Текст книги "Клуб «Мефісто»"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)

11

Мора вийшла з «лексуса». Під чоботами затріскотіла, мов бите скло, крига, що вкривала дорогу. Сніг підтанув у теплі дня, та сутінки принесли з собою жорстокий холодний вітер, і калюжі перетворилися на лід: у спалахах численних патрульних автомобілів усі поверхні небезпечно виблискували. Вона побачила, як якийсь коп послизнувся на тротуарі й поїхав, вимахуючи руками, щоб утримати рівновагу, а фургон криміналістів занесло боком так, що він мало не врізався в бампер патрульної машини.

– Пильнуйте, док! – гукнув з того боку вулиці патрульний. – Один офіцер уже послизнувся. Здається, зап’ясток зламав.

– Хтось мав би посипати дорогу сіллю.

– Еге ж, – пробуркотів він. – Хтось мав би. Бо ж місто сьогодні, вочевидь, з роботою не впоралося.

– Де детектив Кроу?

Коп махнув рукою в рукавиці до ряду елегантних будинків.

– Сорок перший номер. За кілька будинків звідси. Можу вас провести.

– Ні, дякую. Я впораюся.

Докторка Айлс замовкла, коли з-за рогу вивернула ще одна патрульна автівка й стала на узбіччі. Вона нарахувала вже принаймні вісім патрульних автомобілів на вузькій вулиці.

– Треба буде дати дорогу фургону з моргу, – завважила вона. – Усім патрульним обов’язково тут бути?

– Так, – відповів коп. Щось у його голосі змусило жінку озирнутися на нього. У різких спалахах синіх вогнів його лице вкривали похмурі тіні. – Ми всі маємо тут бути. Ми завинили перед нею.

Мора згадала місце злочину на Святвечір, коли Єва Кассовіц зігнулася на вулиці навпіл і блювала в кучугуру. І як патрульні глузували з дівчини-детектива та її нудоти. Тепер вона була мертва, й усі кпини вщухли – замість них постала похмура повага, належна кожному загиблому офіцеру поліції.

Коп різко, зі злістю видихнув.

– Її хлопець теж.

– Теж поліціянт?

– Так. Допоможіть нам узяти цього негідника, док.

Докторка Айлс кивнула.

– Візьмемо.

Вона пішла далі вулицею, раптом свідома того, скільки очей мали стежити за її рухами, скільки офіцерів точно помітили її прибуття. Вони знали її авто, усі знали, хто вона. Мора бачила, як їй кивали, вітаючи, подібні до тіней фігури, що скупчилися разом, і їхнє дихання парувало, наче вони зібралися там покурити. Усі знали про похмуру причину її візиту, так само як і про те, що кожен з них одного дня може стати нещасливим об’єктом її уваги.

Вітер раптом здійняв хмару снігу, судмедекспертка примружилася, опустила голову, ховаючись від холодних уколів. А коли знову підвела, виявила, що дивиться на людину, якої зовсім не очікувала тут побачити. По той бік дороги отець Деніел Брофі тихо розмовляв з молодим поліціянтом, який стояв, спершись спиною на патрульне авто, немов був заслабкий для того, щоб устояти на ногах. Брофі поклав руку йому на плече, втішаючи, й офіцер зі схлипуванням привалився до нього, впав в обійми. Інші копи стояли поблизу і знічено мовчали, човгаючи ногами, дивлячись у землю, вочевидь зніяковілі від цих проявів щирого горя. Хоча Мора не чула слів Брофі, вона побачила, що молодий коп кивнув і щось сказав крізь сльози.

«Я ніколи не змогла б робити те, що робить Деніел», – подумала вона. Різати мертву плоть і свердлити кістки було значно простіше, ніж мати справу з болем живих. Раптом Деніел підвів голову й помітив її. Мить вони просто дивились одне на одного. Тоді докторка Айлс відвернулася й рушила далі до будинку, де з кованих перил ґанку звисав, тріпочучи, серпантин жовтої стрічки. Він має свою роботу, вона – свою. Час зосередитися. Але поки вона йшла, не зводячи очей з тротуару поперед себе, на думці їй був Деніел. Чи буде він ще тут, коли вона зробить все, що мусить? І як буде, що далі? Запросити його на каву? Чи це буде надто прямо, надто спрагло? Просто сказати «добраніч» і піти своєю дорогою, як завжди?

