, дивилась, як люди закручуються виром навколо яток торговців, як перетинаються течії туристичних груп. Остерігаючись кишенькових злодіїв, вона почала спускатися вниз, відмахуючись від неуникних продавців дрібниць, які кружляли навколо. Наче мухи. Помітила, як кілька чоловіків зиркали на неї, але цікавість ця була швидкоплинна. Погляд, хтива думка, й увага звертається до наступної жінки поблизу. Лілі й думати про них забула, спускаючись до площі повз пару, яка обіймалася на сходах, повз студента, який схилився над книжкою. Вона влилась у натовп. Серед людей їй було безпечно, юрба зберігала її анонімність і захищала її. Авжеж, то була хіба що ілюзія, і жодне місце не несло справжньої безпеки. Переходячи площу, протискуючись повз туристів з камерами та дітлахів з морозивом, Лілі розуміла, що її надто легко помітити. Натовп ховав і здобич, і хижаків.

Вона дісталася дальнього краю площі, пройшла повз крамницю дизайнерського взуття та сумочок, яких ніколи в житті не змогла б собі дозволити. За крамницею був банк з банкоматом, біля якого чекали троє. Вона приєдналася до них. Коли підійшла її черга, Лілі вже добре роздивилась усіх, хто був поблизу, і потенційних злодіїв не помітила. Отже, можна було зняти велику суму. Жінка провела в Римі вже чотири тижні, а роботи ще не знайшла, попри те що вільно говорила італійською, – жодна кав’ярня, жодна сувенірна крамничка не мали для неї місця, і в гаманці лишилися п’ять євро.

Вона вставила карту в банкомат, дала запит на три сотні євро, зачекала, доки з’явиться готівка. Але карта вийшла назад разом із чеком. Без готівки. Лілі подивилася на чек, всередині похололо. Вона не потребувала перекладу, щоб зрозуміти написане.

«Бракує коштів».

«Гаразд, – подумала вона. – Може, це забагато для одного разу. Спокійно». Знову встромила карту, ввела код, дала запит на двісті євро.

«Бракує коштів».

Жінка за нею в черзі вже махала їй, вимагаючи прискоритися. Лілі втретє вставила картку. Сто євро.

«Бракує коштів».

– Ви там скоро закінчите? Скажімо, сьогодні? – спитала нетерпляча жінка.

Лілі розвернулася до неї. Одного погляду, повного люті, вистачило, щоб жінка стривожено відступила. Лілі проштовхалася повз неї й рушила назад на площу, наосліп – наразі їй було байдуже, хто за нею спостерігає, хто її вистежує. Біля Іспанських сходів вона відчула, як заслабли ноги. Опустилася на сходинку, охопила голову руками.

Грошей не було. Вона знала, що їх на рахунку щораз меншає, що зрештою він спорожніє, однак думала, що коштів вистачить принаймні на наступний місяць. Готівки мала хіба що на двічі поїсти, і все. Не буде готелю, не буде постілі. Але чого вже, ці сходи доволі зручні, і краєвид неповторний. Коли зголодніє, завжди можна покопирсатись у смітті, пошукати недоїдків, залишених туристами.

«Кого я обманюю? Треба дістати грошей».

Вона підвела голову, роззирнулася й побачила купу одинаків. «Привіт, хлопці, ніхто не хоче заплатити за день з палкою ціпою у відчаї?» Тоді помітила трьох поліціянтів, які обходили площу по периметру, й вирішила, що це місце не годиться для пошуку кандидатів. Арешт може стати не просто незручністю – він може виявитися фатальним.

Лілі розстібнула наплічник, почала копирсатися в ньому, мов у лихоманці. Може, знайдеться згорток готівки, про яку вона забула, чи кілька монет на дні. Навряд чи. Наче вона не відстежувала кожен пенні. М’ятні цукерки, кулькова ручка… грошей не було.