«Чого я хочу?»

Вона зупинилася на тротуарі, дивлячись на гарний триповерховий маєток. У всіх вікнах горіло світло. Цегляні сходинки вели до масивних вхідних дверей, на яких блищав у світлі декоративних гасових ліхтарів латунний молоточок. Попри свята, прикрас на цьому ґанку не було – єдині на вулиці двері, на яких не висів вінок. В еркерне вікно вона побачила мигтіння вогню в каміні, але жодного різдвяного вогника.

– Докторко Айлс?

Вона почула, як зарипів метал, і подивилася на детектива, який саме відчинив ковану хвіртку збоку будинку. Роланд Тріпп був одним зі старших копів відділу розслідування вбивств, і сьогодні це було помітно. Він стояв під ліхтарем, який кидав жовтаві відблиски на його шкіру, підкреслюючи мішки під очима й зморшкуватість повік. Здавалося, що, попри масивний пуховик, йому холодно: він говорив, стиснувши зуби, наче намагався стримати цокотіння зубів.

– Жертва там, позаду, – мовив він, відчиняючи для неї хвіртку.

Мора пройшла, хвіртка клацнула в неї за спиною. Тріпп повів її у вузький дворик, освітлюючи дорогу нестабільним світлом ліхтарика. Після останнього снігопаду доріжку розчистили, на бруківці лежав лише тоненький шар занесеного вітром снігу. Детектив зупинився, вказав ліхтариком на низьку кучугуру в кінці проходу. На червону пляму.

– Це сполохало дворецького. Він побачив кров.

– Тут є дворецький?

– О так. У цьому домі гроші водяться.

– Чим він займається, власник будинку?

– Каже, що він професор історії на пенсії. Викладав у Бостонському коледжі.

– Я й не підозрювала, що викладачі історії стільки заробляють.

– Ще всередину зайдете. Це не дім викладача. Він має й інші гроші. – Коп махнув ліхтариком на бічні двері. – Дворецький вийшов звідси з мішком сміття, пішов до смітника, аж помітив, що хвіртка відчинена. Тоді йому вперше спало на думку, що тут щось не так. Тож він повернувся, пройшовся оцим двориком, роззирнувся. Помітив кров і зрозумів, що справді якась халепа. Тоді побачив ще кров на бруківці, в напрямку заднього двору.

Докторка Айлс подивилася під ноги.

– Жертву тягнули цим проходом.

– Я вам покажу.

Детектив Тріпп рушив далі, до невеликого двору, обходячи маєток. Промінь ліхтарика ковзав по вкритих льодом плитах та клумбах, укритих на зиму сосновим гіллям. У центрі дворика стояла біла альтанка. Безсумнівно, влітку тут має бути дуже приємно посидіти в затінку, сьорбаючи каву і вдихаючи аромати саду.

Утім, та, яка займала альтанку зараз, не дихала взагалі.

Мора зняла вовняні рукавиці, вдягнула замість них латексні. Вони не захищали від холодного пронизливого вітру. Жінка присіла й відгорнула пластикову плівку.

Детектив Єва Кассовіц лежала на спині, руки вздовж тіла, біляве волосся в крові. Вона була вбрана в темний одяг – шерстяні штани, бушлат та чорні черевики. Пальто було розстібнуте, наполовину піднятий светр відкривав вимащений кров’ю тулуб. На ній була кобура, зброя на місці. Але Мора дивилася на обличчя трупа, і побачене змусило її нажахано відсахнутися. У жінки були зрізані повіки, широко розплющені очі дивились у вічність. На скронях червоними сльозами висохли цівки крові.

– Я бачила її шість днів тому, – мовила судмедекспертка. – На іншому місці злочину.

Вона підвела погляд на Тріппа. Його обличчя ховалося в тіні, видно було лише огрядний силует, що височів над нею.

– Там, у Східному Бостоні.

Детектив кивнув.

– Єва приєдналася до нас лише кілька тижнів тому. Перевелася з відділу боротьби з наркотиками та проституцією.

– Вона живе десь поблизу?

– Ні, мем. У неї квартира в Маттапані.

– То що вона робила на Бікон-Гілл?

– Навіть її хлопець того не знає. Але є певні припущення.