Утім, вона знайшла візитівку, на якій було надруковано ім’я: ФІЛІППО КАВАЛЛІ. Одразу ж згадалося його обличчя. Водій із хтивим поглядом. Він тоді сказав: «Якщо тобі треба десь зупинитися, я маю квартиру в місті».

«Ну що ж, знаєш, мені таки нема де зупинитися».

Вона сиділа на сходах, бездумно крутила візитівку між пальців, аж поки та не стала зовсім пожмакана. Думала про Філіппо Каваллі та його лихі очі й неголене лице. Може, буде не так уже й погано. Їй доводилося робити й гірші речі. Значно гірші.

«І я досі за них розплачуюся».

Лілі застібнула наплічник, роззирнулася, шукаючи телефон. «Лихі очі чи не лихі, – подумала вона, – а їсти дівчині треба».

* * *

Вона стояла в коридорі, перед дверима квартири 4-G, нервово обсмикувала блузку, пригладжувала волосся. А потім спитала себе, якого дідька це має її обходити, зважаючи на те, яким нечепурою він був під час їхньої останньої зустрічі. «Господи, хай тільки в нього з рота не тхне», – подумала Лілі. З товстими й негарними ще можна мати справу – заплющити очі й не дивитися. Але якщо подих смердить…

Двері відчинилися.

– Проходь! – сказав Філіппо.

Глянувши на нього, вона відчула бажання розвернутися й утекти. Він був саме таким, як їй пам’яталося: колюча щетина на підборідді, голодні очі вже поглинають її обличчя. Навіть одягнутися пристойно не потурбувався – футболка без рукавів та мішкуваті штани. Та й навіщо йому чепуритися? Він точно знав, що привело її сюди – точно не його спортивне тіло чи блискучий розум.

Лілі ввійшла до квартири, де боролися за верховенство запахи часнику й тютюну. Окрім цього, місце було не таке й жахливе. Вона побачила диван та крісла, охайний стос газет, низький столик. Балкон виходив на інший багатоквартирний будинок. Крізь стіни було чути, як реве сусідський телевізор.

– Трохи вина, Керол? – запропонував господар.

Керол. Вона майже забула, яким іменем назвалася.

– Так, будь ласка, – відповіла. – І… ти раптом не маєш чогось поїсти?

– Поїсти? Звісно.

Філіппо всміхнувся, але хтиво витріщатися не перестав: знав, що це прелюдія перед головним. Він приніс хліб, сир і ще тарілочку маринованих грибів. Зовсім не бенкет – так, перекус. От чого вона варта. Вино було дешеве, різке й терпке, та все одно вона випила дві склянки, поки їла. З тим, що буде далі, краще бути п’яною, аніж тверезою. Чоловік сидів з іншого боку кухонного столу й дивився на неї, сьорбаючи своє вино. Скільки інших жінок приходили до цієї квартири, сиділи за цим столом, готуючись до спальні? Авжеж, жодна не прийшла з власної волі. Як і Лілі, вони, певно, потребували склянки-двох вина, перш ніж перейти до діла.

Він потягнувся до неї через стіл. Лілі завмерла, поки він розстібав верхні ґудзики її блузки, а тоді відхилився назад, шкірячись з вигляду її декольте.

Вона намагалася не зважати на нього, взяла ще хліба, тоді допила вино й налила собі ще.

Філіппо підвівся, обійшов стіл, став у неї за спиною. Розстібнув її блузку до кінця, спустив їй з плечей, тоді розстібнув бюстгальтер.

Лілі запхала до рота ще шмат сиру, прожувала, ковтнула. Мало не викашляла все назад, коли він накрив долонями її груди. Заціпеніла, стиснувши кулаки, стримуючи інстинктивне бажання розвернутися й тріснути його. Натомість дозволила йому спустити руку нижче й розстібнути її джинси. Філіппо смикнув її, вона слухняно підвелася, щоб він міг зняти з неї решту одягу. Коли нарешті Лілі стала в його кухні оголена, він відступив на крок, щоб помилуватися видовищем, очевидно збуджений. Свій одяг не потурбувався зняти – просто притулив її до кухонних меблів, розстібнув брюки й узяв її навстоячки, так завзято, що шафки грюкали дверима, а в шухлядах дзеленчали виделки й ложки.

«Швидше. Кінчай уже, чорт забирай».

Але Філіппо тільки почав. Він розвернув її, опустив навколішки і взяв так, просто на кухонних кахлях. Далі вони перемістилися до вітальні, просто до балконного вікна, наче йому хотілося, щоб усі бачили: він, Філіппо, може трахнути жінку в будь-якій позі, в будь-якій кімнаті. Лілі заплющила очі й зосередилася на звуках телевізора в сусідній квартирі. Загупала динамічна музика якогось телешоу, заговорив запальний ведучий. Вона зосередилася на цих звуках, бо не хотіла слухати, як сопе й стогне Філіппо, ляскаючи об неї всім тілом, доходячи до кінця.

Він упав просто на неї млявим мертвим вантажем, що загрожував її придушити. Лілі вислизнула з-під нього, лягла на спину, слизька від їхнього спільного поту.

За мить він уже хропів.

Вона лишила чоловіка там, на підлозі вітальні, й пішла у ванну кімнату, прийняти душ. Простояла під водою добрячих хвилин двадцять, змиваючи з себе його сліди. Тоді повернулася до вітальні, з мокрим волоссям, щоб переконатися, що він іще спить. Так і було. Лілі тихо прослизнула до спальні й почала копирсатись у шухлядах комода. Під горою шкарпеток знайшла згорток готівки – принаймні шість сотень євро. «Якщо сотні бракуватиме, не біда», – подумала вона, перераховуючи купюри. Однаково заслужила.

Вона вбралася й саме забирала наплічник, коли почула кроки за спиною.

– Вже йдеш, так швидко? – запитав Філіппо. – Невже тобі одного разу вистачить?

Лілі повільно повернулася до нього, витиснула з себе усмішку.

– Один раз з тобою, Філіппо, вартий десяти разів з іншими.

Він широко всміхнувся.

– Усі жінки так кажуть.

«То вони всі брешуть».

– Залишся. Я зготую вечерю. – Він підійшов ближче, грайливо торкнувся її волосся. – Залишся, і, може…

Лілі думала секунди дві. Непогано було б переночувати тут, але ціна зависока.

– Мушу йти, – сказала вона й відвернулася.

– Залишся, будь ласка. – Він помовчав і додав з ноткою відчаю: – Я тобі заплачу.

Лілі зупинилася, озирнулася на нього.

– У цьому річ, так? – тихо мовив Філіппо.

Його усмішка згасла, обличчя стало втомленою маскою. Не пихатий коханець, а сумний чолов’яга середнього віку, з черевом і без жінки. Раніше їй здавалося, що в нього лихі очі, тепер же вони дивилися переможено, виснажено.

– Я знаю, – зітхнув він. – Ти прийшла не через мене. Гроші потрібні.

Уперше їй було не гидко на нього дивитися. І також уперше вона вирішила бути з ним чесною.

– Так, – визнала Лілі. – Мені потрібні гроші. У мене нічого нема, а роботу в Римі знайти не виходить.

– Але ж ти американка. Можеш просто поїхати додому.

– Додому мені не можна.

– Чому?

Вона відвела очі.

– Просто не можна. Та й там нічого для мене немає.

Філіппо зважив її слова й дійшов розсудливого висновку:

– Тебе шукає поліція?

– Ні, не поліція…

– То від кого ти втікаєш?

«Я втікаю від диявола», – подумала вона. Але сказати цього не могла: ще вирішить, що вона божевільна. Тому просто відповіла:

– Від чоловіка. Я його боюся.