Мора подумала про молодого копа, який схлипував в обіймах Деніела.

– Її хлопець – це той офіцер з отцем Брофі?

– Бен важко все це сприймає. Ще й так жахливо дізнався. Був на патрулюванні, коли почув звістку по радіо.

– І в нього є ідеї, що вона могла робити в цьому районі? Вбрана в чорне, зі зброєю?

Тріпп завагався, так, що Мора помітила.

– Детективе Тріппе? – смикнула вона його. Той зітхнув.

– Їй з нами складно було. Ну, знаєте, через те, що сталося на Святвечір. Може, ми надто сильно її дражнили.

– Це про те, що її знудило на місці злочину?

– Так. Знаю, як підлітки повелися. Просто в нас тут так заведено – дуркуємо, ображаємо одне одного. Але боюся, Єва сприйняла це надто близько до серця.

– Це однаково не пояснює того, що ж вона робила на Бікон-Гілл.

– Бен каже, що після наших кпинів вона заповзялася довести, що чогось варта. Ми думаємо, вона тут працювала над справою, та в цьому разі нікому з команди про це не говорила.

Докторка Айлс подивилася на обличчя Єви Кассовіц. На незмигні очі. Руками в рукавичках відвела вбік жорстке від крові пасмо волосся, відкриваючи рану на голові, але тріщин чи перелому намацати не змогла. Удар, який розірвав шкіру, здавався не досить серйозним, щоб стати причиною смерті. Далі вона зосередилася на тулубі. Обережно підняла светр, відкриваючи грудну клітку, й побачила скривавлений бюстгальтер. Одразу під грудиною була колота рана. Кров уже засохла, краї рани закривала заморожена кірка.

– О котрій її знайшли?

– Близько десятої. Дворецький ще виносив сміття раніше, десь о шостій, але її не бачив.

– Він двічі за вечір виносив сміття?

– У домі була звана вечеря на п’ятьох. Чимало куховаріння, чимало сміття.

– Отже, час смерті в нас між шостою та десятою вечора.

– Саме так.

– Коли хлопець детектива Кассовіц бачив її живою востаннє?

– Близько третьої пополудні. Перед своєю зміною.

– Тож він має алібі.

– Так. Напарник увесь вечір був із ним. – Тріпп помовчав. – Будете вимірювати температуру тіла? Бо температуру повітря ми вже виміряли, як вона вам потрібна. Мінус одинадцять.

Мора глянула на важкий одяг покійної.

– Ректальну температуру я тут не вимірюватиму, не хочу роздягати її в темряві. Ваш свідок уже звузив потенційний час смерті. Припустимо, що він визначив його точно.

Детектив пробурчав:

– Певно, з точністю чи не до секунди. Бачили б ви того дворецького, того Джеремі. Тепер я знаю, що таке педант.

Темряву прорізало світло. Докторка Айлс роззирнулася й побачила силует, що наближався до них, обводячи ліхтариком подвір’я.

– Привіт, док, – мовила Джейн. – Не знала, що ви вже тут.

– Щойно приїхала, – відповіла Мора, підводячись. У темряві обличчя Ріццолі не було видно, лише пухнастий ореол волосся. – Не чекала вас тут побачити. Мені телефонував Кроу.

– Мені так само.

– Де він?

– Всередині, опитує хазяїна будинку.

Тріпп пирхнув.

– Ну авжеж. Там же тепло. Це я мушу тут зад собі відморожувати.

– Нічого собі, Тріппе, – зауважила Джейн. – Здається, ти любиш Кроу не менше за мене.

– О так, дуже милий хлопець. Не дивно, що його колишній напарник рано вийшов на пенсію. – Він видихнув, пара з вуст спіраллю полетіла в темряву. – Думаю, треба влаштувати йому ротацію по відділенню, поділитися болем. Хай усі по черзі терплять цього красунчика.

– Повір, я вже витерпіла від нього більше, ніж мала б, – сказала Джейн. Вона глянула на Єву Кассовіц, і голос її став м’якшим. – Він повівся з нею як мудило. То ж Кроу придумав, так? З тим відром на столі?

– Так, – визнав Тріпп. – Але ми всі по-своєму відповідальні. Може, її б тут не було, якби…

Він зітхнув.