Певно, він подумав, що йдеться про жорстокого хлопця, й співчутливо кивнув.

– То тобі потрібні гроші. Ходи, дам трохи.

Розвернувся й рушив до спальні.

– Філіппо, зажди.

Тепер Лілі почувалася винною. Вона дістала з кишені сотню євро, взятих із шухляди зі шкарпетками. Як можна красти в чоловіка, який так відчайдушно потребує товариства?

– Пробач мені, – мовила вона. – Це твоє. Гроші мені справді потрібні, але я не повинна була їх брати.

Лілі взяла його за руку, сунула гроші, ледве наважуючись глянути йому в очі.

– Я впораюся сама.

І розвернулася йти геть.

– Керол. Це твоє справжнє ім’я?

Вона зупинилася, поклавши руку на клямку дверей.

– Ім’я, не гірше за інші.

– Ти казала, що тобі потрібна робота. Що ти вмієш?

Лілі глянула на нього.

– Я на все готова. Прибирати, обслуговувати столи. Але за готівку.

– Ти дуже добре говориш італійською.

Філіппо оглянув її, міркуючи, і нарешті мовив:

– У мене є кузина тут, у місті. Організовує екскурсії.

– Які саме екскурсії?

– До Форуму, до базиліки, – знизав плечима чоловік. – Ну, знаєш, усі ці місця, куди в Римі ходять туристи. Іноді їй потрібні гіди, які говорять англійською. Але потрібна освіта.

– Вона в мене є! Я закінчила коледж зі спеціалізацією в античності. – Від нової надії серце забилося швидше. – Узагалі багато чого знаю з історії. Про стародавній світ.

– А про Рим знаєш?

Жінка реготнула й поставила наплічник.

– Насправді знаю.

21

Мора стояла на зледенілому тротуарі й дивилася на маєток на Бікон-Гілл, у якому так заманливо світилися вікна. У передпокої мерехтіло світло в каміні, як і тієї ночі, коли вона вперше переступила цей поріг, зваблена танком полум’я, обіцяною чашкою кави. Сьогодні ж її привабила сюди допитливість, цікавість до чоловіка, який інтригував її і, треба визнати, водночас трохи лякав. Вона подзвонила у двері, всередині почувся дзенькіт, покотився відлунням по кімнатах, яких вона ще не бачила. Мора чекала, що відчинить дворецький, і здригнулася, коли їй відчинив сам Ентоні Сансоне.

– Я не був певен, що ви прийдете, – сказав він, пропускаючи докторку Айлс у дім.

– Я так само, – визнала вона.

– Інші приїдуть трохи пізніше. Я подумав, що добре нам спочатку поговорити удвох.

Він допоміг їй з пальтом і відчинив потайну панель, за якою була шафа. У домі цього чоловіка навіть стіни були повні сюрпризів.

– То чому ж ви зрештою вирішили прийти?

– Ви сказали, що ми маємо спільні інтереси. Хотіла дізнатися, що ви мали на увазі.

Сансоне повісив пальто й розвернувся до неї – високий, у чорному вбранні, на обличчі золоті полиски від вогню.

– Зло, – відповів він. – Ось що нас об’єднує. Ми бачили його зблизька, дивилися в його обличчя, відчували його подих. І знали, що воно так само дивиться на нас.

– Багато людей його бачили.

– Але ви пізнали дуже глибоко.

– Ви знову про мою матір.

– Джойс каже, що ніхто ще не зміг підрахувати кількість жертв Амальтеї.

– Я не стежила за цим розслідуванням, трималася подалі. Востаннє бачила Амальтею в липні й не планую знову відвідувати її.

– Якщо ігнорувати зло, воно не зникне. Воно все одно лишатиметься, частиною життя…

– Не мого життя.

– …аж до ДНК.

– Народження – завжди певна випадковість. Ми не продовжуємо своїх батьків.