– Твоя правда, ми всі повелись як мудаки.

– Ви сказали, що вона прийшла сюди у справі, – нагадала Мора. – Була якась зачіпка?

– О’Доннел, – відповіла Джейн. – Вона сьогодні тут вечеряла.

– Кассовіц була в неї на хвості?

– Ми трохи говорили про стеження – тільки як варіант. Вона не казала, що збирається це втілити.

– О’Доннел була тут, у цьому домі?

– Вона й досі тут, на опитуванні. – Погляд Джейн повернувся до тіла. – Я сказала б, що відданий прихильник О’Доннел щойно лишив їй чергове приношення.

– Думаєте, це той же злочинець?

– Не думаю, знаю.

– Очі скалічені, але розчленування немає. Немає ритуальних символів, як у Східному Бостоні.

Джейн зиркнула на Тріппа.

– Ти їй не показав?

– Та збирався.

– Про що ви? – спитала докторка Айлс.

Джейн підняла ліхтарик, посвітила на задні двері маєтку. Від побаченого Морі сипнуло холодом за спиною. На дверях були намальовані три перевернуті хрести. А під ними, червоною крейдою, одне пильне око.

– Я сказала б, що це робота нашого хлопчини, – мовила Ріццолі.

– Це може бути імітатор. Багато хто бачив ці символи в спальні Лорі-Енн Такер. Та й копи балакають.

– Якщо вас треба переконувати…

Джейн перемістила промінь у низ дверей. На єдиній гранітній сходинці, що вела до будинку, лежав невеликий згорток у тканині.

– Досить було відгорнути край і зазирнути всередину, – сказала вона. – Гадаю, ми знайшли ліву кисть Лорі-Енн Такер.

У дворі раптом здійнявся вітер, підняв хвилю снігу, яка колола очі, заморожувала щоки. Зашурхотіло мертве листя, альтанка над ними зарипіла й здригнулася.

– Ви не думали про те, що сьогоднішнє вбивство не має нічого спільного з Джойс О’Доннел? – м’яко припустила Мора.

– Авжеж має. Кассовіц стежить за О’Доннел до цього місця. Вбивця бачить її та обирає собі за чергову жертву. Все зводиться до О’Доннел.

– Або ж він міг побачити Кассовіц на Святвечір, вона ж була на місці злочину. Він міг стежити за домом Лорі-Енн Такер.

– Тобто тішився піднятим галасом? – спитав Тріпп.

– Так. Насолоджувався тим, що весь той гамір, усі ці копи – це через нього. Через те, що він зробив. Це дає відчуття сили.

– Тож він стежив за Кассовіц, – продовжив Тріпп, – бо тієї ночі звернув на неї увагу? От же ж, зовсім інший відтінок.

Ріццолі глянула на Мору.

– Це означає, що він міг стежити й за нами. Має вже знати наші обличчя.

Докторка Айлс нахилилася, знову накрила тіло пластиком. Незграбно зняла занімілими руками латексні рукавички, вдягнула вовняні.

– Я зовсім замерзла, більше нічого тут зробити не можу. Її треба доправити до моргу. А мені треба відігріти руки.

– Ви вже викликали перевізників?

– Вони їдуть. Якщо ви не заперечуєте, я зачекаю в себе в машині. Хочу забратися геть з цього вітру.

– Гадаю, нам усім варто звідси забратися, – зауважив Тріпп.

Вони знову пройшли бічним подвір’ям, вийшли за ковану хвіртку, під жовтушне світло гасового ліхтаря. По той бік вулиці в мигтінні вогнів патрульних автомобілів виднілися силуети гурту копів. Серед них стояв Деніел, вивищуючись над іншими, сховавши руки в кишенях пальта.

– Можете зачекати з нами в будинку, – запропонувала Джейн.

– Ні, – відмовилася Мора, не зводячи очей з Деніела. – Посиджу в машині.

Ріццолі трохи помовчала. Вона теж помітила отця Брофі й, певно, могла здогадатися, чому докторка Айлс не хоче йти всередину.

– Як хочете зігрітися, док, – мовила Джейн, – тут ви тепла не знайдете. Але то вам вирішувати.

Вона поплескала Тріппа по плечі.

– Ходімо до будинку. Подивимося, як там наш красунчик.

Детективи піднялися сходинками до маєтку.