– Але на певному рівні, Моро, злочини вашої матері мусять тиснути на вас. Мусять викликати запитання.

– Чи я так само не чудовисько?

– А ви ніколи себе про це не запитуєте?

Мора зупинилася, гостро свідома того, як уважно цей чоловік на неї дивиться.

– Я зовсім не така, як моя мати. Можна сказати, я її пряма протилежність. Подивіться на кар’єру, яку я зробила, на те, ким я працюю.

– Це спокута?

– Я не маю чого спокутувати.

– Одначе ви вирішили працювати на боці жертв. І правосуддя. Не всі роблять такий вибір, і не всі обстоюють його так завзято й так якісно, як ви. Саме тому я вас і запросив сьогодні. – Він відчинив двері до сусідньої кімнати. – Саме тому я хочу дещо вам показати.

Мора пройшла за ним до обшитої дерев’яними панелями їдальні, де вже було накрито до вечері масивний стіл. Оглядаючи кришталеві келихи й тарілки з кобальтовими й золотими краями, вона завважила: накрито на п’ятьох. Тут так само був камін, у якому танцювало полум’я, однак у просторій кімнаті зі стелею під чотири метри було прохолодно, і вона зраділа, що вдягла кашеміровий светр.

– Спершу вина? – запропонував Сансоне, беручи пляшку каберне.

– Так, дякую.

Він налив, передав їй келих, але докторка Айлс на нього й не глянула: її увага була прикута до портретів на стінах. Галерея облич, чоловічих та жіночих, що дивилися крізь патину століть.

– Це ще не всі, – сказав господар. – Моя родина змогла роздобути ці портрети за багато років. Деякі – сучасні копії, деякі – лише уявлення про те, який вигляд вони могли б мати. Але серед них є кілька оригіналів. Такими вони мали бути в житті.

Він перетнув кімнату, став перед одним портретом. На ньому була молода жінка з осяйними темними очима, чорне волосся зібране на потилиці. Обличчя було овальне й бліде, у тьмяному світлі каміна шкіра здавалася напівпрозорою й такою живою, що Морі було нескладно уявити, як у цій білій шиї пульсує кров. Молода жінка сиділа в пів оберта до художника, у винного кольору сукні виблискували золоті нитки, і дивилася вона прямо й сміливо.

– Її звали Ізабелла, – мовив Сансоне. – Портрет було зроблено за місяць до її шлюбу. Довелося добряче відреставрувати, на полотні були сліди пожежі. Пощастило, що картина пережила вогонь, який зруйнував її дім.

– Вона прекрасна.

– Так. І в цьому було її нещастя.

Мора звела брови.

– Чому?

– Вона вийшла за Ніколо Контіні, венеційського дворянина. Шлюб був щасливий за всіма параметрами, аж поки… – Він помовчав. – Поки Антоніно Сансоне не зруйнував їхні життя.

Мора здивовано глянула на нього.

– Ви про того чоловіка з портрета в передпокої?

Господар кивнув.

– Мій видатний пращур. О, він виправдовував усе, що чинив, тим, що викорінював диявола. Церква схвалила все – тортури, кровопускання, спалення на вогнищі. Зокрема венеційці особливо зналися на тортурах і творчо підходили до винайдення щоразу нових брутальних засобів для отримання зізнання. Хай які химерні були звинувачення, кілька годин у темниці з монсеньйором Сансоне майже будь-кого змушували визнати себе винним. Чи йшлося про практикування чарів, чи про закляття, накладені на сусідів, чи про злягання з дияволом – зізнання було єдиним способом припинити біль і отримати милостиву смерть. Яка сама собою була не така вже й милостива, позаяк більшість звинувачених було спалено живцем.

Сансоне обвів поглядом кімнату, портрети. Обличчя мертвих.

– Усі люди, яких ви тут бачите, постраждали від його рук. Чоловіки, жінки, діти – він не розрізняв. Кажуть, щодня він прокидався з ентузіазмом до справи, радісно підкріплявся ситним сніданком з хліба та м’яса. Тоді вбирався у вимащені кров’ю шати та йшов працювати – викорінювати єресь. Крики було чути навіть на вулиці, попри товсті кам’яні стіни.

Мора обводила кімнату поглядом, роздивлялась обличчя приречених, уявляла їх спотвореними болем, вкритими синцями. Чи довго вони опиралися? Чи довго трималися за надію на втечу, на шанс вижити?

– Антоніно перемагав їх усіх, – вів далі Сансоне. – Окрім однієї.

Він знову дивився на жінку з осяйними очима.

– Ізабелла вижила?

– О ні. Його уваги не пережив ніхто. Вона померла, як і інші, але так і не скорилася.

– Відмовилася зізнаватися?

– Або ж здатися. Вона мала лише знеславити чоловіка, зректися його, звинуватити в чаклунстві й, можливо, зберегти своє життя. Бо Антоніно насправді прагнув не її зізнання. Він хотів саму Ізабеллу.

«Краса була її нещастям. Ось що він мав на увазі».

– Рік і місяць, – мовив він. – Стільки вона вижила в ув’язненні без опалення, без світла. І щодня до неї приходив її кат.

Сансоне глянув на Мору.

– Я бачив знаряддя тих часів. Не уявляю, що могло б бути гіршим за те пекло.

– Він так і не переміг її?

– Вона опиралася до кінця. Навіть коли забрали її новонароджене дитя. Навіть коли їй розчавлювали руки, знімали шкіру зі спини, розривали суглоби. Антоніно ретельно занотовував кожну нову жорстокість у своєму особистому щоденнику.

– І ви бачили ці щоденники?

– Так. Їх у родині передають з покоління в покоління. Тепер вони зберігаються в сховищі разом з іншими неприємними реліквіями тієї епохи.

– Жахливий спадок.

– Саме це я мав на увазі, кажучи, що ми маємо спільні інтереси й спільні турботи. Ми обоє успадкували отруєну кров.

Погляд докторки Айлс повернувся до обличчя Ізабелли, і раптом вона усвідомила сказане ним мить тому. «Забрали її новонароджене дитя».

Вона подивилася на Сансоне.

– Ви сказали, що у в’язниці вона народила дитину.

– Так. Сина.

– І що з ним сталося?

– Його віддали під опіку місцевого монастиря, там він і виріс.

– Але ж він був сином єретички. Чому його залишили живим?

– Через те, ким був його батько.

Мора глянула на співрозмовника з ошелешеним усвідомленням.

– Антоніно Сансоне?

Той кивнув.

– Хлопчик народився через одинадцять місяців після ув’язнення матері.

«Дитя зґвалтування, – подумала вона. – Отже, рід Сансоне простежується до дитини приреченої жінки. І чудовиська».

Вона роззирнулася, подивилася на інші портрети.

– Я не схотіла б вішати такі портрети у своєму домі.

– Вважаєте, це химерно.

– Вони були б щоденним жахливим нагадуванням. Наче привид, який не дає забути, як вони померли.

– І ви сховали б їх до комори? Уникали б навіть погляду, так само як зараз уникаєте думок про матір?

Мора заціпеніла.

– Я не маю причин думати про неї. Вона не відіграє жодної ролі в моєму житті.

– Але ж це не так. І ви про неї думаєте, чи не так? Цього не уникнути.

– Утім, я точно не вішаю її портрета у своїй вітальні. – Вона поставила келих на стіл. – Ви практикуєте дуже чудернацьку форму вшанування предків. Виставляєте родинного ката у передпокої, мов ікону, якою пишаєтеся. А тут, у їдальні, зробили галерею його жертв. Ці обличчя дивляться на вас, як колекція трофеїв. Так зазвичай…

«Роблять мисливці».