Мора затрималася на тротуарі, дивлячись на Деніела. Він, здається, і не помічав її, стояв в оточенні копів, і було якось незручно. Утім, чого тут насправді соромитися? Вона приїхала працювати, він так само. Коли двоє знайомих вітаються в такій ситуації – це надзвичайно природно.

Вона перейшла дорогу й рушила до кола поліціянтів. Тільки тоді Деніел її побачив. Так само як інші чоловіки – усі замовкли, поки вона підходила. Хоча Мора працювала з поліціянтами щодня, бачила їх на кожному місці злочину, їй ніколи не було повністю комфортно з ними, і це було взаємно. Вона здогадувалася, що вони про неї думають. Холодна докторка Айлс, з такою не порегочеш. А може, вони її боялися, може, статус докторки медичних наук поряд з іменем відгороджував її від них, робив недоступною.

«А може, річ у мені. Можливо, вони мене бояться».

– Фургон з моргу приїде з хвилини на хвилину, – почала вона по-діловому. – Якщо зможете, розчистіть для них місце на вулиці.

– Авжеж, док, – сказав один із копів і кахикнув.

Знову запала мовчанка, поліціянти дивились у всіх можливих напрямках, тільки б не на неї, човгали по асфальту ногами.

– Що ж, дякую, – мовила Мора. – Я буду у своєму авто.

Вона й не глянула на Деніела, просто розвернулася й пішла геть.

– Моро?

Озирнувшись на його голос, вона побачила, що копи за ними спостерігають. «Завжди буде публіка, – подумала вона. – Ми з Деніелом ніколи не залишимося наодинці».

– Що тобі наразі відомо? – запитав він.

Жінка завагалася, болісно свідома всіх цих поглядів.

– Не набагато більше, ніж усім іншим.

– Можемо поговорити? Якби я знав більше про те, що сталося, це допомогло б мені втішити офіцера Лаялла.

– Це трохи незручно. Я не впевнена…

– Ти не повинна казати мені того, про що тобі незручно говорити.

Мора нерішуче мовила:

– Посидьмо в моїй машині. Вона стоїть трохи далі.

Вони йшли до неї разом, сунувши руки в кишені, зігнувши голови проти поривів крижаного вітру. Мора думала про Єву Кассовіц, яка лежала сама на подвір’ї, – замерзле тіло, крижана кров у венах. Такої ночі, з таким вітром ніхто не хотів скласти компанію мертвим. Вони дійшли до автомобіля, сіли. Мора завела двигун, щоб увімкнути обігрівач, та повітря, яке взявся ганяти кондиціонер, не давало тепла.

– Офіцер Лаялл зустрічався з нею? – запитала вона.

– Він у відчаї. Навряд чи вийшло хоч трохи його втішити.

– Я б не могла робити те, що робиш ти, Деніеле. Мені погано вдається працювати з горем.

– Однак ти це робиш. Бо мусиш.

– Не тоді, коли воно ще болюче, ще свіже. Від мене чекають відповідей, не втішань.

Вона глянула на Деніела. У присмерку автомобіля він був лише силуетом.

– Останній поліційний капелан протримався лише два роки. Певна, стрес також спричинився до його удару.

– Знаєш, отцю Рою було шістдесят п’ять.

– А коли я востаннє його бачила, здавалося, що всі вісімдесят.

– Ну, нічні дзвінки – річ непроста, – визнав священник, дихнувши парою у вікно. – Копам так само нелегко. Чи лікарям, пожежникам. Але все не так погано, – додав зі смішком. – Зважаючи на те, що я тебе бачу на місці злочину.

Мора не бачила його очей, та відчувала погляд на своєму обличчі й була вдячна за темряву.

– Ти раніше до мене заходила, – мовив Деніел. – Чому перестала?

– Я ж прийшла на різдвяну месу, чи не так?

Він утомлено засміявся.

– На Різдво всі приходять. Навіть ті, хто не вірує.

– Але ж я прийшла. Я тебе не уникала.

– Хіба ні, Моро? Не уникала?

Вона мовчала. Вони дивились одне на одного в мороці автомобіля. Повітря з кондиціонера ледь нагрілося, пальці в неї досі були занімілі, однак жінка відчувала, як до щік прилинуло тепло.

– Я знаю, що відбувається, – тихо сказав Деніел.

– Ти не уявляєш.

– Я людина, така ж, як ти, Моро.

Раптом вона засміялася. Вийшло гірко.

– Це так банально. Священник та його парафіянка.

– Не зводь усе до цього.

– Але ж банально. Певно, траплялося вже тисячі разів. Священники та знуджені домогосподарки. Священники та самотні вдови. У тебе таке вперше, Деніеле? Бо в мене, чорт забирай, так.

Морі раптом стало соромно, що вона так визвірилася на нього, вона відвернулася. Якщо відверто, що він такого зробив, окрім як запропонував їй свою дружбу й увагу? «Я сама творець свого нещастя».

– Якщо від цього тобі стане краще, – тихо промовив Деніел, – не лише ти почуваєшся нещасною.

Мора сиділа не ворушачись, слухала, як сичить у кондиціонері повітря. Дивилася прямо перед собою, на лобове скло, зараз укрите краплинами конденсату, але всі інші відчуття болісно зосередилися на ньому. Навіть глухою й сліпою вона все одно знала б, де він, – так тонко була налаштована на Деніелову присутність. І так само – на калатання власного серця, на кипіння нервів. Вона відчувала збочений захват від такої декларації нещастя. Принаймні страждає не сама, не сама лежить ночами без сну. У справах серця нещастя шукає товариства.

У вікно голосно постукали. Жінка скинулася, розвернулася й побачила примарний силует у затуманеному склі. Опустила вікно й побачила офіцера поліції Бостона.

– Докторко Айлс? З моргу приїхали.

– Дякую. Зараз прийду.

Вікно з гудінням зачинилося знову, на склі лишилися цівки води. Мора вимкнула двигун і глянула на Деніела.

– У нас є вибір, – промовила. – Можемо обоє бути нещасними або ж просто жити далі своїм життям. Я обираю життя.

Вона вийшла з автомобіля й зачинила дверцята. Вдихнула повітря, таке холодне, що від нього аж горло пекло. Утім, воно виморозило останню нерішучість, прочистивши мозок, і лишило його чітко зосередженим на тому, що судмедекспертка мусила робити далі. Мора пішла геть від машини, не озираючись. Знову прямувала тротуаром, від однієї плями світла ліхтаря до іншої. Тепер Деніел опинився позаду, а попереду чекала мертва жінка. І всі ці копи навколо. На що вони чекали? На відповіді, яких вона, можливо, не має для них?

Мора закуталася в пальто тісніше, немовби відганяючи їхні погляди, думаючи про Святвечір та інше місце злочину. Про Єву Кассовіц, яка тієї ночі вивергала вміст шлунку в сніг на вулиці. Чи мала та хоч крихту передчуття, що стане наступним об’єктом Мориної уваги?

Копи мовчки зібралися біля будинку, поки працівники моргу котили Єву Кассовіц по бічному дворику. Коли каталка з накритим тілом виринула з-за кованої хвіртки, усі оголили голови під крижаним вітром: урочистий стрій у синій формі вшановує одну зі своїх. Навіть коли каталка зникла у фургоні й двері зачинилися, стрій не розсипався. Лише після того як задні фари, блимнувши, зникли в темряві, капелюхи повернулися на голови і всі почали розходитися до своїх автівок.

Мора так само збиралася повернути до своєї, коли відчинилися парадні двері маєтку. Вона підвела погляд, побачила тепле світло, що лилося з-за дверей, і силует чоловіка, який стояв там, дивлячись на неї.

– Перепрошую, ви докторка Айлс? – запитав він.

– Так?

– Містер Сансоне хотів би запросити вас до будинку. Тут значно тепліше, і я саме приготував свіжої кави.

Жінка завагалася, стоячи біля сходів, дивлячись на тепле сяйво, що оточувало слугу. Він стояв дуже прямо, дивився на неї з моторошним спокоєм, що навіював думку про статую, яку вона бачила колись у магазині цікавинок, – дворецького з пап’є-маше, який тримав тацю з несправжніми напоями. Мора кинула погляд у напрямку свого авто. Деніел уже пішов, і їй не залишалося нічого, крім самотньої дороги додому та порожнього будинку.

– Дякую, – промовила вона й почала підніматися сходами. – Чашка кави мені не завадить.