Мора замовкла, дивлячись на свій порожній келих, раптом усвідомивши, як тихо в домі. Стіл було накрито на п’ятьох, однак вона поки була єдиною гостею – можливо, єдиною запрошеною взагалі.

Вона здригнулася, коли Сансоне торкнувся її руки, потягнувшись по порожній келих. Він розвернувся, наливаючи їй ще вина, і Мора дивилася на його спину, на обриси м’язів під чорним гольфом. Тоді чоловік простягнув їй келиха. Вона взяла його, але не пила, хоча в горлі раптом стало сухо.

– Знаєте, чому ці портрети висять тут? – тихо спитав він.

– Як на мене, це… дивно.

– Я з ними виріс. Вони висіли в домі мого батька і в домі його батька. Так само і портрет Антоніно, але завжди в іншій кімнаті. Завжди на видатному місці.

– Як на вівтарі.

– У певному сенсі.

– Ви шануєте цього чоловіка? Цього ката?

– Ми зберігаємо пам’ять про нього. Не дозволяємо собі забувати, ким і чим він був.

– Чому?

– Бо це наша відповідальність. Священний обов’язок, який Сансоне взяли на себе багато поколінь тому, починаючи із сина Ізабелли.

– Дитини, народженої у в’язниці.

Господар кивнув.

– Коли Вітторіо виріс, монсеньйор Сансоне вже помер. Але його репутація чудовиська широко розійшлася, і прізвище Сансоне замість переваги стало прокляттям. Вітторіо міг би покинути його, зректися своєї крові. Натомість він учинив протилежним чином. Він прийняв прізвище Сансоне, так само як і його тягар.

– Ви згадували про священний обов’язок. Який?

– Вітторіо присягнувся спокутувати вчинене його батьком. Якщо подивитися на родинний герб, видно слова: Sed libera nos a malo.

Латина. Мора похмуро глянула на нього.

– Визволь нас від злого.

– Саме так.

– І що саме мають робити Сансоне?

– Полювати на диявола, докторко Айлс. Саме цим ми займаємося.

Мора відповіла не одразу. «Він же не може говорити серйозно», – подумала вона, але погляд чоловіка був твердим і ясним.

– Ви, звісно, маєте на увазі – образно, – нарешті мовила вона.

– Я знаю, ви не вірите в те, що він насправді існує.

– Сатана? – Жінка не втримала сміху.

– Людям неважко повірити в те, що існує Бог, – зауважив Сансоне.

– Саме тому це й зветься вірою. Віра не вимагає доказів, бо їх немає.

– Якщо віриш у світло, маєш так само вірити і в темряву.

– Але ви говорите про надприродну істоту.

– Я говорю про зло в найчистішій його формі. Проявлене у формі реальних істот з плоті й крові, які ходять поміж нас. Це не імпульсивні вбивці – не ревнивий чоловік, який переступає межу, чи наляканий солдат, який убиває неозброєного ворога. Мені йдеться про дещо цілковито інше. Про істот, які здаються людьми, але насправді дуже далекі від цього.

– Демони?

– Можна й так, якщо хочете.

– І ви справді вірите в те, що вони існують, ці потвори, чи демони, чи як ви їх називаєте?

– Я це знаю, – тихо мовив Сансоне.

Дзвінок у двері змусив Мору здригнутися. Вона глянула в бік передпокою, та господар не ворушився. Далі було чути кроки, а тоді – голос дворецького.

– Добривечір, місіс Фелвей. Можна ваше пальто?

– Я трохи запізнилася, Джеремі. Перепрошую.

– Містер Старк та докторка О’Доннел ще не приїхали.

– Ще ні? О, це вже краще.

– Містер Сансоне та докторка Айлс у їдальні, якщо хочете до них приєднатися.

– Боже, випити мені не завадить.

Жінка, яка ввірвалася до їдальні, зростом не поступалася середньому чоловікові й мала приголомшливий вигляд. Широкі плечі підкреслював твідовий блейзер зі шкіряними еполетами. Хоча у волоссі виднілося срібло, вона рухалася з юнацькою жвавістю й усвідомленням своєї сили. Не вагаючись, жінка рушила до Мори.

– Ви, напевно, докторка Айлс, – мовила вона й по-діловому потиснула тій руку. – Едвіна Фелвей.

Сансоне передав їй келих вина.

– Як там дороги, Вінні?

– Підступні. – Вона зробила ковток. – Дивно, що Оллі ще немає.

– Зараз лишень восьма. Він приїде разом із Джойс.

Едвіна не зводила очей з Мори. Погляд у неї був прямий, дещо безцеремонний.

– Є якийсь прогрес у справі?

– Ми про це не говорили, – сказав Сансоне.

– Серйозно? Але ж нас усіх обходить тільки це.

– Я не можу цього обговорювати, – мовила судмедекспертка. – Певна, ви розумієте чому.

Едвіна подивилася на господаря дому.

– Тобто вона ще не погодилася?

– Погодилася на що? – спитала Мора.

– Приєднатися до нашої групи, докторко Айлс.

– Вінні, ти надто поспішаєш. Я не до кінця пояснив…

– Фонд «Мефісто»? – спитала Мора. – Ви про це?

Запала тиша. В іншій кімнаті задзвонив телефон.

Раптом Едвіна засміялася.

– Вона на крок попереду, Ентоні.

– Звідки вам відомо про фонд? – запитав він, дивлячись на Мору. Тоді з розумінням зітхнув. – Авжеж, детектив Ріццолі. Чув, вона ставить багато запитань.

– Їй платять за допитливість, – відповіла Мора.

– Вона нарешті вдовольнилася тим, що ми не підозрювані?

– Просто їй не до вподоби загадки. А ваша група дуже загадкова.

– Саме тому ви й прийняли моє запрошення. Щоб дізнатися, хто ми такі.

– Здається, я дізналася, – мовила жінка. – І почула досить, щоб ухвалити рішення.

Вона поставила келих на стіл.

– Метафізика мене не цікавить. Я знаю, що у світі є й завжди було зло. Але не конче вірити в Сатану чи демонів, щоб його пояснити. Люди цілком спроможні на зло самі собою.

– І ви зовсім не зацікавлені в тому, щоб приєднатися до фонду? – спитала Едвіна.

– Мені тут не місце. І, гадаю, мені час піти.

Вона розвернулася й побачила у дверях Джеремі.

– Містере Сансоне? – Дворецький тримав переносний телефон. – Телефонував містер Старк. Він вельми стривожений.

– Через що?

– Докторка О’Доннел мала за ним заїхати, але так і не з’явилася.

– Коли вона мала бути в нього?

– Сорок п’ять хвилин тому. Він телефонував, але вона не бере слухавку ані домашнього, ані мобільного телефона.

– Я її наберу.

Сансоне взяв телефон, набрав номер і чекав, постукуючи пальцями по столу. Дав відбій, знову набрав, барабанячи вже швидше. У кімнаті всі мовчали, всі дивилися на нього, слухали дедалі швидший ритм його пальців. У ніч смерті Єви Кассовіц ці люди сиділи в цій же кімнаті, не усвідомлюючи, що смерть близько. Що вона пробралася в їхній сад і лишила дивні символи на дверях. Позначила цей будинок.

«Можливо, людей усередині так само позначено».

Сансоне поклав слухавку.

– Хіба не варто викликати поліцію? – спитала Мора.

– О, Джойс просто могла забути, – мовила Едвіна. – Надто рано просити поліцію втрутитися.

– Хочете, щоб я поїхав до будинку докторки О’Доннел? – запитав Джеремі.

Сансоне дивився на телефон.

– Ні, – нарешті сказав він. – Я сам поїду. Тобі краще лишитися тут на випадок, якщо Джойс зателефонує.